ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. І. ФРАНКА

МИХАЙЛОВСЬКА

Наталія Анатоліївна

УДК 10 (09) (47.71) + 141. 001. 32

ЕКЗИСТЕНЦІЙНИЙ ХАРАКТЕР
УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ
ЯК ВІДОБРАЖЕННЯ СПЕЦИФІКИ НАЦІОНАЛЬНОЇ МЕНТАЛЬНОСТІ

Спеціальність 09.00.05 - історія філософії

АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора філософських наук

Львів – 1998

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Львівському державному університеті ім. І.Франка
(Кафедра історії філософії)

Науковий консультант - доктор філософських наук, професор Пашук Андрій Іванович, завідувач кафедри історії філософії Львівського державного універси-тету ім І. Франка.

Офіційні опоненти:

- доктор філософських наук, професор Бичко Ігор Валентинович, Київський університет ім. Тараса Шевченка, професор кафедри історії філософії;

- доктор філософських наук, професор Дяченко Микола Васильович, Харківська державна академія культури, завідувач кафедри філософії та політології;

- доктор філософських наук, професор Кашуба Марія Василівна, Львівський державний університет ім І. Франка, завідувач кафедри теорії та історії культури.

Провідна установа -

Центр гуманітарної освіти Національної Академії Наук України
(м. Київ).

Захист відбудеться “16” грудня 1998 р. о 15 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.02 у Львівському державному університеті ім І. Франка (290602, м. Львів, вул. Університетська, 1).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Львівського державного університету ім І. Франка (290005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5).

Автореферат розісланий “14” листопада 1998 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Денисенко В.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Сьогодні особливий для України час - відродження мови, культури, формування державності на традиційних засадах християнської віри, коли прагнуть віднайти справжні цінності, осягнути істину, визначити магістральний напрямок пошуків і дії. У галузі студіювання історії розвитку української філософської думки постає завдання відновити сторінки, спотворені або викреслені за часів бездержавного існування, комуністичної диктатури. Пропонована робота є спробою досягнути бажану гармонію у відображенні розвитку філософської думки в Україні на грунті Слова Божого, що нині повернулось до нас. У зв’язку з цим існує проблема визначення співвідношення віри і розуму, релігії та науки, яка дискутувалась упродовж всієї історії духовного розвитку людства. Багато прихильників має погляд, який заперечує християнсько-екзистенційну філософію і пропонує читачам обрати або віру з її незбагненністю для розуму, або філософію з її наочністю та загальноприйнятими поняттями. Проте українська філософська думка, яка в головних своїх виявах продовжує європейську екзистенційну традицію від Б. Паскаля і С. К’єркегора, спирається на біблійне твердження про існування філософії “за переданнями людськими, за стихіями світу”, та протилежної - за Христом [Кол. 2 : 8]. Недарма С. К’єркегор пише, що він - не філософ, а проповідник, а Г. Сковорода називає себе “любителем Священної Біблії”. Більше того, вихідне положення української філософської думки грунтується безпосередньо на визначенні: філософія - це любов до мудрості. Iстинна мудрість є Бог. Отже, філософія - любов до Бога. Протягом століть Святе Письмо як могутнє джерело істини надихало українських мислителів на творення домінуючого типу вітчизняного філософування. Підкреслюючи це, П. Куліш писав, що наша філософія “взята” прямісінько з Євангелії.

З огляду на зазначене головна цінність роботи полягає у проведенні аналізу християнсько-екзистенційної філософської думки у творах видатних українських філософів і письменників XVIII - XIX ст.

Актуальнiсть дослiдження екзистенцiйного характеру української фiлософської думки як вiдображення специфiки нацiональної ментальностi визначається також низкою наступних моментів:

- Проведенням аналізу вітчизняної філософії на основі використання ментального підходу, запропонованого французькими вченими М.Блоком, Ф.Броделем, Л.Февром, Ж. Ле Гоффом в історичних студіях.

- Обгрунтуванням необхідності повернення до традиційного, християнсько-екзистенційного характеру української філософії після довготривалого періоду втрати кордоцентризму як складової української ментальності наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. у зв'язку із суцільним наступом матеріалізму в Європі.

- Розкриттям специфіки вказаного типу фiлософування у фахових працях в Українi XVIII-XIX ст., відображенням екзистенцiйно-фiлософської думки, репрезентованої у вiтчизняних лiтературних творах початку - середини XX ст., заборонених за часiв радянської влади. Особливого значення подiбний аналiз набуває нині, коли екзистенцiйне фiлософування відновлює свій розвиток, виступаючи продуктом iнтеграцiї лiтературно-художнього i фiлософського мислення.

Важливе значення для становлення і розвитку української державностi має те, що проведенi пошуки дали змогу показати не тiльки специфiку українського екзистенцiалiзму, а й належний свiтовий рiвень української фiлософiї, яка зростала в лiтературнiй творчостi. У своїй спадщинi, відтворюючи екзистенцiйні-межові ситуацiї, вiтчизнянi письменники В.Винниченко, В.Пiдмогильний, М.Хвильовий, Т.Осьмачка та iншi показали, що таке життя без вiри, без Бога, без Батькiвщини, передали трагiзм, породжений внутрiшньо-психологiчними суперечностями життя осiб, а також протиставленням соцiального й iндивiдуального буття людей в жахливих умовах бездержавностi, тоталiтаризму, комунiзму в Українi. Одним з наслiдкiв лiтературно-фiлософського аналiзу такого соцiально-полiтичного, духовного становища в країнi було намагання розв’язати екзистенцiйнi проблеми сутностi та iснування у формi антитез i парадоксiв. Розгортаючи дане протиставлення в рiзних розтинах - буття i небуття, пiзнання i розумiння - дисертанiт показує, як українськi фiлософуючi письменники вiдобра-зили трагiзм iснування людини в тогочасному суспiльствi й незалежно вiд своїх можливостей, бажань, мети - трагiзм буття особи без Бога на початку XX ст. Вражаючим фiналом такого життя, кульмiнацiєю, характерною для багатьох дослiджених творiв, стає самогубство, божевiлля або смерть героїв, якi не досягли внутрiшньої гармонiї, миру з Богом i закiнчили боротьбу, не розв’язавши конфлiкти. Подiбний аналiз екзистенцiйних реалiй, здiйснений в рiзноманiтних лiтературних жанрах, має важливе значення для духовного розвитку особи в наш кризовий час.

