НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ МОВОЗНАВСТВА ім. О. О. ПОТЕБНІ

ВАСИЛЬКО Зоряна Степанівна

УДК 81’22:398 (477)

СИМВОЛІЗАЦІЯ ЗНАЧЕННЯ СЛОВА

В УКРАЇНСЬКОМУ ФОЛЬКЛОРНОМУ МОВЛЕННІ

(на матеріалі фауноназв у казках, піснях і пареміях)

Спеціальність 10.02.01 – українська мова

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2003

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано у відділі загальнославістичної проблематики та східнослов’янських мов Інституту мовознавства імені О.О.Потебні НАН України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

Жайворонок Віталій Вікторович,

Інститут мовознавства імені О.О.Потебні НАН України, провідний науковий співробітник відділу загальнославістичної проблематики

та східнослов’янських мов

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук

Ажнюк Богдан Миколайович,

Інститут мовознавства імені О.О.Потебні НАН України,

провідний науковий співробітник відділу західно-

та південнослов’янських мов

кандидат філологічних наук

Самойлова Ірина Анатоліївна,

Інститут української мови НАН України,

науковий співробітник відділу лексикології та комп’ютерної лексикографії

Провідна установа: Тернопільський державний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, кафедра українського та загального мовознавства, м.Тернопіль, Міністерство освіти і науки України

Захист відбудеться 27 травня 2003 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.172.01 в Інституті мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України (01001, м.Київ, вул.М.Грушевського, 4).

Із дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України (01001, м.Київ, вул. М.Грушевського, 4).

Автореферат розіслано 26 квітня 2003 року.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради,

доктор філологічних наук, професор Озерова Н.Г.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Концептуальна картина світу тією чи іншою мірою “спроектована” на всі рівні мовної системи, а на лексико-семантичному рівні вона особливо виразна. Як відомо, національні особливості в мові відбиває передусім лексика етнокультурного характеру, в якій особливо виразно простежується шлях духовного розвитку етносу. Саме цей аспект життя слова яскраво постає у фольклорних текстах. Як один з найяскравіших проявів національної самобутності, мова українського фольклору зберігає і передає наступним поколінням особливості світосприймання народу, факти його історії, картини соціального та родинного побуту, найрізноманітніші гами людських почуттів та оцінок, втілених у відшліфовані словесно-виражальні форми, значною мірою символізовані.

Сучасних дослідників дедалі більше цікавить мовний тип соціуму, національномовні моделі світу. Картину світу розглядають як “базове поняття теорії людини”, “універсальний орієнтир людської діяльності, що визначає загальний перебіг усіх процесів у суспільстві, все його соціокультурне життя” (В.І.Постовалова). В основу етнолінгвістичних досліджень покладено ідеї В. фон Гумбольдта, О.О.Потебні та їхніх послідовників, які розглядали закономірності розвитку мови в тісному зв’язку з “народним життям”, “народною психологією”, вважаючи, що “через мову все створене народом у минулому впливає на індивіда”.

Увага до проблем національного самоусвідомлення і самовираження стимулює пошуки нових підходів до вивчення фольклорного мовлення як вмістища спектру національних конотацій. Перспективним є вихід на рівень аналізу художнього фольклорного тексту як дискурсу, тобто тексту подійного (Н.Д.Арутюнова), який особливо увиразнює символічний компонент значення слова. Не випадково проблеми мовної картини світу дедалі частіше стають предметом зацікавлення українських учених (О.Ю.Брицина, О.Ф.Бурбан, П.Н.Данилюк, Л.Ф.Дунаєвська, С.Я.Єрмоленко, В.В.Жайворонок, А.О.Івченко, В.І.Кононенко, М.П.Кочерган, О.О.Тараненко, В.А.Юзвенко та ін.). Особливо плідним для власне етнолінгвістичних досліджень видається аналіз різноманітних лексичних шарів та лексико-тематичних груп, серед яких значний інтерес привертають до себе назви реалій фауни.

Сучасна лексикологія представлена значною кількістю наукових праць, присвячених вивченню фаунолексем (В.Г.Бойко, Л.А.Булаховський, В.В.Виноградов, В.В.Горбань, В.Й.Горобець, А.Й.Капська, Ю.О.Карпенко, В.Л.Карпова, В.Т.Коломієць, А.П.Критенко, В.В.Німчук, І.В.Сабадош, Л.О.Симоненко, О.М.Трубачов, Ф.П.Філін). У своїх дослідженнях названі вченi студіювали походження цих слiв, розширення чи звуження їхніх лексичних значень, вживання апелятивiв у функцiї власних назв, описували змiни, якi вiдбулися в словi, зокрема фонетичнi, семантичні, словотворчі, розглядали природу номінації предметів фауни. Багато даних, що можуть бути використанi при дослiдженнi iсторiї назв на позначення тварин, знаходимо у працях з дiалектологiї, етнографiї, фольклористики, зокрема у працях М.I.Костомарова, І.Я.Франка, М.К.Номиса, М.М.Пазяка, І.І.Огієнка, В.М.Гнатюка, Г.О.Булашева, Хв.Вовка, О.Воропая та інших. Проте зазначені мовні одиниці не були предметом дослідження з огляду на їхнє місце і роль у формуванні української мовної картини світу, що безпосередньо пов’язано з лінгвістичною природою фаунолексеми-символу.

