НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

ШИНКАРУК

ВАСИЛЬ ДМИТРОВИЧ

УДК – 811.161.2`367.32

МОДУС І ДИКТУМ

У СТРУКТУРІ РЕЧЕННЯ

10.02.01 – українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ – 2003

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі сучасної української мови Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Міністерства освіти і науки України.

Науковий консультант – доктор філологічних наук, професор
Городенська Катерина Григорівна,

Інститут української мови НАН України,
провідний науковий співробітник відділу історії та граматики української мови.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Іваницька Ніна Лаврентіївна,

Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського,

завідувач кафедри української мови;

доктор філологічних наук, професор

Мойсієнко Анатолій Кирилович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

завідувач кафедри сучасної української мови;

доктор філологічних наук, професор

Плющ Марія Яківна,

Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова,

професор кафедри української мови.

Провідна установа Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка Міністерства освіти і науки України, кафедра української мови, м. Кіровоград.

Захист відбудеться “10” грудня 2003 року о 1400 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.173.01 при Інституті української мови НАН України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4).

Із дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні та Інституту української мови НАН України (м. Київ, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розіслано “8” листопада 2003 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філологічних наук І.А.Самойлова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Сучасний етап розвитку української граматики характеризується намаганням систематизувати семантико-синтаксичні одиниці на нових концептуальних чи методологічних засадах, переглянути й уточнити деякі наукові поняття, що сформувалися впродовж кількох десятиліть.

Абсолютно новим етапом у розвитку сучасної української граматики став категорійний підхід до аналізу мовних одиниць, який уможливив виокремлення категорійної граматики, теоретичні засади якої викладено в працях І.Р.Вихованця. Цей підхід зумовив виділення з позицій категорійності трьох граматичних підсистем – категорійного синтаксису, категорійної морфології та категорійного словотвору і властивих їм одиниць та категорій.

В останні роки на категорійних засадах впорядковано дві граматичних підсистеми – синтаксис і словотвір. Маємо фундаментальну працю з категорійного синтаксису – монографію М.В. Мірченка “Структура синтаксичних категорій” (Луцьк: Вежа, 2001), у якій уперше змодельовано триаспектну систему та структуру синтаксичних категорій речення, що об’єднує семантико-синтаксичні, формально-синтаксичні та комунікативно орієнтовані категорії речення, розмежовано надкатегорії, підкатегорії, категорії та грамеми, встановлено особливості їхньої взаємодії. У цій праці розвинуто далі ідеї І.Р.Вихованця про речення як багатоаспектну синтаксичну одиницю, про категорійну структуру речення та про семантико-синтаксичну категорію як різновид синтаксичної категорії, що відображає дійсність і утворює дві семантико-синтаксичні надкатегорії – предикатності (ознаковості) та субстанціальності (предметності) з їхнім подальшим членуванням на семантико-синтаксичні підкатегорії, категорії та грамеми.

Ці дві синтаксичні надкатегорії донедавна вважали стрижнем категорійної структури семантико-синтаксичного ярусу речення, з яким тепер деякі дослідники співвідносять поняття диктуму.

Модус як вербалізована суб’єктивна інтерпретація диктумної події в українському синтаксисі категорійно не структурований, хоч такі проблеми, як персуазивність, оцінність тощо, трактовані тепер як категорії модусу, лінгвісти вивчали у зв’язку з проблемою модальності. Цілісного монографічного дослідження, в якому було б реалізовано категорійний підхід до модусу і диктуму, в українському мовознавстві немає. Саме це зумовило вибір теми докторської дисертації, саме це й визначає її актуальність.

Методологічно значущими для дисертаційного дослідження виявилися чотири ідеї, висловлені в мовознавстві: ідея модусу і диктуму речення Ш.Баллі, ідея суб’єктивності в мові Е.Бенвеніста, вчення про предикативність як ключове поняття синтаксису В.В. Виноградова, поняття об’єктивного і суб’єктивного змісту в семантико-синтаксичній структурі речення І.Р.Вихованця.

Теоретично обґрунтоване виділення об’єктивного та суб’єктивного змісту в семантико-синтаксичній структурі речення (відповідно – диктуму і модусу) потребує системного аналізу засобів вираження диктумних та модусних значень у межах їхніх категорій. Важливо встановити ієрархію цих засобів, їхній взаємозв’язок та способи вираження.

Найскладнішою для теоретичного синтаксису, як засвідчують виконані дослідження російських лінгвістів, виявилася проблема встановлення МД-співвіднесеності, модусно-диктумних відношень у МД-структурах та створення класифікації модусно-диктумних синтаксичних структур.

Актуальність пропонованого дисертаційного дослідження зумовлена також потребою розв’язати комплекс цих та інших теоретичних проблем функціонального й семантичного синтаксису, що дасть змогу встановити межі та потенціал модусно-диктумних складних синтаксичних речень на тлі синтаксичної системи сучасної української літературної мови.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційне дослідження пов’язане з комплексною науковою темою кафедри сучасної української мови Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича „Соціокультурні та комунікативні аспекти функціонування і розвитку мовних одиниць” та з плановою темою “Граматика сучасної української мови” відділу історії та граматики української мови Інституту української мови НАН України. Тему дисертації затверджено на засіданні бюро Наукової ради “Закономірності розвитку мов і практика мовної діяльності” (протокол № 4 від 23.Х.1997року).

