Київський національний університет імені Тараса Шевченка

ЗАВАЛЬНЮК Олена Олексіївна

УДК 001.89:(477.41) “18”/”19”

ФОРМУВАННЯ МЕРЕЖІ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ДОСЛІДНИХ

УСТАНОВ НА КИЇВЩИНІ

(кінець ХІХ – початок ХХ ст.)

Спеціальність: 07.00.07 історія науки і техніки

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Центрі історії аграрної науки

Центральної наукової сільськогосподарської бібліотеки

Української академії аграрних наук

Науковий керівник: кандидат сільськогосподарських наук, професор

Вергунов Віктор Анатолійович

директор Центральної наукової

сільськогосподарської бібліотеки УААН

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Коновець Олександр Федорович,

Інститут журналістики Київського національного

університету імені Тараса Шевченка, професор

кафедри теорії масової комунікації

кандидат історичних наук,

Пічкур Тетяна Валеріївна

Київський університет економіки і технологій транспорту,

старший викладач кафедри екології та безпеки

життєдіяльності на залізничному транспорті

Провідна установа: Східноукраїнський національний університет

ім. Володимира Даля МОН України,

кафедра новітньої історії України, м. Луганськ

Захист відбудеться „ 2 ” липня 2003 р. о 14 годині

на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.01

при Центрі українознавства Київського національного

університету імені Тараса Шевченка 01033,

м. Київ, вул. Володимирська 60, ауд. 108.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені
М. Максимовича Київського національного

університету імені Тараса Шевченка (м. Київ, вул. Володимирська 58).

Автореферат розісланий „ 2 ” червня 2003 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук В.М. Піскун

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. У наш час, коли незалежна Україна переживає період реформаторського оновлення, як ніколи раніше, актуальним є вивчення історії аграрної науки. Виникла потреба у глибокому науковому дослідженні тих періодів історії України, коли панували форми власності і господарювання в сільському господарстві, до яких ми прагнемо сьогодні. Різні аспекти аграрної проблеми відкривали перед ученими необмежений простір для наукового пошуку, зокрема в аграрній сфері. Подальший її розвиток залежить від багатьох факторів, у тому числі від рівня розвитку сільськогосподарської науки в цілому та дослідної справи зокрема.Актуальність цього питання стає очевидною за нинішніх умов, коли відбувається реформування аграрного сектору країни. Історичний досвід дасть можливість запобігти повторенню помилок минулого, прогнозувати серйозні прорахунки у проведенні сучасних радикальних перетворень в аграрній сфері. З цією метою обов’язковим також є врахування особливостей регіональних проблем.

З огляду на суть, характер і значення для подальшого розвитку країни, актуальною темою є дослідження становлення та діяльності мережі сільськогосподарських дослідних установ в окремих регіонах України пореформеного періоду кінця XІX — початку XX століть.

У той же час Київщина, як один із аграрних центрів нашої країни, де формування мережі сільськогосподарських дослідних установ відбувалося не тільки інтенсивно, а й мало свою специфіку, досі ще не була предметом комплексних досліджень. Головним чином вивчалися дослідні установи та освітні заклади на території сучасної Російської Федерації. В Україні найбільшу увагу дослідників привертала Полтавська сільськогосподарська дослідна станція.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках програми “Наукові основи моніторингу інформаційного забезпечення аграрної науки в Україні в умовах реформування АПК”, яка розробляється Центром історії аграрної науки Центральної наукової сільськогосподарської бібліотеки УААН (номер державної реєстрації 0198U004660), а також з темою НТП УААН “Започаткування, становлення та розвиток сільськогосподарської дослідної справи в Україні” (№ державної реєстрації 01002U001526).

Об’єктом дослідження є розвиток сільськогосподарської науки в Україні.

Предмет дослідження — становлення сільськогосподарської дослідної справи та формування і діяльність мережі дослідних установ на Київщині (кінець ХІХ — початок ХХ ст.).

Хронологічні межі дисертації охоплюють кінець ХІХ — початок ХХ ст. (до 1917 р.).

Методологічною основою дисертації є принцип об’єктивності та історизму, методи аналітичної і синтетичної оцінки наукової літератури з досліджуваної теми. Об’єктивне трактування діяльності сільськогосподарсь-ких дослідних установ Київщини періоду 1890—1917 років стало можливим лише після перегляду та переосмислення певної суми історичних фактів аналітичного дослідження проблем сільського господарства того часу на значній джерельній основі, яка тільки тепер стала доступною для дослідників. Застосовувалися також хронологічний та порівняльно-історичний методи аналізу подій, процесів, що пов’язані із становленням та діяльністю аграрних дослідних установ на Київщині. В аналізі господарських процесів аграрної сфери України, а також у визначенні ступеня їх обґрунтованості, застосовано поєднання емпіричного і теоретичного рівнів. Дослідження будувалося на поєднанні хронологічного і порівняльного, аналітичного і синтезуючого методів у взаємозв’язку з науковим історизмом.

Мета і завдання дослідження. Мета — здійснити цілісний історично-науковий аналіз процесу становлення і діяльності сільськогосподарських дослідних установ на Київщині в кінці ХІХ на початку ХХ ст.; з’ясувати передумови виникнення, динаміку розвитку, особливості, типи та значення тематики досліджень установ і реалізації отриманих результатів.

