КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ ЖУРНАЛІСТИКИ

ВЛАДИМИРОВ Володимир Михайлович

УДК 070.165.242.2

ПРОБЛЕМА РОЗУМІННЯ ІНФОРМАЦІЇ

В ЖУРНАЛІСТИЦІ

Спеціальність 10.01.08 журналістика

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ – 2003

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі теорії масової комунікації в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант: доктор філологічних наук, професор

Різун Володимир Володимирович, Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, директор.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Іванов Валерій Феліксович, Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри організації масовоінформаційної діяльності,

доктор філологічних наук, професор

Потятиник Борис Володимирович, Львівський національний університет імені Івана Франка, професор кафедри радіомовлення і телебачення,

доктор філологічних наук, професор

Квіт Сергій Миронович, Національна Українська Києво-Могилянська академія, декан факультету соціальних наук і соціальних технологій

Провідна установа: Дніпропетровський національний університет, Міністерство освіти і науки України.

Захист відбудеться “09” лютого 2004 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.34 Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ-119, вул. Мельникова, 36/1, Інститут журналістики.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розіслано “30”грудня 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор філологічних наук, професор Н.М.Сидоренко.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дисертаційного дослідження зумовлена вимогами утвердження демократичних відносин між вітчизняною пресою та суспільством у контексті національного відродження України, зростанням ролі преси в умовах демократичного реформування країни, необхідність наукових пошуків нових резервів прискорення цих процесів. За нових умов, повязаних з постійно зростаючою загальною інформатизацією, важливість такого дослідження випливає з потреб власне журналістики і журналістикознавства. Зокрема, назрілою є необхідність фундаментальних досліджень із залученням новітніх напрацювань філософії, загальної філології, соціальної психології тощо. Потрібним є розроблення на такій теоретичній базі методик і моделей забезпечення розуміння інформації журналістом, читачем, масовою аудиторією, а також вимоги підвищення ефективності й дієвості ЗМК, повсякденні завдання української преси. Постановки цієї проблеми вимагає необхідність повсякчасного оновлення наукових ресурсів журналістської діяльності, потреби покращення підготовки висококваліфікованих кадрів для ЗМК країни.

Звязок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації входить до комплексної наукової теми № 01БФ045-01 “Системи масової комунікації та світовий інформаційний простір”. Проблематика дослідження появи та оновлення інформації у журналіста, а згодом у масової аудиторії ЗМК пов’язана з багатьма дисциплінами, які викладаються в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, на факультетах та відділеннях журналістики вищих навчальних закладів України, зокрема, „Основи журналістики”, „Теорія і методика журналістської творчості”, „Інформаційні технології”, „теорія масової інформації”, „Теорія масової комунікації” та ін.

Мета дослідження – постановка проблеми розуміння інформації як власне журналістикознавчої і розвязання її через залучення теоретичних і методологічних доробків герменевтики, семіотики та соціальної психології, сучасних поглядів на хаос (невідоме) тощо.

Завдання дослідження:

у галузі теорії журналістики: обґрунтувати тезу про те, що проблема розуміння інформації є однією з актуальних проблем журналістикознавства, яка має власні обєкт, предмет, мету, завдання, методологію, методи вирішення; проаналізувати семіотичні механізми розуміння інформації в журналістиці; довести, що саме інтерсубєктні інформаційні відносини є сферою повного розгортання герменевтичного потенціалу журналістики, дослідити динаміку перебігу ролей субєктів і обєктів розуміння: джерела інформації – журналіста – споживача інформації; з позицій герменевтики розвинути теорію соціальних функцій преси; проаналізувати основні принципи журналістики у світлі теорії розуміння; запропонувати основні моделі розуміння інформації в журналістиці, поставити питання співвідношення (балансу) цих моделей у різних моделях суспільства; на новому теоретико-методологічному матеріалі зясувати, які саме процеси розуміння інформації надають журналістам якісно нові рівні мислення та яким чином це відбувається;

у галузі методології журналістики: розкрити основну структуру розуміння інформації у сфері масової комунікації; виявити, на підставі аналізу пізнавально-перетворювальної діяльності журналістики, її базові пізнавально-перетворювальні функцію і метод; дослідити питання про місію журналістики; розкрити та проаналізувати джерела здійснення розуміння журналістом; дослідити конкретні механізми досягнення розуміння журналістом та його аудиторією через розгортання рівнів розуміння від “Я – Я” до “Всі – Всі” та через механізми розуміння інформації як відчуження змісту події від самої події; розвинути наукові погляди на структуру масової свідомості як сферу масового розуміння; дослідити перешкоди розуміння у сферах індивідуального і масового спілкування; проаналізувати з цих позицій особливості розуміння журналістських текстів масовою аудиторією та механізми верифікації отриманої інформації.

Обєкт дослідження – розуміння інформації в журналістиці, взяте як акт і як процес, як першопочаткова та наступні його форми; розуміння як джерело, чинник, спосіб і умова розгортання пізнавально-перетворювальної діяльності в соціокультурному просторі.

Предмет дослідження – процеси розуміння інформації в журналістиці, що розгортаються як в індивідуальній, так і в масовій свідомості, тобто процеси першорозуміння, інтерпретації, апперцепції, верифікації, аплікації тощо, взяті в контексті масового обміну інформацією, а також перешкоди їх здійсненню.