Метою дисертаційної праці є теоретичне обґрунтування категорій модусу і диктуму в семантико-синтаксичній структурі речення, визначення їхнього статусу та функцій на тлі синтаксичної системи сучасної української мови. Відповідно до мети розв’язано такі завдання:

1) систематизовано витлумачення модусно-диктумних відношень, наявні в сучасному теоретичному синтаксисі;

2) уточнено зміст понять, безпосередньо пов’язаних з модусом і диктумом, враховуючи їхні синтагматичні й парадигматичні зв’язки;

3) з’ясовано зміст і статус модусу;

4) визначено структуру і семантику модусних категорій в структурі речення;

5) з’ясовано зміст і статус диктуму;

6) встановлено семантико-синтаксичні категорії диктуму в структурі речення;

7) обґрунтовано критерії розмежування модусу й диктуму, визначено їхнє співвідношення в семантико-синтаксичній структурі речення;

8) досліджено засоби (актуалізатори) експліцитного й імпліцитного вираження модусу та диктуму в семантико-синтаксичній структурі речення;

9) вмотивовано взаємозв’язок лексичних, морфологічних та синтаксичних виразників модусних і диктумних значень;

10) визначено зміст і обсяг інваріантних модальних значень реальності, потенційності та ірреальності;

11) розмежовано й проаналізовано способи вираження модального змісту (дискретний і недискретний; експліцитний та імпліцитний);

12) встановлено типові модусно-диктумні синтаксичні структури;

13) проаналізовано модусно-диктумні відношення в МД-структурах;

14) сформовано поняття МД-співвіднесеності.

Об’єктом дослідження в дисертації є модус і диктум як два основних рівні в змістовій організації речення.

Предметом дослідження є механізм виокремлення категорій модусу і диктуму та структурування цих категорій у реченні.

Методи дослідження. У дисертації використано описовий та зіставний методи (для створення типології категорій модусу й диктуму в українській мові); метод функціонального аналізу граматичних елементів (для встановлення семантико-синтаксичних параметрів конструкцій); метод опозицій; методику лінгвістичного моделювання й трансформацій.

Джерела фактичного матеріалу. Матеріалом дослідження послужили речення, дібрані з текстів різних функціональних стилів сучасної української мови: з художніх, публіцистичних та науково-популярних текстів, з фольклору та з усного розмовного мовлення, а також із лексичної картотеки Інституту української мови НАН України (понад 50000 прикладів).

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що вперше в українському мовознавстві виконано цілісне дослідження з категорійної граматики, в якому на принципово нових засадах виокремлено категорії модусу й диктуму, визначено критерії їх розмежування, співвідношення цих категорій в семантико-синтаксичній структурі речення; встановлено ієрархію засобів їх вираження; обґрунтовано взаємозв’язок лексичних, морфологічних та синтаксичних виразників модусних і диктумних значень у структурі речення; встановлено типові модусно-диктумні синтаксичні структури в сучасній українській мові.

Теоретичне значення дисертаційної роботи полягає в тому, що реалізовані в ній теоретичні засади аналізу модусу і диктуму слугуватимуть поглибленому вивченню семантико-синтаксичної структури речення, а запропоновані принципи виокремлення категорій модусу і диктуму можна використати в подальших дослідженнях із категорійної та функціональної граматики української і типологічно подібних до неї мов.

На основі уведеного поняття модусно-диктумної структури вдасться встановити потенціал синтаксичних одиниць, предикативні частини яких пов`язані модусно-диктумними відношеннями, а також кореляції між категоріями модусної та диктумної частин.

Практичне значення одержаних результатів. Основні теоретичні положення дисертації та використаний у ній великий фактичний матеріал мають безпосередній вихід у практику викладання синтаксису української мови у вищій школі, а також можуть бути використані для написання підручників та навчальних посібників, у читанні спецкурсів, у науково-дослідній роботі студентів та аспірантів.

Особистий внесок здобувача полягає у випрацюванні концепції наукового аналізу модусу й диктуму в структурі речення. Усі результати дослідження дисертант розробив самостійно. Наукових праць, написаних у співавторстві, немає.

Апробація дисертації. Загальну концепцію та результати дослідження обговорено на засіданні кафедри сучасної української мови Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича й на засіданні відділу історії та граматики Інституту української мови НАН України. Наукові доповіді з теми дисертації виголошено на Всеукраїнській науковій конференції „Актуальні проблеми синтаксису”, присвяченій 85-річчю проф. І.І.Слинька (Чернівці, 1997); Всеукраїнській науковій конференції „Українська мова на Буковині: минуле і сучасне” (Чернівці, 1998); регіональній науково-практичній конференції „Творче розв’язання конфліктів у педагогічному процесі” (Чернівці, 1999); IV Міжнародному конгресі україністів (Одеса, 1999); Всеукраїнській науково-практичній конференції „Педагогічні ідеї С.Смаль-Стоцького в контексті розвитку національної освіти і виховання” (Чернівці, 1999); Всеукраїнській науковій конференції „Тарас Шевченко і Поділля” (Кам’янець-Подільський, 1999); Міжнародній науковій конференції „Українська філологія: школи, постаті, проблеми”, присвяченій 150-річчю від дня заснування кафедри української словесності у Львівському університеті (Львів, 1999); Всеукраїнській науковій конференції „Граматичні категорії української мови” (Вінниця, 2000); Міжнародній науково-практичній конференції „Біблія і культура” (Чернівці, 2000); Всеукраїнській науковій конференції „Лексико-граматичні категорії у функціональному аспекті” (Херсон, 2002); V Міжнародному конгресі україністів (Чернівці, 2002).

