КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УЛЬЯНЕНКО ОЛЕНА ОЛЕКСАНДРІВНА

УДК 347.23

ШЛЮБНИЙ ДОГОВІР у сімейному праві України

12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право;

міжнародне приватне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі цивільно-правових дисциплін Національної академії внутрішніх справ України, Міністерство внутрішніх справ України.

Науковий керівник – кандидат юридичних наук,

Гопанчук Василь Степанович,

Національна академія внутрішніх справ України

начальник кафедри цивільно-правових дисциплін

Офіційні опоненти – доктор юридичних наук, професор,

академік Академії правових наук України,

Шевченко Ярославна Миколаївна

Інститут держави і права імені В.М.Корецького НАН України

завідувач відділу цивільного, підприємницького

і трудового права

кандидат юридичних наук, доцент

Борисова Валентина Іванівна

Національна юридична академія

імені Ярослава Мудрого

завідувач кафедри цивільного права

Провідна установа – Одеська національна юридична академія (м. Одеса)

Захист відбудеться 9 жовтня 2003 року о 12_ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.001.06 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 64).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 64).

Автореферат розісланий “_08_” вересня 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат юридичних наук, доцент Т.В. Боднар

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Нещодавно Українська держава відзначила дванадцяту річницю своєї незалежності. За ці роки українське суспільство зазнало докорінних змін. З’явилися перші позитивні результати ринкових реформ, спрямованих на розвиток нових форм господарювання, на подолання важкого економічного становища та на соціальний захист населення, продовжується утверджуватися приватна власність, у тому числі і на землю. Активно продовжуються процеси щодо завершення створення докорінно нової, хоч і не позбавленої поки що вад і прогалин, правової системи. Не оминули ці тенденції і сімейні відносини.

Прогресивним кроком серед цих позитивних змін можна назвати введення до Кодексу про шлюб та сім’ю УРСР норм про шлюбний контракт (договір) Законом України від 23 червня 1992 р. Так, вперше в Україні з’явилося законодавчо закріплене право подружжя на укладання шлюбного контракту (ст. 271 КпШС України).

Введення цього нового і необхідного в ринкових умовах правового інституту, мало надзвичайно важливе значення, але доля його склалася нетрадиційно. Проіснувавши дванадцять років в законодавстві нашої держави (до набрання чинності нового Сімейного кодексу України), він так і залишався поверхово врегульованим та мало застосовуваним у практиці. Пояснити це можна, зокрема, критичним ставленням населення до шлюбного контракту, обумовленим традиціями радянського періоду, недостатністю у населення правових знань про значення та праворегулюючі функції шлюбного контракту, а також недостатньою активністю сімейно-правової науки.

Значення шлюбного договору сьогодні різко підвищується з прийняттям Верховною Радою України 10 січня 2002 р. нового Сімейного кодексу України, який має набрати чинність з 1 січня 2004 року. У новому СК України інститут шлюбного договору зазнав суттєвих змін, поповнився багатьма законодавчими новелами, які потребують детального вивчення і глибоких досліджень.

Останнім часом в українській сімейно-правовій науці активізувалися наукові дослідження правового режиму майнових відносин подружжя. Так, питання шлюбного контракту (договору) та визначення ним правового режиму майна подружжя розглядалися певною мірою в дисертаційних дослідженнях присвяченим, зокрема, функціям шлюбного контракту в сімейному праві України (О.А. Явор, 1996 р.), правовому режиму майна членів сім’ї (І.В. Жилінкова, 2000 р.), особистим відносинам подружжя та відносинам подружжя стосовно їх майна (О.М. Калітенко, 2001 р.), правовому регулюванню відносин власності між подружжям (Т.О. Ариванюк, 2002 р.), в монографії І.В. Жилінкової “Брачный контракт”. Важливі положення щодо шлюбного контракту сформульовані також у підручнику “Сімейне право України” за ред. В.С. Гопанчука (2002 р.), в Науково-практичному коментарі Сімейного кодексу України З.В. Ромовської (2003 р.) та в “Научно-практическом комментарии Семейного кодекса Украины” за ред. Ю.С. Червоного (2003 р.). Однак цих праць явно недостатньо для того, щоб отримати повне і всебічне уявлення про інститут шлюбного договору у сімейному праві.

Переважна більшість країн світу давно визнали доцільність існування інституту шлюбного договору в законодавстві. В різних країнах цей інститут має свої особливості, проте мета його існування єдина – надати подружжю достатньо широкі можливості для самостійного визначення своїх майнових відносин у шлюбі, щоб вони мали змогу, при необхідності, змінити режим майна, встановлений законом, який автоматично починає діяти з моменту укладання шлюбу. Не може бути винятком у вирішенні даної проблеми і правова система України.

