Терещенко Наталія Володимирівна

УДК 347.51

ОСОБЛИВОСТІ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ШКОДУ,

ЗАПОДІЯНУ ДЖЕРЕЛОМ ПІДВИЩЕНОЇ НЕБЕЗПЕКИ

Спеціальність 12.00.03 – цивільне право

і цивільний процес; сімейне право;

міжнародне приватне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Харків 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі цивільно-правових дисциплін Національної академії внутрішніх справ України, Міністерство внутрішніх справ України

Науковий керівник – | доктор юридичних наук, професор

Підопригора Оксана Опанасівна,

Ново-Каховський філіал Відкритого Міжнародного університету розвитку людини (Україна),

заступник проректора зі стратегічних питань

Офіційні опоненти: | доктор юридичних наук, професор

Спасибо-Фатєєва Інна Валентинівна,

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого,

професор кафедри цивільного права

кандидат юридичних наук, доцент

Кройтор Володимир Андрійович,

Національний університет внутрішніх справ,

начальник кафедри цивільно-правових дисциплін

Провідна установа – | Одеська національна юридична академія,

кафедра цивільного права,

Міністерство освіти та науки України, м. Одеса

Захист відбудеться 4 жовтня 2003 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К .700.02 в Національному університеті внутрішніх справ за адресою: 61080, м. Харків, проспект 50 – річчя СРСР, 27.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національного університету внутрішніх справ за адресою: 61080, м. Харків, проспект 50 – річчя СРСР, 27.

Автореферат розісланий 3 вересня 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Чалий Ю.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. На етапі побудови і утвердження суверенної демократичної України набуває великого значення проблема реалізації закладених в Конституції України принципів регулювання майнових відносин, захисту прав власників, честі і гідності людини. Важливим правовим інструментом забезпечення соціальної справедливості виступає встановлення інституту відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки.

Специфіка використання джерел підвищеної небезпеки, особливо шкідливі їх якості, неможливість повного контролю їх експлуатації з боку людини викликали необхідність приділити особливу увагу правовому регулюванню відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки. Швидкий розвиток науки та техніки зумовлює появу нових видів джерел підвищеної небезпеки та сфер здійснення діяльності, що створює підвищену небезпеку для оточення. Поряд з новими зростає і кількість традиційних джерел підвищеної небезпеки. Так, статистика відмічає збільшення транспортних засобів на душу населення в Україні, що виступає одним із факторів росту кількості дорожньо-транспортних пригод, в результаті яких як фізичним, так і юридичним особам заподіюється значна майнова та моральна шкода. У зв’язку з цим все частіше виникають цивільно-правові спори в судовій та арбітражній практиці.

Не зважаючи на те, що в цивільно-правовій літературі дослідженню даних питань приділяється багато уваги, в правовому регулюванні існують і певні недоліки. Динамічний розвиток законодавства у цій галузі та наявність прогалин з окремих питань можуть призвести, а нерідко і призводять до порушення прав та інтересів громадян. Цивільний кодекс України не вирішує всіх проблем. Це можна пояснити недосконалістю понятійного апарату, недостатньою конкретизацією окремих норм права.

Питання, пов’язані з відповідальністю за заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки, досліджувалися досить інтенсивно в 50-60-і роки (Б.С. Антимонов, Г.М. Белякова, О.С. Іоффе, М.І. Коняєв, О.О. Красавчиков, Л.А. Майданик, Т.Б. Мальцман, Н.Ю. Сергеєва, А.О. Собчак, К.А. Флейшиц та ін.). Пізніше дослідженням даного інституту займалися М.С. Малеін, Л.Г. Могилянський, О.Л. Жуковська. Окремі питання даного виду зобов’язань розглядалися також у працях Х.І. Шварца, К.К. Яічкова, Ю.С. Червоного, В.Т. Смірнова, Ю.Х. Калмикова, В.В. Глянцева, С.Є. Донцова, К.Б. Ярошенко, Є.О. Харитонова, М.Д. Єгорова, Д.В. Бобрової, О.С. Шевченка та ін. Між тим за останні десятиріччя в нашій країні значно змінилися політична, економічна та правова системи, проходить процес кодифікації українського законодавства, значним кроком якого стало прийняття Цивільного кодексу України.

Все це обґрунтовує доцільність дослідження питань щодо поняття джерела підвищеної небезпеки, підстав відповідальності та порядку вирішення спорів у випадках заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки.

