НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

УДК 08(091)(477) “18/19”

БОВГИРЯ Андрій Маркович

ПАМ’ЯТКИ ІСТОРИЧНОЇ ДУМКИ ГЕТЬМАНЩИНИ

У СКЛАДІ РУКОПИСНИХ ЗБІРНИКІВ XVIII - ПОЧАТКУ ХІХ СТ.

07.00.06 – історіографія, джерелознавство

та спеціальні історичні дисципліни

А В Т О Р Е Ф Е Р А Т

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі української історіографії Інституту історії України

Національної академії наук України.

Науковий керівник: | доктор історичних наук, професор

Пінчук Юрій Анатолійович,

Інститут історії України НАН України,

завідувач відділу.

Офіційні опоненти: | доктор історичних наук, професор

ДУБРОВІНА Любов Андріївна,

Інститут рукопису Національної

бібліотеки України ім. В.І.Вернадського,

директор;

кандидат історичних наук, доцент

СТРЕЛЬСЬКИЙ Геннадій Вячеславович,

Національний педагогічний університет

ім. М.П.Драгоманова,

доцент кафедри історії слов’ян та українознавства.

Провідна установа: | Інститут української археографії та джерелознавства

ім. М.С.Грушевського НАН України.

Захист відбудеться 25 червня 2004 р. о “_14.00___” годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .235.01 при Інституті історії України НАН України (01001, м. Київ, вул. М.Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституті історії України НАН України (01001, м. Київ, вул. М.Грушевського, 4).

Автореферат розісланий “_24__” травня 2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук Гуржій О. І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Дослідження пам’яток історичної думки Гетьманщини належить до одного з пріоритетних напрямків вітчизняної історіографії. Впродовж останніх п’ятнадцяти років зросла кількість статей, матеріалів регіональних і міжнародних наукових конференцій, присвячених “козацьким літописам” Самовидця, С.Величка, Г.Граб’янки, “Короткому опису Малоросії”, історичним хронікам XVIII ст., з’явились нові видання цих пам’яток. Пріоритетність даного напрямку визначається можливістю вивчення української історіографії XVIII ст. в контексті європейських та світових славістичних студій.

Для еліти Гетьманщини, передусім представників старшинського середовища, історичні твори цього періоду слугували певним ідеологічним підґрунтям для легітимації їх прав та привілеїв, особливо з огляду на посилення централізаторської політики російського уряду. Зважаючи на це, існувала потреба в продукуванні й поширенні такого виду історичних наративів. Відсутність у Гетьманщині XVIII ст. належних умов для друкування матеріалів світського і, власне, історичного характеру, зумовило домінування у цій галузі рукописної традиції. Основними її репрезентантами були рукописні збірники, що включали до свого складу тексти різноманітного характеру. З початку XVIII ст. особливого поширення набувають рукописні збірники з історичним змістом. Упродовж XVIII і до початку XIX ст. останні стали фактично єдиним засобом поширення інформації та матеріалів історичного характеру на теренах Лівобережної України. До того ж вони були домінуючою формою історіописання цього періоду, оскільки укладання кожного збірника зумовлювало появу нових видозмінених варіантів – списків творів та написання оригінальних текстів. Головним елементом рукописних збірників, як правило, виступає список одного з “козацьких літописів”. Навколо нього формуються інші складові збірника – документальні матеріали, списки або ж оригінали історичних хронік. У складі збірників копійовані твори набували нових ознак, коли до основного тексту переписуваної пам’ятки вносились певні зміни, виправлення, хронологічні доповнення. Більшість таких списків у складі рукописних збірників є пам’ятками історичної думки. Адже створені в конкретних культурно-історичних умовах, вони змінювались відповідно до історіографічних традицій своєї доби. Характерними рисами цієї традиції були компілювання, залучення документальних матеріалів, а також меншою мірою – доповнення тексту історичного твору на основі власних спостережень упорядника.

Розробка дисертаційної тематики видається перспективною з огляду на такі чинники: 1) вивчення пам’яток історичної думки Гетьманщини в контексті рукописної традиції дозволяє реконструювати побутування історичних творів в інтелектуальному середовищі XVIII – поч. ХІХ cт., виявити матеріал для характеристики ціннісних та світоглядних орієнтацій представників освічених прошарків українського суспільства; 2) дослідження текстологічних змін у різних списках історичних творів, про необхідність якого у свій час наголошував Михайло Грушевський Грушевский М. Об украинской историографии XVIII века несколько замечаний // Известия АН СССР. – М., 1934. – Ч. 3. – С. 123.

, дозволяє прослідкувати особливості та еволюцію історичної думки означеного періоду; 3) рукописні збірники мають значний евристичний потенціал, оскільки у їхньому складі є малодосліджені і досі неопубліковані тексти, в основному короткі історичні хроніки, вивчення яких сприяє не лише розширенню меж історіографічної активності XVIII - поч. XIX ст., введенню до наукового обігу нових пам’яток історичної думки, але й збагаченню сучасної історичної науки фактами регіонального мікроісторичного масштабу, що не фіксуються в інших джерелах.

Зв'язок з науковими програмами, темами, планами. Дисертація виконувалася згідно з науковими планами Інституту історії України НАН України, зокрема в рамках теми відділу української історіографії “Актуальні науково-теоретичні проблеми української історіографії ХІХ-ХХ ст. та маловивчені історіографічні пам’ятки” (державний реєстраційний № 0199U004128).

