НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

ВОСТРОКНУТОВ ЛЕОНІД ДМИТРОВИЧ

УДК 340.12:796(477)

ГЕНЕЗИС І РОЗВИТОК ПРАВОВИХ НОРМ В ГАЛУЗІ ФІЗИЧНОЇ

КУЛЬТУРИ І ЗДОРОВОГО СПОСОБУ ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ: ВІД ЗВИЧАЄВОГО ПРАВА ДО ЗАКОНОДАВСТВА ПОЧАТКУ ХХ ст.

Спеціальність: 12.00.01 - теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових вчень

А В Т О Р Е Ф Е Р А Т

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

ХАРКІВ - 2003

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Національному університеті внутрішніх справ, Міністерство внутрішніх справ України.

Науковий керівник: заслужений юрист України, доктор юридичних наук, професор ЯРМИШ Олександр Назарович, Національний університет внутрішніх справ, перший проректор

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор РУМ’ЯНЦЕВ В’ячеслав Олексійович, Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого, професор кафедри історії держави і права України та зарубіжних країн;

доктор історичних наук, кандидат юридичних наук, професор ТИМЧЕНКО Сергій Михайлович, Київський інститут внутрішніх справ при Національній академії внутрішніх справ України, начальник кафедри конституційного права.

Провідна установа: Одеська національна юридична академія, кафедра історії держави і права, Міністерство освіти і науки України (м. Одеса).

Захист дисертації відбудеться “3” червня 2003 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.700.03 Національного університету внутрішніх справ за адресою: 61080 м. Харків, пр.50-річчя СРСР,27

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Національного університету внутрішніх справ (61080 м. Харків, пр.50-річчя СРСР, 27).

Автореферат розіслано “3” травня 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Кириченко В.Є.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. В сучасних умовах в Україні складається нова концепція історико-правової науки, в якій немає місця так званим “закритим” або “нецікавим” темам. Вивчення формування правових традицій фізичної культури українського народу та їх офіційного оформлення в нормативно-правових актах з давніх часів до початку ХХ ст. набуває особливого змісту і значення.

По-перше, дотепер відсутні узагальнюючі роботи з цієї теми, а ті праці, що є в розпорядженні дослідників, як правило, мають загальноросійський характер. У них розчиняється специфіка правових традицій українського народу, а дані, що повідомляються, на жаль, є фрагментарними. Осягнення культури українського народу в історичному аспекті потребує аналізу усіх її граней, в тому числі і такої, як фізична культура з усім здобутком її спадкового правового регулювання.

По-друге, загострення проблем здоров’я людини, питання її виживання в умовах сучасного погіршення соціального становища, екологічної кризи примушує ретельніше придивлятися до досвіду попередніх поколінь, бачити в цьому раціональні способи гармонійного розвитку особистості, вивірені століттями прийоми підтримання фізичного і морального здоров’я. Ознайомлення із джерелами переконує в тому, що український народ зробив свій достойний внесок до скарбниці європейської культури з цього питання.

Фізична культура, як важлива складова суспільного буття, вимагає виваженого правового регулювання і обережної реалізації, — в ім'я здоров'я людини і нації. Стаття 49 Конституції України від 28 червня 1996 р., зокрема, стверджує: “Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя”. Охорона здоров’я, забезпечення умов для здорового способу життя, ефективних санітарно-гігієнічних заходів віднесені до переліку основних прав громадян України, які захищаються державою на підставі конституційних положень у відповідності до міжнародних стандартів.

По-третє, збереження та розвиток традицій здорового способу життя та зміцнення фізичної культури не можливі без удосконалення їх правового регулювання. Технології постіндустріального суспільства, складність екологічної обстановки, знижена рухова активність поруч із гостротою і важливістю проблеми збереження фізичного здоров’я актуалізують як завдання і відповідальність держави щодо забезпечення ефективного регулювання відповідних суспільних відносин, так і дії щодо створення нормативно-правового підґрунтя цього регулювання. Завдяки ретроспективному аналізу виникає можливість простежити процес переходу від звичаєвого до писаного права в галузі відносин, пов’язаних із фізичною культурою та здоровим способом життя.