Все вищевикладене і обумовило вибір даної теми дослідження дисертантом.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконувалась на кафедрі цивільно-правових дисциплін Національної академії внутрішніх справ України відповідно до „Тематики пріоритетних напрямків фундаментальних і прикладних досліджень вищих навчальних закладів і науково-дослідних установ МВС України”, затвердженої наказом МВС України № 635 від 30 червня 2002 р. Дана робота включена до плану науково-дослідних робіт Національної академії внутрішніх справ України (протокол засідання Вченої ради №19 від 29.12.2000 р.)

Мета і завдання дослідження. Основною метою дисертаційного дослідження є комплексний аналіз інституту шлюбного договору за новим сімейним законодавством України та з урахуванням цивільного законодавства, надання науково-теоретичних висновків і практичних рекомендацій щодо вдосконалення механізму регулювання шлюбним договором майнових відносин подружжя.

Мета дисертаційного дослідження визначила необхідність вирішення наступних завдань: проаналізувати історичний розвиток сімейних відносин і режимів майна подружжя; обґрунтувати значення інституту шлюбного договору для законодавства України; вивчити структуру та особливості функціонування шлюбного договору у світлі нового сімейного законодавства України; розкрити особливості предмету та суб’єктного складу шлюбного договору; дослідити умови укладання шлюбного договору та підстави його зміни; розкрити умови припинення шлюбного договору та його недійсності.

Об’єктом дисертаційного дослідження виступають майнові правовідносини подружжя, що регулюються як законодавчими актами, так і шлюбним договором.

Предметом дисертаційного дослідження є система чинних в Україні нормативних актів, положень нового Сімейного кодексу України, що визначають договірний правовий режим майнових відносин подружжя, вітчизняні та зарубіжні наукові джерела, судова практика розгляду спорів між подружжям та практика укладення шлюбних договорів.

Методи дослідження. В процесі дослідження були використані сучасні положення теорії пізнання та загальнотеоретичні положення цивільного права, сімейного права та інших галузей права. У процесі дослідження використовувався як загальний діалектичний метод, так і окремі наукові методи: історичний, логіко-юридичний, системний, статистичний, аналітичний методи, метод порівняльно-правового аналізу та інші.

За допомогою історичного методу в роботі проведено дослідження історичного розвитку сімейних відносин і режимів майна подружжя.

Логіко-юридичний і системний методи використовувалися дисертантом для постановки логічно обґрунтованих висновків, а також для послідовного викладення матеріалу дослідження.

Аналіз стану інституту шлюбного договору в сімейному праві України, а також аналіз законодавства інших країн світу (Німеччини, Франції, Угорщини, Канади, Швеції та ін) здійснено за допомогою аналітично-статистичного методу.

Порівняльно-правовий метод використовувався дисертантом для співставлення нового сімейного законодавства України з тим, що діяло раніше, а також в процесі аналізу сімейного законодавства інших країн світу та норм міжнародного права.

Науково-теоретична основа дослідження. Сформульовані в дисертаційній роботі теоретичні висновки, практичні рекомендації та інші результати дослідження ґрунтуються на працях українських і російських вчених-юристів радянського і сучасного періодів в галузі загальної теорії права, цивільного та сімейного права: Ч.Н. Азімова, С.С. Алексєєва, М.В. Антокольської, Т.О. Ариванюк, С.М. Братуся, Є.М. Ворожейкіна, Д.В. Генкіна, В.С. Гопанчука, К.А. Граве, О.В. Дзери, А.С. Довгерта, О.О. Єрошенко, Н.М. Єршової, О.С. Йоффе, І.В. Жилінкової, О.М. Калітенко, В.М. Коссака, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця, Р.П. Мананкової, В.П. Маслова, Г.К. Матвєєва, В.Л. Мусіяки, О.А. Пушкіна, О.А. Підопригори, З.В. Ромовської, В.О. Рясенцева, В.І. Семчика, Є.А. Суханова, В.М. Самойленка, В.А. Тархова, Ю.К. Толстого, Є.О. Харитонова, Я.М. Шевченко, Ю.С. Червоного та інших дослідників загальних проблем права власності, та права спільної власності подружжя.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що за характером та змістом розглянутих питань дисертація, після прийняття нового Цивільного кодексу України і Сімейного кодексу України, є першою спробою на монографічному рівні закласти основи комплексного аналізу інституту шлюбного договору як з суто цивілістичних позицій, так і з позиції нового сімейного права. Дослідження виконано шляхом використання знань суміжних галузей права, внаслідок чого розкрито значення і роль цього договору для сімейного права України, розроблені пропозиції по вдосконаленню законодавства. На основі системного підходу дисертантом розглянуті теоретичні та практичні питання, які стосуються досліджуваного інституту сімейного права.