Для досягнення мети дисертації поставлені такі основні завдання:

- виявити і проаналізувати соціально-економічні чинники, що сприяли

виникненню, становленню та розвитку сільськогосподарської

дослідної справи на Київщині;

обґрунтувати та оцінити державну політику імперської Росії у справі організації та розвитку сільськогосподарської дослідної справи, сільськогосподарських дослідних станцій в Україні, а також діяльності Вченого Комітету Міністерства землеробства та державного майна;

здійснити історично-науковий аналіз діяльності дослідних установ на Київщині: процес формування мережі, передумови заснування, джерела фінансування, кадровий склад;

визначити наукову тематику досліджень сільськогосподарських дослідних установ на Київщині кінця ХІХ—початку ХХ століття;

обґрунтувати і оцінити вплив недержавної ініціативи (сільсько-господарських товариств та земств) Київщини на формування і розвиток мережі сільськогосподарських дослідних установ регіону;

показати практичне значення сільськогосподарських дослідних установ Київщини для державотворення.

Джерельна база дослідження. Дане дослідження виконане на широкому спектрі як надрукованих, так і неопублікованих джерел. Джерелознавчу основу дослідження становить історична, галузева література з проблем сільськогосподарської дослідної справи, автореферати дисертацій та закінчені дисертаційні дослідження. Використані під час підготовки дисертації джерела щодо їх інформаційного змісту та достовірності можна поділити на чотири категорії:

підсумково-інформаційні (офіційні видання звітів агрономічного товариства, земських колегіальних органів тощо);

агітаційно-дискусійні (зокрема, публікації у тогочасних популярних періодичних виданнях);

науково-обґрунтовані (колективні та індивідуальні наукові праці співробітників Київської, Миронівської, Поліської дослідних станцій, окремих вчених — І. Стебута, К. Реви тощо);

Архівні матеріали:

Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (Ф. 2501. Сортівно-насіннєве управління Цукротресту);

Центрального державного історичного архіву України (Ф.  Канцелярія Київського, Подільського та Волинського генерал-губернатора; Ф 731 Київське товариство сільського господарства та сільськогосподарської промисловості);

Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернад-ського НАН України (Ф. 8 Архів Київського університету).

Наукова новизна роботи. Дисертаційна робота є одним з перших в історії аграрної науки комплексним та системним дослідженням, де розглянуті питання, що пов’язані з формуванням мережі та діяльністю сільськогосподарських дослідних установ на Київщині наприкінці ХІХ – початку ХХ століть. Встановлена періодизація основних етапів процесу формування мережі та діяльності сільськогосподарських дослідних установ у зазначений період. Визначено послідовність інтенсивності формування мережі сільськогосподарських дослідних установ та їх специфіка в кожному з етапів. Виявлено, вивчено, проаналізовано і введено в науковий обіг історичні матеріали, які раніше не використовувалися і не публікувалися в дослідженнях. Виявлено закономірності і тенденції розвитку організаційних форм сільськогосподарської науки, показано обумовленість даного процесу такими соціально-економічними факторами як характер суспільного ладу, пануюча форма приватної власності. Вперше запропоновано і визначено суть пріоритетних досліджень в аграрному секторі Київщини та їх місце в підвищенні ефективності агропромислового виробництва.

У джерелознавчому контексті новизна дисертації полягає у запровадженні до наукового обігу значної кількості неопублікованих матеріалів з різних архівів України.

На основі їх аналізу:

глибше розкрито роль наукових досліджень сільськогосподарських станцій і полів та їх вплив на ефективність аграрного виробництва, враховуючи регіональні особливості;

докладно досліджено динаміку кадрової, фінансової та матеріальної забезпеченості сільськогосподарських дослідних установ на Київщині у зазначений період;

до наукового обігу введено невідомі раніше факти з історії сільськогосподарської дослідної справи на Київщині;

доведено, що формуванню мережі сільськогосподарських дослідних установ на Київщині сприяли їх активна співпраця з органами місцевого самоврядування та державою.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що викладені у ній положення дають можливість заповнити прогалину в історії аграрної науки стосовно оцінки рівня розвитку сільськогосподарської дослідної справи на Київщині від її зародження до розвитку на початку ХХ століття; у популяризації наукових знань про вітчизняний досвід сільськогосподарських дослідних установ на прикладі Київщини, особливостей проведення наукових досліджень в аграрному секторі регіону біля м. Києва. Узагальнені матеріали дослідження можуть бути використані у вузівській підготовці спеціалістів-істориків, під час вивчення студентами сільськогосподарських навчальних закладів окремих тем курсів “Землеробство”, “Сільське господарство”, “Тваринництво”, “Агрохімія”, “Історія аграрної науки”, “Історія України”, а також під час ознайомлення школярів з окремими розділами курсу “Київщинознавство”. Матеріали дисер-та-ції можна використовувати у процесі підготовки навчально-методичних комплексів (план, програма, посібник) з окремих дисциплін. Виявлені та обґрунтовані у дослідженні положення можуть бути враховані в процесі реформування АПК України в сучасних умовах. Матеріали дисертації сприятимуть наступним науковим пошукам з історії сільськогосподарських наук.