Актуальність теми даного дослідження вбачаємо в потребі вивчення процесів становлення символізованого значення слова на прикладі фаунолексем, що функціонують в українському фольклорному мовленні. Важливою при цьому є проблема виокремлення символічного компонента в значенні слова.

Мета дисертаційної роботи – на матеріалі фауноназв, що вживаються у фольклорному мовленні, виокремити функціональний аспект лексичної сполучуваності, як вільної, так і фразеологізованої, на загальному тлі проблеми “слово і контекст” та визначити її роль у формуванні символічного компонента значення слова. Для реалізації поставленої мети необхідно розв’язати такі завдання:

- визначити семантичний і прагматичний аспекти значення слова як мовного знака, простежити лексичну й граматичну сполучуваність у руслі реалізації ідеального взаємовідношення значення і смислу;

- виявити універсалізацію смислу в тріаді “слово (побутова назва) – образ (метафоризована назва) – символ (етнокультурна назва)”;

- подати лінгвістичну характеристику фауноназв з погляду їхньої семантики, словотворчих потенцій, варіантних можливостей, стильового забарвлення;

- визначити основні продуктивні структурно-семантичні моделі у фразеологічній системі, проаналізувати закономірності мотивування внутрішньої форми фразеологічних одиниць;

- виявити етнокультурний компонент значення паремій з ключовими одиницями – фауноназвами;

- з огляду на символічне значення слова як вершину “семантичної піраміди” окреслити картину формування символічного значення фаунолексем у народній свідомості;

- створити модель ідеографічної характеристики фауноназв, виділити їхні тематичні і семантичні поля, найпродуктивніші групи і ряди з огляду на етнокультурне сприймання реалії.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана в межах теми кафедри загального мовознавства Львівського національного університету імені Івана Франка “Лексична та граматична семантика мов різних сімей у синхронії та діахронії”.

Об’єктом дослідження є українські фольклорні тексти, для яких характерна символізація мовних одиниць, зокрема й на позначення реалій тваринного світу.

Предметом дослідження є фауноназви (понад 200 одиниць у 7267 контекстуальних варіаціях), що виступають ключовими одиницями фольклорних контекстів, дібраних з казок і пісень, а також численних паремій.

Методологія і методи дослідження. Оскільки мова існує тільки в мовленні і через мовлення, значення слова постає з безлічі реальних його вживань, яскравими прикладами яких є фольклорні тексти. Вибір для дослідження фауноназв у фольклорному контексті зумовлено такими причинами: 1) лексико-семантичне поле фауноназв є досить давньою і великою, в цілому практично закритою підсистемою (майже всі слова, за незначним винятком, належать до спільнослов’янської лексики індоєвропейського походження), а для лінгвістичного аналізу закриті семантичні ряди вважаємо особливо продуктивними; 2) ця лексико-семантична сфера мови — одна з найважливіших у концептуальній картині світу будь-якого народу, оскільки лексеми на позначення тварин належать до перших 500 найчастотніших серед повнозначних слів у всіх мовах.

При дослідженні процесів символізації значення слова в українському фольклорному мовленні використано описово-аналітичний, порівняльно-історичний, зіставний методи з елементами концептуального, компонентного, дистрибутивного, трансформаційного аналізу та аналізу безпосередніх складників контексту.

Джерельною базою дисертаційної роботи служить авторська лексична картотека фольклорних контекстів (налічує понад 7 тис. фауновживань), зібрана й упорядкована на базі академічних видань фольклорних матеріалів: Прислів’я та приказки: Природа. Господарська діяльність людини / АН УРСР. Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім.М.Т.Рильського / Упоряд. М.М.Пазяк. – К.: Наук.думка, 1989; Українські народні казки: в 3-х кн. / Упоряд. М.Возняк. – К.: Держлітвидав УРСР, 1946-1947; Українські народні пісні у записах С.Тобілевич. – К.: Наукова думка, 1989; Українські народні пісні в записах Зорана Доленги-Ходаковського. – К.: Наукова думка, 1976; Галицько-руські народні приповідки / Зібрав, упорядкував і пояснив І.Франко // Етнографічний збірник: в 3-х т. – Львів, 1901-1910. Для дослідження залучено також тексти Біблії, “Слова про Ігорів похід”, літописів, творів українських письменників — Т.Шевченка, П.Куліша, Панаса Мирного, О.Кобилянської, А.Свидницького, І.Нечуя-Левицького, Лесі Українки, Б.Грінченка, І.Манжури. Використано дані етимологічних, фразеологічних, тлумачних, діалектних, міфологічних, філософських, релігієзнавчих, перекладних словників, словників символів, омонімів, антонімів, синонімів, а також етнографічних праць М.Номиса, І.Огієнка, В.Гнатюка, Г.Булашева, Хв.Вовка, О.Воропая та ін.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що на широкому тлі фольклорних текстів різного жанру проведено перше комплексне дослідження лексичної тематичної групи фауноназв в плані формування в них символічного компонента значення слова, здійснено також спробу ідеографічного опису зазначених лексем української мови, подано їхні етноконцептуальні моделі, простежено тенденції розвитку лексичної системи мови взагалі з огляду на місце в ній аналізованих мовних одиниць. Національномовна картина світу, якою вона постає в українських піснях, казках, прислів’ях, відтворює не лише мовленнєво-творчий, але й світоглядний образ етносу в контекстах, які чи не найбільшою мірою увиразнюють загальну структуру значення слова, яке на численних прикладах фаунолексем універсалізується в тріаді “слово (побутова назва) – образ (метафоризована назва) – символ (етнокультурна назва)”.