У дисертації сформульовано наступні нові науково-теоретичні висновки та практичні рекомендації, які виносяться на захист:

Правовий режим майна подружжя уявляє собою сукупність правових заходів, передбачених законодавством, шлюбним договором, спрямованих на врегулювання порядку набуття подружжям майна та майнових прав, на розмежування їх спільного і роздільного майна та встановлення правомочностей щодо нього, умов його поділу, на розподіл боргових зобов’язань, а також на захист цих прав подружжя. Новизна запропонованого визначення, порівняно з раніше сформульованими авторами (І.В. Жилінкова, Т.О. Ариванюк, О.В. Дзера) полягає в тому, що в систему правового режиму майна подружжя, крім наведених ними загальних відносин щодо спільного та роздільного майна, окремо визначено відносини, що опосередковують порядок набуття подружжям майна та майнових прав, порядок використання спільного та роздільного майна, його поділу.

Визначено основні етапи формування правового механізму регулювання майнових відносин в Україні. Перший характеризується імперативними законодавчими нормами в період 1917-1992 роки, які утворювали так званий законний правовий режим майна подружжя. В цей період законний правовий режим став пануючим, а договірний в принципі був неприйнятним соціалістичному сімейному праву. В основі законного правового режиму закладено два основні принципи: принцип спільності майна набутого подружжям в шлюбі і принцип роздільності дошлюбного, подарованого і успадковуваного майна кожного з подружжя.

З внесенням до Кодексу про шлюб та сім’ю України Законом України від 23 червня 1992 р. змін про шлюбний контракт наступив етап зародження договірного правового режиму майнових відносин подружжя.

Третім етапом у розвитку правового режиму майна подружжя стало прийняття нового Сімейного кодексу України 2001 року, який знаменував утворення повноцінного інституту шлюбного договору.

Запропоновано під шлюбним договором (контрактом) розуміти угоду (правочин) фізичних осіб різної статі, які подали заяву про реєстрацію шлюбу чи угоду подружжя, що визначає майнові права й обов’язки подружжя в період шлюбу, зокрема, порядку поділу майна на спільне і роздільне, порядку його використання, відчуження, розподілу доходів і витрат, а також їх майнові права та обов’язки як батьків у шлюбі і (чи) у випадку його розірвання.

4. Шлюбний договір (контракт) за своєю природою є особливим різновидом цивільного договору, специфіка якого полягає, зокрема, в тому, що за своїм суб’єктним складом, який визначається СК України, він є сімейно-правовим, а предмет регулювання, основу якого складають відносини власності, має переважно цивілістичні риси.

За своїм змістом шлюбний договір, як правило, не є однорідним (унітарним), а може містити елементи різних договорів і вважатиметься змішаним договором, що відповідає вимогам ч. 2 ст. 628 ЦК України.

Шлюбний договір (контракт) є таким правочином, який визначає обсяг майнових прав на майбутній період і може містити відповідно до СК України умови про відмову неповнолітньої особи від своїх майбутніх майнових прав, що суперечить конституційним принципам. Зроблено висновок, що право на укладення шлюбного договору необхідно надати лише особам, які досягли 18 років, у тому числі тим, що уклали шлюб. А тому п. 2 ст. 92 СК України необхідно вилучити з Кодексу.

Особи, які перебувають у зареєстрованому шлюбі, і особи, які у такому шлюбі не перебувають (фактичний шлюб), повинні мати різний правовий статус. Тому норму ч. 2 ст. 74 СК України про те, що на майнові відносини фактичного подружжя поширюються правила про спільну сумісну власність, закріплені в главі 8, необхідно вилучити і ввести нове правило про те, що на майнові відносини жінки і чоловіка, які не перебувають у шлюбі, але проживають спільно, поширюються норми цивільного законодавства про спільну власність.

Автором обґрунтовано висновок про те, що укладання шлюбного договору представниками сторін (чи представником з одного боку й стороною з іншого боку) може бути цілком можливим, для чого необхідно передбачити відповідний правовий механізм, щоб уникнути можливих зловживань з боку представників. Це можна зробити, наприклад, шляхом введення до ст. 95 СК України ч. 3, в якій передбачити, що у разі укладення шлюбного договору представниками сторін він набирає чинності після нотаріального посвідчення та наступного скріплення його підписами подружжя.

Відповідно до ч. 4 ст. 93 СК України шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. Така норма породжує неоднозначність її розуміння. Тому обґрунтовано доцільність введення орієнтовного переліку ситуацій, які б підтверджували наявність у шлюбному договорі умов, що ставлять одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище, наприклад, позбавлення одного з подружжя права на все майно, що буде набуватися в шлюбі, відмова одного з подружжя від майбутньої заробітної плати на користь другого з них, оскільки такі умови можна розглядати як відмову від своїх конституційних прав.