Проведена робота виявила надзвичайнi перспективи i неосяжнi можливостi вiдкриттiв у визначеному пошуковому просторі.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційна робота є складовою частиною планової теми "Історія філософської думки в Україні" над якою працює під керівництвом професора А.Пашука колектив кафедри історії філософії Львівського державного університету ім. І. Франка, а також безпосередньо пов'язана з науковими розробками проблеми формування духовного світу особи в сучасній українській державі (кафедра філософії ХДТУБА).

Стан наукової проблеми. У вiтчизняних фахових працях проблема екзистенцiйного характеру української фiлософської думки на грунтi дослiдження нацiональної ментальностi не розглядалась. Проте останнім часом з'явилися цікаві дослідження з історико-філо-софсь-кої пробле-матики (I.Бичка, В.Горського, I.Гузар, І.Захари, М.Кашуби, А.Пашука, В.Табачковського). За межами України рiзнi аспекти iсторiї вiтчизняної фiлософiї правдиво вiдтво-рювали Д.Козiй, О.Кульчицький, I.Мiрчук, Д.Чижевський, М.Шлемкевич. У їх студiях присутня думка про екзистенцiйно-кордоцентричний характер вiтчиз-няного фiлософу-вання, проте немає концептуальної картини розвитку. Це пояснюється тим, що вiдображення душi й духу нацiї в нашiй культурi вiдбу-валось незалежно вiд студiювання суто фiлософських питань. Завдання поля-гало в поєднаннi цих первнiв, внесенi життя нацiонального духу для створення цiлiсної, гармонiйної картини розвитку фiлософiї, врахо-вуючи її характер, який є формою вiдображення духу i душi. Вiдомi окремi працi, присвяченi дослiд-женню духовностi, етнопси-хо-логiї українцiв, якi за певних причин були написанi за межами Батькiвщини. Свiй внесок у розвиток цього питання зробили Д.Донцов, А.Княжинський, Ю.Липа, I.Мiрчук, Ю.Русов, М.Шлемкевич, С.Ярмусь, В.Янiв. Їх працi стали грунтом, на якому виникла iдея “впорядкувати” сприй-нят-тя вiтчизняного фiлософування на засадах дослiдження української ментальностi.

Питання визначення i характеристики нацiональної ментальностi в наш час дискутувалось у роботах I.Бичка, А.Бичко, В.Васильєва, Л.Гамаль, Я.Гарасима, В.Дорошкевич, I.Старовойт, В.Храмової. Спiльним моментом поглядiв вiтчизняних вчених є акцентування зв’язкiв даного поняття з поняттям душi народу та її складовими: психiчними характеристиками, волею, розумом. Впорядкувати i систематизувати всi уявлення дає змогу аналiз джерел його виникнення, що здiйснюється в дисертацiї. Отриманi в такий спосiб характеристики української нацiональної ментальностi власне i пiдтверджують її визначальну роль у формуваннi домiнуючого характеру вiтчизняного фiлософування.

Одночасно з вивченням фiлософсько-критичних праць, першоджерел з iсторiї фiлософiї, виникла необхiднiсть провести аналiз лiтературно-критичних джерел та художньо-фiлософських творiв. Елементи фiлософського аналiзу в лiтературнiй критицi, якi зацiкавили автора, зустрiчаються в сучасних вчених i дослiдникiв початку - середини XX ст. Л.Бiлецького, Ю.Бойка, Д.Бучинського, Е.Гончарик (Соловей), Д.Донцова, С.Єфремова, М.Зерова, А.Княжинського, Г.Костюка, Д.Козiя, Ю.Лаврiненка, С.Маланюка, С.Павличко, В.Плюща, Ю.Шереха, В.Янiва. Ознайомлення з працями авторiв, а також здiйснен-ня грунтовного аналiзу спадщини видатних українських письмен-никiв дозволило розширити межi пошукiв i створити цiлiсну картину екзистенцiйного фiлософування в Українi, яке виявило сутнiсть значною мiрою через лiтературну творчiсть. Це пiдтвердило подiбнiсть вiдповiдних процесiв розвитку свiтової та української екзистенцiйної фiлософської думки.

Ознайомившись iз iснуючими матеріалами, які торкаються окремих питань поставленої проблеми, дисертант керувалася настановою, що екзистенцiйна фiлософiя є лише там, де за неї борються (К.Ясперс). Це дослiдження - спроба видiлити квiнтесенцiю української фiлософiї в iсторичному розвитку, усвiдомити її свiтову значимiсть i водночас специфiку, зумовлену нацiональною ментальнiстю.

Мета i завдання дослiдження. Мета дослiдження полягала у розкритті концепції екзистенцiйного характеру української фiло-софської думки в її історичному розвитку на грунтi осягнення Святого Письма й особливостей нацiональної ментальностi.