Цими обставинами і зумовлена актуальність теми та її значення для дослідження й аналізу специфіки відповідальності даного виду зобов’язань.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тему дисертаційного дослідження затверджено вченою радою Національної академії внутрішніх справ України. Роботу виконано відповідно до планів прикладних досліджень навчальних закладів та науково-дослідних установ МВС України на період 1995-2001 рр. (Рішення Колегії МВС України від 28 червня 1995р. №4 КМ/2), “Тематики пріоритетних напрямків фундаментальних і прикладних досліджень вищих навчальних закладів і науково-дослідних установ МВС України на період 2002-2005 рр.”, затвердженої Наказом МВС України №635 від 30 червня 2002р., та планів науково-дослідних робіт та тематичних планів Національної академії внутрішніх справ України на 1996-2001 рр.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб на підставі аналізу зобов’язань внаслідок заподіяння шкоди визначити особливості відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки, на цій основі конкретизувати порядок вирішення низки спірних питань, що виникли в теорії цивільного права та практиці застосування правових норм, і розробити науково обґрунтовані рекомендації щодо розвитку цього правового інституту та шляхів його вдосконалення. Для досягнення поставленої мети вирішуються наступні завдання:

- з’ясувати сутність відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, за для чого розглянути питання щодо поняття, ознак та класифікації джерел підвищеної небезпеки;

- визначити межі відповідальності за заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки за допомогою вивчення загальних та спеціальних умов відповідальності внаслідок заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки та обставин, що звільняють від відповідальності за заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки;

- розглянути питання щодо суб’єктного складу зобов’язань внаслідок заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки;

- внести пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства України, визначити перспективи та основні напрямки його розвитку.

Об’єктом дослідження виступають правовідносини, що виникають у зв’язку із заподіянням шкоди джерелом підвищеної небезпеки, як складова деліктних зобов’язань цивільного приватного права.

Предмет дослідження складає система правових норм, що регулюють правовідносини, пов’язані із притягненням до цивільно-правової відповідальності за заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки; проблеми, що виникають при тлумаченні та застосуванні вказаних норм, а також судова та арбітражна практика з відповідних справ України.

Методи дослідження. При проведенні дисертаційного дослідження автор керувався загальнонауковим діалектичним методом та окремими науковими методами конкретно-історичного, порівняльно-правового, формально-догматичного та теоретико-прогностичного аналізу. За допомогою діалектичного методу із системно-структурним підходом досліджується формування та розвиток суспільних відносин, пов’язаних із заподіянням шкоди джерелом підвищеної небезпеки. Конкретно-історичний метод дозволив дослідити конструкцію зазначених правовідносин, починаючи з приватного права Стародавнього Риму. Порівняльно-правовий метод використано для дослідження різних позицій щодо поняття, ознак та видів джерел підвищеної небезпеки, підстав та умов відповідальності у разі заподіяння шкоди таким джерелом. Формально-догматичний метод дозволив проаналізувати зміст норм вітчизняного законодавства та законодавства окремих країн, а теоретико-прогностичний – розробити пропозиції щодо його вдосконалення.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що виконана дисертаційна робота є першим в Україні комплексним дослідженням інституту відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, з початку соціально-економічних реформ та становлення ринкової економіки в Україні і формування нового по суті законодавства.

В результаті проведеного дослідження дисертант отримав такі основні нові наукові результати:

- на дисертаційному рівні уперше розроблено власне визначення джерела підвищеної небезпеки як об’єкту матеріального світу, наділеного певними ознаками;

- обґрунтовано необхідність розмежування таких понять як “джерело підвищеної небезпеки” та “діяльність, що створює підвищену небезпеку для оточення”; виділено основні ознаки даних понять та розкрито їх сутність;

- обґрунтовано необхідність виділення як окремого виду джерел підвищеної небезпеки тварин та уперше названо ознаки, що дозволяли б здійснювати таку кваліфікацію;

- обґрунтована можливість відмови від вживання терміну “володілець джерела підвищеної небезпеки”, враховуючи те, що поняття володіння не має зв’язку із суттєвими причинами, що породжують зобов’язання відшкодувати заподіяні збитки, замінивши його терміном “заподіювач шкоди”;

- дістало подальший розвиток положення про те, що окремі соціальні явища (військові дії, масові заворушення тощо) допустимо кваліфікувати як непереборну силу – обставину, що звільняє володільця джерела підвищеної небезпеки від відповідальності за заподіяння шкоди;

- дістало подальший розвиток питання щодо встановлення критеріїв, що дозволяли б відмежовувати грубу необережність потерпілого від простої необачності;

- обґрунтовано доцільність встановлення відповідальності незалежно від вини і до володільців джерел підвищеної небезпеки, які перебувають із потерпілим у трудових відносинах;

- внесено конкретні пропозиції, спрямовані на вдосконалення чинного законодавства з питань відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані автором висновки і пропозиції можуть бути використані для вдосконалення чинного цивільного законодавства, у правозастосовчій практиці, а також іншій діяльності щодо захисту прав громадян та організацій. Положення дисертації можуть бути використані у розробці відповідних розділів підручників та навчальних посібників з цивільного права, а також для викладання спеціального курсу „Деліктні зобов’язання” .

