КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ЗІНЧЕНКО ВІКТ ОР ВІКТОРОВИЧ

УДК 111.11:141.7

ТОТАЛЬНІСТЬ ТА ІСТОРИЧНІСТЬ БУТТЯ

(на матеріалах філософії неомарксизму)

Спеціальність 09.00.01. – онтологія, гносеологія, феноменологія

Автореферат

на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ - 2003

Роботу виконано на кафедрі філософії філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник:

доктор філософських наук, професор

Лой Анатолій Миколайович,

завідувач кафедри філософії

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти:

-

доктор філософських наук, професор,

директор Центру гуманітарної освіти НАН України

-

кандидат філософських наук,

доцент кафедри філософії та культурології

Київського державного університету технології та дизайну

Провідна установа:

Інститут філософії імені Григорія Сковороди НАН України

Захист відбудеться “19” травня 2003 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26. 001.27 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, кім. 328.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (вул. Володимирська, 58).

Автореферат розіслано “18” квітня 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради В.Ф. Діденко

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Проблема буття є класичним і одним із центральних напрямів філософських пошуків. В історії філософії все більш виразно простежується тенденція до пошуку витоків цієї проблеми і відмітною рисою сучасної філософії є те, що дослідження буття розглядається у контексті специфічної його зумовленості суспільним характером контексту, у якому ця проблема виникає і поглиблюється.

Не лише людська природа є джерелом і причиною онтологічних пошуків – зміст і спрямованість цих пошуків визначається суспільним способом буття людини. Великий внесок у тематизацію проблеми буття у цьому ракурсі належить, зокрема, Г.В.Ф.Гегелю та К.Марксу, завдяки зусиллям яких проблема буття починає аналізуватись у категоріях тотальності та історичності. Розгалужені та взаємодоповнюючі філософські експлікації цих атрибутів буття зустрічаємо у філософії західного марксизму, який також має назву неомарксизму.

Проблеми неомарксистської онтології, на жаль, не знайшли ще достатнього висвітлення у вітчизняній філософській літературі. Наявні публікації та дослідження більше орієнтуються на феноменологічну онтологію, що дає привід інколи сприймати онтологію виключно у феноменологічному контексті. Не слід забувати, що проблеми буття та онтологія неординарно постають в контексті інших стратегій, як то аналітичної філософії, неомарксизму, неоструктуралізму. У цьому ракурсі розуміння онтологічної теми історичності набуває зовсім інших рис в межах неомарксистської методології. Якщо феноменологічна онтологія розглядає тотальність суто негативно, вважаючи її спотворюючою буття, то неомарксистське мислення розглядає тотальність аутентичним щодо буття, темпоральності, історичності тощо. У змісті дослідження фігурують ранні видання Маркузе, праці Блоха, які постають у спільній тематиці з роздумами пізнього Лукача про онтологію суспільного буття. Дані питання також грунтовно аналізувалися, зокрема, у творі Ж.-П. Сартра "Критика діалектичного розуму". Викладена лінія наступництва від Гегеля через Дільтея та Маркса до концептуальних засад неомарксизму. У роботі показано пов’язаність онтології з темою практики, що властиве саме для неомарксизму, де вона переростає в онтологію суспільного буття, постаючи методологією соціальних наук.

Під буттям в онтології неомарксизму розуміється діалектично змінний, рушійний фактор світу, що перебуває у постійному розвитку. Маркузе використовує для його найменування гегелівське поняття “життя”. Життя у свою чергу, на рівні людини є самосвідомою історичною формою буття, яке діалектично утверджує свободу через негативність у відношенні до світу як до інобуття. Буття початково постає в якості “ще-не-ставшого”, суб’єкту матерії, яка є “існуючою в можливості” і має стати матерією суб’єкта, “діалектичною матерією”, рухаючись до подолання відчуження між світом і людиною. В людині чуттєво-природне є невіддільним від раціонально-соціального, внаслідок чого історія виявляється активністю, творчою діяльністю суб’єкта, зверненою на відчужене від нього, оречевлене середовище.

Історія, історичність для неомарксизму є універсальним принципом розвитку буття. Діалектика є рівнозначною історії, сенс якої полягає в реалізації потенційної людяності, прихованої антагоністичними суспільними умовами, та всезагальної свободи. Довколишній світ є недовершеним, “невдалим”, оскільки є “незавершеною” сама людина, яка перебуває на рівні класової “передісторії”. Світ і людина мають бути обопільно “довершеними” в актуальній історії людства, в період трансформації і скасування “передісторії”, коли розум буде детерміновуватися самим собою, тобто коли матеріальні процеси стануть раціональними, перетворившись у свідому справу людей, які керуються “принципом надії” у здійсненні можливості свободи. Існуюче має бути приведеним до розумного стану. Розум постає, таким чином, вищою можливістю людини і всього існуючого, включаючи у себе свободу, справжнє буття, реалізацію людських потенцій та самовизначень. На рівні розуму здійснення буттєвого життя відбувається не у формі чистого пізнання протилежності, а через творчу взаємодію життя та сущого, яке стає працею та діяльністю історичного творення людиною свободи. Розум, як вияв негативного несприйняття “передісторії”, постає здатністю людини до прогресу у свідомості свободи та історичного руху до тотальної свободи, розвитку буття у формі історичного життя.

