Прикарпатський університет імені Василя Стефаника

Соловій Уляна Василівна

УДК 811.161.2’371

Оцінно-образна номінація у структурі художнього тексту

(на матеріалі української “малої прози”

кінця ХІХ – початку ХХ століття)

Спеціальність 10.02.01 – українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового

ступеня кандидата філологічних наук

Івано-Франківськ – 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української мови Прикарпатського університету імені Василя Стефаника Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник – доктор філологічних наук, професор

Голянич Марія Іванівна, Прикарпатський університет імені Василя Стефаника, професор кафедри української мови;

Офіційні опоненти – доктор філологічних наук, професор

Сологуб Надія Миколаївна, Інститут української мови НАН України, провідний науковий співробітник відділу стилістики і культури мови;

кандидат філологічних наук

Баган Мирослава Петрівна, Київський національний лінгвістичний університет, виконуюча обов’язки доцента кафедри загального та українського мовознавства.

Провідна установа – Національний педагогічний університет імені М. П. Дра-гоманова, кафедра стилістики української мови, Міністерство освіти і науки України, м. Київ.

Захист відбудеться 21 березня 2003 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 20.051.02 для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук у Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника (76018, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 57).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Прикарпатського університету імені Василя Стефаника за адресою: 76018, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 57.

Автореферат розіслано 20 лютого 2003 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

кандидат філологічних наук, доцент Н. Я. Тишківська

Загальна характеристика дисертації

Сучасна лінгвістика характеризується взаємодією з найрізноманітнішими позамовними парадигмами, що засвідчує виникнення новітніх комплексних напрямків дослідження лінгвальної системи. З-поміж них важливе місце займає лінгвоаксіологічний, центральною категорією якого вважається оцінка, що тлумачиться як суттєва складова прагматичного аспекту спілкування, а тому є самостійним об’єктом вивчення семантики, теорії комунікації, когнітивного аналізу мови (Ю.Апресян, Н.Арутюнова, А.Вежбицька, О.Вольф, В.Гак, Н.Миронова, Т.Ніколаєва, А.Пеньковський, Н.Рябцева, О.Шмельов та інші).

Питання, пов’язані з аксіологічною категорією, розглядалися насамперед у філософському (Аристотель, І.Бентам, І.Кант, Дж.Локк, Дж.Мур, Х.Ортега-і-Гассет, Платон, Б.Спіноза, Р.Хеар, Д.Юм та інші) і логічному аспектах (Х.Врігт, О. Івін, Р.Павільоніс, Я.Хінтикка). З позиції аргументативної риторики оцінка трактувалася Р.Бартом та Х.Перельманом. Однак власне лінгвістичний її характер виявила насамперед О.Вольф, яка назвала кваліфікацію універсальною категорією, що відзначається комплексністю змісту. Перші лінгвістичні праці з аксіологічної проблематики були переважно формально-семантичного характеру, оскільки пояснювали загальні механізми оцінної діяльності (Н.Арутюнова, А.Вежбицька, Л.Крисін, А.Пеньковський). Згодом об’єктом мовознавчих досліджень стали окремі аспекти вивчення кваліфікативної категорії з прагматичного погляду.

Функціональний підхід до аналізу лінгвальних явищ зумовив актуалізацію низки проблем, які репрезентують зв’язок граматикалізованої аксіологічної категорії з текстознавством, етнолінгвістикою, соціолінгвістикою (А.Вежбицька, О.Вольф, В.Кононенко, А.Мойсієнко, Л.Ставицька та інші); висвітлюють її роль як необхідного елемента у формуванні індивідуального письменницького стилю (Н.Арутюнова, В.Гак, Т.Космеда, Н.Сологуб); характеризують оцінку як засіб індивідуалізації та експресивізації мовної картини світу (Ю.Апресян, Г.Золотова, Л.Мацько). Окремих аспектів оцінки торкаються у своїх працях учені, що працюють у галузі функціонально-прагматичного та комунікативного синтаксису (І.Вихованець, Н.Гуйванюк, П.Дудик, Н.Іваницька, Л.Кадомцева).

На сучасному етапі розвитку мовознавства досліджуються також прагмасемантичні особливості категорії оцінки у рекламних текстах (Л.Киричук), спрямованість оцінки у синонімії (В.Кирилова); оцінка описується як один із лінгвостилістичних засобів передачі емоційного стану та формування емотивного значення номінації (О.Островська, Н.Позднякова, А.Троцюк); виокремлюються основні тенденції аксіологічних змін у семантичній структурі запозичень, зокрема американізмів (Т.Антонченко); визначається співвідношення денотативної та конотативної (зокрема й емоційно-оцінної) інформації у процесі перекладу (М.Дудник); характеризується функціонування кваліфікативних номінацій у діалогічному мовленні (О.Яшенкова); розглядається явище активізації аксіологічних сем у лексико-семантичних полях ад’єктивів, кольоративів зокрема (Г.Ковальова, І.Кононенко, В.Москович); здійснюються дослідження словотвірних процесів у лексемах з аксіологічною семантикою (О.Ґрещук, Л.Шутак), розкривається характер кваліфікативного потенціалу в непрямій, вторинній номінації (І.Нестеренко).Проте питання функціонування оцінно-образних номінацій як важливих елементів художнього тексту все ще залишається недостатньо висвітленим.

