НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

МВС УКРАЇНИ

ЗАІНЧКОВСЬКИЙ МИКОЛА ЛЕОНТІЙОВИЧ

УДК 340.12+342.72/73+10(09)

права людини

як новоєвропейський філософський

та ПОЛІТИКО-ПРАВОВИЙ ФЕНОМЕН

Спеціальність: 12.00.12 – філософія права

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ - 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Національній академії внутрішніх справ України, МВС України.

Науковий керівник: кандидат філософських наук, доцент

Чміль Борис Федорович,

Національна академія внутрішніх справ України, начальник кафедри філософії права та юридичної логіки

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор,

академік НАН України

Попович Мирослав Володимирович,

Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України, директор

доктор юридичних наук, професор

Мурашин Олександр Геннадійович,

Національна академія внутрішніх справ України,

професор кафедри теорії держави та права

Провідна установа: Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого, м. Харків.

Захист відбудеться 12 грудня 2003 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.007.01 в Національній академії внутрішніх справ України за адресою: 03035, м. Київ, Солом’янська пл., 1.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Національної академії внутрішніх справ України за адресою: 03035, м. Київ, Солом’янська пл., 1.

Автореферат розісланий 7 листопада 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.І. Казміренко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Права людини є наріжним каменем соціальних перетворень, шляхом яких вибудовувалося сучасне громадянське суспільство. Протягом XX століття вони перетворилися з сутнісної ознаки західної, європейської цивілізації, на універсальну цінність, що визнається всепланетним людством. Про це свідчать, зокрема, численні міжнародні акти, які визнаються переважною більшістю країн світу.

Разом з тим, сучасний світ є не тільки ареною торжества принципу прав людини, а й суворим випробуванням його. XX століття стало часом не лише всепланетного визнання людських прав як фундаментальної засади цивілізо-ваності та соціальності, а й періодом відвертого нехтування ними.
І йдеться не про окремі випадки, а про послідовне заперечення цього принципу, що найвиразніше втілюється у двох суттєво відмінних за соціокультурними витоками явищах – тоталітарних режимах та сучасному міжнародному тероризмі.

Як ці кризові явища, так і загалом ситуація глобальних трансформацій сучасного світу актуалізують питання: як можливо набуття певним соціальним принципом, сформованим у контексті самовизначення конкретної – європейської – цивілізації, значення універсальної засади інтерсуб’єктивної єдності сучасного всепланетного людства? Разом з тим, трансформація змісту і розширення обсягу прав людини робить нагальним питання щодо критерію визнання певних прав за загальнолюдські. У проблемному колі цих процесів і питань виникає необхідність звернутися до осмислення історичного і культурного витоку ідеї прав людини, з’ясувати її сутність як конкретного соціокультурного, філософського та політико-правового феномену. Лише на цій теоретичній основі можливо розуміння як конструктивного потенціалу прав людини у соціальних процесах сьогодення, так і природи проблем, що виникають в різних країнах та контексті міжнародних відносин при реалізації прав людини.

Необхідно також зазначити, що теоретичний аналіз прав людини як філософського та політико-правового феномену, що визначає обличчя сучасної європейської цивілізації, є особливо важливим в ситуації нашої країни. В сьогоднішньому українському контексті такий аналіз актуалізується двома головними чинниками: по-перше, великим соціальним завданням подолання тоталітарної спадщини в Україні (адже тоталітаризм є найпослідовнішою спробою відкидання принципу прав людини і тому подолання наслідків його панування конче потребує ґрунтовних змін соціальних відносин виходячи саме з ідеї пріоритету людських прав); по-друге, історичним вибором, який здійснює сучасна Україна щодо інтеграції у єдину Європу. Зрозуміло, що це процес не суто політичний чи економічний, а й процес засвоєння фундаментальних цінностей європейської цивілізації, серед яких права людини посідають чільне місце.

Специфіка дослідження прав людини зумовлена тим, що вони є фундаментальною цінністю, яка визначає організацію європейського (західного) суспільства вже майже півтисячоліття. Тому протягом XVI–XVIII століть існує ситуація, коли дослідження прав людини невід’ємні від ідейної боротьби навколо них. Це справедливо як для філософських та юридичних шкіл, що визнавали засадниче значення цього феномену для організації людського життя, так і тих, що відкидали його.

Оскільки досліджувана тема має не тільки загальнотеоретичний, а й історико-правознавчий характер, основою і відправним пунктом у її розробці є коло першоджерел. До їх числа відносяться, передусім, праці представників середньовічної і ренесансної думки (Л. Бруні, Вітторіа, М. Макіавеллі, Марсілія Падуанського, У. Оккама, Піко дела Мірандоли, Томи Аквінського), в яких беруть початок політико-правові та філософські ідеї, на основі яких пізніше будуть обґрунтовуватися права людини; роботи діячів Реформації, в яких реалізується релігійна емансипація людини, що стало передумовою формування модерної самоврядної особистості (Еразм Роттердамський, У. Гуттен, Ж. Кальвін, С. Кастеліо, М. Лютер, Ф. Меланхтон, І. Рейхлін, У. Цвінглі); модерні мислителі, в творах яких концепція прав людини дістала класичного вигляду (Г. Гроцій, Т. Гоббс, Т. Джеферсон, І. Кант, Д. Локк, Ш. Монтеск’є, Т. Пейн, С. Пуфендорф, Ж.-Ж. Руссо) та сучасні їм ідейно-світоглядні опоненти (Е. Берк, Д. Берклі, Р. Філмер, Д. Юм).