Наукова школа неомарксизму, ґрунтуючись на онтології історичності і тотальності буття, пояснила значну кількість аспектів сучасного “неокапіталістичного” суспільства, його ідеології, економічних важелів, водночас проаналізувавши причини та витоки тоталітарних деформацій так званого “реального соціалізму” державно-бюрократичного зразка. Онтологічна і соціальна теорія неомарксизму виникає як вияв людського критичного відношення до світу даного і наявного, здійснюючи аналіз не окремих недовершеностей буття та соціуму, а починаючи його із всезагальної критичної наукової рефлексії, показуючи, що усе наявне має соціально обумовлений зміст.

У своїх розробках неомарксизм використав досягнення класичного марксизму в розумінні історії, індивідуального і суспільного розвитку, його напрацювання в галузі теорії пізнання, діалектики та онтології Гегеля, різноманітні етичні вчення, в яких метою та виміром прогресу є становище людини, узагальнив досвід революційно-радикальних рухів ХХ ст., поєднавши їх в теорії зміни антагоністичної реальності і системі комплексних заходів по створенню вільного та справедливого світу.

Онтологія неомарксизму зазначає, що свобода як окремої людини, так і спільноти зберігаються доти, доки вона не постає запереченням свободи інших і не стоїть на заваді її реалізації. Водночас, свобода, яка не супроводжується солідарністю, розумінням взаємозалежності кожного від аналогічного рівня добробуту та прав іншого у формі справедливості, перетворюється на руйнівне явище індивідуального егоїзму, панування ідеологічних ілюзій та економічної експлуатації, що в результаті призводить до деформації комунікації та хибності пізнавальних процесів, призупинки історичного буттєвого поступу.

Неомарксизм у своїй онтологічній теорії та концепціях соціального пізнання і суспільної практики розробляє методологію створення у суспільстві і міжособистісних відносинах умов пізнання, здійснення та осягнення історичного процесу, позбавлення відчуження від результатів своєї творчості та діяльності, оточуючих людей та природи, віднайдення людської сутності, реалізації духовних і матеріальних запитів людини, яка повинна набути можливість розвиватися та існувати в буттєвій єдності.

Саме онтологія тотальності та історичності буття є в неомарксизмі основою методології та принципів наукового та соціального пізнання людської і позалюдської реальності, усієї системи взаємовідносин природи і людини, яка охоплюється історично свідомою практикою.

Ступінь наукового опрацювання теми. В якості окремого предмету та об’єкту, своєрідного світоглядного феномену онтологія неомарксизму не розглядалася і не аналізувалася ні вітчизняними, ні зарубіжними науковцями.

З відомих автору джерел, які тематично та аналітично звертаються до проблематики сучасної марксистської онтології є можливим назвати: докторську дисертацію Г. Маркузе “Hegels Ontologie und die Grundlegung einer Theorie der Geschichtlichkeit”, його ж твори “Beitrдge zur Phдnomenologie des Historischen Materialismus”, “Transzendentaler Marxismus“, в яких проводиться ґрунтовний аналіз питань історичності, тотальності та суспільності буття, онтологічних, історичних і феноменологічно-пізнавальних поглядів Гегеля та Маркса; праця Д. Лукача “Zur Ontologie des gesellschaftlichen Seins”, в якій здійснено систематичне викладення та визначення теорії суспільного буття, онтології Гегеля та Маркса, феноменів праці і відчуження, явища історичності, збірник його статей, присвячених взаємовідносинам суспільного буття, культури та соціально-політичного середовища “Kultur-Politik-Оntologia”; твори Е. Блоха “Subjekt-Objekt. Erlaunterung zu Hegel”, “Zur Ontologie des Noch-Nicht-Seins”, “Das Prinzip Hoffnung”, де викладено його досить своєрідну концепцію “революційної есхатології комунізму” і, відповідно, дані роботи є закцентованими на розкритті специфічно блохівських понять “надія”, “утопія”, “ще-не-буття”, “комунізм”, “матерія”, “природа”, “суб’єкт-об’єкт”, здійснюючи важливий внесок у створення методології та понятійного апарату онтології неомарксизму, аналізу діалектики та історичності; ортодоксально марксистські роботи В. Лоскутова “Историческая природа марксизма” та С. Платонова “После коммунизма”, в яких здійснюється спроба сформулювати автентичні онтологічно-історичні погляди Маркса, відкинувши традицію радянської школи “марксизму-ленінізму”.

Однак усі вищезгадані твори є присвяченими виключно деталізації загальних або спеціальних аспектів питань онтології, історичності, суспільного буття концепцій Гегеля та Маркса, постаючи в якості або безпосередньо неомарксистської творчості, або автентичного тлумачного викладу ідей Маркса. Майже не спостерігається фактів співтворчості неомарксистських онтологів та гносеологів хоча б на рівні безпосереднього використання у власних концепціях доробок колег.