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення та їх аргументація, рекомендації практичного характеру стосовно вдосконалення цивільного законодавства, що висвітлені в дисертації, були обговорені на засіданнях кафедри цивільного права Національної академії внутрішніх справ України, використовуються в навчальному процесі під час проведення семінарських та практичних занять з курсу „Цивільне право України” та спецкурсу „Деліктні зобов’язання”, що проводяться автором у навчальному процесі Національної академії внутрішніх справ України. Окремі положення обговорювались на міжнародних та міжвузівських конференціях, зокрема на науково-практичній конференції “Становлення правової держави в Україні: проблеми та шляхи вдосконалення правового регулювання” (Запорізький інститут державного та муніципального управління, 8 грудня 2000р.); міжнародній науковій конференції “Проблеми права на зламі тисячоліть” (Дніпропетровський національний університет, 13-14 лютого 2001р.); міжвузівській науково-практичній конференції “Захист прав, свобод і законних інтересів громадян України в процесі правоохоронної діяльності” (Донецький інститут внутрішніх справ України, 27 квітня 2001р.).

Публікації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження знайшли відображення в шести наукових статтях, чотири з яких опубліковано у фахових виданнях.

Структура дисертації визначена метою та завданнями дослідження і складається зі вступу, трьох розділів, які поділено на п’ять підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Обсяг дисертації – 144 сторінки, список використаних джерел – 220 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, її зв’язок з науковими програмами, планами і темами, визначається об’єкт і предмет, мета та основні завдання дисертаційного дослідження, його методологічна основа, наукова новизна, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, апробація результатів дослідження та особистий внесок автора у наукову розробку даної теми.

Розділ 1 „Юридична природа поняття джерела підвищеної небезпеки” складається з одного підрозділу і присвячений дослідженню поняття та ознак джерела підвищеної небезпеки та діяльності, що створює підвищену небезпеку для оточення, cтану наукових досліджень проблем відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки.

Підрозділ 1.1. „Поняття та ознаки джерела підвищеної небезпеки”. Спроби вирішення проблем, пов’язаних із заподіянням шкоди в результаті створення „підвищеної небезпеки”, обумовлені початком стрімкого розвитку науково-технічного прогресу у другій половині ХІХ ст.

В цивільному законодавстві України термін “джерело підвищеної небезпеки” знайшов своє застосування в 20-і роки. Вперше він був використаний в ст. 404 Цивільного кодексу Української РСР. Ця стаття не давала загального визначення джерела підвищеної небезпеки, але наводила приблизний перелік, хоч і неповний, даних джерел.

В чинному законодавстві, в ст. 450 ЦК Української РСР, також закладені загальні положення відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки.

Законодавець вживає два терміни: “джерело підвищеної небезпеки” та “діяльність, що створює підвищену небезпеку для оточення”, і визначає їх одне через друге (джерело підвищеної небезпеки через діяльність). Автор, наголошуючи на недоцільності використання такого підходу, вважає, що важливим моментом є відокремлення ознак даних явищ, оскільки лише в разі спільного встановлення цих двох понять, можна кваліфікувати делікт за ст. ЦК УРСР.

Кваліфікація діяльності як підвищено небезпечної для оточення залежить від виділення в ній ознак, що обумовлюють її ризиковий характер, наявність послабленого контролю над джерелами підвищеної небезпеки, можливість випадкового заподіяння шкоди. Підвищено небезпечну діяльність можна виділити за такими критеріями: мета та завдання діяльності; зміст діяльності; суб’єктний склад; методи та засоби здійснення діяльності.

Автор розглядає теорії щодо тлумачення поняття джерела підвищеної небезпеки, що склалися в науці цивільного права: це сама діяльність, пов’язана з експлуатацією небезпечних об’єктів (М.М. Агарков, Б.С. Антимонов, Д.В. Боброва, В.Г. Вердников, Л.М. Єгоров, К.Б. Ярошенко, О.С. Колбасов); речі матеріального світу, що наділені особливими властивостями і створюють підвищену небезпеку їх експлуатації (В.Ф. Маслов, Ю.Х. Калмиков, К.А. Флейшиц, Ю.С. Червоний); речі, що наділені певною енергією (О.О. Красавчиков, В.Л. Мусіяка, В.Т. Смірнов, А.П. Плешков, К.К. Яічков); і речі матеріального світу, що в процесі їх експлуатації виявляють шкідливість для оточення (Г.М. Белякова, Л.А. Майданик, Н.Ю. Сергеєва, А.О. Собчак, М. Єгоров, І. Погребняк, С.Н. Приступа). Автор аналізує загальні положення кожної з наведених теорій, та виділяє той підхід до вирішення проблеми поняття джерела підвищеної небезпеки, в якому увага приділяється аналізу ознак підвищеної небезпеки та властивостей її

джерел. Підвищена небезпека використання тих чи інших об’єктів пов’язується в літературі з рядом ознак, до числа яких можна віднести перш за все підвищену вірогідність заподіяння шкоди, вірогідність настання аварійної ситуації чи нещасного випадку, велику можливість заподіяння шкоди. Названі ознаки для оцінки випадку заподіяння шкоди за ст.450 ЦК набувають кваліфікуючого значення лише у поєднанні з такою специфічною характеристикою заподіяння шкоди, як непідконтрольність суб’єкту самого процесу діяльності по використанню джерела підвищеної небезпеки.