У вітчизняній правознавчій та філософській думці за радянської доби аналіз прав людини і загалом зміст цієї фундаментальної політико-правової ідеї знаходився під сильним ідеологічним тиском, що унеможливлювало неупереджені наукові дослідження даної проблематики. Превалював або суто критичний, „викриваючий” її розгляд (В. Большаков, Е. Кузьмін, Г. Мальцев,
В. Туманов тощо), або описово-історичний (В. Буткевич, П. Граціанський,
В. Зорькін, Л. Мамут, Н. Прозорова та інші). Лише в останні 10-15 років здійснюється теоретична переоцінка феномену прав людини, тісно пов’язана зі зміною соціокультурних та політико-правових пріоритетів розвитку українського суспільства. Відбувається процес інтеграції українських філософсько-правознавчих досліджень (і передусім їх методологічних засад) до світової традиції і практики правознавчих досліджень.

Визначальною рисою досліджень прав людини є їх аналіз не стільки у загальнотеоретичній площині, скільки у контексті конкретних юридично-правових проблем та ситуацій. Серед останніх переважаюче значення мають проблеми забезпечення прав і свобод людини при відправленні правосуддя
(З. Антонюк, Н. Городецький, Р. Калюжний, Н. Карпачова, О. Кінаш,
В. Грохольський, В. Медведєв, І. Петрухін, П. Рабінович, Б. Сташків,
С. Сухомлинов, П. Шумський та інші), а також роль і реалізація прав людини у процесі формування правової держави в Україні (Т. Андрусяк, В. Анісімов,
О. Бандурка, В. Бойко, О. Бубенцова, М. Костицький, В. Лазюк, А. Мацко та інші). Значну увагу дослідників привертають проблеми відповідності українських стандартів дотримання прав людини європейським та світовим
(М. Анісімова, М. Антонович, В. Євінтов, Н. Ковальська, П. Репешко,
В. Сушко, Ю. Тодика, Д. Федоренко, В. Шаповал та інші) і у зв’язку з цим – аналіз світового досвіду застосування законодавства з прав людини
(Л. Алексеєва, В. Бігун, Т. Гірма-Сихай, А. Горелик, О. Мережко, В. Шишкін).

Саме численні публікації з проблем реалізації прав людини актуалізують питання про методологічні та загальнотеоретичні засади аналізу цих проблем. Загальній теорії прав людини присвячені дослідження М. Антоновича,
О. Данільяна, К. Жоля, А. Колодія, Я. Кондратьєва, Л. Кравченка, С. Максимова, О. Мурашина, В. Нерсесянця, М. Панова, М. Поповича, П. Рабіновича,
Е. Соловйова, В. Тація, Б. Чміля, Ю. Шемшученка, В. Шкоди та інших. Важливе значення для розробки теми дослідження мають праці й сучасних західних теоретиків філософії права (Ю. Габермаса, О. Гьофе, Р. Дворкіна,
В. Кимліки, Т. Негела, Дж. Ролза, М. Сендела, Ч. Тейлора, Р. Циппеліуса), які створюють основу для розуміння історико-культурних витоків прав людини, їх ролі як визначального чинника модерної цивілізації. Історико-культурні та філософські аспекти генезису прав людини висвітлюються у работах вітчизняних дослідників Г. Аляєва, В. Жданової, О. Мироненко, С. Рабіновича, Г. Радова, В. Шамрай, однак вони присвячені переважно окремим аспектам та стадіям цього процесу.

З огляду на цей стан дослідження проблеми особливо нагальним стає цілісний філософсько-правовий аналіз історико-культурного генезису феномена прав людини (як наріжного чинника становлення новоєвропейської цивілізації), в контексті якого визначається загальний сенс і значення цього феномену. Саме цій темі й присвячено дану дисертаційну роботу.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження відповідає вимогам ст. 7 Закону України „Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки” від 11 липня 2001 р. Вона обрана згідно з державними планами та програмами Верховної Ради України, відповідно до державно-правової реформи в Україні, відповідно до програми розвитку відомчої освіти та вузівської науки на період 2001-2005 рр. (Рішення Колегії МВС України від 18 грудня 2000 року № 9 КМ/1), відповідно до комплексної програми „Розбудова державності України” № 97128 та включена до плану науково-дослідних робіт Національної академії внутрішніх справ України і кафедри філософії права та юридичної логіки цього закладу.

Мета і задачі дослідження. Мета дослідження полягає у теоретичній реконструкції культурно-світоглядного генезису новоєвропейської ідеї прав людини, її ролі як ідейно-концептуальної основи модерного політико-правового комплексу, а також з’ясування її соціально-політичного потенціалу у контексті глобальних трансформацій сучасності.

