НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

Ярмиш Наталія Миколаївна

УДК 343.2.01

ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ПРИЧИННО-НАСЛІДКОВОГО

ЗВ'ЯЗКУ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ

(ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ)

Спеціальність: 12.00.08 – кримінальне право і кримінологія;

кримінально-виконавче право

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

Харків – 2003

Дисертацією є монографія

Робота виконана в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого, Міністерство освіти і науки України.

Науковий консультант: Заслужений діяч науки і техніки України, Заслужений працівник вищої школи України, академік Академії правових наук України, професор Сташис Володимир Володимирович, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, перший проректор.

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор Зеленецький Володимир Серафимович, Інститут вивчення проблем боротьби зі злочинністю Академії правових наук України, заступник директора;

доктор юридичних наук, професор Туляков Вячеслав Олексійович, Одеська національна юридична академія, завідувач кафедри кримінального права;

доктор юридичних наук, доцент Максимов Сергій Іванович, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, професор кафедри філософії.

Провідна організація: Інститут держави і права імені В.М. Корецького Національної академії наук України, відділ проблем кримінального права, кримінології та судоустрою, м. Київ.

Захист відбудеться „ 24” грудня 2003 р. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: м. Харків, вул. Пушкінська, 77.

Автореферат розісланий „ 22” листопада 2003 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Шепітько В.Ю.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. У сучасних умовах, коли Україною взятий упевнений курс на побудову демократичної правової держави, особливої актуальності набуває захист прав і законних інтересів особи, у тому числі й боротьба зі злочинністю. З прийняттям 5 квітня 2001 року нового Кримінального кодексу України перед кримінально-правовою наукою та правоохоронною практикою постають певні проблеми. Однією з кардинальних у кримінально-правовій теорії є проблема причинності. Протягом багатьох десятиліть тривають напружені дискусії стосовно суті, ознак, алгоритму доказування і багатьох інших аспектів причинного зв'язку між поведінкою людини і завданою шкодою. Ці суперечки покликані до життя потребами практики, тими надзвичайними труднощами, які часто виникають при розв’язанні кримінальних справ, оскільки далеко не завжди очевидно, що шкоду, яку ставлять за вину особі, котра вчинила суспільно небезпечне діяння, спричинила саме вона.

Ці труднощі детерміновані об'єктивно. Питання про причинність у кримінальному праві аж ніяк не є відособленим, локальним. Воно сягає проблеми більш високого порядку – загальнонаукової, філософської проблеми причини і наслідку. Очевидно, що тільки розібравшись у загальних закономірностях, можна екстраполювати їх на окремі, більш вузькі сфери. Розуміючи це, дослідники-криміналісти намагаються пов’язати свої уявлення про причинний зв'язок з тими положеннями, які вони черпають з філософських джерел. Але при цьому видно, що представники правових наук прагнуть звести до мінімуму філософську базу своїх розробок, оскільки для того, щоб зорієнтуватися у величезному масиві філософської літератури, треба надовго відхилитися від вирішення своїх безпосередніх задач. Тому за рамками аналізу, як правило, залишається та обставина, що у філософії єдності думок немає практично з жодної проблеми, у тому числі й з питань причинного зв'язку. Це особливо помітно зараз, в умовах вільної від ідеологічного тиску філософії. Багатоплановість проблем причинності у кримінальному праві, їх пов’язаність з філософією і породжує розмаїття поглядів, позицій, теорій, на які багата кримінально-правова наука, але які, на жаль, не завжди допомагають у вирішенні конкретних життєвих проблем.

Незважаючи на те, що про причинний зв'язок у кримінальному праві написано дуже багато, дослідження його здебільшого має супутній характер, є частиною розв’язання більш широкої задачі, як правило, аналізу об'єктивної сторони складу злочину в цілому. У тій чи іншій мірі дослідженню причинного зв'язку протягом останніх десятиліть приділяли увагу Л.О. Андрєєва, М.І. Бажанов, Е.В. Благов, Ф.Ю. Бердичівський, Т.П. Васьков, О.С. Горелик, Й.І. Горелик, М.С. Грінберг, М.Д. Дурманов, Я.М. Злоченко, В. Кирєєв, М.І. Ковальов, І..Я. Козаченко, М.Й. Коржанський, М. Корчан, Г.А. Крігер, В.М. Кудрявцев, Н.Ф. Кузнєцова, В.М. Курченко, П.С. Матишевський, П.П. Михайленко, Е.Я. Мотовиловкер, З.М. Соколовський, М.І. Панов, М.С. Романов, В.В. Сташис, С.А. Тарарухін, А.А. Тер-Акопов, Г.В. Тимейко, О.Л. Тимчук, А.Н. Трайнін, А.А. Піонтковський, М.Д. Шаргородський, а також інші автори, що торкалися проблеми причинного зв'язку при аналізі конкретних статей Особливої частини Кримінального кодексу.