Автор наголошує, що серед об’єктів, що наділені внутрішніми небезпечними властивостями, необхідно окремо виділити тварин. Дисертант виділяє та аналізує ознаки, що дозволяли б кваліфікувати небезпечних тварин як джерела підвищеної небезпеки: необхідність використання специфічних методів утримання тварин; здійснення дресирування, пов’язаного з розвиненням у тварин агресивних рис і навичок; комерційна мета використання.

На підставі аналізу чинного законодавства та різних точок зору стосовно поняття джерела підвищеної небезпеки пропонується власне визначення. Джерело підвищеної небезпеки – це матеріальний об’єкт, що в силу своїх властивостей під час експлуатації проявляє ознаки випадковості, шкідливості та непідконтрольності людині, в результаті чого створюється підвищена небезпека для оточення.

Розділ 2 „Межі відповідальності за заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки” складається з двох підрозділів і присвячений дослідженню загальних та спеціальних умов відповідальності та підстав, що звільняють від відповідальності володільця джерела підвищеної небезпеки.

Підрозділ 2.1. „Підстави відповідальності за заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки”. Підставою відповідальності є факт заподіяння шкоди – делікт. Для того, щоб така дія потягла за собою покладення юридичної відповідальності, необхідним є наявність певних умов. Традиційно загальними умовами цивільно-правової відповідальності є шкода, протиправна поведінка, причинний зв’язок між останніми та вина заподіювача. В разі заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки вина є необов’язковою умовою відповідальності, а тому в працях, присвячених даному виду зобов’язань, спеціально не розглядається. Це є не зовсім вірним, оскільки існує ряд винятків – випадків винної відповідальності за заподіяння такої шкоди (ст. ст. , 1191, 1167 ЦКУ 2003р.). З огляду на ці обставини дисертант розглядає та аналізує всі чотири умови цивільно-правової відповідальності.

Автор окрему увагу приділяє аналізу теорій причинного зв’язку, що склалися в юридичній літературі: необхідної умови, типового заподіяння, необхідного і випадкового причинного зв’язку, можливого і дійсного заподіяння тощо.

Суть теорії необхідної умови (теорія conditio sine qua non) полягає в тому, що поведінка особи розглядається з позиції питання, чи є дана поведінка необхідною ланкою в ланцюгу причин, що призвели до певного результату. Вона трактує про рівноцінність всіх без винятку умов, які так чи інакше сприяли чи супроводжували настання шкоди.

Як головний недолік даної теорії автор виділяє те, що вона не передбачає випадку. Це призводить до безмежної причинності, тобто ідея причинності занадто розширюється і вже не може бути об’єктивною підставою відповідальності.

Адекватна теорія визнає всі причини діючими, а до уваги бере лише такі, що враховуються життєвим досвідом з позицій вірогідності та можливості. Прихильники цієї теорії визнають, що всі явища в природі та суспільстві причинно обумовлені, але дійсною причиною протиправного результату можуть визнаватися лише ті дії заподіювача, які не лише в даному конкретному випадку, а взагалі призводять саме до такого, а не іншого результату. При типовому причинному зв’язку має місце адекватне заподіяння.

Найбільш широкого розповсюдження набула теорія необхідного та випадкового причинного зв’язку. Дана теорія виходить з того, що серед причин є такі, що випадково сприяють настанню певного результату, і такі, що з необхідністю тягнуть настання результату. Лише необхідний причинний зв’язок між протиправною поведінкою та завданими збитками може бути достатньою підставою для притягнення до відповідальності. У випадку випадкової причинності немає об’єктивних підстав для притягнення до юридичної відповідальності.

Цій теорії близька за змістом інша – теорія можливого та дійсного заподіяння. Умовою відповідальності не може бути будь-який зв’язок. Причинний зв’язок між поведінкою відповідальної особи та результатом може бути умовою відповідальності лише в тих випадках, коли поведінка перетворила результат із можливого в дійсний або, принаймні, створила конкретну можливість його настання.

Зазначено, що в літературі виникають суперечки через випадки відшкодування збитків невинним володільцем.

Позиція, згідно якої відшкодування збитків, заподіяних без вини, не може розглядатися як цивільна відповідальність, знайшла підтримку і серед деяких теоретиків права. Але чи можна вважати такі відносини різновидом цивільно-правової відповідальності? Згідно діючого законодавства не лише можна, але і потрібно. Автор не погоджується з думкою, що роль стимулювання при відшкодуванні невинно заподіяних збитків володільцем джерела підвищеної небезпеки є незначною. Будь-яке відшкодування збитків впливає на фінансовий стан заподіювача, що і спонукає його до прийняття максимальних заходів завбачливості. Якщо при відшкодуванні винно заподіяних збитків стимулювання відбувається шляхом дотримання передбачених правил поведінки, то невинне відшкодування стимулює до вчинення дій по розробці заходів з техніки безпеки, що не ставляться за обов’язок підприємству. Стимулювання в незначній мірі виправдовує встановлення відповідальності незалежно від вини.

Підрозділ 2.2. „Обставини, що звільняють від відповідальності володільця джерела підвищеної небезпеки. Закон передбачає коло обставин, наявність чи відсутність яких може звільнити заподіювача від обов’язку відшкодування шкоди або зменшити її обсяг.