Актуальність теми. Необхідність саме такого аспекту дослідження пояснюється актуальністю проблеми “Функціонально-комунікативна спрямованість оцінки і художній текст”. Питання оцінки як особливого виду модальності є надзвичайно важливим. Воно передбачає умови окреслення найменувань, які у відповідних контекстах можуть бути названі оцінно-образними, та розкриття їх функціонування в художньому тексті як смислопороджувальній величині. Врахування змістового навантаження номінацій з аксіологічним компонентом семантики є необхідним при інтерпретації будь-яких художніх текстів, оскільки вони формують авторський погляд на світ стосунків між об’єктами дійсності, а отже, є важливим засобом творення індивідуального стилю письменника. Особливо це стосується текстів “малої прози”, в яких власне оцінний чинник виступає важливим засобом розкриття їх глибинного змісту, прочитання прихованих смислів.

Незважаючи на актуальність зазначеної проблеми, у сучасній лінгвістиці вона перебуває у стадії становлення. Сьогодні ще немає її комплексного монографічного опрацювання. В опублікованих працях, предметом аналізу яких є аксіологічні найменування, розглядаються особливості загально- та частковооцінних значень, деякі аспекти семантико-синтаксичного функціонування кваліфікативних лексем у складі окремих комунікативних конструкцій (Г.Золотова, П.Іванова, Л.Олзоєва, Л.Павліна, Е.Френкель), мовленнєвих актів оцінки (Н.Арутюнова, О.Вольф) або висвітлюється значущість вербалізованих емоцій та оцінок у створенні особливої емоційно-оцінної рамки висловлювання і тексту (В.Гак). Вивчення ж номінацій з домінантним аксіологічним компонентом семантики як сутнісних елементів у процесі породження, функціонування та інтерпретації художніх текстів ще не отримало у мовознавчій науці належного опрацювання. Таким чином, актуальність дослідження взаємозв’язку художнього тексту та кваліфікативно маркованих найменувань зумовлена важливістю цієї проблеми для сучасної лінгвістики і недостатнім рівнем її висвітлення.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація пов’язана як із прикладною тематикою Інституту українознавства при Прикарпатському університеті ім. Василя Стефаника, так і з загальнотеоретичними дослідженнями проблем функціонування української мови в рамках реалізації державної наукової програми “Закономірності розвитку мов і практика мовної діяльності”.

Мета роботи полягає у виявленні функцій оцінно-образних номінацій у структурі художнього тексту, висвітленні їх прагматичної зумовленості, з’ясуванні ролі аксіологічних найменувань як текстоорганізуючих та образотвірних засобів у “малій прозі” кінця XIX – початку XX століття.

Відповідно до мети визначаються такі основні завдання:

1) розглянути особливості становлення, формування, розвитку та граматикалізації категорії оцінки;

2) охарактеризувати концептуальний, логіко-семантичний, психологічний та прагматичний підходи до класифікації типів абсолютної оцінки;

3) висвітлити функціональне навантаження суб’єкта як експліцитно-імпліцитного елемента кваліфікативної модальної рамки;

4) проаналізувати прагматичну зумовленість загальноаксіологічних номінацій хороший (гарний) та поганий у художньому тексті;

5) з’ясувати співвідношення дескриптивного та аксіологічного компонентів значення номінативних одиниць у структурі мовленнєвого акту і тексту;

6) визначити аксіологічні можливості внутрішньої форми як первинної ознаки, закладеної в основу номінації;

7) розкрити ілокутивні функції оцінно-образних номінацій у художньому тексті як смислопороджувальній величині.

Об’єктом дослідження є тексти “малої прози” кінця ХІХ – початку ХХ століття з домінантними та смисловизначальними в їх структурі оцінно-образними найменуваннями.

Предметом аналізу стали оцінно-образні номінації у процесі породження та інтерпретації художнього тексту (картотека налічує близько 6000 найменувань з конотативною оцінною семою).

Матеріалом дисертаційного дослідження послужили тексти української “малої прози” кінця XIX – початку XX століття, для яких аксіологічні найменування як ключові елементи є особливо значущими, оскільки оповідання, новели, етюди, образки та інші види “малої прози” мінімальним обсягом мовного матеріалу покликані створити відповідний психологічний фон розгортання подій, передати динамізм, незвичайність ситуації, високу концентрацію почуттів і дії. Письменники – представники “малої прози” кінця XIX – початку XX століття – звертаються не стільки до типових, як до індивідуальних характеристик людини; на перший план частіше виходять не соціальні, а психологічні проблеми, виникає прагнення збагнути особливості людської психіки, діяльність таємничих підсвідомих структур. Інтерес авторів до “психологічного” принципу зображення відкриває простір для вияву багатогранності характерів та факторів впливу на їх формування. Якщо ж говорити про кінець XIX – початок XX століття, то специфіка “малої прози” зазначеного періоду полягає в унікальності ситуації “рубежу століть”, а отже, в утвердженні модерної течії як бунту проти народництва, у спробі художнього героя розірвати коло традиційних для реалістичної літератури ознак (див. про це у В.Агеєвої, Т.Гундорової, С.Павличко), що відбилося на манері письма, мовно-стилістичній системі виражальних засобів, зокрема тих, які формують аксіологічний вимір тексту і не є ще достатньо проаналізованими.

Методологія та методи дослідження. Науковий аналіз здійснювався на основі врахування відомих положень про зв’язок мови і мислення, взаємодію суб’єктивного та об’єктивного в мові, співвідношення форми і змісту лінгвальних одиниць. Характер дослідження зумовив використання методу контекстного аналізу, що доповнюється описовим, компара-тивним, трансформаційним і порівняльним методами.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дисертаційне дослідження є першою спробою в українському мовознавстві розглянути тексти “малої прози” кінця XIX – початку XX століття крізь призму оцінно-образних номінацій як ключових елементів образо- та текстотвірного характеру, визначити їх роль у розкритті імпліцитних значень тексту, з’ясувати прагматичну зумовленість та охарактеризувати ілокутивні функції. У науковий обіг уведено великий фактичний матеріал, який засвідчує текстоорієнтовані й текстозумовлені функції оцінно-образних найменувань.