Актуальність теми дослідження підкреслюється і аналізом стану її наукової розробленості, проведеним автором у хронологічному та проблемному вимірах. Зразу ж зазначимо, що досліджень, присвячених правовому аспекту розвитку фізичної культури в Україні, у вітчизняній історіографії немає. Тому огляд наукової літератури з досліджуваної теми не виноситься в окремий розділ або підрозділ роботи. Наявна література, що висвітлює її окремі питання, — переважно загально-історичного, а також етнографічного та історико-медичного характеру. Якщо систематизувати, а потім диференціювати опубліковану наукову літературу (по деяких періодах і проблемах — дуже обмежену), то можна окреслити кілька етапів вивчення генези і розвитку фізичної культури в Україні: дорадянський час, радянський період і період існування незалежної України (за терміном – 12 років). Найбільша питома вага невеликих за кількістю наукових видань, що опосередковано висвітлюють проблеми здорового способу життя українського народу, припадає на радянський час. Незважаючи на те, що в сучасній Україні створена правова основа для розвитку фізичної культури (видано ряд нормативно-правових актів, зокрема закон "Про фізичну культуру і спорт"), інтерес до сучасного, як і до минулого, формування правових норм щодо неї, на жаль, перебуває в зародковому стані.

Предметами досліджень, здійснених за радянський час і перші роки існування сучасної Української держави, були проблеми розвитку фізичної культури українського народу в кожну його історичну добу: Київську, Козацьку, Гетьманську та наступні. Однак ступінь уваги вчених до кожної з них був різний. Більше досліджень присвячено Київській добі. Першою спробою стали статті О.В. Грачова, що слугували коментарями до розділу "Фізична культура в дофеодальній Русі", вміщеному в хрестоматії "Історія фізичної культури в СРСР від найдавніших часів до кінця ХVIII ст." (1940 рік). Традиції здорового способу життя (санітарія, гігієна та ін.) в Київській Русі досліджувалися вченими-етнографами та істориками медицини в 40-і - поч. 90-х рр. ХХ ст. (Б.А. Романов, Н.А. Бо--го-явленський, О.М. Кравець, В.Н. Соколова, А.Г. Данилюк, З. Болтарович). Щоправда, до початку 90-х рр. ХХ ст. така увага рідко виходила за межі навчальної літератури (навчальний посібник "История физической культуры народов СССР", 1958 р.). Тільки після прийняття Верховною Радою України історичного акта – Декларації про державний суверенітет 16 липня 1990 р. і Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., коли превалюючими стали погляди на Київську Русь як на один з органічних етапів розвитку українського народу, з'явилися спеціальні праці з питань про національні традиції фізичної культури, які були написані не тільки в науково-популярному жанрі (Є.М.Приступа, В.С. Пілат, 1991 р.) а й у формі дисертаційного дослідження (В.О. Старков, 1991 р.). Слід віддати належне історичній роботі В.О. Старкова, де вперше фізична культура розглядається в усіх своїх зв'язках і відношеннях як складова частина давньоруської цивілізації, акцентується увага на звичаєвому праві і правових нормах щодо фізичної культури.

Менше уваги приділено дослідженню фізичної культури Козацької доби. Крім фундаментальної праці Д.І Яворницького ("Історія запорізьких козаків"), що написана сто років тому, можна назвати статтю О.М. Чернової, в якій скоріше ставиться, ніж всебічно висвітлюється питання про фізичну підготовку українського козацтва за часи Визвольної війни 1648-1654 рр. І зовсім поза увагою дослідників залишається фізична культура українського народу у добу Гетьманщини.

Дещо краще розроблено питання про стан і розвиток "санітарно-гігієнічного законодавства" ХVIII – поч. ХХ ст. Авторами праць з цієї тематики, що вийшли у світ в 50-і рр. минулого століття, були історики медицини (Р.Я. Бенюмов, Б.Д. Петров, К.Д. Васильєв, Є.Ю. Гольд та ін.).

Окрему групу праць складають дослідження спеціалістів в галузі педагогіки (Р.А. Геворкян та ін.). В них висвітлюється стан фізичного виховання в учбових закладах, армії.

В усіх згаданих публікаціях, присвячених окремим питанням з історії здорового способу життя, як і в узагальнюючих творах з історії фізичної культури (Е.Ю. Зеликсон, С.Д. Синицин), автори побіжно торкалися питань правового регулювання відносин у сфері фізичної культури. Завдання комплексного вивчення історії фізичної культури (протягом ІХ – поч. ХХ ст.) не ставилося, тим більше - в історико-правовому аспекті. Представлена робота є першою спробою такого роду.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана відповідно до планів наукових досліджень Міністерства внутрішніх справ України (п.1.1. “Пріоритетних напрямків фундаментальних і прикладних досліджень навчальних і науково-дослідницьких закладів МВС України на період 2001 – 2005 рр.”) та Національного університету внутрішніх справ (п.1.1. “Головних напрямків наукових досліджень Національного університету внутрішніх справ на 2001 – 2005 рр.”).

