ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Воронова Олена Вікторівна

УДК 332.135 (4-01)

СУЧАСНА ЄВРОРЕГІОНАЛІЗАЦІЯ:

ІНТЕГРАЦІЙНИЙ АСПЕКТ

Спеціальність 08.05.01 – світове господарство і міжнародні
економічні відносини

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата економічних наук

Донецьк – 2003

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано в Одеському державному економічному університеті Міністерства освіти і науки України на кафедрі міжнародних економічних відносин.

Науковий керівник: доктор економічних наук, професор

Козак Юрій Георгійович,

Одеський державний економічний університет

Міністерства освіти і науки України,

завідувач кафедри міжнародних економічних відносин.

Офіційні опоненти: доктор економічних наук, професор

Пузанов Ігор Іванович,

Інститут Міжнародних відносин Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка, доцент кафедри міжнародних валютно-фінансових і кредитних відносин

кандидат економічних наук,

Майорова Ірина Миколаївна,

ВАТ “Маріупольський металургійний комбінат

ім. Ілліча”, інженер-економіст II категорії

Провідна установа: Київський національний економічний університет

Міністерства освіти і науки України,

кафедра міжнародного менеджменту

Захист відбудеться 20 листопада 2003 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 11.051.03 у Донецькому національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 83015, м. Донецьк, вул. Челюскінців, 186.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Донецького національного університету Міністерства освіти і науки України за адресою: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24.

Автореферат розісланий 17.10.2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат економічних наук, доцент С.П. Калініна

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Процес інтеграції, спрямований на зміцнення конкурентних позицій європейських країн на світових ринках, супроводжується багатомірними і суперечливими наслідками. Підвищення конкурентоздатності господарських суб’єктів і окремих галузей економіки вже на ранній стадії інтеграції європейських країн супроводжувалося посиленням негативних тенденцій у їх просторовому розвитку: зростанням міжрегіонального диспаритету, відмінностями у рівнях розвитку виробництва, зайнятості і добробуту населення. Розбіжності між наслідками інтеграції і регіональним розвитком стали розглядатися як погроза дезінтеграції, як небезпека майбутньому євроінтеграційних процесів.

Зусилля у вирішенні даної проблеми привели до появи “нової регіоналізації” (єврорегіоналізації) – соціоекономічного процесу, спрямованого на елімінацію міжрегіональних диспаритетів, на зближення рівнів розвитку регіонів. Досягнення цілей “нової регіоналізації” стало розцінюватися Євросоюзом як необхідна умова загальноєвропейської інтеграції. Тому перед вступом у ЄС кожна країна-кандидат приймає на себе зобов’язання приєднатися до процесу єврорегіоналізації з дотриманням його принципів і правових норм.

Ефективність єврорегіоналізації, практичне використання її принципів, загальнообов’язкових правил і норм одержали підтвердження в досягненнях просторового розвитку і процесів євроінтеграції. Це, однак, не означає, що протиріччя між інтеграцією і “новою регіоналізацією” вирішені. Вони відтворюються зі вступом до ЄС нових членів, і основні зусилля з вирішення цих протиріч повинні нести країни-новачки, за умови одержання ними з бюджету ЄС значних субсидій на цілі регіонального розвитку.

З найбільшою гостротою ці протиріччя відтворюються в країнах, що відчувають відставання в регіональному розвитку. Це стосується і держав, формально не інтегрованих у ЄС, але вже в різних формах залучених у процеси інтеграції. Про це свідчить досвід країн Центральної та Східної Європи (ЦСЄ), включаючи Україну.

Тому дослідження проблем регіоналізації, розглянутих під кутом зору інтеграційних процесів, має не тільки науково-теоретичне значення, але і викликає практичний інтерес.

Важливу роль у розробці загальних теоретичних положень і емпіричному опрацюванні проблем єврорегіоналізації грають праці зарубіжних вчених: В.Крісталлера, А.Льоша, А.Гіршмана, Д.Дікмана, К.Бахмана, Д.Хейхерста й ін. Особливо необхідно виділити дослідження регіоналістів-еволюціоністів (Д.Бекаттіні, М.Амендоли, Ж.-Л.Гоффара, К.Коллетіс-Валя, А.Раллє, П.Айдальо, А.Торра, М.Квеві, П.Ван Дорена та ін.), розробки яких виявилися затребуваними керівництвом Євросоюзу при формуванні, прийнятті і впровадженні у повсякденну практику основних принципів “нової регіоналізації”. Для країн, асоційованих з ЄС, зарубіжні економісти (І.Петржік, Я.Регульський, М.Рудницький, М.Маркові, Г.Гожеляк, М.Опалло й ін.), провели аналіз основних тенденцій регіонального розвитку цих країн з погляду їх готовності до вступу в Євросоюз. Вони розробили рекомендації, покладені в основу приведення нормативної бази регіоналізації у відповідність з євростандартами. Особлива цінність цих розробок складається в можливості адаптації окремих їх положень до формування сучасної регіональної політики України. Істотні наукові ідеї і результати містяться в працях вчених України, присвячених проблемам просторового розвитку нашої країни, її інтеграції в ЄС: В.Геєця, М.Долішнього, С.Злупка, Б.Кіяненка, І.Кононенка, М.Лендьєл, Д.Лук’яненка, Н.Луцишиної, Ю.Макогона, Ю.Пахомова, В.Поповкіна, А.Поручника, В.Сімоненка, Д.Стеченка, А.Філіпенка, К.Хом’юка, М.Чумаченка. У їх працях закладена основа імплементації принципів єврорегіоналізації в Концепцію державної регіональної політики (ДРП), що представляє помітний крок в інтеграції України в ЄС.

