НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ і ПРАВА імені В.М. КОРЕЦЬКОГО

Андрійцьо Василь Дмитрович

УДК 347.122

ПРИМУСОВЕ ВИКОНАННЯ ОБОВ’ЯЗКУ В НАТУРІ ЯК СПОСІБ ЗАХИСТУ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

Спеціальність 12.00.03 - цивільне право і цивільний процес;

сімейне право; міжнародне приватне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті держави і права імені В. М.Корецького

Національної академії наук України.

Науковий керівник:

доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАН України

Семчик Віталій Іванович,

Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України,

провідний науковий співробітник

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор

Підопригора Оксана Опанасівна,

Новокаховський філіал Відкритого міжнародного університету розвитку людини “Україна”, заступник проректора з стратегічних питань

кандидат юридичних наук

Кот Олексій Олександрович,

департамент контрактного права та нерухомості Юридичної фірми “САЛКОМ”, директор

Провідна установа: Львівський національний університет ім. І.Франка, кафедра цивільного права і процесу, Міністерство освіти і науки України (м.Львів).

Захист відбудеться 07.06.2004 р. о 14 год. хв. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .236.02 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук при Інституті держави і права імені В.М. Корецького Національної академії наук України за адресою: 01001, м.Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту держави і права імені В.М. Корецького НАН України за адресою: 01001, м.Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий 04.05.2004 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат юридичних наук Кучеренко І.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. За останнє десятиліття в економіці України відбулися корінні зміни. Перехід країни до ринкових відносин став одним з основних чинників розвитку цивільних правовідносин суб’єктів підприємницької діяльності. Здійснюючи підприємницьку діяльність, її учасники укладають різноманітні правочини, визначаючи цим ті дії, які вони зобов’язуються здійснити. Найновіше цивільне законодавство України визначає, що цивільні обов’язки, зокрема й в зобов’язаннях мають виконуватися належним чином у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства, проте це має бути в ідеалі. На практиці ж через низку об’єктивних і суб’єктивних причин виконання обов’язків за договором або актом цивільного законодавства не завжди має місце, що негативно впливає на суспільні відносини в економіці, політиці, соціальній і правовій сфері, на міжнародні відносини. Одним із традиційних механізмів захисту цивільних прав та інтересів є примусове виконання обов’язку в натурі. Застосування такого способу захисту цивільних прав та інтересів як примусове виконання обов’язку в натурі на сьогодні є найбільш прийнятним для забезпечення прав та інтересів кредиторів в зобов’язаннях, оскільки забезпечує їм повне поновлення порушеного права і дозволяє отримати саме те виконання, заради якого вони укладають договір. Новий ЦК України в ст.16 встановлюючи такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів як примусове виконання обов’язку в натурі, не визначає підстав та умов застосування такого способу захисту. Не зважаючи на те, що деякі дослідники зосереджували увагу на необхідності вдосконалення системи захисту прав та інтересів в цивільному праві, питання, пов’язані з розкриттям сутності та місця примусового виконання обов’язку в натурі не дістали широкого висвітлення в українській юридичній літературі. Крім цього, в науковій літературі існують суперечливі точки зору щодо співвідношення категорій “примусове виконання обов’язку в натурі” і “цивільно-правова відповідальність”.

Спірність питання про правову природу інституту виконання обов’язку в натурі в науковій літературі та існуюча недосконалість законодавчого регулювання в даній сфері суспільних відносин свідчить про актуальність теми дисертаційного дослідження, і зумовили дане дослідження.

Вихідними даними для розробки теми стали дослідження таких науковців як Ч.Н. Азімова, С.І. Аскназій, Ю.Г. Басіна, Д.В. Бобрової, М.І. Брагінського, І.Л. Брауде, А.П. Вершиніна, О.М. Вінник, В.В. Вітрянського, О.В. Дзери, О.С. Іоффе, А.Г. Карапєтова, В.М. Коссака, О.О. Кота, О.А. Красавчикова, П.В. Крашеніннікова, І.М. Кучеренко, Н.С. Кузнєцова, Д.Г. Лаврова, В.В. Луця, В.Ф. Маслова, Г.К. Матвєєва, А.А. Павлова, О.А. Підопригори, О.А. Пушкіна, А.П. Сергєєва, Є.О. Суханова, Ю.К. Толстого, Я.М. Шевченко, В.С. Щербини та ін.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження виконана згідно з планом науково-дослідної роботи відділу проблем цивільного, трудового і підприємницького права Інституту держави і права ім. В.М.Корецького Національної академії наук України “Приватно-правові засади нового цивільного законодавства України”.

Мета і задачі дослідження. Метою роботи є аналіз цивільно-правових проблем примусового виконання обов’язку в натурі в цивільному законодавстві України та практиці його застосування, а також обґрунтування пропозицій, спрямованих на вдосконалення правового регулювання інституту примусового виконання обов’язку в натурі.