Підставою звільнення володільця джерела підвищеної небезпеки від обов’язку відшкодувати заподіяні потерпілому збитки є юридичні факти, з якими норми права пов’язують повне звільнення від названого обов’язку або зменшення обсягу відшкодування. Виходячи з цього, автор зазначає такі підстави:

1)

2)

До першої групи можна віднести непереборну силу та умисел потерпілого (ст. 450 ЦК УРСР), до другої групи – грубу необережність потерпілого та майновий стан заподіювача (ст. 454 ЦК УРСР). Автор відмічає, що є ще одна підстава звільнення володільця джерела від відповідальності, що прямо законом не передбачена, але широко використовується в судовій практиці. Це неправомірне заволодіння джерелом підвищеної небезпеки. Відповідно до п.3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992р. володілець джерела підвищеної небезпеки не відповідає за шкоду, заподіяну цим джерелом, якщо доведе, що воно вибуло з його володіння внаслідок протиправних дій третіх осіб, а не з його вини. В таких випадках відповідальність покладається на особу, яка протиправно заволоділа джерелом підвищеної небезпеки та заподіяла шкоду, за правилами ст. ЦК УРСР.

Дисертант аналізує кожну з обставин, що звільняють володільця джерела підвищеної небезпеки від відповідальності.

Звертається увага на те, що на практиці ускладнення викликають справи, в яких розглядаються випадки, де поряд із дією непереборної сили виступають і винні дії відповідальної особи, що причинно пов’язані із настанням шкоди. Непереборна сила може виступати підставою звільнення від відповідальності лише в тому випадку, коли повністю виключається вина заподіювача шкоди. Якщо заподіяння шкоди в результаті дії на джерело підвищеної небезпеки обтяжується ще і виною заподіювача, він повинен притягатися до відповідальності.

Особлива увага в цьому підрозділі приділяється ознакам непереборної сили: надзвичайності та невідворотності.

Надзвичайність як обов’язкова ознака непереборної сили дає змогу відповісти на питання, чи можна відносити до останньої явища суспільного характеру. Автор обґрунтовує, що такі соціальні явища, як страйки, демонстрації, блокади тощо, можуть мати таку ж стихійну силу, як і природні явища. Їх надзвичайний характер проявляється в незвично широкій розповсюдженості (по території) та масовості (через участь великої кількості людей). Групові дії можуть стати повністю непідконтрольними, як для їх організаторів, так і самих учасників. Все це обумовлює об’єктивну невідворотність шкідливих наслідків таких соціальних явищ.

В цивілістичній літературі ознака невідворотності непереборної сили трактується по-різному.

Аналізуючи різні точки зору з цього питання, дисертант пропонує поєднати суб’єктивний та об’єктивний критерії. Об’єктивний надасть можливість визначити, чи могла відповідальна особа за даних умов передбачити настання шкідливого результату, а суб’єктивний допоможе порівняти технічні можливості даної особи з можливостями інших подібних суб’єктів, оскільки відповідальність за випадок виходить за межі об’єктивних можливостей правопорушника. Для звільнення від відповідальності необхідно довести неможливість відвернути шкоду засобами, що має в своєму розпорядженні відповідальна особа. Потрібно, щоб будь-яка подібна за родом та умовами діяльності особа не мала змоги протистояти цим обставинам.

Особлива увага приділяється грубій необережності потерпілого. Автор наголошує на необхідності встановлення ознак, що давали б змогу відмежовувати грубу необережність від простої необачності. Визначення виду необережності поведінки потерпілого передбачає встановлення причинного зв’язку із заподіяною шкодою та протиправності у діях даного суб’єкта права. Для визначення ступеня грубої необережності найбільш суттєвим є аналіз фактичних обставин, за яких було заподіяно шкоду.

Аналізується та обґрунтовується доцільність застосування такої підстави звільнення від відповідальності володільця джерела підвищеної небезпеки як протиправна поведінка третіх осіб.

Розділ 3 „Особливості суб’єктного складу у зобов’язаннях, що виникають внаслідок заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки” складається з двох підрозділів і присвячений дослідженню проблем суб’єктного складу у даних зобов’язаннях.

Підрозділ 3.1. „Особа, зобов’язана до відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки”. Поняття “володілець джерела підвищеної небезпеки” законодавством не передбачено. Ст. ЦК УРСР лише містить поняття, за допомогою яких розкривається зміст даної норми: суб’єктом, зобов’язаним відшкодувати шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, виступають “організації та громадяни, діяльність яких пов’язана з підвищеною небезпекою для оточення”. Це призводить до неоднорідності застосування ст. ЦК і викликає суперечливі погляди з боку науковців.