Апробація результатів дослідження. Основні наукові положення та висновки дисертації обговорювалися та доповідалися на наукових конференціях, семінарах, наукових аграрних історико-бібліографічних читаннях, а також на методичних комісіях: землеробства та рослинництва Інституту землеробства УААН (Чабани. 2000), Центру історії аграрної науки Центральної наукової сільськогосподарської бібліотеки УААН (Київ, 2001—2003).

З викладом змісту окремих розділів та основних наукових результатів дисертант виступала на Міжнародному симпозіумі з історії науки “Українсько-американські зв’язки” (Київ, 1998); на Міжнародній конференції “Трансформація наукових систем в державах з перехідною економікою та роль науки у суспільстві, що змінюється” (Київ, 1998); на науково-практичному семінарі “Актуальні проблеми історії аграрної науки Півдня України” (Київ, 2000); на наукових аграрних історико-бібліографічних читаннях “Професор О. А. Яната (1888—1938): повернення із забуття (наукова спадщина вченого та її значення для розвитку аграрної і біологічної науки України)” (Київ, 2001); Міжнародній науково-практичній конференції “Аграрні реформи в Україні: теорія, історія, політика, інформація” (Харків, 2001); XVІІІ Міжнародному Київському симпозіумі з історії науки, наукознавства та науково-технічного прогнозування “Наука і використання наукових знань в країнах з перехідною економікою” (Київ, 2001), на науково-практичній конференції до 80-річчя Центральної наукової сільськогосподарської бібліотеки УААН “Наукові сільськогосподарські бібліотеки у ХХІ ст.” (Київ, 2002); на І Конференції молодих вчених та спеціалістів “Історія освіти, науки та техніки України” (Київ, 2002).

Публікації. За матеріалами досліджень, представлених в дисертації опубліковано 10 наукових праць, серед яких 5 фахових, 3 праці у збірниках матеріалів наукових конференцій, 1 публікація у матеріалах науково практичного семінару та 1 у збірнику наукових праць ЦНСГБ УААН. Всі публікації одноосібні.

Структура дисертації обумовлена метою і завданнями дослідження. Її обсяг становить 228 сторінок. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку джерел і літератури (27 сторінок, 224 назви), 2 таблиць, 1 рисунка та 24-х додатків на 36 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обгрунтовано актуальність і ступінь розробки досліджуваної проблеми, сформульовано основні завдання, визначено наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи. Охарактеризовано предмет і методи дослідження, наведено відомості про апробацію дисертації та наявні публікації.

У першому розділі дисертаційного дослідження — „Історіографія проблеми і джерельна база дослідження” — проаналізовано наукові джерела, здійснено їх класифікацію за типологічним принципом, визначено ступінь вартості і достовірності кожного з виділених типів. Аналіз літературних джерел засвідчив той факт, що тема дисертаційного дослідження не була об’єктом вивчення як українських, так і зарубіжних істориків науки. Разом з цим, є достатній фактологічний матеріал, який стосується лише окремих фрагментів з історії розвитку науково-дослідних установ на Київщині [1].

У даному розділі дисертації вказується на те, що аграрне питання в окремих його аспектах завжди привертало увагу дослідників. Це й зрозуміло, адже воно охоплює відносини в одній із найважливіших сфер життєдіяль-ності людини — аграрній. Безумовно, з урахуванням досвіду світової цивілізації має бути розроблена науково-обґрунтована модель суспільно-економічних проблем та всебічно виважені шляхи їх розв’язання, з метою забезпечення населення України продуктами харчування, а промисловість — сировиною. Тому без глибокого осмислення історії становлення сільського господарства неможливо робити об’єктивні висновки про перспективи його подальшого розвитку. На думку сучасного вченого економіста-аграрника П. Саблука “наука є рушієм прогресу, в тому числі її аграрної сфери”[2].

Актуальність цього питання стає очевидною за нинішніх умов, коли відбувається реформування аграрної сфери країни. Тому є необхідність

________________

Баранов П. Ф. Отчеты о действиях испытательной станции в имении Богорухове (1885—1891). – СПб., 1893. – С. 5—24.

Саблук П. Т. Аграрна економіка і політика в Україні: підсумки минулого та погляд у майбутнє: Науково-популярні нариси у 3-х томах. Т. ІІ. Аграрна економіка в умовах демократичного державотворення. – К.: Інститут аграрної економіки, 2001. – 484 с.

проаналізувати і дати об’єктивну оцінку здобутків вітчизняної аграрної науки, простежити розвиток наукової думки у сільському господарстві в цілому та дослідної справи зокрема. Сучасні наукові дослідження з історії сільсько-господарської дослідної справи в Україні стосувалися в основному Полтавщини, особливо Полтавської сільськогосподарської дослідної станції ім. М. І. Вавилова. Слід відзначити роботи працівників даної станції М. І. Гриба та В. К. Чуйко [3].