Теоретичне значення наукової роботи виявляється в поглибленні положень про лінгвальну природу категорії оцінки, у розкритті функціонального навантаження власне аксіологічних та контекстуально аксіологічних номінацій у кваліфікативних мовленнєвих актах та в художньому тексті в цілому. Результати дослідження матимуть застосування в подальших наукових розробках з проблем стилістики, семасіології, прагмалінгвістики, текстознавства, комунікативного синтаксису.

Практична цінність дисертаційного дослідження визна-чається безпосереднім зв’язком його результатів з практикою викладання української мови та літератури в школах і вищих навчальних закладах. Теоретичні узагальнення і сам фактичний матеріал можуть бути використані у процесі розробки лекційних та спеціальних курсів із проблем стилістики, лінгвістичного аналізу тексту, лінгвістичної прагматики, комунікативного синтаксису, при написанні відповідних підручників та навчальних посібників, у процесі дослідження індивідуального стилю письменника, у науково-пошуковій роботі аспірантів та здобувачів.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри української мови Прикарпатського університету ім. Василя Стефаника в 1999-2002 рр. Основні теоретичні положення, а також практичні результати були викладені на міжнародних, всеукраїнських наукових конференціях і теоретичних семінарах: “Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку” (Львів, 1999), “Семантика мови і тексту” (Івано-Франківськ, 2000), “Українська мова в системі освіти” (Івано-Франківськ, 2000), “Розвиток української філології на Буковині” (Чернівці, 2000), Міжнародна конференція на честь 80-річчя професора Йосипа Дзендзелівського (Ужгород, 2000); на звітних наукових конференціях викладачів та співробітників Прикарпатського університету ім. Василя Стефаника (1998-2002).

Публікації. Проблематику дисертаційного дослідження висвітлено у 8 публікаціях, з них 6 – у наукових фахових виданнях (усі публікації одноосібні).

Структура дисертації. Мета і завдання дослідження зумовили структуру роботи, яка складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури, що містить 204 позиції, та переліку скорочень. Обсяг дисертації – 218 сторінок, з них основного тексту – 202 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність, формулюються мета й основні завдання, з’ясовуються теоретичне значення роботи та її практична цінність, наукова новизна, зв’язок з науковими програмами планами й темами, основні методи аналізу, перелічуються форми апробації результатів дослідження, вказується на особистий внесок здобувача у розробку нових підходів як до розгляду оцінно-образних номінацій, так і до інтерпретації текстів “малої прози” кінця ХІХ – початку ХХ століття.

У першому розділі дисертації – “Оцінність як конотативний аспект семантики номінативних одиниць” – розкриваються передумови й основні етапи формування оцінки як лінгвофілософської категорії, з’ясовуються різні підходи до її інтерпретації (1.1); обґрунтовуються концептуальний, логіко-семантичний та прагматичний принципи класифікації типів абсолютної оцінки (1.2); аналізуються різновиди суб’єкта як експліцитно-імпліцитного компонента кваліфікативної модальної рамки (1.3); розкривається прагматична зумовленість загально-аксіологічних номінацій хороший (гарний), поганий та їх стилістичних й семантичних синонімів у художньому тексті (1.4).

Будучи одночасно категорією семантики, когнітології, логіки, оцінка й досі залишається об’єктом наукових дискусій, що насамперед зумовлено складністю процесу її породження. В античні часи вона трактувалася спочатку тільки як філософська категорія. Розширення ж аксіологічної семантики призвело до формування шкали оцінки, вдосконалення мовленнєвих форм її вираження, виділення окремих кваліфікативних типів (піфагорійці, платоніки, Аристотель), розвитку негативного аспекту, аксіологізації поняття “байдужий” (неоплатоніки, стоїки) тощо. Мислителі Давньої Греції виокремили й удосконалили кваліфікацію, яка набула статусу лінгвофілософської наукової категорії з усіма притаманними їй характеристиками. Як власне лінгвістична категорія оцінка розглядалася вже західноєвропейськими філософами класичного періоду, що у своїх працях звертали увагу на такі проблеми: 1) оцінка як один із видів модальності; 2) зв’язок оцінки з природними властивостями об’єкта; 3) аксіологічна та дескриптивна лексика в комунікативному акті; 4) мовленнєві функції оцінних номінацій; 5) текстова цілісність та відсутність суперечностей у тексті, який містить оцінні та деонтичні найменування.

Згодом концептуальний підхід до аналізу аксіологічних понять, що домінував у класичний період розвитку західноєвропейської філософії, був замінений комунікативним, який передбачав розгляд смислової специфіки оцінки крізь призму комунікативних цілей кваліфікативних мовленнєвих актів (А.Айєр, П.Ноуелл-Сміт, Д.Перрі, Ч.Стівенсон, Р.Хеар). Перехід до лінгвістичного, зокрема прагматичного, аналізу спричинив поділ оцінно-образних найменувань на власне оцінні (номінації з первинним аксіологічним компонентом) та контекстуально оцінні (слова з первинним дескриптивним компонентом, що набувають аксіологічного забарвлення тільки у відповідних контекстах), виокремив їх аксіологічну полісемантичність і багатофункціональність, різноманітні ілокутивні тлумачення, а також взаємодію в оцінному дискурсі з модальностями інших типів.

Сучасний етап розвитку української й зарубіжної лінгвістики характеризується розглядом аксіологічної проблематики в логіко-психологічному, культурологічному та комунікативно-прагматичному аспектах. Оцінка розглядається як граматикалізована філософська категорія, що реалізується у частинах слова (морфемах), вигуках, модальних частках, повнозначних лексемах, сполученнях слів, словосполученнях, фразеологізмах, у мовленнєвих актах кваліфікативного характеру й аксіологічних текстах. Вона має універсальну структуру (кваліфікативну модальну рамку), характеризується функціонально-комунікативною спрямованістю і зумовлена об’єктивними властивостями індивіда, предмета чи явища настільки, наскільки може ними мотивуватися.

