ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ІМЕНІ Г.С.СКОВОРОДИ

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

СОЛОВЙОВ Владислав Сергійович

УДК 13+ 24.4:7

ТВОРЧІСТЬ

ЯК ФІЛОСОФСЬКО-АНТРОПОЛОГІЧНА ПРОБЛЕМА

Спеціальність 09.00.04 – філософська антропологія,

філософія культури

АВТОРЕФЕРАТ

Дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ – 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті філософії ім. Г.С.Сковороди

Національної Академії Наук України у відділі філософської антропології.

Науковий керівник доктор філософських наук, професор

ЗАГОРОДНЮК Валерій Петрович,

провідний науковий співробітник відділу філософської антропології Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

ПАРАХОНСЬКИЙ Борис Олександрович,

завідувач відділом глобальної безпеки та європейської інтеграції Національного інституту проблем міжнародної безпеки;

кандидат філософських наук

ЗИМОВЕЦЬ Роман Віталійович,

молодший науковий співробітник відділу філософії культури, етики та естетики Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України.

Провідна установа Центр гуманітарної освіти НАН України (кафедра філософії науки і культурології), м. Київ

Захист відбудеться "26" вересня 2003 р. о 14.00 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.161.02 в Інституті філософії імені Г.С.Сковороди НАН України за адресою: 01001, м. Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України (01001, м. Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4).

Автореферат розіслано "20"серпня 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філософських наук Л.А.Ситниченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Філософсько-антропологічна проблематика є наріжною з точки зору новітньої доби філософії. Поступово зростаючий інтерес до неї зумовлений насамперед дещо парадоксальною ситуацією, яка склалася у сучасній узагальненій науковій картині світу. З одного боку, грандіозні, вражаючі успіхи точних і природничих наук, величезний теоретичний та практичний доробок багатьох напрямків наукових досліджень можна тлумачити в дусі цивілізаційного оптимізму, тобто розглядати процес зростання кількості знань як особливу, неагресивну форму опанування Всесвіту (або, принаймні, тієї його частини, яка є безпосереднім життєвим середовищем людини, або простором-часом, який має до цього середовища матеріальне відношення). Ніякою мірою не заперечуючи наведенні міркування, слід водночас зазначити, що ці успіхи не зняли проблем людини у світі, майже не сприяли зняттю екзистенціальної напруги останніх століть всесвітньої історії. Більш того, вибухоподібний науково-технічний поступ надзвичайно загострив деякі питання, серед яких і проблеми самоідентифікації особистості, і прагнення до усунення дефіцитарності у сфері культури, економіки, у світовідношенні загалом як окремих людей, так і досить великих соціальних груп.

Шлях до розв’язання складного вузла численних проблем суто антропологічного забарвлення пролягає через дослідження людини як носія специфічних, притаманних їй родових властивостей, які суттєво не змінюються під впливом часу та за різних соціокультурних умов.

Здатність та прагнення людини до вільної свідомої творчості у формах наукового дослідження та мистецтва можна розглядати як взірець родової ознаки homo sapiens sapiens. При цьому дослідженні творчої діяльності людини чітко виділяються два апріорних методологічних наголоси — орієнтація на аналіз продукту творчості та встановлення закономірностей мотиваційної сфери, викриття глибинних механізмів творчого процесу у відношенні до особистості творця.

Перша тенденція цілком оформлена, розвинена, знаходить своє відображення в численних дисциплінах гуманітарних наук, здебільше феноменологічного ґатунку. Найочевиднішим прикладом подібних підходів є естетика, мистецтвознавство, деякою мірою теорія наукового пізнання.

Другий напрямок представлено на наш час суттєво меншою кількістю теорій. Частково це пов’язано з обмеженістю використання феноменологічних методик.

Виявляється також, що численні психологічні, психоаналітичні та екзистенціалістичні теорії та розвідки розглядають людину взагалі, вони тією чи іншою мірою зайняті побудовою (або відтворенням) загального психологічного портрета людини. Таким чином, спеціалізоване дослідження творчої діяльності — це все ще перспектива майбутнього.

Ступінь наукового дослідження проблеми. Дослідження творчості як у контексті творчого процесу, так і у сфері оцінок та тлумачень результатів (наслідків) творчої діяльності привертало увагу філософії з часів античності. При цьому ранні розвідки давньогрецьких мислителів мали явно антропологічне забарвлення, хоча й не набували певної феноменологічної системності. Слід зауважити, що й донині ми не маємо чіткої теорії творчості, яка б задовольнила і теоретичні, і практичні запити філософії в цілому і філософської антропології, зокрема, сучасної доби постмодерну.

Школа сократиків (Ксенофонт, Платон) характеризувалася визнанням нераціональних, інтуітивістських засад творчого процесу, стверджувала існування особливого стану “поета” підчас творення. Ці міркування започаткували розподіл науки (за тих часів у формі натурфілософії) та мистецтва. (Цей розподіл на парадигмальному рівні було завершено остаточно в епоху романтизму). На цьому етапі виникає досить важливе аналітичне поняття мімесісу (mimesis) як головного принципу творчої діяльності художника. Мімесістична концепція розроблялася Платоном і Аристотелем у двох взаємодоповнюючих теоретичних напрямках. За Платоном мистецтво є уподібненням світу ідеальних речей, а також таких понять як істина, благо. Теорія Аристотеля містить у собі адекватне відображення дійсності, діяльність творчої уяви, ідеалізацію дійсності.

