КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

СЕРДЮК ВАЛЕНТИН ВАСИЛЬОВИЧ

УДК 347.99

ЮРИСДИКЦІЯ СУДІВ УКРАЇНИ ЗА СПЕЦІАЛІЗАЦІЄЮ

Спеціальність: 12.00.10 -

судоустрій; прокуратура та адвокатура

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі правосуддя юридичного

факультету Київського національного університеті

імені Тараса Шевченка

Науковий керівник:

-

-

-

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор ДОЛЕЖАН Валентин

Володимирович, професор кафедри організації судових

та правоохоронних органів Одеської національної юридичної академії;

кандидат юридичних наук, професор

МАРОЧКІН Іван Єгорович,

завідувач кафедри організації судових та правоохоронних органів

Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого.

Провідна установа:

Інститут держави і права ім. В.М.Корецького Національної

академії наук України, відділ проблем кримінального права,

кримінології та судоустрою, м.Київ

Захист відбудеться 08 грудня 2003 р. о 10 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.001.05 у Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка

(01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 253).

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського

національного університету імені Тараса Шевченка

(01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий 14 жовтня 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат юридичних наук, доцент ШИБІКО В.П.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність проблем здійснення правосуддя за спеціалізацією пов’язана з їх недостатнім дослідженням на теоретичному рівні та недосконалістю практики застосування правового механізму судочинства в судах України. Про це свідчить аналіз наукової літератури та наявність дискусій навколо цієї проблеми. Відсутність у належному обсязі теоретичних розробок, суперечливість вітчизняної практики здійснення спеціалізованого правосуддя зумовили необхідність у проведенні наукового дослідження з урахуванням надбань теорії і практики в історико-правовому аспекті та міжнародного досвіду розмежування компетенції судів при здійсненні правосуддя. У новітній історії України як відправна точка становлення спеціалізованих судів розглядається Концепція судово-правової реформи від 28 квітня 1992 року, що передбачає як один із основних принципів судово-правової реформи – “поступове здійснення спеціалізації судів” (Розділ ІІ Концепції).

Чинна Конституція України закріплює систему судів загальної юрисдикції в Україні, яка будується за принципами територіальності і спеціалізації. За цими принципами найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди (стаття 125 Конституції України). Системне і текстуальне тлумачення частини 3 статті 124 Конституції України - “Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції” - свідчить про те, що спеціалізовані суди є невід’ємною частиною системи судів загальної юрисдикції і входять до її складу як самостійна структура.

Створення судових органів зі спеціалізованою юрисдикцією (ланок відповідних судів) закріплено на конституційному рівні (стаття 125 Конституції України) та в Законі України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року.

Проблеми становлення спеціалізованих судів досліджувалися вченими-практиками як України, так і Росії, зокрема в наукових працях О.П.Альохіна, Л.С.Анохіної, Т.В.Апарової, Д.М.Бахраха, В.Е.Беляневича, О.Д.Бойкова, Л.С.Гамбурга, Ю.М.Грошевого, В.В.Долежана, І.М.Зайцева, М.В.Карасьової, М.М.Кобилецького, В.А.Ковальова, В.В.Кривенка, В.С.Кульчицького, І.Є.Марочкіна, Е.Б.Мельникової, О.Р.Михайленка, М.М.Михеєнка, В.В.Молдована, М.І.Настюка, В.І.Німченка, Т.О.Новікової, В.Т.Нора, В.Т.Окіпнюка, Г.М.Омельяненко, В.М.Палій, І.М.Паньонка, Л.І.Пахолок, І.Л. Петрухіна, С.В.Познишева, Ю.Є.Полянського, Л.Т.Присташ, Д.М.Притики, Ф.М.Решетникова, А.Х.Саідова, А.О.Селіванова, Н.В.Сібільової, Н.П.Сизої, Н.М.Силенко, В.Є.Скоморохи, В.С.Смородинського, Д.С.Сусла, В.С.Стефанюка, М.І.Тітова, П.Й.Тищика, А.П.Ткача, О.В.Тодощака, С.В.Філіпова, А.І.Черв’якова, Г.Г.Черемних, В.П.Шевченка, В.І.Шишкіна, О.М.Якуби, А.Г.Яреми та інших.

Однак, у зазначених авторів проблема юрисдикції судів за спеціалізацією не була предметом цільового дослідження, а розглядалася в контексті інших правових проблем. Це ускладнює системне бачення такого предмета дослідження, яким є спеціалізоване правосуддя. Необхідність у комплексному дослідженні саме в аспекті спеціалізації судів має сприяти виробленню оптимального шляху вирішення проблем, пов’язаних з визначенням структури спеціалізованих судів України та здійсненням ними правосуддя в системі судів загальної юрисдикції.