Для здiйснення задуму були висунутi наступнi завдання:

- визначити мiсце української екзистенцiйної фiлософської думки в контекстi свiтової фiлософiї;

- вiдобразити надзвичайну роль християнства в життi i фiло-софуваннi українцiв;

- розкрити характер i особливостi поняття української нацiональної ментальностi;

- практично i теоретично довести, що нацiональна ментальнiсть зу-мовлює домiнування екзистенцiйного типу вiтчизняного фiлосо-фування;

- проаналiзувати вияв особливостей нацiональної ментальностi у творах видатних вiтчизняних мислителiв;

- дослiдити розвиток української фiлософської думки в лiтературнiй творчостi та розкрити на грунтi аналiзу першоджерел концепцiю екзистенцiйного характеру нацiональної фiлософiї;

- на пiдставi згаданого розглянути головнi екзистенцiали та їх вплив на процес духовного вiдродження в Українi.

Наукова новизна дисертацiї полягає в концептуальнiй поста-новцi й теоретичному аналiзi питань, пов’язаних з вiдновленням iсто-ричного розвитку i осягненням глибинного сенсу вiтчизняної фiло-софської думки, а саме:

- виявленнi специфiчних особливостей українського екзистенцiйного фiлософування;

- розкриттi духу i характеру нацiональної ментальностi як однiєї з головних засад домiнування екзистенцiйного типу фiлософування засобом аналiзу “матрицi ментальностей” i вiдповiдних проявiв у творчостi фiлософуючих вiтчизняних мислителiв;

- критичному вияві негативного впливу атеїстично-матерiалiстичного свiтогляду на розвиток нацiональної ментальностi та фiлософування;

- визначеннi та систематизацiї головних понять з даної проблеми;

- проведеннi порiвняльного аналiзу поглядiв видатних представникiв свiтової та української екзистенцiйної фiлософської думки;

- аналiзi видiлених мотивiв i характеристичних ознак екзистенцiйного фiлософування видатних українських мислителiв XYIII-XIX ст.;

- вiдображеннi розвитку екзистенцiйного фiлософування на грунтi вивчення нацiональної ментальностi у спадщинi українських “духових генiїв” XIX-початку XX ст. (Т.Шевченка, Лесi Українки, I.Франка, В.Стефаника);

- розкритті та обгрунтуванні існування екзстенцiалiзму як фiло-софської течiї в українськiй лiтературi 20-50 рокiв XX ст. на пiдставi аналiзу спадщини вiтчизняних письменникiв (В.Винниченка, В.Пiдмогильного, М.Хвильового, Т.Осьмачки);

- виділенні засад вiдродження екзистенцiйного мислення в Українi як елементу духовного вiдродження нацiї.

Методологiчна i теоретична основа, джерельна база дослiдження. Аналiз екзистенцiйного характеру української фiлософської думки в роботі грунтується на Святому Письмi як джерелi життя й iстини.

В методологiчному апаратi дисертацiї фiгурують принципи об’єктивностi та iсторизму як загальнi методологiчнi засади наукового пiзнання. Вико-ристано такi методи теоретичного дослiдження як аналiз, синтез, порiвняння, систематизацiя, узагальнення.

Специфiка об’єкта дослiдження зумовила необхiднiсть обробки широкого кола недослiджених i маловiдомих теоретико-фiлософських, лiтературно-критичних та лiтературно-художнiх джерел, виданих в колишньому СРСР, за межами України, в тому числi заборонених за часiв радянської влади.

Теоретичне i практичне значення дисертацiї. Проведене дослiдження розкриває i конкретизує екзистенцiйний характер української фiлософської думки. Дисертант намагалася створити об’єктивну картину iсторiї розвитку вiтчизняного фiлософування з позицiй мислення кiнця XX ст. Аналiз поставлених проблем дав змогу вiдчути природу української духовної культури i фiлософiї, виявити її глибинну сутнiсть, потенцiйнi можливостi, перспективи розвитку.

Результати роботи можуть широко застосовуватись у навчаль-ному процесi, наукових дослiдженнях з iсторiї української фiлософiї, лiтератури, при вивченнi, аналiзi та прогнозуваннi духовного розвитку держави i нацiї.

Значна частина матеріалу використана під час проведення лекційних та семінарських занять у ХДТУБА.

Апробацiя результатів. Головнi положення роботи знайшли вiдображення в монографiї “Трагiчнi оптимiсти: Екзистенцiйне фiлософування в українськiй лiте-ратурi XIX- першої половини XX ст.”, а також iнших публiкацiях автора.

Окремi питання дослiдження обговорювались на регiональних та обласних наукових конференцiях: “Культура i перебудова. Дiалектика духовних процесiв” (Львiв, 1990); “Культура України: минуле i сучаснiсть” (Харкiв, 1996); фiлософсько-методологiчних читаннях IФЛIС (Львiв, 1996, 1997); науково-методичних конференцiях (Харкiв - ХДТУБА, 1996, 1997); мiжна-родному науковому семiнарi “Громадянське суспiльство як вияв свободи: центрально-схiдноєвропейський досвiд” (Львiв, 1997).

Структура роботи.

Дисертація складається із вступу, п’яти розділів, а також висновків, в яких викладено узагальнюючі моменти. Окреслено напрямки і перспективи подальшої розробки проблеми. Обсяг рукопису дисертації становить 356 сторінок комп’ютерного набору, не включаючи список літератури, який складається з 256 джерел.

ОСНОВНИЙ ЗМIСТ ДИСЕРТАЦIЇ

У вступі обгрунтовується вибір теми, актуальність, розкривається стан наукової проблеми, авторський підхід до її розв’язання, визначаються мета і завдання роботи, вказуються методологічні і теоретичні основи дослідження. Наголошено наукову новизну розробленої дисертантом концепції та положень, що її конкретизують та виносяться на захист, підкреслено теоретичну та практичну цінність отриманих результатів.