В надрах античної традиції пізнішої доби (кінець ІІІ ст., Плотін) зароджується ірраціоналістична містика, яка виявилась однією зі складових частин середньовічних поглядів на творчість. Продовжувачами ідей платонізму явилися Діонісій Ареопагіт (V ст.), Іоанн Дамаскін (VIII ст.). Згідно з їхніми поглядами, мистецтво розвивається та існує завдяки містичній красоті надбуттєвості.

Середнє та пізнє середньовіччя охарактеризувалося новим, більш розвиненим та реантропологізованим тлумаченням ідей про самоцінність мистецтва та красу природи, викладених Августином. Цей період також відрізняється фундаментальною полемікою схоластів (Альберт Великий, Фома Аквінський, Бонавентура) та їх противників (Гуго Сен-Вікторський). Останній припустив можливість для мистецтва задовольняти не лише релігійні запити людини, виходячи з тогочасного концепту щодо мистецтва як синкретичної форми знання й практики. Таким чином, запропонований погляд на сутнісне навантаження творчості був великою мірою антропологічний за методом.

В цілому середньовічна доба визначається загостренням та розвитком дослідження творчості майже виключно у формі мистецтва. Наукова діяльність привертала меншу увагу. Автор роботи вважає, що пояснення цього укорінене не тільки і не стільки у догматичних теологічних концептах того часу, скільки у недостатній відокремленості наукового методу від мистецького. (Критичний аналіз пізнішого відокремлення та різноманітних його тлумачень містить фундаментальна герменевтична робота Х.-Г. Гадамера “Істина і метод”).

Усе зазначене створювало плідне підґрунтя до справжнього вибуху численних антропологічних концепцій Ренесансу. Конфлікт релігійних (точніше, християнських — католицьких та протестантських) та гуманістичних засад тлумачення феномена культури призвів до зростання авторитету мистецтва. Водночас “підняття” мистецтва до рівня науки на тлі розвитку методології призвело до скасування самодостатності moral sciences та їх зведення у прокрустове ліжко картезіанського раціоналізму. Наукам про дух було нав’язано жорстке наслідування методології точних та природничих наук. Такий стан справ створював водночас і парадигмальну плутанину, і підстави до обурення і взаємного звинувачення митців та науковців. Отже, раціоналізм Декарта та його послідовників задовольняв потреби природничих наук, а також математики, що розвивалася шляхом удосконалення дескриптивного моделювання фізичних процесів.

Шлях подолання вторинності, методологічної дефіцитарності наук про дух та естетики запропонував Кант, ствердивши апріорність відносно оцінок смаку (як головної складової частини сприйняття мистецтва на рівні особистості, яку занурено в соціум). Тим самим було знайдено спосіб обґрунтування альтернативи: або раціоналізм, логіка та формалізація науки у дослідженні істини, або пряме вбачання істини внаслідок позалогічного розумового акту. Кант також уперше в європейській традиції поставив питання про необхідність суворого методологічного нормування (Normalidee) ідеалу краси. Кантівське розуміння мистецтва й творчості загалом виявляється суто антропологічним у розумінні ціннісної орієнтації та апелювання до людини як узагальненого представника роду homo sapiens (на жаль, без врахування на різницю культур у розумінні Шпенглера).

У контексті теми, що розглядається, важливо те, що традиційно визнана наслідувальність та єдність німецької класичної філософії у відношенні до творчості розпадається. Один із вагомих чинників такого розриву є суб’єкт-об’єктний підхід, що був панівний у всій європейській філософії нового часу. Так, Гегель стверджував, що сутність будь-якого мистецтва полягає у демонстративній функції, тобто показує людям їх самих. Проте це призводить до висновку, що люди у такій побудові створюють аморфний деперсоніфікований на особистісному рівні суб’єкт, а мистецтво — об’єкт, позбавлений своїх непедагогічних, недемонстративних властивостей. Це є наявним проявом неантропологічної орієнтації теоретизування Гегеля, оскільки складається враження, що мистецтво (або вся творчість) існує, ніби то, сама собою. Якщо ж поміняти ролями наведену суб’єкт-об’єктну взаємину, то мистецтво набуває ціннісної (точніше, оцінюючої) властивості, проте об’єкт відтепер, представлений людським загалом є творцем оцінюючого його суб’єкта, що є формально логічним та причинним колапсом.

Наведені міркування можна розцінювати як крах, що його потерпає в цілому німецька класична філософія у спробі побудувати внутрішньо несуперечливу теорію творчого процесу. Канта можна вважати антропологом, який започаткував неантропологічну теорію Гегеля.

Отже, криза німецької класичної філософії була кризою методу. Її теоретичному надбанню бракувало психології, якій судилося з’явитися значно пізніше: спочатку у вигляді, досить близькому до оккультизма, а потім майже відразу у формі психоаналізу. Його вхід у філософію можна тлумачити як подолання методологічної кризи у відношенні до антропологічної проблематики.