У своїй більшості праці названих вчених спеціально не присвячені дослідженню проблеми інтеграційної складової в економічній регіоналізації європейських країн. А саме такий аспект проблеми дозволяє теоретично переосмислити і підійти до практичного вирішення означених вище протиріч між єврорегіоналізацією і інтеграцією, що дозволить підсилити позиції ЄС у глобальному середовищі, з одного боку, і привести регіональний розвиток України у відповідність з нормами і стандартами Євросоюзу.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами і темами. Дисертація виконана відповідно до плану науково-дослідної роботи Одеського державного економічного університету Міністерства освіти і науки України 2000-2002 рр. Її результати були використані при виконанні держбюджетної теми науково-дослідної роботи 2000/02 “Реструктуризація господарських систем у сфері підприємництва”, № державної реєстрації 0100U005394.

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційної роботи є теоретичне дослідження сучасної єврорегіоналізації, розробка підходів до її ефективного функціонування як необхідної умови подальшого розвитку інтеграційних процесів у Європі та включення України до Європейського Співтовариства.

Цільове спрямування та логіка дослідження обумовили постановку і вирішення таких задач:

·

·

·

·

·

Об’єкт дослідження – система взаємозв’язків процесів єврорегіоналізації й інтеграції в умовах глобалізації світового господарства, взаємодія України з цією системою.

Предмет дослідження – інтеграційний аспект регіонального розвитку країн Європи, формування сучасної регіональної політики як необхідної умови інтеграції України в ЄС.

Методи дослідження. Теоретичну та методологічну основу дисертаційної роботи складає діалектичний метод наукового пізнання, загальнонаукові методи пізнання (аналіз і синтез, методи порівняльного аналізу і узагальнення даних, системний підхід). До конкретних методів, що використовуються автором у процесі дослідження, належать, насамперед, структурно-функціональний і порівняльний методи для розкриття системи взаємозв’язку єврорегіоналізації й інтеграції, що функціонує в умовах глобалізації світогосподарських зв’язків та економіко-математичне моделювання системи міжрегіональних зв’язків.

В основу дослідження покладені наукові публікації зарубіжних і вітчизняних авторів, що стосуються загальних проблем регіонального й інтеграційного розвитку країн ЄС, асоційованих з Євросоюзом держав, стану і перспектив регіонального розвитку України з урахуванням її можливої інтеграції в європейський економічний простір. Інформаційною основою послужили законодавчі і нормативні акти європейських країн, Євросоюзу, Єврокомісії, Верховної Ради й Уряду України, звіти і статистичні матеріали міжнародних і національних відомств і організацій.

Наукова новизна одержаних результатів дисертаційної роботи полягає у поглибленні теоретико-методологічних положень та у науково-практичному вирішенні проблем інтеграційної складової сучасної єврорегіоналізації. Конкретні наукові результати, які характеризують новизну виконаного дослідження і виносяться на захист, полягають в наступному:

·

·

·

·

·

·

·

Практичне значення проведеного дослідження полягає у здійсненні багатоваріантного прогнозу регіонального і соціально-економічного розвитку України, аналізу тих умов і передумов, при дотриманні яких кожен з варіантів може здійснитися.

Теоретичні узагальнення і висновки дисертації використані:

·

·

·

Результати дослідження знайшли застосування в навчальному процесі Одеського державного економічного університету. Їх використано при розробці лекційних курсів “Єврорегіональний рух”, “Регіональна економічна політика ЄС”. Окремі положення дисертації використані при підготовці навчальних посібників (“Міжнародна економіка”, “Міжнародні фінанси”, “Економіка зарубіжних країн”, “Міжнародні організації”, “Зовнішньоекономічна діяльність”), рекомендованих міністерством освіти і науки України для студентів економічних вузів і факультетів (довідка №01-18/494 від 22.05.03).

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації доповідались на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Проблеми теорії і практики залучення інвестицій у розвиток економіки регіонів” (Одеса, ОДЕУ, 2001 р.), міжнародній науковій конференції “Механізм регіональної зовнішньоекономічної діяльності” (Запоріжжя, 2001 р.), “Reformele economіce: avantaje sі dezavantaje” (Кишинів, Молдова, 2002 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Проблеми теорії і практики соціально-економічної трансформації в Україні” (Одеса, ОДЕУ, 2002 р.), “Проблеми розвитку зовнішньоекономічних зв’язків і залучення іноземних інвестицій: регіональний аспект” (Донецьк, 2002 р.).