Мета першого розділу - “Європейська екзистенційно-філософська думка та особливості української національної ментальності” -показати, що екзистенційне мислення - відображення всезагального екзистен-ційного характеру людського буття, а підложжя і джерело екзистенційно-кордоцентричного типу української філософської думки - національна ментальність.

Висунуте завдання виконувалось шляхом проведення порівняльного аналізу творчості видатних представників світової та української екзистенційної філософської думки і розгортання на тому тлі цілісної картини розвитку української національної ментальності.

В першому підрозділі (“Екзистенціалізм та екзистенційне мислення: сутність та основні поняття”) аналізуються сутнісні засади розвитку екзистенційного типу філософування в Україні. Беручи до уваги уявлення про триєдиність нації, яка складається з духу, душі і тіла, автор досліджує духовну складову, грунтовану на християнській вірі та понятті душі, яке в українців часто ототожнюється з національною ментальністю. В такий спосіб наголошується існування двох головних витоків розвитку екзистенційного типу філософування в Україні від найдавніших часів - Святого Письма і національної ментальності. В свою чергу, елемент християнської віри часто становить складову поняття ментальності. Проте вважаємо за доцільне наголосити на незалежності даного джерела (Святого Письма) з огляду на його високий духовний зміст і загальнолюдський характер. Проведений аналіз поняття метальності дає змогу дістатись висновку, що національна ментальність формується під дією ряду соціально-культурних факторів. Застосування ментального підходу в дисертації є підставою дослідження специфіки впливу глибинних психічних, інтелектуальних, вольових чинників етносу на характер української філософської думки.

Водночас із загальною характеристикою екзистенціалізму як філософського вчення в першому підрозділі проведена диференціація понять екзистенційне мислення, екзистенційна мудрість, екзистенціалізм, екзистенційне філософування. Зокрема, під екзистенційним філософуванням пропонується розуміти творчий аналіз філософських проблем буття людини в “межових” життєвих ситуаціях, який відтворює трагічний стан особи, суспільної групи або суспільства загалом і болісно шукає джерела “виходу” з проблеми. Розкриваючи значення даного поняття в дослідженні, дисертант показує, що екзистенційне філософування XVIII - XIX ст. в Україні, як і в Європі виступає передумовою екзистенціалізму ХХ ст. Воно властиве творчості найвидатніших українських мислителів: Г. Сковороди, П. Куліша,
П. Юркевича, М. Гоголя, Т. Шевченка, Лесі Українки, I. Франка, що засвідчує аналіз їх спадщини. З огляду на історію проблеми, в наступних підрозділах запропоновано розглянути три періоди розвитку екзистенційного філософування які завершуються створенням екзистенційної філософії як вчення. Порівняльний аналіз філософських поглядів на виділених часових проміжках дає змогу встановити подібність екзистенційних ідей в Україні та Європі.

Характеристичні моменти екзистенційно-філософського мислення першого виділеного періоду розкриваються на грунті вчень Б. Паскаля - Г. Сковороди (підрозділ “Специфіка екзистенційного мислення XVIII - XX ст.”). Вихідна ідея - знаходження мислителями гармонії через віру. Акцентування творчого походження світу і необхідності спілкування з Господом засвідчує християнський характер їх екзистенційного філософування. Підтвердженням Богонатхненності вчень є “народження згори” обидвох геніїв, описане Р. Бьокком і М. Ковалинським. Процес сповнення Святим Духом характеризується як надзвичайне осяяння, що народжує відчуття любові, радості, спокою, блаженства. Саме внаслідок цього з’являються кращі твори представників екзистенціалізму.

З огляду на вічні цінності народжується “філософія серця” Паскаля - Сковороди, в якій провідною думкою є осягнення істини серцем. Серце характеризується як осередок виконання Божої волі, джерело моральності, почуттів, думок. Дисертант показує, що співвідношення “серця” і “розуму”, -центральна проблема вчення Б. Паскаля, - водночас виступає як характерна особливість української філософської думки.

Спорідненість двох учень знаходимо не тільки в змісті, а й в засобах пізнання, стилях філософського мислення. Перевага надається інтуїтивному, Богонатхненному осягненню істини. Особлива увага приділяється уяві та художньо-образній формі викладу думок. Водночас, якщо творчість Г. Сковороди пропонуємо розглядати як зародження “позитивного екзистенціалізму” в світовому філософському процесі, то загальна концепція життя Б. Паскаля відповідає “класичному” варіанту - відтворенню трагізму буття людини. Аналіз засвідчив, що сутність трагедійно-екзистенційного філософування Паскаля полягала в усвідомленні і дослідженні процесу відчуження людини від своєї бездоганної, створеної Богом природи внаслідок гріхопадіння, розгортанні вчення про суперечливість особи, недосконалість розуму, що долається вірою у Спасителя. Наслідком трагічного світосприйняття Паскаля є екзистенційні мотиви космічної безодні, яка вражає необмеженістю, незбагненною глибиною, таємничою неосяжністю і загубленістю в ній людини як маленької, безсилої істоти. У цьому сприйнятті французьким вченим людської онтологічної ницості, порівнянні людей з атомами у безмежних просторах Всесвіту бачимо в зародку ідеї екзистенціалістів ХХ ст., а також мотиви взаємодії, співвідношення макрокосму і мікрокосму Г. Сковороди. Підсумком всіх міркувань, квінтесенцією вчень Паскаля - Сковороди - людей віри - вважаємо думку, що душа людини, безсмертна за своїм задумом, не може знайти щастя серед минущих предметів, які принаймні в смертну годину вони покидає. Iстинне благо має однакову тривалість з душею - вічність. Тому дійсно щасливою людиною є справжній християнин.