Єдиним дослідженням у межах колишнього СРСР, спеціально присвяченим причинному зв'язку на монографічному рівні, у тривалий час залишалася монографія Т.В. Церетелі “Причинная связь в уголовном праве”, видана вперше 1957 р. у Тбілісі. Лише недавно, у 2000 р., у Санкт-Петербурзі було опубліковано ще одне монографічне дослідження з такою же назвою – робота В.Б. Малиніна. В Україні масштабні розробки проблем причинного зв'язку не проводилися, хоча окремих статей, а також розділів у працях, присвячених більш загальним питанням, багато. У них можна знайти різне тлумачення проблем причинного зв'язку і його визначення.

Усе сказане і викликало інтерес автора до причинного зв'язку, спонукало продовжити його комплексне дослідження. Аналіз причинного зв'язку ґрунтувався на вивченні не тільки літератури з кримінального права, але й декількох сотень філософських джерел. У процесі зіставлення різних точок зору виявлялися найбільш прийнятні у плані логічного взаємоузгодження, переконливості, доступності сприйняття судження. У сферу осмислення, крім філософських, потрапляли матеріали із загального наукознавства, соціології, кримінології, психології, мовознавства, теорії інформації. Використовувалися також досягнення деяких природничих наук, що містять певні філософські узагальнення. Всі дані піддавалися аналізу стосовно проблем, що постають перед наукою кримінального права і практикою застосування кримінального закону. Дослідження базується на загальнотеоретичному принципі, відповідно до якого збільшення філософської насиченості юридичних конструкцій служить дієвим засобом підвищення ефективності пошуків у галузі права, їх соціальної результативності.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до плану науково-дослідних робіт кафедри кримінального права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого в рамках Державної комплексної програми “Актуальні проблеми кримінального і кримінально-виконавчого законодавства і системи попередження злочинності” (номер державної реєстрації 0186.0.070883).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є проведення всебічного юридичного аналізу причинного зв'язку як ознаки об'єктивної сторони складу злочину на базі комплексного вивчення його як загальнонаукової, філософської категорії в умовах оновленої філософії, вільної від ідеологічних установок. Поставленій меті відповідають наступні завдання:

- виявити ознаки причинного зв'язку в онтологічному і гносеологічному аспекті та запропонувати визначення причинного зв'язку, яке б відповідало такому підходу, а також алгоритм його встанов-лення;

- проаналізувати наявні в науці кримінального права теорії причинного зв'язку в розрізі їх відповідності задачам кримінального закону, принципам гуманізму і справедливості;

- виходячи із сучасних філософських уявлень, розкрити зміст понять “випадкова”, “статистична”, “цільова”, “інформаційна” причинність, “опосередкований” причинний зв'язок;

- продовжити розробку положень стосовно заподіюючих потенцій бездіяльності;

- проаналізувати інститут співучасті в аспекті наявності причинного зв'язку між діями співучасників злочину, а також між діями другорядних співучасників і результатом, спричиненим виконавцем;

- уточнити місце причинного зв'язку в системі ознак об'єктивної сторони складу злочину.

Об'єктом дослідження служить поняття причинно-наслідкового зв'язку как невід'ємної ознаки матеріальних складів злочину.

Предметом є чинне кримінальне законодавство України й інших країн, конкретні статті Особливої частини КК, об'єктивна сторона яких містить вказівку на настання тих чи інших наслідків, тобто складів, що передбачають наявність причинного зв'язку між учиненим діянням і настанням певної шкоди; теорії причинного зв'язку в кримінальному праві і філософії; погляди на причинний зв'язок наукознавців і представників природничих наук.