Особистий внесок здобувача. Наукові положення, розробки, висновки і рекомендації, винесені на захист, розроблені автором самостійно.

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладені в 15 опублікованих роботах, загальним обсягом 14,4 д.а., з яких особисто автору належить 14,2 д.а., з них у наукових фахових виданнях – 6 робіт загальним обсягом 1,5 д.а., з яких особисто автору належить 1,3 д.а..

Структура й обсяг роботи. Дисертація складається з вступу, трьох розділів, висновків та додатків. Повний обсяг дисертації містить 185 сторінок, у тому числі 7 таблиць на 7 сторінках, 11 рисунків на 5 сторінках, список використаних джерел з 175 найменувань, 8 додатків.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі дисертаційної роботи обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету і задачі дослідження, зазначено наукову новизну, теоретичне і практичне значення отриманих результатів, їх апробацію.

Розділ I. Дослідження теоретичних основ єврорегіоналізації. У розділі на основі вивчення зарубіжних і українських джерел вперше у вітчизняній літературі досліджено процес становлення нової парадигми регіонального розвитку країн Європи, яка полягає в постановці і вирішенні проблем цього розвитку на підставі неоінституційного синтезу – продуктивного поєднання інституційно-соціальних засад (передусім теорій і концепцій регіоналістів-еволюціоністів) з окремими досягненнями теорій традиційної економічної науки (неокласичної та посткейнсіанської).

Аналіз процесу становлення нової парадигми здійснюється через критичне дослідження існуючих теорій і концепцій регіонального розвитку як системи поглядів, що спрямовані пояснити закономірності й особливості просторової еволюції. У цій системі виділяються:

·

·

·

Критичний аналіз зазначеної системи поглядів показує, що у формуванні теоретичних основ єврорегіоналізації значення генералізуючого методу слабшає, а в якості адекватних сучасним реаліям виступають переважно теорії, що базуються на індивідуалізуючому методі. Автор показує, що використання цього методу при формуванні нової парадигми регіонального розвитку дозволяє, з одного боку, звернутися до результатів досліджень ранніх регіоналістів, недооцінених традиційною економічною наукою, з іншого боку – адаптувати окремі досягнення традиціоналістів.

Необхідність у формуванні нової парадигми в регіоналістиці пов’язується автором з безуспішними спробами представників традиційної науки дати пояснення появі феномена бурхливого господарського росту ряду європейських регіонів (у першу чергу в Італії) в умовах загальної економічної кризи 70-х років ХХ століття. Перше наукове пояснення цього феномена як стійкого процесу, що має свої внутрішні закономірності, змогли дати регіоналісти-еволюціоністи.

На цій підставі автор дійшов висновку про те, що формування нової парадигми відбувається в основному на базі ідей регіоналістів-еволюціоністів, що втілилися, насамперед, у соціоекономічній концепції промислового округу. Разом з тим, у роботі відзначається, що сама ідея промислового округу була запозичена з праць ранніх регіоналістів, а також з теорії кластера М.Портера – представника сучасної неокласичної школи. Крім того, концепція промислового округу адаптувала в собі ідеї посткейнсіанства (зокрема елементи теорії “економіки, орієнтованої на експорт” Г.Кістенмахера).

Дослідження в роботі концепції промислового округу, розвитку її в моделі територіально-виробничої системи, а також аналіз концепції інноваційного середовища дозволяють зробити висновок про те, що еволюціоністи-регіоналісти особливу увагу приділяють виявленню закономірностей внутрішнього розвитку, розкриттю власних потенцій регіону, “територіалізації” технічного прогресу, наявності “соціального” (“людського”) капіталу, самодіяльних дій і ініціатив місцевого населення, його господарсько-політичної активності. Особлива роль приділяється історико-культурній і соціально-політичній проблематиці. Господарський розвиток регіонів розглядається в них в організаційному зв’язку з потребами демократичного реформування місцевого самоврядування і децентралізації політичної влади. В цілому детермінанти регіонального росту схематично можливо відобразити наступним чином (рис. 1).

Автор особливо відзначає, що представники регіоналістів-еволюціоністів не обмежують свою діяльність одними науковими дослідженнями. Вони брали участь (на основі вивчення практичного досвіду просторового розвитку) у розробці принципів єврорегіоналізації. Деякі з них стали ініціаторами створення Групи європейських досліджень інноваційного середовища (GREMІ), що функціонує під керівництвом Євросоюзу.