У творчості вітчизняних (“радянського” періоду) дослідників Е. Баталова, Б. Бессонова, Я. Фогелер, Ю. Дрехера, Ю. Давидова, М. Яковлєва та інших розглядаються окремі вияви деяких ідей неомарксистських концепцій у сфері лівого радикалізму, естетики, їх порівняльного аналізу з марксизмом-ленінізмом виключно у контексті соціології та соціальної філософії. Необхідно враховувати, що відповідна епоха (періоду СРСР), з якою співпадає час творення даних праць, призвела до того, що в значній мірі дослідження цих авторів страждають на необ’єктивність, ідеологічну заангажованість, схоластичність у доборі фактів, що перешкоджало неупередженому аналізу досліджуваних ідей, понять та явищ. Окрім цього, увага вищезазначених вітчизняних дослідників зосереджена виключно на деяких представниках “Франкфуртської школи” (Т. Адорно, Г. Маркузе, М. Горкхаймер, ранній Ю.Габермас), загальній критиці в цілому “ревізіоністів” на кшталт групи “Праксис”. Поза питання ліворадикальної політичної практики 1960-70-х рр. та пов’язаних з нею дискусій, аспектів естетики, порівняння неортодоксальних ухилів “ревізіоністів” з радянською версією марксизму дані дослідження не виходять.

Водночас необхідно зазначити, що у сучасній українській філософії зусиллями В.П. Андрущенка, І.В. Бойченка, Л.В. Губерського, А.М. Єрмоленка, А.М. Лоя, М.І. Михальченка, Т.І. Ящук та інших створено низку фундаментальних праць, які забезпечують грунтовну методологічну основу для осмислення понять тотальності та історичності буття, аналізу суспільно-історичного процесу, соціального пізнання, системного дослідження онтології та гносеології неомарксизму.

Аналіз немарксистських або антимарксистських зарубіжних дослідників у більшості випадків (окрім К.Поппера) явно не демонструє ідейну заангажованість, виявляючи прагнення дотримуватися професійної позаідеологічної наукової об’єктивності. Це стосується перш за все так званих “марксологів” – І. Бохенські, Г.Веттера, Ж. Кальвеза, Ж. Де Фріс. Однак їхня творчість є в основному зосередженою на історії становлення і розвитку окремих представників чи напрямів неомарксизму, є в значній мірі суто біографічною, а прямою чи опосередкованою метою досліджень є пошук можливостей легітимації деяких ідей неомарксистів в умовах ліберального типу суспільства.

Дослідження неомарксизму в середовищі “західних марксистів” – П.Враніцкі, А. Лефевра, Е. Фішера, С. Стояновича, А. Велльмера, М. Марковича, А. Шмідта – які займаються історією неомарксизму, проводилося, зокрема, у творах А. Лефевра “Probleme des Marxismus heute”, “Der dialektische Materialismus”, Е. Фішера “Was Marx wirklich sagte”, М. Марковича “Dialektik der Praxis”, П. Враніцкі “Geschichte der Marxismus” тощо. Даний спектр аналізу є зосередженим на ґрунтовному розгляді творчості своїх попередників, визначенні концептуальної та методологічної основи того напряму неомарксизму, до якого вони належать. У більшості своїй творчість даних дослідників є зосередженою на трьох аспектах: загальна історія “західного марксизму”; визначення головних ідей того чи іншого представника класичного неомарксизму; розробка методів аналізу і здійснення соціально-політичної діяльності. Онтологія неомарксизму і в цьому випадку в основному залишається поза увагою науковців, в кращому випадку постаючи в якості згадування про те, що основні ідеї неомарксизму були сформованими на грунті онтології Гегеля та Маркса, Лукача та Блоха.

Таким чином, і вітчизняні, і зарубіжні дослідники “західного марксизму” зосереджують свій аналіз, по-перше, на історії становлення і розвитку окремих напрямів неомарксизму, по-друге, на соціально-філософських аспектах концепції. Соціальна філософія є важливою, але не єдиною і не найголовнішою передумовою, а складовою частиною неомарксизму. Основою розвитку будь-яких соціальних концепцій неомарксизму є його онтологія та гносеологічні принципи. Онтологія діалектики, історії та суспільства, принципи та методологія пізнання, в тому числі соціального, є первинними факторами розвитку теорії та напрямів європейського марксизму ХХ-ХХІ ст. Є можливим констатувати, що існує потреба узагальнюючого дослідження онтології неомарксизму як єдиного, цілісного явища в контексті його соціальних ідей та суспільно-історичної практики. Це обумовлює необхідність визначення сутності, структури та форми неомарксистської онтології, теорії пізнання, їх взаємозв’язку із соціальною практикою, оскільки саме концепції онтології є основою методологічного та світоглядного розвитку усіх напрямів неомарксизму.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є системний аналіз змістовних, структурних і функціональних характеристик тотальності та історичності буття в онтології неомарксизму, а також можливостей його методологічного застосування у соціальному пізнані, гносеології, дослідженні процесів структурування, функціонування і розвитку суспільства. Метою онтологічного і соціального аналізу тотальності та історичності буття в неомарксистській теорії є визначення ключових рис і механізмів побудови суспільства, у якому є скасованими відносини примусу і панування нерозумних, ірраціональних тенденцій над людьми. Від такого типу суспільного розвитку, як зазначає неомарксизм, необхідно звільнитися, щоб суспільне буття стало розумним і людяним, щоб воно стало продуктом вільної комунікативної спілки людей і знаходилося під їх свідомим планомірним контролем. Конкретизація і реалізація мети дослідження зумовила необхідність виконати такі завдання:

з’ясувати онтологічний і соціальний зміст філософії неомарксизму;

конкретизувати методологічні принципи дослідження буття в неомарксизмі, його форм, в тому числі суспільної та індивідуальної;

визначити фактори історичності і тотальності як основні специфікації буття;

узагальнити існуючі неомарксистські концепції історії та історичності;

змістовно проаналізувати онтологічне та соціальне вчення неомарксизму про діалектику;

розкрити сутність аналізу та методів критичної рефлексії теорії неомарксизму;

узагальнити дослідження онтології, суспільного розвитку в сфері трансформаційних соціальних процесів і перспектив історичного та антропологічного розвитку сучасного “нового індустріального суспільства”.