Феноменологічний підхід досліджень творчої діяльності започатковано Гуссерлем, який у своїх пізніх роботах обґрунтував необхідність і достатність аналізу суб’єкта для висвітлення природи творчості та її взаємин із соціокультурним буттям.

Зауважимо, що починаючи із Шелера, філософська антропологія існує у двох поняттєвих просторах:, так би мовити, вузькому ( поняття Шелера щодо біологізованого поняття про якості людини) та більш широкому аспекті (тобто за ознакою наявності людини та її індивідуальності у теоретичних побудовах). Серед прихильників другого напрямку релігійний екзистенціалізм К’єркегора, який започатковує нову традицію більш загального, широкого у сутнісному відношенні трактування людини.

Принципово нова доба дослідження у царині філософської антропології розпочинається з появою психоаналітичних концепцій. К.Г.Юнг не тільки створив інтерпретаційну теорію людської психіки та мотивації, але й надав нового змісту таким поняттям як рід, архетип, особистість. Таким чином, у юнгівській теорії йдеться не тільки про новий предмет (система “безсвідоме — свідоме”), але й про новий метод, закріплений цілою низкою ієрархічно пов’язаних між собою понять і термінів. Ще більш інструментальною виявляється психоаналітична теорія лібідо авторства З.Фрейда, яка потім перетворилася на дуалістичну схему “ерос — танатос”. На відміну від Юнга, якого цікавила сфера безсвідомого через прояв архетипу (колективного безсвідомого, кодованого на родовому рівні), Фрейд зосередив увагу на проявах підсвідомого (специфічної перехідної фази структури особистості поміж безсвідомим та свідомим). За методологічними уявленнями Фрейда, активізація підсвідомості неминуче призводить до трансформації невротичних переживань на рівні свідомого. Це і є шлях подолання, лікування, психічної реабілітації (у розумінні компенсації). Клінічний досвід виводить дослідника епохи панування вікторіанської моралі у площину сексуально-невротичних мотивацій до усіх проявів індивідуальності, в тому числі й творчості. При чіткому оформленні зазначених концептів творчий акт є сублімація сексуальної потенції, сурогатний замінник переживань фізіологічного рівня.

Незважаючи на те, що запропонована Фрейдом теорія у первісному вигляді була значно ревізована пізнішими дослідниками (Анна Фрейд, Еріх Фромм та інш.), філософська антропологія отримала потужний метод дослідження не тільки на рівні тлумачення, але й на рівні прогнозування поведінки індивіда.

Надзвичайно цікавою, змістовною та щедрою на подальші опосередкований розвиток виявилася антропологічна (точніше, надантропологічна) теорія Фрідріха Ніцше. Ехо його творів лунає донині. Ця теорія стала своєрідним водорозподілом нової (гуманістичної) та новітньої доби філософії в антропологічному контексті, викриваючи кризу гуманізму як такого та як частини раціоналізму, що великою мірою базувався на картезіанстві. Ніцше вважав, що не треба очікувати на вичерпання потенціалу людяності (оскільки вона у формі гуманізму, незважаючи на формальний декларативний атеїзм, апелює до Бога), а краще заходитися створювати принципово нову психологію homo sapiens, тобто зайнятися свідомим моделюванням нової людини, надлюдини, виходячи з парадигмального концепту волі до влади. В контексті даної роботи цікаво те, що ознаки та властивості надлюдини лежать у площині саме творчої, креативної діяльності. В художньому творі “Так говорив Заратустра” наведений концепт афористично висловлений таким: “Люблю людей, які кидають слова свої попереду справ своїх, та які роблять у тисячу разів більше від того, що обіцяли”.

У свою чергу, французький атеїстичний екзистенціалізм (Сартр, Камю) був своєрідною реакцією, культурною відповіддю концептам ніцшеанства. Спроба побудувати гуманізм на нових засадах виявилася змістовно антропологічною, плідною у методологічному відношенні, проте доволі песимістичною. Слід визнати, що таке забарвлення було характерно майже для всіх філософсько-антропологічних (і не тільки) течій того часу (середина ХХ ст.). Для того щоб з’ясувати причини такого стану справ, треба згадати, що, з одного боку, екзистенціалізму був нео- та постпозитивізм у всій своїй чужинності (течії, що в цілому не мають ознак антропологізму), а, з іншого — марксизм-ленінізм, втілений практично (хоча б суто декларативно) у державні системи СРСР та майже половини європейських країн по завершенню другої світової війни.

Марксизм у своєму первинному вигляді встановлює примат економіки над особистістю, що призводить до хибного трактування саме тих сфер суспільного життя, що потребують врахування на особистість у всій повноті — творчій діяльності. Поступово створена марксистами теорія класовості (а пізніше ще й партійності) мистецтва була позбавлена антропологічності у тому розумінні, що вона не містила психологічних концептів, тобто людина зводилася до абстрактного чинника, нічим якісно не відрізняючись від інших речей у світі. Що ж стосується суто наукової творчості, то в рамках марксизму методологічним підґрунтям тут виступав діалектичний матеріалізм, а у сфері наук про дух — історичний матеріалізм.