Регіон 1

Регіон 2

Рис.1. Детермінанти регіонального господарського росту

У роботі вказується на те, що концепції регіоналістів-еволюціоністів не можуть претендувати на вичерпне пояснення закономірностей регіонального розвитку і бути єдиною основою для прийняття практичних рішень. Це пояснюється обмеженістю теоретичних конструкцій еволюціоністів, що випливає з обмеженості самого індивідуалізуючого методу, що базується на дослідженні індивідуальних, які не повторюються в інших місцях (регіонах), явищ. Тому їх висновки і практичні рекомендації не носять універсального характеру і мають обмежене, “локальне” застосування. Формування нової парадигми регіонального розвитку продовжує тому базуватися на різних теоріях, досліджених у роботі.

Проведений у роботі критичний аналіз поглядів зарубіжних вчених на закономірності й особливості єврорегіоналізації дає підстави також стверджувати, що прямолінійне “прив’язування” якої-небудь із зазначених теорій і концепцій до конкретної регіональної програми виявляється неможливим. У цих програмах найчастіше враховуються лише окремі елементи теорій і концепцій регіонального економічного розвитку, що піддаються, як правило, верифікації.

У дисертації доводиться, що на рівні повсякденної (масової) свідомості різні соціально-економічні теорії і концепції трансформуються в господарські ідеології, що представляють собою їх еклектичне об’єднання і спрощене переосмислення, скріплене доводами здорового глузду. Розроблювачі регіональної політики є, як правило, адептами не якої-небудь теорії чи концепції, а господарської ідеології.

Визначення переважаючих у той чи інший період господарських ідеологій щодо характеру взаємодії внутрішніх (ендогенних) та зовнішніх (екзогенних) детермінант регіонального росту дає автору можливість провести дослідження основних цільових настанов і задач процесу просторового розвитку країн Європи, виявити роль і значення у цьому процесі інтеграційної складової.

Розділ II. Аналіз передумов, принципів і тенденцій регіонального розвитку країн Європи. У розділі, на основі визначеного автором процесу становлення нової парадигми регіонального розвитку, досліджуються джерела і принципи європейської регіоналізації, особливості сучасного євросоюзного регіонального розвитку, регіоналізації як стратегічного напрямку інтеграції країн Центральної і Східної Європи з Євросоюзом.

У результаті всебічного аналізу європейської регіоналізації дисертантом було визначено, що в перші десятиліття існування Європейського Співтовариства значення регіонального розвитку, його роль в успішному просуванні інтеграційного процесу недооцінювалися. Керівництво ЄЕС залишало проведення регіональної політики в компетенції окремих держав, які не приділяли регіоналізації належної уваги і не надавали їй необхідної фінансової підтримки.

Недооцінку регіоналізації автор пов’язує з господарською ідеологією, що базується на стереотипах традиційної економічної науки. Спрощене тлумачення неокласичних і посткейнсіанських уявлень щодо господарського зростання обумовило домінуючу роль екзогенного підходу у формуванні регіональної політики країн Європи. У роботі доводиться, що екзогенний підхід у формуванні і проведенні європейської регіональної політики веде до дивергенції. Проведені в 1960 роки в рамках цього підходу заходи інтеграційної політики (наприклад, підтримка депресивних галузей економіки) викликають найчастіше наслідки, протилежні задачам і цілям економічної регіоналізації.

Необхідність істотного перегляду “статусу” регіоналізації пов’язується в дисертації зі змінами умов господарського розвитку. Обмежені можливості центральних і регіональних урядів країн Європи розглядаються як внутрішні причини переоцінки екзогенних принципів регіоналізації і переходу до активізації внутрішнього потенціалу регіонів. У цьому зв’язку вказується на те, що в 1970-х роках перехід до повномасштабного використання ендогенного фактора не відбувся через відсутність системності в проведенні “нової регіоналізації”. Системність у проведенні “нової регіоналізації” формується, на думку дисертанта, у процесі розробки, прийняття і впровадження в повсякденну практику основних принципів єврорегіоналізації. Вона починає виявлятися в 1980-1990 роки, що ознаменовані “поверненням” регіонів і здійснюється на базі концепцій еволюціоністів-регіоналістів, представлених у спрощеному вигляді в господарській ідеології безпосередніх провідників регіональної політики. Сама ж господарська ідеологія пройшла майже піввіковий шлях еволюції і, як і раніше, перебуває в процесі формування і розвитку. Оцінюючи важливість позитивних результатів економічної регіоналізації для успішного розвитку процесу євроінтеграції, керівництво ЄЕС поступово стало приходити до розуміння більш високої значущості ендогенних факторів у регіональному розвитку. З огляду на побажання і рекомендації регіонів, було вироблено й офіційно застосовано принципи регіоналізації, і саме їх покладено в основу регіональної політики європейських країн. Із затвердженням статусу структурних і інших фондів, а також із прийняттям єдиної системи класифікації території процес регіоналізації набув загальноєвропейського характеру.