Методи дослідження обрані, виходячи з поставлених у роботі цілей і задач, з урахуванням об'єкта і предмета. Діалектичний підхід як загальнонауковий, наскрізний метод виявився у тому, що уявлення про причинно-наслідковий зв'язок досліджувалися у їх розвитку, тісній переплетеності з проблемами детермінізму загалом й інших, непричинних зв'язків, зокрема. Проблеми причинного зв'язку у кримінальному праві розглядалися не ізольовано від питань, котрі постають перед іншими сферами знань, а в їх нерозривній єдності, взаємодоповненні. Активно використовувалися парні філософські категорії: “причина-наслідок”, “явище-сутність”, “необхідність-випадковість”, “неминучість-імовірність”, “простір-час” та інші. Метод структурно-системного аналізу, а також формально-логічний, використовувалися для виявлення місця причинного зв'язку в системі ознак об'єктивної сторони злочину з матеріальним складом. За допомогою формально-юридичного методу з’ясовувалася логіка законодавця, закладена в конкретних правових нормах. Історико-лінгвістичний метод дав можливість прослідкувати еволюцію категорії “причина” як результату розвитку мовних конструкцій, які виражають причинний зв'язок. Порівняльно-правовий метод сприяв виявленню різних підходів при конструюванні матеріальних складів у кримінальному законодавстві різних країн. Історико-правовий метод дозволив простежити розвиток уявлень про причинний зв'язок, відбитий у правовій матерії різних історичних періодів. Соціологічні методи слугували інструментом аналізу проблемних ситуацій, що виникають у процесі застосування кримінального закону. Метод лінгвістичної інтуїції, запропонований самим автором, використовувався для демонстрування нетрадиційних для кримінального права орієнтирів при з’ясуванні питання про наявність або відсутність причинного зв'язку між конкретними подіями.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає у тому, що вона є першим в Україні комплексним монографічним дослідженням причинного зв'язку як однієї з ознак об'єктивної сторони злочину. Уперше не тільки в Україні, але й у кримінально-правовій науці пострадянського простору аналіз причинного зв'язку як кримінально-правового явища зроблено на основі детального вивчення його як універсальної категорії у загальнонауковому, філософському розумінні. Шляхом порівняльного аналізу філософських та інших, у тому числі й наукознавчих, джерел виявлені найбільш прийнятні для кримінального права погляди. У дисертації констатується, що загальнонаукове трактування причинного зв'язку в сучасних умовах стало чіткішим. Уявлення про нього зазнали істотних змін, що не можуть ігноруватися наукою кримінального права. На відміну від багато в чому кон'юнктурного змішування детермінізму й причинності, характерного для філософії тоталітарного періоду, сучасна філософія проводить чітке розмежування цих категорій – детермінізм розглядає як поняття, котре відбиває все різноманіття зв'язків між явищами, за причинністю ж залишає набагато вужчу сферу. Причинність використовується для позначення винятково зв'язку генетичного, породжуючого. Кримінальне право повинне взяти на озброєння саме цю концепцію, оскільки вона, з погляду автора, відповідає інтересам гуманізму і справедливості. Інший підхід веде до ототожнення причин і умов, з чого виникає можливість притягнення особи до кримінальної відповідальності за діяння, доволі віддалено зв'язані з настанням певної шкоди. На жаль, така тенденція, що не відповідає сучасним філософським уявленням, простежується в багатьох останніх роботах з кримінального права. Науковою новизною, насамперед в аспекті кримінального права, характеризуються наступні положення дисертації.

1. Обґрунтовується висновок, що так звана “цільова причинність”, усупереч тенденції до визнання її суб'єктивною категорією, – це явище об'єктивне. Причинний зв'язок не перетворюється в явище суб'єктивного порядку через те, що людина цілеспрямовано створювала його, витончено “конструювала”. Причинний зв'язок як утілення ретельно продуманого, ідеально спланованого людиною розвитку подій усе одно залишається об'єктивним, як і той зв'язок, що залишився нею непоміченим. Таке трактування об'єктивного характеру причинного зв'язку, що відповідає загальнонауковим уявленням, дає підстави визнати безпідставною досить розповсюджену в кримінальному праві точку зору, ніби-то наявність прямого наміру завдати певної шкоди сама по собі здатна трансформувати один злочин в інший. Зокрема, що доведення до самогубства з прямим наміром є убивством, що ним є залишення в небезпеці, котре супроводжується бажанням смерті і т.п.

2. Ґрунтуючись на аналізі філософського розуміння необхідності, стверджується, що широко відома в науці кримінального права “теорія необхідного спричинення” – це та ж „адекватна теорія” причинного зв’язку, яка у радянський період зазнавала суворої критики за її “ідеалістичний суб'єктивізм”, і тому не могла застосовуватися у первісному вигляді, а тепер отримала нову назву і оперує оновленою термінологією.

3. Вперше в кримінально-правовій науці показники, що традиційно трактуються як ознаки причинного зв'язку (передування причини наслідку в часі, породження причиною наслідку), розглядаються в двох рівнях – онтологічному і гносеологічному. Онтологічною ознакою причинного зв’язку, на думку автора, є породження причиною слідства. “Необхідність” – це гносеологічна, пізнавальна ознака причинного зв'язку. Вона характеризує той шлях, яким людина дійде висновку про його наявність або відсутність. Необхідність – не суть причинного зв'язку, а результат пізнання великої кількості спричинюючих процесів. Необхідність не належить до конкретного, окремо узятого, причинного зв'язку, а характеризує висновки суб'єкта пізнання про причини подібних подій, засновані на масових спостереженнях. Це дослідна, емпірична категорія, категорія очікування певних подій на основі ймовірних уявлень, що характеризують міру перетворення можливості в дійсність.

Необхідність не має однозначної форми вияву, вона не тотожна неминучості, а здійснюється як головна тенденція, припускаючи досить високий ступінь імовірності настання подібних результатів в аналогічних випадках.

Часовий фактор – це теж гносеологічна характеристика причинного зв'язку. “Породження” містить у собі часову характеристику, саме по собі вказує напрямок часу від сьогодення до майбутнього. Тому включенням ознаки передування причини наслідку у визначення причинного зв'язку спотворюється основний зміст причинного відношення – спричинюючий, породжуючий характер причини. Спотворює його і думка, начебто наслідок може впливати на причину. Такий погляд не відповідає уявленням про незворотність часу. Встановлення того, що передбачувана причина передує в часі тій події, у якій вбачається її наслідок, – це передумова виявлення причинного зв'язку між явищами, які цікавлять дослідника. Але ознакою причинного зв'язку “передування причини наслідку” називати некоректно.