Дисертантом обґрунтовується доцільність відмови від вживання терміну “володілець джерела підвищеної небезпеки” для визначення суб’єкта даного зобов’язання, враховуючи те, що поняття володіння в правовому розумінні не має зв’язку із суттєвими причинами, що породжують зобов’язання відшкодувати заподіяні збитки. Припустити, що суб’єкт може бути притягнутий до відповідальності за шкоду, заподіяну іншою особою, лише на підставі факту володіння джерелом підвищеної небезпеки, означає визнати, що склад цивільного делікту ні в якій частині не виступає безпосередньою підставою обов’язку відшкодувати шкоду, що передбачений ст. ЦК, що зобов’язання тут виникає не із заподіяння шкоди, а із володіння небезпечним об’єктом. Крім того, повноцінним суб’єктом даного зобов’язання виступає особа, яка неправомірно заволоділа джерелом підвищеної небезпеки і заподіяла ним шкоду. Але ж вона не має ніяких правових підстав на володіння цим небезпечним об’єктом. І в цьому випадку вона відповідає перед потерпілим як заподіювач шкоди, а не як володілець джерела підвищеної небезпеки. Виходить, що одна й та ж норма ст. ЦК застосовується на різних правових підставах.

Автором розглядаються теоретичні питання та матеріали судової практики стосовно випадків, коли особа, яка в силу своїх службових обов’язків має доступ до транспортних засобів організації, в якій вона працює (наприклад, водій), без дозволу використовує їх в своїх особистих цілях. Аналізується можливість кваліфікації таких дій як угон.

Дисертантом проаналізовано випадки заподіяння шкоди, коли небезпечні об’єкти передаються у володіння іншій особі, але без права користування (наприклад, передача автомобіля на зберігання, для ремонту тощо). Наголошується на тому, що спираючись на постанову Пленуму Верховного Суду України, не можливо притягнути до відповідальності як власника (чи іншого правомочного володільця) до відповідальності, оскільки не має його вини у вибутті джерела підвищеної небезпеки з його володіння, так і контрагента за договором, в діях якого не можливо встановити факт “протиправного заволодіння” джерелом підвищеної небезпеки. Пропонується в подібного роду ситуаціях обов’язок відшкодування шкоди покладати на підрядчика (охоронця тощо), незалежно від того, чи перевищив він надані йому повноваження, оскільки він своїми діями створив та реалізував підвищену небезпеку заподіяння шкоди.

Розглядаються різні точки зору та обґрунтовується власна позиція автора щодо випадків визнання володільцем джерела підвищеної небезпеки організації, що отримала його в тимчасове користування.

Особлива увага в цьому підрозділі приділяється фактам заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки, що є об’єктом спільної (часткової чи сумісної) власності громадян. Аналізуючи судову практику, дисертант робить висновок, що суди дуже часто покладають обов’язок відшкодування заподіяних збитків на заподіювача та на іншого співвласника (який до заподіяння шкоди ніякого відношення не мав), мотивуючи свої рішення тим, що кожен із співвласників має рівні права щодо володіння, користування та розпорядження спільним майном. Враховуючи те, що відповідальність настає не за факт володіння джерелом підвищеної небезпеки, а за заподіяння шкоди при його використанні, а також те, що солідарна відповідальність настає за взаємопов’язані, сукупні дії або дії з єдністю наміру, зазначається, що суб’єктом даного зобов’язання повинен виступати той співвласник, який своїми діями створив підвищену небезпеку та заподіяв шкоду.

Відмічається, що суперечливим в літературі є питання про те, хто із учасників спільного заподіяння шкоди і за яких умов повинен відшкодовувати шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки третім особам. Серед науковців переважає думка, що в таких випадках шкоду потерпілому повинні відшкодовувати обидва володільця джерел солідарно та незалежно від вини (Г.М.Белякова, К.Б.Ярошенко, Т.Кандибіна, Л.А.Майданик). Автор також поділяє таку точку зору, але замість слова “володілець” пропонує вживання терміну “співзаподіювачі”, тобто ті особи, які на момент заподіяння шкоди експлуатували джерело підвищеної небезпеки.

Аргументується необхідність включення до ЦК України норми, що регламентувала б відповідальність третіх осіб, які створили небезпечну ситуацію, в результаті чого було заподіяно шкоду джерелом підвищеної небезпеки.

Підрозділ 3.2. „Суб’єкти права на відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки”. Аналіз тексту закону дає підстави вважати, що під особами, які мають право на відшкодування, потрібно розглядати осіб, які “оточують” джерело підвищеної небезпеки. Так, ст. 450 ЦК УРСР говорить про діяльність, пов’язану із підвищеною небезпекою для оточення.

Дисертант розглядає та аналізує групи осіб, які мають право на відшкодування заподіяної шкоди.

Особливу увагу приділено категорії потерпілих, які є пасажирами транспорту. Поїздка пасажира залізницею, пароплавом, автомобілем тощо, як правило, базується на договорі, що попередньо укладається між пасажиром та перевізником. Проте, судова практика дотримується думки про позадоговірну відповідальність перевізника за шкоду, заподіяну життю та здоров’ю пасажира у зв’язку із перевезенням.

Аналізуються позадоговірні начала відшкодування шкоди пасажиру транспортного засобу у взаємовідносинах “перевізник-пасажир”, які стали більш актуальними з появою такого виду громадського транспорту як маршрутне таксі.