Об’єктом дослідження є буття, яке розглядається онтологією неомарксизму як сфера взаємодії людини, історії та суспільства, постачаючи тотальним феноменом в системі діалектичних взаємозв’язків.

Предметом дослідження є аналіз еврістичних можливостей розуміння ключових для онтології неомарксизму понять тотальності та історичності в межах концепцій неомарксистів різних напрямів, зокрема, Франкфуртської школи соціальних досліджень, суспільної онтології Д. Лукача, “гуманістичного автентичного марксизму”, “революційної есхатології” Е. Блоха, субсидіарного демократичного соціалізму, теорії суспільної комунікативності. Отже, предметом дослідження, який безпосередньо окреслюється роботою, є проблеми тотальності та історичності буття в контексті сутності і аспектів суспільного буття передусім.

Методологічні засади та джерела. Ключову роль відіграє порівняльний аналіз класичних онтологій, зокрема гегелівської, із некласичними неомарсистськими онтологічними системами. В цій якості постають розробки сучасних та класичних зарубіжних неомарксистів. Погляди кожного з них розглядаються при цьому як методологічні і теоретичні передумови різнобічного, предметно зумовленого процесу осягнення історичності і тотальності буття, суспільства та людини в якості цілісного, взаємопов’язаного феномену. На цій основі виявляється та реалізується можливість автентичного концептуального філософського осмислення своєрідності онтологічних ідей, їх ролі у суспільних процесах та життєдіяльності людей. За такого підходу увага дослідження фіксується на моментах, які в того чи іншого мислителя не завжди постають як визначальні чи наріжні , в той час як інші положення залучаються лише тією мірою, якою вони торкаються проблем загальної та суспільної онтології. Основну роль у формуванні методологічних засад дисертації відіграли ідеї Г. Маркузе, Д.Лукача, Е. Блоха, О. Негта, С. Малле, О. Лафонтена, Ю. Габермаса, А. Лефевра, Е. Манделя, М. Горкхаймера тощо. Розгляд позицій та концепцій неомарксистських мислителів грунтується на методі порівняльного аналізу, причому підстави для такого аналізу конкретизуються для кожного випадку – певного співставлення праць та ідей авторів, які не належать до одного напряму в межах світоглядної школи неомарксизму.

Методологічні принципи дослідження спираються на критичну теорію соціальних досліджень, згідно якої не може існувати пізнавальна ситуація “чистого” споглядального дослідження. Суб’єкт (носій пізнавальних здібностей) та об’єкт (сукупність фактів) є взаємодіючими факторами онтологічно-гносеологічних досліджень в середовищі тотальності – сукупності усієї суспільної практики на даному етапі її історичного розвитку. Внаслідок цього будь-яка пізнавальна діяльність є частиною цілісної історичної практики (“праксису”), виникаючи, розвиваючись і “знімаючись” в ній (заперечуючись, видозмінюючись, надаючи місце новому). Поряд з цим теоретичну і методологічну основу дослідження складає певний спектр загальнонаукових і філософських принципів. Перш за все, це принципи історичності і доказовості наукових знань, комплексності оцінки об’єкта і предмета пізнання, принцип єдності теорії та можливостей її практичного застосування.

Наукова новизна дослідження. У дисертації вперше у вітчизняній літературі здійснено концептуальний аналіз ключових понять неомарксистської онтології; проаналізовано особливості розуміння феномену буття у неомарксизмі в рамках концепції "тотальності". Показані способи трансформації, особливості та методологію застосування понять “буття”, “історичність”, “утопія”, “тотальність”, “пролетаріат”, “діалектика”, “надія”, “класова свідомість”, “розум”, "ідеологія", “практика”; розкрито форми і трансформація ідей онтології та феноменології Гегеля і Маркса в суспільній, буттєвій та пізнавальній теоріях неомарксизму; розкрита особливість неомарксистської концепції виникнення та аналізу явища відчуження; розроблено методи застосування неомарксистської теорії соціальних досліджень; розглянуто форми трансформації суспільних сил у сучасних умовах. Поняття тотальності та історичності можна вважати своєрідними "категоріальними індикаторами" розуміння неомарксизмом проблем онтології. У Гегеля присутній аналіз тотальності духу, у Маркса - тотальності соціальних відносин у межах формації, у неомарксизмі - тотальності практики з властивою їй рефлексією, критичністю, антиідеологізмом та революційністю.

Неомарксизм, сприйнявши гегелівську концепцію тотальності як системи, що перебуває у постійному розвитку, вважає, що все у світі, особливо соціальному, є одним цілим, тотальністю, якій в неомарксизмі надається велике методологічне та онтологічне значення. Структурна особливість та внутрішній зміст гегелівської діалектики є і основою, і в першу чергу, концептуаль-ним полем, на якому діє неомарксизм.