Публікації. Проблематику дисертаційної роботи, її теоретичні й практичні результати викладено в 46-ти друкованих працях, серед яких індивідуальна монографія “Категорії модусу і диктуму у структурі речення” (Чернівці, 2002. – 272 с. – 14,8 др. арк.), 33 статті у фахових виданнях, затверджених ВАК України. Решта публікацій – тези доповідей, виголошених на міжнародних, всеукраїнських і регіональних конференціях, та праці, видрукувані в інших виданнях.

Структура і зміст дисертації. Дослідження складається зі

вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаної літератури, що нараховує 684 найменувань, списку використаних джерел (185 одиниць) та переліку умовних скорочень. Обсяг роботи без списку використаної літератури і джерел – 385 с. Повний її обсяг – 475 с.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету, завдання, методи, об’єкт, предмет, наукову новизну, теоретичне і практичне значення дисертаційного дослідження, вказано на його зв’язок з науковими програмами, планами, темами.

У першому розділі „Теоретичні аспекти модусно-диктумних відношень у семантико-синтаксичній структурі речення” систематизовано витлумачення модусно-диктумних відношень у наявних синтаксичних типологіях, визначено критерії розмежування модусу й диктуму та їхнє співвідношення в семантико-синтаксичній структурі речення; уточнено зміст понять, безпосередньо пов’язаних з модусом і диктумом, враховуючи їхні синтагматичні й парадигматичні зв’язки; встановлено зміст і обсяг інваріантних модальних значень реальності, потенційності та ірреальності; проаналізовано різні способи подання модального змісту.

На будь-якому етапі розвитку української синтаксичної науки серйозне вивчення семантико-синтаксичної структури мови було неможливе без залучення в певному обсязі відомостей про значення змістового аспекту речення. Змістова організація речення виступає в діалектичній єдності з його формальною організацією, “чистої” синтаксичної семантики поза мовною формою немає, тому аналіз значень синтаксичних одиниць на практиці звичайно збігається з аналізом формальних синтаксичних протиставлень. Із цього випливає, що роботи, присвячені формальній організації речення в українській мові, містили відомості і про його семантику.

Вивчення синтаксичної семантики актуалізувало проблему модальності в новому аспекті, який висунув на перший план питання про місце та роль різних явищ, що іменуються цим терміном, у семантико-синтаксичній структурі речення. Розмежування різних наукових підходів до вивчення модальності тісно пов’язане з трактуванням поняття “модус”.

У лінгвістичній інтерпретації термін “модус” зазнав змін, причому сам Ш.Баллі чітко не визначив суть цього поняття, але його структуру обмежив двома компонентами – модальним дієсловом (мислення, волевиявлення, чуттєвого сприйняття) і модальним суб’єктом. Це призвело до суперечливого тлумачення цього терміна. Так, у концепціях Н.Д.Арутюнової та Т.Б.Алісової модус вжито як поняття, що виражає суб’єктивно-модальне чи модально-оцінне значення.

Переважна більшість дослідників вважає, що поняття модусу об’єднує досить широке коло значень, спільною рисою яких є суб’єктивність: у центрі уваги мовець і його ставлення до того, про що йдеться в реченні (пор. ідеї Е.Бенвеніста, О.В.Трунової, Т.В.Шмельової, Н.І.Большакової, І.Р.Вихованця, А.П.Загнітка).

Різні автори вводять до модального аспекту речення різні елементи. Так само, як і в аналізі структури висловлення виділяють неоднакову кількість актантів (“відмінків”, чи “ролей”) – від п’яти до п’ятдесяти, так і в аналізі його модально-комунікативного аспекту дослідники виокремлюють різну кількість категорій модусу (“операцій”, або “трансформацій”). Ці відмінності зумовлені здебільшого об’єктивними факторами, передусім складністю описуваного об’єкта. До того ж, диктумна частина може, у свою чергу, зазнавати трансформації, тому іноді важко відокремити трансформацію, яка належить до диктуму, від тієї, що стосується модусу. Відмінності можуть бути породжені мовним матеріалом, яким оперує дослідник, або, ймовірніше, різними граматичними концепціями авторів.

Порівняльний аналіз теорій модусно-диктумних відношень дає змогу відокремити загальні, безсумнівні факти від тих, які мають невиразний статус, викликають сумніви і потребують системного дослідження. Такий аналіз виявляє розбіжності у виділенні категорій речення та у віднесенні їх до модусної або диктумної частини.

У кожній мові є своя система засобів вираження цих частин. Хоч відомостей про модусні категорії накопичено чимало, вони все одно розрізнені, а іноді й суперечливі внаслідок складності об’єкта дослідження, розбіжностей у граматичних концепціях авторів, відмінностей мовного матеріалу. Крім того, аналізуючи суб’єктивний зміст речення, різні автори виділяють неоднакову кількість категорій модусу (пор. концепції В.Г.Гака, Г.П.Ломтєва, Б.Потьє, Е.Руле, І.П.Сусова).

Через функціональні поняттєві категорії у свідомості людини відображаються відношення об’єктивної дійсності. Мовні ж семантичні функції є значеннями мовних знаків. Вони закріплені за морфологічними, синтаксичними, словотворчими чи лексичними засобами вираження та їхніми комбінаціями. Мовна інтерпретація поняттєвих категорій виявляється через значення частин мови, граматичних категорій, лексико-граматичних розрядів, семантику певних типів речень (висловлень).