4. У дисертації показано, що ймовірний (статистичний) зв'язок між явищами взагалі, у тому числі й у кримінальному праві, не може бути визнано причинним. Статистичні закономірності виявляться не між парою досліджуваних ознак (причина – наслідок), а як тенденція, при масовому зіставленні подій. Тому встановлення певних зв'язків між явищами в статистичному плані зовсім не доводить наявності причинного зв'язку між конкретним учинком людини і передбачуваним наслідком. Конкретна подія відбувається не з тієї причини, що статистичними методами установлений високий ступінь імовірності її настання, а тому, що вона породжена, викликана цілком конкретною, а не деякою “усередненою” причиною.

5. Причинний зв'язок не може бути “випадковим”. “Випадковість” – це не суб'єктивна категорія попри те, як її часто тлумачать у науці кримінального права. Вона має онтологічний статус. З позицій сучасної філософії, випадковими визнаються явища, що у рамках обраної системи не залежать одне від одного. Випадково утворюються самі причини, що потім породжують наслідки. Ні випадковість, ні необхідність не відносяться до зв'язку конкретної причини з ії наслідком.

6. Породжуючий характер спричинення – це і є те, що складає саму специфіку причинного зв'язку, відрізняє її від всіх інших видів зв'язків. Породження причиною наслідку є єдиною ознакою причинного зв'язку, яке відноситься до неї самої, – онтологічною ознакою. Ознаки “необхідності” і “передування причини наслідку в часі” мають значення для вирішення питання про наявність або відсутність причинного зв'язку як етапи установлення факту заподіяння, способів формування висновків про те, чи мало місце причинне відношення при конкретних обставинах. Указівка на “необхідність”, а також на передування причини наслідку нічого не додає до онтологічної характеристики причинного зв'язку, а тому є в її визначенні зайвою. На основі такого підходу причинний зв'язок може бути визначено як такий зв'язок між двома явищами, при якому одне з них породило інше.

7. Вперше в рамках кримінально-правового дослідження здійснено аналіз історико-мовознавчих даних про походження категорії “причина”. Він дозволяє стверджувати, що семантичне ядро причинності, яке зберігається з найдавніших часів аж до наших днів, – це “дія”. Категорія причинності випливає із самої сутності матерії – її активності. Терміном “породження” фіксуються активна (силова, енергетична) суть спричинення. Саме генетичний, виробляючий, дієвий моменти відбивають загальнонаукові категорії “причина”, “причинність”, “причинний зв'язок”. Як мовні засоби констатації причинного зв'язку сформувалися спеціальні граматичні конструкції, що відбивають його суть: “тому, що”; “через те, що”; “у силу того, що”; “унаслідок того, що”; “завдяки тому, що”; “так як”; “оскільки”; “спричинило”; “результат”.

8. Акцентовано увагу на тому, що багато труднощів застосування кримінального закону виникають з недостатньо уважного ставлення до трактування філософських категорій “причина” і “умова”. Тим часом – це принципово різні детермінуючі чинники. Умови, на відміну від причини, самі по собі не мають генетичної властивості, не здатні до породження, а служать тільки його фоновими обставинами, що сприяють або, навпаки, перешкоджають процесу продукування причиною наслідку. Автором показано, що деякі статті Кримінального кодексу України передбачають не заподіяння діянням особи певної шкоди, а її зумовлювання (ст. 197 “Порушення обов'язків щодо охорони майна”, ст. 264 “Недбале зберігання вогнепальної зброї чи бойових припасів”, ст. 287 “Випуск в експлуатацію технічно несправних транспортних засобів або інше порушення їх експлуатації” і ін.). Але в тексті цих статей використовується термінологія, що стосується причинного зв'язку (“заподіяло”, “спричинило”). Це ускладнює розуміння закону, змушує дослідників бачити різні “ланки причинного ланцюга” там, де насправді одна подія лише зумовила іншу. Розходження в санкціях статей, що передбачають однакові наслідки, прийнято пов'язувати з довжиною “причинного ланцюга”. При цьому дослідники посилаються на нібито беззаперечний принцип, що “причина причини є причина результату”.

9. Вед переч цьому, дисертантом запропоноване нове, котре базується на результатах досліджень комплексу наук, розуміння явища, яке прийнято називати “ланцюгом причин”. Виявлено дані, які свідчать, що як у природі, так і в суспільстві існують або дуже короткі, або так звані “монотонні” (типу лавинних процесів) причинні ланцюги. У цілому ж картина зв'язків постає як складне, об'ємне переплетіння взаємообумовлюючих явищ, а не одномірних, нескінченно довгих “причинних ланцюгів”. Автор наполягає, що причина причини далеко не завжди служить причиною результату. Відносно віддалені вузли того чи іншого процесу, котрий розвивається у просторі і в часі процесу – це умови, а не причини підсумкової події. В науці кримінального права причинні ланцюги іноді бачать там, де насправді потерпілий розглядається в різних орієнтуючих обставинах, у різних системах, що обираються відповідно до прагматичних міркувань.