Для досягнення зазначеної мети були поставлені такі основні задачі:–

дослідити правову природу інституту примусового виконання обов’язку в натурі;–

визначити поняття примусового виконання обов’язку в натурі як основного способу захисту прав та інтересів осіб в цивільних правовідносинах;–

встановити місце примусового виконання обов’язку в натурі в системі способів захисту цивільних прав та інтересів;–

дослідити особливості та переваги застосування такого способу захисту цивільних прав та інтересів на практиці;–

обґрунтувати пропозиції щодо удосконалення цивільного законодавства щодо правового регулювання інституту примусового виконання обов’язку в натурі.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають в процесі застосування примусового виконання обов’язку в натурі.

Предметом дослідження є нормативно-правові акти, які регулюють примусове виконання обов’язку в натурі та практика їх застосування, а також наукова література з досліджуваного питання.

Методи дослідження. Відповідно до мети та завдань дослідження в роботі було використано загальнонаукові та спеціальні методи пізнання правових явищ.

Діалектичний метод дозволив розглянути поставлені автором проблеми примусового виконання обов’язку в натурі в їх розвитку та взаємозв’язку. Аналіз наукових позицій, поглядів, різних підходів вітчизняних та зарубіжних вчених учених щодо правового регулювання інституту примусового виконання обов’язку в натурі здійснено за допомогою порівняльно-правового методу. Формально-логічний та нормативно-порівняльний методи дозволили виявити суперечності в цивільному законодавстві в сфері регулювання примусового виконання обов’язку в натурі і сформулювати висновки та рекомендації щодо його удосконалення. У дослідженні судової практики використані методи аналізу та узагальнень.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у здійсненому вперше в Україні комплексному дослідженні інституту примусового виконання обов’язку в натурі як одного із основних способів захисту цивільних прав та інтересів осіб.

Наукова новизна одержаних результатів конкретизується в таких основних положеннях та висновках, що виносяться на захист:

1. Аргументовано доцільність застосування у зобов’язаннях з виконання робіт або надання послуг такого способу захисту цивільних прав та обов’язків як примусове виконання обов’язку в натурі, оскільки не завжди в таких зобов’язаннях кредитор має можливість найкращим чином відновити свої порушені права шляхом доручення виконання третім особам.

2. Пропонується закріпити в ЦК України норму, якою прямо встановити можливість використання такого способу захисту цивільних прав як примусове виконання обов’язку в натурі в зобов’язаннях з передачі речей, визначених родовими ознаками.

3. Зроблено пропозицію законодавчо закріпити обов’язок боржника при розгляді спору про витребування речі, визначеної індивідуальними ознаками, доказувати факт відсутності у нього речі.

4. Обґрунтовується висновок про неможливість застосування примусового виконання обов’язку в натурі в зобов’язаннях з передачі майна в безоплатне користування, оскільки ЦК України встановлює спеціальні правила на випадок порушення позичкодавцем обов'язку передати річ у користування.

5. Обґрунтовується висновок про те, що застосування такого способу захисту цивільних прав та інтересів в зобов’язаннях по виконанню робіт та наданню послуг як примусове виконання обов’язку в натурі можливе лише у випадках, прямо передбачених нормами матеріального права.

6. Зроблено висновок про неможливість винесення судового рішення про зобов’язання боржника виконати певні роботи або надати послуги у випадках, коли на момент винесення рішення боржник не має ліцензії на проведення робіт або надання послуг, передбачених договором.

7. Відповідно до ГК України та ЦК України однозначно про можливість застосування для захисту цивільних прав такого способу захисту як укладення договору в судовому порядку в зобов’язаннях укласти договір, можна говорити лише відносно господарських договорів. Відносно ж цивільних договорів, які не є господарськими, застосування такого способу захисту уявляється проблематичним, оскільки новий ЦК України закріпив положення, відповідно до яких при невиконанні стороною обов’язку (відповідно до закону або договору) укласти договір, застосовується такий спосіб захисту як відшкодування збитків.

8. Доводиться висновок, що примусове виконання обов’язку в натурі (у вигляді укладення договору в судовому порядку) є найбільш прийнятним способом захисту цивільних прав в зобов’язаннях укласти договір. Тому пропонується доповнити новий ЦК України положеннями, відповідно до яких закріпити право особи у випадку, якщо інша особа не виконує обов’язку укласти договір, вимагати укладення такого договору в судовому порядку.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що одержані висновки можуть бути використані в законотворчій діяльності в процесі реформування цивільного та цивільного процесуального законодавства України.