В описах диктуму в сучасній теорії синтаксису використовують різні поняття. Це зумовлено складною природою змісту речення, в якому виділяють три рівні його репрезентації – денотативний, логіко-семантичний та мовно-семантичний.

У сучасній лінгвістиці склалися певні уявлення, що дають змогу оцінити теоретичну значущість диктуму в структурі речення. Поняття змісту, семантики, значення речення досить широке. Із нього потрібно виокремити ту частину значень, яку Ш.Баллі назвав диктумом і яку сучасному лінгвістові зручно називати номінативною, вважаючи, що її призначення – номінація певного фрагмента дійсності.

Терміни “номінативний компонент” і “диктум” не передбачають, однак, будь-якого розчленування і моделювання цього компонента змісту речення, який охоплює кількісний і якісний “вимір” змісту речення, а отже, і “одиницю” такого виміру, створення типології цих одиниць. Таке завдання можливе в разі залучення поняття пропозиції.

Центральне місце це поняття посідає в працях із семантичного синтаксису, орієнтованих на вивчення структури ситуації як денотата речення. Поняття пропозиції запозичено з логіки, де за його допомогою позначали те спільне, що є в реченнях і їхніх можливих перефразуваннях у конкретних мовах. Пропозицію витлумачують як модель відображуваної реченням події, ситуації, як об’єктивний зміст речення (див. праці Т.В.Шмельової, І.Р.Вихованця). Вона є частиною речення, позбавленою супровідних суб’єктивних значень і граматичної своєрідності формальної організації речення.

Сама пропозиція не є комунікативною одиницею. Вона стає нею тільки за умови, коли актуалізується у формі того чи того конкретного висловлення. Пропозиція може реалізуватися як у формі речення, так і в формі непредикативної конструкції. Така пропозиція, уведена до складу речення, сприяє формуванню асиметричної структури, у якій спостерігаємо розбіжність між планом вираження і планом змісту. Ця розбіжність є не результатом недосконалої будови мови, а обов’язковим і необхідним явищем, без якого людська мова не могла б нормально функціонувати і розвиватися. Асиметрія зумовлена не браком засобів вираження чи ж недосконалістю людської пам’яті, а особливістю плану змісту – його невичерпністю, у зв’язку з чим мовні засоби повинні бути гнучкими і протяжними.

Системний підхід до вивчення пропозиції полягає в з’ясуванні закономірностей відображення дійсності в семантиці речення, у її витлумаченні з погляду співвідношення диктуму і модусу та з погляду репрезентативної функції мови.

Репрезентативний зміст речення – це основний (денотативний) зміст речення, суть якого полягає в номінації, репрезентації відношення повідомлюваного до конкретного референта дійсності, предмета думки тощо. Диктум є номінативно-репрезентативною одиницею реченнєвої структури.

У сучасному мовознавстві диктум найбільшою мірою відбивають поняття пропозиції і валентності, що з різних боків характеризують речення як знак ситуації і виступають інструментом розмежування елементар-них і неелементарних простих речень.

У другому розділі „Модус як модально-комунікативна одиниця” з’ясовано зміст і статус модусу, визначено структуру та семантику його категорій у структурі речення.

Аналіз наявних в мовознавстві концепцій про семантичну організацію речення й суб’єктивності в мові дає змогу розглядати модус як комплекс суб’єктивних значень, які виражає мовець у процесі комунікації стосовно змісту речення й адресата.

Модусні категорії формують дві основних групи: кваліфікативні та соціальні. Кваліфікативні категорії модусу виявляють ставлення мовця до подій та інформації про них, визначають його волю, дії, зумовлені відповідними задумами та уявленнями. До цієї групи модусних категорій належать модальність, персуазивність, авторизація та оцінність.

Модальність як категорія модусу, подібно до його інших категорій, безпосередньо пов’язана з використанням речення в мовленнєвому акті. Вона прямо залежить від інтенції мовця і має прямий стосунок до прагматичного аспекту речення. Значення, які становлять модус речення, є переважно комунікативно-інтенційними. Вони накладаються на власні значення, модифікують їх і забезпечують актуальне прив’язання речення до референтної ситуації та введення його до тексту.

Модус і модальність – поняття не ідентичні, хоч їхні відношення і побудовані на однаковому принципі – орієнтації на мовця, але ця орієнтація різна. У сфері модусу вона означає будь-яке ставлення мовця – до предмета мовлення, змісту висловлення, співрозмовника, форми мовлення, послідовності, розвитку думки, а поза сферою модусу модальність виражає ставлення мовця до змісту повідомлюваного з погляду його реальності / ірреальності.

Основним модальним значенням речення виступає комунікативна мета висловлення. Вважаємо, що суб’єктивність комунікативного аспекту і модусу різна. У модусі виявляється суб’єктивність “в інтересах мовця”: відношення та оцінки мовця, підґрунтям для яких слугує положення автора про описувані події, його уявлення про достовірність тієї чи тієї інформації, його “система цінностей” подій тощо. У комунікативному аспекті – суб’єктивність “в інтересах слухача”: комунікативна побудова речення використовується мовцем для того, щоб, турбуючись про успіхи комунікації, керувати комунікативною поведінкою співрозмовника, тобто, по-перше, орієнтувати його на потрібний вид комунікативної діяльності – слухання або мовлення, по-друге, фіксувати його увагу на певних елементах змісту залежно від їхнього актуального значення. Другу визначає мовець на основі своїх уявлень про обізнаність слухача та в інтересах подальшого ведення розмови. Перша комунікативна відмінність виявляється у протилежності питальних і непитальних речень, а друга – в актуальному членуванні.