Наведеними чинниками і зумовлено вибір теми дисертаційного дослідження. Робота виконана на кафедрі правосуддя юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка з урахуванням напрацювань у галузі судоустрою, загальної теорії держави і права, конституційного права, адміністративного, цивільного та кримінального процесу, враховано результати узагальнення судової практики, проаналізовано і використано результати опитування суддів судів України різних ланок щодо бачення шляхів створення і вдосконалення механізму здійснення правосуддя судами з урахуванням їх компетенції. Використано результати порівняльного і системного аналізу вітчизняного законодавства з законодавством про судоустрій і діяльність судів зарубіжних країн: Великобританії, Німеччини, США, Росії, Франції та інших.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами

Обраний напрям дисертаційної роботи тісно пов`язаний із програмами проведення судово-правової та адміністративної реформ в Україні, в тому числі Концепцією судово-правової реформи, а також з урахуванням тематики науково-дослідної роботи кафедри правосуддя юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Проблеми судоустрою і судочинства в Україні”.

Мета і завдання дослідження

Метою дослідження є аналіз проблем та вироблення теоретичних висновків і практичних рекомендацій щодо функціонування спеціалізованих судів України. Поставлена мета зумовила необхідність вирішення таких завдань: 1) дослідження історії становлення юрисдикції судових інститутів України; 2) аналіз міжнародного досвіду органів правосуддя, зокрема судових систем країн, в яких функціонують спеціалізовані суди; 3) визначення суті спеціалізації судів за галузевою ознакою; 4) з’ясування особливостей спеціалізації судів за суб’єктною ознакою учасників судочинства; 5) визначення на основі проведеного дослідження проблемних питань і внесення пропозицій щодо вдосконалення законодавчого регулювання системи спеціалізованих судів в Україні.

Об’єктом дослідження є правовідносини, пов’язані з організацією, створенням та діяльністю спеціалізованих судів України (історико-правовий аспект їх становлення та зв’язок із сучасністю, їх місце та роль в системі судів України при здійсненні правосуддя).

Предметом дослідження є спеціалізовані адміністративні та господарські суди, військові суди, як органи правосуддя при вирішенні спорів певної нормативно врегульованої сфери правовідносин (спеціалізоване правосуддя за галузевою ознакою, за суб’єктним критерієм та “внутрішня” спеціалізація суддів інших судів загальної юрисдикції), а також модель цілісної структури адміністративних судів, що мають бути створені за чинним законодавством (спеціалізація за галуззю права); обгрунтування необхідності реформування військової юстиції шляхом створення спеціалізованих судів військових формувань України (спеціалізація за суб’єктом); вдосконалення діяльності спеціалізованих господарських судів та питання “внутрішньої” спеціалізації суддів в інших неспеціалізованих судах України.

Методологічна основа дослідження. Відповідно до мети і завдань дослідження в дисертаційній роботі використані загальнонаукові та спеціально-юридичні методи дослідження. Використання історико-правового методу дало змогу показати історичні витоки і розвиток юрисдикції судів за спеціалізацією, визначити шляхи вдосконалення їх системи. Емпіричну базу дослідження становлять історичні джерела часів державності України 1917-1920 р.р, здебільшого неопубліковані, дані проведеного опитування 146 суддів судів загальної і спеціалізованої юрисдикції, практичні напрацювання дисертанта на посаді помічника заступника голови Військової судової колегії Верховного Суду України та викладача кафедри “Право України” факультету лінгвістики і права Міжнародного наукового-технічного університету. Методологічну основу дослідження становить діалектико-матеріалістичний метод, що дає змогу вивчити досліджувані проблеми в їх розвитку і розв’язанні виниклих суперечностей. У процесі дослідження використано такі спеціальні методи, як метод системно-структурного аналізу, порівняльно-правовий метод для аналізу спеціалізованої юрисдикції у різних країнах та статистичний метод для дослідження практики функціонування спеціалізованих судів.

Правовою базою дослідження стали Конституція України, міжнародно-правові акти у галузі прав людини і судочинства, інші чинні законодавчі і підзаконні нормативно-правові акти та пам’ятки права, що стосуються судоустрою, акти Конституційного Суду України, роз’яснення Верховного Суду та вищих спеціалізованих судів України.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в дисертації вперше комплексно досліджено проблеми юрисдикції судів України за спеціалізацією з ряду питань, які раніше не досліджувались або досліджувались в інших аспектах, запропоновано нові висновки та сформульовано практичні пропозиції і рекомендації, основні з яких виносяться на захист, а саме:

1. На кожному етапі державотворення України суди виступали як невід’ємні елементи влади, але їх цілі і завдання, порядок утворення, компетенція і характер повноважень істотно відрізнялись. Що ж до спеціалізованого правосуддя на теренах сьогоденної України, то воно формувалося за принципом встановлення субєктної, відомчої чи галузевої підсудності. Джерелами правового регулювання були як національна нормативно-правова база (сотенні суди часів Запорізької Січі), так і законодавство Польщі, Австро-Угорщини і Російської імперії (митні суди доби Гетьманщини, шляхетські суди Галичини тощо). При цьому автор пропонує періодизацію становлення спеціалізованого правосуддя в Україні та аргументує, що:

- становлення спеціалізованого судочинства (побудова діяльності судів за спеціалізацією) має відлік із часів Запорізької Січі, коли у ХVI - XVIII ст.ст. були створені суди, компетенція яких визначалася за суб’єктом юрисдикції. До таких належали сільські, сотенні та полкові суди;