Методи дослідження. Для досягнення поставленої мети були використані методи дослідження як змісту, так і форми явищ, підданих розгляду, зокрема методи аналізу й синтезу, протиставлення, зіставлення тощо. Вони викладені в окремій главі дисертації.

Дослідження спирається на численні наукові доробки, які розвивалися в світовій науці кількома окремими напрямами і вперше зведені разом у межах одного наукового дослідження.

З одного боку – це світова філософська думка з проблем розуміння та спілкування, представлена працями Арістотеля, Ф. Шлейєрмахера, В. Дільтея, Е. Гуссерля, М. Гайдеґґера, Г.-Ґ. Ґадамера, Г.Г. Шпета, П. Рікера, Ю. Габермаса, Х. Інайхена, Д. Коегі, почасти Д. Девідсона, ряду польських вчених – Є. Кобилінської, Я. Лисека, В. Хринєвича тощо, вітчизняних науковців С.О. Кошарного, М.В. Поповича, С.М. Квіта, Н.В. Чепeлєвої та інших. Ці доробки доповнені теоріями феноменології, комунікативної філософії, інтеракції та деякими іншими. Фундаментальну базу дослідження становлять також праці, присвячені сучасному розумінню хаосу (взятого тут як незрозуміле) та з синергізму.

З другого боку – це проблеми філософської лінгвістики та загального мовознавства, розроблені В. фон Гумбольдтом, О.О. Потебнею, Бодуеном де Куртене, Ф. де Сосюром, Е. Бенвеністом, Л. Блумфілдом, Н. Хомським, Ч. Моррісом, М.М. Бахтіним, О.Ф. Лосєвим, І.Б. Штерн, К.М. Тищенком тощо.

Це й праці з соціальної психології у тій її частині, що наближена до дослідження масового спілкування, а саме погляди Г. Лебона, Г. Тарда, Л. Бінсвангера, С. Московічі, Е. Берна, В. Райха, Н. Еліаса, М.С. Кагана, Б.Г. Ананьєва, Н.П. Чепeлєвої, М.М. Слюсаревського та інших вчених;

Журналістикознавчими джерелами дослідження стали праці У Ліппмана, Г. Лассвелла, Д. МакКвейла, В. Шрамма, Д. Елліота, Д. Р. Барні, Т. Петерсона, Й. Йенсена й В.Пайверса, Е.Денниса й Г. Мерріла, Л.У. Ходжеса, С. Розена, Б. Рівза, Ч. Осгуда, М. Кунчіка й А. Зіпфель, Р. Снодді, Є. Каца, Д. Андерсена й П. Бенджамінсона, К. Черрі, К. МакДоугалла, М. МакЛюена, П. Барвіза й К. Хаммонд, М. Франкеля і багатьох інших, здебільшого вперше перекладені автором з англійської мови. До дослідження залучено ряд наукових праць польських авторів, також перекладених вперше, – Т. Гобан-Класа, П. Жбиковського, В. Добек-Островської, В. Пісарека, К. Якубовича, а також учених київської та московської наукових шкіл – Д.М. Прилюка, М.М. Липовченка, А.З. Москаленка, В.В. Різуна, В.Ф. Іванова, В.І. Шкляра, М.Д. Феллера, Є.П. Прохорова, В.В. Ворошилова, С.Г. Корконосенка, А.А. Казанського та інших.

Безпосередніми попередниками даного дослідження в журналістикознавстві є В.В. Ученова, В.І. Шкляр, Б.М. Сапунов, М.Д. Феллер, В.В. Різун.

Наукова новизна результатів дисертації базується на кількох вихідних положеннях. Досі недостатньо вивченими у журналістикознавстві є процеси виникнення інформації та її наступного багаторазового перерозуміння й верифікації. Герменевтика, однак, досі не виходила за межі дослідження розуміння в його “лінійних” вимірах “Я – Ти”. Теоретичні розвідки філософської лінгвістики також впритул наблизили вчених до постановки проблеми розуміння знака у сфері масової комунікації. На базі досягнень науки на перетині цих основних напрямів, із залученням доробків ряду інших наукових дисциплін, вперше поставлено проблему розуміння інформації у журналістиці як власне наукову, зроблено спробу її вирішення дисертаційними методами.

Уперше визначено герменевтичну послідовність від хаосу через герменевтику до журналістики та врешті до масової свідомості як прикінцевої складової процесу масового розуміння. Визначено нові підходи до аналізу творення (кодування) знака та його декодування як неуникненних етапів руху розуміючої свідомості з винесенням цих процесів до сфери масової комунікації. По-новому формулюється питання щодо особливої ролі журналіста в контексті субєкт-обєктних та інтерсубєктних відносин, яка визначається у дисертації як медіа-субєктна. Запропоновано до визнання базову пізнавально-перетворювальну функцію та відповідні базові пізнавально-перетворюючі методи. Досліджено проблему місії преси, виведено єдиний принцип непорушної єдності об’єктивності й гуманізму в журналістиці, створено герменевтичні моделі преси. Уперше в українському журналістикознавстві досліджено і розвинуто теорію стереотипів У.Ліппмана та його послідовників. Уперше досліджено джерела й методи здійснення (розгортання) розуміння в журналістиці та їх перешкоди. Створено моделі розуміння в журналістиці, що не було зроблено раніше. По-новому розглянуто і суттєво доповнено погляди на процеси індивідуального і масового розуміння журналістського тексту.