Персуазивність – модусна категорія, за допомогою якої мовець кваліфікує повідомлене з погляду його вірогідності. Важливо відзначити, що тут ідеться не про правдивість/неправдивість як відповідність чи невідповідність об’єктивному станові речей, а про суб’єктивне ставлення мовця до цієї властивості інформації – його впевненості/невпевненості у вірогідності викладеного.

Персуазивність виражає ступінь пізнання мовцем зв’язків і відношень дійсності; вона суб’єктивна в тому, що завжди пов’язана з висновками мовця. Це зовнішньо-синтаксична категорія модусу, яку виражають здебільшого синтагматично ізольовані елементи – модальні слова, частки, модальні фрази. Вона є модальністю повідомлення, а не дії, характеризує всі судження в цілому, а не спосіб вияву зв’язку між об’єктом і ознакою.

Найбільш спеціалізованим засобом вираження персуазивності в українській мові є модальні слова, які функціонують здебільшого як вставні елементи речення: Напевно, важлива персона, якщо такі турботи (О. Маковей).

У структурі персуазивності виокремлено чотири модальних значення: ймовірності, необхідності, невпевненості і впевненості.

Модальне значення ймовірності ґрунтується на неповному знанні мовця про дійсність. Семантичний інваріант речень з модальним значенням імовірності тлумачимо так: “з того, що я знаю, можна припустити, що ...”.

У семантичній структурі ймовірності виділено значення персуазивної можливості та персуазивної необхідності. Протиставлення значень персуазивної можливості та необхідності закріплено в українській мові в семантиці модальних лексем могти / можна і повинен: Все згоріло до тла і міг задихнутись від чадного газу дідусь (О. Довженко); Одягни пальто – можеш простудитися (О. Довженко); Вони знали, що ось-ось повинні загинути (О. Гончар).

Модальне значення логічної необхідності виражає персуазивну оцінку зв’язку між об’єктом і ознакою, що ґрунтується на логічному висновку, який спирається на відомості мовця, які він має у своєму розпорядженні: очевидні факти, попередні знання, звичайний стан справ, свідчення очевидців. Речення з модальністю логічної необхідності завжди можна доповнити метою логічних роздумів. Так, реченню Він повинен бути вдома можуть передувати такі міркування: Сьогодні субота, вихідний день, час пізній, погода дощова – він повинен бути вдома.

Модальне значення невпевненості – це недостатнє знання мовця про можливість зв’язку між об’єктом і ознакою, невпевненість у його наявності. Ця модальність нашаровується на основну модальність речення, підсилюючи гіпотетичне значення ірреальності, виражене умовним способом: Партизанський загін після бою зменшився удвоє. Але, як здається, можна було б цього запобігти (Ю. Збанацький). Тут модальна фраза як здається підсилює гіпотетичність речення. Або: Але здається, що зараз підстави для оптимізму більше, ніж коли-небудь (О. Довженко). Дієслово здається знижує значення реальності і надає всьому реченню характеру припущення, послаблює його категоричність.

Значення впевненості в реченні нашаровується на об’єктивне модальне значення дійсності і підсилює його за рахунок суб’єктивної оцінки, зв’язку між об’єктом і ознакою: Він обов’язково приїде = Він приїде, я упевнений.

За умови абсолютного вживання, як відповіді на запитання, персуазивні модальні модифікатори впевненості поєднують двоє значень: ствердження і впевненості: –Він приїде? – Безперечно = Так + Я упевнений.

Авторизація – модусна категорія, за допомогою якої викладену в реченні інформацію кваліфікують щодо джерел чи способів її отримання. План змісту авторизації спирається на протиставлення своє/чуже чи авторське/цитоване.

У викладенні як своєї, так і чужої інформації можлива деталізація авторизаційної характеристики, її уточнення. Для власної інформації автор може вказати, яким способом її отримано: унаслідок його сприйняття (зорового, слухового, інтелектуального) чи логічної діяльності.

Розмежовано авторизацію експліцитну та імпліцитну. Експліцитною вона буває тоді, коли інформацію подають авторизовано, використовуючи дієслова у структурі складного речення (Я зрозумів / думаю / чув / відчув, що...) чи спеціальні сполуки слів у структурі простого речення (Як мені здається, вважаємо найбільш правильним та ін.).

Імпліцитною авторизація є тоді, коли інформацію подають об’єктивовано, на відміну від автора. Такий спосіб подавання використовують у двох випадках: коли викладають речі загальновідомі і коли авторизаційне значення очевидне, тому і вказувати на нього немає потреби.

Оцінка є модальною рамкою, яка охоплює низку обов’язкових елементів (експліцитних та імпліцитних), зокрема таких, як суб’єкт оцінки, об’єкт оцінки, аксіологічний предикат, аспект оцінки, сам оцінний елемент і, що особливо суттєво, оцінний стереотип і шкалу оцінок.

Категорія оцінності є однією з важливих кваліфікативних категорій модусу, в основу якої покладено вираження позитивного/негативного ставлення до подій, їхніх елементів чи аспектів виконання; пор.: Може й на краще, що ми не пішли у гори (О.Кобилянська); Вона несла у руках огидні, тривожні жовті квіти. ... Неспокійний колір (Ю. Збанацький).