Відповідно до п. 3 ст. 100 СК України на вимогу одного з подружжя шлюбний договір може бути змінений за рішенням суду, якщо цього вимагають його інтереси, інтереси дітей, а також непрацездатних неповнолітніх дочки, сина, що мають істотне значення. Аналіз змісту наведеної норми дає підстави вважати, що, на відміну від загально-цивілістичних положень, за якими зміна умов договору здійснюється у разі настання тих чи інших негативних обставин стосовно сторони договору, новий СК України надмірно розширяє коло осіб, інтереси яких можуть бути підставою для внесення змін до шлюбного договору, вона за своєю конструкцією не узгоджується з загальними засадами договірного права.

Під істотними причинами для зміни шлюбного договору, на думку дисертантки, слід розуміти випадкову загибель роздільного майна, втрату працездатності, банкрутство заснованого одним з подружжя підприємства та інші обставини, які унеможливлюють виконання шлюбного договору.

Відповідно до ст. 101 СК України подружжя має право відмовитися від шлюбного договору. Права та обов’язки, встановлені шлюбним договором припиняються в день подання до нотаріуса заяви про відмову від нього. У такій редакції наведена норма має недоліки, адже в ній не передбачено ким подається заява нотаріусу: одним з подружжя чи обома? Якщо ж тут маються на увазі обоє з подружжя, то незрозуміло для чого припиняти шлюбний договір взаємною відмовою, якщо зважати на те, що це можна краще зробити шляхом розірвання договору за ст. 102 СК України. Не надаються тут гарантії для оскарження такої відмови.

ЦК УРСР, новий ЦК України передбачають можливість припинення договору шляхом відмови від нього однієї сторони, як правило, у випадках невиконання чи неналежного виконання умов договору другою стороною. Тому пропонується ст. 101 СК України викласти у такій редакції: “Один з подружжя може відмовитися від шлюбного договору у разі невиконання чи неналежного виконання його умов шляхом подання нотаріусу заяви та наступним повідомленням про це другого з подружжя. У такому разі шлюбний договір припиняє свою дію через 3 місяці з дня одержання другим з подружжя такого повідомлення, якщо відмова від договору не була оскаржена в суді.”

Норма ст. 102 СК України, згідно з якою на вимогу одного з подружжя договір може бути розірваний за рішенням суду з підстав, що мають істотне значення, зокрема, у разі неможливості його виконання, суперечить цивільному праву, в якому визнається право договірних сторін на добровільне або судове розірвання цивільно-правового договору. Тому ст. 102 СК України було б доцільно викласти у наступній редакції: “У зв’язку з істотною зміною обставин подружжя може розірвати шлюбний договір за взаємною згодою шляхом укладення нотаріально посвідченої угоди. Якщо сторони не досягли згоди, шлюбний договір може бути розірваний з підстав, що мають істотне значення для одного з подружжя чи їх обох за рішенням суду з застосуванням правових наслідків відповідно до вимог цивільного законодавства.”

Незважаючи на відсутність у новому СК України положень про відповідальність подружжя за порушення шлюбного договору, буде правомірним застосування цивільно-правових санкцій до того з подружжя, який не виконав чи неналежно виконав умови шлюбного договору, за підставами, передбаченими цивільним законодавством.

Ст. 103 СК України передбачає, що шлюбний договір визнається недійсним на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, за рішенням суду з підстав встановлених ЦК України. Наведене положення не враховує відповідних новел ЦК України, який, на відміну від ЦК УРСР (ст. 48), не містить загального правила про недійсність будь-якої угоди, що не відповідає вимогам закону. Відтак, може скластися ситуація, в якій шлюбний договір, укладений з порушенням вимог СК України не можна визнати недійсним. Тому в ст. 103 СК України має бути застереження про те, що шлюбний договір може бути визнаний недійсним не лише з підстав, встановлених ЦК України, але й з підстав, встановлених СК України.

На думку дисертантки, цивільно-правові наслідки недійсної угоди (правочину) у формі двосторонньої чи односторонньої реституції не можуть повною мірою відображати сутність правових наслідків недійсності шлюбного договору. Так, якщо шлюбним договором встановлювався режим роздільності певного майна подружжя, то у разі визнання його недійсним, наслідком цього буде не лише реституція, але і розповсюдження на все повернуте правил законного правового режиму (спільності чи роздільності).