Мета і задачі дослідження. Метою роботи є розкриття правових основ становлення фізичної культури в аспекті збереження і розвитку традицій здорового способу життя в українському суспільстві.

Поставлена мета визначає такі основні завдання дисертації:

-

-

-

-

-

-

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, пов’язані з феноменами фізичної культури та здорового способу життя в Україні в їх історичному розвитку – від часів Київської Русі до початку ХХ століття.

Предмет дослідження складають загально-правові закономірності правового регулювання фізичної культури та здорового способу життя в Україні, що знайшли відображення в різноманітних правових нормах протягом ІХ – поч. ХХ ст.

Методологічну основу дослідження становить система як загальнофілософських, загальнонаукових, так і спеціальних методів пізнання. Для виявлення існуючого багатоманіття правових проявів людини в галузі фізичної культури від давнини до початку ХХ ст. автор керувався філософсько-антропологічним методом пізнання. Саме цей метод був покладений у процес узагальнення досліджуваних джерел та літератури, обґрунтування теоретичних положень і висновків. З'ясування загальних та окремих закономірностей виникнення, становлення та еволюції правового регулювання фізичної культури, здорового способу життя провадилося шляхом використання засад соціального детермінізму.

Системний метод слугував інструментом дослідження розрізнених норм, котрі регулювали питання фізичної культури, здорового способу життя, у вигляді системи. Структурно-функціональний метод допоміг аналізувати норми в контексті загальної соціальної системи з урахуванням функцій окремих елементів. Порівняльно-правовий метод застосовувався перш за все при порівнянні особливостей правового регулювання фізичної культури, санітарії та гігієни на українських землях в складі Російської та Австро-Угорської імперій. Формально-догматичний метод, у зв’язку з великою питомою вагою норм звичаєвого права серед проаналізованого історико-юридичного матеріалу, застосовувався переважно до нормативно-правових актів у галузі фізичної культури та здорового способу життя, які були видані у ХVІІІ і особливо ХІХ - на початку ХХ ст.

Реалізуючи поставлені завдання, дисертант спирався на методологічний принцип історизму, який конкретизує філософсько-антропологічний та інші вказані методи. Використання цього принципу у єдності з логічним методом дозволяє не тільки пізнати хронологічні стадії розвитку правового регулювання фізичної культури, здорового способу життя, а й розкрити як на тлі конкретної політико-правової дійсності нагромаджувалися правові норми, що регулювали широке коло суспільних відносин у цій сфері, стаючи правовим надбанням нації.

Висновки та положення, які містяться у дисертації, спираються на сучасні досягнення історії держави і права, теорії держави і права, загальної історії, етнографії та низки суміжних наук, а також на аналіз наукових праць з досліджуваної проблематики й на державно-правову практику сучасної України. Певними методологічними орієнтирами слугували праці українських вчених-юристів, зокрема О.І Гуржія, М.І. Козюбри, Ю.М. Оборотова, П.М. Рабіновича, А.І. Рогожина, В.О. Рум’янцева, І.П. Сафронової, О.Ф. Скакун, М.М. Страхова, Є.О. Харитонова, Р.Л. Хачатурова, С.В.Юшкова та інших.

Джерельну базу дослідження складають писемні опубліковані та архівні матеріали та усні джерела (фольклор). Їх можна згрупувати за такими категоріями: пам'ятки права часів Київської Русі ("Руська Правда”, княжі статути, “Изборник великого князя Святослава Ярославича” та ін.); законодавчі акти ХVII-XIX ст. (“Полное собрание законов Российской империи” у трьох виданнях; “Своды законоположений и распоряжений” по відомству Міністерства народної освіти, “по врачебной и санитарной части в империи”, різного роду “постановления”, “регулы” тощо); літописи (“Повне зібрання руських літописів”), а також свідчення іноземців, зокрема А.Віміна і Г.Боплана, про Козацьку добу; матеріали періодичної преси — губернських газет та спеціальних освітніх видань (“Русская школа”, “Вестник воспитателя”, “Учитель” та ін.); опубліковані "Руководства" і "Наставления" для використання в армії та навчальних закладах; оприлюднені статути та звіти про діяльність спортивних товариств в Україні; словники давньоруської мови, які містять терміни і поняття з фізичної культури та традицій здорового способу життя. Особливо слід вирізнити опублікований етнографічний матеріал, що зібраний завдячуючи зусиллям таких етнографів, як П.В.Іванов, М.О.Максимович, П.П.Чубинський та інші. Субсидіарний характер мають фольклорні свідоцтва (прислів'я, прикази), що були впорядковані і опубліковані як в дорадянський, так і в радянський час.