Структура оцінки об’єднує як імпліцитні, так і експліцитні елементи. До складу оцінної модальної рамки входять елементи трьох типів: ті, які звичайно експлікуються (об’єкт оцінки), елементи переважно імпліцитні (шкала оцінок, оцінний стереотип, аспект оцінки) й елементи, які реалізуються і в експліцитній, і в імпліцитній формі (суб’єкт оцінки, аксіологічні предикати).

За нашими спостерeженнями, внутрішня диференціація оцінності як категорії модусу спричиняє виділення оцінних модусних підкатегорій, які згідно з їхнім призначенням у реченні поділяємо на чотири групи: 1) модуси із загальнооцінними значеннями; 2) модуси з частковооцінними значеннями; 3) модуси з емоційно-оцінними значеннями; 4) модуси з аксіологічним значенням.

Модуси із загальнооцінними словами добре/погано, краще/ гірше та їхні аналоги не завжди є власне оцінними за семантикою, нерідко вони вводять непрямі мовленнєві акти. Про оцінне значення таких модусів можна говорити лише тоді, коли залежна фраза, яка означає подію або об’єкт оцінки, є узагальненою. Пор.: Добре, що молоді покоління складають шану ветеранам... (Із газети).

Частковооцінні значення поділено на такі групи: 1) психологічні оцінки, у яких зроблено крок у бік реалізації, усвідомлення мотивів оцінки: а) інтелектуальні оцінки (цікавий, розумний – нецікавий, дурний), б) емоційні оцінки (радісний – сумний, бажаний – небажаний, приємний – неприємний); 2) сенсорно - смакові оцінки (смачний – несмачний, приємний – неприємний, привабливий – непривабливий); 3) естетичні оцінки (гарний – негарний, прекрасний – бридкий, потворний); 4) етичні оцінки (моральний – аморальний, добрий – злий та ін.); 5) утилітарні оцінки (сприятливий – несприятливий, корисний – некорисний); 6) нормативні оцінки (правильний – неправильний, нормальний – ненормальний, стандартний – нестандартний, доброякісний – недоброякісний, здоровий – хворий); 7) телеологічні оцінки (ефективний – неефективний, вдалий – невдалий та ін).

Відмінності в семантичній інтерпретації емоційно-оцінних модусів сприяли розподілу їх на такі різновиди:

1) модуси оцінного ставлення з узагальнювальним значенням схвалення/несхвалення;

2) модуси емоційного ставлення (радість, жалкування, ненависть тощо);

3) модуси емоційного стану (надія, щастя, туга, сум, нудьга тощо).

Прислівники і модальні слова прислівникового типу можуть характеризувати три аспекти семантики речення: а) предикат, який означає дію або властивість; б) стан справ, про які йдеться; в) речення як акт мовлення, пор.: він говорить щиро – характеристика дії; на щастя, усе закінчилося добре – характеристика стану речей; чесно кажучи, я не знаю – характеристика акту мовлення.

Для дослідження соціальних категорій модусу основними є такі фактори: 1) роль мовців у мовленнєвому акті: первинні (мовець, адресат, третя особа) і вторинні (джерело спонукання чи побажання, виконавець, особа, відповідальні за прийняття рішення виконувати чи не виконувати дію); 2) ставлення мовця до потенційної дії: зацікавленість/незацікавленість; 3) ставлення адресата до потенційної дії: готовність/неготовність; 4) ієрархія соціальних ролей комунікантів, яку відбивають три типи відношень: субординативні (старший – молодшому, молодший – старшому), несубординативні (рівний – рівному) і відсутність відношень; 5) ступінь психологічної близькості між комунікантами чи соціальна дистанція (близька/далека); 6) реєстр чи тональність комунікації: офіційний – нейтральний – неофіційний; останній ділять на фамільярний, поважливий, невимушений.

Вживання соціальних категорій модусу відповідає здебільшого правилам мовного етикету й створює дружню, інтимну, рідше – офіційну тональність речення.

У мові художніх творів використано три основних різновиди конструкцій мовного етикету:

1) формули ввічливості, що вживаються під час налагодження контакту між комунікантами;

2) формули ввічливості безпосереднього спілкування;

3) формули ввічливості, які використовують комуніканти, завершуючи контактне спілкування.

У мовному оформленні модусів послуговуються лексико-граматичним комплексом, у якому найуживанішими є модусні дієслова модальної та оцінної семантики на зразок знати, хотіти, любити й под., модальні й оцінні предикативи можна, добре, сумно, радісно та модальні слова звичайно, певно тощо.

У третьому розділі „Диктум як номінативно-репрезентативна одиниця” з’ясовано зміст і статус диктуму, визначено його предикатні та субстанційні категорії в структурі речення.

Диктум формує інформативно-референційний зміст речення і є конструктивним носієм об’єктивних значень, виразником об’єктивної дійсності.

Залежно від ролі в семантико-синтаксичній структурі речення категорії диктуму поділено на центральні та периферійні.

Центральні категорії диктуму у свою чергу об’єднують дві групи: предикатні та субстанційні. Предикатні категорії становлять надкатегорію предикатності, а непредикатні – надкатегорію субстанційності.