10.Зусиллями автора одержала подальший розвиток аргументація проблеми причинного зв'язку при наявності особливих обставин на стороні потерпілого. Запропоновано вирішення її у новому ключі – виходячи з уявлень про лавинні процеси під кутом зору питання про “пускову причинність”. Стверджується, що так званий “поштовх” є причиною, а зовсім не “приводом” до стрімкого розвитку хворобливих процесів, результатом яких може бути смерть потерпілого.

11. По-новому поставлено питання про так звану “інформаційну причинність”. Показано, що інформація служить не причиною змін стану або поведінки людини, а всього лише носієм причини. Причина ж формується як результат взаємодії інформації зі свідомістю людини. Проблема інформаційної причинності тісно переплітається з проблемою свободи волі, що є іншою стороною питання про можливість вибору особою того чи іншого варіанта поведінки.

12. Автор доводить, що носієм причини може виступати не будь-яка інформація, а лише така, що викликає мимовільні реакції. Так, інформація трагічного або загрозливого характеру може послужити носієм причини переляку, шоку, що, у свою чергу, здатні стати причиною розладу здоров'я і навіть смерті. У всіх інших випадках має місце не інформаційна причинність, а інформаційне зумовлення. Причиною зміни поведінки людини служить прийняття нею рішення на основі вибору з якогось набору можливостей. Рішення завжди приймається в результаті аналізу якої-небудь інформації. Нею може бути і вплив інших осіб. Але інформація, від них отримана, не породжує певні дії з боку людини, котра її сприйняла, а тільки зумовлює їх. Винятком слід визнати вчинення певних дій у стані крайньої необхідності, а також вчинки осіб, що не досягли віку кримінальної відповідальності, або неосудних, виконані за дорученням (проханням, наказом) дорослої осудної особи. Визнання останньої виконавцем злочину одночасно означає і констатацію причинного, а не зумовлюючого зв'язку між його інформаційними діями і результатом поведінки того, кому вони були адресовані.

13. Доведено, що опосередкований причинний зв'язок завжди носить інформаційний характер. Запропоновано єдиний критерій його виділення – використання злочинцем чужої волі для досягнення власних цілей. Волю має тільки людина. Трактування опосередкованого причинного зв'язку при використанні злочинцем механізмів, тварин є некоректним і в силу відсутності єдиного критерію веде до визнання безпосереднього причинного зв'язку винятково при здійсненні злочину “голими руками”.

14. Аргументовано, що зв'язок між співучасниками злочину – це зумовлюючий, а не причинний, як це прийнято вважати в науці кримінального права, зв'язок. Він носить інформаційний характер. Причиною поведінки виконавця є його волевиявлення, прийняття і реалізація власного рішення в умовах вільного вибору. Отож небезпідставно можна стверджувати, що дії інших співучасників не породжують, не спричиняють результат, зроблений виконавцем, а служать однією з його умов.

15. З того, що при співучасті має місце не причинний, а зумовлюючий зв'язок, випливає однозначне тлумачення ознаки, що кваліфікує багато злочинів: “здійснення діяння за попередньою змовою групою осіб”. Ця ознака не характерна для співучасті з розподілом ролей.

16. В аспекті інформаційної причинності у дослідженні розглянуто питання про причинний зв'язок при бездіяльності. Доведено, що бездіяльність здатна бути носієм причини винятково як інформаційний сигнал. Сприйнята іншою особою, вона може виступати фактором, що травмує психіку, і викликати мимовільну реакцію організму, аж до загибелі. Крім того, бездіяльність може виконувати роль опосередкуючої ланки причинного зв'язку, коли її вплив здійснюється в обхід волі особи, яка перебуває у стані пробачливої помилки (типовий приклад – бездіяльність стрілочника, у результаті чого відбувається катастрофа поїзда, машиніст якого не підозрює, що веде потяг на зайняту колію). В інших випадках, коли бездіяльність не служить сигналом, що діє, минаючи етап ухвалення рішення, а є інформацією до роздумів (бездіяльність ревізора, сторожа і т.д.), має місце інший вид інформаційної детермінації – інформаційне зумовлювання.

17. Одержала додаткової аргументації з філософських і природничонаукових позицій непопулярна в науці кримінального права точка зору, відповідно до якої бездіяльність-невтручання (якщо воно не носить інформаційного характеру) саме по собі, не супроводжуване діями, цілком позбавлена активного, виробляючого, енергетичного начала, а тому причиною яких-небудь змін служити не може. Підтверджуються погляди тих учених, котрі упевнені, що в цих випадках злочинець відповідає не за заподіяння шкоди, а за її незапобігання.

18. Доведено, що злочини, пов’язані з різного роду ненаданням допомоги, у силу відсутності причинного зв'язку між поведінкою злочинця і важким станом потерпілого, не є злочинами проти життя або здоров'я. Суспільна небезпека таких злочинів виявляється в посяганні на суспільні відносини, що забезпечують моральні підвалини суспільства, – такі загальнолюдські цінності як взаємодопомога і взаємовиручка людей.