Сутність наступного періоду розглядається у підрозділі “Головні мотиви екзистенційного філософування XIX - початку ХХ ст.” на грунті дослідження філософування мислителів, які продовжили екзистенційну традицію: С. К’єркегора, Л. Шестова, М. Бердяєва.

Епіцентр філософської думки XIX ст. можна висловити за допомогою К’єркегора - Шестова, котрі виявляли аунтентичність в переконаннях: якщо раціональна філософія “прирікає нас на рабство”, то християнсько-екзистенційна, яка визнає всемогутність Бога, означає, що неможливе стає дійсним. Якщо раціональне мислення здійснюється у двовимірній площині, то християнсько-екзистенційне мислення знає третій вимір - віру. Раціональна філософія підкоряється неминучому, християнсько-екзистенційна силою віри його долає.

Ознайомлення з філософськими ідеями згаданих мислителів дало змогу проаналізувати мотиви екзистенційного філософування XIX ст., споріднені духу української метальності в доповнення до акцентованої всеперемагаючої дії християнства. Йдеться про мотиви боротьби проти тоталітаризму, колективізму, влади всезагального за неповторність та індивідуальність. Розглядаємо екзистенційні твердження авторів, що цінність має одиничне; коріння життя - в пристрасті та особистій зацікавленості. Так, у праці “Критика сучасної доби” С. К’єркегор виступає проти нівелювання та знецінення особи в добу криз і втрати духовності. М. Бердяєв заперечує сили, ворожі пафосу особи, індивідуальності, котрі бажають все підкорити владі загального і колективного (“Самопізнання”). Л. Шестов стверджує безсилля розуму, науки перед життям, на підставі чого наголошує на цінності екзистенційної філософії, яка не має нічого спільного з “мертвими” науковими догмами (“Апофеоз безгрунтовності”, “Влада ключів”).

Визначальною ознакою розвитку екзистенційного філософування XIX - початку XX ст. дисертант вважає християнську віру, яка здобувається водночас у зростаючому напруженні духовної боротьби.

У четвертому підрозділі першого розділу досліджується виникнення європейського екзистенціалізму як філософської течії XX ст., передусім його секулярної - домінуючої у 30 - 50-х роках різновидності. Головні проблеми, що прийшли у світ - криза цивілізації внаслідок збільшення дії сил зла, посилення відокремлення від Творця. Жорстокий, безбожний світ початку XX ст. з його стрімкими темпами розвитку техніки намагався абсолютизувати, звеличити людський розум, особу, тирана. Криваві жахи війн та революцій, економічні спади і піднесення стали сприятливим грунтом для розвитку екзистенціалізму, передусім його атеїстичного відгалуження. Розглядаючи екзистенційну філософію Ж.-П. Сартра і А. Камю, дисертант намагалася показати мотиви їх роздумів, спільні з українськими письменниками-сучасниками: М. Хвильовим, В. Підмогильним, Т. Осьмачкою про реалії XX ст. - абсурдність буття, нудотливість і бридкість існування, відчуження і загубленість людини в світі. На підставі проведеного дослідження зроблено висновок про наявність екзистенціалізму в українській філософській літературі початку - середини XX ст. на зразок світового. Проведений аналіз кризи в духовній і матеріальній галузях життя засвідчує: незважаючи на час, країну, обставини - відчуження, відчуття абсурдності буття посилюється тоді, коли не шукають Бога. Iснування стає безглуздим і беззмістовним без віри, оскільки істинну поживу духу, подолання відчуження надає виконання Божого призначення на землі.

Мотиви абсурдності буття, яку відчувають герої Сартра (“Нудота”, “За зачиненими дверима”), А. Камю (“Міф про Сізіфа”, “Калігула”), лунають у В. Підмогильного (“Повість без назви”), М. Хвильового (“Санаторійна зона”), Т. Осьмачки (“Ротонда душогубців”). “Нудотливість” і “бридкість” співмірні з ототожненням життя з “драглистим” білком у романі В. Підмогильного “Невеличка драма”. “Загубленість” у Всесвіті, зайвість у творах А. Камю (“Сторонній”), відповідає “прориву в універсум” у Т. Осьмачки (повість “Старший боярин”, вірші “Плугатар”, “Весна”), пошукам втраченої гармонії буття в новелах М. Хвильового (“Арабески”, “Редактор Карк”, “Сентиментальна історія”). Фашистські “чумні щури” А. Камю (“Чума”) навіюють думки про комуністичних “душогубців” Т. Осьмачки (“Ротонда душогубців”). Спустошуючий вплив квазікультури, перетворення людини у “не-мислячий” або мислячий “за схемою” автомат ілюструють твори В. Підмогильного (“Невеличка драма”, “Повість без назви”, “Старець”), М. Хвильового (“Кіт у чоботях”, “Щасливий секретар”, “Я (Романтика)”. Вихід з межових ситуацій, запропонований екзистенційними мислителями-атеїстами XX століття - дія, бунт, у випадку поразки - самогубство, смерть: драма Ж.-П. Сартра (“Мухи”), твори А. Камю (“Бунтівна людина”, “Чума”); драми В. Винниченка (“Гріх”, “Пригвождені”, “Чорна Пантера та Білий Медвідь”). Проте, навіть у секулярному екзистенціалізмі “пробиваються” паростки віри, бо це - вроджена потреба душі. Так, А. Камю зазначає, що екзистенційна думка “замішана” на безмежній надії, яка із звісткою про народження немовляти-Христа перевернула стародавній світ (“Міф про Сізіфа”). Численні приклади подібних “паростків” знаходимо в українських письменників, що за кожним разом переконує: “людина абсурду” - загублена, із втраченим сенсом буття - це людина без Бога, людина, позбавлена віри.