Положення дисертації можуть бути використані також з навчально-методичною метою при підготовці фахівців-правознавців при викладенні курсів лекцій “Цивільне право”, “Цивільне процесуальне право”, а також для подальших наукових досліджень.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження були оприлюднені на одній науково-практичній конференції “Проблеми кодифікації законодавства України” (14 травня 2003 р., м. Київ, Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України).

Публікації. За темою дисертації відповідно до її змісту опубліковано три статті у збірниках, що входять до переліку наукових фахових видань ВАК України, а також тези однієї доповіді на конференції.

Структура дисертації. Дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел (192 найменування). Загальний обсяг дисертації становить 177 сторінки друкованого тексту, обсяг використаних джерел – сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження дисертації, розкривається стан наукової розробки проблем виконання вексельних зобов’язань, дається характеристика об’єкта, предмета та методологічної основи дослідження, визначається мета і задачі дослідження, формулюється наукова новизна та викладаються основні положення, які виносяться на захист, висвітлюється практичне значення й апробація результатів дослідження, вказуються публікації за темою дисертації.

В Розділі 1 „Примусове виконання обов’язку в натурі в системі способів захисту цивільних прав судом” автором досліджуються питання, пов’язані з правом особи на захист своїх цивільних прав, обранням способів захисту цивільних прав, а також визначається місце примусового виконання обов’язку в натурі в системі захисту цивільних прав. В підрозділі 1.1 „Право на захист цивільних прав” автором досліджується сутність категорії права на захист цивільних прав, аналізується класифікація способів захисту.

На підставі аналізу наукової літератури автор приєднується до позиції тих науковців, які вважають, що захист цивільних прав є системою заходів, які основуються на державному примусі, передбачені законом, спрямовані на недоторканість права, його реалізацію і ліквідацію наслідків порушення.

Досліджуючи існуючі в юридичній літературі позиції щодо права на захист автором критикується підхід, відповідно до якого право на захист розглядається як самостійне суб’єктивне право. З цього приводу автор відзначає, що якщо припустити, що право на захист виникає за умови його порушення або оспорення та передбачення законом його захисту, то таким чином слід визнати неприпустимими так звані превентивні способи захисту, направлені на попередження порушення права, існування яких визнається і прихильниками концепції про самостійність права на захист. Крім цього, не можна погодитись з тим, що право на захист виникає лише за умови, якщо законом передбачений його захист. Закріплення права в законодавстві вже само по собі означає захист цього права з боку держави, оскільки саме це відрізняє права юридичні від прав соціальних та моральних. Тому встановлення права на захист щодо кожного окремого права особи є недоцільним. Враховуючи це, автор приєднується до класичного розуміння права на захист як елементу (правомочності) всякого суб’єктивного цивільного права, який витікає з самої його природи, обов’язково охоплюючи певні можливості правоохоронного порядку.

При цьому автор погоджується з думкою вчених, які зазначають про недоцільність зведення змісту права на захист в матеріально-правовому смислі лише до можливості звернутись з вимогою захисту права до відповідних державних або громадських органів та включення до змісту категорії права на захист можливості самозахисту цивільних прав, можливості застосування мір оперативного впливу та можливості звернутись до компетентних або громадських організацій з вимогою спонукання зобов’язаної особи, до певної поведінки.

Досліджуючи підходи, які склалися в цивільному праві щодо визначення поняття способів захисту, автор відзначає, що способи захисту цивільних прав можна визначити як встановленні цивільним законодавством заходи, які можуть бути реалізовані особою для захисту своїх цивільних прав та спрямовані на припинення та попередження правопорушень, а також на відновлення порушених прав або надання певної компенсації особі, права якої порушені, у випадку неможливості відновлення порушеного права.

Аналізуючи положення нового ЦК України, автор відмічає, що вибір способів захисту цивільних прав не обмежується законодавством. Зі змісту ст. ЦК України випливає, що захист цивільних прав може бути здійснено не лише способами, прямо передбаченими законом, а й способами законом не передбаченими, але встановленими сторонами в договорі.

На підставі аналізу законодавчих актів України автор відзначає, що ст. ЦК України встановлений загальний перелік не універсальних способів захисту цивільних прав, а можливих. Тому закріплення способу захисту в ст. ЦК України не означає можливості застосування його при захисті всіх порушених цивільних прав.

Аналізуючи класифікації способів захисту цивільних прав за критерієм конкретно-цільової спрямованості, які були досліджені в юридичній літературі, на думку автора найбільш оптимальною класифікацією за таким критерієм буде наступна: 1) превентивні – тобто спрямовані на попередження порушення цивільних прав; 2) припинювальні – спрямовані на припинення порушення цивільних прав; 3) відновлювальні – направлені на відновлення порушених прав; 4) компенсаційні – спрямовані на компенсацію втрат, понесених у зв’язку з порушенням цивільних прав.