Сучасна регіональна господарська політика ставить регіон з його перевагами і недоліками на центральне місце наукового аналізу і на початку ХХІ століття. Регіон продовжує розглядатися зарубіжними фахівцями головним суб’єктом у прийнятті рішень і в проведенні необхідних соціоекономічних перетворень. Інноваційна компетенція регіонів у багатьох відношеннях виступає заміною імпортованих зовнішніх імпульсів, що слугують важелями просторового розвитку. Але перевага ендогенного розвитку, на думку дисертанта, не усуває орієнтацію і на зовнішні імпульси росту. Характер взаємодії ендогенних і екзогенних факторів залежить від конкретно-історичних умов, цільових настанов і задач.

Аналіз у роботі соціоекономічного розвитку Європейського Союзу за період 1957-2002 років дає підставу стверджувати, що єврорегіоналізація стала необхідною умовою успішного розвитку інтеграційного процесу ЄС, своєрідним “індикатором” його досягнень і недоліків лише із середини 1990 років. Вона додала євроінтеграційному процесу необхідної соціодинаміки. Це проявляється:

§

§

У дисертації доводиться, що “нова регіоналізація” закладає фундамент соціально-економічного і політичного єднання Європи. Про це свідчать, зокрема, дані, що підтверджують зменшення міжрегіонального диспаритету в рамках ЄС. Так, з 1986 по 1996 роки показник, що характеризує рівень ВНП на кожного жителя в десятьох найбідніших регіонах Співтовариства, збільшився на 9%, з 41% до 50% від середньої величини по країнах Співтовариства. Досягнуто зближення і за рівнем добробуту жителів різних регіонів ЄС. Міжрегіональний диспаритет за цим показником знизився за 1989-1993 роки на 3%, а за 1994-1999 роки на 5%. Ці результати отримані завдяки вмілому розподілу і використанню фінансових коштів з євросоюзного бюджету (конкурентний добір проектів і програм при наданні субвенцій і грантів, обов’язкове співфінансування з боку реципієнтів, багатоступеневий контроль за використанням наданих коштів).

Це стало причиною того, що мультиплікаційний ефект від виділених субвенцій ЄС за цей період у два рази перевищив ефект від асигнувань, спрямованих на аналогічні цілі в США.

Проведений аналіз дозволив також виявити те, що в процесах європейської інтеграції і регіоналізації усе більш чітко виявляється їх геополітична спрямованість. Вона виражається, з одного боку, у прагненні до розширення співтовариства, з іншого боку – до зусиль по підвищенню конкурентної здатності на світових ринках. Це обумовлює, на думку автора, деякі проблеми з приводу євроінтеграції і регіоналізації. Інтеграційний процес ЄС за своїм об’єктивним змістом виступає як відповідна реакція на процес глобалізації і має на меті захистити і зміцнити конкурентні позиції країн Євросоюзу на світових ринках. Для її досягнення керівництво ЄС спрямовує на підтримку окремих корпорацій і цілих галузей економіки значні фінансові кошти. І хоча частка витрат на регіоналізацію істотно виросла за останні два десятиліття, велику частину бюджетних витрат Євросоюзу поглинають субсидії структурних фондів на галузеві цілі. Це, на наш погляд, обумовлює збереження і навіть деяке зростання міжрегіональних розходжень. Так, зберігається диспаритет між регіонами і країнами в рівнях продуктивності праці, а рівень безробіття в Іспанії, Ірландії, Південній Італії в 2001-2002 роках навіть виріс.

Успіхи регіоналізації, на думку дисертанта, не можуть заслонити виявлені в процесі дослідження її істотні недоліки. Досягнуті успіхи дають підставу керівництву Євросоюзу докладати велетенських зусиль по залученню в ЄС постсоціалістичних країн ЦСЄ, незважаючи на їх значне відставання в соціоекономічному і політичному розвитку від західних сусідів. Керівництво ЄС бере до уваги і той факт, що ще більше відставання постсоціалістичних країн ЦСЄ спостерігається в регіональному розвитку, воно посилюється в умовах ринкових перетворень. Це спонукає Євросоюз значно збільшити розміри “предвступної” допомоги асоційованим у ЄС державам на цілі регіонального розвитку, а також посилити критерії і контроль за використанням наданої допомоги.

Зростання ролі і значення “нової регіоналізації” в європейському інтеграційному процесі підтверджується, на думку автора, і тим, що керівництво Євросоюзу із середини 1990-х років одним з найважливіших критеріїв готовності держав ЦСЄ до вступу в ЄС стало вважати їх успіх у регіоналізації. Мова йде, насамперед, про здатність асоційованих держав до реформування структур місцевого самоврядування, наділення їх владними повноваженнями і фінансовими ресурсами для проведення регіональної економічної політики, що відповідає євросоюзній моделі. Однак готовність інтегруватися в європейські структури в роботі трактується не тільки як готовність країни до економічної інтеграції. Процес інституціоналізації регіонального розвитку обумовлюється в ній і визначеним рівнем загальнодемократичних перетворень, готовністю країни до сприйняття норм, звичаїв і цінностей європейської цивілізації.

Затвердження регіоналізації як стратегічного напрямку в інтеграції країн ЦСЄ з Євросоюзом пов’язується в дисертації з фінансуванням активної регіональної політики асоційованих держав зі Структурних фондів ЄС (рис.2).