Окремі питання діяльності сільськогосподарських дослідних установ Полтавщини досліджували Н. П. Коваленко, В. А. Вергунов [4.] Треба відда-ти належне комплексному дослідженню становлення та функціонування мережі дослідних установ Полтавщини наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. О. В. Сайком [5]. Проблема розвитку сільськогосподарської освіти Полтав-щи-ни в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. висвітлюється в комплексному дослі-дженні О. І. Михайлюк [6]. Що стосується Київщини, то вивчення станов-лення та функціонування мережі сільськогосподарських дослідних установ, як необхідної умови подальшого розвитку АПК держави та аграрної сфери регіону зокрема, не було предметом досліджень. Окремі узагальнюючі праці щодо діяльності аграрних дослідних установ на Київщині в 1890-х—1917-х років відсутні. Слід зазначити, що у публікаціях ХІХ — 20-х рр. ХХ ст. най-більше уваги приділялося характеристиці стану сільського господарства Півд-ня і Заходу України (відповідно і Київщини). Так, автори другої по-ло-вини ХІХ ст. Є. Картавцов та В. Корчаков-Сивицький торкаються проблеми землекористування в Південно-Західному краї колишньої Російської імперії [7]. Поряд з цим окремі дослідники того часу захищали інтереси селянства, вимагаючи збільшення наділів, кредитування селянських господарств, роз-ширення селянських переселень. Серед них слід відзначити праці І. М. Реви і В. М. Сазонова [8]. Різні аспекти еволюції аграрної сфери висвітлювали О. Білоусенко, П. Ковалевський, М. Кушнір, Т. Осадчий, Б. Дзенкевич [9.]

3. Гриб Н. И., Чуйко В. К. Полтавская ордена Красного Знамени сельскохозяйственная опытная станция им. Вавилова. —К.; Либідь, 1991. — 228 с.

4. Вергунов В.А., Коваленко Н.П., Сайко О.В. Розвиток сільського господарства Полтавщини в період скасування кріпацтва./За ред. Вергунова – К., 1998. – 143 с.

5. Сайко О.В. Сільськогосподарська дослідна справа на Полтавщині наприкінці ХІХ — почат-ку ХХ ст.: Дис... канд. іст. наук: – К., 2000. – 182 с.

6. Михайлюк О.І. Формування мережі і розвиток сільськогосподарських освітніх закладів Полтавщини в ХІХ – на початку ХХ ст.: Автореф. дис... канд. іст. наук: – К., 2001. – 18 с.

7. Картавцов Е. Обрусение землевладения в Юго-Западном крае. – К.: изд. газ. “Киевлянин”, 1877. – 152 с.; Корчаков-Сивицкий И. В. Об ипотечной системе вообще и о пользе её введения в Юго-Западном крае России и о мирской земле в Киевской губернии с цифровыми данными о числе имений и количестве помещичьей земли. – К., 1879. – 21 с.

8. Рева И. М. 1893 – Киевский крестьянин и его хозяйство. К.: Тип. В. И. Завадского. – 62 с.; Сазонов В. М. К вопросу о крестьянском надельном землевладении в Киевской губернии. К., 1906. – 21 с.

9. Кушнір М. Земельна справа на Україні. – К., 1917. – 32 с.; Осадчий Т. И. Земля и земле-владель-цы в Юго-Западном крае. (На Украине, Подолии и Волыне) Опыт статистико-экономического исследования Т. И.Осадчего. К., 1899. 126 с.; Дзенкевич Б. М. 1917 – Произ-водительные силы сель-с-кого хозяйства на Украине. Статистический очерк. Вып. 5. Киев. — 49 с.

Зважаючи на те, що Київська губернія мала свої особливості щодо аграрних відносин (велика кількість поміщицьких латифундій, чиншового права, сервітутів), то даний факт теж не залишався поза увагою дослідників М.Астирьової, М.Порші, О. Рильського [10].

Крім того, автори кінця ХІХ — початку ХХ ст. С. Піщатовський, П. Сльоз--кін у своїх працях описують маєтки Київської губернії в окремих повітах [11]. А. Зайкевич торкається питання дослідної справи у приватних господарствах чорноземної смуги Росії наприкінці ХІХ ст. [12].

Даний напрям дослідження доповнюється матеріалами агрономічного відділу Київської губернської управи, матеріалами окремих комісій з вивчення господарств Південно-Західного краю [13]. Окремо слід виділити матеріали Всеросійської спілки цукрозаводчиків, її керівника С. Франкфурта та А. Несторова,  в яких описується тематика досліджень у маєтках Київської губернії дореволюційного періоду (1917 р.), а також реалізація отриманих результатів [14]. Вищезазначене питання вивчалося відділом колективних дослідів Київського губернського земства, що знаходило своє відображення у працях О. В. Країнського та Н. П. Флорова, А. Н. Засухіна, які не тільки описали колективні досліди в Київській губернії періоду 1911—1912 рр., а й дали коротку характеристику ґрунтового покриву, що, на їх думку, мало суттєве значення у методиці їх проведення [15].

Існують окремі публікації працівників Київської обласної сільськогосподарської дослідної станції про діяльність даної установи в 1914—х-1920-х роках та Радомишльської сільськогосподарської дослідної станції або Поліської крайової ім. А. Н. Засухіна, програми робіт Київської крайової сільськогосподарської дослідної станції. Питання про вплив

10. Астырев Н. М. 1891 – Один из вопросов дня: сервитутные отношения в Юго-Западном крае. [Доклад, читанный в извлечении в статистическом отделении Московского юридического общества…]. СПб. 225—271 с. [Вырезка из “Северного Вестника” 1891 №8]. [Компакт Ч. 7].; Порш М. Статистика землеволодіння в 1905 р. і мобілізація земельної власності на Україні від 1977 р. по 1905 р.. – К., 1907. – 36 с. [Відбиток з журналу “Україна”].; Рыльский О. 1903 – К изучению украинского народного мировоззрения. Экономическия отношения. Киев. Тип. Императорского ун-та св. Владимира, акционерное общ. Н. Т. Корчак-Новицкого.