Об’єктом вивчення стала історична думка в Лівобережній Україні в період XVIIІ – початку XІХ ст. у контексті поширення та функціонування рукописних збірників.

Предметом дослідження є редакції та списки історичних творів – пам’яток історичної думки Гетьманщини у складі рукописних збірників XVIII – початку XIX cт.

Хронологічні та територіальні межі. У роботі розглядаються рукописні збірники, укладені на теренах Лівобережної України впродовж XVIII – 10-х рр. XIX ст. Ця територія збігається з кордонами Гетьманщини на час ліквідації її полкового устрою і запровадження в 1782 р. трьох намісництв – Київського, Чернігівського і Новгород-Сіверського. Нижня хронологічна межа зумовлена початком масового поширення рукописних збірників, верхня – означає написання їх останніх зразків.

Мета дослідження полягає в з’ясуванні особливостей та специфіки поширення, функціонування рукописних збірників на теренах Лівобережної України в контексті розвитку української історичної думки XVIII – початку XIX ст. Досягнення цієї мети передбачає послідовне опрацювання та вирішення таких наукових завдань:

? дослідити рукописні списки творів, що входять до складу рукописних збірників: “Літопис Граб’янки”, “История о действиях презельной брани”, “Короткий опис Малоросії”, “Літопис Самовидця”. Методом текстологічного аналізу виявити різночитання в межах окремих редакцій творів та їх списків. Охарактеризувати списки як пам’ятки історіографії, визначивши особливості відображення в них історичних подій;

? прослідкувати методи історіописання, його мотивацію на основі аналізу структури, джерельної основи, фактографії, авторства наступних пам’яток історичної думки – складових рукописних збірників: “Чернігівський літопис”, “Ніжинський літопис”, хроніка Гадяцького монастиря, “Новгород-Сіверський літопис”, “Переяславський літопис”, “Краткая записка событий прежде бывших”, “Літописець короткий”, “Описание кратчайшее”. Розглянути специфіку та загальні риси означених творів, їх місце в розвитку вітчизняної історичної думки;

? проаналізувати документальні матеріали – складові рукописних збірників, визначити їх зв'язок з наративними текстами збірників, частовживані сюжети документальних компактів, пояснити причини побутування таких сюжетів;

? здійснити аналіз покрайніх записів (маргіналій) на аркушах рукописних збірників для визначення їх місця написання, часу, авторства, соціального стану та персоналізації читачів, власників рукописних книг. Дослідити цей тип мікротекстових джерел для реконструкції сприйняття в читацькому середовищі XVIII – початку XIX ст. історичних реалій, викладених у текстах збірників;

? вивчити склад рукописних збірників Василя Ломиковського – останніх зразків цього виду історичних пам’яток, укладених упродовж 1801-1812 рр., в контексті розвитку історичної думки та ціннісних орієнтацій українського соціокультурного середовища початку XIX ст.

Методологічна основа дослідження базується на застосуванні текстологічного методу для аналізу різних редакцій та списків творів, компаративного та локально-компаративного методів для порівняння пам’яток, які постали в різних регіонах Гетьманщини та на суміжних з нею територіях. Структурно-системний метод використовувався при вивченні структури рукописних збірників та типологізації їх складових. Синхронний та діахронний методи застосовувалися при дослідженні фактографічного тла пам’яток і його порівняння з історичними реаліями. Для опису змісту та зовнішніх ознак рукописних книг був задіяний кодикологічний метод, зокрема елементи формалізованого кодикологічного опису рукописної книги, розробленого Л.Дубровіною.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є комплексним дослідженням, в якому проаналізовано пам’ятки історичної думки Гетьманщини в контексті їхнього функціонування і поширення в складі рукописних збірників. Наявна джерельна база дозволила значною мірою визначити сферу побутування цього виду рукописних пам’яток, їх домінуючу позицію в традиціях історіописання XVIII – початку XIX ст. На основі текстологічного аналізу встановлено різночитання різних списків та редакцій, частина з яких уперше введена до наукового обігу. Це дало можливості пов’язати текстологічні зміни з особливостями історичної думки вказаного періоду, зокрема з рецепцією історичних подій упорядниками рукописних збірників та мотивацією, що приводила до трансформації підставових текстів. У процесі дослідження неопублікованих пам’яток – складових рукописних збірників (“Ніжинський літопис”, хроніка Гадяцького монастиря, “Новгород-Сіверський літопис”, “Переяславський літопис”, “Краткая записка событий прежде бывших”, “Літописець короткий”, “Описание кратчайшее”) – визначено їх місце в еволюції історичної думки на українських теренах, досліджено структуру текстів, джерельну основу, авторство, час та місце написання, методи та мотивацію, завдяки яким постали ці твори. Проведено комплексний аналіз документальних матеріалів рукописних збірників, їх зв’язок із наративними текстами, визначено сталі сюжети, за якими проводився відбір документів, та функції цих матеріалів у складі збірників. Проаналізовано маргінальні записи рукописних збірників XVIII ст., що надало можливість атрибуції авторства, місця та часу написання окремих рукописів, а також реконструкції читацьких уподобань і ставлення стосовно змісту рукописних збірників.