Архівні матеріали, що зберігаються в архівних установах (ЦДІА) Києва і (ДА) Харкова, дають можливість пізнати неопубліковану документацію діловодства: статути та звіти про діяльність спортивних товариств України. Певне місце серед джерел займають образотворчі свідоцтва, в тому числі іконографічний матеріал, зокрема, фрески Софійського собору у Києві.

Хронологічні рамки дисертації обіймають період від часів Київської Русі до початку ХХ ст. (1917 р.). Вибір такого великого періоду часу зумовлений необхідністю простежити висхідну еволюцію і спадкоємність традицій правової культури в такому її відгалуженні як фізична культура, що є можливим тільки на широкому хронологічному тлі.

Територіальні рамки роботи в основному охоплюють землі сучасної України, більший акцент зроблено на Східній, ніж Західній Україні, тобто на тій частині українських земель, що входили до складу Російської імперії. Стосовно періоду Київської Русі, охоплені не тільки землі, що перебувають у межах сучасної України, а й дещо північніші території, що входили до її складу.

Наукова новизна одержаних результатів дисертації полягає в тому, що вона є першим комплексним дослідженням правового регулювання розвитку фізичної культури та здорового способу життя в Україні з ІХ до поч. ХХ ст. В узагальнюючому історико-правовому аспекті ця проблема досі не розглядалася. У дисертації вперше доведено, по-новому висвітлено або поглиблено наступне з поставленої проблеми:

·

·

·

·

·

·

·

·

Практичне значення одержаних результатів. Основні положення і висновки дисертації можуть бути використані в процесі подальшого удосконалення законодавства України в галузі фізичної культури та спорту, при визначенні сучасної політики і побудові довгострокових програм розвитку фізичної культури в Україні, збереження традицій здорового способу життя. Стануть вони в нагоді при поширенні та популяризації знань щодо зміцнення здоров'я людини, формування її моральних якостей. Матеріали наукового дослідження можуть застосовуватися при викладанні вузівських курсів лекцій з історії фізичної культури, історії держави та права України, а також при підготовці відповідних підручників, навчальних посібників і укладання хрестоматій. Ці матеріали можуть знадобитися для проведення практичних занять із фізичної культури, використовуватися у вихованні молодого покоління громадян України на кращих традиціях свого народу.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження неодноразово розглядалися на засіданнях кафедри теорії та історії держави і права Національного університету внутрішніх справ, доповідалися на наукових конференціях: науковій конференції, присвяченій 30-річчю кафедри історіографії, джерелознавства і археології Харківського державного університету (Харків, 1994 р.); Перших Сумцовських читаннях: науковій конференції, присвяченій 75-річчю Музею Слобідської України (Харків, 16 – 17 квітня 1995 р.); Всеукраїнській краєзнавчій конференції, присвяченій 70-річчю Всеукраїнського комітету краєзнавства (Харків, 28 – 29 червня 1995 р.); Науковій конференції молодих учених Університету внутрішніх справ (Харків, 1996 р.); V Міжнародних історико-правових читаннях “Актуальні проблеми історіографії історії права” (Сімферополь, Алушта, 3 – 5 жовтня 2000 р.)

Ряд рекомендацій автора впроваджено в навчальний процес у Національному університеті внутрішніх справ та в Харківському національному університеті ім. В.Н. Каразіна, а також в систему фізичної підготовки працівників Управління МВС України в Харківській області.

Основні положення та висновки дисертації викладено в 16 публікаціях автора, сім з яких вміщено у виданнях, визнаних ВАК України фаховими з юридичних наук.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, що об’єднують сім підрозділів, висновків, списку джерел та літератури. Загальний обсяг дисертації складає 174 сторінки, список джерел та літератури – 352 назви.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі розкриваються актуальність і ступінь розробленості досліджуваної проблеми, показано зв’язок з науковими програмами, планами, темами, сформульовано мету й основні завдання дослідження, розкрито наукову новизну результатів роботи, їх практичне значення, охарактеризовано апробацію та публікацію результатів дослідження.

Перший розділ “Еволюція звичаїв і норм звичаєвого права українського народу в галузі фізичної культури” вже у своїй назві визначає авторську позицію щодо розмежування норм-звичаїв і норм звичаєвого права і підкреслює одночасне існування писаного, офіційного права і усних народних, правових традицій (це явище здобуло серед сучасних правознавців назву правового плюралізму).

