Дніпропетровський національний університет

Веденєєв Віталій Олексійович

УДК 32.1.8

Політичні традиції як чинник

сталості й наступності у функціонуванні та розвитку політичної системи

23.00.02 – політичні інститути і процеси

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Дніпропетровськ – 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії Криворізького технічного університету.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор

Капіца Володимир Федорович,

завідувач кафедри філософії

Криворізького технічного університету.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Болебрух Анатолій Григорович,

завідувач кафедри історіографії і джерелознавства

Дніпропетровського національного університету;

кандидат політичних наук, доцент

Калиновський Юрій Юрійович,

доцент кафедри філософії Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого.

Провідна установа: Одеська національна юридична академія Міністерства освіти і науки України, м. Одеса.

Захист відбудеться “12” грудня 2003 р. о 14:00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 08.051.08 у Дніпропетровському національному університеті за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, пр. Гагаріна, 72, ауд. 307.

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Козакова, 8.

Автореферат розісланий “10” листопада 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філософських наук, доцент Шепєлєв М.А.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. У перехідних умовах, коли суб’єкти політики ведуть пошуки нової логіки поведінки, модернізуючи канали артикуляції і волевиявлення своїх інтересів, значно підвищується вплив політичних традицій. Встановлюючи внутрішні межі в засвоєнні людьми цілей і політичних стандартів, політичні традиції визначають вибір можливих шляхів здійснення реформ, що існують в суспільстві та установах державної влади. При цьому навіть підтримка владою тих чи інших політичних традицій неминуче відтворює всі риси тимчасової (штучно утримуваної) зовнішньої за формою перебудови, якщо вона не пов’язана з адекватними цим традиціям змінами в політичних стандартах суспільства. Тому навіть закріплені в структурі та функціях органів державної влади принципи демократичної організації суспільного життя без відповідного засвоєння їх громадянами можуть привести лише до поверхових перетворень пострадянських суспільств. А це, в свою чергу, зберігає всі передумови для зовні безпричинного виникнення криз, що дестабілізують політичну систему.

Дослідження політичних традицій має не тільки величезне практичне значення, але становить і серйозну теоретичну проблему. Сучасні теоретичні розробки, присвячені розв’язанню проблем політичних традицій, свідчать про зростаючу зацікавленість у розробленні цієї теми як у вітчизняних, так і в зарубіжних науковців. Серед дослідників, що займаються вивченням проблеми традицій у соціально-політичному середовищі, можна назвати таких західноєвропейських та американських авторів, як Г. Алмонд, С. Верба, Дж. Гасфилд, Ш. Ейзенштадт, С. Колеман, Д. Лернер, У. Мур, Т. Парсонс, У. Ростоу, С. Хантінгтон, Є. Шацький, Е. Шілз. Серед українських дослідників можна виділити: О. Бабкіну, В. Бакірова, Є. Бистрицького, А. Болебруха, П. Гнатенка, Є. Головаху, В. Горбатенка, О. Донченко, О. Забужко, В. Іваненка, В. Капицю, Ф. Кирилюка, І. Кресіну, І. Огієнка, Ю. Романенка, В. Табачковського, О. Токовенка, П. Шляхтуна, Г. Щедрову. Не можна не відмітити внесок у розв’язання проблеми політичних традицій таких російських учених, як О. Ахієзер, Д. Драгунський, А. Зубов, Н. Лапін, Е. Маркарян, А. Мельвіль, А. Панарін, В. Плахов, А. Салмін, О. Соловйов, В. Хорос. Незважаючи на достатньо велику кількість авторів, працюючих над проблемами політичних традицій, зацікавленість ними так і не перетворилась у розвинену політологічну теорію традиції. Тому першочерговим завданням даного дослідження є побудова дієздатної моделі політичних традицій, яка б, по-перше, пояснювала соціокультурну детермінацію політичного процесу не на загальнотеоретичному рівні, а насамперед на його темпорально-просторових засадах, і, по-друге, давала б можливість окреслити перспективи інноваційно-політичних перетворень, особливо в перехідних суспільствах.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження пов’язана з розробленням наукової теми “Соціокультурні вектори постіндустріального розвитку Криворізького регіону”, що її здійснює кафедра філософії Криворізького технічного університету.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає у виявленні сутнісної специфіки політичних традицій як фактора, що забезпечує сталість і наступність у функціонуванні і розвитку політичної системи. Досягнення встановленої мети передбачає постановку та реалізацію наступних завдань: –

розкрити системний характер політичних традицій в умовах політичного процесу; –

проаналізувати сутність, зміст, форму, структуру і функції політичних традицій як параметри системоутворення на його концептуальному рівні; –

виявити особливості функціонування механізмів екстеріоризації політичних традицій на процесуальному рівні системоутворення.

Об’єкт дослідження: місце та роль політичних традицій у функціонуванні та розвитку політичної системи суспільства.

Предмет дослідження: вплив політичних традицій на сталість і наступність у функціонуванні та розвитку політичної системи.