Практичне значення. Авторські висновки, узагальнення, спостереження, припущення, а також емпіричні матеріали, зокрема додатки, можуть бути використані для створення синтетичних праць з української історіографії, укладання бібліографічних покажчиків, при підготовці до друку пам’яток історичної думки Гетьманщини.

Наукова апробація. Матеріали дисертації обговорювалися на засіданнях відділу української історіографії Інституту історії України. Окремі положення дисертаційного дослідження були представлені на двох конференціях: V Міжнародному конгресі україністів (25-29 серпня 2002 р., м. Чернівці) та ІІ “Костомарівських читаннях” (27 червня 2003 р., м. Чернігів). Результати дослідження викладені у 8 статтях, з них 6 опубліковано у фахових виданнях.

Структура роботи обумовлена метою, завданням і характером дослідження. Дисертація складається з вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (363 бібліографічні позиції) і п’яти додатків. Загальний обсяг тексту дисертації – 290 с., у тому числі основний текст – 180 с. Список використаних джерел обіймає 32 с., додатки нараховують 78 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми, розкрито її актуальність, визначено об’єкт та предмет дослідження, сформульовано мету й завдання, наукову новизну та практичне значення дисертації.

У першому розділі – “Історіографія та джерельна база дослідження” аналізуються різні підходи до вивчення пам’яток історичної думки Гетьманщини, історія їх публікації, розглядається література, дотична теми дисертації, окреслюється коло використаних джерел.

Історіографія. З огляду на невелику кількість праць, безпосередньо присвячених дослідженню рукописних збірників XVIII – початку XIX ст., як засобу поширення й функціонування пам’яток історичної думки Гетьманщини, для аналізу стану розробки теми обрано проблемний принцип. Відтак, студії з обсягу дисертаційної тематики можна розділити на чотири типи в залежності від предмета їхнього дослідження. До першого типу належать праці, автори яких використовували матеріали рукописних збірників якості джерел. В роботах другого типу увага акцентується на загальних описах рукописних колекцій та аналізові конкретних збірників чи їх груп. До третього типу включено праці, в яких досліджуються складові збірників – списки “козацьких літописів”, історичних хронік. Окрему групу складають праці, які торкаються різних аспектів дослідження пам’яток історичної думки Гетьманщини та української історіографії XVIII ст. – поч. XIX ст.

Хронологічні межі періоду, впродовж якого були написані праці першого типу, можна означити другою половиною XVIII – першою пол. ХІХ ст. Його характерною рисою є компілятивний метод, при якому історичні наративи, передусім “Літопис Граб’янки”, “Літопис Самовидця”, “Короткий опис Малоросії”, використовуються як джерела, на основі яких в переважній більшості написані твори П.Симоновського, С.Лукомського, О.Рігельмана. На початку XIX ст. намічається відхід від компілятивної практики у використанні історичних творів, однак вони продовжують трактуватися як історичні джерела. Подібне трактування якісно відрізнялось від попереднього і передбачало не пряме використання тексту пам’ятки, а запозичення з нього певних історичних фактів, концептуальних положень, в окремих випадках сюжетної побудови. Одним з перших історичних творів, де підставові наративи використовувались за означеним принципом була анонімна “Історія Русів”. Як історичні джерела “козацькі літописи” широко використовували у своїх творах Я.Маркович, Д.Бантиш-Каменський, М.Маркевич, М.Максимович, П.Куліш, М.Костомаров.

Історія наукового вивчення рукописних збірників розпочалася на межі ХІХ – ХХ ст., коли були підготовлені перші описи рукописних колекцій, до складу яких зокрема входили збірники з історичним змістом. В таких описах відображалась загальна характеристика рукописних збірників з розписом їх змісту, кодикологічних параметрів. Описи київських рукописних колекцій були проведені М.Петровим, В.Масловим, О.Лебедєвим. М.Сперанський підготував опис зібрання рукописів бібліотеки Ніжинського інституту ім. князя О.Безбородька. Цінність таких описів полягає не лише в практичному їх використанні. Вони дають можливість прослідкувати первинний склад рукописних колекцій, ознайомитись з описами окремих збірників. Адже багато з рукописів, що перебували на Україні, не збереглося до наших днів, тому уявлення про них можна скласти виключно на основі описів.

Дослідження окремих рукописних збірників стало предметом наукових розвідок О.Лазаревського, В.Антоновича, Ю.Яворського, в яких піддаються аналізу збірники українських старшинських родин XVIII ст. – Чеп Лазаревский А. Содержание одного из чепинских сборников исторических бумаг о Малороссии // Киевская старина. – 1891. – № 1. – С. 174 - 176., Мовчанів Антонович В. Прилуцкий полковой асаул Михайло Мовчан и его записная книга // Киевская старина. – 1885. – №1. – С.57-84., закарпатські рукописні збірники Яворский Ю. Два замечательных карпаторусских сборника XVIII в., принадлежащих университету св.Владимира: описание рукописей и тексты // Университетские известия. – К., 1910. – № 1. – С. 1 - 64; № 2. – С. 65 - 95.. В роботах І.Ситого та О.Коваленка зроблено аналіз рукописних збірників з колекції Чернігівського історичного музею Коваленко О. Рукописні збірники історичного змісту XVIII ст.: із зібрання Чернігівського історичного музею // Українська республіканська наукова конференція з історичного краєзнавства. – 1984. – С. 227 – 228; Ситий І. Книги Забіл (1671-1745) // Сіверянський літопис. – 1999. – № 1. – С. 16-21.