Витоки соціального регулювання фізичної культури можна знайти у соціальних нормах первісного суспільства, що виникли спочатку у вигляді ритуалів і обрядів, пізніше - міфів, моральних встановлень і звичаїв. Обряди - дії або комплекс вчинків людини, що стають правилами поведінки, а ритуали - це обрядові церемонії, що відбуваються в урочистій обстановці. Завдяки міфам упорядковувався внутрішній зміст поведінки людини: створювалися божества для преклоніння (боги, герої, предки), котрі наділялися ідеалізованими вчинками як зразками для поведінки. А за допомогою обрядів і ритуалів влаштовувалася зовнішня форма поведінки. Саме в зовнішній стороні поведінки індивіда первісного суспільства слід шукати початки фізичної культури. Фізичне виховання стало невід’ємною частиною традиційної культури східних слов’ян уже на ранніх етапах історії.

Характерною рисою українського звичаєвого права є його яскрава обрядовість. Роль звичаєвих обрядів полягала в тому, щоб за допомогою різноманітних зовнішніх актів зафіксувати в народній пам’яті відповідну норму (правила поведінки загального характеру). З часом ці обряди набувають також правового значення, як і ті норми звичаєвого права, що ними супроводжуються, тобто перетворюються у правові символи; порушення чи невиконання обрядів вважається порушенням норм звичаєвого права. Про це йдеться в першому підрозділі “Соціальні коріння здорового способу життя українського народу. Чинники виникнення правового регулювання відповідних суспільних відносин”.

Тут же обґрунтовується запропонований основний категоріальний апарат роботи. Зазначається, що аналіз піднятих проблем в роботі відбувається на тлі історичних умов їх виникнення і розвитку, тоді як їх інтерпретація ґрунтується на сучасному розумінні поняття "фізична культура". Останнє почерпнуте із Закону України "Про фізичну культуру і спорт", де фізична культура визначається як складова частина загальної культури суспільства, котра спрямована на зміцнення здоров'я, розвиток фізичних, морально-вольових та інтелектуальних здібностей людини з метою гармонійного формування її особистості. В дисертації вперше пропонується визначення введеної в науковий обіг категорії "здоровий спосіб життя українського народу", з’ясовуються її обсяг і співвідношення з поняттям "фізична культура". Під "здоровим способом життя" розуміється комплекс заходів, що передбачають регулярне заняття фізичною культурою, дотримання санітарно-гігієнічних вимог та перешкоджають поширенню шкідливих для здоров'я людини звичок. Звертається увага на природне та соціальне коріння здорового способу життя, визначаються чинники правового регулювання відносин в галузі фізичної культури (в сучасному розумінні).

Формування фізичної культури, здорового способу життя періоду Давньої Русі, аналізується у другому підрозділі “Регламентація фізичної культури у східних слов'ян (IX – XIII ст.)”. При цьому залучається сучасна теорія вітчизняних вчених Ю.М. Оборотова, Є.О. Харитонова про існування двох традицій у праві Європі — східної і західної. Під традицією в праві розуміється успадкування наступним поколінням народу від попереднього системи правових засобів (правового інструментарію) для регулювання суспільних відносин: джерел права, правових норм, правових принципів, правової термінології тощо. В роботі визначається ступінь впливу кожної з європейських традицій на правове регулювання культури українського народу, який не склав своєї сталої державності і перебував у складі багатьох держав. Зокрема, наголошується на тому, що довгий час право України (Східної), як і Росії, розвивалося у руслі східноєвропейської традиції, що виявлялося у переважанні колективних (общинних) інтересів над індивідуальними, нерозвиненості інституту приватної власності, пануванні регламентаційної соціальної етики і християнської релігії. Відчутний вплив західної традиції на право України з її потужним інститутом власності, індивідуалістичною соціальною етикою і світським характером влади спостерігається з кінця ХІХ ст., що призводить до деякого перегляду правової регламентації фізичної культури і здорового способу життя.

Водночас автор зазначає, що не можна переносити на право України усі ознаки східноєвропейської традиції, які сформувалися в праві населення російських земель. Ступінь їх вкорінення у правове буття українського народу до його територіально-політичного входження у склад Росії, була меншою. Щодо Західної України, то тут східноєвропейський вплив у ці часи був майже непомітним. Авторське положення про те, що в праві Україні позначилися елементи двох традицій, обґрунтовується тим, що воно ще з давніх часів зазнало впливу як візантійського Сходу, так і латинського Заходу з його визначальною роллю реципованого римського права.