У неомарксистській онтології відбувається рецепція розуміння системи як усвідомленої розвиненої необхідності. При цьому розглядаючи останню як систему суспільно -практичних відносин, де свобода є не моментом необхідності, а передумовою розвитку і функціонування системи.

Тотальність означає у неомарксизмі тотальність живої практики і тому характерною ознакою її стає поняття історичного життя, яке знаходиться в основі дихотомій "суб’єктивного-об’єктивного", "матеріального-духовного", "необхідного-випадкового" тощо. Ні природа, ні суспільне буття самі по собі не є історичними але включаються до історії як об'єкти людської думки та діяльності. В історичності життя об'єднується суб'єктивність розуму з об'єктивністю його дії – об'єднуються ідеалізм мислення з реальністю його історичного бут-тя. Історичне становлення має характер тотальності: зі здійснен-ням самосвідомості світ приходить в свою дійсність.

Історія, історичність для Маркса та неомарксистів є універсальним принципом розвитку буття. На відміну від онтології Гегеля , буття в неомарксизмі не абстракт-не, воно завжди конкретно-предметне в своїй історичності. Історичність є необхідною умовою відкритої тотальності.

Історичний підхід виявляється нерозривно пов'язаним із тотальністю історичного світу, тому що явища у їхній одномоментності виявляються включеними у ланцюг історичних подій. У методологічному плані категорія тотальності, цілісності, загальності здобуває визначного значення. Історичність світу у досвіді та практиці постає як зв’язок часових модусів і входить в якості момента наявної системи практики.

"Утопія" в неомарксизмі є не тільки проектом буттєвої та суспільної перебудови, яка "одномірній", "інтегрованій" свідомості здається нездійсненною, а й провідним методологічним принципом: принцип дійсної революційної критики і принцип революційно-критичної дії, які мають трансцендуючий характер.

Предметом соціального аналізу в неомарксистській онтології є уся сфера людської і нелюдської природи, з якою взаємодіє людина чи залежить від неї, вся система взаємовідносин суспільства і природи, суспільства і людини, яка охоплюється історичною свідомою практикою – “праксисом”. Тотальність є відкритою системою у неомарксизмі і розвивається з властивою їй історичністю, передбачаючи іншу, аніж в гегельянстві і догматичному марксизмі активну позицію суб’єкта практики і соціального пізнання, його принципову, незаангажовану, з одного боку, і безпосередню обов’язкову участь у суспільних діях, з іншого.

Критична соціальна теорія з самою початку виникає як вираження людського критичного відношення до світу даного та наявного. Згідно їй людське суспільство є нерозумним і нелюдським, якщо воно керується стихійними, незалежними від людей тенденціями. Завдання ж соціального дослідження полягає у тотальній і систематичній критиці ідеології як помилкової свідомості і колективного осліплення.

У результаті виконаної роботи неомарксизм постає єдиним, методологічно та проблемно взаємопов’язаним феноменом, який є творцем загальної і соціальної онтології, теорії соціального аналізу та конкретної суспільно-історичної і політичної практики.

Теоретична і практична значущість роботи. Одержані результати, концептуалізовані теорії та методологія сприяють збагаченню категоріально-понятійного апарату загальної, соціальної онтології, теорії пізнання, соціальної, практичної та політичної філософії, політології. У роботі введено в обіг і критично переосмислено комплекс ідей, теоретично-наукових, соціально-практичних надбань різних напрямів класичного та сучасного неомарксизму. Основні положення та висновки дисертації можуть бути використані в процесі подальших загальнофілософських, соціально-філософських розвідок в контексті досліджень онтології, гносеології, комунікативної, практичної, політичної філософії, застосовуватися у викладацькій діяльності, створенні курсів лекцій та навчальних спецкурсів.

Крім того, одержані і викладені результати уможливлюють подальшу комплексну і галузеву розробку різноманітних аспектів онтології, аналітики соціальних досліджень, методології теорії пізнання не тільки в межах філософії, а й на рівні загальнонаукового, суспільного, політичного аналізу, застосовуватися у розробках в сфері етики, педагогіки, соціології, релігієзнавства, держави і права. Дана робота прагне слугувати та сприяти постанню української наукової, філософської та світоглядної школи неомарксизму. Потреба в даній школі окрім інтелектуальних та суспільно-політичних вимог часу обумовлюється в першу чергу ще й тим, що саме український філософ та політичний діяч Р. Роздольський є сучасником класичного неомарксизму і засновником декількох з його сучасних напрямів. Він вперше проаналізував і обгрунтував концепцію розвитку національної державності в умовах інтеграційних та глобалізаційних процесів, питання та проблеми історичних і неісторичних націй, взаємодії класових, національних, екзистенційно-особистісних факторів в умовах суспільно-історичних трансформацій (у книзі “F. Engels und das Problem der “Geschichtslosen Vцlker” – Hannover, 1964). Р. Роздольський науково прогнозував тенденції розвитку індустріального суспільства – “неокапіталізму”, __ розробивши теорії, які безпосередньо вплинули на концепції Е. Манделя, С. Малле, А. Горца, а за проблематикою та методологією збігаються з доробками Ю. Габермаса (твір Роздольського “Zur Enstehungsgeschichte des Marxschen Kapitals” – Frankfurt a M., 1968).