У підрозділі 1.2 “Примусове виконання обов’язку в натурі як спосіб захисту цивільних прав та інтересів” автором визначається загальна характеристика такого способу захисту цивільних прав як примусове виконання обов’язку в натурі.

Автором звертається увага на різницю у законодавчому закріпленні цього способу захисту цивільних прав в ЦК УРСР, де цей спосіб захисту визначався як присудження до виконання обов’язку в натурі, та ЦК України, який визначає його як примусове виконання зобов’язання в натурі. Аналізуючи два поняття можна прийти до висновку, що поняття, наведене в ЦК України є за своїм змістом ширше, ніж визначене в ЦК УРСР. Так, говорячи про присудження до виконання обов’язку в натурі можна говорити лише про судовий порядок реалізації такого способу захисту цивільних прав та обов’язків, а що стосується визначення його як примусового виконання, то тут можна говорити про можливість застосування заходів примусу не лише в судовому порядку, але й в позасудовому (наприклад, виконавчий напис нотаріуса).

У зв’язку з цим, автором підкреслюється, що характерною рисою цього способу захисту цивільних прав є обов’язкова участь не судових органів (як відмічалось в юридичній літературі), а органів виконання (Державної виконавчої служби).

Для більш повної теоретичної характеристики примусового виконання обов’язку в натурі автором наведено аналіз правового регулювання цього інституту в законодавстві зарубіжних країн, а також історичний розвиток цього способу захисту цивільних прав.

Досліджуючи питання щодо віднесення цього способу захисту цивільних прав до процесуальних або юрисдикційних способів, автор відзначає, що фактично в юридичній літературі говорять про одну й ту ж особливість цього способу захисту – обов’язкову участь в його реалізації державних органів (органів Державної виконавчої служби). Тому примусове виконання обов’язку в натурі відноситься до групи юрисдикційних (процесуальних) способів захисту цивільних прав, під якими дисертант розуміє способи, реалізація яких відбувається обов’язково за участю державних органів примусу.

Досліджуючи наслідки застосування цього способу захисту цивільних прав, автор приходить до висновку, що за конкретною цільовою спрямованістю примусове виконання обов'язку в натурі відноситься до числа відновлювальних способів захисту. Аналіз примусового виконання обов'язку в натурі цілком підтверджує припущення про відновлювальну спрямованість даної міри. Застосування цієї міри спрямовано безпосередньо на ліквідацію негативних наслідків допущеного порушення.

Розділ другий „Примусове виконання обов’язку в натурі в окремих видах зобов’язань” присвячений питанням можливості та особливостям застосування примусового виконання обов’язку в натурі в зобов’язаннях з передачі майна, виконання робіт або надання послуг, та зобов’язаннях укласти договір.

В підрозділі 2.1. „Примусове виконання обов’язку в натурі в зобов’язаннях по передачі майна” досліджуються проблеми застосування такого способу захисту цивільних прав як примусове виконання обов’язку в натурі, в зобов’язаннях з передачі майна.

Автор зазначає, що розглядати застосування примусового виконання обов’язку в натурі доцільно з урахуванням розподілу речей на індивідуально-визначені і родові, що пояснюється наявністю в ЦК України спеціальних правил щодо застосування такого способу захисту цивільних прав як примусове виконання зобов’язання в натурі в залежності від виду речі, а саме: чи є річ індивідуально визначеною чи родовою.

Автор відмічає, що ЦК УРСР по різному врегулював можливість застосування присудження до виконання обов’язку в натурі до зобов’язань з передачі індивідуально-визначених речей та речей, визначених родовими ознаками. Застосування такого способу захисту цивільних прав щодо передачі родових речей обмежувалось лише відносинами між юридичними особами (ч. ст. ЦК УРСР). В новому ЦК України встановлюється дещо інший підхід. Право витребування від боржника індивідуально-визначеної речі в зобов’язаннях з передачі майна пов’язується з наявністю цієї речі у боржника та прав на неї у третіх осіб.

При цьому автор звертає увагу на те, що можливість витребування від боржника речі ЦК України ставить в залежність від фактичної передачі третім особам речі, разом з відповідними правами, а не від передачі прав на річ, в тому числі права власності. На думку дисертанта, коли право на отримання речі мають декілька осіб, у випадку, якщо право власності на спірну річ виникло у третіх осіб, а річ ще знаходиться у боржника, особа, якій повинна бути передана річ, повинна визначатись відповідно до правил, встановлених ст. ЦК України, а саме – в залежності від моменту виникнення зобов’язань або моменту подачі позову.

Автор звертає увагу на те, що не у всіх випадках в зобов’язаннях з передачі речей, визначених індивідуальними ознаками, можна застосовувати примусове виконання зобов’язання в натурі для захисту порушених прав. Автором зазначається на неможливість застосування примусового виконання обов’язку в натурі у зобов’язаннях з передачі речі за договором позички, оскільки ЦК України для користувача спеціально встановлює перелік способів захисту, до яких відповідно до ст. ЦК України відносяться право вимагати розірвання договору позички та відшкодування завданих збитків.