Першою спробою комплексного дослідження рукописних збірників є праця М.Сперанського Сперанский М. Рукописные сборники XVIII века. – М.: Наука, 1963. – 267 с., присвячена вивченню російських збірників XVIII cт. Подібні ж памятки українського походження вперше ґрунтовно досліджені в монографії О.Апанович Апанович Е. Рукописная светская книга XVIII в. на Украине. Исторические сборники. – К.: Наукова думка, 1983. – 256 с.. У своїй праці авторка піддала аналізу близько ста рукописних книг з кінця XVII до кінця XVIII ст. В результаті проведеної роботи були виявлені нові списки історичних творів, а також невідомі досі наративні тексти. Рукописні збірники у зазначеній праці розглядаються в контексті прояву демократичних тенденцій в українському культурному середовищі XVIII ст. та в історичній думці, як альтернатива офіційній друкованій продукції. Однак, у названій студії багато рукописних збірників XVIII ст. залишено без уваги, а в аналізі значної кількості списків історичних творів, що входять до їхнього складу, домінує оглядовість та загальні характеристики.

Важливим внеском у дослідження теорії й методології аналізу рукописних збірників, а також визначення дефініцій “рукописна книга”, “рукописний збірник” є праці Л.Дубровіної, в яких розкриваються кодикологічні та кодикографічні аспекти української рукописної книги, розроблені методи опису рукописних книгДубровіна Л.А. Українська рукописна книга як об'єкт кодикології та камеральної археографії // Український археографічний щорічник. – К., 1992. – Т. 1 – С. 59 – 70; Дубровіна Л. Кодикологія та кодикографія української рукописної книги. – К.: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського, 1992. – 262 с.; Дубровіна Л.А. Кодикологія та кодикографія як спеціальні дисципліни в дослідженнях історії української рукописної книги. Автореферат дис. ... д. і. н. – К., 1993. – 39 с. .

До наукових студій третього типу належать дослідження, в яких розглядаються історичні твори – складові рукописних збірників. Окремі рукописні списки літописів Самовидця та Граб’янки проаналізовані в статтях О.Апанович Апанович Е. Летопись Грабянки и её список в Тихомировском собрании ГПНТБ СО АН СССР // Сибирское собрание М.Н.Тихомирова и проблемы археографии. – Новосибирск, 1981. – С. 85 - 96., О.Коваленка Коваленко О. Список літопису Г.Граб’янки із зібрання Чернігівського історичного музею // Чернігівська старовина. – 1992. – С. 96 – 100; Коваленко О. Маловідомий список “Літопису Самовидця” // Український історичний журнал. – 1979. – № 12. – С. 124 - 129.. Автори обох статей звернули увагу на різночитання аналізованих списків, на основі чого зробили спробу визначення соціального середовища, в якому були укладені списки та особливості висвітлення в них історичних подій. Питанню джерельної основи, авторства та авторської рецепції історичних реалій хронік XVIII ст, зокрема “Літописця короткого”, “Переяславського літопису”, “Чернігівського літопису”, присвячені роботи М.Ковальського та Ю.Мицика. Ковальский Н. Мыцык Ю. Украинские летописи // Вопросы истории. – 1985. – №10. – С. 85-120; Мыцык Ю. Украинские летописи XVII века. – Днепропетровск, 1978. – С. 70-73; Мицик Ю. Чернігівський літопис // Сіверянський літопис. – 1996. – № 4. – С. 106-123. Хроніка XVIII ст. “Ніжинський літопис” стала предметом дослідження у статті О.Коваленка. Коваленко О. Ніжинський літопис XVII-XVIII ст. як пам’ятка історіографії // Архівознавство. Археографія. Джерелознавство. – Вип. 3.: Джерелознавчі дисципліни. – К., 2001. – С. 63-69.

У четвертому, визначеному нами типі досліджень, об’єднуються праці, які не відносяться безпосередньо до теми рукописних збірників, проте аналізують різноманітні аспекти пам’яток історичної думки Гетьманщини і висвітлюють історіографічний процес на українських теренах XVIII ст. – поч. XIX cт. У такому контексті слід згадати праці О.Левицького, який досліджував “Літопис Самовидця”, М.Зерова, С.Наріжного з дослідження “Літопису Граб’янки”. Вивчення наративів XVIII ст. було продовжене українськими істориками 20-30 рр. XX ст. В.Модзалевським, В.Романовським, М.Петровським, М.Грушевським та іншими вченими..

З другої половини XХ ст. були застосовані нові підходи до вивчення “козацьких літописів”. Зокрема в працях В.Заремби, І.Жогіної, досліджується хронологічний аспект цих пам’яток. Автори вказують на особливості хронологічних систем кожного з літописів. У роботах Н.Герасименко, присвячених “Літописові Величка”, аналізується висвітлення автором цього твору доби Хмельниччини та Руїни. Оригінальний аналіз “козацьких літописів” зробив М.Котляр, який дослідив ці пам’ятки як джерела для вивчення грошового обігу Лівобережної України XVII-XVIII ст.