Методи дослідження. Реалізація мети і завдань дослідження допускає розробку і застосування комплексної методики, основу якої складають історико-політичний, соціокультурний і системний підходи. Історико-політичний підхід дозволяє хронологічно упорядкувати велику кількість фактичного матеріалу. Соціокультурний підхід дає змогу запропонувати цілісне й одночасно логічно обґрунтоване бачення морфології вітчизняного політичного процесу. Системний підхід дозволяє, по-перше, сформулювати динамічну модель політичної традиції, що характеризується як рухливе утворення, що не суперечить змінам і є їх провідником, по-друге, логічно поєднати матеріал, що викладається в межах дисертаційного дослідження, створивши цілісну картину соціально-політичного процесу функціонування та розвитку політичної системи. У роботі активно використовуються загальнологічні методи (аналізу та синтезу, індукції та дедукції, змістовно-описовий, класифікації тощо), а також порівняльний, ретроспективний, змістовнодескриптивний, ідеально-типовий методи.

Наукова новизна отриманих результатів. У межах дисертаційної роботи автором розроблена концепція динамічної моделі політичних традицій, яка розкриває роль останніх у забезпеченні сталості й наступності у функціонуванні та розвитку політичної системи. Запропонована концепція конкретизується в наступних положеннях наукової новизни: –

з’ясовано, що політичні традиції є невід’ємною складовою частиною політичної системи, чинником сталості й наступності в її функціонуванні та розвитку, складають підгрунтя процесів конституювання і відтворення політичної системи, виступаючи початковою (відправною) точкою кожного з циклів її функціонування та розвитку; –

показано, що сукупність політичних традицій, сформованих у межах єдиного соціокультурного простору, характеризується як система, що саморозвивається, яка представлена на двох рівнях: концептуальному (розкривається через такі параметри, як сутність, зміст, форма, структура і функції політичних традицій) і процесуальному (розкривається через такі механізми екстеріоризації політичних традицій, як “акультурація-декультурація”, “символізація”, “інституціоналізація-деінституціоналізація”); –

визначено, що в сутнісному вимірі політичні традиції є своєрідним механізмом політичного розвитку, основу якого складає стабілізація змін політичних відносин у їхній історичній інерції як особливому негативному прояві руху; –

розкрито, що в морфологічному вимірі політичні традиції є інформаційно-когнітивним контуром, який складається з трьох взаємозалежних елементів: двох співнаправлених складових руху інформації, які пов’язані між собою безпосереднім носієм традицій – суб’єктом політики. Перша складова руху інформації, спрямована вздовж координати часу, характеризує трансльовану інформацію, по-перше, як факт, що містить моделі політичного мислення і поведінки, та, по-друге, як процес трансмісії (передачі) цієї інформації. Друга складова руху інформації спрямована вздовж координати векторів зовнішнього середовища і втілює зв’язок з ним, відображаючи тенденції до зміни (тобто поліваріантність) в межах однієї традиції; –

доведено, що у функціональному вимірі політичні традиції в умовах функціонування та розвитку політичної системи покликані здійснювати кумуляцію (процес, при якому відповідна інформація концентрується, набуваючи форму загальнодоступних до сприймання зразків політичного мислення і поведінки), консервацію (процес фіксації/відтворення минулого у теперішньому, завдяки чому здійснюється регенерація минулих соціально-політичних відносин у нових умовах) та трансляцію (процес політичної комунікації, який в умовах реального соціально-політичного середовища поєднує трансльований соціально-політичний досвід і самий канал проходження інформації) соціально-політичного досвіду; –

розкрито, що “акультурація-декультурація” як механізм екстеріоризації політичних традицій відображає, по-перше, процеси інформаційного обміну, взаємовпливу одного політичного середовища на інше, де в межах однієї політичної системи цілком або частково сприймаються зразки політичного мислення та поведінки інших політичних систем (акультурація), по-друге, – зміни, які відбуваються в реципієнтній політичній системі під впливом донорської, де реципієнтне політичне середовище здійснює “добір” елементів донорського, адаптуючи, відторгуючи або синкретизуючи їх (декультурація); –

встановлено, що “символізація” як механізм екстеріоризації політичних традицій припускає, що нейтральні за своїм значенням символи, які є потенційними носіями політичних традицій, відображують у різних комунікативних системах (системі символів і системі традицій) тотожні соціально (політично) значимі поняття; –

доведено, що “інституціоналізація-деінституціоналізація” як механізм екстеріоризації політичних традицій детермінується стійкими та притаманними цьому суспільству зразками політичного мислення і поведінки, які утворюються внаслідок, по-перше, “інституціоналізації”, що пов’язується з становленням нових соціальних (політичних) інститутів через процес становлення та прийняття суспільством нових соціальних правил (аспект легальності), утворення спеціалізованих організаційних структур (організаційно-інфраструктурний аспект) та формування ставлення масових суб’єктів до соціальних правил і організаційних структур, які відбивають згоду людей з цим інституціональним устроєм (аспект легітимності), по-друге, “деінституціоналізації”, що пов’язується з процесом руйнування інституційних утворень, зміни соціальних правил і явним/латентним неприйняттям інституціональних вимог до політичної поведінки.

Практичне значення одержаних результатів. Запропонована концепція динамічної моделі політичної традиції розкриває сутність явища сталості й наступності у функціонуванні та розвитку політичної системи, створює необхідні теоретико-методологічні засади для подальшої розробки концепції політичної традиції, окреслює нові перспективні напрямки аналізу соціокультурної детермінації процесу політичних перетворень. Особливо важливого значення результати дослідження набувають у галузі політичних технологій, оскільки розкривають морфологію та континуум політичного процесу. Матеріали дисертації можуть використовуватися в навчальному процесі при вивченні курсу “Політологія”, а також при розробленні спецкурсів і семінарів у системі фахової підготовки політологів.