Для досягнення поставленої мети необхідно розв’язати низку завдань:–

визначити специфіку прав людини як особливого правового регулятиву всіх суспільних відносин порівняльно з іншими політико-правовими системами, що ґрунтуються на відмінних засадах;–

простежити зв’язок прав людини з обумовлюючими виникнення цього феномену соціальними і культурними особливостями суспільства, зокрема з особливим становищем і соціокультурною визначеністю особи в ньому;–

проаналізувати роль прав людини в контексті обґрунтування нового соціокультурного місця людини за доби Ренесансу і Реформації;–

окреслити комплекс політико-правових ідей та регулятивів, які утворюються на основі і у тісному зв’язку з концептом прав людини, і лише у єдності з якими отримує належне обґрунтування феномен невід’ємних людських прав;–

реконструювати етапи розвитку та трансформації змісту прав людини як політико-правового і світоглядного концепту протягом доби модерну;–

розглянути ідейно-світоглядні заперечення ідеї прав людини, що виникали в контексті новоєвропейської думки, а також виокремити теоретичні підвалини цих альтернативних політико-правових настанов;–

визначити структуру і зміст сучасного комплексу прав людини, його роль у глобальних трансформаціях сучасності.

Об’єктом дослідження у дисертації є феномен прав людини в історії західноєвропейської думки, який складає визначальну філософську та політико-правову основу новоєвропейської (модерної) цивілізації.

Предметом дослідження є генезис та розвиток ідеї прав людини від її зародження за доби Ренесансу та Реформації (XV–XVI ст.) до змістовного політико-правового оформлення в міжнародних актах XX ст.

Методи дослідження. Теоретичною базою дослідження є праці вітчизняних і зарубіжних вчених в галузі соціальної філософії, філософії права, історії філософії, етики.

Методологічну базу дисертації складають історико-філософський аналіз концепцій прав людини в модерній думці, принципи системності, єдності історичного та логічного, порівняльний (компаративістика) та культурісторичний підходи, які дозволяють виявити соціокультурний контекст та засади генезису прав людини, їх змістовних трансформацій та викликів з боку інших політико-правових систем.

Важливим методологічним принципом дослідження є, по-перше, розуміння громадянського суспільства як особливого соціального порядку і політико-правової системи, що постає на основі визнання прав людини в якості регулятивної основи всіх суспільних відносин; по-друге, визначення змісту правової системи як зумовленої відповідним соціальним ладом, та розуміння останнього як втілення глибинних соціокультурних засад буття людей; по-третє, розгляд прав людини не в їх окремішності, а у вигляді комплексу правових регулятивів, що історично змінюють свій зміст та розвиваються, а також існують, обґрунтовані і можуть бути визначені лише у більш широкому комплексі взаємопов’язаних політико-правових ідей та визначень, що у своїй сукупності утворюють модерну політико-правову парадигму.

У роботі застосовано герменевтичні процедури інтерпретації та розуміння, спрямовані на виявлення специфічного сенсу людських прав у відповідних соціокультурних ситуаціях. Використано також метод моделювання ідеальних типів для виокремлення змісту комплексу прав людини та окремих складових цього комплексу.

Наукова новизна одержаних результатів. Завдяки впровадженню зазначеної методики здійснено цілісний соціокультурний аналіз генезису і змісту прав людини як осердя модерної політико-правової системи. В дисертаційному дослідженні одержано результати, яким притаманні такі риси наукової новизни:–

визначена принципова відмінність громадянського суспільства від інших політико-правових систем на основі трьох властивих йому головних чинників, що його відрізняють: по-перше, народ стає сувереном влади, по-друге, сутнісно змінюється джерело прав, яке відтепер закорінене не у соціальній системі, а у сутності (природі) людської особи, і відтак, по-третє, людський індивід стає наріжним каменем соціального устрою, який вибудовується у відповідності до висхідних прав людини і на основі консолідованої волі всієї спільноти учасників суспільства;–

окреслено і розглянуто дві історичні форми громадянського суспільства – закрита (античний поліс) і відкрита (модерні демократії). Визначена засаднича роль для конституювання модерного громадянського суспільства феноменів а) людини як самоврядної особистості та б) нації. Головні ознаки самоврядної особистості втілюються у принципах індивідуальності, свободної волі (свобода), рівності, невід’ємності її сутнісних (людських) прав;–

послідовно проведений методологічний принцип комплексності розгляду феномену прав людини, що ґрунтується на положенні: свій сенс і регулятивно-внормовуюче значення ідея прав людини отримує лише у системі похідних від неї і корелятивних їй політико-правових ідей, що складають сукупність взаємопов’язаних елементів правосвідомості. Це, передусім, ідеї природного закону, суспільного договору, верховенства і влади закону, народного суверенітету, примату суспільства над державою;–