Однак у надрах марксизму останніх десятиліть його активного існування визрівала необхідність ревізії як доповнення основної теорії саме розширенням тлумачення індивіда. Складна (за умов тоталітарно-державницької концепції) праця по узгодженню та частковому подоланню вказаних протиріч була здійснена співробітниками Інституту філософії АН УРСР (В.Шинкарук, В.Іванов, О.Яценко, В.Табачковський, Є.Бистрицький, В.Загороднюк). Вказаному процесу сприяла філософська та популяризаторська діяльність видатного радянського філософа М.Мамардашвілі. Таким чином, панівний та догматичний стан неантропологічного марксизму парадоксальним чином стимулював фундаментальні антропологічні розвідки “завдяки” своїй дефіцитарності.

Підчас висвітлення історії розробки творчої проблематики слід також зупинитися на різноманітних природничонаукових інтерпретаціях у дусі неопозитивізму. Їхній поступ було стимульовано стрімким розвитком науковомістких технологій, пов’язаних із появою таких нових відгалужень фізики, як спеціальна та загальна теорії відносності, квантова фізика, еволюційна фізична космологія. Навіть поверхневий перебіг ідейно-філософського надбання зазначених царин демонструє постійну боротьбу антропологічних та неантропологічних підходів. Основні віхи філософії науки ХХ ст. — принцип невизначеності (Гейзенберг), Копенгагенська інтерпретація квантово-фізичних явищ, оригінальна теорія інтегрування за траєкторіями (Фейнман), дослідження біфуркацій та хаосу (Томм, Прігожин), теорія зоряної еволюції повного циклу (Чандрасекар, Гамов, Хойл, Хокінг, Новіков та інш.), соціо-футурологічні спекулятивні прогнози щодо потенціалу технологічного розвитку людства (так звана “сфера Дайсона”) та багато інших наукових феноменів. Було сформульовано та висунуто на парадигмальному рівні так звані слабкий та сильний антропні принципи. Перший полягає в тому, що Всесвіт принципово можна досліджувати саме тому, що в ньому є дослідник (принаймні потенційний) в особі людини. Сутність другого полягає в тому, що весь поступовий розвиток Всесвіту з необхідністю вимагає появи людини як дослідника. Отже, впродовж свого розвитку в останні десятиріччя наука рефлексує в антропологічному напрямку, а в останні часи навіть тяжіє до ціннісної орієнтації. Особливо це помітно у концепції постнекласичної науки, яка плідно розвивається у працях відомих російських вчених, насамперед В.С.Стьопіна, В.П. Філатова, Б.Г.Юдіна, Б.І.Пружиніна, В.Н.Поруса, В.В.Казютинського та інш. (Важливо, що зазначене тяжіння відбувається не тільки на парадигмальному, але й на фактичному, інструментальному рівні, що можна трактувати як суттєву модифікацію реалізації архетипу творця в науковому теоретизуванні за умов постіндустріального — або інформаційного — суспільства). Великий інтерес привертають до себе науково-філософські праці В.В.Налімова, який намагається надати філософії частково втраченої нею системності шляхом побудування своєрідного логіко-математичного апарату на субстраті змістів. В цьому підході феномени існування Всесвіту та людини набувають тлумачення як текст (можливо, гіпертекст), обтяжений змістами, а філософія полягає тут в аналітичному мистецтві прочитання цього тексту. Тут знову виникає з необхідністю питання про істину у формалізованих мовах, проте генеза вказаних змістів не з’ясована і має характер апріорної та трансцендентної властивості самого існування.

На завершення огляду розвитку філософсько-антропологічних ідей у відношенні до творчої діяльності зупинимося на структуралістських та постструктуралістських уявленнях. Новітня доба філософії породила постмодерн, який визначається через відмову від абсолютизації та позаконтекстності істини. Одним із наслідків таких підходів виявляється своєрідне “зникнення людини” (тобто людини у розумінні абстрактному, узагальненому, родовому). Але структури, що ними обтяжена людина у просторі свого існування, залишаються. Таким чином, творчість за таких обставин постає у вигляді механізму або відтворення, або препарації герменевтичного кшталту цих структур.

Творчі колізії, які виникають при цьому, досліджувалися у працях таких філософів-постмодерністів як Р.Барт, Ж.Бодрійяр, Ж.Дельоз, Ж.Дерріда, П.Козловський, Ж.-Ф.Ліотар, Ж.Лакан, М.Фуко та інш. Цю проблематику на вітчизняному грунті досліджували А.Єрмоленко, В.Табачкоський, Л.Ситниченко, О.Соболь, В.Лук’янець, В.Любивий, В.Горський.