Особистий внесок здобувача. Результати цього дослідження здобуті автором самостійно. За темою дисертації автор одноосібно підготував 12 публікацій.

Апробація результатів дослідження. Окремі положення дисертаційної роботи були апробовані автором в одноосібних доповідях на Міжнародній науково-практичній конференції “Проблемы диагностики и прогнозирования социально-экономических ситуаций” (м. Кривий Ріг, 1992 р.); Міжвузівській науково-методичній конференції “Проблеми регіональної підготовки спеціалістів. Соціокультурна політика регіональних вузів у розвитку безперервної освіти” (м. Кривий Ріг, 2000 р.); Міжвузівській науково-методичній конференції “Проблеми практичної гуманізації навчально-виховного процесу. Ствердження національної ідеї гуманізму, духовності, злагоди і співпраці в процесі навчання і виховання” (м. Кривий Ріг, 2001 р.); Першій міській конференції інтелігенції Кривбасу “Громадянська ініціатива інтелігенції Кривбасу в формуванні культурно-індустріального обличчя регіону XXI сторіччя” (м. Кривий Ріг, 2001 р.); Mіжнародній науково-теоретичній конференції “Філософія Джона Локка і сучасність” (м. Дніпропетровськ, 2001 р.); Міжвузівській науково-технічній конференції “Проблемы развития Криворожского железнорудного бассейна” (м. Кривий Ріг, 2002 р.).

Основні положення дисертації були обговорені на засіданнях секції політології кафедри філософії Криворізького технічного університету (1998-2002 рр.), теоретичному семінарі кафедри політології Дніпропетровського національного університету (травень, 2003 р.). Здобувачем здійснено апробацію головних аспектів дисертаційного дослідження під час читання навчальних курсів “Політологія” та “Соціологія” у Московському державному університеті, Криворізькому технічному університеті, Дніпропетровському національному університеті.

Публікації. За темою дисертації автором одноосібно здійснено 12 публікацій загальним обсягом 13 авт. арк., з них 4 статті – у наукових фахових виданнях України (загальний обсяг 2,15 авт. арк.), 2 статті – в інших виданнях (загальний обсяг 1,2 авт. арк.) та 5 тез доповідей на наукових конференціях (загальний обсяг 1,65 авт. арк.), а також 1 навчальний посібник “Политическая культура постсоветских обществ: традиции, либеральные ценности и перспективы” (ISBN 5-7763-1864-5; загальний обсяг 8 авт. арк.).

Структура дисертації. Мета й завдання дослідження обумовили структуру роботи, яка складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 199 сторінок, з них 22 сторінки – список використаних джерел (278 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У першому розділі “Огляд літератури та загальна методика дослідження” розглянуто джерельну базу та стан наукової розробленості теми в науковій літературі, описано комплексну методику аналізу політичних традицій як чинника, що забезпечує сталість й наступність у функціонуванні та розвитку політичної системи.

У першому підрозділі “Огляд літератури” показано, що питання щодо минулого хвилювало людство ще задовго до того, як виник сам термін “традиція”. Теоретичні розробки минулого і сучасності, присвячені проблемі традицій, свідчать про розуміння важливості цієї теми як у вітчизняних, так і в закордонних наукових колах. Але як стверджує польський історик суспільної думки Є. Шацький, сама по собі зацікавленість цією проблемою так і “не принесла плодів у вигляді розвинутої теорії традиції”, теорії, в межах якої була б сформульована логічно обгрунтована і загальновизнана серед науковців концепція традицій. Аналіз наукової літератури свідчить про те, що цей стан речей пояснюють декілька обставин. По-перше, найчастіше у науковій літературі поняття “традиція” виступає допоміжним у зв’язку з вивченням таких складних явищ як “культура”, “самобутність”, “соціокультурне середовище”, “спадщина”, “наступність”. По-друге, велика кількість підходів, що використовуються при вивченні традиції, породжує численність інтерпретацій цього явища. Інтерпретація традиції змінюється не тільки від автора до автора, але інколи і від роботи до роботи в спадщині одного автора в залежності від мети дослідження. Все вищесказане стосується і вивчення політичних традицій, інтерес до яких, як свідчить історія, зростав саме на “зламі епох”, у контексті протиставлення “нового” “старому”, раціонального традиційному (у вигляді, наприклад, консерватизму Е. Бьорка, М. Оукшотта та ін. доби Великої французької революції).

У контексті теми дисертаційного дослідження існуючі підходи і притаманні ним дефініції традиції формують дві точки зору: перша, що існувала до початку, і друга після початку 80-х рр. ХХ ст. Перша точка зору фіксує факт абсолютизації ознаки стійкості традиції та різке протиставлення традиції й інновації. У 50- 60-і рр. ХХ ст. її підтримували вітчизняні науковці Л. Буєва, С. Єсенгелдієв, Т. Пронічєва, Н. Сарсенбаєв, А. Улєдов та ін., серед закордонних науковців її поділяли прихильники класичного варіанту теорії модернізації К. Керр, Д. Лернер, Т. Парсонс, У. Ростоу та ін. Друга точка зору фіксує тенденцію до більш збалансованого тлумачення протиставлення традиції й інновації, в зв’язку з чим ознака стійкості набуває більш відносного значення. Серед вітчизняних науковців її поділяли: О. Арутюнов, В. Власова, В. Воловик, Е. Маркарян, О. Осипова, В. Плахов, І. Суханов та ін., серед закордонних ? Дж. Гасфілд, Дж. Дерретт, С. Ейзенштадт, Д. Левін, Дж. Маркофф, У. Мур, С. Хантінгтон, Б. Хіггін, Е. Шилз, погляди яких виникли на хвилі перегляду ключових положень теорії модернізації.