Джерелознавча база дослідження – теорії й концепції видатних журналістикознавців, філософів, філологів, соціальних психологів, опрацьовано також публікації в пресі, матеріали телевізійної журналістики, результати соціологічних опитувань.

Практичне значення одержаних результатів. Викладені у дисертації положення використовувалися у навчальному процесі в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, зокрема в Інституті журналістики під час викладання дисциплін “Теорія масової комунікації”, “Інформаційні моделі преси”, в Інституті міжнародних відносин в межах викладання дисципліни “Основи журналістики”, в Київському Інституті реклами під час викладання дисциплін “Теорія і практика журналістської діяльності” та “Основи журналістики”, в Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля в Луганську при викладанні дисциплін “Основи журналістики”, “Теорія і методика журналістської творчості”, в Ягеллонському університеті (Краків, Польща), у Празькому університеті (Чехія) та у Європейській Академії (Берлін, Німеччина).

Апробація результатів дослідження. Основні результати дисертаційного дослідження були представлені на міжнародних конференціях: “Засоби масової інформації та становлення державності в Україні” (13 – 14 жовтня 2000 р., м. Ужгород), “Екологічна міжнародна наукова конференція” (14 – 15 листопада 2000 р., м. Київ); “Українська журналістика сьогодення у світовому інформаційному просторі: співвідношення глобального, загальнонаціонального та регіонального” (27 – 28 вересня 2001 р., м. Дніпропетровськ); “Вчимося жити разом: молоді журналісти проти насильства та нетерпимості” (15 – 16 травня 2003 р., м. Київ); на Шевченківській науковій конференції в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка (24 травня 2002 р., м. Київ); “Молодіжна журналістика на межі тисячоліть” (22 – 23 травня 2003 р., м. Київ); “Журналістика-2003 у дзеркалі моніторингу та інформаційного моделювання ЗМК” (29 – 30 травня 2003 р., м. Київ); на міжрегіональній науково-практичній конференції “Тенденції та інноваційні педагогічні технології підготовки фахівців в умовах трансформації суспільства” (24 – 25 січня 2001 р., м. Луганськ); на науково-практичній конференції “Реклама і дизайн в умовах глобалізації вищої освіти та інформаційної інтеграції” (18 – 19 вересня 2002 р., м. Київ).

Публікації. Основний зміст дисертації викладено в одній монографії та 21 статті у фахових виданнях.

Структура дисертації. Обсяг основної частини дисертації 328 сторінок. Дисертація складається з переліку термінів, вступу, основної частини з пяти розділів, шістнадцяти підрозділів та шести пунктів, із висновків і списку використаних джерел, який нараховує 399 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У переліку термінів подано тлумачення основних наукових термінів, уживаних в дисертації. У вступі викладено актуальність теми дисертаційної роботи, її звязок з науковими програмам, планами і темами Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, мету і завдання дослідження, його обєкт і предмет, методи дослідження, наукову новизну і практичне значення одержаних результатів.

Розділ І “Теоретико-методологічні засади становлення проблеми розуміння інформації у журналістикознавстві” дає можливість представити послідовність наукових підходів до досліджуваної проблеми. У підрозділі 1.1 “Теоретичні передумови виникнення проблеми” аналіз творів визнаних вчених доводить, що лінія наукових розвідок розвязання проблеми розуміння Ф. Шлейєрмахера, Г.-Г. Гадамера, Г.Г. Шпета, П. Рікера ніде не пересікається з лінією таких пошуків В. фон Гумбольдта, О.О. Потебні, М.М. Бахтіна, А.Ф. Лосєва. Спеціалісти зі спілкування (М.С. Каган, А. Брудний, Ю. Сорокин, К. Платонов, В. Попов, Л. Ситниченко тощо) займалися переважно іншими, спорідненими науковими дисциплінами, лише побіжно вдавалися до герменевтики та філософської лінгвістики і лишили поза своєю увагою підходи журналістикознавців до вирішення цієї проблеми. Одночасно у дослідженнях з теорії масової комунікації виявлялося недостатньо зацікавленості у залученні напрацювань з герменевтики, феноменології, сучасних поглядів на хаос тощо до ведення розвідок на власних теренах.

Завдання полягає у тому, щоб застосувати ці напрями теоретичних і методологічних розробок до журналістикознавства, журналістики, до сфери масової комунікації.