- компетенція судів часів України-Гетьманщини у період з 1648-1783 р.р. значно розширилася в порівнянні з судами часів Запорізької Січі і визначалася як за суб’єктним критерієм, так і за сферою правовідносин, спори в яких державні структури вважали за необхідне зробити предметом судового розгляду, про що свідчить створення митних та ярмаркових судів;

- судова система Галичини, яка досліджувалася автором з урахуванням наслідків взаємного впливу правових систем Російської імперії, Австро-Угорщини, Польщі, передбачала на початковому етапі здійснення судочинства за суб’єктною ознакою (шляхетські, духовні суди), але поряд з ними були створені фінансові та промислові суди, що свідчить про розширення повноважень судових органів з поступовим розвитком соціально-економічної системи суспільства. У 1852 р. в Галичині вперше на території сучасної України було запроваджено установи військової юстиції (військові суди), які мали компетенцію з розгляду справ тільки щодо військовослужбовців, тобто за суб’єктом судочинства. Ці суди будувалися за принципом централізації, найвищою ланкою для яких був Верховний військовий трибунал, що розглядається автором як спеціалізований суд з цільовою самостійною структурою, і найвищий спеціалізований суд;

- у період 1917-1920 р.р. функціонування судової влади пов’язано з веденням у цей час бойових дій на фронтах та революційним рухом. Кожна зміна уряду в Україні (Центральна Рада, Гетьманат П.Скоропадського, Директорія, влада більшовиків) зумовлювала використання силового впливу, характерного для воєнного часу, і, як наслідок - посилення ролі військових судів з міжгалузевою компетенцією, тобто органи правосуддя виступали по суті як репресивні органи;

- період 1921-1957 р.р обумовлював необхідність створення спеціалізованих (відомчих) судів, завданням яких було сприяння господарському будівництву (військово-транспортні, залізничні суди, квазісудові органи).

2. Аргументовано, що у 1961-1991 р.р. вдосконалювалось національне судоустрійне і процесуальне законодавство, поступово і повільно відновлювались традиційні демократичні інститути судочинства, про що свідчить прийняття і введення в дію у 60-тих роках минулого століття нових Кримінального, Кримінально-процесуального, Цивільного, Цивільного процесуального кодексів та Закону УРСР “Про судоустрій Української РСР” від 5 червня 1981 року. Запровадження на законодавчому рівні інституту оскарження дій (бездіяльності) органів державного управління та їх службових осіб (Указ Президії Верховної Ради УРСР “Про внесення змін і доповнень до Цивільного процесуального кодексу Української РСР” від 25 квітня 1988 року), закріплення у ЦПК України порядку судового оскарження рішень, дій (бездіяльності) державних органів, юридичних чи службових осіб у сфері управлінської діяльності та захисту громадянами порушеного права в сфері публічно-правових відносин (Закон України “Про внесення змін до статей 235, 236 та Глави 31-А Цивільного процесуального кодексу України” від 31 жовтня 1995 року), створило передумови для адміністративної юстиції, елементи якої були започатковані ще за доби Центральної Ради та з прийняттям Адміністративного кодексу УРСР 1927 року.

3. Обгрунтовано, що потреба у створенні спеціалізованих судів обумовлюється специфікою судових справ залежно від характеру правовідносин і особливостей правового статусу субєктів судочинства. Вперше запропоновано визначення поняття спеціалізованого суду, яким є створена в системі судів загальної юрисдикції самостійна судова структура (самостійний вид судів), повноваження якої визначаються законом за принципом спеціалізованої компетенції з розгляду певної категорії справ, виокремлених за галузевою чи суб’єктною ознакою, а правосуддя здійснюється за нормами відповідних галузей процесуального законодавства.

4. Обґрунтована потреба в законодавчому врегулюванні питань, що стосуються діяльності спеціалізованих судів, зокрема:

- пропонується внести зміни до статей 124 і 125 Конституції України, зосередивши в другій з них найважливіші питання судоустрою, та передбачити у статті 125 Конституції України, що до судів загальної юрисдикції відносяться загальні та спеціалізовані суди і відповідно до закону діють місцеві, апеляційні, касаційні суди;

- наведені додаткові аргументи щодо необхідності прийняття Адміністративного процесуального кодексу України, який має забезпечити право на судовий захист у сфері публічних правовідносин, запропонована структура цього Кодексу.