У змістовному сенсі при порівнянні цих двох позицій, що стосуються розробки загальнотеоретичного поняття “традиція”, спостерігаються загальні тенденції як у розвитку вітчизняної, так і закордонної наукової думки. Головне – це відхід від сугубо статичного розгляду традиції (у рамках моделі традиції Вебера – Парсонса), який перебільшував ступінь сталості традиції. Звернення до динамічного розгляду традиції дало змогу інакше трактувати питання про співвідношення традиції та інновації, традиції і сучасності. Простежується тенденція до розширення змісту поняття “традиція”: затверджуються погляди на традицію як універсальне явище, що присутнє у всіх сферах суспільної життєдіяльності. Було подолано принципове протиставлення традиційного і раціонального способів соціальної регуляції, що дозволило по-новому глянути на питання про місце традиції в сучасну епоху. Загальною можна вважати тенденцію до більш чіткого розмежування понять “культура” – “традиція” – “звичай”. Зрозуміло, це не виключає розбіжностей у поглядах дослідників.

У сучасній науковій літературі тема політичних традицій розробляється в зв’язку з розглядом проблем пострадянського політичного розвитку. Зокрема, можна виділити роботи: по проблемі утвердження нової стратегії сталості (А. Бєлінський, Т. Метельова, О. Штика та ін.); з питань умов незворотності трансформацій і їхньої результативності (Є. Головаха, В. Горбатенко, Р. Іванух, С. Катаєв, Т. Нагорняк, В. Полохало, Н. Хамітов та ін.); по визначенню засад консолідації суспільства перехідного періоду, взаємодії традиції й інновації (Д. Кауфман, О. Рудакевич, Т. Сичова, С. Тихоміров та ін.); а також по аналізу світового досвіду сталості політичних режимів (А. Галкін, А. Зубов, С. Михайлов, А. Салмін та ін.). Характерною рисою є звертання до того або іншого чинника збалансованого функціонування режиму (М. Боришевський, М. Козловець, О. Кучеренко, М. Міщенко та ін.) Але жодної роботи, присвяченої теоретичному осмисленню феномену політичних традицій саме як політико-системного феномену, майже не існує і на цей час.

У другому підрозділі “Загальна методика дослідження” зазначається, що для реалізації поставленої мети використовується комплексна методика, основу якої складають історико-політичний, соціокультурний і системний підходи.

Історико-політичний підхід дозволяє, по-перше, хронологічно упорядкувати велику кількість фактичного матеріалу, який характеризує зміст соціального континууму вітчизняного політичного процесу, показати зростаюче запізнення трансформаційних процесів, їхню дискретність та прискорення їхнього маятникового пульсу (у вигляді коливань від традиціоналізації до лібералізації), зазначити певну кількість історичних форм вітчизняної політичної системи та етапи розвитку української національної ідеї, по-друге, надати темпоральний вимір політичній традиції, яка підпорядковує ці процеси.

Соціокультурний підхід дає змогу запропонувати цілісне й одночасно логічно обґрунтоване бачення морфології вітчизняного політичного процесу, тієї конкретно-історичної комбінації сегментів політичного середовища та притаманних їм політичних традиції, що впливають завдяки діяльності людини на стан політичної системи. Специфіка соціокультурного підходу полягає в тому, що він інтегрує три виміри людського буття (тип співвідношення людини і суспільства, характер традицій (зразків мислення і поведінки), тип соціальності) саме як фундаментальні, найважливіші складові людських спільнот. При вивченні трансформації два принципи соціокультурного підходу виконують критеріальні функції: принцип антропосоціетальної відповідності дозволяє судити про зміст трансформації, про якісну її спрямованість, а принцип соціоінформаційного балансу дозволяє визначити її змістовні границі (початок і завершення).

Системний підхід дозволяє, по-перше, показати гетерогенність вітчизняного політичного середовища на темпоральному (історичному) та соціально-просторовому рівні, зазначити його динаміку, яка обумовлена існуванням двох соціально-політичних полюсів (і супутніх їм політичних традицій), по-друге, сформулювати динамічну модель політичної традиції, що характеризується як рухливе утворення, що не суперечить змінам і є їх провідником, по-третє, логічно поєднати матеріал, що викладається в межах дисертаційного дослідження, створивши цілісну картину впливу традицій на соціально-політичний процес функціонування та розвитку політичної системи.

У другому розділі “Концептуальні виміри політичних традицій як чинника сталості й наступності у функціонуванні та розвитку політичної системи” розкривається концептуальний рівень аналітичної реконструкції динамічної моделі політичних традицій.