У підрозділі 1.2 “Методологічні основи дослідження герменевтичної проблематики ЗМК” ґрунтовно доведено, що розробка методологічних засад міждисциплінарного дослідження сама становить наукову проблему, особливо якщо вона здійснюється вперше у даній теоретико-методологічній сфері та у новому проблемно-поняттєвому просторі. Для досягнення цієї мети необхідно комплексне застосування різноманітних методів наукового дослідження з різних наукових дисциплін. Дослідження базується на діалектичних засадах, методи дослідження онтологічного, гносеологічного, логічного рівнів проблеми розуміння інформації послужили методологічним підґрунтям проведеного аналізу. Оскільки опрацюванню піддано теорії відомих учених, були залучені методи поглибленого дослідження теорій, концепцій, ідей, викладених у текстах дисертацій, монографій, збірках статей та журнальних публікацій в їхньому історичному розвитку. Зібраний таким чином матеріал став основою для широкого застосування методів аналізу, синтезу, порівняння, зіставлення, протиставлення, перенесення теоретичних доробків із одних, вже досліджених обєктів на інші, зокрема, використання доробків філософів, лінгвістів – на терени масової комунікації, що цілеспрямовано до цього не робилося.

Були застосовані загальнонаукові методи теоретичного дослідження, зокрема, методи генералізації, поєднання знань кількох окремих наукових дисциплін у новій системі знань. Структурний та функціональний методи дозволили створити спіралеподібну структуру переходу індивідуального розуміння у масове та відтворити етапи журналістського розуміння як відчуження. Метод моделювання дав змогу (на підставі вже досліджених у науці моделей суспільства та моделей журналістики) створити моделі розуміння інформації в журналістиці, модель джерел журналістського розуміння тощо. Залучення методу формалізації привело до побудови схеми журналістського розуміння як відчуження, допомогло відокремити у цьому процесі окремі шари і етапи.

Широко використані в дисертації методи аналізу і синтезу, аналогії. Методи конкретнонаукові (наприклад, моніторингу наукових текстів) були збагачені методами міждисциплінарного дослідження, що виявилося у взаємозбагаченні залучених методів, які використовуються у філософсько-герменевтичних, філологічних, зокрема семантичних, семіотичних, ономастичних дослідженнях тощо – та у власне журналістикознавчих наукових розвідках.

Межі дисертації не дають змоги детально дослідити конкретні прояви теоретичних висновків. Дослідження носить піонерний характер, в ньому розглядаються теоретичні підвалини дуже масштабної проблеми, а не конкретні шляхи її вирішення в повсякденній практиці засобів масової комунікації (що може стати предметом подальших досліджень, у тому числі й дисертаційних). Це дещо обмежує методичні можливості, залишає недослідженим великий обсяг матеріалу, що є за даних умов неуникненним.

Поширено використовувався під час дослідження комбінований метод дослідження проблемно-змістовних структур окремих наукових текстів, як взятих відокремлено, так і в часовій ретроспективі або у поєднанні з наступним порівнянням цих текстів з текстами інших науковців, які займалися подібними питаннями в межах окремих складових усієї проблеми розуміння інформації. Тут метод зіставлення різних ідей, концепції і теорій різних авторів доповнюється протиставленням різних ідей одного автора (наприклад, раннього і пізнього Г.-Ґ. Ґадамера, раннього О.Ф. Лосєва з створеною ним теорією імені та пізнього як автора теорії відняття значення від речі). Зіставляються також ідеї різних авторів, віднесених у часі, як Ф.Шлейєрмахера та В. Дільтея або У. Ліппмана та Д. МакКвейла, а також сучасників, віднесених один від одного просторово (А.З. Москаленко, Г. Лассвелл та Є.П. Прохоров), та комбіновано, тобто і в часі, і в просторі (О.О. Потебня та ван Дейк Т.А.), або протиставлених приналежністю до різних наукових шкіл (скажімо, постмодерніста У. Еко та деконструктивіста Ж. Дерріда) з тієї самої проблеми.

У підрозділі 1.3 “Герменевтичний універсум і межі журналістики” досліджено, що єднає і що протиставляє розуміння у журналістиці і розуміння у сферах мистецтва та науки, встановлено місце проблеми масового розуміння інформації в межах філософії, філології, соціології. Доведено, що їх єднає універсальність предмету діяльності. Журналістика пізнає все. Отже, прагне зрозуміти все. Однак її специфікою виступає те, що вона прагне передати це розуміння максимально широкій аудиторії, тобто, у кінцевому рахунку, всім. І так само завжди вона прагне змінити буття людей, передусім їх соціальне буття.

У дисертації досліджено, як всезагальна універсальність філософії виступає підґрунтям і вступає у взаємодію з універсальною конкретністю журналістики. Ця остання універсальність легко поєднується з конкретикою будь-яких галузей знань. Зведення разом герменевтики (як теорії та методології розуміння) і журналістики (як безпосередньої практики масового розуміння) виявляє ще й піднесення (розширення) другої до масштабів першої. Поряд зі світом масового спілкування журналістика має забезпечити практичне функціонування герменевтики в світі масового існування.

Визначення меж журналістики в герменевтичному універсумі, по-перше, підтверджує факт їх існування (що не було зроблено в комплексі раніше); по-друге, показує, що визначальними факторами для такої дії є наявність або відсутність водночас: (а) максимальних, соціокультурних вимірів діяльності, (б) субєктного статусу її оперування в цих вимірах; (в) власної пізнавально-перетворювальної функції, виведеної не з інших наук, а з філософії (зокрема з герменевтики); (г) діяльність її має корінитися як в масовому бутті, так і в масовій свідомості, вирішуючи щоразу – через здійснення герменевтичного феномена – задачу їх примирення у досягнутому розумінні.