5. Для побудови системи адміністративної юстиції запропоновано:

- нову структуру спеціалізованих адміністративних судів: суди першої інстанції – місцеві окружні суди (по одному на два адміністративно-територіальні райони та в містах обласного підпорядкування, по 2-3 суди у великих містах з районним поділом), апеляційні адміністративні суди - по одному на дві області (в деяких густонаселених областях можливе створення одного або двох таких судів), Вищий адміністративний суд України;

- визначення предметної компетенції адміністративного суду, віднесення до його юрисдикції спорів про: визнання незаконними і недійсними письмових індивідуальних актів державних органів, органів місцевого самоврядування та їх службових осіб; визнання незаконними дій державних органів, органів місцевого самоврядування та їх службових осіб; відшкодування збитків, завданих протизаконними актами і діями державних (у тому числі і правоохоронних) органів, органів місцевого самоврядування та їх службових осіб; відмову у видачі ліцензії на види діяльності, які підлягають ліцензуванню; відмову в проведенні масових заходів (мітингів, демонстрацій тощо) чи наданні згоди на це з порушенням закону; відмову в реєстрації об’єднань громадян; порушення порядку призначення на посади та звільнення з посад службовців органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та їх апарату (перелік таких посад бажано оформити законодавчо); незаконність та необгрунтованість рішень, прийнятих за скаргами, раніше поданими до органів державної влади і місцевого самоврядування тощо;

- умови розмежування повноважень спеціалізованих адміністративних і господарських судів за таким принципом: спори, що випливають з публічно-правових відносин – віднести до сфери повноважень адміністративних судів, а спори господарського характеру, передусім ті, що випливають з господарських договорів - до сфери повноважень господарських судів, які вирішуватимуть їх на підставі Господарського кодексу України. Правові норми, які регулюють розгляд справ щодо визнання недійсними актів державних і самоврядних органів, якщо вони порушують права і законні інтереси суб’єктів господарювання, доцільно закріпити в Адміністративному процесуальному кодексі України, зосередивши їх у спеціальній главі з пропонованою назвою: “Провадження у справах про визнання недійсними актів”;

- необхідність утворення в апеляційних адміністративних судах та Вищому адміністративному суді України відповідних судових палат з розгляду податкових і митних справ, оскільки вони пов’язані із застосуванням окремих інститутів адміністративного права, регулюючи певні сторони однорідних суспільних відносин. На цій же підставі є можливим створення у цих судах судових палат з питань громадянства й міграції населення;

- визначення в законодавчому порядку принципу формування колегіальних складів відповідних судових ланок спеціалізованих судів, виходячи з такого: один суддя-юрист і два - спеціалісти у певній галузі (в місцевому суді) та три судді-юриста і два – спеціалісти з питань юрисдикції спеціалізованого суду (для апеляційних судів).

6. Аргументовано наявність підстав для віднесення сучасних військових судів до спеціалізованих та доцільність створення судів військових формувань, юрисдикція яких має поширюватись на всі правовідносини, що виникають у системі Збройних Сил України, Служби безпеки України та інших утворених відповідно до закону військових формуваннях, всіх військовослужбовців, осіб, що входять до військових формувань, які по суті визначаються як озброєні формування, а також осіб рядового і начальницького складу Міністерства внутрішніх справ України.

7. Уперше визначено модель структури організації та діяльності військової юстиції, як спеціалізованої, і запропонована така структура спеціалізованих судів військових формувань: суди першої інстанції – місцеві суди військових формувань (створюються на базі військових місцевих судів гарнізонів), апеляційні суди військових формувань (створюються на базі військових апеляційних судів регіонів і ВМС України) та Вищий суд військових формувань України. Виходячи з цього, обгрунтовується внесення змін і доповнень до ст.ст. 19, 22, 25, 32 Закону України “Про судоустрій України”.

Запропоновано розширити юрисдикцію судів військових формувань щодо розгляду цивільних справ та справ, передбачених главою 31-А ЦПК України, шляхом внесення змін до ч.ч. 2 і 3 ст.123 ЦПК України та ч.4 ст.22 Закону України “Про судоустрій України”.

Теоретичне і практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що воно є певним внеском у наукове осмислення проблем юрисдикції судів України за спеціалізацією, запропоновані конкретні рекомендації щодо вдосконалення чинного законодавства у сфері судоустрою, які можуть бути використані законодавцем при прийнятті змін до відповідних законів та інших нормативно-правових актів, при підготовці проектів нових Кримінально-процесуального, Цивільного процесуального кодексів, а також Адміністративного процесуального кодексу України, у практичній діяльності спеціалізованих судів адміністративної та господарської юрисдикції, військових судів, у діяльності інших спеціалізованих судових установ, використані в процесі викладання дисциплін судоустрою, кримінального, цивільного та адміністративного процесу, адміністративного та цивільного права тощо. Викладені в дисертації висновки і пропозиції можуть стати теоретичним і практичним матеріалом для подальших досліджень, пов'язаних із спеціалізованим судочинством в Україні.

Апробація результатів дисертації

Основні положення дисертаційного дослідження доповідалися автором на засіданнях кафедри правосуддя юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, міжнародних науково-практичних конференціях “Судова реформа в Україні” (березень 2001р., Київ), “Правові проблеми сучасності очима молодих дослідників” (листопад 2001р., Київ), міжнародному семінарі “Право на справедливий судовий розгляд у кримінальних справах: відповідність українського законодавства та практики вимогам Європейської конвенції з прав людини” (березень 2003р., Київ), обговорювалися на науково-практичних семінарах адюнктів Національної академії Прикордонних військ України імені Б.Хмельницького. Результати дисертаційного дослідження, як пропозиції, передані до робочої групи з підготовки проекту Адміністративного процесуального кодексу України, використані автором при підготовці програми курсу “Господарський процес” у Міжнародному науково-технічному університеті (м. Київ) та проведенні лекційних і семінарських занять.