Матеріали доби Київської Русі, що аналізуються, фіксують не тільки велику роль фізичних вправ, фізичної підготовки, але й показують, що такий вид діяльності часто зберігався та розвивався, будучи закріплений в нормах звичаєвого права. Сила, відвага, витривалість виступали як суспільно важливі характеристики, а військово-фізичні заняття – підготовка до воєнної справи – як привілей вільних і знатних людей.

У третьому підрозділі “Звичаї і норми звичаєвого права в сфері фізичної культури українського народу (XV – XVIII ст.)” відзначається, що не тільки правові форми фізичної культури українського народу епохи козацтва, але й сама фізична культура досліджена на сьогодні недостатньо. І це при всьому тому, що фізичне виховання займало одне з важливих місць у культурній традиції українського козацтва. Автор робить спробу заповнити існуючу прогалину. Автор визначає спеціальну фізичну підготовку серед запорозького козацтва (фізичні вправи із зброєю і джигітування), її системність і регулярність; встановлює традиційність відзначення недільних і святкових днів фізичними вправами (стрибки на конях, змагання в стрілянині з лука і пістолета в ціль; кулачні бої, боротьба). Певна увага приділена висвітленню календарних обрядів і ролі в них церкви. Зазначається, що у кінці ХІХ ст. частина календарних обрядів втрачає своє культове значення, перетворюючись у звичайні розваги, ігри. Щодо їх правового регулювання, то воно відбувалося в межах норм звичаєвого права. Фізична культура завжди вагомо впливала і на духовний світ людини – світ емоцій, естетичних смаків, етичних і світоглядних уявлень.

Другий розділ “Правове регулювання відносин у сфері санітарії і гігієни в Україні до початку ХІХ ст.” присвячений розгляду норм звичаєвого права та законодавства, що стосуються здоров’я і фізичної культури населення. Розділ складається із двох підрозділів.

У першому підрозділі “Норми звичаєвого права, що регламентували проведення санітарно-гігієнічних заходів” розглянуто народні звичаї та традиції здорового способу життя, що були переважаючими: доброякісна вода та їжа; акуратний та зручний одяг; очищення водою — умивання, обливання, купання в річці (складова обряду святкування Івана Купали), чисті хати із глини і каменю; заготівля лікарських трав тощо. Народні звичаї спиралися на життєвий досвід, міцно ввійшли у світогляд народу й були освячені віковими традиціями, які нерідко можна розглядати як вияв норм звичаєвого права. Немало з них були закріплені церквою і набули характеру норм церковного права.

Другий підрозділ “Еволюція санітарно-гігієнічного законодавства і його функціонування на території України в XVIII ст.” присвячено розгляду санітарно-гігієнічного законодавства Російської імперії, яке в основному сформувалося у XVIII ст. і поширювалося на Східну Україну. Воно являло собою комплекс правових норм, спрямованих на боротьбу з епідеміями. Предметом регулювання, насамперед, були відносини в армії і школі, причому перші набули пріоритетного розвитку. Щодо шкільно-санітарного законодавства, то воно тільки-но становилося: "Духовний регламент" 1721 р. вже передбачав функціонування у школах "аптеки і доктора"; започаткувалася система санітарно-гігієнічної звітності шкіл.

Проаналізований нормативний матеріал усіх військових та морських статутів, виданих протягом XVIII ст., дозволяє дійти висновку, що їх обов’язковим елементом, репрезентованим в тій чи іншій мірі, було регулювання відносин, пов’язаних з питаннями санітарії та гігієни в армії та на флоті.

Особливе значення мало формування і розвиток карантинного законодавства. З цієї проблеми було видано цілу низку нормативно-правових актів, у тому числі тих, що були покликані регулювати перетинання кордонів Російської імперії та переміщення через них різних вантажів і предметів.

У навчальних закладах, які діяли в цей період на території Україні (Харківському та Переяславському колегіумах та ін.), також приділялась особлива увага питанням санітарії та гігієни, що відобразилось в актах, які регулювали навчальний процес та всі питання, пов’язані з ним.

Перехід від однієї форми права до іншої (від правового звичаю до нормативно-правового акту) диктувався перш за все новим, більш високим рівнем соціальної організації, підсиленням процесів урбанізації, підвищенням інтенсивності економічного життя, зростанням культури. Українське суспільство йшло в ногу з російським, а в ряді випадків у вирішенні санітарно-гігієнічних питань і підтримки здорового способу життя, якщо врахувати спадкоємні норми звичаєвого права, навіть випереджало його.