У розділі ІІ “Базові процеси розуміння у журналістиці” піддано аналізу від теоретико-методологічних задач розвитку журналістикознавства вже існуючі наукові доробки в галузях герменевтики, семіотики, у поглядах на хаос тощо, на яких і мають базуватися подальші наукові розвідки.

Підрозділ 2.1 “Індивідуальні рівні розуміння” присвячено з’ясуванню вихідних положень класичної теорії розуміння, які мають бути взяті до масового розуміння як його елементарні структурні одиниці.

Філософія, зокрема герменевтика, дає журналістам уже напрацьовані теоретичні та методологічні рекомендації, чим є розуміння і в який спосіб його досягати. Фрагментом цього універсального питання, але фрагментом першорядної ваги, є дослідження того, як відбувається розуміння в журналістиці. Ця проблематика дуже важлива для працівників ЗМІ, адже вони щоразу отримують інформацію саме через акт розуміння, а процес розуміння, розгортаючи акт за актом, супроводжує всю мисленнєву роботу журналіста з інформацією, зі словом (знаком). Ці процеси мають бути добре відомі журналістам-практикам і журналістикознавцям не тільки емпірично, а й теоретично і методологічно. Адже професійний пошук, опрацювання та поширення інформації не може не звертатися до системних знань процесів наближення до них, їхньої появи, інтерпретації та навичок їх використання і подолання перешкод на цьому шляху.

Пункт 2.1.1 “Незрозуміле. Наближення до розуміння” подає дослідження появи інформації в масовокомунікаційному просторі, яке необхідно починати не від того моменту, коли вона стала надбанням журналіста чи навіть джерела інформації, а набагато раніше, а саме від незнаного, від хаосу. Задля вирішення журналістських завдань незнане може бути, однак, структуроване, у ньому можуть бути виділені такі стани:

І – невідоме нікому (незрозуміле); це стан відсутності інформації;

ІІ – відоме (зрозуміле) комусь, одній людині (можливо, що і журналістові), і невідоме решті; це стан появи інформації;

ІІІ – відоме обмеженій кількості людей, у тому числі й журналісту, і невідоме решті; це стан поширення інформації;

IV – відоме великій кількості, масовій аудиторії, та невідоме тим, хто з якихось причин не має доступу до джерел масової інформації. Це – стан становлення масової інформації;

V – відоме всім; масова інформація набуває своєї завершеності.

Перший крок здійснення герменевтичного феномена на межі хаосу і знання можна визначити як настання “розуміння нерозуміння”. Між хаосом і власне актом розуміння також існує кілька проміжних станів – передрозуміння. Зокрема, інтуїцію і когнітивну метафору можна, із певними застереженнями, прирахувати до числа герменевтичних журналістських методів, які поглиблено досліджуються у пункті.

У пункті 2.1.2 “Першорозуміння та інтерпретація” розглядається, яким чином розуміння інформації як таке може бути поділене на кілька послідовно здійснюваних станів, які починаються з першорозуміння і поєднуються в єдиний процес інтерпретацією, а завершуються у цьому контексті верифікацією і, за його межами, дією. У дисертації запропоновано схему становлення масового розуміння: І етап – відняття інформації від незнання (хаосу); ІІ етап – настання індивідуального розуміння; ІІІ етап – створення знака й його на-ступне першорозуміння спочатку в індивідуальній (джерела інформації), потім у журналістській, далі у індивідуальній читацькій і, врешті, у масовій свідомості; IV етап – послідовна інтерпретація нового знання спочатку дже-релом інформації, потім журналістом, далі – окремим читачем і, врешті, ма-совою аудиторією; V етап – подолання перешкод на шляху розуміння інформації й її остаточна верифікація у сфері масової свідомості.

У підрозділі 2.2 “Семіотичні засади розуміння у сфері масової комунікації” висвітлюється діалектика знакової природи інформації у процесах її розуміння. Зокрема, доводиться, що універсальність мови та універсальність журналістики збігаються в головних пунктах, а саме – в універсальності кожної з них, в універсальності предмета, з яким вони оперують, і в універсальності людини, для потреб якої вони існують.

У даному контексті ми виходимо з того, що думка існує тільки в мові. Мова є знаковою системою. Знак неодмінно щось означає, але це вимагає наявності, з одного боку, речі, а з другого – субєкта розуміння. Знак обєктивно потребує того, щоб ним обмінювалися, адже в процесі людського обміну індивідуальними варіантами розуміння сутності тієї самої речі значення її знаку уточнюється, наближається до істини. Знак реалізується повною мірою саме в розмові, де старе розуміння його змісту доповнюється чи замінюється новим. Інтенція знака на “когось”, на “інший” субєкт є універсальною та безмежною, адже знак містить у собі будь-що і спрямований на будь-кого. Тільки в субєкті й тільки через субєкт знак здійснює себе, виявляє свою сутність і сутність означуваної речі. Без субєкта неможливо закодувати інформацію в знак, неможливо (нема кому) знак декодувати. Будь-яка річ містить у собі безмежну кількість знаків, а тому немає нецікавих для журналіста речей, є лише невміння окремих працівників ЗМК роздивитися у побаченому знакові інформацію про цілий світ.