Публікації

За результатами дисертаційного дослідження у фахових виданнях ВАК України опубліковано шість наукових статей, в тому числі одна у співавторстві.

Структура дисертації обумовлена логікою проблеми та завданням дослідження. Робота складається із вступу, двох розділів і висновків (загальний обсяг тексту становить 154 с.), списку використаних джерел (260 найменувань на 23 с.) та 17-ти додатків на 23 с. Повний обсяг дисертації становить 200 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначаються об’єкт та предмет, мета і завдання дослідження, висвітлені методологічна, теоретична, нормативна бази, формулюються основні положення, які виносяться на захист, розкрито наукову новизну, науково-практичне значення роботи, охарактеризовано апробацію результатів дослідження.

У першому розділі “Становлення юрисдикції судів України за спеціалізацією” дано загальну характеристику судового устрою України з часів Запорізької Січі і до прийняття Закону України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року, з’ясовано склад і компетенцію органів, які здійснювали судочинство, проаналізовано причини виникнення та діяльність спеціалізованих судів деяких зарубіжних країн (Великобританії, Німеччини, США, Росії, Франції) в порівнянні з Україною.

У підрозділі 1.1. “Історико-правовий аспект розвитку юрисдикції судових інститутів України” зазначено, що судова діяльність у Запорізькій Січі не була чітко відокремлена від військово-адміністративної, що зумовило своєрідність організації судової системи як за територіально-предметною ознакою, так і за суб’єктним критерієм. Систему судових органів Січі очолював гетьман, однак роль вищих судових органів виконували також рада козацької старшини, рада генеральної старшини та колегіальний Генеральний суд. Полкові, сотенні і сільські суди поширювали свою компетенцію не тільки на справи стосовно козаків, але й, з включенням у їх склад бургомістрів та війтів, також і на справи селян, міщанства та шляхти. Основною передумовою створення і функціонування системи судів на Запоріжжі стало майнове розшарування козацької громади та інші об’єктивні причини (часті війни й походи, вплив польсько-литовських та західноєвропейських правових джерел), що виразилося у здійсненні судочинства за суб’єктною ознакою.

Починаючи з 1648 року, в Україні була створена власна система державних органів, які наділялися судовими функціями. Найвищу судову владу в державі мав гетьман. Розгляд судових справ по першій інстанції щодо генеральної старшини та інших вищих посадових осіб здійснював Генеральний військовий суд. Нижчими ланками судової системи були сільські, сотенні і полкові суди та домініальні (панські) суди, що здійснювали судочинство за суб’єктною ознакою. Також у Гетьманщині діяли магістратські суди, що існували в містах з правом самоврядування за Магдебурзьким правом, а в непривілейованих містах - ратушні суди. Було створено кілька видів спеціалізованих судів з відповідною компетенцією: духовні - з розгляду справ духовенства та деяких категорій цивільних справ світського населення; цехові - для вирішення внутрішніх конфліктів членів цеху; суд грецького Ніжинського братства - з розгляду справ осілих у м. Ніжині грецьких купців та їх челяді; ярмаркові - з розгляду справ, що виникали при проведенні ярмарків; митні - для вирішення спорів у галузі торгівлі та митних зборів; третейські - для розв’язання цивільних та дрібних кримінальних справ.

Період 1648-1783 р.р. був визначений існуванням першого українського державного утворення з елементами військової козацької республіки. Судова система часів Гетьманщини будувалася, виходячи з суб’єктної компетенції, але надалі для неї стало властивим створення судових установ і за галузевою ознакою, про що свідчить діяльність митних та підкоморських судів. Це зумовлювалося потребою в захисті тих суспільних відносин, які державні структури визначали пріоритетними і вважали за необхідне поставити під захист суду. Близькість європейських правових джерел і традицій, усталеність норм звичаєвого права зумовили наявність у судовій системі Гетьманщини таких прогресивних принципів судоустрою, як виборність суддів, гласність розгляду, колегіальність вирішення справ, а також право на оскарження судового рішення. Судова реформа 1760 року відокремила судову владу в Гетьманщині від адміністративної. Україна в цей період вперше здобула право на власне судочинство, відповідним чином побудувавши судову систему.

Для система судів Галичини як невід’ємної території сучасної України, що була частиною судової системи Австро-Угорської імперії, властивими були поділ судової влади на три види (шляхетську, духовну, міщанську) та існування судових органів військової юстиції (військових судів). У процесі зростання обсягів виробництва та збільшення фінансових надходжень для розвитку економіки відбувався поступовий перехід від спеціалізації судової системи за суб’єктним критерієм до галузевої спеціалізації. Виходячи з цього, виникла потреба у створенні фінансових та промислових судів. Діяльність самостійної трьохступеневої системи військових судів, створеної в 1852 році, свідчить про те, що вперше на території України правосуддя у військовій сфері здійснювалося спеціалізованими судовими органами. Ці суди будувалися за принципом централізації, найвищою ланкою для яких був Верховний військовий трибунал.