Практичне значення дослідження, полягає в тому, що у ньому міститься комплексний аналіз проблем договірного правового режиму майна подружжя, результати якого сприятимуть укладенню подружжям шлюбних договорів та їх нотаріальному посвідченню, більш ефективному розгляду судами майнових спорів між подружжям. Вони можуть бути використані при підготовці підручників і навчальних посібників з сімейного права, при підготовці курсів лекцій для студентів юридичних факультетів та вищих навчальних закладів. Вони можуть бути корисними працівникам органів нотаріату та РАГСу.

Апробація результатів дослідження. Матеріали дисертаційного дослідження використовувалися у навчальному процесі Національної академії внутрішніх справ України при викладанні курсу “Сімейного права” та проведенні практичних занять.

Результати проведеного дослідження апробовані при обговоренні дисертації на засіданнях кафедри цивільно-правових дисциплін Національної академії внутрішніх справ України, а також в наукових повідомленнях.

Основні положення дисертації знайшли своє відображення у 4 наукових статтях, які видані у фахових виданнях, і тезах наукових конференцій та семінарів які проводилися у Національній академії внутрішніх справ України. Зокрема, автор брала участь у семінарі “Співробітництво по запобіганню насильства в сімї” за участю співробітників громадської організації проекту “Гармонія” (США), у міжнародному семінарі “Нелегальна міграція та торгівля людьми” за участю МВС України, СБУ, НЦБ Інтерполу, НАН України та Директорату з правових питань Ради Європи. Матеріали дисертаційного дослідження також обговорювались на Всеукраїнській студентській науковій конференції з проблем розвитку держави і права України в сучасних умовах, яка проводилася на базі Одеської державної юридичної академії.

Структура дисертації. Відповідно до наукових цілей та поставлених завдань, предмету дослідження, дисертація складається з трьох розділів, висновків і списку використаних джерел у кількості 198 найменувань. Загальний обсяг дисертації 185 с., з них список використаних джерел на 17 с.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, ступінь її наукової розробки, визначається мета та завдання, формулюється наукова новизна і викладаються основні положення, які виносяться на захист.

Розділ I “Становлення інституту шлюбного договору в Україні” складається з 2 підрозділів.

У підрозділі 1.1 “Історичний розвиток сімейних відносин і правових режимів майна подружжя” розглядаються питання становлення правового механізму регулювання майнових відносин між подружжям, визначено основні етапи його законодавчого формування.

Поява інституту шлюбного договору в сімейному праві України у 1992 році вперше надала можливість укладати шлюбний контракт (договір) особам, які збиралися укласти шлюб.

Відповідно в Україні, як і в багатьох інших зарубіжних країнах, сформувалося в основному два правових режими: законний і договірний. Законний правовий режим майна визначається законодавством, договірний – шлюбним договором (контрактом). Однак утвердженню цих двох правових режимів, які знайшли найповніше закріплення в новому СК України передував складний історичний розвиток сімейних відносин, обумовлений суспільно-економічним, політичним розвитком суспільства. Саме в ході цього розвитку відбувалося формування сімейних відносин. Власне це і викликало необхідність переходу від простих форм регулювання цих відносин до складних, у тому числі за допомогою шлюбного договору.

Майнові відносини подружжя на окремих етапах розвитку Радянської держави регулювалися радянським законодавством по-різному. В перші ж роки як в Росії, так і в Україні були прийняті кілька надзвичайно важливих сімейно-правових актів. Так, як і в Російській Федерації, так і в УРСР 20 лютого 1919 р. були прийняті, зокрема, декрети “Про громадянські шлюби”, “Про розлучення”. В Російській Федерації в 1918 р. був прийнятий Кодекс про акти громадянського стану, про шлюбно-сімейне та опікунське право (скорочено – Сімейний кодекс). В липні 1919 р. в Україні також був прийнятий Сімейний кодекс УРСР, який однак фактично не набрав чинності у зв’язку з військовими подіями на території України.

Післяреволюційними законодавчими актами нова радянська влада намагалась змінити усталений століттями порядок – зробити незалежність подружжя один від одного в майнових відносинах реальною. А також, спробувала надати для забезпечення цієї мети певні правові гарантії, прикладом яких могла бути норма ст. 106 Сімейного кодексу РСФСР 1918 р., яка наголошувала, що “угоди між подружжям, спрямовані до применшення майнових прав дружини або чоловіка, недійсні і необов'язкові як для третіх осіб, так і для самих чоловіка та дружини, які можуть у будь-який момент від виконання їх відмовитися”. Хоча тут йдеться про незалежність і чоловіка і дружини, але маємо підстави вважати, що насправді малася на увазі, власне, незалежність дружини, оскільки права чоловіка на той час були і так досить широкими.