19. Ставиться під сумнів типове для кримінального права тлумачення ознаки “поставлення в небезпеку”, від якого залежить кваліфікація відповідних злочинів у плані суб'єкта. Дисертант аргументує, що діями, які ставлять іншу людину в небезпеку, можуть бути визнані тільки дії, здійснені поза або в обхід її волі (насильство чи витончений обман). Лише такі дії можуть служити причиною (носієм причини, якщо вони інформаційні) небезпечного становища, що склалося. Стосовно до таких ситуацій автором запропоновані варіанти кваліфікації в залежності від стадії злочину і форми провини. В інших випадках (умовляння, пропозиції) потерпілий ставить себе в таке становище сам. А інформаційні дії особи, яка до цього схилила, лише обумовлюють рішення ризикнути. Тому людина, яка умовила іншу вчинити авантюру, а потім покинула її у біді, повинна відповідати не за “залишення в небезпеці”, як це прийнято вважати, а за статтею КК “Ненадання допомоги”.

20. Подальшого розвитку дістало твердження, що причинний зв'язок як явище сутнісного порядку, котре не має кількісних характеристик, ніколи і ніким не може бути формалізоване. Дисертант робить висновок, що пошуки формули причинного зв'язку взагалі, а значить і стосовно до потреб конкретних наук, – безперспективні.

21. Наголошено, що для встановлення причинного зв'язку можна використовувати положення будь-яких його теорій. Запропоновано алгоритм підходу до з'ясування питання, чи може певне діяння в принципі розглядатися як породжуючий чинник (чи передує передбачувана причина гіпотетичному наслідку, чи є дане діяння хоча б однією з умов його настання тощо). Фіксується увага на тому, що найчастіше ці етапи існують у свідомості особи, яка застосовує закон, у “згорнутому”, “інтуїтивному”, симультанному вигляді. Центральна ж проблема полягає в тому, щоб якимсь чином переконатися у породжуючому характері того явища, у якому передбачається причина негативної події.

22. Вперше в науці кримінального права пропонується вирішувати питання про породжуючий характер діяння за допомогою методу “лінгвістичної інтуїції”, котрий ґрунтується на колосальному досвіді пізнання причинного зв'язку, накопиченому людством. Цей досвід відбитий у вироблених тисячоліттями мовних конструкціях. Відповідно до методу лінгвістичної інтуїції насамперед необхідно сформулювати проблему у вигляді ряду аналогічних за змістом питальних пропозицій: “ Чи є вчинене діяння причиною даної події, шкоди?”; “Чи спричинена ця шкода вчиненим діянням?”; “Чи тому сталася ця подія, що було вчинене таке діяння?”. Висновкові про наявність причинного зв'язку відповідає судження: “Шкода наступила тому, що було вчинене це діяння”. Якщо така відповідь викликає інтуїтивне відторгнення, внутрішній протест, значить припущення про наявність причинного зв'язку можна вважати хибним. Це діяння лише створювало умови для настання шкоди, але не було його причиною.

23. На основі логіко-філософського аналізу парних філософських категорій зроблено висновок, що причинний зв'язок не має самостійного місця серед ознак об'єктивної сторони складу злочину. Вираз “діяння, наслідок і причинний зв'язок між ними”, що традиційно використовується для характеристики об'єктивної сторони злочину з матеріальним складом у науковій і навчальній літературі з кримінального права, – логічно небездоганний. Об'єктивна сторона відповідних складів описується з допомогою пари кореспондуючих ознак: “діяння” і “наслідок”. Причинний же зв'язок виступає як атрибут наслідку, оскільки таким може бути названа лише та подія, що перебуває з діянням у причинному зв'язку.

Практичне значення отриманих результатів полягає у тому, що положення дисертації можуть бути використані як теоретична основа для подальших наукових розробок проблем причинно-наслідкового зв'язку, для уточнення формулювань окремих статей Кримінального кодексу, при розв’язанні конкретних кримінальних справ, у навчальному процесі для викладання і вивчення навчальних курсів з дисциплін кримінального циклу, підготовки нових навчальних і навчально-методичних посібників, а також у науково-дослідній роботі студентів і для підвищення рівня юридичної підготовки працівників правоохоронних органів.

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження оприлюднені, зокрема, на:

- Міжнародних науково-практичних конференціях:1.Серийные убийства и их предупреждение: юридический и психологический аспекты (Ростов-на-Дону, РЮИ МВД России, 1998). 2. Философия права как учебная и научная дисциплина (Ростов-на-Дону, РЮИ МВД России, 28-29 апреля 1999). 3. Методологічні проблеми правової науки (Харків, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, 13-14 грудня 2002 р.).

- Міжкафедральному методологічному семінарі кафедр кримінального циклу. Доповідь “Протиправність дії як однієї з ознак об’єктивної сторони складу злочину” - квітень 1999 р.

- Засіданнях кафедри: Доповіді “Причинний зв’язок як філософська проблема” - лютий 2000 р.; “Онтологічні і гносеологічні ознаки причинного зв'язку” - березень 2002 р.