У першому підрозділі “Політичні традиції як система, що саморозвивається” показано, що існування політичної системи являє собою єдиний і цілісний політичний процес, що має стадійний характер і складається з етапів конституювання і відтворення компонентів політичної системи; прийняття і виконання управлінських рішень; контролю за функціонуванням і напрямком розвитку політичної системи. Політичні традиції актуалізуються завдяки діяльності людини, детермінують вид і стан політичної системи, додають її розвитку сталість та наступність. Як системоорганізуючий елемент, політичні традиції підтримують у політичній системі оптимальний стан політичної ентропії, що зберігає цілісність системи. Відзначаючи регулятивну роль традицій, автор підкреслює, що мова йде про більш тонкі і складні зв’язки, ніж “банальна цивілізаційна детермінація” (Г. Вайнштейн, Дж. Маркофф).

У другому підрозділі “Сутнісний вимір політичних традицій” відзначається, що в межах розробленої методології традиція може бути представлена як інформаційно-когнітивний контур (об’єктивний за характером атрибут суспільства й елемент політичної культури). Політична традиція передається негенетичним (вербальним або письмовим) шляхом, актуалізується, виходячи з соціокультурної “оснащеності” людини, свідомо (вибірково) або несвідомо. Як продукт спільної діяльності людей, вона є формою, абстрагованою від поведінки конкретного індивіду, колективної адаптації співтовариства до політичного середовища, й у той же час, має властивість структурувати це середовище. Вона має односпрямований, просторово-темпоральний, процесуальний, безперервний (актуальний, латентний, спорадичний), відносно сталий, інерційний характер; потенційно динамічна, що дозволяє їй забезпечувати сталість й наступність у функціонуванні та розвитку соціуму (політичної системи), виявляє здатність до істотної перебудови, формуючи поліваріантний ряд.

Сталість традиції є однією з характерних формальних ознак її сутності, що абсолютизувалася і була прийнятна лише при статичному підході, що існував у межах теорії модернізації 50-60-х рр. XX ст. (Д. Лернер, Т. Парсонс, У. Ростоу). Автор підкреслює, що при вивченні традицій у реальному політичному житті в умовах функціонування і розвитку політичної системи, тобто в стані динаміки, мова може йти лише про її відносну сталість (Дж. Маркофф, А. Мельвіль, С. Хантінгтон). Відносна сталість дозволяє забезпечувати як наступність у процесі функціонування політичної системи, так і деяку інноваційність у розвитку політичних інститутів, що забезпечує адаптацію процесів системоутворення до мінливих умов зовнішнього середовища під час актуалізації традиції завдяки діяльності суб’єктів політики.

У третьому підрозділі “Морфологічний вимір політичних традицій” розкривається роль структурних особливостей політичних традицій у забезпеченні сталості й наступності у функціонуванні та розвитку політичних суб’єктів. З погляду теорії систем, що самовідтворюються, до яких належать і політичні традиції, у межах динамічної моделі політичної традиції на її концептуальному рівні можна виділити три структурних елементи: дві співнаправлені складові рухи інформації опосередковано пов’язані між собою безпосереднім носієм політичних традицій – суб’єктом політики.

Перший елемент – складова руху, спрямована вздовж координати часу (темпоральна характеристика), являє собою вектор передачі політичної інформації від покоління до покоління. У контексті політичного процесу ця складова представлена як єдність двох основ: процесуальної і змістовної. Вона уособлює одночасно як процес трансмісії (передачі) інформації, так і саму цю інформацію, що містить моделі політичного мислення і поведінки.

Сукупність зразків політичного мислення і поведінки представляє надперсональний політичний досвід, який не має авторства, абстрагуючись від реального політичного життя, – субстанціальний регулятор – утворення, що включає в себе, з одного боку, матрицю-інформацію про автентичну традицію як таку (Tr St) і, з іншого боку, матрицю-інформацію про цю традицію, але вже суб’єктивно сприйняту і актуалізовану в політичному просторі конкретною людиною (S1; S2; S3Sn). Для наступних поколінь ця сукупність зразків політичного мислення і поведінки втілює у собі певний політичний досвід (Tr St; Tr1;Tr2Trn), що, по-перше, збільшується в геометричній прогресії за рахунок включення в політичне життя нових суб’єктів політики, а, по-друге, складає інтериорну сторону сутності феномена поліваріантності в межах однієї політичної традиції.

Екстеріорну сторону феномена поліваріантності традиції представляє другий елемент. Ця складова руху інформації, проходить уздовж узагальненої координати векторів зовнішнього середовища і являє собою вектор політико-екологічних зрушень. Вона втілює у собі тенденції до змін в самоорганізації традиції як динамічній (відкритій) системі, тенденцій, що виникають під впливом зовнішнього середовища. Поняття “вектори середовища” співвідносне з економічним, політичним, культурним та ін. факторами суспільного буття, вплив яких на людину як суб’єкта політики, фактичного носія традицій (S1; S2; S3; … Sn) – це суть, причина поліваріантності в межах однієї традиції. Крайні форми поліваріантності традиції мають прояв у різних формах – актуальній (явній), потенційній (латентній) та спорадичній.

Автор відзначає, що запропонована модель включення традиції в політичне життя розкриває, по-перше, нерозривний зв’язок внутрішньоструктурної динаміки традиції з динамікою політичного процесу; по-друге, говорить про те, що рух традиції в межах політичного процесу забезпечується не тільки власним процесом збереження, але і процесом зміни – це діалектика, що характеризує роль традиції як чинника, що забезпечує сталість й наступність у функціонуванні та розвитку політичної системи.