Теоретичне значення дисертації полягає у подальшому розвитку лінгвістичної теорії символу. Аналіз лексико-семантичної групи фаунолексем у контексті народного дискурсивного мовлення розширює уяву про семантичні процеси символізації слова, нарощування його значеннєвої структури. Матеріали та висновки дисертації можна використати для подальших студій у галузі етнолінгвістики, лексикології та семасіології української мови, для поглиблення наукових знань про українську етномовну картину світу.

Практична цінність дисертації полягає в тому, що результати дослідження можуть мати своє застосування у процесі викладання курсів лексикології та фразеології сучасної української літературної мови. Теоретичні положення можна використати у студіях з найрізноманітніших спецкурсів не лише філологічного спрямування, а й етнопсихологічного, історичного, педагогічного та ін. Зібраний матеріал розширить емпіричну базу української фразеології, а також може бути використаним при укладанні “Фразеологічного словника української мови”, “Українського словника символів”, “Українського фразеологічного атласу”. Матеріали словника-додатка можуть бути базою для підготовки “Ідеографічного словника українських фауноназв-етносимволів”.

Особистий внесок здобувача полягає у збагаченні теоретичної бази семантики і прагматики українського слова. Знайдено нові підходи до вивчення мови фольклору як вмістища спектру національних культурних конотацій, окреслено картину формування символічної функції слова в народній свідомості, здійснено спробу виявити символічний компонент у загальній структурі значення фаунолексем, створено орієнтовну модель ідеографічної характеристики фауноназв.

Апробація результатів дисертації. Дисертацію обговорено на засіданні відділу загальнославістичної проблематики та східнослов’янських мов Інституту мовознавства імені О.О.Потебні НАН України. Положення дисертації апробовано на наукових конференціях, засіданнях та семінарах, серед яких: Міжнародна наукова конференція “Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин” (Львів, 1996); Міжнародна наукова конференція до 150-річчя заснування кафедри української словесності у Львівському університеті “Українська філологія: школи, постаті, проблеми” (Львів, 1998); Міжнародна наукова конференція “Актуальні проблеми менталінгвістики” (Черкаси, 1999); Періодичний кафедральний науковий семінар (Львів, 2001).

Публікації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження відображено у шести авторських публікаціях, уміщених у виданнях, визначених ВАК України як фахові.

Обсяг і структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, переліку джерел та умовних скорочень, списку використаної літератури (414 позицій), словника-додатка (окремим виданням – 194 с.). Загальний обсяг роботи 225 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету та завдання дослідження, вказано на джерела і методи їхнього опрацювання, визначено об’єкт і предмет аналізу, розкрито наукову новизну дисертації, її теоретичну цінність та можливість практичного використання.

У першому розділі “Проблема структури значення в лінгвістичних дослідженнях” розглянуто різні наукові концепції та погляди вчених на структуру значення слова, а також запропоновано власне розуміння цієї наукової проблеми. Виходимо з того, що етнолінгвістичні ідеї, започатковані В.фон Гумбольдтом і розвинені О.О.Потебнею, Е.Сепіром, Б.Уорфом, незважаючи на їхнє тривале несприйняття, нині зайняли належне місце у філософії та лінгвістиці і стали об’єктом усебічного зацікавлення з боку багатьох учених. Мова відбиває концептуальну картину світу і реалізує це у словоформах і засобах зв’язку між ними.

Перший розділ складається з чотирьох підрозділів. У першому підрозділі “Семантичний і прагматичний аспекти значення слова як мовного знака” простежено дві лінії дослідження семантики слова – лексикоцентрична, яка виходить з об’єктивності існування окремого слова, та текстоцентрична, яка оголошує єдиним справді науковим об’єктом дослідження – текст. Текстоцентричний підхід уперше розроблено у працях Дж.Каца, Дж.Фодора, П.Постала, Р.Абрагама, Ш.Кіфера та ін.

В аспекті формальної характеристики слова у сучасних дослідженнях осмислюється така його об’єктивна властивість, як сполучуваність, яку можна описати, використовуючи зібрані матеріали на зразок словникових картотек. Однак, навіть у фундаментальних сховищах лексики народного походження не можуть бути зафіксовані всі можливі сполучення слів. Тому Л.В.Щерба вважав за доцільне вдатися до так званих експериментальних фраз.

Проблема “значення слова і контекст”, на думку багатьох мовознавців, є центральною в семасіології і за своєю суттю і в методологічному плані. Виявлено понад 50 різних визначень слова “значення”. На нашу думку, значення слова не може ототожнюватися ні з поняттям як таким, ні з денотатом, ні з будь-якою іншою позалінгвальною одиницею, як і не може ототожнюватися з його вживанням чи сполучуваністю. Значення найдоцільніше визначати через поняття інформації за умови прийняття таких обмежень: 1) значення слова є знаковою інформацією про референти; 2) значення — це інформація, яка передається через означуване мовного знака; 3) значення — це інформація, спільна для носіїв певної мови; 4) значення — це та інформація, яку отримує слухач через означуване мовного знака і тільки через нього. Отже, значення в цілому — це той інваріант інформації, яку має слово, тобто абстраговане від великої кількості вживань спільне в ньому.