- Наукове і практичне значення дисертаційного дослідження відображено в опублікованих рецензіях на нього:

1. Навроцький В.О. Свіжий погляд на давню проблему (Ярмыш Н.Н. Действие как признак объективной стороны преступления (проблемы психологической характеристики). – Х.: Основа,1999. – 84 с. // Право України, 2001. - №1. – С.154-155.

2.Аркуша Л.И., Долженков О.Ф., Погребний С.О. Інноваційна філософсько-правова концепція (Ярмыш Н.Н. Теоретические проблемы причинно-следственной связи в уголовном праве (философско-правовой анализ). – Х.: Право, 2003. – 512 с.) // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 2003. - №3. – С. 219-222.

3. Еременко А.М. Заметное явление в современном украинском правоведении (Ярмыш Н.Н. Теоретические проблемы причинно-следственной связи в уголовном праве (философско-правовой анализ). – Х.: Право, 2003. – 512 с.) // Вісник Луганської Академії внутрішніх справ МВС України імені 10-річчя незалежності України. – 2003. – Вип.3. – С. 207-214.

Публікації автора. Результати дисертаційного дослідження викладені в 27 публікаціях, з яких: одна монографія, одна наукова брошура, 21 стаття у фахових виданнях України, 1 стаття в неспеціа-лізованому виданні, тези в матеріалах трьох міжнародних конференцій.

Структура й обсяг дисертації. Монографія складається зі вступу, 11 розділів, поділених на 29 підрозділів, висновку, післямови, списку використаної літератури (662 найменування), анотацій. Загальний обсяг монографії складає 512 сторінок. З них основного тексту – 469 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, характеризується ступінь її розробленості, визначається методологічна база. Підкреслюється значимість досягнень у галузі філософії, логіки, психології, мовознавства й інших наук для з'ясування проблем, що виникають при тлумаченні причинного зв'язку як однієї з ознак об'єктивної сторони злочину в науці кримінального права, для встановлення причинного зв'язку між діянням і шкодою, що мала місце, при розв’язанні кримінальних справ.

Розділ I “Співвідношення детермінізму і причинності” має два підрозділи, перший з яких присвячено аналізу філософських позицій. Автор показує, що питання про співвідношення аналізованих понять було досить заплутане у філософській літературі радянського періоду. У словниках і довідниках, призначених для “народного всеобучу”, детермінізм і причинність фактично ототожнювалися. Є підстави вважати, що тим самим тоталітарна система намагалася насадити “історичний фаталізм”, переконати людей, що усе у світі відбувається строго за необхідністю, а тому існуючий устрій є закономірний результат усього попереднього історичного розвитку, і ніякий інший варіант навіть теоретично не міг бути

У підрозділі “Непричинна детермінація” автор доходить висновку, що на сучасному етапі розвитку науки, всупереч думці деяких правників, у філософії, практично загальноприйнятою є точка зору, відповідно до якої детермінізм і причинність – зовсім не співпадаючі поняття. Детермінація - поняття ширше, ніж заподіяння. Крім причинного зв'язку, детермінація містить у собі зв'язки зумовлення, функціональні, зв'язки станів і багато інших, які виявляються в міру розвитку наук. Детермінізм – це категорія, що виражає будь-яку зумовленість явищ, предметів, процесів, усі види зв'язків між ними. Причинність же – категорія, призначена для того, щоб виражати винятково причинно-наслідкові відношення.

Розділ II “Співвідношення понять “причинність”, “причина”, “причинний зв'язок” містить у собі чотири підрозділи. У першому з них - “Причинність як основний принцип” - показано, що поняття причинності має два взаємопроникаючі аспекти. Насамперед цим терміном позначається основний загальнонауковий принцип. Сутність його полягає у тому, що немає таких предметів, явищ, процесів, які б не мали причини свого виникнення, зміни або зникнення. У цьому сенсі причинність виступає як загальний орієнтир пізнавальної діяльності. Однак те, що кожне явище має свою причину, аж ніяк не означає, що два будь-яких, довільно вихоплених із загального зв'язку явища неодмінно перебувають між собою у причинному зв'язку. Нічого подібного принцип причинності не припускає, саме тому він і є лише окремим випадком принципу детермінізму. Донедавна суть принципу причинності тлумачили ще й таким чином, що однакові причини при аналогічних умовах спричиняють однакові наслідки. Проте можна констатувати, що цей ракурс принципу причинності все частіше ставлять під сумнів, оскільки доведено, що у світі немає і навіть теоретично не може бути нічого однакового.

Далі автор зосереджується на аналізі причинності як генетичного зв'язку явищ. Показано, що термін “причинність” широко використовують і в іншому значенні – для позначення процесу заподіяння, для констатації причинного зв'язку між певними подіями, явищами, фактами. Саме цей аспект причинності має значення для кримінального права.

У підрозділі “Причинний або причинно-наслідковий зв'язок” показано, що причинно-наслідковий зв'язок цілком припустимо скорочено називати “причинним”, як це робить багато філософів і переважна більшість юристів. Обидва терміни мають повноцінне право на існування.