11. Слезкин П. Р. О деятельности опытных полей и станций //Современные вопросы научного

земледелия. – М., 1894. – С. 57-74.

12. Зайкевич А. Е. 1893.- Труды опытных полей, организованных в некоторых частных хозяйствах

черноземной полосы России. Отчет за 1892 г. – Харьков: Тип И. И. Варшавчика. —100 с.

13. Скуратов Ф. Описание хуторских хозяйств Таращанского уезда Киевской губернии по

обследованию 1908 г. – К.: Изд. Киевской Губ. Землеустр. Комиссии, 1911 –С.59—99.

Франкфурт С.Л., А.М. Венгеровский, А.В. Деген, А.П. Кожин. Труды сети опытных полей Всероссийского Общества Сахарозаводчиков, состоящей при лаборатории Южно-Русского Общества поощрения земледелия и сельской промышленности: Отчет об опытах с искусственными туками под сахарную свекловицу за 1905—1906 гг. Сообщение девятое. – К.: Изд. Всероссийского Общества Сахарозаводчиков, 1909. – С. 1— 85.

Засухин А.Н. Коллективные опыты в Киевской губернии Ч.1. Цифровой материал за 1910—1911 год / Сост.: А. Н. Засухин, Н. П. Фролов, Н. А. Топорова. – К.: Тип.: К. Круглянского, 1912. – 323 с.

суспільних організацій на становлення та діяльність сільськогосподарських дослідних установ України висвітлені фрагментарно. Що стосується Київщини, то дане питання взагалі не потрапило в поле зору дослідників.

Таким чином, потребами радикальних економічних та соціальних перетворень на сучасному етапі, необхідність звуження недослідженого поля в історії аграрної науки з метою підвищення її ролі та відповідальності за вихід агропромислового виробництва із стану кризи зумовлено вибір теми дисертації.

У другому розділі — „Основні етапи розвитку сільсько-госпо-дарської дослідної справи та сільськогосподарських дослідних установ” — показано, що інституціоналізація вітчизняної дослідної справи пов’язана з виникненням сільськогосподарських дослідних закладів. У колишній Російській імперії склалося декілька типів таких дослідних закладів: дослідні станції (вони включали лабораторії, ділянки і поля для дослідів, метеостанцію тощо), найбільш поширений вітчизняний тип дослідні поля, а також ферми, племінні господарства, ділянки та унікальні утворення „взірцеві господарства” і „колективні досліди”. Все це було як форма спільної роботи вчених дослідників і місцевих господарств. Загалом, під дослідною справою розумілося розмаїття позаакадемічних наукових досліджень у сфері сільського господарства — від агротехніки до селекції. Слово співставлення „дослідна справа” в колишній Російській імперії застосовувалося дуже широко і по суті своїй відповідало сучасному термінові „сільськогосподарські науки”. До цього слід додати, що історія сільськогосподарської дослідної справи рідко стає предметом самостійних досліджень. Але вона важлива для з’ясування непростої долі дослідної справи в Україні. У зв’язку з цим автор також подає передісторію створення та мотивацію функціонування дослідної справи на Київщині як феномен формування мережі та діяльності конкретних дослідних установ на Київщині в кінці ХІХ — початку ХХ століть.

Запізніла в економічному розвитку Росія лише на межі ХІХ—ХХ століть вступила в стадію промислового обновлення, яке, до речі, тоді вже давно завершилося на Заході. Колосальний розрив між європейським рівнем російської пореформеної науки і незмінними з допетровських часів методами селянського господарювання був, безперечно, зумовлений економічною і технічною відсталістю царської Росії. Сучасні зарубіжні і вітчизняні вчені вбачають корені цього розриву в чіткій дихотомії російського суспільства: інтелігенція – народ.

У дисертації обгрунтовується теза про те, що пов’язати теорію з практикою сільського господарства могли тільки дослідні установи. Їхнє завдання і та наукова діяльність, якою вони могли займатися, різко відрізнялися від західних. Ученим-дослідникам потрібно було не тільки розвивати сучасну для них науку в сільському господарстві та впроваджувати її в практику, але і підготувати підґрунтя для цього — по можливості модернізувати ще середньовічні прийоми і знаряддя господарювання, а найголовніше — відкинути недовір’я до науки, прищеплювати сільським господарям зацікавленість нею. По суті, це були не стільки наукові, скільки просвітницькі завдання — вони отримали назву „агрономічної допомоги населенню”. Облаштування курсів і читань про сільське господарство, організація показових ділянок і колективних дослідів тощо, були частиною програми дослідних закладів. Деякі дослідні поля і ферми надавали свої площі для традиційних літніх студентських практик. Багато часу відводилось і на практичну допомогу: контрольні дослідження сільськогосподарських продуктів і добрив на замовлення місцевих господарів, а також вирощування і продаж сортового насіння, посадкових матеріалів і племінних тварин. Як з’ясовано автором, тільки окремі дослідні ділянки мали можливість виконувати оригінальні наукові дослідження “загальнонаукового значення”. Наприклад, селекційні пошуки протягом усього періоду, що вивчається, здійснювали лише 10 дослідних станцій. Польові і лабораторні дослідження переважної більшості дослідних закладів мали „місцевий” характер. Типовими напрямками робіт, окрім вище- вказаних, були: вивчення місцевості в природничо-історичному відношенні (ґрунтовому, кліматичному, біологічному); проведення польових, вегетаційних і лабораторних дослідів, а також метеоспостережень для підготовки рекомендацій щодо ведення сівозмін, технічних прийомів, сортів і посадкових матеріалів, добрив, сільськогосподарських машинах і знарядь, пристосованих до місцевих умов. Ось що з цього приводу казав у 1913 р. видатний вітчизняний вчений-агроном О. Г. Дояренко: „Дослідна справа переживає в Росії в даний час момент серйозного історичного значення, яке характеризується різким підйомом інтересу до нього з різних боків і не менш яскраво вираженою вірою в майбутнє агрономічного прогресу. Зроблена колосальна робота за участю уряду, громадських організацій і спеціалістів, але попереду ще більша праця внутрішньої організації усіх станцій, тих, що тільки з’являються і тих, які перетворюються на кращі”.