у контексті аналізу генезису модерної ідеї прав людини за доби Середньовіччя і Ренесансу доведено, що окремі важливі концепти модерної політико-правової парадигми, основою і загальним титулом якої стали права людини, починають існування за часів Ренесансу або навіть Середньовіччя. Головна відмінність полягає у трьох основних вимірах: по-перше, за середньовічної доби ці правові ідеї вписані у сутнісно інший світоглядний і соціальний контекст, що надає їм принципово відмінного змісту, ніж у Новий час. По-друге, з зазначеними ідеями співіснують і мають великий вплив зовсім інші світоглядні і правові настанови. Третя відмінність полягає у радикальному перетворенні юридичної і загалом соціальної практики під впливом цих ідей у модерну добу;–

виділені основні етапи становлення модерної ідеї прав людини, загальна систематизація яких виглядає наступним чином:

1. Етап формування світоглядних передумов ідеї прав людини, в якому вирішальну роль відіграли два рухи: по-перше, ренесансний гуманізм, що звільнив людину з-під влади природних визначень, перетворив її з частки світу у самоврядне суще – істоту, котра самовизначається і не має принципової перепони цьому самовизначенню з боку будь-якої якості оточуючого світу. По-друге, протестантська Реформація, завдяки якій було досягнуто деоцерковлення особи, що стало необхідною передумовою для власне соціальної емансипації людини, обґрунтованої вже за доби Просвітництва.

2. Гроцієвсько-гоббсівська вимога миру як фундаментальної засади існування суспільства і того онтологічного модусу, що відповідає потребі збереження людського життя.

3. Локківська концепція формування політичного порядку і системи урядування у відповідності до вимог людської природи.

4. Вольтерівсько-руссоїстська програма критичної та соціально-перетворюючої дії.

5. Етап здійснення програми соціальних перетворень, що постала на ґрунті концепції прав людини, у соціальних революціях кінця XVIII – I пол. XIX сторіччя.–

виокремлені і проаналізовані дві лінії критики концепту прав людини у модерній думці: а). юмівсько-бентамівська критика на засадах утилітаризму; б). соціальна критика на засадах „соціальної справедливості”, що перетворюється на політико-правову альтернативу правам людини у вигляді тоталітарних утопій; –

висвітлено роль двох головних викликів XX сторіччя ідеї прав людини („соціальна справедливість” і „національно-визвольний рух”) на розвиток її сучасної структури і змісту. Зміст „прав гідного життя” (соціальних та національно-культурних) розглянуто як історичну „відповідь” ідеї прав людини на виклики XX сторіччя.

Практичне значення одержаних результатів. Теоретичне і практичне значення дисертації визначається тим, що її зміст та висновки дозволяють поглибити розуміння витоків і соціокультурної природи прав людини, представити у системному вигляді етапи їх еволюції, розширити змістовні можливості аналізу феномену прав людини у політико-правових, культур-філософських та історико-філософських дослідженнях. Результати дослідження дозволяють простежити зв’язок прав людини з основними соціокультурними рухами і трансформаціями, які визначили сутність та історичну практику модерної цивілізації. Завдяки цьому розкривається значення невід’ємних прав людини не як окремого політико-правового принципу, а необхідної складової осмислення найширшого спектру соціальних, світоглядних, політико-правових, культурних феноменів і проблем, що схарактеризовують цивілізаційне самовизначення сучасного людства.

Аналіз генезису та подальшої еволюції прав людини дозволяє зрозуміти їх роль як засадничої універсальної цінності, що здатна виступити основою становлення інтерсуб’єктивної єдності всепланетного людства в умовах глобалізації. Виходячи з цього, відкривається можливість, зокрема, вироблення ефективних політико-правових стратегій інтеграції України у світову спільноту та європейське співтовариство, а також можливість вироблення світоглядних орієнтирів для практики соціально-політичних трансформацій українського суспільства.

Дисертація може використовуватися також у науковій та педагогічній роботі. Її теоретичні положення і фактичний матеріал стануть у нагоді при підготовці нормативних курсів з філософії права, соціальної філософії, філософії культури, історії філософії, спецкурсів з теорії прав людини і громадянського суспільства для студентів та аспірантів, а також в практиці проведення семінарських занять.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення, висновки, науково-методичні розробки та ідеї дисертаційного дослідження були викладені автором у виступах на наукових та науково-практичних конференціях: „Ідея правової держави: історія і сучасність” (Луганськ, 2000), „Філософія Джона Локка і сучасність” (Дніпропетровськ, 2001), засіданнях кафедри філософії права та юридичної логіки НАВСУ (1999-2002).

Педагогічна апробація головних положень дисертаційної роботи проводилася під час лекційних та семінарських занять з курсу філософія права в Національній академії внутрішніх справ України (1999-2002). Матеріали дисертаційного дослідження були використані у навчальному посібнику “Права людини і громадянина в Україні”. – К: Юрінком Інтер, 2003. – С. 9-20.

Публікації за темою дисертації. Зміст та результати дослідження висвітлено в шести публікаціях, п’ять з яких надруковані у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура та обсяг роботи. Мета дослідження, головні завдання та методологічні засади визначили структуру дисертації. Вона складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел, який містить 261 позицію, серед них 16 – іноземними мовами. Зміст роботи викладено на 162 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність та необхідність розгляду обраної теми, розкрито мету та головні дослідницькі завдання, описано методологічні засади дослідження, визначено наукову новизну та можливості практичного застосування роботи.