Завершується розділ аналізом співвідношення понять “причинний зв'язок”, “причинна залежність”, “причинне відношення”. Підкреслюється, що немає помилки й у тому, що замість терміна “причинний зв'язок” уживаються: “причинна залежність”, “причинне відношення”, оскільки останнє поняття – найбільш широке з них, а видові поняття можна визначати через приналежність до певного роду. Усі ці терміни виражають ту саму суть: констатують, що об'єктивно мав місце процес заподіяння. Вираз: “між цими подіями існує причинний зв'язок”, рівнозначний твердженню про те, що одна з них є причиною другої, і ніяких інших зв'язків між парою досліджуваних подій, крім причинних, не передбачає.

Спеціальний розділ (III-й) у роботі присвячено висвітленню об'єктивного характеру причинного зв'язку.

Оскільки тлумачення об'єктивного характеру причинного зв'язку в науці кримінального права неоднозначне, автор уточнює зміст об'єктивності з філософських позицій. Зміст об'єктивності причинного зв'язку полягає в тому, що він існує незалежно від того, що думає про нього людина, і навіть від того – чи знає вона про нього взагалі.

Кримінальне право як причиною цікавиться лише певною поведінкою людини (дією чи бездіяльністю). Стосовно до задач цієї науки причинний зв'язок об'єктивний у тому сенсі, що він існує незалежно від того, чи робила людина певні вчинки спеціально, щоб домогтися певного результату, тобто свідомо, цілеспрямовано створювала причинний зв'язок, чи ж заподіяння якоїсь шкоди стало побічним або навіть зовсім непередбачуваним результатом її поведінки. Причинний зв'язок як втілення ретельно продуманого, ідеально спланованого людиною розвитку подій все одно залишається об'єктивним, як і той зв'язок, що залишився нею непоміченим. Сама по собі наявність певної мети як явища суб'єктивної сторони, не підкріпленої діями, які об'єктивно заподіюють якусь шкоду, нічого не змінює в об'єктивній стороні злочину, а значить і в його кваліфікації. Тому, з погляду автора і всупереч досить розповсюдженій в науці кримінального права думці, доведення до самогубства з прямим умислом залишається таким, а зовсім не перетворюється в убивство, навіть якщо злочинець бажав, щоб потерпілий наклав на себе руки.

Одне з ключових місць у роботі займає розділ IV “Породження як ознака причинного зв'язку”, який складається з п'яти підрозділів.

Ґрунтуючись на даних філософії, логіки, мовознавства автор показує, що поняття “причина” за походженням і суттю означає активність, дію. Специфіка причинного зв'язку полягає у породженні нових явищ. Саме момент активності відбивають філософські категорії “причина”, “причинність”, “причинний зв'язок”.

Специфікою філософської термінології є те, що вона, як ніяка інша наукова термінологія, формується з лексики звичайної мови. Те, що у філософії називають буденною мовою, є мовою здорового глузду. Усвідомлення первісного значення категорії має концептуальну значимість. Тому з'ясування змісту поняття причинного зв'язку вимагає аналізу його витоків у повсякденному мисленні і практичній діяльності.

Далі автор переходить до аналізу історико-мовознавчих даних про походження категорії причинності. Лінгвістичні дослідження дозволяють стверджувати, що семантичним ядром причинності, яке зберігається протягом усього становлення цієї категорії аж до наших днів, є “дія”. Цей стрижневий смисл відбито в історії мови. Категорія причинності випливає із самої сутності матерії – її активності. Пізнання причини дає відповідь на питання про джерело руху, зміни речі.

На підставі мовознавчого аналізу співвідношення термінів “причина” і “вина” автором висуваються заперечення проти ототожнення цих понять, що подекуди зустрічаються у дослідженнях із кримінального права. Таке тлумачення є архаїчним і веде до відмови від визнання складу злочину як єдиної підстави кримінальної відповідальності.

Як найважливіші категорії людського пізнання причинно-наслідкові зв'язки відбилися в правилах побудови речення, у спеціальних граматичних показниках причинно-наслідкових відношень – причинних прийменників і причинних сполучників: “тому, що”; “через те, що”; “у силу того, що”; “унаслідок того, що”; “завдяки тому, що”; “тому що”; “оскільки”; “спричинило”; “результат”. Показник причинності виникає як відповідь на питання: чому? – тому що...Дослідження причинного зв'язку починається з постановки питання, його формулювання. Очевидно, що успіх тут багато в чому залежить від того, наскільки чітко і коректно це буде зроблено.

У заключній частині розділу автор розглядає активність как атрибут спричинення. Оскільки мова – це справжня квінтесенція людського досвіду, немає сумнівів у тому, що слову можна вірити. А значить, немає підстав сумніватися й у тому, що сама суть процесу спричинення полягає в активному (перетворюючому, виробляючому, викликаючому, породжуючому) характері причини.

У розділі V дисертації розглядаються гносеологічні й онтологічні ознаки причинного зв'язку.

У багатьох джерелах причинний зв'язок визначають як такий зв'язок між явищами, при якому причина передує наслідку в часі і з необхідністю породжує