Аналізуючи питання щодо доказування наявності або відсутності речі у боржника при реалізації примусового виконання обов’язку в натурі, автор приходить до висновку, що оскільки ЦК України пов’язує можливість застосування такого способу захисту прав та обов’язків у зобов’язаннях з передачі індивідуально-визначених речей із наявністю цієї речі у боржника, доцільно в законодавстві закріпити такий обов’язок за боржником.

Виходячи з того, що законодавство пов’язує з наявністю речі у боржника не саме право кредитора на витребування цієї речі, а втрату права кредитора на витребування речі, визначеної індивідуальними ознаками, автор вважає, що при розгляді спору в суді потрібно доводити не наявність речі у боржника, тобто не наявність права, а втрату кредитором такого права, тобто відсутність речі у боржника. Тому при розгляді спорів, пов’язаних з витребуванням індивідуально визначених речей, на боржника повинен покладатись обов’язок доказування факту відсутності речі у нього, і кредитор не повинен доказувати наявність речі у боржника.

Щодо можливості застосування такого способу захисту цивільних прав, як примусове виконання обов’язку в натурі, до зобов’язань з передачі речей, визначених родовими ознаками, новий ЦК України взагалі не встановлює ніяких норм щодо врегулювання цього питання.

Враховуючи сучасний стан економіки нашої країни, який характеризується переходом від планової економіки до ринкової, все більшим поширенням принципу свободи договору та наданням права суб’єктам цивільних правовідносин самостійно визначати контрагентів за цивільно-правовими договорами, автор робить висновок про те, що на сьогодні підстава, яка зумовила закріплення в цивільному законодавстві України радянського періоду у відносинах між юридичними особами права кредитора на витребування від боржника родових речей в зобов’язаннях, пов’язаних з передачею майна, зникає.

На підставі аналізу судової практики та того, що застосування такого способу захисту найбільш повно забезпечує захист порушених прав кредиторів, автор робить висновок про допустимість застосування досліджуваного способу захисту в зобов'язаннях по передачі родових речей, при дотриманні при цьому визначених умов і меж використання, які подібні за своїм змістом з межами й умовами застосування даної міри щодо індивідуально-визначених речей.

Враховуючи важливість питання щодо можливості застосування примусового виконання обов’язку в натурі в зобов’язаннях по передачі речей, визначених родовими ознаками, для нормального функціонування цивільного обороту, і достатню складність цього питання для того, щоб залишати його на вирішення судової практики, автор наголошує на необхідності прямого встановлення в ЦК України норми, яка б надала або виключила можливість надання кредитору такого права, що позбавить цивільний оборот неоднозначної судової практики та прийняття судами України діаметрально протилежних рішень.

На думку автора, потрібно в певних випадках надати право суб’єктам цивільних правовідносин використовувати для захисту своїх порушених цивільних прав такий спосіб захисту, як примусове виконання обов’язку в натурі, у відносинах з приводу передачі речей, визначених родовими ознаками. Це можливо у тих випадках, коли у боржника є в наявності речі, які виступають предметом спору. Однак особливістю застосування такого способу захисту цивільних прав може стати те, що при цьому кредитор не завжди повинен втрачати право на витребування цих речей у випадку їх відсутності у боржника на момент подання позову та винесення судового рішення. Перш за все такими випадками можуть бути випадки, в яких боржником виступає безпосередній виробник родових речей або торгівельне підприємство, переважним видом діяльності якого є здійснення торгівлі такими родовими речами. Особливістю речей, визначених родовими ознаками є те, що вони є юридично замінимими, тобто можна говорити про те, що коли сторони укладають договір, який передбачає передачу родових речей, вони мають на увазі не конкретні речі, а будь-які речі, які відповідають ознакам, вказаним в договорі.

В підрозділі 2.2. „Примусове виконання обов’язку в натурі в зобов’язаннях з виконання робіт та надання послуг” досліджується можливість застосування примусового виконання обов’язку в натурі в зобов’язаннях з виконання робіт та надання послуг.

Група зобов’язань по виконанню робіт та наданню послуг містить у собі значне число найрізноманітніших зобов'язальних правовідносин.