Розділ I „Світоглядні передумови формування ідеї прав людини” присвячений вирішенню двох дослідницьких завдань: по-перше, з’ясуванню загального значення прав як засадничого регулятиву суспільного буття і ролі прав людини як способу легітимації самоврядної особистості, по-друге – аналізу процесу світоглядної емансипації людини з-під влади ієрархічного порядку життя і світорозуміння, властивого Середньовіччю, як вирішальній духовній передумові становлення ідеї невід’ємних людських прав.

Відповідно у першому підрозділі простежується радикальна зміна носія і джерела прав, що відбувається при переході від архаїчного (ієрархізованого) до громадянського суспільства. Виходячи з природи суспільства як організованої спільності життя людей, неможливо уявити соціального порядку, який би не визнавав за своїми членами певних можливостей діяти, володіти, реалізовувати свої інтереси. Ці соціальні можливості втілюються та акумулюються у правах члена суспільства, так само як право загалом акумулюється у системі законодавства, що регламентує всі відносини і дії. У переважній більшості політико-правових систем права належать людині (індивіду, особистості) не безпосередньо, а опосередкуються її місцем у соціальній структурі, тобто визначаються її соціальним статусом і роллю. Відтак носієм прав фактично є не особа, а соціальна спільнота, персоніфікована тим чи тим статусом.

Розгляд питання про чинники, що обумовлюють зміст і дію системи права, дозволяє стверджувати: її специфіка зумовлена соціальними особливостями суспільства, якому властива ця система. В свою чергу соціальний лад вписано у більш широку систему світоустрою, що робить його відображенням глибинних соціокультурних засад буття людей.

Серед інших політико-правових систем виокремлюється громадянське суспільство, в якому, по-перше, народ стає сувереном влади, по-друге, сутнісно змінюється джерело прав, яке відтепер закорінено не у соціальній системі, а у сутності (природі) людської особи, і відтак, по-третє, людський індивід стає наріжним каменем соціального устрою, який вибудовується у відповідності до висхідних прав людини і на основі консолідованої волі всієї спільноти учасників суспільства.

Історично громадянське суспільство виникає у вигляді античного полісу, який є першою з головних форм його існування. Визначальна риса громадянського суспільства античності – закритий/становий характер. Друга головна історична форма – модерне громадянське суспільство, яке представлене новітніми західними демократіями – має соціально відкритий характер. Світоглядно-культурною основою відкритого громадянського суспільства стало новоєвропейське обґрунтування людини як самоврядної особистості. Головні ознаки самоврядної особистості втілюються у принципах індивідуальності, свободної волі (свобода), рівності, невід’ємності її сутнісних (людських) прав.

Ідея прав людини – не абстрактний світоглядний чи правовий принцип. Свій сенс і регулятивно-внормовуюче значення вона отримує лише у системі похідних від неї і корелятивних їй політико-правових ідей, що складають сукупність взаємопов’язаних елементів правосвідомості. Це, передусім, ідеї природного закону, суспільного договору, верховенства і влади закону, народного суверенітету, примату суспільства над державою. Уявлення про людину як самоврядну особистість складає світоглядну основу комплексу цих політико-правових ідей. Відтак парадигма людини як самоврядної особистості є основою розуміння генезису ідеї прав людини.

У другому та третьому підрозділах простежено формування за доби Ренесансу і Реформації світоглядно-правознавчих передумов виникнення ідеї прав людини. Аналіз пізньосередньовічної думки у контексті з’ясування генезису ідеї прав людини дозволяє стверджувати: модерна політико-правова парадигма, основою і загальним титулом якої стали права людини, належить до новоєвропейської доби не як безпрецедентний витвір модерної свідомості і суспільної практики. Певні аналоги ідей природного права, суспільного договору, верховенства закону тощо існують й за часів Ренесансу або навіть Середньовіччя. Головна відмінність полягає у трьох основних вимірах: по-перше, за середньовічної доби ці правові ідеї вписані у сутнісно інший світоглядний і соціальний контекст, що надає їм принципово відмінного змісту, ніж у Новий час. По-друге, з зазначеними ідеями співіснують і мають великий вплив зовсім інші світоглядні і правові настанови. Модерна доба схарактеризовується не стільки тим, що у її межах певні правові ідеї виникли, скільки тим, що вони стали безумовно пануючими у вигляді єдиного цілісного нормативно-правового комплексу, средостінням котрого стали якраз права людини. Нарешті, третя відмінність полягає у радикальному перетворенні юридичної і загалом соціальної практики під впливом цих ідей у модерну добу.

Вирішальне значення для подальшого генезису ідеї прав людини відіграв ренесансний гуманізм і здійснене ним світоглядне обґрунтування свободи як засадничої якості людського існування. Загалом кажучи, треба було спочатку ствердити свободу як універсальний принцип людського буття, щоб надалі цей принцип – перенесений у сферу політико-правової думки – оформився у концепцію прав людини. Разом з тим ренесансна думка здійснила емансипацію людини з традиційного для середньовіччя ієрархізованого соціального ладу, що стало передумовою до формування у подальшому ідеї про рівність людських прав.