Річ теж існує не сама собою, а, так би мовити, у “контексті речей”, і це становить величезний інтерес для журналіста. Він повинен уміти “спитати” річ, що вона означає, знаком чого вона є, і розкрити зміст цього знака – передусім собі, але головним чином іншим субєктам, з якими його поєднує комунікативний простір та спільний інтерес. Все у витлумаченні змісту знака залежить не від того, знаком чого річ є (це нонсенс), а від того, знаком чого побачив цю річ субєкт, тобто той, хто питає: журналіст, вчений, письменник тощо.

Отже, інтенція знака до субєкта має й зворотний напрям: інтенцію субєкта до знака. Замикає “трикутник розуміння” комунікативна інтенція субєкта до субєкта.

Увесь обмін запитаннями та відповідями здійснюється в середовищі мови, через мову й завдяки мові. Зрозуміти правильно знак – означає правильно зрозуміти слово, речення, текст, думку, мову – а отже, й реальну дійсність. Значення – контакт, місток між сутністю речі та її розумінням людиною (людьми). Воно ж є підставою для інтерпретацій, що ними керують інтереси.

Пункт 2.2.1 “Кодування знака як масовогерменевтична дія” присвячено саме розгляду створення знака. Інформація існує у вербальній, тобто в знаковій формі. Відтак процеси появи, літературно-публіцистичного опрацювання та масового поширення інформації є процесами послідовного створення-передавання-сприйняття інформації в знакові. Кожний з цих кроків є також фрагментом процесу розуміння, воно супроводжує і забезпечує кожен рух інформації від людини до людини. Саме тому є необхідним залучення семіотики до вивчення розуміння інформації в журналістиці. Вміння “запакувати” зрозуміле у знакові, “утримувати” його в ньому при різноманітних перетвореннях та розгорнути перед читачем той знак задля кращого розуміння інформації, що була в ньому вміщена, – вимагають від працівників ЗМК особливих професійних знань і навичок як герменевтичного, так і семіотичного характеру.

Семіотичний бік розуміння інформації в журналістиці починається дослідженням процесів створення знака (кодування інформації), представленого у філософсько-філологічних традиціях іменування. В цьому світлі повсякденна праця працівника ЗМК виглядає як послідовне надання імені, поіменовування щоразу нових речей або нових комбінацій існуючих речей.

У пункті 2.2.2 “Декодування знака: розуміння тексту та розуміння дійсності” розглянуто наступні процеси, зворотні за змістом. Подальші процеси розуміння інформації мають вигляд декодування знаків, і тут необхідно принципово відрізняти розуміння тексту (взятого тут як твір) та розуміння дійсності. Всупереч традиції, за якою дослідники звертають першочергову увагу на розуміння аудиторією твору, в дисертації чільним представлене саме останнє: кінцевою метою розуміння твору є розуміння дійсності, відображеної у тексті. Ці напрями розуміння у дисертації розведені та зіставлені, а потім обєднані у новій якості. Читабельність тексту є лише передумовою його справжнього розуміння: спроба підмінити одне іншим є спробою підмінити стилістикою філософію. Проблема розуміння – це проблема співвідношення буття та свідомості, а не лише тексту й читача. Одна справа розуміти текст, інша – розуміти життя за допомогою цього, добре чи недобре складеного, переданого та зрозумілого, тексту. Цей поворот, що вже відбувся у герменевтиці зусиллями М. Гайдеґґера, Г.-Ґ. Ґадамера, слід зробити в журналістикознавстві.

У підрозділі 2.3 “Механізми розуміння інформації журналістом” піддано дослідженню специфіку такого індивідуального розуміння, яким є розуміння журналістське..

Зокрема, пункт 2.3.1 “Апперцепція у сфері масової комунікації” розпочинає тему особливого характеру дослідження механізмів розуміння інформації журналістом, що дає підстави для постановки питання про актуальність для журналістикознавства поняття апперцепції, або пере-розуміння (О.О. ПотебняПотебня визначає її як випадок, коли “отримане вже враження зазнає нових змін, воно ніби сприймається вдруге”, про це пише і Е. Гуссерль). Ця дія має бути виділена як один із чільних етапів здійснення герменевтичного процесу в журналістиці, як етап подолання протиріччя між наявною і новою інформаціями.

У процесах перетворення інформації в журналістиці послідовно апперципують особа, яка першою про щось дізнається (джерело інформації), журналіст та читач. Управління апперцепцією є такою ж бажаною в масовому спілкуванні, як і управління в цілому інтерпретацією. А це вимагає від журналістів поглиблення знань про те, як саме розгортаються процеси пере-розуміння на всьому герменевтичному ланцюгу до тих “чужих” внутрішніх світів маси індивідів-читачів, до яких відсилають вони опрацьовану ними інформацію.

Масове розуміння відтак виступає як нескінченний процес приєднання певного змісту широкими масами людей до свого духовного світу та до спільного духовного досвіду – через тексти, розповсюджені по каналах масової комунікації.