В наступному підрозділі (“Особливості національної ментальності як грунт розвитку домінуючої тенденції українського філософування”) досліджуються передумови екзистенційно-кордоцентричного типу, зумовлені національною ментальністю. Це поняття дисертант аналізує в межах згаданої “матриці ментальностей”. Розкриття психічних характеристик українців та елементів “матриці” на грунті даних етнопсихології, історії, культури наповнює конкретним змістом поняття національної ментальності. Це дає підстави стверджувати, що саме українська ментальність є сприятливий грунт, на якому розвинувся екзистенційно-кордоцентричний (домінуючий) тип філософування в Україні. Він шукає сенс життя в ірраціональному і знаходить у пізнанні волі Божої, етичній та естетичній досконалості створеного Ним світу. З естетичного погляду екзистенційне сприйняття і відображення картини світу - це осмислення, переживання буяння краси і вічності життя. З етичного погляду акцент в українському екзистенційному філософуванні робимо на “позитивні” екзистенціали: віру в Божу благодать, любов, щастя, вірність, покору, чуттєвість, властиві нашому народові; проте існує усвідомлення неможливості оминути негативні, трагедійні екзистенціали, які щиро постачає “цей світ”: страждання, тугу, біль, злидні, жах, безсилля, - наслідки гріховності людини. В кінці підведено підсумки по першому розділу, підкреслено головні результати дослідження.

В другому розділі дисертації (“Екзистенційно-кордоцентричний характер вітчизняної філософії XVIII - XIX ст.”) простежуємо вияв особливостей національної ментальності у філософських поглядах українських мислителів Г. Сковороди, М. Гоголя, П. Куліша, П. Юркевича. Ф. Ніцше бачив у творах Лейбніца, Канта, Гегеля вияв німецького духу. Дисертант намагалася показати відтворення української душі, духу у спадщині українських філософів. Мета розділу - розкриття екзистенційного характеру їхньої творчості. Для здійснення задуму були виділені та узагальнені спільні ознаки екзистенційного філософування згаданих мислителів: пошуки трансцендентних пояснень усіх проблем буття; піднесення суб’єктивності та індивідуальності особи; надання переваги чуттєвому, інтуїтивному пізнанню, визнання безсилля науки в намаганні розв’язати одвічні питання людського існування; несистемний характер філософських вчень; аналіз свободи людини як найважливішої проблеми буття, її позитивне вирішення на грунті Слова; відтворення трагедійності буття як наслідку гріхопадіння; намагання пояснити подолання відчуження людини шляхом з’єднання її духу з Творчою силою.

В першому підрозділі (“Специфіка філософського вчення Г. Сковороди як передвісника екзистенційного мислення в Україні”) йдеться про християнський характер вчення Г. Сковороди, вихідне положення якого - пізнай себе.

Ознайомившись зі джерелами, дисертант зауважила, що, незважаючи на численні розвідки, риси екзистенційного філософування у працях Г. Сковороди дотепер не досліджувались достатньою мірою. Вивчення питання показало, що ключ до розкриття передекзистенційного характеру творчості мислителя - у філософських пошуках істини в Слові Божому, вченні про світ і людину.

У підрозділі виділено підстави, на грунті яких розкрито екзистенційний характер філософської думки Г. Сковороди: протиріччя між видимим і невидимим, зовнішнім і внутрішнім, -антитетичність вчення, яка є головним критерієм сутності екзистенційного філософування; в центрі вчення мислителя -людина, заглиблена у власне “я”, свою індивідуальність, яка ототожнюється з Божою сутністю особи; людина і світ розглядаються в світлі категорії “суб’єктивність”; філософ-містик “пропускає” головні положення вчення “крізь душу”, живе ними, надаючи перевагу ірраціональному пізнанню над раціональним; розкриває шлях звільнення від помилкової гонитви за оманливими принадами світу, подолання плотських пристрастей, досягнення свободи.

Специфіку вчення великого співвітчизника дисертант бачить у його глибинній гармонійності. Тяжко відокремити питання віри і Богопізнання від суто гносеологічної, етичної проблематики. Найвідоміші твори мислителя грунтуються на Біблії. За Сковородою, сутність буття - за межами чуттєвої реальності (осягається вірою), розуміння чого мислитель пережив у своєму дусі. Iстинна, духовна людина народжується тоді, коли на неї сходить Святий Дух (“Книжечка про читання Святого Письма, названа Жінка Лотова”). Самопізнання, яке Григорій Савович ототожнює з Богопізнанням (“Алфавіт, або Буквар світу”), -джерело, основа мудрості. В процесі осягнення світу філософ йде від Бога до людини, і від людини - до Бога. Сутність особи, її доля, пошуки щастя, яке він бачить у спорідненій праці, -епіцентр роздумів. Мертвою є людська душа, котра не вдалась до природного діла (“Розмова, що називається Алфавіт, або Буквар миру”). Саме в нас, як подобах Божих, сходяться всі проблеми життя і пізнання. Ми, як мікрокосм, віддзеркалюємо великий світ - макрокосм. Наголошується кордоцентричний характер філософування мислителя. Особливу увагу він приділяє цьому питанню у праці “Нарцис. Розмови про те: пізнай себе”. Водночас, незважаючи на загальний оптимістичний характер, вченню Г. Сковороди властиве відчуття трагедійності цього світу, пов’язане з реальністю існування сил зла. Корінь гріховності - в людині, тому етичний пафос вчення спрямований на моральне вдосконалення особи: наше життя в світі - шлях подолання зла, пошуків істини, відновлення людини, народження її в Iсусі.