Апробація роботи. Ідеї, результати та методичні висновки дисертації відображені в публікаціях автора, доповідалися та розглядалися на науково-теоретичних семінарах аспірантів, загальноукраїнських наукових і науково-практичних конференціях: міжвузівська науково-практична конференція “Розвиток державного управління та демократії в системі місцевого самоврядування” (Київ, 1998), міжнародна науково-практична конференція “Теорія, історія та практичний досвід провідних європейських політичних течій” (Київ, 1999), науково-практична конференція “Природа, технологія, культура” (Київ, 2000), еколого-антропологічні читання “Ноосферна альтернатива та нові пізнавальні стратегії” (Київ, 2001), міжвузівська науково-практична конференція молодих вчених та студентів “Актуальні проблеми соціально-економічного розвитку в Україні” (Харків, 2001), загальноукраїнська науково-практична конференція “Стратегії посттоталітарного розвитку України: ідейна, політична та економічна трансформація” (Бровари, 2001). За матеріалами дисертації опубліковано 8 наукових праць.

Структура та обсяг дисертації. Структура дисертації обумовлена змістом, метою і завданнями дослідження. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Дисертаційна робота викладена на 187 ст. машинописного тексту.

Мета та завдання роботи зумовили необхідність з’ясувати в першому розділі особливості онтологічного і гносеологічного дослідження буття в неомарксизмі, атрибутивні риси і форми вияву буттєвих, історичних процесів; на цій основі в другому розділі – проаналізувати основні характеристики історичності і тотальності буття як феномену життєдіяльності суспільства та людини; в третьому – особливості взаємозв’язку соціального пізнання і процесів суспільного та індивідуального розвитку.

Основний зміст роботи

У вступі обгрунтовується актуальність теми, з’ясовується ступінь її опрацювання, визначаються мета і завдання дослідження, його методологічні засади і джерела. Сформульовано основні положення, що виносяться на захист, охарактеризовано наукову новизну, теоретичну і практичну значущість роботи, її апробованість, обгрунтовано структуру дисертації.

Перший розділ “Фундаментальні визначення буття в неомарксизмі”присвячено аналізу основних атрибутів буття у неомарксизмі, для чого цілком справедливо проаналізовано передусім вплив гегелівської філософії на західноєвропейських послідовників філософії К.Маркса. У нагоді тут виявляється передусім праця Г.Маркузе, присвячена філософії Гегеля. Інші суттєві аспекти марксистської рецепції останньої відтінюються у теоретичній спадщині Е.Блоха. Таким чином, попри всю латентність впливу гегелівської філософії в цілому (а не лише її методу) на теорію марксизму, з’ясовується суттєвий і глибинний зв’язок між філософією Гегеля та філософією Маркса у сфері онтології.

Водночас у дисертації вказується і на суттєві зміни і доповнення, яких зазнає теорія Гегеля у неомарксизмі у зв’зку зі зміщенням акцентів з дослідження абсолютного буття на буття соціальне як центральну проблему онтології.

У першому розділі вміщено дев’ять підрозділів. У підрозділі 1.1. “Тотальність як атрибут буття” обгрунтовується, що в неомарксистській онтології існує прагнення переборення антитези – суб'єкта та об'єкта, логічного розвитку думки та процесу розвитку предмету. Спостерігаємо процес переборення дуалізму буття і свідомості, матеріального та ідеального. Фактично в сфері онтології різні напрями неомарксизму постулюють ідентичність суб'єкту та об'єкту, свідомості та дійсності. Діалектика Гегеля розглядає події історії в їх зв'язках, в їх іманентному, суперечному русі. Гегель замість трансцендентальної самосвідомості ставить в центр основи повне буття життя (Das volle Sein des Lebens). Він не оперує абстрактним Я як суб'єктом переживань, а вказує, що будь-які індивідуальні переживання та дії неможливі без співвіднесення і взаємозв'язку з аналогічними у людства як такого – тобто вони завжди мають у своїй основі історичність. Буття є рухливістю (Bewegtheit). Історичність є те, що визначає історію саме як історію, є смислом того , що “є”, тобто буття. Марксизм виходить з концепції Гегеля, що суб'єкт-об'єктне відношення не є їхнім взаємовідділенням та протистоян-ням один одному. Для розуміння світу людина повинна його осягну-ти (sich aneignen). Це досягається завдяки активній творчості люди-ни. Суб'єкт і об'єкт знаходяться в нерозривному зв'язку, світ стає реальністю для людини лише під час діяльно-предметного відношен-ня до нього.