У другому підрозділі “Значення слова і контекст: лексична й граматична сполучуваність як реалізатор ідеального взаємовідношення назви і смислу” звертаємося до проблеми “слово і контекст”, що здавна привертала увагу багатьох учених (Н.М.Амосова, К.Л.Бюлер, Ж.Вандрієс, В.В.Виноградов, А.Х.Гардінер, О.Х.Єсперсен, Л.М.Завадовський, В.А.Звєгінцев, Є.Курилович, А.Г.Норен, Г.Пауль, О.О.Потебня, А.І.Смирницький, А.А.Уфімцева, Д.М.Шмельов, Г.Шпербер та ін.). Розв’язання цієї проблеми названі дослідники шукали з огляду на контекст, значення і смисл, закони сполучуваності слів, лексична сполучуваність і значення слова, лексична сполучуваність і варіантність. Особливо великої ваги в актуалізації значення слова надавав контекстові Ж.Вандрієс. Останнім часом у лінгвістиці простежуються дві протилежні і, на наш погляд, однаковою мірою дискусійні тенденції: одна з них перебільшує роль контексту і тим самим заперечує самостійність слова, інша — недооцінює функції контексту і зосереджує увагу на ізольованому від контексту вивченні слова. Розглядаючи слово як повноцінну мовну одиницю, не слід забувати, що реального життя слово набуває лише в мовленні, а отже за наявності мовленнєвої ситуації. Контекст є засобом увиразнення та актуалізації того чи того значення. Він модифікує смисл у межах одного значення, уточнюючи його, розширюючи або обмежуючи клас денотатів; служить засобом синкретизму значень полісемантичних слів; формує оказіональне значення слова; виступає засобом десемантизації й гіперсемантизації слова. Смисл контексту (словосполучення, речення чи ширшого тексту), а тим паче образного, не дорівнює сумі значень лексичних елементів, з яких він складається. Це дає змогу через відносно обмежену кількість семантичних одиниць виразити необмежену й найрізноманітнішу інформацію.

Головними компонентами смислу є: лексичні значення слів (база смислу в усіх абсолютно випадках, навіть тоді, коли смисл протилежний значенню); граматичне значення; синтагматичний контекст; асоціативний (парадигматичний) контекст; енциклопедична інформація. У цілому відмінність між значенням і смислом зводимо до такого: 1) значення – одиниця лексико-семантичної системи мови, смисл – радше екстралінгвальна одиниця; 2) значення – неактуалізована семантична категорія, смисл – актуалізоване значення, хоч історично значення – це колишній застиглий смисл, переведений із повсякденної мовленнєвої практики в систему мови; 3) значення є статичним, постійним (інваріант інформації), смисл має динамічний характер; 4) значення можна інтерпретувати як сукупність диференціальних елементів (сем), тоді як смисл не визначається до кінця ні в логічних, ні в лінгвістичних термінах: він розпливається в глибинах індивідуального буття, суспільної свідомості і неповторності даної мовленнєвої ситуації; 5) кількість смислів безкінечна (вони мають відкритий характер), тоді як кількість значень відносно обмежена; 6) значення має національно-мовну специфіку, тоді як смисл - універсальний, інтернаціональний характер (при перекладі з однієї мови на іншу передаються не значення, які є специфічними для кожної мови, а смисл і тільки смисл) (М.П. Кочерган).

У мовознавчій літературі на позначення сполучуваності лінгвістичних елементів використовуються терміни сполучуваність, валентність, дистрибуція, рідше інтенція, семантична вибірковість, синтаксична потенція, конфігурація та ін. У дослідженнях з лексемотактики ці терміни часто вживаються як абсолютні синоніми, що заважає однозначному їхньому розумінню. Різні дослідники, хоч і диференціюють значення цих термінів, проте вкладають у них неоднаковий зміст.

На особливу увагу заслуговує лексична сполучуваність у співвідношенні зі значенням слова, зокрема питання про те, чи значення слова впливає на сполучуваність, а чи сполучуваність зумовлюється значенням. Розв’язати поставлене питання можна, виходячи лише з антиномії “мова і мовлення”. Ті значення, які “відстоялися” в мовленні й увійшли до мовної системи, визначають сполучуваність слова. Вживання слова в незвичайному контексті за певних умов може спричинитися до розширення його значення. Тут маємо діалектичну єдність двох процесів: значення визначається потужністю сполучуваності лексичної одиниці, однак його розширення відбувається за рахунок інновацій сполучуваності у разі, коли вони (інновації) шляхом масової імітації генералізуються. Слово виступає зв’язною ланкою між попереднім і новим поняттєвим смислом і тим самим нарощує значення. Якщо первинне значення слова узагальнює передусім суспільний досвід і відтворює поняттєвий рівень пізнання, бо ґрунтується на предметно-чуттєвому означенні, то вторинні значення узагальнюють і мовний досвід, тобто відтворюють власне мовний, семантичний рівень пізнання. Наприклад, первинне значення лексеми вовк – “хижак родини собачих, звичайно сірої масті” включає істотні поняттєві ознаки. Ключовим елементом тлумачення є поняттєва лексема-гіперонім хижак (як і лисиця, і рись, і куниця). Чуттєвий образ даного предмета асоціюється з образом іншого предмета, внаслідок чого образ тварини уподібнюється образові людини (ведмідь – “хижа тварина” і “незграбна, неповоротка людина”; свиня – “свійська тварина” і “неакуратна людина”). Нове значення виникає на основі міфу-порівняння, нового узагальненого поняття, що виникло в колективній свідомості мовців. Водночас мова витворює цілу низку предметних слів на основі, скажімо, назв дій чи ознак, значення яких можна пояснити лише через відсилання до вихідної лексеми, тобто спираючись на внутрішньомовні зв’язки, напр.: вовк (найменування предметності) – вовкуватість (опредметнена властивість за значенням вовкуватий) (В.В.Жайворонок).