Завдяки різним підходам до основного об’єкта аналізу, існує чимало варіантів розподілу оцінних значень. Найповнішою в логічному аспекті вважається класифікація фінського логіка фон Врігта, яка передбачає врахування концептуального принципу. Згідно з нею розрізняють такі оцінки: 1) інструментальну; 2) технічну, або оцінку майстерності; 3) оцінку сприятливості; 4) утилітарну; 5) медичну оцінку. Інші класифікації формувалися переважно на ґрунті лінгвістичного аналізу семантики аксіологічних номінацій, а тому всі оцінні предикати поділяються на предикати типу de dicto i de re. Оцінка виду de dicto (порівняльна) стосується не судження про подію, факт, а власне самої події чи факту, наприклад: “Ми, Паньчуки, музики; граємо гарно, краще всіх: сватаємо дівчат на врем`я, за земельку...”(Г.Косинка). Кваліфікація de re (абсолютна оцінка) характеризує безпосередньо об’єкти, одночасно оцінюючи їх. Порівняймо: “Хто повстає проти ворога свого народу, той не убійник, а герой!” (Г.Хоткевич).

Абсолютна оцінка de re передбачає існування загальнооцінних та частковооцінних найменувань. До перших належать ад’єктиви хороший (гарний) та поганий, що виражають так званий аксіологічний підсумок – холістичну оцінку, а також їх синоніми з найрізноманітнішими стилістичними й експресивними відтінками.Номінації, що кваліфікують лише один із аспектів об’єкта, називаються частковооцінними. Вони репрезентують: І. Сенсорну оцінку: 1) сенсорно-смакову, або гедоністичну; 2) психологічну оцінку: а) інтелектуальну; б) емоційну; ІІ. Сублімовану, або абсолютну – у О.Вольф, сублімовану – у Н.Арутюнової: 1) естетичну; 2) етичну оцінку; ІІІ. Раціоналістичну оцінку: 1) утилітарну; 2) нормативну; 3) телеологічну. Проілюструємо окремі: І.1. “Дівочі постаті з солодкаво-плаксивими личками” – М.Яцків (сенсорна гедоністична оцінка); І.2. а) “А кажуть: діти в неї такі розумні, як старі. – Все, каже, знають. – Бо вмирати мають!..” – О.Кобилянська (сенсорна психологічна інтелектуальна оцінка); ІІ.2. “Діла добрих обновляться, діла злих загинуть, – твердив псалом Давида” – Б.Лепкий (сублімована етична оцінка); ІІІ.1. “Механізм справді був зручний, простий, корисний” – В.Винниченко (раціоналістична утилітарна оцінка); ІІІ.2. “... ти розумієш – се людина незвичайна, не простий сільський піп” – М.Коцюбинський (раціоналістична нормативна оцінка).

У сучасному мовознавстві існують аксіологічні класифікації, що базуються на врахуванні логіко-семантичних та психологічних аспектів розподілу частковооцінних значень, на результатах психолінгвістичних експериментів тощо. До них, наприклад, належить класифікація кваліфікативних значень Т.Космеди, а також класифікація за шкалою перехідності В.Бабайцевої.

Оскільки аксіологічний потенціал аналізованих номінацій максимально виявляється тільки у відповідних контекстах, найдоцільніше, на нашу думку, класифікувати оцінні найменування з урахуванням функціонально-прагматичного аспекту їх поділу (до уваги беруться тільки оцінки типу de re, що безпосередньо кваліфікують об’єкти): власне оцінні найменування – такі, що репрезентують зв’язок реального світу та його ідеальної моделі, дають позитивну чи негативну характеристику об’єктам, виявляючи в аксіологічних мовленнєвих актах різноманітні ілокутивні сили (“Ясність била з його прегарного чола” – М.Яцків); контекстуально оцінні номінації – дескриптивні предикати з потенційними оцінними семами, які активізуються тільки у відповідному контексті (“Батьки рідні, не паліть... осінь іде... ви ж люди, так – ні-і... ” – Г.Косинка).

Поділ аксіологічних номінацій на власне оцінні та контекстуально оцінні є, на наш погляд, одним із найдоцільніших при аналізі художнього тексту, оскільки враховує наявність латентних, імпліцитних аксіологічних сем у значеннєвому полі навіть тих найменувань, які характеризуються як дескриптивні і належать до денотативної номінативної структури.

Функціонуючи в художньому тексті, більшість лексем реалізує свій семантичний потенціал у кваліфікативній структурі, яка репрезентується оцінною модальною рамкою. Одним з її найважливіших експліцитно-імпліцитних компонентів є суб’єкт кваліфікації – особа, частина соціуму чи соціум в цілому, з позиції якого здійснюється процес оцінювання. Актуалізуючись у мовленнєвих актах, він репрезентується кількома способами, що сприяє формуванню різних типів оцінки, індивідуалізації та інтенсифікації аксіологічних мовленнєвих актів, часто є ґрунтом для трансформації кваліфікативних значень, розкриття глибинного змісту художнього тексту, виявлення вартісності у ньому оцінно-образних найменувань.