Загальні огляди, характеристики історичних наративів доби Гетьманщини, їх місце в вітчизняній історичній думці та вплив на її подальший розвиток зроблено в узагальнюючих працях з української історіографії. Зокрема у працях І.Крип’якевича, Д.Багалія, Д.Дорошенка, М.Марченка. Розвиток історіографії у добу національного відродження (2 половина XVIII – 1 третина ХІХ ст.) ґрунтовно, з використанням маловідомих друкованих і рукописних пам’яток дослідив у своїй монографії В.Кравченко. Аналізу історіографічного процесу цього ж періоду присвячена робота І.Колесник “Українська історіографія XVIII – початку ХХ ст.” Загальноісторичний, соціально-економічний та культурний розвиток Гетьманщини, на тлі якого формувалась історична думка, представлений у працях В.Смолія, В.Степанкова, О.Гуржія, О.Путро, В.Горобця, З.Когута, В.Матях, О.Струкевича, О.Дзюби.

Таким чином, проблематика дисертаційної роботи не стала предметом спеціального дослідження. Втім, розглянуті вище праці, створюють необхідне підґрунтя для об’єктивного і повного її вивчення.

Джерельна база дослідження. Аналіз джерел, переважно рукописних, становить переважну частину роботи, тому для вирішення поставлених дослідницьких завдань залучався широкий масив рукописного, а також друкованого матеріалу, що має відношення до корпусу історіографічних пам’яток XVIII ст. Опублікований матеріал представлений історичними творами, видання яких здійснювалось від кінця XVIII ст. до сучасних видань пам’яток історичної думки Гетьманщини. Основна частина історичних творів була опублікована у XIX ст. З огляду на те, що оригінали більшості опублікованих текстів втрачено, видання ХІХ ст. на сьогодні є єдиним свідченням їхнього існування. Відтак, значення цих публікацій для сучасного дослідника української історіографії XVIII ст. важко переоцінити.

У 1971 р. на високому науковому рівні перевидано “Літопис Самовидця”, яке здійснив Я.Дзира. “Літопис Граб’янки” був виданий фототипічним способом Гарвардським інститутом українознавчих досліджень. Один із списків “Літопису Граб’янки” та хроніка “Літописець короткий” вийшли друком в 2001 р. Ю.Мицик та О.Апанович опублікували текст “Чернігівського літопису” четвертої редакції, написаної в 60-х рр. XVIII cт. Втім більшість історичних хронік XVIII ст. і донині залишаються у рукописному вигляді.

При підготовці дисертації у контексті визначеної теми проаналізовано більше ста рукописів, що зберігаються у сімнадцяти архівах та бібліотеках Києва, Львова, Чернігова, Москви та Санкт-Петербурга. Найбільше зібрання наративної україніки XVIII – поч. ХІХ ст. зосереджено у фондах О.Лазаревського, університету Святого Володимира, Софіївського собору, бібліотеки Ніжинського інституту ім. князя О.Безбородька, які є складовими рукописної колекції Інституту рукопису НБУВ. Матеріали, представлені у рукописних збірниках від 30- рр. XVIII ст. до початку ХІХ ст., включають списки відомих історичних творів XVIII ст., – “Літопису Самовидця”, “Літопису Граб’янки”, “Короткого опису Малоросії”, а також оригінали та списки менш популярних історичних хронік, переважно локального та компілятивного характеру. Окремі збірники зберігаються у фондах Центральних державних історичних архівів Києва та Львова. Цінні рукописи, що не піддавались науковому аналізу, містить рукописне зібрання Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, де зберігаються колекції історика та археографа О.Бодянського, І.Франка. Декілька історичних збірників містить рукописний фонд Чернігівського історичного музею, рукописи якого були придбані особисто В.Тарновським – відомим меценатом та колекціонером старовини.

Значна кількість рукописів міститься у фондах відділу рукописів Російської державної бібліотеки (Москва), де вони зосереджені у збірках І.Лукашевича й М.Маркевича, М.Тихонравова, Музейному зібранні, колекції рукописів Товариства дослідників історії та російських старожитностей. Частину рукописів з українськими історичними творами XVIII ст, які також ще не піддавались аналізу, містять фонди Російського державного архіву давніх актів, відділи рукописів та письмових джерел Державного історичного музею (Москва).

Велика колекція українських наративів означеного періоду представлена в архівосховищах Санкт-Петербурга. Зокрема в рукописному відділі бібліотеки Російської академії наук, зібрання якого почало формуватись ще з XVIII ст. Рукописні книги з українськими наративами тут знаходяться в Основному зібранні рукописів. У фонді під такою ж назвою відділу рукописів Російської Національної бібліотеки зберігається 12 рукописних книг, що містять списки історичних творів XVIII ст. Матеріали подібного характеру є складовими рукописних колекцій М.Погодіна та зібрання рукописів Ермітажу.

Рукописні джерела означеної нами тематики, які ще не були введені до наукового обігу, представлені ще у трьох архівних установах Санкт-Петербурга. Це матеріали сховища давніх рукописів Інституту російської літератури (“Пушкінський дім”), де у фонді відомого вченого-славіста В.Перетца поряд з численними старообрядськими рукописами зберігаються пам’ятки української історіографії XVIII ст. Недосліджені рукописи також містять фонди відділу рукописів санкт-петербурзьких філій Інституту російської історії Російської академії наук, архіву Російської академії наук та фонд рукописів Синоду Російського державного історичного архіву.