Варто зазначити ще й національно-культурний компонент лексичного значення як універсальне в ньому нашарування, що відбиває різноаспектні, звичайно унікальні денотативні, сигніфікативні та конотативні ознаки референта, породжені етнокультурною специфікою його сприйняття і відтворення у слові. Злиття двоєдиної форми слова з його змістом (цілісним значенням) закладає передумови для участі слова в утворенні послідовного ряду підсистем національної мови, що всебічно віддзеркалюють ставлення етносу до природи, суспільства й самого себе, об’єктивуючи його в мовних одиницях і через них здійснюючи зв’язок з іншими мовними одиницями.

Дослідження сполучуваності фауноназв показало, що вона виявляє приховані при суто змістовому зіставленні семантичні нюанси варіантів, чітко окреслює зону семантичного простору, в якій близькозначні слова синонімізуються. Зокрема, можна говорити про варіантність як прояв контекстуальної синонімії за певними синтаксичними конструкціями: близькі за значенням слова виступають як взаємозамінні та рівнозначні в одних конструкціях і несинонімічні в інших. В одних конструкціях варіативний ряд обмежений (іноді складається з двох слів), в інших — значно ширший. Пор. широку варіативність слів вовк, ведмідь, пес, звір у вільних словосполученнях голодний (ненаситний) вовк / ведмідь / пес / звір при значно обмеженіших варіантних рядах у паремійних конструкціях, напр.: Не прав вовк, що козу з’їв // Не права коза, що в ліс пішла та Не прав ведмідь, що корову з’їв // Не права корова, що в ліс пішла. Разом з тим у ряді інших конструкцій лексеми вовк та ведмідь виступають як неідентичні одиниці. Як показують вищенаведені ілюстрації, варіантність певних слів може охоплювати не всю модель повністю, а тільки окремі її різновиди.

Наші спостереження над сполучуваністю синонімізованих варіантів свідчать, що специфічні для окремих значень полісемантичного слова тематичні групи лексем обов’язково є спільними для варіативних конструкцій (напр., для лексеми вовк у значенні “хижак” специфічними є ознаки страшний, злий, сірий: Вовк не такий лихий, як страшний; Сердитий вовк лапу сам собі відгризе, а в руки не дасться; Коли з темного лісу, з великого бору вибігає сірий вовк). Ті самі ознаки є найпоширенішими і для його ідеографічного синоніма пес, тоді як сполучуваність варіативних синонімів з окремими ознаковими словами може не збігатися. Скажімо, не збігаються варіативні синоніми вовк і пес (собака) за такими ознаками, як вірний, добрий, відданий, слухняний, покірний, свій, чужий. Останні поєднуються лише зі словом пес (собака): Добрий пес луччий, як злий чоловік; Своя собака лайся, чужа не мішайся.

Як засвідчує проаналізований матеріал, усі обмеження та нюанси лексичної сполучуваності контекстуальних синонімів зумовлено семантичною структурою відповідних лексем. Не можна не помітити логічної обґрунтованості при використанні наявних у мові ресурсів. Між значеннями багатозначного слова проходить перерозподіл сполучувальних можливостей, при якому мова зорієнтовує на синонімічні ресурси в ній щодо заданого смислу в цілому. Якщо певний смисл, що стоїть за якимсь із лексико-семантичних варіантів, може бути переданий іншою лексемою-синонімом, то при багатозначності моделі, яка призводить до невизначеності, ця модель закріплюється за тим лексико-семантичним варіантом, який не має синонімічних відповідників. Отже, варіативній синонімії притаманна лише часткова взаємозамінність.

У третьому підрозділі “Соціально-культурне значення слова як рівень колективної оцінки означуваного” на основі аналізу окремих культурних концептів здійснюємо спробу пізнати теорію концепту, що відкриває можливість точніше проникнути в природу різних типів лексичного значення, зокрема обтяженого соціально-культурною символікою.

Для різних назв приймаються різні моделі зовнішньої рубрикації. Наприклад, для тварини ця рубрикація виглядає так: категорія, середовище, розмір, вигляд, поведінка, відношення до людини. Неможливо створити одну систему для визначення всіх ключових слів у певному досліджуваному семантичному полі. Однак є можливість розрізнення у межах загальних груп, де рамки пояснень конкретних ключових слів є дуже близькими.

У четвертому підрозділі “Універсалізація смислу в тріаді “слово (побутова назва) - образ (метафоризована назва) - символ (етнокультурна назва)”” узагальнено погляди мовознавців, філософів на природу символу, подано його структурно-семантичну характеристику, окреслено основні типи символів – наукові, філософські, художні, міфологічні, релігійні, світ як царство символів, виражальні, ідеологічні та спонукальні, зовнішньо-технічні.