Подібна ситуація складалася і на території України, де у зв’язку з прогалинами у правовому полі певний час діяли акти Російської Федерації. І хоч СК УРСР 1919 р. практично не набув чинності, його положення безумовно не могли не впливати на становлення сімейного права в Україні. Звичайно перший СК УРСР багато в чому відтворював побудову СК РФ. Зокрема, ст. 85 СК УРСР встановлювала принцип роздільності щодо дошлюбного майна і майна, придбаного подружжям за час шлюбу.

Важливо також зауважити, що згідно з декретом РНК УРСР “Про громадянський шлюб” від 20 лютого 1919 року лише зареєстрований шлюб міг бути підставою для виникнення особистих і майнових подружніх відносин. Такий же підхід був зафіксований в ст. 52 СК РФ. Таким був перший етап розвитку радянського сімейного законодавства.

Наступним кроком розвитку сімейного права було затвердження Верховною Радою СРСР 27 липня 1968 р. Основ законодавства Союзу РСР та союзних республік про шлюб та сім’ю. На їх підставі в союзних республіках були розроблені кодекси про шлюб та сім’ю. В Українській РСР Кодекс про шлюб та сім’ю (надалі – КпШС України) був затверджений Верховною Радою 26 червня 1969 р. З певними змінами й доповненнями він проіснує до 1 січня 2004 р.

В статтях 22-31 КпШС України, зокрема, знайшли відображення положення про роздільність дошлюбного майна; про спільність майна, нажитого подружжям в період шлюбу, за певними винятками; про дію права спільної сумісної власності лише між подружжям, які перебувають у зареєстрованому в органах РАГСу шлюбі.

Законом України від 23 червня 1992 р. в КпШС України було внесено ст. 271 “Право подружжя на укладення шлюбного контракту”, а також було доповнено ст. 31 “Звернення стягнення на майно подружжя” частиною четвертою про те, що правила статей 22, 24, 25, 26 застосовуються у тому разі, якщо шлюбним контрактом не встановлено інші положення. Це знаменувало зародження механізму договірного правового режиму майна подружжя.

Наступним етапом стала розробка правового регулювання сімейних відносин в умовах ринкових реформ в межах проекту ЦК України та остаточне прийняття сімейного законодавства у формі самостійного Сімейного кодексу Верховною Радою України 10 січня 2002 р.

Прийняття нового Сімейного кодексу України безперечно є знаменною віхою у розвитку сімейного права. СК України водночас завершив формування договірного правового режиму майнових відносин подружжя. Новому СК притаманні наступні основні риси правового режиму майна подружжя:

Правовому регулюванню відносин власності подружжя присвячено главу 7 “Право особистої приватної власності дружини та чоловіка” (статті 57-59), главу 8 “Право спільної сумісної власності подружжя” (статті 60-74), главу 10 “Шлюбний договір” (статті 92-103). Тобто в зазначених трьох главах вміщено всього 30 статей (в чинному КпШС України 1969 р. таких статей – 10).

Як і в КпШС в новому СК передбачено законний і договірний правові режими.

У новому СК при дії законного правового режиму збережено принцип спільності майна, набутого подружжям в період шлюбу та принцип роздільності дошлюбного майна.

У новому СК, порівняно з чинним КпШС, значно розширено свободу укладення шлюбного договору та його умов, що може призводити до ліквідації режиму спільності майна подружжя та відповідного зниження гарантій захисту їх майнових прав.

Якщо чинний КпШС передбачає дію сімейно-правового режиму спільності лише щодо подружжя, яке перебуває в зареєстрованому в органах РАГСу шлюбі, то новий СК впроваджує поширення дії такого режиму і на майнові відносини осіб, які перебувають у фактичному шлюбі.

У підрозділі 1.2 “Значення та правова природа шлюбного договору” розкривається значення шлюбного договору у регулюванні майнових відносин подружжя, його ознаки та співвідношення з цивільно-правовими договорами.

Основне значення шлюбного договору полягає у необхідності врегулювання майнових відносин подружжя, що виникають в період шлюбу, відповідно до їх волі та з метою підвищення гарантованості своїх прав і врахування своїх особистих поглядів на взаємовідносини в сім’ї. Договірний правовий режим майна подружжя, введений шлюбним договором, є допоміжним регулятором, який діє лише за бажанням подружжя і лише щодо визначеного в ньому кола відносин. Допоміжний характер шлюбного договору має місце і тоді, коли діє комбінований законно-договірний правовий режим.

Шлюбний договір (контракт) за своєю природою є особливим різновидом цивільного договору, специфіка якого полягає, зокрема, в тому, що за своїм суб’єктним складом, який визначається СК України, він є сімейно-правовим, а предмет регулювання, основу якого складають відносини власності, має переважно цивілістичні риси.

