ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

БАЧИНСЬКИЙ Дмитро Володимирович

УДК 94 (477) “192/193” : 323.1

Інтелігенція Української СРР

в українізаційних процесах

20-х – початку 30-х років ХХ ст.

Спеціальність 07.00.01 – Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Чернівці – 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії України Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Марусик Тамара Володимирівна, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, заступник прорек-тора з навчально-організаційної роботи

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України
Даниленко Віктор Михайлович, Інститут історії України НАН України, завідувач відділу історії України другої половини ХХ ст.

доктор історичних наук, професор Баженов Лев Васильович, Кам'янець-Подільський державний педагогічний універ-си-тет, професор кафедри всесвітньої історії

Провідна установа: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра новітньої історії України

Захист відбудеться “ 19 ” березня 2004 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 76.051.03 у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича (58012, м. Чернівці, вул. Кафедральна, , корп. 14, ауд. 18).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (58012, м. Чернівці, вул. Л.Українки, 23).

Автореферат розісланий “12” лютого 2004 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Н. Ю. Ротар

Загальна характеристика роботи

Процес здобуття незалежності і розбудови української держави наочно засвідчив, що основною рушійною силою цих суспільних явищ є українська інтелігенція. Саме представники інтелігенції України першими відгукнулися на висунуті колишнім партійним керівництвом Радянського Союзу гасла “перебудови” та демократизації, стали ініціаторами і першими учасниками таких суспільно-політичних рухів та громадських об’єднань, як “Народний рух України за перебудову”, “Меморіал” та ін.

В дні серпневого путчу 1991 р. представники патріотично налаштованої української інтелігенції першими закликали до опору путчистам, їм належало і провідне місце в проголошенні суверенної української держави. Отже, інтелігенція була рушієм визначних історичних подій більш ніж десятирічної давності та створювала інтелектуальну і духовну базу для досягнення незалежності України. Демонструючи патріотизм, самовідданість, вона і нині продовжує бути активним учасником суспільно-політичного життя, національно-культурного будівництва, ініціатором рівноправного входження української держави в світове співтовариство.

Водночас перехідні події 90-х рр. ХХ ст. показали й інше – схильність значної частини інтелігенції до політичного конформізму, безплідних дискусій, громадянської пасивності.

Зазначені риси є не лише наслідком української специфіки останнього десятиліття, а й обумовлені попереднім суспільно-політичним і культурним розвитком України. Вони не є статичними і можуть змінюватися через різні події, впливи, реалізацію належної національно-культурної програми. І в цьому аспекті для нас цікавим є досвід минулого, особливо періоду 1920-х – початку 30-х років, коли в УСРР здійснювалась політика українізації.

Актуальність дослідження. Вивчення радянської “українізації” може сприяти в певній мірі вирішенню тих проблем, які стоять перед сучасними українськими політичними та культурними силами в їхніх намаганнях не лише зупинити процеси русифікації, а й дати їм зворотній хід.

Дане дослідження дає відповідь на те, яке місце і роль в національно-культурному відродженні може відіграти українська патріотична інтелігенція, що в добу “українізації” була найбільш активною силою українізаційних зрушень. Досить вагомою частиною дослідження є аналіз позиції держави стосовно російськомовної інтелігенції. Саме від продуманості і виваженості здійснення національно-культурної політики щодо цієї групи інтелігенції значною мірою залежить і її успіх. У разі натискних, адміністративних акцій російськомовна інтелігенція може стати основною силою опору дерусифікаційним заходам. Дисертаційне дослідження, в якому аналізуються форми і методи, що застосовувалися для “українізації” інтелігентського середовища, та помилки, допущені в цьому процесі, може надати значну допомогу і в ході реалізації нинішньої національно-культурної політики.

Інтерес до проблеми інтелігенції як об’єкта та суб’єкта “українізації” зумовлений і потребою об’єктивного відтворення самого процесу. Аналіз суспільно-культурних явищ тодішнього періоду дає можливість глибше реконструювати процеси посилення централізації та встановлення тоталітарного режиму й зрозуміти роль і місце інтелігенції у сприянні та опорі тоталітарним тенденціям .

Осмислення проблеми ролі й місця інтелігенції в українізаційних процесах є важливим з погляду відродження історичної пам’яті, відновлення соціально-культурних зв’язків різних поколінь. Сьогодні є актуальною проблема виховання нової інтелігенції, високопрофесійної і патріотичної, не денаціоналізованої, вирваної з соціальних і культурних зв’язків, а такої, яка усвідомлює свою причетність до долі українського народу, його культури та історії. Лише такі особистості зможуть подолати комплекси національної меншовартості, глибоко вкорінені в свідомості народу.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках наукової проблеми “Актуальні питання історії України другої половини ХІХ-ХХ ст.”, що розробляється на кафедрі історії України Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (номер державної реєстрації 0199U001874).

Об’єктом дослідження є інтелігенція Української СРР, її культурно-творча, освітня і культурно-організаційна діяльність, взаємодія з владою в кінці 20-х – на початку 30-х років ХХ ст. в процесі реалізації Комуністичною партією і Радянською державою політики коренізації (в УСРР – “українізації”).

Предметом дослідження виступають: історичні передумови формування політики українізації; етносоціальні зміни в середовищі інтелігенції УСРР в 20-і – на початку 30-х рр. ХХ ст.; роль інтелігенції як об'єкта і суб'єкта “українізації”; форми і методи, які практикувалися для “українізації” зрусифікованої інтелігенції і ті, що використовувала українська інтелігенція для розвитку та поширення української мови і культури, піднесення національної свідомості народу; основні засоби й методи впливу влади на інтелігенцію, її соціальну поведінку в процесі “українізації”.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1920-і – початок 30-х ро-ків – період реалізації політики українізації та початку згортання укра-їні-заційних процесів у суспільно-політичному і культурному житті УСРР.