Враховуючи той факт, що референція символу не тотожна загальномовній референції слова, можна твердити лише про “роздвоєння” денотата при набутті словом символічного значення. Різнорідна природа художнього символу пояснюється наявністю різних поетичних систем. Скажімо, символ Прометея має загальнолюдський, суспільно-філософський контекст, символ червоної калини – національний, народнопоетичний. Для індивідуально-авторських символів таким контекстом може бути або вся творчість письменника, або окремий його твір. На основі соціально-історичного досвіду можна розглядати окремі твори як символи (наприклад “Заповіт” Т.Г. Шевченка, “Каменярі” І.Я.Франка) чи постаті-символи (Кобзар, Каменяр).

За О.О.Потебнею, будь-яке словоутворення проходить три стадії розвитку: 1) стадію епітета, 2) стадію порівняння, коли епітет викликає новий предмет, 3) стадію алюзії (натяку, символізму), коли боротьба двох предметів утворює новий предмет, що не міститься в обох членах порівняння. Стадія алюзії проходить різні фази, коли відбувається перенесення значення за кількістю (стадія синекдохи), за якістю (метонімія), нарешті, коли замінюється один предмет іншим (метафора). Прагнення до сполучуваності слів, а відповідно до створення образів, що випливають з нового утворення, є показником того, що творчість у слові та образі невичерпна. Вона йде часто всупереч свідомості – від реалії до слова-концепту, слова-образу, слова-символу.

У другому розділі “Фауноназви в українській етномовній картині світу” відображено місце і роль фауноназв в етнокультурі українства.

Матеріал першого підрозділу “Зоосвіт в етнокультурі українства. Тотемізм” розкриває суть поняття тотемізм. Пошанування звірів, особливо великих і сильних, розпочалося з глибокої давнини. Деякі тварини, на думку людини, могли стати вірними її покровителями, коли з ними вміло поводилися. Як захисники певного роду чи племені, вони називалися тотемами. Моделлю для тотемістичних уявлень стали первісні суспільні відносини – кровнородові стосунки, які відігравали роль способу входження людини у світ і були передумовою самого існування індивіда. Тому тотемами й ставали передусім стадні тварини (вовки, олені та ін.), а також ті об’єкти природи, що привертали увагу якимись важливими рисами (орли – гостротою зору, ведмеді – силою тощо).

Вибудовується ланцюг: людина – тварина – божество – тотем – тотемізм, який чітко простежується в народному дискурсивному мовленні. Скажімо, велика кількість ключових назв тварин у пареміях пояснюється саме такими тісними контактами людини з твариною. Приручаючи її, людина зіставляла, порівнювала себе й своє життя з явищами та ознаками, які спостерігала у тваринному світі, і знаходила подібність у поведінці, розумових якостях, зовнішності, напр.: Нема ліса без вовка, а села без лихого чоловіка; В кого серце вовче, той їсть, кого схоче; Як вовк: що стрів, то з’їв; Осла пізнають по вухах, ведмедя – по лапах, а дурня – по його глупоті; Боягузливий, як заєць, блудливий, як кішка; Дома лев, а на війні тхір; Був би послом, якби не вдався ослом; Білі крупи, чорна гречка, Дурна дівка, як овечка; Великий язик, як у корови, а говорити не вміє; Бик в’яжеться воловодом, а чоловік – словом; Як товста шия у бика, так тоненька в мужика; Кінь з чотирма ногами, а чоловік з одним язиком помиляються; Коня не бий, слуги не проклинай, жінки не дражни, коли хоч, щоб статкувати; Півень десятьох курок водить, а чоловік одної жінки не годен; Біда тому дворові, де курка кричить, а півень мовчить.

У другому підрозділі “Значення фауноназв в етнологічному аспекті” розкрито семантику фауноназв з огляду на співвідношення назви і реалії, назви і міфу, номінативної (ідентифікувальної) та характеризувальної функцій фауноназви.

Комплексне вивчення мовних і культурних явищ дедалі більше наводить на думку, що для лінгвістів, етнографів, фольклористів не досить констатації методологічного та прагматичного паралелізму в наукових дослідженнях, бракує тимчасових чи триваліших дотичностей у тих чи інших предметних галузях. Виправданим є окремий, у певному розумінні автономний щодо мовознавства і народознавства науковий предмет, внутрішньо єдиний і гомогенний, – етнолінгвістика.

Народна мова з її простотою і доступністю, експресією, інтелектуальною грою, багатством стилістичних оздоб (лисичка-сестричка, лисиця-кума, вовчик-братчик, вовк-панібрат, півник-братик, зайчик-побігайчик, вогняний кінь, летючий змій, триголовий змій, баранчик, коток, телятко, курочка, рибка, ведмедик, зайчик, хвостик, кониченько, зозуленька, лебідонька, голубонька, чаєнята, ластівонька), а також алегоризмом, метафоризацією, символізмом (заревів, як ведмідь; хитрий, як лис; слабі, як мухи; холодний, як жаба; впертий, як осел; голодний, як пес; леститься, як кішка) позначається разом з тим невичерпністю смислової наповненості.

Обряди, повір’я, звичаї як комплекс духовної народної культури роблять її джерелом не лише для власне культурологічних студій, але й добрим матеріалом для етнолінгвістичних досліджень. Зв’язок слова зі звичаєм, міфом, віруванням розкриваємо через його семантику, зокрема через реконструкцію символічного компонента в його значенні. Як би ми не розмежовували мовознавство, етнологію, фольклористику, культурологію, в них завжди буде спільна семіологічна (а отже й методологічна) основа.