Кожен семантичний тип предикатів має певні відношення із зумовленими ним непредикатними аргументами, зміна яких спричиняє зміну предиката або модифікацію його семантичної структури. Семантичний предикат не тільки вміщує певну кількість аргументів, але й визначає їхній семантичний статус (об'єкт, адресат, знаряддя, локатив) та репрезентує структурно-семантичну основу речення.

Предикатні категорії диктуму класифіковано за двома параметрами: їхньою семантикою і частиномовною належністю.

Основною є семантична класифікація. За семантикою виокремлено шість типів предикатів: дії, процесу, стану, якості, кількості та локативні предикати.

Предикати дії є визначальним, найпоширенішим семантичним типом предикатів. Вони займають центральну зону в системі предикатних категорій диктуму. Їм властиві такі власне-семантичні і семантико-синтаксичні ознаки: 1) значення дії, передаване предикатом, передбачає лінійне її розгортання на лінії-осі реального часу, характеризується незворотністю, з одного боку, і фазовістю – з другого; 2) семантико-синтаксичні ознаки предикатів дії виявляються в їхньому валентному потенціалі, їхній найбільшій потенційній сполучуваності із субстанційними компонентами, серед яких обов’язковими є позиції суб’єкта та об’єкта.

Предикати дії позначають діяльність, яку породжує діяч. У їхній позиції виступають дієслова зі значенням творення, більшого чи меншого ступеня інтенсивності спрямованої на об’єкт дії, переміщення в просторі, руху тощо: Три явори посадила сестра при долині (Т.Шевченко); Боєць залізо гнув, бетон щодня місив (А.Малишко); Партизани підійшли до лісу (О.Гончар).

Предикати процесу характеризують динамічну ситуацію, що пов’язана зі змінами станів або інших ознак предмета. На вираженні цих предикатів так само спеціалізуються дієслова, що утворюють окремий лексико-граматичний розряд. Дієслова із семантикою процесу позначають динамічні явища в рослинному світі, кількісні та якісні зміни, що стосуються людини чи інших істот: Яблуні цвітуть (М.Рильський); Листя жовтіє у нашому саду (М.Стрельбицький).

Предикати стану вказують на непостійну ознаку предмета. Виражений ними стан охоплює відповідний часовий відрізок. Центральну групу предикатів стану становлять незмінні слова на зразок весело, сумно, соромно, спекотно, хмарно, біда, жаль. Вони поєднуються з аналітичними морфемами-дієсловами бути, ставати/стати та іншими, які виражають дієслівні значення часу і способу, а також значення категорій особи й числа, напр.: Тобі сумно за всі твої пориви, за душу, чулу до страждань чужих (В.Сосюра); Лаврінові стало жаль молодої жінки (І.Нечуй-Левицький).

На відміну від предикатів дії, процесу та стану предикати якості позначають постійну, внутрішню, у певному розумінні невід’ємну щодо предмета ознаку. Тому якість не виникає подібно до дії, процесу та стану, не виявляє фазовості існування, характеризується цілісністю переміщення на часовій осі: День був похмурий і холодний (Гр.Тютюнник).

Локативні предикати становлять своєрідний різновид предикатів стану, а не якусь нову семантичну сутність. Вони об’єднують дві групи: власне-локативні предикати, що визначають статичну природу просторової ознаки (бути, перебувати, розташовуватися, опинятися), і процесуально-локативні, одні з яких передають водночас процес і локативний стан (сидіти, лежати, стояти, висіти), інші вказують на зміну стану і спрямування динамічних змін на відповідні предмети (падати, капати, опадати, хилитися й под.). Напр.: Ліси на глину, на пісок опали (М. Вінграновський).

Предикати кількості виражають кількісну ознаку предмета, напр.: Кімнат – чотири; Дітей – двоє; Покупців – багато; Автобусів – двадцять-тридцять; Дітей було близько двохсот; Землі в селян буде по 80 соток. У шестикомпонентній класифікації предикатів їм відведено “найпериферійніше місце”.

Субстанційні категорії передають значення реальної предметності. Їх виділено на основі субстанційних семантико-синтаксичних відношень, що вказують на стосунок субстанційних синтаксем до відповідного класу предикатів. Субстанційні відношення і виділені на їхній основі категорії субстанційності зумовлені семантико-синтаксичною валентністю предиката. Субстанційні відношення як найбільш абстраговані семантико-синтаксичні відношення розчленовано на відношення суб’єктні, об’єктні, адресатні, інструментальні й локативні. Відповідно до цих різновидів субстанційних відношень виділено категорії суб’єкта, об’єкта, адресата, інструменталя й локатива.

Категорія суб’єкта позначає діяча або носія процесу, стану, якості, кількісної ознаки. Вона вирізняється найширшим діапазоном сполучуваності, поєднуючись із предикатами будь-якого семантичного типу, напр.: Тітка за роботою сорочку дядькові вишиває (М.Коцюбинський); І всюди, всюди, – аж ніби холодно ставало від білого цвіту! – скрізь квітувала калина... (О.Ільченко); Передо мною сніг біліє (Т.Шевченко); Стоїть гора високая (Л.Глібов); Я хочу бачити світ розплющеними очима. Я ще таке маленьке (І.Драч); Дітей було у неї теж немало…(М.Стельмах). Типовим морфологічним засобом вираження категорії суб’єкта виступає називний відмінок іменників.