На особливу увагу заслуговують роботи українських вчених останніх десятиліть, відколи гуманітарні науки на пострадянському просторі не зазнають ідеологічних обмежень. У контекст дослідження включаються праці, в яких змістовно вивчалися такі феномени, як мистецтво (В.Малахов, Л.Левчук, Р.Шульга, А.Канарський, В.Мазепа, В.Личковах); наука (М.Попович, С.Кримський, В.Кузнєцов, В.Лук’янець, В.Кізима, В.Рижко, В.Загороднюк). Феномен творчості вивчався у працях таких вітчизняних філософів та психологів, як В.Виготський, Д.Узнадзе, О.Лєонтьєв, А.Лурия, Л.Левчук, М.Ярошевський, П.Гайденко, В.Шинкарук, Ю.Іщенко.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертація пов’язана з науково-дослідницькою роботою, що проводиться у відділі філософської антропології Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України за темою “Методологічні засади філософсько-антропологічних досліджень”.

Об’єктом дисертаційного дослідження є феномен людської творчості в мистецтві та науці, а його предметом — прояснення специфіки філософсько-антропологічного аналізу творчої діяльності.

Мета дослідження. Дана дисертаційна робота має дві цілі, що знайшло відображення у самій структурі тексту. Перша передбачає вироблення феноменологічного апарату дослідження у формі філософсько-антропологічного аналізу. В цьому змістовному контексті робота передбачає вирішення таких завдань:

–

–

–

–

–

Методологія і методика дослідження. У роботі пропонується психоаналітична методологія та поняттєвий апарат дослідження. Він запозичений з класичних та посткласичних модифікацій психоаналізу; проте набір базових понять перевизначається з метою розширення тлумачень за вузькі межі суто клінічної практики. Такий вибір не є випадковим і уявляється вельми перспективним тому, що психоаналітичні концепти саме і досліджують людину на тих засадах, яких потребує аналіз творчої діяльності.

З точки зору придатності тієї чи іншої теоретичної побудови до тлумачення суттєвих рис homo sapiens у відношенні до творчості, однією з найбільш сучасних та майже вільних від різного роду аберацій є антропологічна (і, що важливо, психоаналітична) теорія Еріха Фромма. Її поняттєва база, загалом весь методологічний арсенал чітко зорієнтовані на особистісні риси, на виявлення належності індивіда до тієї чи іншої групи за дихотомічною схемою "біофілія — некрофілія", "природне — неприродне", "конструктивне — деструктивне", "доброякісне — злоякісне". Е. Фромм також приділяє велику увагу обґрунтуванню та виявленню людської агресивності, а також будує оригінальну біхевіористичну схему проявів різних її типів.

Тут слід зауважити, що психоаналіз (або, краще сказати, психосоціоаналіз) Фромма є прямим наслідком величезного клінічного досвіду. Таким чином, теорію Еріха Фромма не може бути перенесено формально на антропологічну проблематику творчої діяльності, де за основу міркувань береться так звана “норма”, на відміну від випадків психічного захворювання. Саме тому в даній роботі поняттєва схема корегується і, врешті решт, набуває самостійного змісту.

Окрім зазначених концептів у дослідженні використовуються принцип історизму (з урахуванням на визначені межі його використання), а також теорія архетипів К.Г. Юнга. При цьому поняття архетипу також перевизначено, оскільки обґрунтовано доречність його використання у позанаціональному розумінні.

Наукова новизна одержаних результатів. В дисертації обгрунтовано взаємозв’язок трьох базових методологічних рівнів філософсько-антропологічного аналізу: 1) найбільш загальний рівень, що встановлює незалежні від часу та культурного середовища так звані родові ознаки homo sapiens та їх прояви у формуванні мотивацій та цілепокладання — антопологеми; 2) метарівень, що визначається постановкою конкретної досліджуваної проблематики та формуванням методологічного арсеналу у відношенні до актуальної проблеми; 3) безпосередній аналіз поставленої задачі, підчас якого встановлюються внутрішні зв’язки досліджуваної проблеми та вибудовується схема можливих взаємин антропологем з філософською практикою.—

Доведено, що антропологічний аналіз творчості доцільно проводити із залученням до методологічного арсеналу психоаналітичних понять, класифікацій та методик як домінуючого інструменту, а також використовувати принцип історизму з чітким обмеженням його валідності при переході від соціуму до індивіду (у даному контексті до особистості творця).—

Установлено, що антропологеми у свою чергу поділяються на декілька ієрархічних рівнів, а саме: антропологеми першого рівня, що є проявом родових ознак людини; антропологеми другого рівня — так звані психологеми, — що діють як орієнтаційні схеми мотивацій та цілепокладання у відношенні до особистості; екзистенціали, що є втіленням психологем у конкретному випадку формування характеру та світовідношення індивіда.—

Обґрунтовано існування архетипу творця; він характеризується загостреним почуттям до зовнішніх чинників світу і має за необхідне творчу реалізацію індивіда як акту збереження цілісності психіки та свідомого і підсвідомого подолання деструктивності.—

Установлено також, що для розуміння реалізації творчого потенціалу особистості та формування стійкої біофілічної життєвої орієнтації необхідне прийняття примату сублімаційної функції творчості над утилітарністю.—

Показано, що творчий процес є складним багатовимірним феноменом, котрий зумовлюється полімотиваційно, вид життєвої орієнтації творця формується завдяки перевазі однієї мотивації над іншою.