Автор показує, що розміри і темпи цього фінансування відіграли важливу роль у прискоренні процесу регіоналізації передасоційованих країн, особливо Польщі й Угорщини. Обидві названі країни, активно залучившись до процесу регіоналізації до кінця 1990-х років, здійснили адміністративно-політичні реформи, розширили права і повноваження органів місцевого самоврядування, надали регіонам статус суб’єкта регіонального розвитку. Підтвердженням тому служить прийнята в Польщі й оформлена законодавчим шляхом за євросоюзним зразком система контрактів, що укладається між центральними і регіональними урядами, чітко регламентує розподіл прав і обов’язків між суб’єктами регіоналізації, а також визначає перелік заходів щодо регіонального розвитку, здійснюваних кожним суб’єктом регіональної політики.

Рис.2 Обсяги Структурних фондів ЄС з 1989 по 2006 рр., млрд. євро

Аналіз регіонального розвитку асоційованих країн, і в першу чергу Польщі й Угорщини, дозволяє прийти до висновку, що без підготовки і формування корпусу кваліфікованих службовців, що вивчили принципи і досвід єврорегіоналізації, проведення “нової регіональної політики”, виявляється неефективним. З особливою гостротою виявляється потреба в компетентних фахівцях в галузі єврорегіоналізації при підготовці проектів і програм регіонального розвитку, їх фінансування, моніторингу і контролю за реалізацією. Тому досвід Угорщини, яка здійснила за короткий період підготовку фахівців в області регіонального розвитку, що відповідають стандартам Євросоюзу, заслуговує ретельного вивчення і поширення.

У роботі встановлено, що процес регіоналізації в країнах Центральної і Східної Європи відбувався в транзитивний період у складних умовах – економічного спаду, зростання безробіття, невпорядкованості політико-адміністративного розподілу країн, нерозвиненості демократичних начал місцевого самоврядування і відсутності у місцевої влади досвіду і навичок у проведенні сучасної регіональної політики. Найбільш успішно переборюють ці труднощі ті країни, що енергійно і послідовно провели ринкові перетворення в економіці, привели внутрішнє законодавство у відповідність з нормами і стандартами Євросоюзу, досягли помітних успіхів у демократизації соціального і політичного життя. Досвід таких перетворень заслуговує, на думку автора, застосування в Україні.

Розділ III. Формування сучасної регіональної політики як необхідної умови інтеграції України в Європейський Союз. У розділі на базі досліджених принципів єврорегіоналізації, характеру їх втілення в асоційованих з ЄС країнах ЦСЄ, а також із застосуванням методів територіального та регіонального прогнозування (передусім, методів математичного моделювання) виявлено основні тенденції просторового розвитку нашої країни в транзитивний період, обґрунтовано необхідність використання європейського досвіду у формуванні сучасної регіональної політики України, розроблено багатоваріантний прогноз регіонального розвитку України з урахуванням перспектив її інтеграції в європейський економічний простір.

Дослідження в роботі основних тенденцій просторового розвитку України в транзитивний період дозволило виявити, що в нашій країні, як і в країнах ЦСЄ, є в наявності стійка кореляція між рівнем реформування економіки і спрямованістю регіонального розвитку. Поглиблення розриву між регіонами (рис. 3, рис. 4) в господарському, соціальному і загальноцивілізаційному розвитку обумовлює невідкладне проведення енергійної регіональної політики.

У формуванні цієї політики автор запропоновує визначені принципи єврорегіоналізації, що довели свою ефективність в країнах ЄС, а потім і в асоційованих з ними країнах ЦСЄ. Необхідність і можливість використання основних принципів єврорегіоналізації (субсидіарність, децентралізація, партнерство, програмування, концентрація) обґрунтовується визначенням загальних рис процесів регіоналізації на початку транзитивного періоду в країнах ЦСЄ та Україні (економічний спад, зростання безробіття, невпорядкованість політико-адміністративного розподілу країни, нерозвиненість демократичних засад, місцевого самоврядування, відсутність у місцевої влади досвіду і навичок у проведенні сучасної регіональної політики). Необхідність формування сучасної регіональної політики в Україні на основі досвіду і принципів єврорегіоналізації підтверджується прийняттям в нашій країні Концепції державної регіональної політики. Критичний аналіз цієї концепції дозволив виявити позитивні та негативні сторони цього документу.