У третьому підрозділі “Символізація значення фауноназв як результат колективної оцінки” здійснюємо спробу виявити в аналізованих мовних одиницях ті ознаки, які лягли в основу вторинного найменування, тобто в колективній мовній практиці знайшли еквівалентну звукову закріпленість – результат стійкого зв’язку між уявленням про предмет і про словесний його знак. З огляду на мовну символіку як інструмент пізнання, спосіб вираження реальності та прихованих скарбів духовності досліджено ряд фауноназв з метою виокремлення символічного компонента значення фауноназви як вершини “семантичної піраміди” за схемою: 1) фауноназва-символ; 2) тлумачення символу; 3) його власне описова характеристика. Простежено виникнення і функціонування окремих символізованих фауноназв від найдавніших часів до сьогодення в загальнолюдському контексті, зокрема в античній міфології, релігії (Єгипет, Греція), слов’янському народовір’ї (язичництві), християнстві, ісламі, буддизмі. При цьому проведено паралелі між роллю, значенням, функціонуванням фауноназв-символів у фольклорі та перлинах світової та національної культури, напр. у творах Г.Сковороди, Т.Шевченка та ін. З метою кращого розуміння семантики слова-символу подано його етимологію, іншомовні паралелі. Так, фауноназва корова – символ Великої Матері, місяця, продуктивності сили землі, дітонародження, множинності, материнського інстинкту, добробуту, годувальниці селянської сім’ї, що простежуємо у багатьох культурах. В Україні образ корови здавна асоціювався передусім з добробутом родини, бо вона основна її годувальниця: Корова в дворі – харч на столі; Корова в теплі – молоко на столі; Тяжко без корови, як зимою без кожуха. Про глибоку любов і пошану до корови свідчать лагідні поетичні клички (Біляна, Голубаня, Квітка), які традиційно дають цій тварині. Фауноназва лебідь – символ цнотливої наготи та незаплямованої білизни, відродження та краси, вірного кохання, вродливої гордої дівчини, щасливого дитинства і водночас самотності. Червоний лебідь у світовій міфології слугував символом сонця, чорний – злих сил. Проте найпоширенішим є образ білосніжного (білого) лебедя. Українці завжди з любов’ю та ніжністю ставилися до цього світлоносного птаха, що засвідчено передусім у слові. Зокрема, словник за ред. Б.Грінченка фіксує такі словоформи від його назви: лебедин, лебедина (самка лебедя), лебедочка, лебеденя, лебедя, лебедонько, лебеденяточко, лебедіти. Традиційна птаха-віщун (“Пусти мене, моя мати, У гай погуляти, Біленької Лебедини За долю спитати”), лебідь і нині символізує чистоту, вірність, напр.: “Десь об груди землі розбиваються лебеді, Щоб училися вірності люди у них” (Є.Летюк) або: “Я з останнього морозу від крила твого воскресну як не лебедем – хоч сивим журавлем” (Б.Олійник). У В.Симоненка (який одну із своїх поетичних збірок називає досить символічно – “Лебеді материнства”) є образ світлого незабутнього дитинства: “Припливайте до колиски, лебеді, як мрії, Опустіться, тихі зорі, синові під вії”.

Символіка фауноназви стає ключем до виявлення метафоричного значення багатьох фразеологічних одиниць, напр.: хитрий як лис, соколині очі, сліпа курка, за горобця, зігріти змію на грудях, крокодилячі сльози, лебедина пісня тощо. Національно-культурні ознаки фразеологізму можуть виявлятися через образи переосмислення, метафоризацію, семантичний зсув тієї чи тієї фаунолексеми, напр.: старий кінь, стріляний горобець у значенні “досвідчений, вправний чоловік”. Досліджувані фразеологічні звороти різні за походженням. Залежно від мовного матеріалу, покладеного в основу фразеологізму, а також способу фразеологізації (лінгвістичні та екстралінгвальні фактори) можна виділити декілька основних джерел зоофразеологізмів: 1) біблійного походження: заблукана вівця (Матв., 18, 22, Лука, 15, 4-6), козел відпущення (Левіт, 16, 21-22); 2) усталені звороти, відомі з античних часів: біла ворона (Ювенал), собака на сіні (Езоп), левова пайка (частка) (Езоп); 3) запозичення через інші мови, напр., фразеологізм робити з мухи слона є калькою з французького faire d’une mouhe un зleґphant, однак внутрішня форма його сягає античності; 4) фразеологізми, що мають за основу твори зарубіжних письменників: синій птах (М.Метерлінк), кіт у чоботях (Ш.Перро); 5) усталені звороти з творів українських авторів: Лис Микита, пізнатися на фарбованих лисах (І.Франко); 6) народні фразеологізми: як свиня в дощ, різницький собака, заячий піт та ін.