Загалом спеціалізоване правосуддя на теренах сьогоденної України формувалося за принципами суб’єктної і галузевої юрисдикції. Воно засновувалось як на національній нормативно-правовій базі, якою регулювалися питання діяльності судів часів Запорізької Січі, так і законодавстві Російської імперії, Австро-Угорщини і Польщі, що відобразилося у здійсненні правосуддя судами доби Гетьманщини та в Галичині.

Діяльність судових органів Української Центральної Ради, Гетьманату П.Скоропадського та Директорії (1917-1920 р.р.) визначалась характерною рисою - уніфікацією судової системи, в якій військовим судам надавались повноваження органів правосуддя у сфері правовідносин як військового, так і цивільного характеру. В цей період історії України, зважаючи на об’єктивні причини (громадянська війна, занепад народного господарства), державну владу фактично презентувала військова влада, яка, в свою чергу, трансформувалася в судову.

Функціонування за часів Центральної Ради органів адміністративної юстиції свідчить про створення вперше в Україні спеціалізованої судової структури, яку складали судді з розгляду адміністративних справ та адміністративні відділення окружних судів і Генерального суду, для компетенції якої визначальною була можливість вирішення справ у сфері публічних відносин. У цей період судова спеціалізація за галузевою ознакою стала першим реальним проявом здійснення права громадянина вирішувати в суді спори з органами і службовими особами держави. Законодавство часів Гетьманату та Директорії свідчить про те, що військовослужбовці вже на той час вважалися спеціальним суб’єктом правовідносин у судочинстві. Діяльність військових судів будувалася за принципом спеціалізації, визначеної законодавчим органом, через інститут підвідомчості справ військовим судам. Водночас посилився вплив військового режиму на судочинство, що зумовило репресивний характер правосуддя. Наслідком цього стало віднесення за правилами виняткової підсудності до компетенції військових судів справ щодо цивільних осіб, зокрема священнослужителів, які не перебували у військово-управлінських відносинах з армією.

На основі аналізу законодавства та неопублікованих архівних джерел робиться висновок, що період 1917-1920 р.р. є періодом регресного характеру щодо демократичних інститутів функціонування судової влади, пов’язаний з веденням у цей час бойових дій на фронтах та революційним рухом. Кожна зміна уряду в Україні (Центральна Рада, Гетьманат П.Скоропадського, Директорія, влада більшовиків), зумовила використання силового впливу, характерного для воєнного часу, і, як наслідок – створення військових судів з міжгалузевою компетенцією, повноваження яких поширювались фактично на всі правовідносини адміністративного, цивільного, кримінального і військового характеру, а органи правосуддя виступали по суті в ролі репресивних органів.

У 20-х – 50-х роках ХХ століття існувала потреба у створенні спеціалізованих (відомчих) судів, завданням яких було сприяння відбудові об’єктів народного господарства (військово-транспортні, залізничні суди тощо). Разом з цим, суперечило демократичним традиціям судоустрою створення у цей же час спеціальних структур з повноваженнями виконання судових функцій, сутність діяльності яких зводилася виключно до застосування заходів репресивного характеру (так звані двійки, трійки, особливі наради, спеціальні колегії НКВС, МВС). Тобто, для тоталітарного режиму в даний період стало властивим ігнорування принципів здійснення правосуддя цими “судами” і квазісудовими органами взагалі.

Розвиток судової системи України у післявоєнний час повязаний із створенням і вдосконаленням національного судово-процесуального законодавства та поступовим і повільним відновленням традиційних демократичних інститутів судочинства, про що свідчить прийняття і введення в дію у 60-тих роках минулого століття нових Кримінального, Кримінально-процесуального, Цивільного та Цивільного процесуального кодексів УРСР та Закону УРСР “Про судоустрій Української РСР” від 5 червня 1981 року. Запровадження на законодавчому рівні інституту оскарження дій (бездіяльності) органів державного управління та їх службових осіб (Указ Президії Верховної Ради УРСР “Про внесення змін і доповнень до Цивільного процесуального кодексу Української РСР” від 25 квітня 1988 року), закріплення в ЦПК України порядку судового оскарження рішень, дій або бездіяльності державних органів, юридичних чи службових осіб у сфері управлінської діяльності та захисту громадянами порушеного права в сфері публічно-правових відносин (Закон України “Про внесення змін до статей 235, 236 та Глави 31-А Цивільного процесуального кодексу України” від 31 жовтня 1995 року) є першим етапом становлення адміністративної юстиції в новітній історії України, елементи якої були започатковані ще за доби Центральної Ради та з прийняттям Адміністративного кодексу УРСР 1927 року.