Рис. 3 Дивергенція контрастних регіонів (А) та конвергенція промислових регіонів (Б) України у 1996-2001 рр., грн. на душу населення

Рис. 4. Розподіл ВДВ між регіонами України у 2001 р., %

В дисертації доводиться, що імплементація принципів єврорегіоналізації створює підґрунтя підготовки та проведення широкомасштабної політико-адміністративної реформи і реформи місцевого самоврядування, відкриває регіонам можливість саморозвитку, що спирається на ендогенні фактори. Визначається, що розширення можливостей використання ендогенних факторів у просторовому розвитку України обумовлено початком економічного підйому в нашій країні (з 1999-2000 рр.) і пов’язане з творчим використанням досвіду регіональної політики країн Центральної та Східної Європи (ЦСЄ) в створені інноваційного середовища у заохоченні малого і середнього бізнесу, в розвитку інформаційних і торгово-промислових зв’язків. У цьому напрямку виявлено ексклюзивну роль агентств регіонального розвитку у проведенні Концепції державної регіональної політики (ДРП). Запропонована (на основі досвіду Польщі) необхідність розширення функцій Агентств регіонального розвитку (АРР), підвищення їх статусу (включення до їх складу представників громадських та ділових кіл, правоохоронних органів, представників податкових адміністрацій), перетворення Агентств в своєрідний міст між Україною та ЄС.

В дисертації обґрунтовано, що проведення ДРП на принципах єврорегіоналізації не підкріплюється достатньою мірою необхідною інституційною і правовою базою для перетворення регіонів у самодостатні суб’єкти просторового розвитку (не прийнято загальнодержавну програму регіонального розвитку, не визначено повноваження та ступінь відповідальності суб’єктів регіональної політики, неврегульовано належним чином міжбюджетні відносини центру та регіонів). Доведено, що прийняття Бюджетного кодексу України (2001 р.) являє собою перший крок у напрямку перетворень, передбачених Концепцією ДРП. Визначено його суттєві недоліки в порівнянні з відповідним законодавством будь-якої з країн Євросоюзу або ЦСЄ та запропоновано заходи щодо їх зняття: встановлення чіткого розподілу повноважень між центральною і регіональною (територіальною) владою, що підвищить рівень відповідальності за витрати фінансових коштів; підвищення зацікавленості місцевої влади в розширенні податкової бази з основних податків (податок на прибуток, податок на додану вартість, т.і.), що суттєво впливає на розмір доходів місцевих бюджетів; створення ефективної системи контролю за витратами цих коштів. На підставі аналізу зарубіжного досвіду (передусім, досвіду Угорщини) доводиться також, що переносу владних та фінансових повноважень з центру в регіони повинна обов’язково передувати всеохоплююча професійна підготовка та перепідготовка кадрів держслужбовців в регіонах, у відповідності з критеріями, що відповідають євростандартам.

В дисертації виявлено, що успіхи і недоліки регіонального розвитку України (як необхідної умови її інтеграції в ЄС), залежать, на думку дисертанта, не тільки винятково від економічних факторів. Вони зростаючою мірою обумовлюються і суб’єктивними факторами: соціально-політичною активністю населення, відношенням до реформ регіональних еліт, боротьбою з корупцією і т.п.. Тому перспектива регіоналізації України в європейський економічний простір визначаються автором як амбівалентна. На підставі комплексного підходу до розгляду історичних, соціально-економічних та організаційно-правових умов просторового розвитку України, в дисертації розроблено багатоваріантний прогноз регіонального розвитку нашої держави з урахуванням перспектив її інтеграції в європейський економічний простір.

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми визначення інтеграційної складової сучасної єврорегіоналізації. Проблема вирішується за допомогою виявлення нової парадигми регіонального розвитку країн Європи, аналізу самої регіоналізації як стратегічного напрямку в інтеграції країн Центральної і Східної Європи з Євросоюзом.

В результаті здійсненого дослідження зроблено такі висновки:

1. Наукове узагальнення процесів становлення теоретичних основ єврорегіоналізації можливе лише на підставі критичного переосмислення різних поглядів на закономірності й особливості просторової еволюції як системи. Побудована автором система дослідження існуючих теорій і концепцій регіонального розвитку країн Європи вдосконалює його категорійно-понятійний апарат. Вона формує нову парадигму просторового розвитку, яка полягає в постановці і вирішенні проблем цього розвитку на підставі неоінституційного синтезу – продуктивного поєднання інституційно-соціальних засад (передусім, теорій і концепцій регіоналістів-еволюціоністів) з окремими досягненнями традиційної економічної науки (неокласичної та посткейнсіанської).

2. Авторське визначення нової парадигми просторового розвитку як необхідного підґрунтя розвитку європейських інтеграційних процесів в умовах глобалізації, особливостей та характерних рис її формування дозволяє дослідити процес трансформації основних складових цієї парадигми у господарську ідеологію розроблювачів та провідників регіональної політики країн Європи. Визначена господарська ідеологія являє собою еклектичне об’єднання та спрощене переосмислення не тільки положень інституційно-соціальних теорій, але й фрагментів з висновків традиційної економічної науки (звичайно тих, котрі піддаються верифікації).

3. Дослідження переважаючих у той чи інший період господарських ідеологій, конкретно-історичного характеру взаємодії екзогенного та ендогенного факторів просторового розвитку дає підставу визначити умови та причини еволюції різних видів регіональної політики в країнах сучасної Європи, показати роль та значення в цьому процесі інтеграційної складової.