Практичне значення одержаних результатів. Важливою рисою пропонованої методології є принципова можливість проведення експерименту. Це відбувається завдяки тому, що запропоновану цілу низку оцінюючих та класифікаційних критеріїв. В цьому полягає зміст фактичної феноменологічності пропонованої схеми, тобто відносно до експерименту система понять психоаналітичних підходів виявляється інкапсульованою, самодостатньою.

Методологія, використана у дослідженні, надає також змогу продуктивної інтеграції з філософсько-антропологічним аналізом таких царин як аналітична психологія, практичний психоаналіз (у тому числі гештальт-терапія), деякі сучасні технології науково-дослідницької роботи, соціологія, мистецтвознавство. Наднаціональна архетипізація може виявитися перспективним підґрунтям до створення нелінійних комп’ютерних систем прийняття рішень (так звані “експертні системи”) з урахуванням на екзистенціали як вагові коефіцієнти у галузі управління творчими та дослідницькими колективами фахівців.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення, висновки, науково-методологічні розробки та ідеї дисертаційного дослідження було викладено на методологічних семінарах відділу філософської антропології Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України, на методологічному семінарі лабораторії постнекласичних досліджень (Центр гуманітарної освіти НАН України), на філософсько-антропологічних читаннях 1996 р., присвячених пам’яті В.П.Іванова, філософсько-антропологічних читаннях 1998 р., присвячених 70-річчю засновника Київської світоглядно-антропологічної школи В.Шинкарука (Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України, Антропологічне відділення Українського філософського фонду, Центр громадської просвіти “Київське братство”), на конференції (“круглий стіл”) “Філософська антропологія та реалії постмодерну” у 1998 р. (видавництво “Генеза”), у лабораторії постнекласичних методологій (НАН України, Центр гуманітарної освіти) у 2002 р.

Публікації. Результати дисертації опубліковані у п’ятьох наукових статтях.

Структура та обсяг дисертації. Мета дослідження, головні завдання роботи та обрана методологія визначили структуру дисертації. Робота складається з вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел, який містить 108 позицій, серед них 17 — іноземними мовами. Робота налічує 162 сторінки машинопису.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Вступ та перший розділ дисертаційної роботи присвячений розглядові методологічних концептів, що утворюють базу для предметного філософсько-антропологічного аналізу творчості. Тут також обговорюється той факт, що існуючі в історії філософії теорії творчості певною мірою недостатні з точки зору дослідження внутрішнього світу творця.

Вступ. В цьому підрозділі містяться загальні характеристики дисертаційгої роботи.

Розділ 1. Філософсько-антропологічні засади дослідження творчої діяльності. Цей розділ носить методологічний характер, утворюючи підґрунтя до практичного застосування філософсько-антропологічного аналізу. У підрозділі 1.1 обґрунтовано феноменологічний характер досліджень творчої діяльності людини (пункт 1.1.1); в пункті 1.1.2 введено базові поняття та терміни , вказано на ті різновиди творчої діяльності (пункт 1.1.3), що їх висвітлено в даній роботі. У пункті 1.1.4 йдеться про місце та зміст філософсько-антропологічного аналізу в системі філософії, розкривається його парадигмальна сутність та можливі методики його використання. Стверджується складна структура філософсько-антропологічного аналізу, який має стале, незмінне ядро у вигляді набору тверджень найбільш загального характеру, а також тієї частини, що має інструментальну природу. Остання набуває тих чи інших рис у залежності від конкретної досліджуваної проблематики. Такий підхід узгоджується з уявленнями, характерними для постмодерністського етапу розвитку сучасної філософії.

Перший рівень — найбільш абстрактний. На ньому формуються та формулюються загальні принципи та універсальні методи, а також виділяються інваріанти як важливий фактор, на який потрібно враховувати у плануванні та проведенні досліджень. Система інваріантів, яку створено на самому початковому етапі, дає змогу позбутися зайвого клопоту на пізніших етапах. Другому рівневі властиві практична аплікація філософської антропології у конкретних сферах людської діяльності (творчої, релігійної, соціальної та інш.). Третій рівень теж має важливе значення. В ієрархічній схемі він повинен зайняти друге місце, проте він не існує у чистому вигляді, його треба створити й розвивати. Він має викристалізуватися завдяки функціонуванню філософської антропології у конкретних галузях її застосування, в результаті експлікації інваріантів у цих сферах існування філософсько-антропологічного аналізу.

–

–

Філософсько-антропологічний аналіз у системі філософії ототожнюється певною мірою з математикою у царині природничих наук. Він набуває властивостей однієї з рівноправних точок зору, одного з найефективніших засобів розуміння та сприйняття фундаментальних ідей, тлумачення багатовимірних процесів відносно будь-якої гуманітарної проблематики.