У підрозділі 1.2. “Міжнародний досвід спеціалізації органів правосуддя (на прикладі Великобританії, Німеччини, США, Росії та Франції) та його роль у розбудові спеціалізованих судів України” підкреслюється, що в країнах Західної Європи та Північної Америки розвиток судів спеціалізованої юрисдикції обумовлюється такими чинниками, як розвиненість інститутів громадянського суспільства, ускладнення та диференціація функцій держави, розвиток законодавства та його предметної розгалуженості і, передусім, потреба ефективного захисту прав і свобод людини і громадянина у різних правових сферах з урахуванням особливостей інтересів різних соціальних верств. Розвиток системи спеціалізованих судів значною мірою обумовлено високим рівнем правової культури населення цих країн, усталеними політичними і правовими традиціями, виробленою звичкою звернення до суду з врахуванням його предметної та субєктної компетенції. Незважаючи на відмінності між англо-американською (англо-саксонською) та романо-германською правовими системами, в цих країнах існує досить значне розмаїття спеціалізованих судів. Особливості їх організації пов’язані з нечітким виділенням галузей права у країнах англо-саксонської правової системи у порівнянні з континентальною правовою системою, що вплинуло на побудову судових систем країн-представників та здійснення правосуддя. Про це свідчить організація судових систем Великобританії і США як представників англо-саксонської правової системи, з чітким розмежуванням повноважень між судами загальної юрисдикції та вкрапленням судових органів спеціальної компетенції в цю систему. Для романо-германської правової системи властивим є створення самостійних судових вертикалей (Німеччина, Франція, Україна). Порівняння досліджених судових систем зарубіжних країн з Україною дає змогу стверджувати, що компетенція судових органів за галуззю права органічно переплітається з діяльністю судів, для яких визначальною є суб’єктна ознака їх юрисдикції.

Другий розділ “Критерії спеціалізації судів України” присвячений змінам в організації та діяльності судової системи, які настали із здобуттям Україною незалежності, прийняттям нової Конституції України і Закону України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року.

У підрозділі 2.1. “Спеціалізація судів за галузевою ознакою” в аспекті дисертаційного дослідження дається визначення судової влади, під якою розуміється повноваження спеціалізованих судових органів по вирішенню віднесених до їх компетенції питань, які виникають при застосуванні норм права з розгляду справ певних категорій за правилами, встановленими відповідним процесуальним законодавством. Судовій владі властиві два компонента: 1) така влада реалізується тільки спеціально уповноваженими державними установами - судами (в тому числі і спеціалізованими); 2) ці органи повинні мати тільки їм притаманні можливості вирішення певних категорій спорів (зокрема, господарських, адміністративних тощо).

Поняття “юрисдикція” визначається як встановлена законом чи іншим нормативним актом сукупність повноважень відповідних державних органів вирішувати правові спори і розглядати справи про правопорушення, тобто давати оцінку діям суб’єкта права з точки зору їх правомірності чи неправомірності. Юрисдикція визначається залежно від виду і характеру справ, їх територіальної належності та від осіб, які беруть участь у розгляді справи. Спеціальними органами юрисдикції є суди - загальні та спеціалізовані. Судова юрисдикція нерозривно пов’язана з поняттям “судова компетенція” - це сукупність юридично встановлених повноважень (владних прав і обов’язків) певного судового органу, в тому числі спеціалізованого суду, щодо визначеного законом кола питань, які підлягають вирішенню. Обсяг цієї компетенції обумовлюється здійсненням державної влади судовими органами в окремих сферах суспільного життя залежно від їх спеціалізації та за територіальним масштабом діяльності кожної ланки судової системи. Предметна компетенція системи судових органів знаходить конституційне закріплення у статтях 124, 125 Конституції України та в інших законодавчих актах, що містять не тільки конкретні повноваження судів за їх предметною компетенцією в тих чи інших галузях права, але і визначають функціональні повноваження (відповідні права й обов’язки) судів у галузі правосуддя.

Спеціалізовані суди можуть створюватися у випадках, коли це викликано специфікою судових справ залежно від характеру правовідносин і особливостей правового статусу субєктів судочинства. Спеціалізованим судом є створена в системі судів загальної юрисдикції, як самостійна, судова структура (самостійний вид судів), повноваження якої визначаються законом за принципом спеціалізованої компетенції з розгляду певної категорії справ, виокремлених за галузевою чи суб’єктною ознакою, а правосуддя здійснюється за нормами відповідних галузей процесуального законодавства.

Відповідно до вимог Конституції України принцип судової спеціалізації передбачає кілька способів її визначення: галузеву спеціалізацію, спеціалізацію за суб’єктною ознакою та “внутрішню” спеціалізацію суддів у межах одного міжгалузевого суду. Галузева спеціалізація визначається як поділ предмета судової діяльності на окремі сфери правосуддя – загальну і спеціалізовану. Загальна сфера правосуддя включає в себе вирішення цивільних, кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення судами загальної юрисдикції. Здійснення спеціалізованого правосуддя включає в себе розгляд справ окремих категорій, що виникають з господарських, адміністративних та інших правовідносин відповідно до певної галузі права. Суб’єктна спеціалізація судової системи передбачає здійснення правосуддя стосовно певного суб’єкта правовідносин, які виникають у сфері військової діяльності чи пов’язані з врегулюванням відносин щодо неповнолітніх. “Внутрішня” спеціалізація суддів у межах одного міжгалузевого суду передбачає спеціалізацію представників судової влади – суддів, виходячи із встановлених критеріїв розподілу судових справ у конкретній судовій установі, та пов’язана з вирішенням справ певних категорій, які віднесені до юрисдикції даного суду.