В аналізованих комунікативних ситуаціях аксіологічний суб’єкт реалізується у таких формах: 1) суб’єкт – незалежний оповідач, сторонній спостерігач, представлений імпліцитно. Збігаючись із суб’єктом мовлення, він охоплює велике коло об’єктів, одночасно їх оцінюючи та інформуючи про них; 2) суб’єкт “Я” – суб’єкт аксіологічної модальної рамки, що репрезентує особистісну, інколи вузько індивідуалізовану оцінку емоційного характеру й експлікується займенником 1 ос. одн. або ж імпліцитно передбачає його шляхом використання пропозиційних дієслів; 3) суб’єкт у формі “займенник 1ос. одн. + думка загалу як підтвердження”; 4) суб’єкт оцінної модальної рамки маніфестується будь-яким іменником; 5) кваліфікативний суб’єкт представлений власною назвою (ім’ям, прізвищем чи по батькові індивіда); 6) суб’єкт виражається субстантивом будь-якого походження; 7) суб’єкт оцінки репрезентується займенником 3 ос. одн. чи мн.; 8) суб’єкт кваліфікації представлений словосполученням, що у реченні найчастіше виконує функцію складеного підмета; 9) суб’єкт аксіологічної модальної рамки виражається особовим займенником 1 ос. мн.; 10) суб’єкт оцінки – оповідач, що невласне прямою мовою, цитаціями передає міркування, психічний стан, настрій персонажів (репрезентація “тексту у тексті” зі збереженням “індивідуальності” суб’єктів оцінювання); 11) суб’єкт кваліфікації – особа, яка маніфестує думку загалу, що виявляється, в основному, у вставних і вставлених конструкціях; 12) суб’єкт виражається іменником на позначення сукупності однакових або подібних предметів, що сприймаються як одне ціле; 13) суб’єкт аксіологічної модальної рамки, що експлікується не у самому оцінному мовленнєвому акті, а в інших фрагментах тексту, які, безпосередньо не представляючи оцінку, поміщають її в поле зору реципієнта.

В окремих аксіологічних висловлюваннях спостерігається процес неоднозначного оцінювання об’єкта з боку різних суб’єктів, що є однією з принципових особливостей оцінки в цілому. Порівняймо: “Малий Мирон – дивна дитина (суб’єкт оцінювання – оповідач). Батько втішається ним і каже, що він чудово розумна дитина, але батько, звісна річ, сторонничий суддя (суб’єкт позитивної оцінки – батько малого Мирона). Сусіди тихо шептали собі, що Мирон “якесь не таке, як люди” (суб’єкт оцінки – односельці родини малого Мирона – виражають негативне ставлення до дитини, оскільки її поведінка не відповідає усталеним нормам) (І.Франко). Подібне зіткнення в одному висловлюванні оцінних стереотипів різних суб’єктів дозволяє поєднувати оцінки з протилежними знаками, створюючи ефект аксіологічної суперечки.

Будь-яке аксіологічне значення реалізується у найменуваннях з загальнооцінною та частковооцінною семантикою. Прагматично зумовлюючись окремими комунікативними ситуаціями та взаємодіючи з іншими модальностями, номінації на позначення загальної (холістичної) оцінки виконують в аналізованих текстах такі функції: 1) характеризуючу (“Та коли казати правду, то й дівка вона хороша: доброго роду, й на вроду гарна, й здорова... та, може, ще й приданого сот п’ять дадуть!” – С.Васильченко – репрезентація загальнопозитивної оцінки як холістичного підсумку шляхом аналізу кількох властивостей об’єкта); 2) заміщувальну (кореферентну) (“Багато сіл збив я вже своїми ногами, але такої гарної [вродливої – У.С.] дівчини не бачив” – М.Яцків – заміна частковоаксіологічного сублімованого естетичного значення загальнооцінним); 3) конденсаційну (“Але як вам сподобалася моя промова, пані Антоньова? – Дуже красна!” – Л.Мартович – інтенсифікована загальноаксіологічна номінація “дуже красна” конденсує ряд ознак, згідно з якими оцінено промову, тим самим “згущуючи” текст розповіді, “заощаджуючи” мовні засоби її більш детальної характеристики (доцільність, логічність побудови, аргументованість тощо).

Найменування на позначення аксіологічного підсумку хороший (гарний) у аналізованих текстах письменників – представників “малої прози” кінця ХІХ – початку ХХ століття є не тільки багатофункціональними, а й полісемантичними, характеризуються різним ступенем градації ознаки. Порівняймо:

К – загальна кількість слововживань холістичної номінації; Я – семантичні різновиди загальнооцінних найменувань.

Типова форма вияву позитивної ознаки :

G – гарний (98); добірний (2); добрий (хороший) – (57); красивий (4); красний (6); файний (7); хороший(16) – 7 семантичних варіантів, які передбачають 190 вживань.

Безвідносна міра вияву позитивної ознаки з різним ступенем її градації:

G1 – гарненький (1); гарнесенький (1); гарний, ще кращий (2); принадний (1); чепурненький (1); чепурнесенький (1); хорошенький (1) – 7 семантичних варіантів, які передбачають 8 вживань;

G2 – гарненький такий (1); такий гарненький (1); такий гарнесенький (2) – 3 семантичні варіанти, що передбачають 4 вживання;

G3 – такий/який гарний (10); такий файний (2); такий/який хороший (4); який же гарний (1); “ой, гарна ж я, гарна”– С.Васильченко (1); “на причуд гарна”– О.Кобилянська (1); “такий дуже гарний”– М.Яцків (1); “такий уже гарний”– А.Тесленко (1); “який же то гарний”–А.Тесленко (1) – 9 семантичних варіантів, які передбачають 22 вживання;

G4 – гарний-гарний (2); дуже гарний (11); дуже добрий (хороший) – (8); дуже красний (3); казковий (2); пишний (7); прегарний (11); прекрасний (18); чарівний (5); чудесний (4); чудний (2); чудовий (24); “незвичайно гарна”– О.Маковей (1); “о, як за ним дівчата зиркають”– М.Яцків (1); “панна така, як рожа”– О.Маковей (1); “що вже гарна, то гарна”– С.Васильченко (1); “що за голос” – О.Маковей (1) – 17 семантичних варіантів, які передбачають 102 вживання;

G5 – пречудний (2); пречудовий (3); такий пишний (4); такий/який чудовий (3) – 4 семантичних варіанти, що передбачають 12 вживань;

G6 – такий/який прекрасний (4); “пишна така, що й на мову не вдається”– Г.Косинка (1); “такий прехороший”– Г.Косинка (1) – 3 семантичних варіанти, які передбачають 6 вживань.