Репрезентативність джерельної бази дозволяє в повній мірі дослідити особливості функціонування рукописних збірників XVIII – поч. ХІХ ст. як засобу поширення та функціонування пам’яток історичної думки Гетьманщини та прослідкувати особливості розвитку історіографічного процесу цього періоду.

Другий розділ – “Козацькі літописи” як складові рукописних збірників” – складається з чотирьох параграфів. В ньому аналізуються редакції та рукописні списки “козацьких літописів”, що входять до складу рукописних збірників.

Під терміном “козацькі літописи”, що був уперше запропонований дослідниками ще в ХІХ ст., розглядаються такі твори: “Літопис Граб’янки”, “Літопис Самовидця” та “Літопис Величка”. Останній не є предметом нашого дослідження, оскільки через свій значний об’єм він не розповсюджувався в списках і не входив до складу рукописних збірників. До означеної групи творів слід також додати “Короткий опис Малоросії”, написаний в 30-х рр. XVIII ст. на основі “Літопису Граб’янки”. “Козацькі літописи”, зважаючи на їх розповсюдженість в десятках списків, користувались найбільшою популярністю серед копіїстів XVIII - поч. XIX ст. – упорядників рукописних збірників. Причиною цього було те, що автономістська ідеологія, героїзація козацької історії, Визвольної війни, притаманні “козацьким літописам”, найбільш відповідали інтелектуальним потребам української еліти. До того ж “козацькі літописи” залишались найповнішим викладом історії Гетьманщини, а тому їх тексти виступали основним джерелом інформації про історичні події. У структурі збірників означені твори виступали головним елементом, навколо якого формувались інші складові рукописної книги, і часто увесь збірник називався за назвою свого “головного твору”.

Значного розповсюдження в рукописних списках набув “Літопис Граб’янки”. Цей твір охоплює опис подій української історії від найдавніших часів до 1709 р. Автором традиційно вважається гадяцький полковник Григорій Граб’янка. В процесі аналізу, до якого були залучені усі відомі на сьогодні списки “Літопису Граб’янки”, встановлено, що в основі цього твору лежить текст, відомий досі як коротка редакція “Літопису Граб’янки”, де описується хід подій від найдавніших часів до 50-х рр. XVII ст. Упорядник поширеної редакції лише продовжив хронологію подій до 1709 р., доповнив існуючий текст вступною частиною та вилучив з нього окремі фрагменти. Зокрема були вилучені усі епізоди, що мали візіонерське, міфологічне чи церковно-релігійне забарвлення. Результати текстологічного аналізу дають достатньо підстав стверджувати, що коротка редакція є цілком самостійним твором, на основі якого пізніше постав текст повної редакції “Літопису Граб’янки”. Коротка редакція в роботі означена “История о действиях презельной брани”. Це оригінальна назва втраченого нині твору, який М.Костомаров використав для монографії “Богдан Хмельницький”. Аналіз цитат невідомого літопису, які подає історик, дозволяє стверджувати, що даний твір був протографом для тексту короткої редакції.

В рукописних збірниках XVIII – поч. XIX ст. “Літопис Граб’янки” представлений 13 списками, натомість кількість списків “Истории о действиях презельной брани” нараховує 49. Значною популярністю користувався також “Короткий опис Малоросії”, що нараховує 28 списків, в тому числі й найбільш ранній з відомих на сьогодні, що датується 1739 р.

Приналежність цих творів до складу рукописних книг позначилась творчим ставленням їх упорядників до змісту переписуваних текстів. Текстологічний аналіз виявив численні зразки вставок, скорочень, хронологічних доповнень, внесених до існуючих текстів, які дають змогу прослідкувати авторство списків, час та місце їх переписання, а також суб’єктивне ставлення упорядників рукописів до змісту твору та історичних подій, викладених в тексті. В основному упорядники списків доповнювали переписуваний текст хронологічними продовженнями, де занотовували найважливіші, на їх думку, поточні події та відображали своє ставлення до них. “Літопис Граб’янки” у складі рукописних збірників також піддавався віршованим перекладам, що є формою рефлексії історичної думки та додатковим свідченням популярності цього твору у XVIII ст.

Списки “Короткого опису Малоросії” в незначній мірі піддавалися переробкам. Однак на основі цього твору були написані хронологічні продовження, авторство яких належить представникам козацької старшини Олексію Дзівовичу, Теодору Маньківському, Григорію Покасу. Спільною рисою текстів означених авторів є автономістська ідеологія, що знаходить відображення в характеристиках історичних діячів та в оцінці певних історичних подій. Варто відмітити, що рукописний характер вищеозначених творів давав можливість їх авторам більш радикально висловлювати своє бачення історії, що далеко не завжди співпадало з офіційним її трактуванням.

Останній параграф розділу присвячений аналізу рукописних списків самого раннього з “козацьких літописів” – “Літопису Самовидця”. Цей твір мало представлений у рукописних списках, яких нараховується лише чотири, що суттєво не різняться між собою, за виключенням хронологічного продовження до 1734 р., присутнього у трьох списках. Текст цього продовження був запозичений з “Короткого опису Малоросії”. Очевидно, відносна непопулярність “Літопису Самовидця” була пов’язана з особливостями викладу подій у творі. Він позбавлений пафосу та героїки козацької історії, що притаманне іншим “козацьким літописам”.