Зміни в законодавстві щодо спеціалізованих судів мають забезпечити можливість вдосконалення їх організації та діяльності. Для цього необхідно прискорити прийняття Адміністративного процесуального кодексу України, без якого адміністративні суди не зможуть розпочати свою діяльність. В ньому потрібно закріпити особливості адміністративного судочинства, організації діяльності судів, правового статусу учасників судового процесу, доказів; порядок судочинства в адміністративних судах по першій інстанції, апеляційного судочинства, перегляду судових рішень, що набрали законної сили, в касаційному порядку і за нововиявленими обставинами та виконання судових рішень. Актуальним є створення нової структури спеціалізованих адміністративних судів: суди першої інстанції – місцеві окружні суди (по одному на два адміністративно-територіальні райони та в містах обласного підпорядкування, по 2-3 суди у великих містах з районним поділом), апеляційні адміністративні суди - по одному на дві області (в деяких густонаселених областях можливе створення одного або двох таких судів), Вищий адміністративний суд України.

Доцільно створити в адміністративних апеляційних судах та Вищому адміністративному суді України відповідні судові палати з розгляду податкових, митних справ та справ, що виникають з питань громадянства й міграції населення. Ці судові утворення можуть визнаватися спеціалізованими за галузевими інститутами адміністративного права, оскільки регулюють певні групи однорідних суспільних відносин.

До юрисдикції адміністративного суду потрібно віднести спори, які виникають з публічних правовідносин і є наслідком здійснення адміністративних (управлінських) функцій. Необхідно встановити умови розмежування повноважень спеціалізованих адміністративних і господарських судів за таким принципом: спори, що випливають з публічно-правових правовідносин – віднести до сфери повноважень адміністративних судів, а спори господарського характеру, що випливають з господарських договорів - до сфери повноважень господарських судів, які вирішуватимуть їх на підставі Господарського кодексу України.

Результати проведеного опитування 146 суддів загальних і спеціалізованих судів свідчать про потребу законодавчого визначення критеріїв формування колегіальних складів судових ланок спеціалізованих судів, виходячи з таких принципів: один суддя-юрист і два судді-спеціалісти у певній галузі (для місцевих судів) або три судді-юриста і два – фахівці з питань юрисдикції спеціалізованого суду (для апеляційних судів).

У підрозділі 2.2. “Спеціалізація судів за суб’єктною ознакою учасників судочинства” зазначається, що юрисдикція військових судів визначається не тільки залежно від суб’єкта правовідносин, але й специфіки об’єкта злочину. Юрисдикцію військового суду можливо визначити, виходячи з єдності трьох її складових: особливості суб’єкта, категорії справи та особливості сфери правовідносин. Доцільно створити “суди військових формувань” як спеціалізовані, і пропонується модель структури та відповідні ланки цього суду: суди першої інстанції - місцеві суди військових формувань (створюються на базі військових місцевих судів гарнізонів), апеляційні суди військових формувань (створюються на базі військових апеляційних судів регіонів і ВМС України) та Вищий суд військових формувань України з правом перегляду його рішень Верховним Судом України. Юрисдикція цих судів має поширюватись на всі правовідносини, що виникають у Збройних Силах України, Службі безпеки України та інших утворених відповідно до закону військових формуваннях, всіх військовослужбовців, осіб, що входять до військових формувань, які по суті визначаються як озброєні формування, а також осіб рядового і начальницького складу МВС України.

Для створення спеціалізованих судів військових формувань запропоновано внести зміни і доповнення до ч.2 ст.19, ч.1 ст.21, ч.ч.2, 3, 6 ст.25, ч.6 ст.32 Закону України “Про судоустрій України”; для вирішення питання розширення підсудності судів військових формувань з розгляду цивільних справ та справ, передбачених Главою 31-А ЦПК України, пропонується внести зміни до частин 2 і 3 ст.123 ЦПК України та ч.4 ст.22 Закону України “Про судоустрій України”. Доцільно внести зміни у ч.6 ст.7 Закону України “Про статус суддів” щодо особливих вимог для зайняття посади судді спеціалізованого суду.

Конституцією України не забороняється створення судових установ, для яких визначальною є суб’єктна ознака спеціалізації. До таких судів слід віднести суди у справах неповнолітніх. Пропонується внести зміни в до ч.1 ст.19 Закону України “Про судоустрій України”, доповнивши її нормою про належність зазначених судів до судів загальної юрисдикції і здійснення ними правосуддя.

У підрозділі 2.3. “Становлення спеціалізованих судів України: проблеми теорії та практики” вказано, що на шляху створення системи спеціалізованих судів в Україні існують проблеми, пов’язані із законодавчим, організаційним, соціально-психологічним, кадровим та матеріально-технічним оформленням процесу реформування судової системи.

На основі аналізу статей 124 і 125 Конституції України зроблено висновок про те, що в них необгрунтовано з точки зору вимог законодавчої техніки розділені питання структури судової системи, прямо не передбачено існування спеціалізованих судів. Якщо в