В другому підрозділі аналізуємо особу і творчість М. Гоголя. Дослідження його спадщини, передусім епістолярної, дає змогу дійти висновків про “сковородинський” тип особи мислителя, екзистенційно-кордоцентричний характер поглядів.

Письменник орієнтований не на державну проблематику, а на індивіда - любов, щастя, горе, відчуження, - екзистенціали нашого буття. Він побачив у Христі Iсусі ключ до відповіді на згадки життя, душі людини, намагався це донести до читача (лист до М. Константиновського від 12.01.1848 р.) Гоголь пише про злам у своєму житті, подібний “народженню згори”, після якого він дістав особливе творче натхнення, зрозумівши, що Бог є любов, і часом Він єдиний, хто перебуває з людиною і любить її в найскрутніших обставинах життя (лист до В. Жуковського від 10.05.1842 р.).

Спорідненість філософської думки М. Гоголя та інших християнських екзистенційних мислителів, зокрема Г. Сковороди, бачимо у ставленні до людини, пошуках нею власного “я”; в наданні переваги ірраціональному пізнанню над раціональним; уявленнях про зовнішню і внутрішню природу речей (двонатурність світу); в антитетичному характері вчень тощо. Екзистен-ційний пафос творчості письменника аналізується на підставі ознайомлен-ня з його україноментальною душею, прояви якої не могли знищити чи послабити ні складні обставини особистого життя, ні суспільна думка, ні великодержавний імперський шовінізм. Перебуваючи в іншо-ментальному оточенні, М. Гоголь закликає жити “не в Росії, а в Богові”, виконувати Христову заповідь любові до ближнього (лист до О. Толстого від 2.08.1847 р.). Відчуваючи глибинну трагедійність свого часу і людського буття, він приймав християнську віру як єдине джерело втіхи, заспокоєння, благодаті у стражденному, повному зла світі. В річищі вітчизняної філософської традиції письменник відтворює тяжкі сторінки лихої долі України (“Страшна помста”); екзистенційні мотиви відчуження, самоти, відчаю в боротьбі за життя (“Шинель”); рослинного, бездушного існування (“Мертві душі”); екзистенційно-містичного жаху (“Вій”). Письменник виступає також продовжувачем традиції кордоцентризму в українській філософській думці. Він ототожнює душу і серце людини, в яких бачить джерело Божественної істини.

В наступному, третьому підрозділі (“Екзистенційне філософування у творчості П. Куліша”), дисертант намагалася простежити вплив національної ментальності через особу генія на розвиток української культури. Акцентована в багатьох дослідженнях суперечливість вдачі й творчості митця сприяла повноті відтворення ним української духовності, художньо-філософському осмисленню дійсності. Це були зародки, передчуття екзистенційного стилю мислення, що так поширився у XX ст. Особливу увагу приділено аналізу головної думки П. Куліша, яка полягала у зв’язках української національної ідеї з християнством. Пошуки Царствія Божого давали митцю наснагу в житті й творчості (поезії “Над Червоним морем”, “Что есть мне и тебе, жено?”). Розглядається екзистенційний характер трансцендентно-емоційних переспівів Святого Письма. Як українець - представник гнобленої нації, П. Куліш надихався псалмами про звільнення іудеїв з єгипетського рабства. Традиційні в українській поезії мотиви героїчного минулого, співзвучні з подіями Священної історії, біблійними сюжетами, лунають у багатьох творах. Україно-кордоцентричний, екзистен-цій-ний світогляд грунтується на осягненні сердечної, душевної глибини. Серце України - її мова і культура. Відродити духовність, зберегти національну самобутність - це, за переконанням П. Куліша, досягається розкриттям того, що заховано в серці. Образ воскресіння Батьківщини - центральний в його поезіях (“Хуторні недогарки”, “Слово правди”, “До кобзи”).

Показуємо, що вся творчість П. Куліша просякнута екзистенційним світовідчуттям. На перший план у його прозі та поезії висуваються ірраціональні роздуми про зв’язок з Богом, спасіння душі, вічність. На тлі суспільної дисгармонії поет наголошував на внутрішній, духовній, особистісній гармонії, що стає особливістю його філософування. Поезія - поле екзистенційно-психологічних медитацій П. Куліша. В ліриці він виходить за межі етнографічно-побутового зображення життя, “виривається” на простори Універсуму, намагаючись осягнути його серцем, відтворити подвійність світу, боротьбу добра і зла, трансцендентні рушійні сили розвитку. Дисертант підкреслює, що саме піднесення поетичних роздумів на рівень світорозуміння дає митцеві посісти вагоме місце в когорті продовжувачів екзистенційно-кордоцентричних мотивів українського філософування: тут Бог і світова безодня, вічність Невидимого і загубленість особи, відчуженість духовної, віруючої людини в цьому світі (“Молитва”, “Сам собі”, “Старець”, “Люлі-люлі”). Чільне місце посідають роздуми, рефлексії над роллю серця в духовному житті. “Філософія серця”, - квінтесенція екзистенційного філософування П. Куліша. Людина як мікрокосм, її серце, єство - найулюбленіші образи поета. Серце - говорить, віщує, благає, радіє (“Видіння”, “Заспів”, “Настуся”, “Святиня”, “З поезій Гайного”). Сердечна глибина - Божественна. Iз самого серця Бог звертається до людини, дає нам через серце життя (“Видіння”). Чисте перед Богом серце - центр людини і Всесвіту.

Четвертий, останній підрозділ другого розділу дисертації -”Екзистенційні складові християнської філософії П. Юркевича”.