У Російській імперії на початку ХХ ст. була дуже добре розвинута мережа сільськогосподарських дослідних закладів. Вона налічувала біля 400 станцій, полів, ферм, розплідників тощо. Лише третина з них мала статус державних: дослідна справа при царському режимі розвивалася головним чином завдяки широкій громадській підтримці. Меценати (від найвідоміших у державі приватних осіб до університетських професорів), наукові товариства, повітові і губернські земства взялися за організацію дослідних закладів значно раніше, ніж у Міністерстві землеробства, визнали необхідність державного патронажу дослідної справи. На межі ХІХ і ХХ століть яскраво вираженими лідерами у допомозі дослідним закладом були земства. Цей факт значно порушив уявлення про державу як головного рушія науки в Російській імперії. І дійсно, влада дуже мало переймалася проблемами сільськогосподарських наук. Формально ця ділянка народного господарства імперії було прерогативою Міністерства державного майна, яке існувало ще з 1837 року. Питаннями сільського господарства у структурі міністерства повинен був займатися спеціальний департамент. Однак ні цей департамент, ні Міністерство загалом не цікавилися ані проблемами застосуванням науки для сільського господарства, ані власне сільським господарством. Політика сільськогосподарського відомства ніби відображала закоренілу думку, що мала місце в імперії в середині ХІХ ст. про те, що сільське господарство – це прерогатива тільки селян і воно може обійтися без участі науки. Однак, незважаючи на такий стан речей, уже в 60-х роках ХІХ ст. у Російській імперії з’являються перші сільськогосподарські дослідні заклади, які були створені як ініціативними окремими особами, так і великими науковими товариствами. Правда, більшість з цих дослідних закладів проіснували всього декілька сезонів і лише поодинокі пережили більшовицький жовтневий переворот 1917 року, а інші були викуплені державою ще до нього.

Стосовно формування мережі дослідних закладів у сільському господарстві Російської імперії, то можемо говорити про неї, починаючи лише із середини 90-х років ХІХ століття. Це зумовлено тим, що у 1894 р. було створене Міністерство землеробства і державного майна, що стало фактично першою спробою створення загальнодержавної мережі дослідних закладів. Саме у цей час були зроблені радикальні кроки царського уряду на підтримку та об’єднання приватних, громадських і земських ініціатив з державною політикою у контексті розвитку сільського господарства. Як показало життя, цей шлях виявився дуже ефективним за короткий строк (всього за два десятиріччя) виникло понад 300 дослідних полів і станцій.

У дисертації показано, що декотрі найбільші дослідні станції України були відразу перетворені на обласні. Адже програма обласної дослідної станції передбачала проведення робіт з багатьох напрямків одночасно. На початку XX ст. серед обов’язкових напрямків були: агротехнічний; зоотехнічний; селекція сільськогосподарських рослин (тварин); ентомологія; фітопатологія і мікробіологія; хімічний аналіз; метеорологія тощо. Для досліджень такою програмою вимагалося поповнення обладнання, набір кваліфікованого персоналу, зміни структури відділів. Ось чому більшу частину таких станцій потрібно було створити заново. У цій справі особливі надії покладалися на ініціативу земств. І справді, деякі земства Півдня України приступили до організації таких станцій відразу після наради 1908 р., не чекаючи прийняття закону. До початку Першої Світової війни було відкрито п’ять нових обласних станцій. Навколо них почалося об’єднання більш дрібніших дослідних закладів. Однак під час Першої світової війни позитивна динаміка розширення дослідної мережі збереглася: з 1913 по 1916 рр. було організовано понад 90 дослідних закладів. Цей момент має особливе значення, оскільки дозволяє стверджувати: програма діяльності обласної організації сільськогосподарської дослідної справи була визначена і почала виконуватися задовго до 1917 р. Ця програма стала відправним пунктом для подальших перетворень дослідної справи вже в радянську добу.

У дослідженні виявлено, що тенденції розвитку дослідних сільсько-господарських станцій на межі ХІХ—ХХ ст. в царській Росії мали ряд характерних рис.