Категорія об’єкта означає предмет, на який спрямовано дію, процес або стан, напр.: Наші пращури давні були сіячі, вміли землю орати й свободу любити, вміли твердо тримати в десницях мечі, коли треба було честь і стяг боронити (М.Луків); Діти довіряють учителеві; Матері жаль сина. Основним морфологічним засобом вираження об’єктного значення є знахідний відмінок іменників.

Категорія адресата вказує на особу або іншу істоту, на користь чи на шкоду якої відбувається дія, напр.: Люблю Вітчизну, Та любов у мене дивна. Не прикрюся. Коли я знов не догодив вам (І.Світличний). Основним засобом вираження категорії адресата виступає давальний відмінок іменників, який відтворює функцію адресата у так званих семантичних комплексах, де навколо дієслова-предиката згруповані суб’єкт, який через об’єкт діє на іншу особу – адресата, напр.: Максим подарував Чіпці добрих коней (Панас Мирний); Заплакала [Катерина], пішла шляхом, В Броварах спочила Та синові за гіркою медяник купила (Т.Шевченко).

Категорія інструменталя означає знаряддя або засіб, за допомогою яких виконують дію, напр.: Пани Топольницькі приїхали до Городенки поїздом; Було йому літ сімдесят чи, може, й більше, а він ще зимою відкидав сніг лопатою (О.Довженко). Предикатам з інструментальною валентністю звичайно підпоряковується орудний відмінок іменників як основний морфологічний засіб вираження інструментальності.

Категорія локатива виражає місце, напрямок руху і шлях руху. У семантично елементарних простих реченнях ці локативні значення залежать від локативних предикатів і здебільшого виражаються прийменниково-відмінковими формами іменників, напр.: Павло стояв посеред двору, прислухаючись до німотної тиші в селі … (Гр. Тютюнник); Вийшли з хати батько й мати В садок погуляти (Т.Шевченко).

До предикатів у частиномовному оформленні належать ті, що виражають значення дії, процесу, стану, якості та кількості. Це такі частини мови, як дієслова, прикметники, прислівники, числівники, а також іменники. Центральне місце в сукупності предикатів посідають дієслова.

До периферійних категорій диктуму належать актуалізаційні категорії, які поділено на чотири групи: персоналізація, часова локалізація, часова нелокалізація, просторова локалізація.

Семантика персоналізації характеризується вказівкою на особи як “персональні субстанції”. Семантика особи не має визначеного спрямування, тобто такого, коли говорять про спрямування в бік минулого чи в бік майбутнього щодо моменту мовлення. Вона не може виражати часового значення в тому розумінні вимірювання, коли маємо на увазі мовлення, у якому йдеться про час, пор. Закінчили цю роботу два роки тому назад; Закінчимо через рік тощо.

Суть персоналізації як категорії диктуму полягає у вираженні причетно-сті непричетності до описуваних подій осіб, які є учасниками акту комунікації і виконують у ньому певну роль: мовця, його співрозмовників і всіх тих, хто не бере участі в даній комунікативній ситуації. Початком відліку тут слугує мовець – перша особа.

План змісту часової локалізації становить протиставлення тепер (збіг з моментом мовлення) – до (передування йому) – після (слідування за ним). Часову локалізацію виражають засоби дієслівної категорії часу, а також лексичні засоби на зразок сьогодні, завтра тощо. Напр.: Завтра їду (О.Гончар); Вчора дивлюся телевізор, і раптом... (Ю. Збанацький).

Фіксована часова локалізація не обов’язково пов’язана з обставинними словами. Пор.: Саме… з двору показалася собака і побігла на дорогу... Ось біжить собака! – сказав Андрій

(Ю. Збанацький). Тут показником фіксованої локалізації у прямій мові є локалізатор ось: конкретна просторова локалізація нерозривно пов’язана з часовою локалізацією.

Просторова локалізація полягає у фіксації описуваних подій відносно умовного місця мовлення, у вказівках на зразок тут / не тут.

Диктумні відношення є стрижнем мовної системи. Тільки через інтеграцію всіх диктумних відношень у мові можна з’ясувати характер відображення нею топологічних і метричних параметрів реального часу.

У четвертому розділі „Функціонально-семантичний вияв модусу і диктуму в реченнєвій структурі” досліджено засоби (актуалізатори) експліцитного та імпліцитного вираження модусу і диктуму в семантико-синтаксичній структурі речення, виділено синтаксичні МД-структури, визначено типи семантико-синтаксичних відношень між модусною і диктумною частиною.

Модус і диктум є насамперед компонентами семантичної структури речення, елементами його змісту. Саме розрізнення двох типів інформації, закладеної в реченні, зумовлює відсутність опозиції між модусом і диктумом. Вони мають принципово різну структуру значення, по-різному організовані.

У структурі складного речення модус і диктум передають цілу систему семантико-синтаксичних відношень. Структурні схеми цих речень визначено за такими критеріями, як: 1) розчленованість /нерозчленованість структури; 2) тип синтаксичного зв'язку і засоби його вираження; 3) послідовність розташування модусу і диктуму; 4) семантичне наповнення і лексичний склад модусу й диктуму.

Для реалізації різного ступеня експліцитності модусу і диктуму в українській мові вживаються різні синтаксичні структури, які об’єднано під загальною назвою модусно-диктумні структури.

Існує взаємозалежність між редукцією модусу і диктуму. Оскільки МД-структура пов’язує тільки два компоненти, редукція одного з них вимагає збереження іншого. Тому редукція диктуму можлива тільки при модусі, оформленому як незалежна