Особливе місце в цих процесах, пов’язаних з актуалізацією інформації, займає особистість (Г. Алмонд, С. Верба) ? безпосередній носій політичних традицій. Вона виступає як соціальний фактор ? третій елемент, що забезпечує зв’язок у запропонованій структурі політичної традиції і додає їй, по-перше, логічну цілісність та оформленість, а, по-друге, соціально-політичну своєрідність. Е. Фромм визначив цю своєрідність як “протиріччя, іманентні людському буттю”, що виявляються в альтернативності соціальних дій людини, у проблемі вибору між регресивним і прогресивним, традиційним і інноваційним. На думку автора, це істотно впливає на перспективи розвитку політичної системи, тому що у функціональному змісті соціальний фактор опосередковує об’єктивно існуючий колективний досвід минулих поколінь і сучасний процес його екстеріоризації.

У четвертому підрозділі “Функціональний вимір політичних традицій” відзначається, що у вітчизняному та зарубіжному суспільствознавстві існує кілька протилежних позицій, що пояснюють процес функціонування традицій. І. Суханов, О. Кентлі, С. Колеман та ін. вважають, що функціонування традицій забезпечується не нормативними актами, а силою суспільної думки, авторитетом традиції.

Автор дотримується іншої точки зору, вважаючи, що в реальних умовах функціональна природа політичних традицій визначається, в залежності від обставин, як нормативними, так і ненормативними факторами (О. Ахієзєр, В. Воловик, В. Плахов, Б. Хіггінс та ін.). Так, потреба в самоорганізації суспільства в умовах функціонування та розвитку політичної системи не потребує застосування нормативного чинника у вигляді насильства. Але влада може проводити стосовно політичних традицій певні дії, нормативно стимулюючи одні і забороняючи або соціально обмежуючи інші традиції. У функціональному змісті традиції забезпечують процес циркуляції політичного досвіду: процес переходу особистого досвіду в груповий і трансформацію групового (синтезованого і концентрованого) досвіду в особистий, що і забезпечує сталість й наступність у функціонуванні та розвитку політичної системи.

У третьому розділі “Механізми трансляції (екстеріоризації) політичних традицій на етапі функціонування та розвитку політичної системи” розкривається процесуальний рівень аналітичної моделі політичних традицій, що має прояв завдяки дії механізмів екстеріоризації.

У першому підрозділі “Акультурація-декультурація” як механізм екстеріоризації політичних традицій” доводиться, що “акультурація-декультурація” відображає, по-перше, процеси інформаційного обміну, взаємовпливу одного політичного середовища на інше, де в межах однієї політичної системи цілком або частково сприймаються зразки політичного мислення та поведінки інших політичних систем (акультурація), по-друге, – зміни, які відбуваються в реципієнтній політичній системі під впливом донорської, де реципієнтне політичне середовище здійснює “добір” елементів донорського, адаптуючи, відторгаючи або синкретизуючи їх (декультурація).

Особливості дії механізму “акультурація-декультурація” показано дисертантом на прикладі становлення, функціонування та розвитку політичної сфери українського суспільства, яка лише з 1991 р. починає існувати як більш-менш структурована політична система. Специфіка політичного життя в Україні в темпоральному вимірі обумовлена низкою чинників. По-перше, відставання, яке викликане більш пізнім порівняльно з іншими європейськими народами виходом східно-слов’янських племен на історичну арену. По-друге, гетерогенність політичного середовища, яка обумовлена існуванням двох соціально-політичних полюсів (і відповідних до них політичних традицій). Специфіка формування політичного середовища, геополітичне положення країни обумовили зростаюче запізнення трансформаційних процесів, їхню дискретність та прискорення їхнього маятникового пульсу, що мало прояв у вигляді домінуючої традиціоналізації (М. Лапін) або лібералізації (Т. Парсонс). Відповідно до характеру політичної трансформації автор виділяє такі етапи становлення, функціонування та розвитку політичної сфери українського суспільства: “київський” (ІХ-ХІІI ст.), “литовсько-польсько-козацько-московський” (ХІV-ХVІІ ст.), “імперський” (ХVІІІ-початок ХХ ст.), “радянський” (1918-1991 рр.) і “пострадянський” (з 1991 р.). Параметричні характеристики політичної сфери українського суспільства на цих етапах існували в соціально обмеженому (оскільки українське населення було розколото і частинами знаходилося в межах різних суспільно-державних утворень, де домінували різні політичні полюси з відповідними ним політичними традиціями) або в латентному стані. Починаючи з 1991 р. вони актуалізуються сучасними процесами становлення, функціонування та розвитку політичної системи України. Це, безумовно, сприяє процесам експлікування (переведення із латентного стану) параметричних характеристик політичної сфери українського суспільства, що має своїми наслідками формування інтегрального (синтезованого) комплексу зразків політичного мислення та поведінки.

У другому підрозділі “Символізація” як механізм екстеріоризації політичних традицій” зазначається, що “символізація” допускає процеси трансформації (Я. Дамбска, Т. Парсонс, Ч. Пірс), де нейтральні за своїм значенням конвенціональні знаки-денотати (слова, речі, дії або образи і т.п.) набувають певної символічної форми, стають носіями традицій (зразків політичного мислення та поведінки), відображуючи у різних комунікативних системах (системі символів і системі традицій) тотожні соціально значимі поняття. Набуваючи політичного змісту, символи стають носіями спрощених образів, які легко засвоюються і здатні спонукати людей до відповідних дій (Г. Лебон), притаманних лише певному політичному середовищу. Таким чином, в наслідок перцепції (сприйняття) певних символів забезпечуються певні риси (сталість й наступність) у функціонуванні та розвитку політичної системи. Трансляція політичних традицій завдяки результативному і адекватному сприйняттю знака-денотата залежить від рівня соціальної обумовленості (звичайності) символу в цьому політичному середовищі (С. Кусьмерський), де він може класифікуватися як політичний явно, латентно або у термінах схованих прагнень.