Найвищий ступінь вияву позитивної ознаки:

G7 – найгарніший (7); найкращий (13); найліпший (9); найлюбіший (2); наймиліший (4); щонайлучший (1); якнайліпший (1); “гарна, й немає кращої за мене на всьому світі”–С.Васильченко (1); “другої такої вздовж і вшир нема”– О.Кобилянська (1); “найвродливіша з усіх”– М.Яцків (2); “найкраща на цілий район”– С.Васильченко (1); “красавиця на цілу околицю містечка Б.”– О.Маковей (1); “перший парубок у Піях”– Г.Косинка (1); “такі, що нема понад них”– О.Маковей (1); “як королівна”– Г.Косинка (1) – 15 семантичних варіантів, що виявляються у 46 вживаннях.

Використання різних форм вияву інтенсивності позитивної ознаки передбачає і різноманітні засоби їх репрезентації. Порівняймо: G –позитивна оцінна ознака закладена в основу аксіологічного найменування і відповідає розумінню мовної норми. G1 – носії позитивнооцінного значення – зменшено-пестливі суфікси –еньк-, -есеньк-, а також семантичні варіанти холістичної номінації з відтінком здрібнілості. G2 – інтенсифікована синтетична форма “G1 + такий”. G3 – синтетична форма “G + такий /який”; найменування на позначення загальної оцінки з інтенсифікаторами індивідуалізованого характеру, що найповніше реалізують свій семантичний потенціал у контексті. G4 – синтетична форма “G + дуже”; семантичні синоніми позитивноаксіологічних найменувань на позначення винятковості позитивної ознаки, подекуди її ірреальності; оказіональні використання оцінно-образних лексем; вставні і вставлені конструкції; прислівники у ролі інтенсифікаторів позитивної ознаки. G5 – аналітична форма “G4 + префікс пре-“ на позначення надміру вияву позитивної ознаки; синтетична форма “G4 + такий/який”. G6 – синтетична форма “G5 + такий/який”, а також підрядна означальна частина складнопідрядного речення з виразним аксіологічним змістом. G7 – аналітична форма найвищого ступеня порівняння загальнооцінного ад’єктива або її контекстуальні синонімічні форми найвищої міри вияву позитивної оцінки, які репрезентують винятковість того чи того об’єкта оцінювання, його одиничність та раритетність (порівняльні звороти, словосполучення гіперболізованого чи метафоричного характеру та інші аксіологічні висловлювання).

Загальнооцінні номінації на позначення поганого в аналізованих художніх текстах представлені менш деталізовано, частотність вживання їх теж значно нижча. Порівняймо:

К – загальна кількість слововживань холістичної номінації; Я – семантичні різновиди загальнооцінних найменувань.

Типова форма вияву негативної ознаки в оцінно-образній номінації холістичного типу:

В – злий (поганий) – 1; лихий (15); негарний (2); недобрий (10); нехороший (2); нефайний (1); плохий (2); поганий (17) – 8 семантичних варіантів, що передбачають 50 вживань;

Безвідносна міра вияву негативної ознаки з різним ступенем її інтенсивності й насичення:

В1 – поганенький (2) – 1 семантичний варіант, що відповідає 2 вживанням;

В2 – такий/який поганий (5) – 1 семантичний варіант, який відповідає 5 вживанням;

В3 – дуже негарний (1); дуже поганий (7); огидний (2); паскудний (1); препоганий (5); “саме дрантя” [про парубків – У.С.] – Л.Мартович (1) – 6 семантичних варіантів, які відповідають 17 вживанням.

Найвищий ступінь вияву негативної ознаки:

В4 – найгірший (5); “безобразний”– Н.Кобринська (1) – 2 семантичні варіанти, що передбачають 6 вживань.

Наявність різних форм вияву інтенсивності негативної ознаки також передбачає різноманітні засоби їх репрезентації. Порівняймо: В – негативнооцінна ознака закладена в основу холістичного найменування або виявляється в утвореннях від позитивноаксіологічної основи з допомогою префікса не-. В1 – носій негативнооцінного значення – зменшено-пестливий суфікс -еньк-, що пом’якшує негативний зміст як окремої номінації, так і кваліфікативного висловлювання в цілому. В-2 –синтетична форма ”В + такий/який”. В3 – синтетична форма “В + дуже”; синонімічні аналітичні форми, утворені з допомогою префікса пре-, що вказує на надмір вияву негативної ознаки; семантичні синоніми, що негативними відтінками інтенсифікують загальнонегативне значення; контекстуальне використання метафоричних найменувань. В4 – аналітична форма найвищого ступеня вияву негативної ознаки або її синонімічні форми, що найповніше реалізуються у контексті.