Пункт 2.3.2 “Проблема відповіді масової аудиторії” розвиває дослідження особливостей журналістського пере-розуміння інформації. Апперцепція внутрішньоспрямована, вона не передбачає виходу назовні, явлення відповіді іншим, оскільки її завершення означає “домовленість з собою”. Для спілкування цього недостатньо. Звідси виникає проблема відповіді, переходу з монологу на діалог. У журналістиці вона набуває особливих форм: масове спілкування нібито здійснюється без масової відповіді, але саме в ньому досягається масове розуміння, щоразу створюється нове знання, а отже задля досягнення масового розуміння повинна мати місце відповідь індивіда на отриману від журналіста інформацію, висловлена чи ні, сприйнята чи ні журналістом. Розуміння та інтерпретація ним таких відповідей у їхній масовості є важливою складовою професійної майстерності працівника ЗМІ.

Підрозділ 2.4 “Перетворення індивідуального розуміння на масове” подає наукові розвідки такого важливого етапу досліджуваного процесу, яким є вихід за межі класичного, індивідуального розуміння.

У пункті 2.4.1 “Перехід від субєктності розуміння до інтерсубєктності масової комунікації” дослідження масового розуміння показує, що воно, внаслідок принципово індивідуального характеру розуміння інформації, є діалектичним процесом повсякчасного утвердження субєктного становища індивіда в суспільстві, що супроводжується і забезпечується так само повсякчасним утвердженням його як обєкта масової комунікації та взаємними переходами одного в друге. Журналістові, в цілому журналістиці належить у цих відносинах роль медіа-субєкта. Вона покривлюється до ролі інструмента у тоталітарно керованих суспільствах, де переважають субєкт-обєктні масовоінформаційні відносини; у демократичному суспільстві такі відносини є переважно інтерсубєктними. Вміння журналіста точно визначати співвідношення субєктного й обєктного початків у цих процесах може різко збільшити ефективність і дієвість його роботи, як і діяльності преси в цілому.

Для преси соціально відповідальної моделі не монолог, а діалог з читачем та аудиторією є її сутністю. Діалог – не два монологи, тут відбуваються незрівнянно складніші процеси. Це показано на прикладі, коли бесіда відбувається між джерелом інформації та журналістом, але для аудиторії. Наприклад, діалог на телеекрані щоразу створює унікальну, обємну “розмовну” ситуацію. Двоє в кадрі спілкуються зовсім не так, як при вимкнених телекамерах. Третій, телеглядач, теж бере участь у спілкуванні, але особливим чином. Це – пасивний її учасник, однак “у собі” не менш активний, аніж перші двоє. Двоє розуміють одне одного – й величезна телевізійна аудиторія розуміє кожного з них. Кожен з аудиторії при цьому розуміє окремо.

Те, що відбувається по обидва боки телеекрану, безперечно є спілкуванням, але його особливим видом, яке можна назвати медіа-спілкуванням. Крім двох субєктів, двох окремих незалежних світів, одночасно створюється безліч третіх світів медіа-спілкування. Ці “трикутники” (двоє в кадрі, один з яких є журналістом, та велика кількість “третіх” перед телеекранами) і є в даному випадку структурними одиницями масового розуміння.

Відтак головна відмінність журналіста як медіа-субєкта полягає у тому, що він – обєкт, субєктивований демократичним устроєм суспільства, при цьому устрої можна не тільки мати власну думку, а й навіть відкидати чужі думки. Водночас він і обєктивований журналістикою субєкт, який з власної волі піддається її впливу, вільний у своїх уподобаннях та активний і вольовий у власних рішеннях і діях.

Однак інтерсубєктність спілкування приводить до певного парадоксу. У такій суто людській справі як розуміння, всі можливі інтерпретації можуть бути правильними, так само, як усі вони можуть бути й облудними. Визнання чиєїсь інтерпретації як єдино правильної – надзвичайно ризикована річ, надто коли це робиться апріорно, як у тоталітарно організованих суспільствах. Те, що було мовлене, і те що було зрозуміле, неодмінно відрізняються – за законом Гумбольдта-Потебні. Чим саме відрізняються – лишається невідомим через специфічний характер зворотного звязку, бесіди, загалом спілкування. Як в такий спосіб може здійснитися розуміння, принаймні індивідуальне?

Якщо скомунікованим лишилося тільки те, що зрозумів обєкт – то це позбавляє значення все, що було промовлено субєктом. Обєкт вибере (зауважимо, цілком субєктно) те, що йому треба, хоч би якою була звернена до нього промова. Це добре відомий принцип Рассела: людина несвідомо перетворює те, що вона чула, у те, що вона може зрозуміти. Г.-Ґ. Ґадамер вказує інше: вона перетворює почуте у те, що вона хоче зрозуміти. А що саме вона вибрала-зрозуміла, лишається неясним. Якщо ж врахувати обсяги аудиторії сучасних газет чи глобальної телевізійної мережі, всі учасники масовогерменевтичного обміну стануть на свої місця, й почнуть проявлятися закономірності відносин між ними.

Для визначення реального поля інтерпретації однієї газетної публікації запропоновано формулу для попереднього (приблизного) обрахування:

Х = х(N ; Y), де непевна величина Х є функцією, яка дає значення незліченної кількості здійснених інтерпретацій, N відображає невідому (однак існуючу) кількість людей, які ознайомилися з даною публікацією, Y – кількість здійснених інтерпретацій кожного з споживачів, а це величина, перемінна внаслідок його можливих вагань через більшу, ніж одна, кількість його власних цілей.