У роботі прослідковуються історіографічні аспекти гіпотези про Романа Ракушку-Романовського як автора “Літопису Самовидця”. Вперше її висловив М.Сердюков в 1864 р., далі вона була розвинута і здобула підтвердження в працях В.Модзалевського, В.Романовського, О.Петровського. Також знайдено додаткові аргументи на користь цієї теорії. Два рукописні збірники 30-х рр. XVIII ст. містять примітки цього ж часу, що інформують про приналежність авторства “Літопису Самовидця” Ракушці-Романовському.

У третьому розділі – “Українські історичні хроніки XVIII ст. у складі рукописних збірників”, що складається з двох параграфів, проаналізовано дев’ять маловідомих історичних хронік – складових рукописних збірників. П’ять із них ще не були опубліковані (“Ніжинський літопис”, хроніка Гадяцького монастиря, “Новгород-Сіверський літопис”, “Переяславський літопис”, “Краткая записка событий прежде бывших”, “Описание кратчайшее”). Визначено час, місце написання, джерельні основи, особливості висвітлення історичних подій та, в межах доступного, авторство творів.

На теренах Лівобережної України впродовж XVIII – початку XIX ст. існувала традиція укладання історичних хронік. Опис подій у їхніх текстах відображався у вигляді коротких, розміщених у хронологічному порядку повідомленнях, які не пов’язувались між собою спільним сюжетом. Причиною поширення такого виду історичних творів слід вбачати у відсутності належної культурно-освітньої бази, яка б сприяла розвиткові історичних студій і написанню більш досконалих історичних творів. Авторами історичних текстів виступали майже виключно аматори, які часто не мали доступу до необхідних джерел і не могли ознайомитись з працями своїх сучасників і попередників.

Характерними рисами українських історичних хронік XVIII – поч. XIX ст. є компілятивність та локальність. Кожна хроніка у своїй основі має один або декілька підставових творів. Такими часто виступали “козацькі літописи”, особливо “Короткий опис Малоросії”. Більшість хронік укладалось за спільною схемою. Перша частина історичного твору є компілятивною – набором видозмінених або дослівних виписок з підставових творів, у якій знаходили відображення події ранньої історії. Друга частина є оригінальним авторським твором, де описуються події, сучасником або очевидцем яких виступав сам автор. У цій частині хроніки вміщено описи локальних подій, що відбувались у певному регіоні, в якому укладалась хроніка. У рукописних збірниках хроніки часто розташовані поряд із підставовими творами, на основі яких вони і були написані. Тут вони виступали не лише предметом для читання, але й об’єктом активної переробки. До існуючого тексту пізніші читачі, власники рукописів додавали хронологічні продовження, робили вставки в основний текст, відповідно до своїх знань, ерудиції та конкретних історичних умов.

Однією з хронік XVIII ст. є “Чернігівський літопис”. Четверту, останню його редакцію було укладено в 60-х рр. XVIII ст. Три попередні редакції твору з’явились упродовж 20-50 рр. цього ж століття. Авторство твору, яке вдалося визначити в процесі даного дослідження, належить чернігівському полковому писарю Івану Янушкевичу. У творі яскраво прослідковуються автономістські мотиви, притаманні старшинському середовищу XVIII ст. Основою хроніки став підставовий текст третьої редакції твору, написання якого завершилось у 1751 р. Автор хроніки для її укладення широко використовував власні спостереження, а також документальні матеріали.

На відміну від “Чернігівського літопису”, більша частина якого є авторським текстом, виділяється група історичних хронік, що відзначаються значним рівнем компілювання. Серед них “Краткая записка событий прежде бывших” (1581-1789), хроніка Гадяцького монастиря (988-1787), “Переяславський літопис” (1693-1751), “Новгород-Сіверський літопис” (706-1761), “Описание кратчайшее” (1506-1734), “Летописец краткий” (862-1739), “Лизогубівський літопис” (1506-1742). Перші частини означених творів написані на основі одного або декількох підставових наративів, які на сторінках хронік піддавались відповідним скороченням та переробкам. Найбільше підставових текстів використав Іван Ананієвич, який упорядкував в 1739 р. “Літописець короткий”, залучивши до його написання власні спостереження та шість інших творів, зокрема літописи Граб’янки, Самовидця, “Короткий опис Малоросії”, “Описание кратчайшее”. Останній твір, що являє собою конспективний виклад “Короткого опису Малоросії”, фіксується у п’яти списках. Він став джерельною основою для низки українських наративних текстів XVIII ст., зокрема “Лизогубівського літопису” (1506-1742). Прикінцеві частини означених хронік представлені власними спостереженнями автора. Вони цінні насамперед авторською рецепцією історичних подій та присутністю в текстах мікроісторичних фактів, що не фіксуються в інших джерелах. Як правило, прикінцева частина хроніки містить повідомлення, що стосуються регіональних подій (ротація місцевої старшини, візити гетьмана, монарших осіб, стихійні лиха). В укладанні продовженої частини хроніки нерідко було задіяно декілька осіб, що послідовно дописували до тексту нові повідомлення. Наприклад, аналіз почерків виявив, що у написанні продовженої частини “Ніжинського літопису” приймало участь 16 авторів.