В аналізованих текстах “малої прози” кінця ХІХ – початку ХХ століття наявні й такі оцінно-образні номінації, які, крім домінантної позитивної/негативної семи, містять і протилежні аксіологічні відтінки. Взаємодія різнознакових оцінних компонентів у них неоднорідна, вона передбачає різний ступінь вияву додаткової ознаки з протилежним знаком, що є рисою багатовимірності й полісемантичності аксіологічного тексту, причиною варіативності трактування у ньому окремих образів. Порівняймо:

Gb1 – “гарна, а проте мужичка” – О.Кобилянська (1); “таки гарна була ця капосна циганка” – С.Васильченко (1) – позитивноаксіологічні номінації з мінімальним виявом негативної ознаки;

Gb2 – “майже гарна” – О.Кобилянська (1); “не була найкраща, але притягала” – М.Яцків (1); “не дуже гарний, але зате симпатичний, благородна душа” – О.Кобилянська (1) – позитивнооцінні найменування з більш виразною негативною семою;

Gb3 – “не зовсім гарне” – Л.Мартович (1); “ще гарна” – О.Маковей (1); “ще майже гарна” – О.Кобилянська (1) – позитивноаксіологічні номінації з виразною негативною семою, ступінь вираження якої репрезентується евфемізованими компонентами значення “не зовсім”, “ще”, “ще майже”;

Gb4 – “на її погляд, гарний” – О.Кобилянська (1) – позитивнооцінне найменування з високим ступенем суб‘єктивізму, що підтверджує тільки ймовірність “доброї” характеристики об‘єкта, а не його позитивно оцінені об‘єктивні властивості;

g1B – немилий (3); неприємний (1) – негативнооцінна лексема з мінімальним виявом позитивної ознаки;

g2B – “не була гарна” – О.Кобилянська (1) – негативноаксіологічна номінація з більшим ступенем вияву позитивної ознаки;

g3B – “некрасиве, але добре” [про обличчя – У.С.] – М.Яцків (1) – негативнооцінне найменування з високим ступенем позитивності, про що свідчить явище девальвації загальнонегативної ознаки, представлене в аналізованому висловлюванні;

g4B – “погана буває людина” – С.Васильченко(1) – негативний відтінок значення лексеми є умовним, варіативним, оскільки “знецінюється” формою недоконаного виду дійсного способу дієслова бути, яка передбачає тільки можливість подібної характеристики.

Проміжну ланку між позитивнооцінними найменуваннями з негативним компонентом значення й негативноаксіологічними номінаціями з позитивною семою займають холістичні лексеми у формі вищого ступеня порівняння, оскільки вони імпліцитно чи експліцитно передбачають порівняння для виявлення як позитивних, так і негативних ознак оцінюваного об‘єкта (кращий може означати не тільки був гарний, а став кращий, а й був поганий, а став кращий). Наприклад:

GB – красивіший (3); кращий (7); ліпший (4); “гарний, далеко кращий”(ніж був, ніж здається, ніж інший) – О.Кобилянська (1); “далеко краща, як мала пані Бігунцева” [про сукню – У.С.] – Л.Мартович (1); “нема нічого кращого на світі понад…” [греку і латину – У.С.] – О.Маковей (1).

Як бачимо, найменування на позначення позитивної оцінки в “малій прозі” кінця ХІХ – початку ХХ століття характеризуються високим ступенем семантичної активності (65 семантичних різновидів лексеми хороший – 63,1 % від загальної кількості холістичних слововживань). На відміну від них, негативноаксіологічні номінації є менш уживаними (18 семантичних різновидів лексеми поганий – 17,5 % від загальної кількості холістичних слововживань). Загальна сума оцінно-образних найменувань з позитивним аксіологічним знаком теж суттєво перевищує суму негативнооцінних лексем (390 вживань слів з позитивною семою –77,5 %; 80 вживань слів з негативною семою –15,9 %). З-поміж усіх холістичних номінацій окрему нішу займають найменування, що містять конотативні відтінки з протилежними знаками. Однак навіть серед них переважають ті, в яких домінує позитивний аксіологічний компонент (Gb ( “+” > “–”) – 9 семантичних варіантів – 45%; 9 вживань – 27,3 %; gB (“+” < “–” ) – 5 семантичних варіантів – 25%; 7 вживань – 21,2%). Проміжною ланкою вважаємо лексеми у формі вищого ступеня порівняння, оскільки у відповідних контекстах вони потенційно передбачають активізацію або позитивної, або негативної семи (6 семантичних варіантів – 30%; 17 вживань – 51,5 %).

Результати аналізу текстів “малої прози” кінця ХІХ – початку ХХ століття підтверджують існуючу в суспільстві тенденцію до позитива, яка активізує розвиток і використання відповідної лексики, що реалізується в художньому текстовому просторі як певній моделі суспільних відносин, віддзеркаленні явних чи прихованих інтенцій їх учасників.

Другий розділ дисертації – “Функціонально-комунікативна спрямованість оцінно-образних номінацій у художньому тексті” – містить аналіз взаємодії суб’єктивного та об’єктивного факторів кваліфікативної структури (2.1); представляє внутрішню форму слова як імпліцитний вияв оцінності (2.2); визначає основні ілокутивні функції оцінно-образних номінацій в аксіологічних мовленнєвих актах (2.3); розкриває сутність аксіологічних найменувань як образотвірних і текстоорганізуючих засобів у структурі художнього тексту (2.4).

Функціонуючи в художньому тексті, оцінно-образні номінації реалізують свій семантичний потенціал у відповідних компонентах аксіологічної структури: об’єктивному (дескриптивному, ознаковому) та суб‘єктивному (власне оцінному, аксіологічному). Перший з них маніфестується як сутнісними, об’єктивними компонентами значення, так і аналогами прихованих компонентів – потенційними семами, що, безпосередньо не будучи частиною семантичного поля первинного (інтродуктивного) найменування, присутні у структурі значення вторинної (ідентифікаційної чи предикатної) номінації – оказіональної чи узуально закріпленої в мові. Суб’єктивний чинник оцінки прогнозує присутність у семантиці аксіологічного найменування найрізноманітніших конотацій, що актуалізуються у відповідних контекстах. Саме він сприяє активізації імпліцитних, “резервних” сем, інколи трансформуючи і модифікуючи їх у якісно нові семантичні відтінки. Значущість оцінно-образних найменувань, ступінь взаємодії їх дескриптивного та аксіологічного компонентів найповніше виявляються, на нашу думку, саме у текстах “малої прози”. Наявність об’єктивного та суб’єктивного чинників в оцінці, яка є домінантою значення стрижневих номінацій, створює семантичний континуум, превалювання тієї чи тієї семи в якому визначається відповідною прагматичною ситуацією та ступенем об’єктивності (істинності) висловлювання, що містить оцінне найменування.