Наступним кроком генезису ідеї прав людини і формування необхідних для її політико-правового домінування передумов, стало релігійне звільнення особистості за доби Реформації у протестантизмі. Гуманізм звільнив людину з-під влади природних визначень, перетворив її з частки світу у самоврядне суще – істоту, котра самовизначається і не має принципової перепони цьому самовизначенню з боку будь-якої якості оточуючого світу. Але людина середньовіччя – це людина передусім оцерковлена, віддана під владу церковних встановлень. Культурний сенс Реформації полягає в тому, що людина була вивільнена з-під влади церковного авторитету. Божа воля, котра дотоді маніфестувала себе передусім через церковні приписи, тепер втілюється у голос совісті, котрий діє зсередини людської особи. Порівняльний аналіз змісту гуманістичної ідеї про велич та гідність людини з протестантською ідеєю нікчемності людини дозволяє зробити висновок не про їх протилежність, а про взаємодоповнювальність. Адже “велич” у першому випадку є величчю перед світом, що цілком вписується й у лютерівську позицію. Обстоювана в останній “нікчемність” людини є її “малість” перед Богом, а не перед світом.

Враховуючи, що за часів середньовіччя церква слугувала основою соціальної інтеграції та загалом європейської ідентичності, рух Реформації з властивим йому деоцерковленням особи став прологом (і необхідною передумовою) для власне соціальної емансипації людини, обґрунтованої вже за доби Просвітництва у вигляді, передусім, концепції невід’ємних людських прав.

У розділі II „Права людини як втілення духу просвітництва” здійснено розгляд становлення ідеї прав людини за доби європейського Просвітництва (від XVI до XIX ст.).

У першому підрозділі простежено формування прав людини у контексті ранньопросвітницької думки – від Г. Гроція до Т. Гоббса. Але цей процес можна адекватно зрозуміти лише з огляду на те, що історично першим носієм невід’ємних прав у новій історії Європи став не громадянин, а християнин. Реформація, таким чином, з одного боку встановила і легітимізувала перший зразок всезагальної соціальної рівності, підготувавши цим ґрунт для модерного громадянського суспільства; з другого – звільнила світську, цивільну владу і загалом політичну систему від підпорядкування церковним приписам і верховенства церкви.

Світоглядно-ідейним контекстом, в якому формувалися нові політико-правові ідеї, що у подальшому стали елементами концептуалізації ідеї прав людини, є на початку модерної доби твори, присвячені осмисленню меж королівського абсолютизму на засадах ідеї суверенітету народу. Ця ідея активно розвивається у працях так званих „монархомахів” XVI ст. і дістає закінченого виразу у творчості французького мислителя Ж. Бодена (1530-1596), хоча у останнього вона виступає способом правового обґрунтування королівського абсолютизму проти принципу феодального імунітету. Принцип суверенітету держави (і королівської влади, що її уособлювала) спростовував феодальні імунітети і створював єдине правове поле.

У своєму витоку модерна ідея прав людини тісно пов’язана зі становленням амілітарної, заснованої на праві, а не на примусі, соціальної організації суспільства. Це унаочнюється у вихідному для модерної ідеї прав людини творі Г. Гроція, згідно якому загальне джерело права полягає у прагненні кожного людського індивіда до мирного і розсудливого спілкування з подібними до себе. Відповідно права людини мають на меті передусім забезпечити таке становище особи, яке б гарантувало їй безпеку. Забезпечення безпеки, миру, життя – ось головне прагнення і покликання прав людини.

Макросоціальним покликанням ідеї прав людини на початку доби модерну (XVI–XVII ст.) стало обстоювання нового типу суспільства, в якому вищою соціальною цінністю є мир та безпека. Якщо Гроцій відстоює встановлення миру між народами, то його молодший сучасник Т. Гоббс опікувався тією ж самою проблемою встановлення і підтримання миру у межах самого суспільства. Аналіз творів Гоббса наочно демонструє, що саме у з’ясуванні умов забезпечення стабільності, безпеки, соціального миру полягає головна мета його соціальної філософії.

У другому підрозділі розглядається розвиток принципу правочинності особистості у період „високого Просвітництва” (від Локка до Руссо). У класиків модерної думки – від Гроція і Гоббса до Руссо і Канта – висхідним концептом, який дозволяє виокремити і мислити сам феномен невід’ємних прав людини є єдина, властива всім людям людська природа. Єдина людська природа маніфестує себе у вигляді природного закону (законів), які не є штучними встановленнями, а складають самоочевидності життя. Їх не можуть відкинути будь-які інші встановлення, оскільки онтологічною альтернативою природного закону як закону самозбереження і самозабезпечення життя є тільки знищення людини.