1. Недержавні ініціативи, що стосувалися проблеми становлення сіль-сь-когосподарських (агрономічних) дослідних станцій, були достатньо сильними і цілеспрямованими в кожному з періодів, який нами розглядається.

2. Необхідно поділяти методологічні ініціативи недержавних струк-тур (земства, місцеве самоуправління, сільськогосподарські товариства) і практичну діяльність по їх впровадженню. Права, завдання, класифікація, внутрішня організація дослідних сільськогосподарських станцій отримала значну проробку ще в 80-х роках ХІХ ст.

3. У 80-х роках ХІХ ст. економічні можливості земств і сільсь-когосподарських товариств не дозволяли здійснити практичну реалізацію цих розробок. Тому в цей період організація дослідних станцій здійснювалася в основному ініціативними приватними особами. Державна ініціатива практично була відсутня.

У дисертації показано, що деякі аспекти державної політики колишньої Росії у справі організації та функціонування сільськогосподарських дослідних установ України були вкрай негативними. Це можна простежити за наслідками діяльності Вченого Комітету Міністерства землеробства протягом 1899—1904 років. Аналіз даних документів також дозволяє дослідити причину закриття, окремих дослідних закладів, створених в період 1885—1904 рр. у різних губерніях Росії.

Участь Вченого Комітету в сільськогосподарській дослідній справі полягала у прийнятті остаточного рішення по цілому ряду клопотань про асигнування грошової допомоги на влаштування та утримання дослідних установ (дослідних полів та господарств), забезпечення матеріалів для дослідів. Затверджувалися програми, які планувалися для певних дослідів, а також звіти про діяльність цих установ.

Доведено, що, незважаючи на негативний вплив окремих соціально-економічних та політичних чинників, сільськогосподарська дослідна справа Київщини в кінці ХІХ— початку ХХ століття розвивалася досить інтенсивно. Особливу увагу потрібно в майбутньому звернути на діяльність сільськогосподарських дослідних установ в 20-х роках ХХ ст., оскільки мережа, яка сформувалася та існувала власне у досліджуваний період, збереглася й досі успішно функціонує. У цьому пріоритет досліджень аграрного сектору Київського регіону, що може мати велике практичне значення для підвищення ефективності агропромислового виробництва в державі.

Громадська ініціатива у вирішенні методологічних питань організації дослідної справи у пореформеній Росії і діяльність Міністерства Державного майна до кінця 90-х років ХІХ ст. знайшла своє відображення в законодавстві про сільськогосподарські дослідні заклади, вперше детально накреслила основні напрямки організації сільськогосподарської дослідної справи в царській Росії, в тому числі і дослідних станцій України.

Найбільш активними в проведенні сільськогосподарської політики, розробці питань сільськогосподарської дослідної справи були, в першу чергу, громадські структури (земства і сільськогосподарські товариства) Півдня України у Російській імперії, а відтак і ряду губерній Центральної Росії (в тому числі на Київщині).

У третьому розділі дисертації „Сільськогосподарські дослідні установи на Київщині: формування мережі та діяльність” охарактеризовано передумови заснування мережі основних типів дослідних установ на Київщині, висвітлено джерела фінансування та кадровий склад цих установ, показано сільськогосподарські установи як форму організації сільськогосподарських наукових досліджень на Київщині.

До початку 1906 року в Київській губернії функціонувала мережа дослідних установ двох типів. Зокрема, мережа дослідних полів Всеро-сійської Спілки Цукрозаводчиків з центром в місті Києві, два дослідних поля сільськогосподарських освітніх закладів (при Уманському землеробському училищі та при Політехнічному інституті); Ботанічний сільськогоспо-дарський сад при Університеті Св. Володимира; дві дослідні станції в панських маєтках (Смілянська графів Бобринських та Плисково-Андрушівська графа Тишкевича). До того ж існували три агрохімічні лабораторії. Причому, дві з них — Київського товариства сільського господарства та сільськогосподарської промисловості, інша — Південно-Російського товариства заохочення землеробства, яка у 1902 році реорганізувалася в контрольно-насіннєву станцію і хімічну лабораторію. На той час лабораторії та кафедри навчальних закладів не відносили до окремого типу сільськогосподарських дослідних установ, однак, як показав час, вони були базою для їх засну-вання.

У 1906—1917 рр. ряд існуючих або новоутворених тоді дослідних установ Київщини реорганізувалися, інші — приєдналися до окремих відділів обласної станції або взагалі припинили своє існування. Так, станом на 1917 р. сформувалася досить потужна на той час мережа чотирьох типів дослідних установ: дві мережі дослідних полів у панських маєтках (Всеросійської Спілки Цукрозаводчиків і Київського товариства сільського господарства та сільськогосподарської промисловості), дослідне поле при Уманському училищі садівництва та землеробства; мережа колективних дослідів Київського губернського земства у селянських господарствах; приватні селекційні станції у панських маєтках, мережа метеорологічних станцій Київського губернського земства, дві контрольно-насіннєві (Київська, Уманська) станції, дві спеціальні станції Всеросійської Спілки Цукрозаводчиків (Миронівська дослідно-селекційна, Смілянська ентомологічна), Обласна дослідна станція та одна загальна сільськогосподарська дослідна станція (Радомишльська). Крім того, існувала досить потужна мережа показових полів з машиновипробувальними при них станціями (на перше листопада 1911 р. – 163 одиниці).