За своїм змістом шлюбний договір, як правило, не є однорідним (унітарним), а може містити елементи різних договорів і вважатиметься змішаним договором, що відповідає вимогам ч. 2 ст. 628 ЦК України.

Розділ II “Шлюбний договір за сімейним законодавством України” складається з 4 підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Поняття та елементи шлюбного договору” дається аналіз норм про шлюбний контракт (договір) за Кодексом про шлюб та сім’ю УРСР та новим Сімейним кодексом України, які визначають його правові ознаки.

Вперше право подружжя на встановлення відмінного від законного режиму майна було закріплено в ст. 271 Кодексу про шлюб та сім’ю України (далі КпШС України). В цій статті вперше з’явилося поняття “шлюбного контракту”. Відтепер правила деяких статей КпШС України застосовувались лише у випадку, якщо шлюбним контрактом не були встановлені інші положення. Зокрема, ст. 22 КпШС України, яка закріплювала імперативну норму про спільну сумісну власність подружжя втрачала свій обов’язковий характер і могла бути змінена шлюбним контрактом. При цьому необхідно відмежовувати від договірного правового режиму, встановлюваного шлюбним договором, договори між подружжям про поділ їх спільного майна, встановлення користування ним тощо. Ці категорії не можна ототожнювати, як цього припускаються деякі автори.

У новому СК України дещо змінено підхід до інституту шлюбного контракту. Зокрема, змінено назву. Відтепер законодавець запропонував ввести взамін поняття “шлюбний контракт” поняття “шлюбний договір”. Цьому інституту присвячена глава 10. Проте на відміну від ст. 271 КпШС України вона не містить навіть опосередкованого визначення поняття “шлюбного договору”. Це у свою чергу створює додаткові труднощі при дослідженні сутності цього правового інституту. Слід зауважити, що в ЦК УРСР та в новому ЦК України містяться визначення майже всіх передбачених у ньому видів договорів. У ст. 271 КпШС УРСР зазначено, що особи які вступають в шлюб, мають право за власним бажанням укласти угоду про вирішення питань життя сім’ї (шлюбний контракт), в якому передбачити майнові права і обов’язки подружжя. В наведеній нормі дана лише загально-правова характеристика шлюбного контракту через категорію угоди, яка не розкриває повною мірою сутність шлюбного контракту. Однак новий СК України не містить і такого, надто загального, визначення шлюбного договору. В ст. 92 СК України наведені вимоги до суб’єктів шлюбного договору, а в ст. 93 СК визначається його зміст. Це означає, що цю законодавчу прогалину має заповнити юридична наука, виходячи з юридичних ознак, закріплених в різних статтях нового СК України.

Аналізуючи зміст статей глави 10 Сімейного кодексу України шлюбним договором можна визнати угоду (правочин) фізичних осіб різної статі, які подали заяву про реєстрацію шлюбу чи угоду подружжя, що визначає майнові права й обов'язки подружжя, а також їх майнові права та обов’язки як батьків у шлюбі і (чи) у випадку його розірвання.

Сімейне законодавство не вказує на те, які саме умови визнаються істотними. Проте, виходячи із суті і змісту ст. 153 ЦК УРСР та самого шлюбного договору можна зробити висновок, що істотними визнаються такі умови, які необхідні для цього виду договору. Маються на увазі умови, які відображають його природу. Враховуючи те, що шлюбний договір має комплексний характер, то істотними для нього є умови, що стосуються його предмету, а також строку виконання (якщо умови договору мають ознаки строкової угоди). Крім того, необхідно мати на увазі, що кожна зі сторін має право наполягати на узгодженні й таких умов, які за своїм характером не є необхідними для шлюбного договору. Ці умови також визнаються істотними.

У підрозділі 2.2 “Суб’єкти шлюбного договору” розглядається коло осіб, які мають право укладати шлюбний договір та вимоги до них.

Суб’єкти права виступають необхідним елементом правовідносин у всіх без винятку галузях права. Проте в кожній галузі права їх статус має свою специфіку. Певна специфіка притаманна також суб’єктам шлюбного договору.

Шлюбний договір нерозривно пов’язаний із самим шлюбом, а тому він може укладатися фізичними особами, які досягли шлюбного віку. Проте, якщо особи, які бажають зареєструвати шлюб, мають досягти шлюбного віку на день реєстрації шлюбу (ч. 2 ст. 22 СК України), то особи, які бажають укласти шлюбний договір, повинні, за загальним правилом, досягти шлюбного віку на момент укладання шлюбного договору.