У третьому розділі “Правове регулювання фізичної культури, спорту і здорового способу життя українського народу в ХІХ – початку ХХ ст.”, який складається з трьох підрозділів (“Нормативно-правова регламентація розвитку фізичної культури в навчальних закладах і в армії”, “Правові основи діяльності спортивних організацій в Україні” та “Розвиток санітарно-гігієнічного законодавства і його реалізація на українських землях у ХІХ – початку XХ ст.”) відзначено, що XIX століття стало переломним в історії фізичної культури та спорту. Санітарно-гігієнічне законодавство у кінці XIX – початку XX ст. стало досить розгалуженим і охопило різні сторони життя українського суспільства. При цьому під законодавством розуміється система законів в матеріальному сенсі, тобто усі правові акти, що містять приписи, котрі розраховані на невизначене коло осіб.

Якраз у цей час у зв’язку зі значними змінами в соціально-економічному розвитку суспільства (зростання промисловості та міст, вагомі зрушення в соціальній структурі), спостерігається становлення чіткої системи фізичного виховання (перш за все в армії та учбових закладах), виникнення і подальше збільшення спортивних організацій і товариств. Залучення до сфери “культурного життя” тих верств, які раніше були відділеними від них становими бар’єрами, призводить до радикальних змін у масовій свідомості, в тому числі змінюється ставлення до фізичних вправ.

Зростає обсяг норм права у нормативно-правових актах, котрі регламентують спорт і фізичну культуру: положення, інструкції, постанови, статути та інші документи. Фізична культура набуває значення самостійного складового елементу культури суспільства. В школах усіх ступенів фізичне виховання стає неодмінною частиною освітнього процесу. Поширенню викладання фехтування та гімнастики в цивільних навчальних закладах і, перш за все, в початковій та середній школі, сприяє увага до фізичних занять, що існувала в армії: вона обумовлюється необхідністю підготовки хлопчиків у школі для військової служби. Тому викладачами призначалися колишні військовослужбовці. Це також відповідним чином було закріплено в нормативно-правових актах.

У другій половині XIX ст. формується самодіяльний спортивно-гімнастичний рух, який знайшов своє відображення в діяльності товариств. Спочатку він характеризувався повільними темпами розвитку та був незначним за кількісним складом (у порівнянні з розвиненими країнами Західної Європи). Правове оформлення гімнастики як обов'язкового предмета у світських навчальних закладах починається лише в 70-і роки XIX ст. Первісно регламентація викладання нової навчальної дисципліни являла собою лише епізодичні вказівки в інструкціях та інших документах на ціль та форму таких занять, обов'язки вчителя та лікаря. Програми гімнастичних курсів публікувалися окремо, а сам предмет не зараховувався до основних. Стан справ змінився тільки лише на початку XX століття і особливо в період першої світової війни, коли багато причин спонукали зростання інтересу до спорту і фізичної культури (виникають відповідні державні органи, з'являються документи, що регламентували діяльність спортивних товариств при навчальних закладах, у законодавчому порядку визначаються заходи з матеріального стимулювання занять фізичною культурою тощо).

Чиновницько-бюрократичні перешкоди, які спортивно-гімна-стичний рух зустрічав на своєму шляху, не завадили йому здобути достатньо розвинених форм, що було врегульовано нормативно-правовими актами. І все ж переважаюча роль в регламентації відносин між учасниками подібних товариств належала корпоративним нормам, незважаючи на те, що уряди і Російської, і Австро-Угорської імперій були схильними до надмірного адміністрування, прагнули регулювати суспільні відносини в усьому.

Фізичне виховання і спорт в Україні були складовою частиною загальноросійських процесів у цій сфері, багато в чому уособлюючи як досягнення, так і поразки та труднощі в розвитку фізкультури і спорту в XIX – на початку XX ст.

Санітарно-гігієнічне законодавство, що зародилося ще в XVIII ст., до кінця XIX – початку XX ст. стало більш розгалуженим і охоплювало різні моменти життя українського суспільства.

У висновках підкреслюється, що поняття "здоровий спосіб життя" і "фізична культура" можна співвідносити як загальне і особливе, як мету і засіб її досягнення. Фізична культура віднесена автором до обсягу поняття "здоровий спосіб життя", стосовно якого вона виступає як один із засобів, що забезпечує його діяльність. Як природня вимога людини до себе бути здоровою і красивою, фізична культура має цільову суспільну спрямованість — здоровий спосіб життя українського народу, збереження його генофонду. В дисертаційному дослідженні показується, що протягом усієї історії існування українського народу найважливішим скарбом і надбанням було фізичне здоров'я людини. Народні прислів'я, приказки – це справжня скарбниця культури кожного народу, вони живі елементи його повсякденного досвіду, його світогляду. “Здоров'я – усього дорожче”, “Здоров'я – народне багатство”, “Здоров'я не купиш”, “Здоров'ю ціни нема” і таке інше – так перед нами постає значення здоров'я.