4. Аналіз, на запропонованих автором теоретико-методологічних засадах, соціоекономічної динаміки європейського співтовариства за період 1957-2001 рр. дає змогу навести авторське визначення “нової регіоналізації” як необхідного підґрунтя розвитку європейських інтеграційних процесів в умовах глобалізації, визначити причини її виникнення. До останніх належать посилення дивергенції в межах ЄС та зміни в умовах господарського розвитку, пов’язані, передусім, з обмеженими можливостями центральних і регіональних урядових органів.

5. Встановлено причини виникнення розбіжностей між пріоритетами та цілями євроінтеграції, з одного боку, та потребами регіональної політики – з іншого. Це дає можливість визначити шляхи їх елімінації, які полягають в оптимізації використання бюджетних коштів Євросоюзу на галузеві та регіональні цілі, посиленні вимог до регіональної політики, країн асоційованих з ЄС, досягнення повної її відповідності євросоюзній моделі.

6. У дисертації авторське визначення “нової регіоналізації”, її геополітичної спрямованості дає змогу дослідити роль євросоюзних структур у просторовому розвитку асоційованих з ЄС країн ЦСЄ, виявити зокрема: чому керівництво Євросоюзу із середини 1990 років вважає зусилля і успіхи цих країн в регіоналізації одним з найважливіших критеріїв їх готовності до вступу в ЄС; що спонукає значно збільшити розміри “предвступної” допомоги асоційованим з ЄС державам на цілі регіонального розвитку.

7. Визначення загальних рис процесів регіоналізації на початку транзитивного періоду в країнах ЦСЄ та Україні (економічний спад, зростання безробіття, невпорядкованість політико-адміністративного розподілу країн, нерозвиненість демократичних засад місцевого самоврядування, відсутність у місцевої влади досвіду і навичок у проведені сучасної регіональної політики) та виявлення наявності стійкої кореляції між рівнем реформуванням економіки і досягненнями регіонального розвитку обґрунтовує можливість і необхідність використання основних принципів сучасної єврорегіоналізації (субсидіарність, децентралізація, партнерство, програмування, концентрація) в формуванні сучасної регіональної політики України.

8. Імплементація принципів єврорегіоналізації в Концепції державної регіональної політики (ДРП) створює підґрунтя підготовки та проведення широкомасштабної політико-адміністративної реформи і реформи місцевого самоврядування, що спирається на ендогенні фактори просторового розвитку України (створення інноваційного середовища у заохоченні малого і середнього бізнесу, розвиток інформаційних і торгово-промислових зв’язків і т.і.). Це дає, зокрема, можливість виявити ексклюзивну роль агентств регіонального розвитку у проведенні Концепції ДРП. Запропоновано (на основі досвіду Польщі) розширення функцій Агентств регіонального розвитку, підвищення їх статусу (включення до їх складу представників суспільних та ділових кіл, правоохоронних органів, представників податкових адміністрацій), перетворення Агентств в своєрідний міст між Україною та ЄС.

9. Обґрунтовано, що формування сучасної регіональної політики в Україні на принципах єврорегіоналізації не підкріплюється достатньою мірою необхідною інституційною і правовою базою для перетворення регіонів у самодостатні суб’єкти просторового розвитку: не визначені повноваження та ступень відповідальності суб’єктів регіональної політики, не врегульовані належним чином міжбюджетні відносини центра та регіонів. У цьому зв’язку пропонуються заходи щодо зняття визначеного протиріччя: встановлення чіткого розподілу повноважень між центральною і регіональною владою, що підвищить рівень відповідальності за витрати фінансових коштів; розширення повноважень місцевої влади в рамках існуючої системи оподаткування з основних податків (податок на прибуток, податок на додану вартість, т.і.), що суттєво вплине на розмір доходів місцевих бюджетів; створення ефективної системи контролю за витратами цих коштів. На підставі аналізу зарубіжного досвіду (передусім досвіду Угорщини) доводиться також, що переносу владних та фінансових повноважень з центру в регіони повинна обов’язково передувати всеохоплююча професійна підготовка та перепідготовка кадрів держслужбовців в регіонах, у відповідності з критеріями, що відповідають євростандартам.

10. Виявлено, що успіхи і недоліки регіонального розвитку України як необхідної умови її інтеграції в ЄС, залежать не тільки винятково від економічних факторів. Вони все зростаючою мірою обумовлюються і суб’єктивними факторами: соціально-політичною активністю населення, відношенням до реформ регіональних еліт, боротьбою з корупцією і т.п., тому перспектива регіоналізації України в європейський економічний простір визначається автором як амбівалентна.

11. На підставі комплексного підходу до розгляду історичних, соціально-економічних та організаційно-правових умов просторового розвитку України розроблено багатоваріантний прогноз регіонального розвитку нашої держави з урахуванням перспектив її інтеграції в європейський економічний простір.

Публікації автора за темою дисертації у наукових фахових виданнях:

1.

2.

3.