Надаючи неповнолітнім особам, що мають намір укласти шлюб, законодавець начебто забезпечує охорону їх інтересів шляхом встановлення правила про необхідність отримання згоди батьків на укладення шлюбного контракту. Але на наш погляд, сумнівно, що таким правилом можна убезпечити неповнолітню особу від укладення договору на невигідних умовах. Шлюбний контракт є надзвичайно важливою угодою, яка визначає обсяг майнових прав на майбутній період і може містити умови про відмову неповнолітньої особи від своїх майбутніх майнових прав, що суперечить конституційним принципам. Тому дисертантка вважає, що право на укладення шлюбного контракту необхідно надати лише особам, що досягли 18 років, у тому числі тим, що вступили в шлюб. А тому п. 2 ст. 22 СК України необхідно вилучити з Кодексу.

Особи, які перебувають у зареєстрованому шлюбі, і особи, які у такому шлюбі не перебувають, мають різний правовий статус. Майнові права останніх достатньою мірою захищені нормами цивільного законодавства про власність. Тому норму ч. 2 ст. 74 СК України необхідно вилучити і ввести нове правило про те, що на майнові відносини жінки і чоловіка, які не перебувають у шлюбі, але проживають спільно, поширюються норми цивільного законодавства про спільну власність.

З урахуванням тенденцій щодо вирішення питання про те, яке законодавство має застосовуватися до особистих немайнових та майнових прав і обов’язків подружжя у разі участі в таких відносинах іноземного елементу необхідно ввести нову статтю до Сімейного кодексу України наступного змісту:

1. Особисті немайнові та майнові права і обов’язки подружжя визначаються законодавством держави, громадянами якої є подружжя.

2. Якщо подружжя не мають спільного громадянства то їх особисті немайнові та майнові права і обов’язки визначаються законодавством держави, на території якої вони мали останнє спільне місце проживання. Особисті немайнові та майнові права і обов’язки подружжя, які не мали спільного місця проживання визначаються на території України законодавством України.

3. У разі укладання шлюбного договору подружжя, що не має спільного громадянства може обрати законодавство, яке має застосовуватись для визначення їх прав і обов’язків за шлюбним договором. У разі, якщо подружжя не обрали законодавство, яке має застосовуватись до шлюбного договору, застосовуються положення пункту 2 цієї статті.

У підрозділі 2.3. “Предмет та зміст шлюбного договору” визначається коло відносин, що регулюються шлюбним договором.

Відповідно до ст. 93 СК України шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов’язки. Однак в наведеній нормі не розкривається конкретне коло цих майнових відносин. Детально зміст майнових відносин подружжя визначається лише нормами, що встановлюють законний правовий режим майна подружжя.

Головним принципом законного майнового режиму подружжя є принцип спільності майна (за винятками, прямо встановленими законом), яке набувається ними за час шлюбу. Норма ст. 22 КпШС України фактично закріплює презумпцію належності подружжю на праві спільної сумісної власності всього майна, що набувається ними в шлюбі. У новому Сімейному кодексі України збережено таку презумпцію спільності майна.

Чинне сімейне законодавство містить правило, яке ставить під сумнів можливість укладання шлюбного контракту взагалі. Мова іде про вимогу закону стосовно неможливості погіршення положення кого-небудь з подружжя у порівнянні з законодавством України (ч.2 ст.27-1 КпШС; п. 8 Порядку укладання шлюбного контракту). Тлумачення такої умови, без сумніву, становить значні труднощі, що зокрема викликано тим, що поняття "погіршення" є неоднозначною оціночною категорією, та не має конкретного змісту. Новий СК України хоч і не містить такого правила, але водночас вводить нові межі, за які не можна виходити при укладенні шлюбного контракту. Так, відповідно до ч. 4 ст. 93 СК України шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. Така норма має такий же недолік, що і вищенаведена норма ст. 271 КпШС України, тобто породжує неоднозначність її розуміння. Тому бажано було б передбачити орієнтовний перелік ситуацій, які б підтверджували наявність у шлюбному договорі умов, що ставлять одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. До таких умов можна віднести, наприклад, позбавлення одного з подружжя права на все майно, що буде набуватися в шлюбі, відмова одного з подружжя від придбання нерухомості чи від майбутньої зарплати на користь другого з них, оскільки таку відмову можна розглядати як відмову від своїх конституційних прав.

Сімейне законодавство не передбачає як бути, якщо один з подружжя має бажання за наявності підстав, передбачених ст. 100 СК України, внести зміни до шлюбного контракту, а інший заперечує. На наш погляд, не існує перешкод для судового врегулювання цього спору між подружжям. Тому доцільно ст. 100 СК України доповнити п. 4 наступного змісту: “У разі недосягнення згоди щодо внесення змін до умов шлюбного договору, спір на вимогу одного з подружжя може бути вирішений у судовому порядку”.

За новим СК України відповідно до п. 2 ст. 61 об’єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на