Виділяємо різноманітні фауносимволи як образно-смислові центри фразеологізмів, утворених на їхній основі: а) загальні (спільностатеві) назви тварин: заєць (заяча душа, лякливий як заєць), лев (лев’яча пайка, хоробрий як лев), вовк (вовча натура, вовчий апетит), муха (як собаці муха, робити з мухи слона); б) окремі назви самок і самців: вівця/баран (заблукана вівця, стадо баранів), корова/бик (як корові сідло, здоровий як бик), коза/козел (ведуть козу на торг, як з козла молока), курка/півень (сліпа курка, ходити півнем); в) назви малят тварин: ягня (прикинутися ягнятком), теля (покірне теля дві корови (матки) ссе); г) назви тварин, призначених для виконання певних функцій: віл (тягне як віл), кінь (конем не об’їдеш); ґ) родові назви тварин: звір (збуджувати звіра), птах (ранній птах), птиця (велика птиця), риба (ні риба ні м’ясо). Найпомітніше місце в досліджуваній фразеосемантичній групі займають усталені вирази із фауносимволами на позначення свійських тварин (баран, вівця, корова, бик, віл, свиня, коза, кіт, собака та ін.). Щодо диких тварин, це назви, добре відомі в певній місцевості, певній групі людей. Деякі образи тварин з символічним значенням трапляються у фразеології часто, інші – лише в поодиноких випадках (павич, мураха, слимак, вуж). Це пов’язано, по-перше, з моносимволічністю тієї чи іншої фаунолексеми (ягня, ластівка, соловей, сорока, мураха, комар, вобла). По-друге, причина нечисленності фразеосемантичних гнізд полягає в тому, що деякі фауносимволи (лев, слон, крокодил, павич ) зорієнтовані на екзотичний денотат.

У третьому розділі “Фауноназви як етнокультурні концепти в ідеографічному аспекті” звертаємося до наукової спадщини О.О.Потебні, зокрема до його трактування природи слова та образу. Учений неодноразово зазначав, що мова кожного народу виражає його національну самобутність. Разом з тим він наголошував на важливому значенні фольклору як етномовного та етнокультурного підґрунтя духовності народу. Навіть за наявності адекватного еквівалента в інших мовах окремі слова виступають національними символами, які мають особливе значення для даного етносу, напр.: орел, сокіл, віл, лебідь, зозуля. Той самий денотат і відповідне слово можуть ставати в кожній мові лексичною одиницею різного значеннєвого потенціалу. Напр., в українській культурній традиції із лебедем, згадуваним вище, традиційно порівнюється козак і взагалі чоловік: Де йшла дівка да яриною, да ярина леліє, за нею іде козаченько, як лебідь біліє; Полинув наш лебідь білий у хмари, вже не знайде собі друга до пари. У росіян лебідь асоціюється передусім з дівчиною, нареченою, тому в пісенній традиції ця лексема виступає словоформою жіночого роду: “Глядь – поверх текучих вод лебедь белая плывет” (О.Пушкін).

Лексичні та інші мовні засоби передають специфічні для кожного етносу психоповедінкові архетипи, які в своїй сукупності відтворюють узагальнені риси національної “душі”. На думку багатьох дослідників, українська психічна структура вирізняється емоційно-почуттєвим характером, сентиментальністю, ліризмом. Принаймні за науковими джерелами можна констатувати, що “український світ” емоційніший порівняно з іншими. Про це свідчать численні мовні форми, зокрема пестливі, серед яких багато персоніфікованих, напр.: рибонька, рибчина, рибка; голубонько, голубочка, голубонька, голубок, голубчик, голубочок, голубчичок; ластівочка, ластівонька, ластів’ятко, ластовенятко; перепілонька, перепеличка, перепілочка та ін. Слова-образи як ключові одиниці фразеологічних зворотів і паремій відтворюють властиве народові світобачення, національний колорит, пов’язаний з гумором, іронією, іноді гротеском, напр.: боязливий, як заєць, блудливий, як кішка; мов спасівська муха, усім очі виїдає; не все котові Масниця; піймати куцого за хвіст; по шерсті собаці ім’я; упасти (ускочити) в біду, як курка в борщ та багато інших.

Ментальність багато в чому визначає поведінку людини, соціальної групи, суспільства і не може не позначатися на характері мовних форм. Мовна картина світу, яку сприймає і якою живе людина, з одного боку, співвідноситься з мовною картиною етноспільноти, а з другого, – є індивідуальним продуктом самого мовця. Вбираючи в себе обидва види етнічного коду, колективного та індивідуального, вона виявляється в особливостях слововживання, характері семантичного наповнення мовних одиниць, експресивному їхньому забарвленні, що по-різному реалізуються в різних видах комунікації. При цьому такі особливості національного характеру, як любов до народної творчості, ревне збереження народних традицій, звичаїв, вірувань, своєрідність світосприйняття, не можуть не позначатися на мові залежно від сфер її функціонування, а отже й на формуванні етнолінгвістичних рис мовного вираження.

Здійснюємо спробу системного ідеографічного аналізу культурно-конотованих номінативних одиниць на прикладі слова-символу кінь. Виявляємо значеннєві відтінки цієї фауноназви, а також особливості її вживання у сталих фольклорних мовних одиницях. У визначенні семантики слова та встановленні його концептосфери використовуємо методику, запропоновану польським ученим Є.Бартмінським. Вона полягає у зовнішньо-семантичній категоризації понять, які стоять за назвами, за принципом їхнього профілювання. Добре сформульоване визначення охоплює систематизовані дані щодо типових функцій мовної одиниці, її внутрішньої структури, позамовної віднесеності. Зокрема, на прикладі загальновживаної назви кінь демонструємо типову орієнтовну модель рубрикації, або профілювання, з використанням даних фольклорних джерел: поняттєва і лексико-семантична категорія, середовище проживання, лексичне гніздо, персоніфіковані фольклорні назви, традиційні фольклорні образи, зовнішній вигляд (масть, голова, грива, хвіст, великий/малий, спорядження, естетичне сприйняття), фізичні