Одним із вагомих імпліцитних виявів оцінності найменувань є їх внутрішня форма (ВФ) – первинна ознака, закладена в основу номінації у процесі її творення. Активізуючись у відповідному контексті, вона може викликати позитивні чи негативні за емоційним сприйняттям асоціативно-образні уявлення, виявляти глибинні відтінки семантики номінації, модифікувати її дескриптивний компонент, перетворюючи в аксіологічний. У художньому тексті ВФ слова великою мірою є імпліцитним виявом оцінності, ознакою, яка у своїй основі містить кваліфікативну сему з відповідним знаком. Залежно від контексту ВФ збагачується, набуваючи додаткових семантичних відтінків чи й зовсім протилежного значення, сприяючи трансформації лексем у своєрідні концептуально-образні сценарії, “тексти-вірогідності”, “передтексти”, що окреслюють межі асоціативного розгортання топіків, мотивують поведінку героїв тощо. Реалізуючись насамперед в оцінно-образних номінаціях, які виконують роль заголовків, вона дозволяє читачеві виявити у тексті латентні семантичні ходи, розкрити внутрішні суперечності, визначити основу його смислового першопочатку.

Наприклад, для інтерпретації новели Василя Стефаника “Злодій” важливим є врахування саме аксіологічного компонента семантики, закодованого у ВФ ключової номінації, оскільки крізь його призму розкриваються приховані смисли тексту, здійснюється безперервний процес творення оказіональних значень не лише окремих номінативних одиниць, але й тексту в цілому. Великою мірою завдяки активізації внутрішньої форми аксіологічного найменування “злодій” читач довідується, хто насправді є “той, що чинить зло”. Згідно з результатами дослідження історичного мовного матеріалу, вказана номінація закріпилася на позначення крадіїв лише у частині слов’янських мов: білоруське ЗЛОДЗЕЙ, польське ZLODZIEJ – “крадій”. Первісне, вихідне значення слова в українській мові тісно переплітається з його ВФ: найменування “злодій” утворене сполученням основ іменника zъlo і дієслова de(ja)ti, номінувало cпочатку “людину, що чинить будь-яке зло”. Саме врахування у процесі інтерпретації тексту новели згаданої первинної ознаки, закладеної в основу кваліфікативної номінації-заголовка, сприяє правильному її декодуванню, виявленню потенційних прихованих смислів, які дозволяють відповісти на запитання: хто ж насправді є той, “що зло діє”: крадій, який, вчинивши спробу заволодіти чужим майном, згодом розкаявся, однак загинув під час кривавого самосуду; ґазда Георгій, який, свідомо нехтуючи основними християнськими заповідями, закликав на розправу з грабіжником сусідів; чи, нарешті, Максим і Михайло – сусіди, що вчинили самосуд над грішником, який щиро покаявся у скоєному.

Максимально реалізуючись у мовленнєвих актах оцінки, аксіологічні номінації активізують особливого виду ілокутивні сили (конструктивну, репрезентативну, інтерактивну, когнітивну функції кваліфікативних мовленнєвих актів), що, будучи частиною загального прагматичного значення, визначають перлокутивний ефект висловлювання – зміну емоційного стану адресата в результаті мовленнєвої дії. Вони не лише окреслюють комунікативну спрямованість висловлювання, його явні чи приховані цілі, але й диференціюють характер мовленнєвого впливу та способи його реалізації, передумови, ефективність тощо. У текстах „малої прози” кінця ХІХ – початку ХХ століття, крім перелічених типів ілокутивності, присутні і такі функції оцінно-образних найменувань, завдяки яким формується цілісність та зв’язність художнього тексту, інтенсифікуються та індивідуалізуються аксіологічні відтінки номінацій, підсилюється їх роль у творенні художніх образів: 1) акумуляційна – функція накопичення “семантичної текстової енергії”, яка найоптимальніше репрезентується оцінно-образними найменуваннями, що виконують роль заголовків, є стрижневими, текстоорганізуючими елементами (“Відьма” О.Кобилянської, “Злодій” В.Стефаника, “Дозрілий” О.Маковей, “Більмо” Марка Черемшини тощо); 2) евфемізаційна – функція заміни найменування з високим ступенем інтенсивності переважно негативної ознаки синонімічною номінацією з нижчим ступенем емоційності або табуйованої лексеми загальновживаним найменуванням, що репрезентує спосіб сприймання певного явища (“Марод пищав крізь сон і сіпався, як перший-ліпший з отсих, що мають тоту слабість” [шизофренію – У.С.] – М. Яцків); 3) дисфемізаційна, яка полягає у заміні, без об’єктивних на те підстав або мотивацій, позитивно забарвленого чи стилістично нейтрального слова негативно забарвленим з метою виявлення певного психологічного стану особи, ставлення її до когось/чогось (“Николка десь вибіг на вулицю, а дівчище (так називала Василину) засувала горшки в піч...” – Л.Мартович); 4) експресивізаційна, що виявляється у підсиленні емоційних та психічних реакцій і реалізується не тільки у номінаціях, які містять сенсорну чи сублімовану оцінки, але й у найменуваннях на позначення модальностей інших типів (“А горенько тяженьке! – промовляє чорнява струнка молодиця. – І