Незважаючи на архаїчність для XVIII – поч. ХІХ ст. історичних хронік як форми відображення історичної думки, їхній аматорський характер та виклад змісту, що не був позбавлений численних хронологічних та фактологічних неточностей, вони були основною формою історіописання означеного періоду, свідченням інтересу в інтелектуальному середовищі до історичної минувшини.

Четвертий розділ – “Матеріали змішаного характеру у складі збірників” складається з трьох параграфів. У ньому проаналізовано зміст рукописних “Припасів для малоросійської історії” Василя Ломиковського, документальні складові збірників, досліджено маргінальні записи, які є невід’ємним атрибутом переважної більшості рукописних книг.

Важливою складовою рукописних збірників XVIII – початку XIX ст. є документальні компакти. Вони, як правило, розміщувались після наративного тексту і були його хронологічним продовженням. Наприклад, текст “Истории о действиях презельной брани”, який закінчується другою половиною XVII ст., продовжується гетьманськими статтями від Богдана Хмельницького до Івана Мазепи включно, копіями маніфестів Петра І та Катерини І, Петра ІІ. Списки “Короткого опису Малоросії”, більшість яких завершується 1734 р., мають доповнення у вигляді документів 1734-1750-х рр. У збірниках виділяються ряд сталих сюжетів, на основі яких підбирались документи. Найпопулярнішими темами виступали правління Єлизавети І, обрання гетьманом Кирила Розумовського в 1751 р., діяльність Комісії по складанню нового уложення 1767–1769 рр. Розповсюдженим способом групування документальних матеріалів у складі збірників були екстрати, що об’єднували документи однієї теми: права та вольності українського шляхетства, адміністративно-територіальний устрій Гетьманщини, питання податкової політики.

Багатий комплекс документальних матеріалів представлено у двох рукописних збірниках поч. XIX ст., написаних впродовж 1801-1812 рр. збирачем українських старожитностей Василем Ломиковським. Його “Припаcи для малоросійської історії” зосереджують численні документи про шляхетські права козацької старшини, матеріали стосовно діяльності гетьмана І.Мазепи, подій Північної війни на території Лівобережжя. Крім цього, Ломиковський робив виписки з творів польських, російських істориків XVII-XVIII cт., “Літопису Граб’янки”, “Літопису Самовидця”, не збережених до сьогодні історичних хронік. Збірники В.Ломиковського є останніми зразками цього виду рукописних пам’яток і виявом радше ентузіазму однієї людини, аніж поширеною тенденцією, яким було укладання збірників впродовж XVIII ст. З ліквідацією автономних інституцій Гетьманщини та отриманням українською старшиною прав російського дворянства зникла потреба в підтриманні її ідеологічного статусу. До того ж представники української еліти, що переселялись до столиці, переносили туди й історіографічну активність, що виявилась в появі наприкінці XVIII – початку XIX ст. перших друкованих праць з української історії.

Майже кожна рукописна книга містить позатекстові матеріали, тобто покрайні або маргінальні записи, що поділяються на наступні типи: записи читачів, в яких відображалось ставлення до інформації в тексті; записи стосовно місця, часу написання книги; імена власників, авторів та упорядників книг; записи, що не мають безпосереднього зв’язку із змістом збірника (господарські нотатки, проби пера тощо); науково-бібліографічні примітки, залишені вченими-істориками, бібліотекарями, власниками рукописних колекцій (О.Левицьким, О.Лазаревським, П.Кулішем та ін.).

У висновках узагальнюються основні результати роботи. Зроблено спробу синтезу складових частин дослідження, що дозволяє побачити рукописні збірники крізь призму генези вітчизняної історичної думки.

На теренах Лівобережної України впродовж XVIII – початку XIX ст. домінувала рукописна традиція, зокрема у сфері поширення памяток історичної думки. Це, з одного боку, було пов’язане з відсутністю упорядкованої системи, яка б сприяла поширенню друкованих історичних праць. З іншого, – представники тогочасної української еліти вбачали в історичних творах певну ідеологічну основу для свого статусу, а тому існувала потреба в таких наративах, де б висвітлювалась героїка історичного минулого, від образу якого в значній мірі залежав імідж української еліти. Поширення та функціонування рукописних збірників було тісно пов’язане з самоідентичністю елітного прошарку, оскільки ліквідація Гетьманщини і ассиміляція її еліти призвели на межі XVIII-XIX ст. до поступового припинення традиції укладання рукописних збірників.

Піднесенням “козацького літописання” на початку XVIII ст. по суті вичерпався на подальші десятиліття потенціал національного історіописання. Це позначилось припиненням укладання оригінальних історичних творів і домінуванням компілятивних текстів. Водночас саме “козацькі літописи” – насамперед, “Літопис Граб’янки”, “Короткий опис Малоросії”, “Літопис Самовидця” – відіграли домінуючу і вирішальну роль в становленні історичної думки XVIII – поч. ХІХ ст. Означені твори розповсюджувалися у численних списках, сприяли виникненню нових історичних творів – компілятивних історичних хронік.

Через відсутність належних