При цьому ми виходимо з припущення, що інтерпретації піддано всю публікацію цілком, а це ідеалізує процес: ми не можемо знати, скільки саме з “пяти дабл-ю” хто з читачів сприймає як новину, а що вже було йому відоме раніше, проінтерпретоване ним і тепер включається ним у процес інтерпретації лише пасивним чином. Треба додати до формули ще й k – коефіцієнт взятої до інтерпретації (тобто до нового розуміння) кожною окремою людиною частки інформації, що містилася від початку в повідомленні, та z, що є коефіцієнтом залучення до процесу інтерпретації тих чинників, які у повідомленні від початку не містилися: попередніх (фонових) знань кожного з інтерпретаторів, його аксіологічних установ, упливу почуттів тощо.

Отже, в дуже приблизному значенні виведення інтерпретації за допомогою журналістики з рівня індивідуального на рівень масовий матиме такий вигляд: Х = x(N ; zkY).

Ця формула наочно показує, що непевність, необраховуваність і непередбачуваність є невідємними рисами інтерпретації у сфері масової свідомості (вона, втім, не доводить, що інтерпретація інформації однією особою є справою простою, лінійною та примітивною). Треба також взяти до уваги часовий фактор: читач може подумки вертатися до даної інформації та наново її переінтерпретовувати під впливом нових чинників, взятих як з памяті, так і з оточуючої дійсності: тут ми можемо казати про наявність певного “інтерпретаційного шлейфу”, що тягнеться за першорозумінням інформації в індивідуальній свідомості, так само, як і в масовій.

Якщо ж подивитися на всю справу n-кількісної інтерпретації з найвищого, філософського рівня, стануть очевидними кілька принципових положень.

Подібно до того, як у світі речей немає нічого, окрім вічно рухомої матерії, у світі людей немає нічого, окрім безперервно змінюваного та рухомого спілкування, умовою, засобом і метою якого є розуміння.

З цієї думки з необхідністю випливає наступна: подібно до того, як у світі людей немає нічого, крім нескінченного спілкування – у світі ідей немає нічого, крім вічного обміну інформацією. Він здійснюється у діалозі, існує в соціокультурному масштабі й відбувається через розуміння.

Пункт 2.4.2 “Чотирирівнева структура розгортання розуміння від “Я – Я” до “Всі – Всі” присвячений дослідженню того, в який саме спосіб відбувається перехід від індивідуального до масового розуміння інформації.

Це досліджено в моделі 4-рівневої 12-етапної герменевтичної спіралі, якою розуміння однієї людини піднімається до розуміння масою, суспільством:

1) рівень індивідуальний, “Я – Я” або “Я – Я№”;

2) лінійні рівні “Я – Ти”, “Я – Він”;

3) рівні площинні “Я – Ти – Він”;

4) обємні рівні масового спілкування з допомогою ЗМК “Я – Ти – Вони”, “Я – Ти – Решта”, “Я – Усі” та “Усі – Усі” (“Кожен – Кожен”) –

із повертанням знову до індивідуального рівня, однак у новому, вищому стані “ЯІ – Яі”. Кожен з рівнів та етапів досліджено з погляду змісту та місця у структурі спіралі.

Розділ ІІІ “Теоретичні основи журналістики в світлі теорії розуміння” присвячено дослідженню того, як розвиваються фундаментальні положення журналістикознавства внаслідок залучення до них теорії розуміння, та як класична герменевтика розвивається через використання її у сферах масової комунікації.

Так, у підрозділі 3.1 “Герменевтичні обґрунтування місії журналістики” залучення герменевтики до журналістикознавства дозволяє прояснити цілий ряд її теоретичних проблем. Зокрема, теорія соціальних функцій преси збагачується визначенням місії (надфункції) останньої, яка найповніше виявляється у пресі соціально відповідальної моделі: надавати вільним у своєму виборі людям додаткову соціально значущу інформацію для прийняття ними рішень під їхню власну відповідальність. Найбільшою цінністю демократії є свобода усвідомленого вибору людини. Умовою вільного вибору є достатні знання, тобто володіння правдивою інформацією. В інформаційному забезпеченні свободи вибору громадян і полягає місія журналістики, її надзавдання.

. Принципи преси, зокрема основні, обєктивності й гуманізму, піддані дослідженню у підрозділі 3.2 “Принципи журналістики як кодекс масового розуміння” із залученням теорії й методології герменевтики. У результаті вони також набувають нових якостей, оскільки включають кожен до свого змісту додатковий параметр, а саме розуміння, у тому числі й рефлектуюче. Це дозволяє вивести новий закон стосовно дії основних принципів журналістики – закон діалектичної єдності і нерозривності принципів обєктивності й гуманізму в діяльності ЗМК.

У підрозділі 3.3 “Моделі масового розуміння” показано, що комбінації визначальних якостей здійснення процесів масового розуміння (рівність, свобода, влада та власність) виявляють кілька можливих схем їх типологізації. У дисертації взята за