Гроцієвсько-гоббсівська вимога миру як фундаментальної засади існування суспільства і того онтологічного модусу, що відповідає потребі збереження людського життя складає першу стадію розвитку модерної ідеї прав людини у новоєвропейській думці. Обґрунтування вимоги миру як універсального – соціального і екзістенційного – імперативу будується на основі концепту єдиної людської природи, з визнання якої випливає перше і основне невід’ємне право людини – право на життя і його збереження.

Другу стадію розвитку модерної ідеї прав людини позначає локківська концепція формування політичного порядку і системи урядування у відповідності до вимог людської природи. Фактично Локк підводить світоглядний підсумок цілої епохи англійської історії, результатом якої стало створення нової соціальної системи – буржуазного громадянського суспільства. У виробленні власної позиції він опонує, з одного боку, роялістським прихильникам абсолютної і незаперечної влади короля, з іншого – демократичній доктрині урядування, представленій творами Д. Лільберна та інших левелерів.

На цій стадії, для якої Локк є лише найяскравішим представником, людська природа і невід’ємні від неї права перетворюються на основу (базис) конституювання політичної системи, державного устрою і позитивного законодавства. Сам закон має за критерій своєї дієвості відповідність засадничим людським правам. І якщо той чи той закон їх порушує, він не може бути визнаний за закон і втрачає свою зобов’язуючу силу. Не лише речі, майно, а загалом фундаментальні визначення людської природи, які не можуть бути відчужені від людини, позначаються Локком та іншими модерними мислителями поняттям „власність”.

Поруч з поняттям власності Локк розробляє також другий ключовий концепт модерної політико-правової думки – договірну теорію конституювання і легітимації держави. Саме завдяки спільній угоді, що робить їх членами політичного суспільства, люди виходять з природного стану. Політичне суспільство (або інакше громадянське урядування) з’являється як інституалізація природного закону і гарантія свободи людей, підтримання і забезпечення якої (у вимірі недопущення шкоди іншому) стає справою не окремої особи як такої, а суспільного інституту – держави.

Наступним кроком розвитку модерної ідеї прав людини стала вольтерівсько-руссоїстська програма критичної та соціально-перетворюючої дії, яка покликана привести у відповідність до проекту громадянського суспільства (як того соціального порядку, що побудований у відповідності до вимог людської природи і прав людини) наявний стан суспільних відносин. Головним завданням цього процесу є подолання соціальної нерівності у вигляді станової диференціації суспільства. Бо саме станова нерівність прав є соціальною перепоною здійснення вимог єдиної людської природи, відобразити які (вимоги) покликаний суспільний договір і заснований на ньому політико-правовий порядок.

У третьому підрозділі аналізуються соціальні перетворення кінця XVIII сторіччя і кантівська ідея самозаконності людини як їх світоглядний підсумок. Дві видатні соціальні події, що змінили обличчя новоєвропейської цивілізації – Війна за незалежність США (1775-1783) та Велика французька революція (1789-1794) – стали практичною реалізацією соціальних проектів, що виникли на ґрунті природно-правового розуміння людини.

Аналіз програмних документів, які висловили ідеологію утворення США (трактати Пейна, „Листи федералістів”, „Декларація незалежності” тощо) засвідчують, що їх зміст визначається домінуванням ідеї прав людини і загалом природно-правової парадигми. США стали успішним історичним експериментом створення держави від народу, волею народу і для народу.

Дещо іншою була ситуація Великої французької революції, перед якою постало завдання створити новий соціальний порядок шляхом радикального перетворення, злому старого порядку з властивими йому відносинами та інститутами. Практика Великої французької революції кінця XVIII ст. оприявнила, що руссоїстська версія суспільної угоди містить можливість відчуження прав від людської особи і перетворення колективного суб’єкта – нації – на їх носія. Хід революції висунув ідею екстраординарного політичного режиму, що не зв’язаний з тими цінностями і правовими нормами, в ім’я яких він створений і діє. Це засвідчує, зокрема, проведений порівняльний аналіз „Декларації прав людини і громадянина” 1791 р. з аналогічним якобінським документом 1793 р.

Велика французька революція, з одного боку, стала апофеозом модерної ідеї прав людини, що набула у Руссо вигляду політичної програми радикального перетворення станового суспільства з властивою йому соціальною нерівністю; революція кінця ХVІІІ століття повною мірою здійснила цю програму. З другого боку, у ході соціальної практики революційних перетворень виник інший, принципово відмінний від природно-правового, сценарій суспільного урядування, заснований на ідеї колективного суб’єкта (нації), якому належить вся повнота суверенітету. Цей сценарій передбачав екстраординарний (революційний) режим політичної і державної дії, яка не зв’язана жодними правовими вимогами і фактично спростовує засадничі поняття теорії природного права.