Один із найперших чинників, який призвів до появи новітніх теорій творчості, став розподіл творців на суто науковців та суто митців. Порівняння, пошук загальних та відмінних рис науки та мистецтва у їх відношенні до продуктивної творчої особистості на базі нових понять та методології складають основний зміст роботи. Робиться спроба більш-менш аналітичного доведення факту існування специфічного типу особистості, не тільки здатної до наукової або художньої творчості, але й принципово не здатної до відмови від неї (принаймні без негативних для цього індивіда психологічних і екзистенцій них наслідків). Кінцева мета дослідження — встановлення декількох антропологем, які є часткою інструментального апарату дослідження людини як еволюційно-культурного продукту. При цьому самі антропологеми містять у собі докультурні властивості.

В роботі введено терміни, що їх було запозичено з класичного психоаналізу (пункт 1.1.2). Вони, між тим, набувають самостійного значення, і їх тлумачення в контексті роботи може суттєво відрізнятися від первинного.

Антропологемою в роботі називається твердження про ті чи інші родові ознаки людини як продукту поступового еволюційно-культурного процесу. При цьому коріння антропологеми може мати характер докультурний, тобто в певному розумінні змикатися з його біологічними рисами. Такі, найфундаментальніші антропологеми будемо називати антропологемами першого порядку. Наприклад, такою можна вважати здатність людини до подвійної рефлексії (тобто, авторефлексії).

В роботі також використовується термін антропологема другого порядку. Його змістовне навантаження розкривається через припущення, що після завершення біологічного еволюційного формування homo sapiens вид почав еволюціонувати, так би мовити, ментально, розподіляючись на досить сталі групи, що їм притаманний певний тип мислення, який увійшов до генетичної структури і може успадковуватися.

Указаний ментальний тип закріплюється у формі архетипу. Це поняття близьке за змістом архетипові, що його увів до теорії К.Г.Юнг. Проте в контексті даної роботи архетип є позанаціональним, на відміну від його “класичного” тлумачення. Докладний розгляд позанаціонального (іноді вживається визначення “наднаціональний”) архетипу виходить за межі даної роботи. Зауважимо тільки, що в тексті фігуруватимуть архетип воїна, архетип шамана (або політика), архетип творця (тобто науковця або художника) та архетип мудреця (останній позначає той специфічний тип, який у сучасній культурі часто називають харизматичним). Автор вважає недоцільним розширювати набір архетипів, віддаючи перевагу для визначення більш тонких відмінностей уживати термін психотип.

Традиційні підходи до вивчення творчої діяльності у науці та мистецтві є прерогативою філософії та методології науки, мистецтвознавства та естетики. Названі дисципліни вивчають насамперед продукт творчої діяльності. Тобто, якщо продукт відсутній (у вигляді наукової гіпотези або теорії, витвору мистецтва тощо) — зникає сам предмет досліджень. Але навіть за таких умов або за умов існування продукту в деяких нетрадиційних, специфічних формах, залишається продуктивна (хоча б потенційно) особистість творця. Прояви цього чинника, мотиваційна система (не завжди очевидна й тривіальна), особистісні вади — зумовлюють індивідуальне забарвлення будь-якого творчого процесу. Мову творчого продукту (який містить в собі інформацію щодо особистісних рис творця) можна дешифрувати й одержати додаткові важливі відомості щодо екзистенціальної структури homo sapiens sapiens.

Питання про принцип історизму та межі його використання висвітлюється у підрозділі І.3. Ідеться про використання двох методологічних принципів: принципу історизму і психоаналітичного тлумачення особистості творця (далі буде використовуватися скорочений варіант останнього терміна, а саме психоаналіз творця; при цьому сам психоаналіз розуміється у найбільш широкому філософському смислі, а не в смислі сугубо конкретної клінічної практики).

Творчість, як і багато інших видів діяльності людини, є індивідуальним по відношенню до кількісних і часових масштабів. Ця властивість у філософії знаходить відображення в онтогенезі й філогенезі, однак цим не вичерпується. Таке твердження потребує докладного обґрунтування й пояснення.

У тому випадку, коли у поле зору дослідника-антрополога потрапляє все людське суспільство чи, у крайньому разі, значна його частина, на перший план виступають ті методологічні принципи, які дозволяють схопити найбільш загальні, універсальні закономірності, змиряючись з порівняно невеликими погрішностями й флуктуаціями на більш низьких масштабних рівнях. До подібних інструментів дослідження (зокрема, проблеми людини) належить принцип історизму. Він полягає в урахуванні фактора історичного часу в існуванні цивілізації чи соціуму, а також особливостей тієї чи іншої епохи, що проявляються у світогляді, способі життя, ідеалах і ціннісних системах, соціальних і геополітичних умовах діяльності величезних колективів людей (культура — в історико-археологічному смислі, міжнаціональні об’єднання, нація, клас тощо). При цьому поведінка і спосіб дій будь-якої незначної за чисельністю групи і тим більше окремої людини, які не укладаються в схему більшості, повністю або частково ігноруються, оскільки їх облік і аналіз дуже утруднюють дослідження, а то й просто робить його неможливим.