Новий ЦК України прямо не обмежує право учасників цивільних правовідносин на обрання того чи іншого способу захисту цивільних прав та обов’язків. Таким чином можна було б зробити висновок про те, що застосування такого способу захисту цивільних прав та інтересів, як примусове виконання обов’язку в натурі, можливе й в зобов’язаннях з виконання робіт та надання послуг. Однак ст. ЦК України встановлює такий же принцип як і ч. ст. 208 ЦК УРСР зазначаючи, що у разі невиконання боржником для кредитора певної роботи чи ненадання йому послуги кредитор має право виконати цю роботу власними силами або доручити її виконання чи надання послуги третій особі і вимагати від боржника відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання. Зі змісту цієї норми можна зробити висновок, що все ж таки законодавство України встановлює загальне правило щодо спеціального застосування у вищеназваних відносинах такого способу захисту цивільних прав та інтересів, як відшкодування збитків, при цьому допускаючи, що винятки можуть встановлюватись договором, актами цивільного законодавства або випливати із суті самого зобов’язання. Тому ми можемо говорити про встановлення загальне правила щодо недопустимості використання примусового виконання обов’язку в натурі в зобов’язаннях з виконання робіт або надання послуг. Однак з цього правила законодавство України допускає винятки (встановлені договором, актами цивільного законодавства або якщо таке випливає із суті зобов’язання), що, на думку дисертанта, є правильним, оскільки не завжди в таких зобов’язаннях кредитор має можливість найкращим чином відновити свої порушені права шляхом доручення виконання третім особам.

Оскільки законодавство України прямо передбачає в певних випадках право кредитора вимагати від боржника виконання роботи або надання послуги (Закон України „Про захист прав споживачів”, ст.ст. 852, 858 ЦК України), автор вважає, що застосування такого способу захисту цивільних прав та інтересів в зобов’язаннях з виконання робіт та надання послуг можливе лише у випадках, якщо це прямо передбачене нормами цивільного права.

На підставі всебічного аналізу цивільних правовідносин автор приходить до висновку, що до зобов’язань, які за своєю суттю передбачають необхідність надання кредитору можливості застосовувати для захисту своїх цивільних прав та інтересів такий спосіб захисту як примусове виконання обов’язку в натурі, перш за все належать відносини, в яких боржником у зобов’язанні з виконання робіт або надання послуг виступають підприємства-монополісти на ринку та зобов’язання, в яких виконання робіт або надання послуг пов’язане з особистістю виконавця, оскільки застосування боржником у відносинах з такими юридичними особами способу захисту цивільних прав, передбаченого ст. ЦК України (доручення виконання іншим особам), є неможливими, оскільки боржник в такому випадку є монополістом і кредитор не може доручити виконання третім особам через відсутність на ринку інших суб’єктів, які надають такі послуги (наприклад, перевезення залізничним транспортом).

На підставі аналізу цивільного процесуального законодавства України автор приходить до висновку, що ЦПК України не виключає можливості суду приймати рішення про зобов’язання осіб вчиняти певні дії.

Аналізуючи законодавство України, яке встановлює відповідальність боржників за невиконання рішень суду про зобов’язання вчинити певні дії, автор звертає увагу на те, що накладення державним виконавцем штрафів, передбачених ст. Закону України „Про виконавче провадження”, не ставиться в залежність від обставин, які зумовили таке невиконання, тому теоретично до нього можна застосувати санкції незалежно від обставин, які зумовили невиконання, що, є неправильним. Тому пропонується внести зміни до Закону України „Про виконавче провадження”, якими встановити, що санкції за невиконання рішення суду не застосовуються до боржника у випадку, якщо таке невиконання зумовлене підставами, які від боржника не залежать.

Аналізуючи відносини, пов’язані з примусом боржника виконати роботи або надати послуги, автор приходить до висновку, що не завжди допустимим є прийняття відповідного рішення. Так, на думку дисертанта, неможливо застосовувати в зобов’язаннях з виконання робіт або надання послуг такого способу захисту цивільних прав як примусове виконання обов’язку в натурі у разі, коли боржник з незалежних від нього причин втрачає можливість виконання таких робіт або надання послуг, наприклад, позбавлення боржника ліцензії на провадження певного виду діяльності, якщо право на виконання робіт або надання послуг законодавство, пов’язує з наявністю у виконавця ліцензії.

В підрозділі 2.3. „Примусове виконання обов’язку в натурі в зобов’язаннях укласти договір” досліджуються питання застосування примусового виконання обов’язку в натурі в зобов’язаннях укласти договір.

Визначаючи перелік способів захисту цивільних прав, ЦК України окремо не виділив такої міри захисту як укладення договору в судовому порядку, що має місце в зобов’язаннях укласти договір. Автором відзначається, що з прийняттям нового ЦК України та законодавчим закріпленням принципу свободи договору логічно постає питання про принципову допустимість в цивільному обігу зобов’язань укласти договір.