Теоретичний підсумок розвитку модерної ідеї прав людини у її класичному вигляді, разом з урахуванням досвіду Великої французької революції, містить вчення Канта. Це доводиться за допомогою трьох головних аргументів: 1. у Канта головні положення теорії природного права і суспільного договору виголошені як певні світоглядні очевидності, що можливо лише за умови повної смислової закінченості теоретичної концепції; 2. Кант враховує весь попередній досвід соціально-філософської рефлексії стосовно природи людини і представляє вчення про права людини у систематизованому вигляді, пов’язуючи феномен людських прав з усіма найважливішими елементами суспільного життя; 3. історичний період після Канта – ХІХ століття – доба не стільки теоретичних розвідок у царині прав людини, скільки позитивної реалізації цих прав у системі організації суспільства, що вочевидь засвідчує їх остаточне ідейне прийняття. Те, що для кантівських попередників було соціальною перспективою, для нього є історичною даністю. Саме ця обставина підкреслює роль кантівського вчення як завершеного, класичного виразу модерної ідеї прав людини.

Розділ III „Політико-правовий зміст прав людини та їх відкидання тоталітарною ідеєю” містить систематизацію змісту прав людини, аналіз їх світоглядних альтернатив у модерній думці та заперечень у соціальній практиці XX сторіччя, а також визначення їх ролі у консолідації сучасної світової спільноти в умовах глобалізації.

У першому підрозділі здійснено узагальнення змісту комплексу прав людини, обґрунтованих модерною думкою. У даному узагальнені виділяються три головні аспекти: а) безпосередній зміст прав людини, характерний для модерної думки; б) головні, взаємопов’язані політико-правові концепти, завдяки яким права людини стають визначальною основою соціальної практики;
в) внутрішні соціальні протиріччя модерного громадянського суспільства, яке стало результатом реалізації новоєвропейської ідеї прав людини. Щодо змісту невід’ємних прав, можна визначити наступні основні положення. По-перше, невід’ємні людські права – це права людської природи, яка однаковим чином властива всім людям, незалежно від їх етнічної, соціальної, гендерної тощо належності. Права людини (людської природи) як регулятивний чинник людських відносин виступають у вигляді природного права. По-друге, природне право означає здатність людини вчиняти так або інакше, покладаючись цілковито на власну волю. Ця воля є незаперечною настільки, наскільки виражає вимоги людської природи, відносно яких всі інші норми і регулятиви є вторинними і похідними. По-третє, визначенням самої людської природи є те, що людина існує у спільному житті (спілкуванні) з подібними до себе.

Четверте. Основу всіх людських прав складає право на життя, виявом якого є прагнення до самозбереження. П’яте. Комплекс невід’ємних людських прав, що його визначає новоєвропейська думка, має тенденцію до розширення у процесі історичної еволюції модерного громадянського суспільства. Базовими вже у перших політико-правових вченнях модерної доби виступають право на життя і безпеку, право власності, право на свободу, що виявляє себе у самочинності дій і відповідальності, серед яких центральною є укладання і виконання угод.

У другому підрозділі проаналізовані світоглядно-правові альтернативи концепції прав людини, що складають характерну відзнаку модерної доби. Ідея прав людини безумовно домінує у Новий час. Але паралельно у тому ж світоглядно-культурному контексті розгортаються дві лінії світоглядного опонування цій ідеї. Перша з них – юмівсько-бентамівський утилітаризм. Ця лінія втілює перехід від ранньоліберальних доктрин до класичного лібералізму. Тут відбувається заперечення не стільки концепції природних прав, скільки революційної практики їх реалізації. Загалом утилітаризм залишається у соціальних межах модерного громадянського суспільства, не дивлячись на відкидання низки його засадничих концептів. Друга лінія – власне відкидання прав людини як основи організації соціальності. Її втілюють тоталітарні (соціалістичні) утопії. Соціальний утопізм розробляє проект соціалістичного суспільства – тобто такого, де на перший план виступає чітка регламентація суспільного і особистого життя задля здійснення соціальної справедливості. Або вільна людина – або найкращий з світів, такою є контроверза соціальних пріоритетів природно-правової парадигми з одного боку, і соціального утопізму з іншого.

Основою відкидання ідеї прав людини соціальним утопізмом і його найсильнішими, крайніми версіями – марксизмом та іншими тоталітарними ідеологіями – є визнання носієм прав не окремої особи (кожної людини, незалежно від її якостей, соціального положення та інших ознак), а людської спільноти – тотальності. Причому йдеться не про конкретну спільноту, а про віртуальний всезагальний суб’єкт (пролетаріат/експлуатовані маси у комуністичній ідеології і народ /раса у фашистській ідеології).

Тоталітарні утопії були спростовані не теоретично, а історичним досвідом XX сторіччя, в якому громадянське суспільство підтвердило своє значення як провідної форми соціального розвитку людства. Це дістало свій вираз, зокрема, у всепланетному визнанні прав людини як головної політико-правової цінності сучасного людства (у період після II світової війни).

У третьому підрозділі розглянуто комплекс і структуру сучасних прав людини, як вони дістали визнання з середини XX сторіччя та зафіксовані у головних міжнародних актах з цього питання.

Простежуючи еволюцію соціально-правової ролі прав людини у державній та правовій практиці XX сторіччя, обґрунтовується твердження про те, що на сьогодні права людини стали акумуляцією міжнародно визнаних досягнень цивілізаційного розвитку. Права людини впродовж двох