Розглядається питання про відшкодування збитків “гостям в екіпажі”. Чи можна вважати будь-кого з тих, хто знаходиться в машині пасажиром? І чи повинен власник відповідати перед “гостем в екіпажі” за ст. 450 ЦК УРСР, якщо під час поїздки, посадки чи висадки останньому буде заподіяно шкоду джерелом підвищеної небезпеки?

Відповідно до ст. 18 Закону України “Про дорожній рух” пасажиром є особа, яка користується транспортним засобом, але не причетна до керування ним. Із визначення видно, що будь-яка особа, яка знаходиться в автомобілі, є пасажиром, а значить і власник повинен відшкодувати заподіяні джерелом підвищеної небезпеки збитки.

Окрему увагу відведено дослідженню особливостей правовідносин у випадках, коли потерпілими є особи, які пов’язані із володільцем джерела підвищеної небезпеки в силу трудових відносин. Відмічається, що працівники, які перебувають у трудових відносинах з володільцем джерела підвищеної небезпеки і яким заподіяно шкоду даним джерелом в зв’язку з виконанням ними трудових обов’язків, не є суб’єктами права вимоги в порядку ст. 450 ЦК УРСР. В такому випадку володілець відповідає на підставі ст. ст. 440, 456 ЦК.

Обґрунтовується положення, що у випадках, коли шкоду заподіяно працівнику підприємства під час виконання ним трудових (службових) обов’язків, але не пов’язаних із обслуговуванням джерела підвищеної небезпеки, кваліфікуючою ознакою повинно виступити те, що в обов’язки потерпілого не входило безпосереднє обслуговування даного джерела підвищеної небезпеки. А це дає підстави вважати, що шкода має бути відшкодована володільцем джерела підвищеної небезпеки незалежно від вини, тобто в порядку ст. 450 ЦК, а не ст. 456 ЦК.

Дисертант пропонує застосовувати принцип відповідальності незалежно від вини до працівників, які перебувають у трудових відносинах із володільцем джерела підвищеної небезпеки, оскільки особи, які обслуговують сучасну техніку, повинні бути захищені передусім законом від можливого настання шкідливих наслідків використання такої техніки.

ВИСНОВКИ

У висновках узагальнюються результати дослідження, сформульовано ряд положень науково-теоретичного та практичного характеру, а саме:

1. Терміни “джерело підвищеної небезпеки” та “діяльність, що створює підвищену небезпеку для оточення” співвідносяться між собою як предмет та процес. У випадках заподіяння шкоди шкідливим об’єктом потрібно встановлювати наявність ознак кожного з зазначених явищ.

2. Джерело підвищеної небезпеки – це матеріальний об’єкт, що в силу своїх властивостей під час експлуатації проявляє ознаки випадковості, шкідливості та непідконтрольності людині, в результаті чого створюється підвищена небезпека для оточення.

3. Ознаками, що дозволяли б кваліфікувати небезпечних тварин як джерела підвищеної небезпеки, називаються такі: необхідність використання специфічних методів утримання тварин; здійснення дресирування, пов’язаного з розвиненням у тварин агресивних форм та навичок; комерційна мета використання.

4. Допустимо кваліфікувати окремі соціальні явища (військові дії, страйки тощо) як непереборну силу – обставину, що звільняє володільця джерела підвищеної небезпеки від відповідальності за заподіяння шкоди.

5. Визначення виду необережності поведінки потерпілого передбачає встановлення причинного зв’язку із заподіяною шкодою та протиправності у діях даного суб’єкта права. Для визначення ступеня грубої необережності найбільш суттєвим є аналіз фактичних обставин, за яких було заподіяно шкоду.

6. Доцільною є відмова від вживання терміну “володілець джерела підвищеної небезпеки”, замінивши його терміном “заподіювач шкоди”, оскільки поняття володіння не має зв’язку із суттєвими причинами, що породжують зобов’язання відшкодувати заподіяні збитки.

7. У випадках заподіяння шкоди особам, які перебувають у трудових відносинах із володільцем джерела підвищеної небезпеки, необхідно застосовувати принцип відповідальності незалежно від вини, оскільки особи, які обслуговують сучасну техніку, повинні бути захищені передусім законом від можливого настання шкідливих наслідків використання такої техніки.

8. Слід доповнити ЦК України окремою нормою, що регулювала б відповідальність третіх осіб, які створили небезпечну ситуацію, в результаті чого було заподіяно шкоду джерелом підвищеної небезпеки.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

1. Терещенко Н.В. Особливості визначення суб’єкта відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – 2000. - №3. – С. 100-106.

2. Терещенко Н.В. Поняття джерела підвищеної небезпеки // Право України. – 2000. - №11. – С. 115-118.

3. Терещенко Н.В. Застосування принципу повного відшкодування шкоди при визначенні обсягу відповідальності // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – 2001. - №1. – С. 147-151.

4. Терещенко Н.В. Проблема правового регулювання підвищено небезпечної діяльності на сучасному етапі становлення правової держави // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. – Вип. 13. – К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – С. 433-437.