“Філософія серця”, пошуки початку і завершення людського буття в Господі, піднесення унікального значення індивідуальної людської особистості - все засвідчує про те, що П. Юркевич був екзистенційно-філософуючим мислителем. Дослідники його творчості відзначають вплив Б. Паскаля. Багато спільного знаходять у вченні П. Юркевича і С. К’єркегора. Філософ не тільки продовжив екзистенційну традицію в Україні, але й став передвісником екзистенціалізму в Європі. Його послідовниками були В. Соловйов, М. Бердяєв, через яких цивілізований Захід познайомився з провідними думками філософа. Продовжуючи традиції вітчизняного філософування, Юркевич великого значення надає внутрішньому єству і безсмертному духу, пояснює шляхи пізнання Абсолюту, єднання з Ним, досягнення Царства Божого на землі. Вказуючи справжній шлях осягнення істини, мислитель знов і знов звертається до витоків життя і проголошує необхідність морального вдосконалення, позбавлення грішної плотської природи, підпорядкування Божій волі. Юркевич розтлумачує, як повернути людині відчужені матеріалізмом, новомодними природничими науками атрибути Творця. Осягаючи сутність людини в працях про матеріалізм та ідеалізм, серце, духовність, розум і досвід, значення мирного співіснування, філософ дає відповідь на питання про пошуки сенсу буття. Iстинність його висновків випливає зі Слова.

У підсумках по другому розділу акцентовано визначальні моменти екзистенційно-кордоцентричного характеру філософування згаданих мислителів.

Філософська думка, розкрита у творах художньої літератури, набуває в XIX ст. вагомого значення. Екзистенційне філософування часом розглядається як один з напрямів інтеграції літературно-художнього і філософського мислення. З огляду на зазначене, мета третього розділу (“Переживання долі особи і нації у вітчизняній літературі ХІХ – початку ХХ ст.”), -проаналізувати розвиток екзистенційного філософування у творчості видатних українських письменників, показати його ментальну зумовленість.

Перший підрозділ присвячено аналізу екзистенційного філософування у творчості Т. Шевченка. Його специфікою вважаю те, що від аналізу власних, індивідуальних душевних переживань, а також почуттів і бажань людських одиниць він підноситься до оцінки, відтворення соціальних і національних проблем життя народу, України.

Досліджуючи спадщину поета, дисертант виділила “три сходинки” його екзистенційного філософування. Так, заглиблення у власну екзистенцію, що дало змогу відтворити трагізм індивідуальної життєвої драми, - перша і вихідна сходинка розгортання таланту митця (аналіз поезій “Породила мене мати...”, “Не молилася за мене...”, “Ой, умер старий батько...” тощо). Органічне переростання особистої драми ліричного героя у філософські роздуми над трагічною долею сучасників, передусім жінок, - друга сходинка екзистенційного філософування поета і, водночас, національна особливість філософування в Україні (“Марія”, “Катерина”, “Відьма”, “Маленькій Мар’яні” тощо).

Проте у своїй творчості Т. Шевченко втілив не тільки глибини особистісної екзистенції, найінтимніші переживання сучасників, але й екзистенційну трагедію України, народу в численних творах (“Сон”, “Кавказ”, “Неофіти”, “I мертвим, і живим, і ненародженим... Посланіє”, “Гайдамаки”, “Псалми Давидові”, “Розрита могила”). Це третя сходинка. Можна стверджувати, що ніхто в світі крім Шевченка так не “оплакав” і не пережив народне горе як власне. Саме це зробило поезію національного генія неповторно-екзистенційною в плані незрівнянної ні з чим сили експресії і драматизму. В процесі розкриття екзистенційного характеру філософської творчості Шевченка акцентуються суттєві риси національної ментальності, які є грунтом відтворення внутрішнього психічного стану ліричного “я”, що зливається з народним. Внаслідок цього Шевченко з таким пафосом відтворює національне як загальнолюдське: народна творчість виступає в нього джерелом форми і змісту.

Важлива ознака екзистенційного філософування поета, проаналізована в підрозділі, - відтворення конфлікту з навколишнім світом ірраціонального зла (“Чого мені тяжко, чого мені нудно...”, “Чи то недоля та неволя...”). Показуємо як філософсько-екзистенційна проблематика утворюється за допомогою системи категорій-екзистенціалів - віра, страждання, туга, жах, смерть. Так, - самота, відчуження, біль душі, - головні екзистенціали у віршах “невольничого” циклу (“В неволі, в самоті немає...”, “Чи то недоля та неволя...”, “Не молилася за мене...”). Аналіз спадщини поета дає змогу з цілковитою впевненістю стверджувати, що ніхто до нього не здійснював такої оцінки особи і долі в межовій життєвій ситуації.

Викуплений з кріпацької неволі друзями-чужинцями, Шевченко не відцурався материнської мови, козацької слави, традицій і трагедії народу і нації. Він постійно сповідувався у безмежній любові до знедоленої Батьківщини. Дисертант намагалася показати в дослідженні, що завдяки безумовній Божій Любові, яка пломеніла в серці поета, громадянська лірика лунала інтимно, екзистенційно, в особистісних переживаннях поставало надособистісне. Поет вірив у своє призначення, вірив в Україну. Поєднавши цю віру з вірою в Месію, він став національним генієм і пророком.

Наприкінці XIX ст. українська поезія, драматургія інтенсивно прагла європейського рівня, передусім шляхом поглиблення драматичного психологізму. В авангарді - Леся Українка, спадщина якої має безперечно екзистенційний характер (“Трагізм екзистенційної спадщини Лесі Українки”).

В поезіях Лесі Українки безліч песимістичних мотивів туги, розпачу, “зраненої” душі та серця, “кривавих сліз” (“Шлю до тебе малий сей листочок...”, “Горить моє серце...”, “Хто дасть моїм очам потоки сліз?”). Містерія людського життя з його одвічним трагізмом, ворогуючими в людині основами - величним і прекрасним, з