На підставі аналізу юридичної літератури та законодавства України, автор зазначає про те, що існування зобов’язань укласти договір цілком допустиме в цивільних правовідносинах і не порушує принципу свободи договору, якщо це прямо допускає ЦК, інші акти цивільного законодавства або це випливає із суті правовідносин (урахування вимог розумності та справедливості). Серед нормативних актів, які встановлюють випадки, коли укладення договору є обов’язковим для суб’єктів цивільних правовідносин, автором називаються новий ЦК України, а також Закони України „Про захист економічної конкуренції”, „Про поставку продукції для державних потреб”, „Про залізничний транспорт”.

Автор звертає увагу на те, що більшість з названих нормативних актів хоча й встановлюють обов’язковість укладення договорів для певних категорій суб’єктів цивільних правовідносин, однак не зазначають прямо на можливість зобов’язування таких осіб укласти договір в судовому порядку. На підставі аналізу законодавчих актів України автор приходить до висновку, що у відповідності з прийнятими ГК та новим ЦК України однозначно про можливість застосування для захисту цивільних прав такого способу захисту як укладення договору в судовому порядку в зобов’язаннях укласти договір можна говорити лише по відношенню до господарських договорів, оскільки це прямо передбачено ГК України. Стосовно ж цивільних договорів, які не є господарськими, застосування такого способу захисту видається проблематичним, оскільки новий ЦК України закріпив положення, відповідно до яких при невиконанні стороною обов’язку укласти договір (відповідно до закону або договору), застосовується такий спосіб захисту як відшкодування збитків.

Оскільки примусове виконання обов’язку в натурі (у вигляді укладення договору в судовому порядку) є найбільш прийнятним способом захисту цивільних прав в зобов’язаннях укласти договір, автор зазначає про необхідність доповнити новий ЦК України положеннями, відповідно до яких закріпити право особи, у випадку, якщо інша особа не виконує обов’язку укласти договір, вимагати укладення такого договору в судовому порядку.

Враховуючи недоцільність укладення договорів, які не можуть бути виконані, автор робить висновок, що у випадку неможливості виконання договору не можна застосовувати такий спосіб захисту цивільних прав, як укладення договору в судовому порядку. Неможливість виконання в такому випадку буде підставою для відмови у позові про спонукання укласти договір. Однак особа, чиї права та інтереси в такому випадку порушені, має право вимагати відшкодування збитків, заподіяних невиконанням зобов’язання укласти договір.

У висновках підведені підсумки проведеного дослідження та викладені його найбільш суттєві результати. Автором обґрунтовано ряд висновків щодо визначення місця права на захист в системі суб’єктивних цивільних прав. Проведений аналіз класифікацій способів захисту цивільних прав з урахуванням норм, встановлених новим ЦК України. Визначено місце примусового виконання обов’язку в натурі в системі способів захисту цивільних прав, відповідно з яким примусове виконання обов’язку в натурі в залежності від форми реалізації способів захисту відноситься до групи юрисдикційних (процесуальних) способів захисту цивільних прав, реалізація яких відбувається обов’язково за участю державних органів примусу; в залежності від сфери застосування, відноситься до числа загальних (універсальних) способів захисту.

На підставі аналізу юридичної літератури та законодавства України автором зроблені пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання застосування такого способу захисту цивільних прав як примусове виконання обов’язку в натурі, зокрема запропоновано: закріпити в ЦК України норму, яка б врегулювала відносини по використанню такого способу захисту цивільних прав як примусове виконання обов’язку в натурі в зобов’язаннях з передачі речей, визначених родовими ознаками та прямо встановила б можливість за такими зобов’язаннями витребування від боржника речей, визначених родовими ознаками; доповнити ЦК України положеннями, відповідно до яких закріпити право особи, у випадку, якщо інша особа не виконує обов’язку укласти договір, вимагати укладення такого договору в судовому порядку; закріпити обов’язок боржника доказувати факт, відсутності у нього речі; внести зміни до Закону України „Про виконавче провадження”, якими встановити, що санкції за невиконання рішення суду не застосовуються до боржника у випадку, якщо таке невиконання зумовлене підставами, які від боржника не залежать.

Список опублікованих праць:

1. Андрійцьо В.Д. Примусове виконання обов’язку в натурі в зобов’язаннях з передачі майна // Держава і право: Зб.наук.пр. – К.: ІДіП НАНУ, 2003. – Вип.20. – С.283-287.

2. Андрійцьо В.Д. Укладення договору в судовому порядку як спосіб захисту цивільних прав // Держава і право: Зб.наук.пр. – К.: ІДіП НАНУ – 2003. – Вип.21. – С.318-323.

3. Андрійцьо В.Д. Примусове виконання обов’язку в натурі в зобов’язаннях з виконання робіт та надання послуг // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. Науковий часопис: Зб. наук. пр. – Хмельницький: Хмельницький інститут регіонального управління та права, 2003. - № 2(6). – С.70-74.