Гетерогенність українського політичного середовища у соціально-історичній площині, обумовлена існуванням двох соціально-політичних полюсів (ліберального і традиціоналістського) та відповідних ним політичних традицій, відбивається і на соціально-просторовому рівні, тобто в межах кожного етапу у вигляді окремих сегментів політичного середовища. На сучасному етапі - це оновлююче-демократичний, оновлююче-радикальний, традиційно-радикальний, традиційно-консервативний, традиційно-виконавський та адаптивний сегменти. Конкретно-історична комбінація сегментів політичного середовища та притаманні цим сегментам домінуючі політичні традиції (О. Соловйов), що існують у соціально обумовлених символах, формують лише найбільш сталі риси у функціонуванні політичної системи, породжуючи феномен наступності в її розвитку.

У третьому підрозділі “Інституціоналізація-деінституціоналізація” як механізм екстеріоризації політичних традицій” розкривається процес відтворення у суспільстві “гнучкого балансу” існування, завдяки становленню та руйнації інститутів політичної системи. “Інституціоналізація-деінституціоналізація” детермінується стійкими та притаманними суспільству традиціями (зразками політичного мислення і поведінки), які утворюються внаслідок, по-перше, “інституціоналізації”, що пов’язується із становленням нових політичних інститутів через процес втілення та прийняття суспільством нових соціальних правил, які є проявом певних зразків політичного мислення і поведінки (аспект легальності), з утворенням спеціалізованих організаційних структур (організаційно-інфраструктурний аспект) та з формуванням ставлення масових суб’єктів до соціальних правил і організаційних структур, які відбивають згоду людей з цим інституціональним устроєм (аспект легітимності), по-друге, “деінституціоналізації”, що пов’язується з процесом руйнування інституційних утворень, змінами соціальних правил і явним/латентним неприйняттям інституціональних вимог до політичного поведінки.

За сучасних умов трансформації українського суспільства у відтворенні сталості й наступності функціонування та розвитку політичної системи є певні труднощі. Вони пов’язані з проявом амбівалентності суспільства та особистості (Р. Мертон) у вигляді “подвійної інституціоналізації”. Це дисонансний етап існування політичної системи, коли її функціонування детермінується різними політичними традиціями, по-перше, радянської доби, що мають російське коріння, а, по-друге, ліберальними, привнесеними з Західної Європи, та суто українськими, що відроджуються і мають домінувати у національній ідеї відродження.

У висновках подано основні результати дисертаційного дослідження, а також сформульовані практичні рекомендації.

У ході проведеного дослідження показана сутнісна специфіка політичних традицій, яка полягає в тому, що вони є одним з основних чинників, які забезпечують сталість і наступність у функціонуванні та розвитку політичної системи. Політичні традиції розглядаються у категоріях системи, що розвивається, що дозволило побудувати динамічну модель, виділивши і розкривши два рівня аналізу: концептуальний і процесуальний. У межах першого рівня виділяються сутнісний, морфологічний та функціональний виміри аналізу політичних традицій. Вони складають теоретико-методологічне підгрунтя побудови динамічної моделі політичних традицій, яка б пояснювала особливості процесу забезпечення за допомогою відповідних механізмів трансляції сталості й наступності у функціонуванні та розвитку політичної системи.

Автором показано, що у процесі забезпечення сталості й наступності на етапі функціонування та розвитку політичної системи беруть участь екстеріоризовані механізми трансляції політичних традицій: “акультурація-декультурація”, “символізація”, “інституціоналізація-деінституціоналізація”. Розглядаючи ці механізми в дії (на прикладі історично обумовленої еволюції політичної системи України), дисертант зазначає, що на сучасному етапі функціонування та розвитку даної політичної системи спостерігається амбівалентність українського суспільства у вигляді “подвійної інституціоналізації”. Це дисонансний етап існування політичної системи, коли її функціонування детермінується різними політичними традиціями, по-перше, радянської доби, що мають російське коріння, а, по-друге, ліберальними, привнесеними із Західної Європи, та суто українськими, що відроджуються і мають домінувати у національній ідеї.

Все це доводить, що політичні традиції характеризуються, по-перше, у сутнісному аспекті як своєрідний механізм політичного розвитку, основу якого складає стабілізація змін політичних відносин у їхній історичній інерції як особливому негативному прояві руху, по-друге, як невід’ємна складова частина політичної системи, яка виступає як чинник, що забезпечує сталість й наступність у її функціонуванні та розвитку.