У підрозділі 1.2. “Буття як життя” з’ясовується, що неомарксизм звертає увагу на гегелівську категорію “життя”, яке є заснованим на суб'єктивній самосвідомості самоствердженням людини. Це те, що володіє пам'яттю про минуле, цікавиться сучасним і прагне до збереження свого буття в майбутньому. Тому рухливість буття, в якій розгортаються різні сфери сущого як її способи, є ос-новною характеристикою буття. Самосвідомість, як форми людського життя та ступінь становлення буття, утверджує свою свободу через негативність у відношенні до світу як до інобуття. Наступним кроком життя до свого здіснення є ступінь розуму, у яку через позитивне, дієве, творче відношення до інобуття переходить самосвідомість. Самосвідомість на противагу Розуму є суб`єктивністю, яка протиставляє собі об`єктивність. Розум же є сам світом. Він здійснюється не через чисте пізнання, а через діяльність. Взаємодія життя та сущого (самосвідомості та світу) є відкриттям людиною світу як свого власного. Це “відкриття” не може відбуватися на рівні простої переробки предметного світу в умовах “панування та підкорення”. Самосвідомість працюючого за таких умов все ще є однією з “форм” предмету, вона ще не є Ansichsein – самобуттям. Розум докорінним чином змінює відношення до світу. Світ стає працею та діяльністю історичного творення людини.

У підрозділі 1.3. “Буття “Я” і “Ми”” описується, що онтологія, орієнтована на буття життя, безпосередньо перетворюється в онтологію, орієнтовану на буття знаючого Я. Категорія “чистого Я” сама зростає з розкриття поняття життя, щоб потім, як назва для способу буття життя і способу її становлення, зайняти головне місце в подальшому розвитку цього поняття: життя як самосвідомість. Тут, у силу притаманних життю тотальності і загальності, чисте Я стає взагалі для-себе-сущим родом, з яким пов’язані усі “відмінності” буття.

Самосвідомість повторює у своїй рухливості “моменти” загальної рухливості життя. Процес індивідуальності, яка зберігає себе “за рахунок” загального життя, конкретизується як “бажання” (Begierde), як результат цього процесу виникаюча “відбита єдність” індивідуума і загального життя, як взаємне “визнання” (Anerkennen). В цьому становленні здійснюється єднання Я і предметності (оживлення світу, причетність життя до світу (Welt-haftigkeit)) і єднання Я із іншим Я (причетність життя до Ми (Wir-haftigkeit)): у цих обох напрямах Інобуття Я шукає і знаходить тотожність самому собі. Здійснення цього єднання природньо, не означає об’єднання раніше розділеного і один від одного ізольованого, а навпаки, наповнення і здійснення початкової єдності у роздвоєнні.

У підрозділі 1.4. “Буття як творення” обгрунтовується, що у “творенні” завершується об?єднання самосвідомості і предметності; воно є ставшим предметним розпредмечуванням. У становленні життя змінюється позиція самосвідомості до світу від відношення проти простої “речі”(“Ding”) через відношення до “діла” (“Werk”) до відношення до “творення” у смислі “самої сутності справи” (“Sache selbst”). Ця зміна відношення означає прогресуюче втягування предметності у буття життя, котре водночас є прогресуючим здійсненням самої предметності. Чим більше усувається “форма” предметності, чим “живішим” стає предмет, тим також стає він більш дійсним: розчинення його “в-себе-бутті” не віднімає нічого від його істотності, навпаки, це тільки відкриває його сутність: у справі самосвідомості він стає дійсним так само, як він є “в собі”. Творення є “ставшим предметним проникнення індивідуальності і самої предметності”, оскільки воно є єдністю наступних різноманітних “моментів”: по-перше, воно є тим, що повинно бути зробленим (як “мета”, котра ще не реалізована, ще знаходиться у “протиріччі до дійсності”), по-друге, воно є самою дією: воно постає тільки у справі і як справа, і ця справа з необхідністю є завжди “визначеною” справою, “справою індивідума”, і по-третє, воно є, як ціле цієї єдності здійснюваної справи і здійсненої дії, “дійсність, яка є в наявності для свідомості”, “предметна сутність”, а саме “творення”. “Творення” у цьому значенні є майже перекладом грецького слова “прагма”, у якому знаходить своє вираження внутрішній зв`язок з “праксис”.

У підрозділі 1.5. “Духовна сутність буття” говорячи про буття і становлення духу, ми ведемо мову про буття і становлення цілого сущого, яке є дійсним як світ здійснюючої самосвідомості. У тому, що життя здійснюється як дух, тобто як духовний світ, воно зробило єднання між собою як свідомістю і собою як предметністю, що до цього була рушійною силою і змістом її становлення; воно конституювало себе в істині, свободі і самовпевненості як “уся реальність” і загальна субстанція сущого. Але тим самим життя тільки стало тим, чим воно саме по собі із самого початку було, і так можуть і повинні розглядатися у феноменології неомарксизму попередні форми життя з позиції дійсності духу: як безпосередні, невільні і неістинні способи духу. Зараз перетворення свідомості у світ, виконання і завершення життя, як воно розкрито у феноменології, є істотно історичним. Виникає парадоксальний результат, що дійсна та істинна субстанція сущого – дух, стає дійсним у історичному становленні, що “абсолютне” і тому саме по собі не-історичне буття виростає в історії і з історії.