5. Терещенко Н.В. Правові гарантії захисту інтересів потерпілих при відшкодуванні збитків, заподіяних джерелом підвищеної небезпеки // Матеріали міжнародної наукової конференції „Проблеми права на зламі тисячоліть”. - Дніпропетровськ: Дніпропетровський національний університет. – 13-14 лют. 2001р. – С. 389-391.

6. Терещенко Н.В. Умови виникнення права потерпілого та обов’язку заподіювача щодо відшкодування шкоди // Захист прав, свобод і законних інтересів громадян України у процесі правоохоронної діяльності: Матеріали міжвузівської науково-практичної конференції. – Донецьк, 27 квіт. 2001р. / Гол. ред. І.Г. Кириченко. – Донецьк: ДІВС, 2001. – С. 525-530.

АНОТАЦІЇ

Терещенко Н.В. Особливості відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. – Національний університет внутрішніх справ. – Харків, 2003.

Дисертація присвячена комплексному дослідженню інституту відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки, та визначенню напрямів його правового забезпечення. У дисертаційному дослідженні розглянуто процес становлення та розвитку інституту відповідальності за заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки. Досліджено поняття та ознаки джерел підвищеної небезпеки, підстави виникнення зобов’язань внаслідок заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки та особливості їх суб’єктного складу.

На підставі встановлення та аналізу особливостей відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, внесені пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства.

Ключові слова: зобов’язання внаслідок заподіяння шкоди, джерело підвищеної небезпеки, володілець джерела підвищеної небезпеки, відшкодування шкоди.

Терещенко Н.В. Особенности ответственности за вред, причиненный источником повышенной опасности. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.03 – гражданское право и гражданский процесс; семейное право; международное частное право. – Национальный университет внутренних дел. – Харьков, 2003.

Диссертация посвящена комплексному исследованию института ответственности за причинение вреда источником повышенной опасности и изучению направлений его правового обеспечения.

В научной работе рассмотрены исторические аспекты возникновения и развития в отечественной доктрине института ответственности за причинение вреда источником повышенной опасности, в том числе и самого термина “источник повышенной опасности”. Проанализировано законодательство, регулирующее отношения, связанные с возложением гражданско-правовой ответственности за причинение вреда источником повышенной опасности.

Особое внимание уделено юридическому анализу границ ответственности за причинение вреда источником повышенной опасности с помощью изучения условий возложения ответственности и обстоятельств, освобождающих от ответственности за причинение вреда источником повышенной опасности.

В диссертации рассматриваются теории толкования понятия источника повышенной опасности, его признаки, на основе чего предлагается свое определение источника повышенной опасности.

Среди объектов, обладающих внутренними опасными свойствами, автор выделяет животных. В качестве критериев определения повышенной опасности для окружающих при содержании животных указываются следующие обстоятельства: необходимость использования специфических методов содержания животного; осуществление дрессуры, связанной с развитием у животных агрессивных черт и навыков; коммерческая цель их использования.

Детально рассматривая основания освобождения владельца источника повышенной опасности от обязанности возместить причиненный ущерб, особое внимание уделяется понятию и признакам непреодолимой силы. Отмечается, что допустимо квалифицировать в качестве непреодолимой силы отдельные социальные явления (военные действия, демонстрации, забастовки и т.п.).

Рассматривается необходимость установления признаков, которые давали бы возможность отличать грубую неосторожность от простой.

Учитывая, что понятие владения в правовом смысле не имеет существенной связи с причинами, порождающими обязанность возместить причиненный ущерб, предлагается термин “владелец источника повышенной опасности” изменить на “причинитель вреда”, который по своему содержанию будет более точно отражать характер сложившихся отношений.

В диссертации особое внимание уделяется случаям причинения вреда источником повышенной опасности, который является объектом совместной собственности граждан.

В диссертации аргументируется необходимость включения в ГК Украины нормы, которая бы регламентировала ответственность третьих лиц, создавших опасную ситуацию, в результате чего был причинен вред источником повышенной опасности.

Рассмотрены группы лиц, имеющих право на возмещение вреда. Отмечается необходимость применять принцип ответственности независимо от вины к работникам, которые находятся в трудовых отношениях с владельцем источника повышенной опасности.

В выводах диссертации изложены основные результаты научного исследования. Сформулированы и предложены рекомендации по внесению изменений в действующее законодательство Украины.

Ключевые слова: обязательства из причинения вреда, источник повышенной опасности, владелец источника повышенной опасности, возмещение вреда.

Tereshchenko N.V. Peculiarities of liability for damage, caused by source of special danger. – Manuscript.

Thesis for a Candidate of Laws Academic Degree in speciality 12.00.03 – civil law and civil procedure; family law; international private law. – National University of Internal Affairs. – Kharkiv, 2003.

The thesis is a complex research of an institution of reparation for damage, caused by source of special danger, and determination of directions of its legal security. The thesis considers formation and development processes of the institution of liability for damage, caused by source of special danger. In course of research the concepts and characteristics of special danger sources have been studied, as well as grounds for obligations arising as a result of damage, caused by source of special danger, and peculiarities of their subject structure.

New propositions have been introduced to improve current legislation on the grounds of determination and analysis of peculiarities of liability for damage, caused by source of