Виходячи з результатів дослідження, автор формулює такі практичні рекомендації:

1. При здійсненні конституційної реформи, зокрема реформи політичної системи, потрібно враховувати детермінуючий вплив політичних традицій на політичні процеси та особливості сучасного етапу українського політогенезу, який, з одного боку, характеризується високим ступенем диверсифікації та поліваріантності політичних традицій в середині суспільства і пошуком національно-політичної ідентичності, де домінуючим сегментом має виступати суто український політичний полюс з одночасною інкорпорацією елементів традиціоналістського та ліберального сегментів, а з іншого – природнім прагненням до формування модерної політичної нації. Тому в проекті майбутніх перетворень мають бути закладені стимулюючі механізми інтеграції локальних політичних традицій у єдину збалансовану конструкцію, що є запорукою сталості й наступності у функціонуванні та розвитку політичної системи сучасної України. До таких механізмів можна віднести введення пропорційної виборчої системи, коаліційної основи уряду при помірній багатопартійності за умов, що політичні партії будуть репрезентувати політичні інтереси і цінності певних етнокультурних сегментів українського суспільства.

2. Необхідно розробляти технології акцентованої актуалізації традицій, спираючись не тільки на ліберальні західно-європейські традиції, а й на вітчизняні політичні традиції, що містять демократичний потенціал. Це повинно забезпечити ефективність процесу реформування української політичної системи як культурно-політичної системи, що спирається на принцип культурного поліцентризму, реалізований у вигляді поліелітарних демократій.

3. У структурі державної програми досліджень з політології доцільно приділити увагу проведенню фундаментальних досліджень вітчизняної політичної спадщини – політичних традиції минулого як суто українського, так і радянського походження, що містять величезний позитивний потенціал. Цей потенціал повинна акумулювати нова інтегративна традиція української державності, що має реалізовуватися як духовно-праксеологічна традиція, що враховує потреби різних етно-культурних спільнот і на цьому тлі перетворюється у загальнонаціональну традицію української державності.

Головні положення дисертаційного дослідження викладені в наступних публікаціях автора:

Основні праці

1. Веденеев В.А. Социокультурный анализ динамической модели традиции в политическом процессе // Грані. 2001. № 5-6 (19-20). ? С. 147-151.

2. Веденеев В.А. Социокультурный континуум морфологии постсоветской политической культуры // Грані. 2002. № 1 (21). ? С. 110-114.

3. Веденєєв В.О. Політичне реформування України в контексті зовнішніх та внутрішніх чинників // Борисфєн. 2003. № 4 (142). ? С. 12-16.

4. Веденєєв В.О. Росія та Україна на тлі етапів процесу політичної трансформації: спільне та особливе // Грані. 2003. № 3 (29). ? С. 86-89.

Додаткові праці

5. Веденеев В.А. Политическая культура постсоветских обществ: традиции, либеральные ценности и перспективы: Учеб. пособие. – Кривой Рог: “Минерал”, 2002. – 194 с.

6. Веденеев В.А. Авторитарная и псевдоколлективистская традиции как социокультурные основания модернизации постсоветских обществ // Філософія Джона Локка і сучасність. Філософсько-антропологічні студії 2001: Спецвипуск. ? Київ: “Стилос”, Дніпропетровськ: РВВ ДНУ, 2001. ? С. 170-181.

7. Веденеев В.А. Социокультурное становление постсоветских обществ: преодоление коллизии традиционализма-либерализма // Філософія і соціологія в контексті сучасної культури. Збірник наукових праць. Дніпропетровськ: РВВ ДНУ, 2001. ? С. 221-233.

АНОТАЦІЇ

Веденєєв В.О. Політичні традиції як чинник сталості й наступності у функціонуванні та розвитку політичної системи. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 – політичні інститути і процеси. Дніпропетровський національний університет, Дніпропетровськ, 2003.

Дисертація присвячена дослідженню політичних традицій як чинника, що забезпечує сталість й наступність у функціонуванні та розвитку політичної системи. Сформульовано концептуальну модель політичної традиції згідно розробленої комплексної методики дослідження, що поєднує історико-політичний, соціокультурний і системний підходи.

Визначено і описано основні структурні компоненти динамічної моделі політичної традиції: дві співнаправлені складові руху інформації та носій традиції – суб’єкт політики. Визначено і описано два рівні існування динамічної моделі політичної традиції. Концептуальний рівень її існування розкрито через параметри сутності, змісту, форми, структури та функцій. Процесуальний рівень розкрито завдяки механізмам екстеріоризації (“акультурації-декультурації”, “символізації, “інституціоналізації-деінституціоналізації”), що показують як в умовах реального політичного процесу виявляються функції політичної традиції, що забезпечують сталість й наступність у її функціонуванні та розвитку політичної системи.

На основі результатів дисертаційного дослідження зроблені висновки та сформульовані практичні рекомендації.

Ключові слова: політична система, політична традиція, динамічна модель політичних традицій, концептуальні виміри політичних традицій, механізми екстеріоризації політичних традицій.

Веденеев В.А. Политические традиции как фактор устойчивости и преемственности в функционировании и развитии политической системы. – Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата политических наук по специальноси 23.00.02 – политические институты и процессы. Днепропетровский национальный университет, Днепропетровск, 2003.

Диссертация посвящена исследованию политических традиций как фактора, обеспечивающего устойчивость и преемственность в функционировании и развитии политической системы. Разработана комплексная методика исследования, объединяющая историко-политический, социокультурный и системный подходы, которая позволила автору сформулировать концептуальную модель политической традиции.

С точки зрения теории самовоспроизводящихся систем, к которым принадлежат и политические традиции, определены и описаны основные структурные компоненты динамической модели политической традиции: две сонаправленные составляющие