4. Андрійцьо В.Д. Тенденції та перспективи розвитку цивільного законодавства з питань примусового виконання обов’язку в натурі в зобов’язаннях щодо передачі майна // Тези доповідей і наукових повідомлень науково-практичної конференції “Проблеми кодифікації законодавства України”. – К.: ІДіП НАН України, 14 травня 2003. – С.94-97.

Андрійцьо В.Д. Примусове виконання обов’язку в натурі як спосіб захисту цивільних прав. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. Інститут держави і права імені В.М. Корецького Національної академії наук України. – Київ, 2004.

Дисертаційна робота присвячена дослідженню актуальних теоретичних та практичних проблем, пов’язаних із застосуванням такого способу захисту як примусове виконання обов’язку в натурі.

У дисертації на основі аналізу наукової літератури, міжнародного та національного законодавства, а також законодавства деяких зарубіжних країн досліджуються основні проблеми правового регулювання примусового виконання обов’язку в натурі та дається основна характеристика примусового виконання зобов’язання в натурі, як різновиду способів захисту цивільних прав. Автор досліджує історичний розвиток законодавства в сфері примусового виконання зобов’язання в натурі. З урахуванням положень нового ЦК України досліджено та уточнено місце примусового виконання обов’язку в натурі в системі способів захисту цивільних прав.

Розділяючи цивільні зобов’язання на певні групи, автором досліджуються особливості застосування примусового виконання зобов’язання в натурі в таких цивільно-правових зобов’язаннях, як зобов’язання з передачі речей, зобов’язання з виконання робіт та надання послуг, а також у зобов’язаннях укласти договір.

Враховуючи загальні принципи цивільного права та правила, встановлені законодавством України, сформульовані рекомендації, спрямовані на вдосконалення нормативного регулювання застосування примусового виконання обов’язку в натурі для захисту порушених цивільних прав.

Ключові слова: право на захист; спосіб захисту цивільних прав; примусове виконання обов’язку в натурі; межі застосування примусового виконання обов’язку в натурі; зобов’язання з передачі майна; зобов’язання виконання робіт та надання послуг; зобов’язання укласти договір.

Андрийцё В.Д. Принудительное исполнение обязанности в натуре как способ защиты гражданских прав. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.03 – гражданское право и гражданский процесс; семейное право; международное частное право. – Институт государства и права имени В.М. Корецкого Национальной академии наук Украины. – Киев, 2004.

В работе исследуются основные проблемы правового регулирования права на защиту гражданских прав в Украине. Анализируются научные теоретические подходы, а также развитие законодательства, регулирующего эти отношения. Исследуя существующие в юридической литературе позиции относительно права на защиту гражданских прав, автором критикуется подход, в соответствии с которым право на защиту рассматривается как самостоятельное субъективное право. Автор отмечает, что если допустить, что право на защиту возникает при условии его нарушения или оспаривания и законом предусмотрена его защита, то, таким образом, следует признать недопустимыми так называемые превентивные способы защиты, направленные на предупреждение нарушения права, существование которых признается и сторонниками концепции о самостоятельности права на защиту. Кроме этого, нельзя согласиться с тем, что право на защиту возникает при условии, что законом предусмотрена его защита. Закрепление права в законодательстве уже само по себе означает защиту этого права со стороны государства, поскольку именно это отличает права юридические от прав социальных и моральных. Учитывая это, автор присоединяется к классическому пониманию права на защиту как элемента (правомочия) любого субъективного гражданского права.

Диссертант считает, что способы защиты гражданских прав можно определить как установленные гражданским законодательством меры, которые могут быть реализованы лицом для защиты своих гражданских прав и направленные на прекращение и предупреждение правонарушений, а также на восстановление нарушенных прав или предоставление определенной компенсации лицу, права которого нарушены, в случае невозможности восстановления нарушенного права.

Автором подчеркивается, что характерной чертой принудительного исполнения обязанности в натуре, является обязательное участие не судебных органов (как отмечалось в юридической литературе), а органов исполнения (Государственной исполнительной службы).

Исследуя гражданско-правовые вопросы применения принудительного исполнения обязанности в натуре в отдельных видах обязательств, аргументируется необходимость законодательного закрепления права кредитора применять такой способ защиты гражданских прав в отношениях по поводу передачи вещей, определенных родовыми признаками. При этом отмечается, что особенностью применения такого способа защиты может стать то, что при этом кредитор не всегда должен утрачивать право на истребование таких вещей в натуре в случае их отсутствия у должника. Такими случаями могут быть случаи, когда должником является непосредственный производитель родовых вещей или торговое предприятие, преимущественным видом деятельности которого является осуществление торговли такими родовыми вещами.

На основании анализа действующего законодательства Украины автором делается вывод, что применение принудительного исполнения обязанности в натуре в обязательствах по выполнению работ или предоставлению услуг возможно только в случаях,