В підрозділі 1.6. “Буття і відчуження” підкреслюється, що відчуження опредмеченої справи в історії духу завжди береться знову назад і розкривається в завжди розпредмечених вимірах дійсності, доти, доки в абсолютному знанні дух хоча ще і може відчужувати, але і більше у відчуженні не заплутується і не забуває самого себе. Справа абсолютного духу є зроблене у-собі-самому-буття в інобутті, і оскільки тепер уся реальність, усе буття духу, що стає, в абсолютному знанні зберігаються. Тому ціла історична історія духу, хід його феноменології аж до цієї його остаточної форми, робиться неісторичною, тобто розглядається як знаюче відчуження абсолютно знаючого духу. Після загальної характеристики історії духу та її внутрішнього зв'язку з історією життя як самосвідомості стає зрозумілим, чим окремі етапи цієї історії та окремі форми духу відрізняються від етапів і форм історії життя. Історія духу є історією дійсного світу; його роздвоєння та опредмечуваня постають “як світ, розчленований у своїй масі”. Його відчуження є дійсний світ і в такій же мірі його одухотворення; дійсні світи зіштовхуються, розчиняються, впливають один на одного, спотворюють і змінюють себе; історія духу є світовою історією в дійсному змісті. Світ це цілісність сущого, оскільки вона здійснюється та освоюється життям як самосвідомістю, здійснюється в ньому (світі), переходить з однієї форми в іншу. Це ще не мало місця в історії самосвідомості, вона повинна, однак, вперше здійснитися в цьому становленні світу, об'єднатися зі свідомістю. Життя як самосвідомість повинне стати світом.

У підрозділі 1.7. “Часовий вимір буття” з’ясовано, що якщо історія духу рухається від однієї форми дійсного світу до іншої, то це здійснення з необхідністю в якомусь змісті є часовим. Тільки цілий дух “є в часі”, а не просто окремі “моменти” духу, що виникають у “Феноменології” як “свідомість”, “самосвідомість”, “розум”, “дух”, знаходяться один до одного у часовому відношенні. Життя, чи дух, не є спочатку тільки свідомістю, потім самосвідомістю, потім розумом, потім духом, а є тільки як єдність і цілісність усіх цих моментів; вони можуть виділитися у своїх подробицях на основі вже наявного цілого, вони є буттєвими способами єдиного і загального буття, вони розкриваються в одночасному становленні усередині загальної структури духу. Але окремі форми цих моментів, окремі форми, у яких життя є суб'єктом, відрізняються в часі один від іншого; життя дійсне в один час у визначеній формі панування і рабства, іншим часом у визначеній формі самостійних розумних індивідуумів, в інший час знову у визначеній формі “громадян” вільного народу. Час є вираженням для “форми чистої свободи стосовно Іншого”, вільної тотожності самому собі у будь-якому інобутті. Саме як ця форма час був введений при першому загальному визначенні буттєвого поняття життя “просте загальне середовище”, у якій як “самій самостійності” є “розчиненими (розв'язаними) розходження руху”. Розходження руху стосовно середовища часу є минуле, сьогодення і майбутнє, не як формальні визначення, а як виконані форми часу, у яких рухається цілісність сущого.

В підрозділі 1.8. “Специфіка рецепції гегелівської онтології в неомарксизмі” зазначається, що розподільчою рисою між марксизмом та Гегелем є дійсність. Гегель виявився не в змозі осягнути наявні рушійні сили історії. Це стосується в першу чергу діалектики, осно-вою якої є взаємодія суб'єкту та об'єкту і яка в трактуванні неомарксистів є рівнозначною історії. Діалек-тика е методом цілісного, критичного, історичного мислення. За Гегелем, сенс усьому всесвітньо-історичному процесу надає збільшува-на конкретизація і самореалізація початкової абстрактної раціональності. За Марксом, сенс історії полягає в практичному здійсненні потенційної людськості, прихованої в кожному індивіді, яка безцільно розтрачується в несприятливих історичних умовах. В дослідженні історії марксизм виходить не з первинності ідеї чи су-купності ідей, а з реальної людини, умов її життя і конкретної діяльності (практики). Якою є життєдіяльність людей, такими є і вони самі. Ті умови, в яких існує і розвивається людина, соціальний устрій, обумовлений ними, детермінують саму людину, її прагнен-ня. По мірі розвитку, відходу від природної обумовленості та не-обхідності, людина стає творцем власної історії. Завдяки праці, тво-ренню, в життя людини входить сфера Розуму. Людина сутнісно змінюється в ході історії, вона є продуктом історії, тобто творінням самої себе. Історія є процесом самореалізаціЇ людини.

У підрозділі 1.9. “Буття як надія” з’ясовується, що людська історія має сенс тільки як історія реалізації “принципу надії”, який є основою людського існування і має об'єктивний фундамент у розвитку самої історії. Як фундамент утопічного бачення світу фігурує категорія “надія” - “надія, що топить страх”. Ця категорія дає ключ до розуміння вчення К. Маркса і розкриває загадку світової історії. Зрозуміла надія, розгортання принципу добра розкриває обрій у напрямку майбутнього, звільняючи людину як від автоматичного оптимізму, так і від абсолютного песимізму, виявляючи зміст свободи в конкретній утопії. Неомарксизм розглядає основні постулати цього вчення як онтологічно універсальні, надісторичні, надкласові, як вираження раціонального відношення до світу, втілення розуму. Саме цей раціоналістичний провіденціалізм, на його погляд, повинний прийти на зміну віджилому, занадто оптимістичному гегелівському раціоналізму, що потерпів катастрофу перед обличчям історії XX ст., у період бурхливого розвитку науки і техніки.

Центральним виявляється другий розділ “Діалектика