У підрозділі І.4 пропонується схема дослідження творчості, в якій психоаналітичні підходи не є єдиними, а пріоритетними в смислі того, що з них починається дослідження. Такий погляд на предмет обумовлений наявністю нахилу до того чи іншого виду творчості у кожної особистості. Сама по собі така орієнтація видається природженою, успадкованою, генетично обумовленою. Між тим, спосіб реалізації творчих потенцій, а іноді й можливість реалізації немалою мірою залежить від соціально-історичних умов. Справді, якщо людина має визначні здібності, наприклад, до малювання, але народилася в сім’ї, що орієнтована на інший вид діяльності і володіє династичною установкою, то такій людині доводиться стикатися з такою кількістю проблем, що вона може, врешті-решт, відступитися від своїх глибоко особистих планів, підкорившись інтересам сім’ї і/або соціальним обставинам. Досить очевидно, що подібне відступництво (або, у більш м’якому формулюванні, поступка) наносить особистості відчутний удар, оскільки такий потенційний творець не обманюється в глибині душі щодо конформістської природи своєї поступки. Однак реальність така, що переважна більшість людей живе в обстановці, де вказані поступки — це норма, а не трагедія. Залишається тільки припускати, яку кількість талановитих спеціалістів різних галузей діяльності недорахувалася цивілізація, і жалкувати за цим. (На згадку спадають роботи Бахтіна, Баткіна).

Окремий підрозділ 1.5 присвячено огляду християнських філософських та теософських концептів на творчість людини. Підкреслено зв’язок обговорених положень з теоріями творчості новітньої доби.

У підрозділі І.6 аналізуються тотожні та відмінні риси мистецтва та науки. Припущення відносно того, що творці в науці та мистецтві як правило належать до одного архетипу, виявляється продуктивним при встановленні тотожних та відмінних рис цих двох напрямків людської діяльності. Наукова та мистецька робота потребують значної кількості креативних зусиль, що їх потрібно докласти на всіх етапах нових розробок — від загального задуму до конкретної реалізації. У свою чергу подібні креативні роботи (вони значною мірою базуються на творчій інтуїції) потребують плану дій. Звідси виникає концепт принципового значення проектування.

Окремий аспект творчої діяльності — інформаційний. Як в разі відтворення (наука), так і в разі створення (мистецтво) в межах однієї теорії або одного витвору мистецтва (у межах конкретного “світу”) існує вимога внутрішнього узгодження матеріалу у вигляді низки логіко-інформаційних взаємин на субстраті декількох базових принципів. Найважливішим із них є причинно-наслідковий зв’язок. Акцентується, що в науці причинно-наслідкові зв’язки є водночас і жорсткою верифікаційною вимогою, і специфічним методологічним засобом досліджень.

При дослідженні проблем художньої й наукової творчості існує поняття школи. Наукова або художня школа є водночас і деяким узагальнюючим поняттям, і індивідуальним відношенням до неї творця. Ця ситуація може трактуватися як рефлексія третього порядку, яка повинна неминуче призводити на деякому етапі розвитку творчої особистості до відмови від своєї школи з можливістю подальшого створення нової. Удаючись до детального тлумачення поняття “школа”, виходимо на таке визначення: під школою розуміється найбільш загальна для певної групи творців закрита система уявлень, а також спільні для кожного представника цієї групи світовідношення, творчих орієнтирів і, врешті решт, системи цінностей.

Далі в роботі викладається про інтровертивну та екстравертивну психотипізацію творців. Виводиться емпіричне правило: “Інтроверт реалізується через інструментальний аспект творчої діяльності”. (Наведена психологема ілюструється ретроспективним психоаналітичним дослідженням плідної творчості видатного фізика теоретика Ричарда Фейнмана). Друга половина запропонованого правила: “Екстраверт реалізується шляхом створення нових смислів та встановлення нетрадиційних взаємозв’язків між ними” (як приклад — посиляння на творчу біографію Альберта Ейнштейна).

Розділ 2. Мистецтво й наука крізь призму філософської антропології. У роботі творчість постає як феноменальне явище, яке досліджується з активним залученням до набору методик психоаналізу.

На початку феноменологічного аналізу творчої діяльності визначається зміст цього поняття та окреслюються ті види творчості, про які йдеться в тексті роботи. Автор пропонує (виходячи з принципової, родової здатності людини до опанування Всесвіту шляхом креативної діяльності) як початковий крок категорії використання старого та створення нового.

Ця проблема розглядається на прикладі комплексу проектування та будівництва архітектурної споруди. Наведений приклад є взірцем синтезу цих двох категорій.

Висувається один із головних критеріїв належності тієї чи іншої системи уявлень до філософської антропології — ціннісна орієнтація.

Робота містить детальний розгляд засад, на яких базується філософсько-антропологічний аналіз творчості. При цьому акцентується його принципова відмінність від мистецтвознавства та філософії науки.

У підрозділі 2.1 йдеться про дві функції творчості, які в контексті роботи відіграють головну роль: утилітарну та сублімативну. Запропонована теорія творчості базується на засадах примата сублімативної функції творчості, яка зумовлює розвиток і реалізацію архетипічної орієнтації особистості творця. При цьому утилітарна функція мистецтва або науки відіграє роль механізму раціоналізації первинної, родової жаги до самовиразу.

Наука як специфічний вид творчої діяльності людини ставить перед собою деяке найбільш загальне завдання, а саме: збільшення суми знань про світ незважаючи на наявність чи