У досліджуваний період сільськогосподарські дослідні установи (окрім приватних) функціонували в умовах обмеженої матеріальної бази та фінансової кризи, що перешкоджало використовувати у повній мірі власний науково-технічний та кадровий потенціал. Одним із свідчень цього була директивна робота обласної станції упродовж 13 років від прийняття закону про її організацію (9 червня 1912 р.).

Дослідження системи удобрення ґрунту кінця XІX — початку XX ст. (до1917 р.) обмежувалися вивченням впливу доз та способів внесення найбільш поширених на той час мінеральних (азотних, фосфорних та калійних) і органічних добрив у польових умовах приватного та селянського (з 1910 р.) господарств, враховуючи грунтово-кліматичні умови губернії.

Одним із основних напрямів наукового пошуку відділів рільництва та агрохімії дослідних станцій було встановлення та вивчення оптимальних для зони сівозмін, найбільш продуктивних при відповідній їм системі удобрення та типу ґрунтів, забезпечити високі врожаї найбільш поширених в губернії сільськогосподарських культур: озимих жита та пшениці, вівса, ячменю, цукрового буряка, картоплі, гороху. Одночасно з цим, дослідження вищезазначених культур можливе щодо використання їх на корм, на вміст поживних речовин в одиниці продукту та максимум кормового запасу з одиниці земельної площі (одиниці кормової цінності).

У четвертому розділі дисертації „Сільськогосподарська дослідна справа на Київщині кінця ХІХ – початку ХХ століть як феномен розвитку сільськогосподарської науки” стверджується, що вивчення процесу формування і функціонування окремих типів наукових закладів, які відрізняються за структурою і принципами побудови, є одним з важливих напрямів історично-наукових досліджень. Наукові пошуки в галузі сільського господарства Київщини наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. здійснювалися в організаційних рамках закладів, які мали назву “обласні дослідні станції”, „дослідні поля”, „ферми”, „племінні господарства” тощо. Оскільки історичні аспекти їх діяльності вивчені недостатньо, нами проаналізовано і систематизовано загальні принципи організації дослідної справи на Україні у зазначеному періоді і основні етапи формування мережі дослідних закладів Київщини; їх структура і головні напрями діяльності; матеріально-фінансове і кадрове забезпечення; форми зв’язку з сільськогосподарським виробництвом. Комплексний розгляд перелічених питань дозволив виявити закономірності і тенденції розвитку організаційних форм сільськогосподарської науки, показати обумовленість даного процесу такими соціально-економічними факторами, як характер суспільного ладу, пануюча форма власності, історичні традиції і т. д.

Показано, що в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. дослідна справа на Київщині розвивалася під безпосереднім впливом науково-організаційних ідей видатних вітчизняних учених-агрономів – О. Г. Дояренка, М. М. Тулай-ко-ва, В. В. Таланова, Д. М. Прянішникова, П. В. Будріна, С. М. Богданова, К. Г. Шиндлера та ін. Окремо слід наголосити на науково-організаційній та освітній діяльності двох останніх учених для сільського господарства Київщини періоду, що досліджується. Фундаментальні експерименти з насінням, виконані професором кафедри агрономії Київського імператорського університету імені Св. Володимира С. М. Богдановим, склали основу двох книг — „Потреба проростаючого насіння у воді” (1888) та „Відношення проростаючого насіння до грунтової води” (1889), що стали підвалиною сучасних здобутків українських селекціонерів рослин. Саме Сергію Михайловичу належить пріоритет у створенні першого на теренах царської Росії ботанічного сільськогосподарського саду. Професором Київського політехнічного інституту, засновником вчення про землеробські машини і знаряддя в Україні Каміллом Гавриловичем Шиндлером на Батиєвій горі була заснована перша у Європі машиновипробувальна станція сільсько-господарської техніки. Наукова спадщина цих видатних вітчизняних учених-аграріїв, на жаль, незаслужено забутих, не втратила своєї актуальності і в наш час.

На той період в Україні утвердився принцип організації дослідної справи, який враховував вплив природничо-історичних умов (клімату, грунту, рослинного покриву і т. д.) на сільськогосподарське виробництво. У відповідності з цим принципом вся територія України ділилася на великі фізично-географічні зони; ті, у свою чергу, на обласні і більш дрібніші райони з урахуванням специфіки ботаніко-географічних, ґрунтових, кліматичних і інших умов. Кожну з областей повинна була обслуговувати обласна дослідна станція та її філіали – районні дослідні станції і поля. Робота із створення обласних дослідних станцій розгорнулася за декілька років до початку Першої світової війни. Однак здійснювалася вона дуже повільно через слабку матеріальну базу, у першу чергу, відсутність наукового обладнання, єдиної досконалої системи керування, планування і т. д. Розміщувалися дослідні заклади головним чином на Півдні України. За даними департаменту землеробства, до 1914 р. в країні налічувалося 272 сільськогосподарські дослідні заклади різних типів. На Київщині тоді функціонувало 10 сільськогосподарських дослідних станцій.

Усе вищесказане дозволяє зробити висновок, що мережа сільськогосподарських дослідних установ, яка практично сформувалася у досліджуваний період на Київщині, збереглася і успішно функціонує на сучасному етапі. Саме