Прослідковуючи на конкретних джерелах еволюцію (з підйомами і спадами) ставлення українського народу до цінності фізичного здоров’я, автор стверджує, що у свідомості народу панував ідеальний образ фізично розвиненої людини. Це виявлялося в давні часи у змаганнях між членами роду, що демонстрували фізичну перевагу, пізніше — між громадянами власної держави і інших держав (спортивні змагання, олімпіади тощо). Іноді ідеальний образ розвиненої людини виступав як культ фізичної сили (так зване "кулачне право"). У ряді випадків моменти, пов’язані з фізичним розвитком, відігравали певну процесуальну роль. Яскравими прикладами тут є узаконений державою спосіб силового вирішення різних конфліктів за допомогою змагання (існував в часи Київської Русі та називався цей “поле”) або поширена в Запорозькій Січі традиція призначати міру покарання за здійснення злочину з урахуванням фізичної сили та спритності козака тощо. Сила, витривалість, військова доблесть – це поняття, що були важливими складовими характеристики козака. Фізичні заняття (у вигляді підготовки до військової справи) у період середньовіччя вважалися характерними ознаками вільної людини, відображали її правове становище. В усіх випадках фізична культура являла собою зовнішню форму поведінки людини, внутрішньою стороною слугували ідеалізовані зразки для вчинків.

Фізична культура народу, а також традиції здорового способу життя, протягом століть регулювалася соціальними нормами (моралі, релігії, звичаїв), ведучими з яких були норми звичаєвого права. Великий вплив на фізичну культуру, здоровий спосіб життя народу, зробили національні, релігійні та інші особливості, притаманні конкретному етнічному утворенню (або їх сукупності), а також ті звички, традиції і звичаї, які, повторюючись і закріплюючись у свідомості індивідів, ставали нормами поведінки. Останні в значній мірі сприяли формуванню правової системи державних утворень українського народу (Київська доба, Козацька доба, Гетьманщина тощо). Ці норми діяли і на початку ХХ ст., хоча поступово, починаючи з XVIII ст., поступаються місцем силі закону. Послуживши мотивом для видання державою нормативно-правового акта, норма-звичай втратила значення первісного джерела права у сфері регулювання фізичної культури і здорового способу життя народу. Ним став нормативно-правовий акт.

На кінець XIX ст. склалося досить розвинене санітарно-гігієнічне законодавство, що є важливим елементом здорового способу життя народу. А фізичне виховання стало обов’язковою частиною загальноосвітнього процесу в школах усіх ступенів і почало регламентуватися в цілому ряді “порадників”, “наставлянь” та інших документах. Сформувалася правова основа функціонування спортивно-гімнастичних товариств, діяльність яких базувалась на зареєстрованих державними органами статутах і регулювалася корпоративними нормами. Українське суспільство в силу історичних чинників соціально-політичного характеру змушене було керуватися загальноросійським законодавством (яке само по собі випробувало значний вплив західноєвропейського права) у сфері фізичної культури, гігієни і санітарії. Однак російсько-імперське законодавство відставало від вимог життя українського народу, його правосвідомості; ці прогалини заповнювалися успадкованими нормами звичаєвого права і корпоративними нормами спортивних та фізкультурних товариств.

За станом свого розвитку українське суспільство у ХVIII – на початку ХХ ст. повністю було готове виробити власні правові норми у сфері санітарії та гігієни, фізичної культури та спорту, що мало свої прояви в окремих випадках. Це наглядно свідчить, що Україна у той час не тільки крокувала в ногу з Росією, а і могла самостійно вирішувати деякі питання на рівні вимог свого часу.

Аналіз джерел дозволяє зробити висновки про те, що в період, що досліджується, норми звичаєвого права і норми, що є в законодавстві, не просто змінювалися, вони співіснували та доповнювали одна одну протягом певного періоду. Перехід же від однієї форми до іншої диктувався, перш за все, більш високим рівнем соціальної організації, посиленням процесів урбанізації, підвищенням інтенсивності економічного життя, розвитком культури.

Враховуючи досвід правового регулювання фізичної культури і здорового способу життя українського народу, набутий протягом історичного розвитку, автор акцентує увагу на необхідності вдосконалення сучасної нормативно-правової бази у цій сфері, досягнення відповідності принципів