Територіальні рамки дисертації охоплюють територію Української Соціалістичної Радянської Республіки як частини Радянського Союзу.

Метою дисертаційного дослідження є комплексний аналіз місця і ролі інтелігенції радянської України в українізаційних процесах
1920-х – початку 30-х років.

Для досягнення поставленої мети автор ставить такі завдання:–

охарактеризувати загалом радянську політику українізації;–

висвітлити місце інтелігенції в радянській політиці коренізації в 1920-і – на початку 30-х років;–

проаналізувати дискусії, які точилися в середовищі інтелігенції і були присвячені різним проблемам “українізації” і суспільно-культурного розвитку;–

дослідити проблеми, які поставали у сфері “українізації” інтелігентського середовища;–

проаналізувати форми і методи, які використовувалися в процесі українізаційної роботи серед інтелігенції;–

висвітлити ставлення російськомовної інтелігенції до “українізації” і дослідити проблему опору українізаційним процесам;–

проаналізувати роль української інтелігенції як рушійної сили “українізації”;–

висвітлити участь української інтелігенції у розширенні сфери вживання української мови та розвитку української культури;–

показати внесок української інтелігенції у здійснення “українізації” в регіонах інших республік СРСР, де проживали українці.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що автором здійснено комплексний аналіз ролі і місця інтелігенції в українізаційних процесах 1920-х – початку 30-х років. У дисертації проаналізовано проблеми, які стояли на шляху “українізації” зрусифікованої інтелігенції, висвітлено форми і методи, що використовувались для практичної реалізації цього завдання, показано опір, який чинила “українізації” частина російськомовної інтелігенції, та форми, яких він набирав. У дослідженні розглянуто різноманітні заходи, які здійснювала українська інтелігенція для розширення сфери вживання української мови у різних напрямках суспільного життя – діяльності державного апарату, вищій та середній освіті, науці, літературі, мистецтві, повсякденності. Поглиблено висвітлено роль представників української інтелігенції у боротьбі за розвиток елітарної української культури, їх небажання приймати “низькопробні культурні зразки” як українську культуру. Автором доведено, що українська інтелігенція була основною рушійною силою українізаційних процесів не лише в УСРР, але й в інших регіонах СРСР, населених українцями, і саме завдяки їй “українізація” вийшла за межі, відведені для неї радянським урядом та переросла в національно-культурне відродження. Розглянуто основні засоби й методи радянської влади, що були спрямовані на підкорення української інтелігенції.

Методологічною основою дисертаційного дослідження є системний і комплексний підходи, що базуються на принципах об’єктивності та історизму. Необхідність використання цих підходів викликана прагненням висвітлити визначальні процеси і явища з різних боків у їх детальному та цілісному вигляді. Мета і завдання роботи зумовили використання проблемно-хронологічного, порівняль-ного і ретроспективного методів дослідження.

Практичне значення проведеного дослідження полягає в тому, що аналіз здійснення українізаційних заходів у середовищі інтелігенції і самою інтелігенцією може служити важливим орієнтиром політикам, державним і культурним діячам для реалізації національно-культурних програм у сучасній незалежній українській державі. Основні положення і висновки дослідження можуть бути використані при підготовці узагальнюючих праць з історії України, історії радянської “українізації” та інтелігенції, лекційних курсів з історії України, спецкурсів тощо.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертації оприлюднено на засіданні кафедри історії України Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, Міжнародному Науковому Конгресі “Українська історична наука на порозі ХХІ століття” (Чернівці, 16-18 травня 2000 р.), Четвертому та П'ятому Міжнародних конгресах україністів в Одесі (26-29 серпня 1999 р.) і Чернівцях (26-29 серпня 2002 р.).

Основний зміст роботи викладено у п'яти статтях, опублікованих у фахових збірниках наукових праць.

Структура дисертації обумовлена логікою проблеми та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків. Загальний обсяг дисертаційної роботи 193 сторінки, список джерел і літератури нараховує 455 найменувань.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, окреслено територіальні й хронологічні рамки, визначено об’єкт, предмет, мету й основні завдання, методологічні засади, наукову новизну, теоретичне та практичне значення роботи.

У першому розділі “Історіографія та джерельна база дослідження” автор розглядає основні праці й джерела, що стосуються досліджуваної теми.

Одним з перших, хто порушив питання участі інтелігенції в українізаційних процесах, у розвитку української культури, був Г.Гринько Гринько Г. Очередные задачи советского строительства в области просвещения. – Х., 1920. – 441 с.; Його ж. Политпросветы и буржуазная собственность // Путь к коммунизму. – 1923. – № 3. – С. 5-26; Його ж. Хозяйственные основы советского культурного строительства. – Х., 1921., тодішній нарком освіти УСРР. Більш предметно розглядали цю проблему його наступники на посаді наркома освіти О.Шумський Шумський О. Ідеологічна боротьба в українському культурному процесі: Доповідь на зборах комосередку Наркомлісу 25 листоп. 1926 р. // Більшовик України. – 1927. – №2. – С. 11-25. та М. Скрипник Скрипник М. Інтелігенція в реконструктивну добу // Шлях освіти. – 1930. – №7-8. – С. 8-17; Його ж. Національні перетинки: теоретична і політична боротьба на терені національного питання в УСРР у сучасний момент реконструктивної доби: Доп. і прикінцеве слово на кафедрі нац. питання і УІМЛ 14 і 29 груд. 1929 р. і дод. дискусія на доп. – Б.М.: Держвидав України, 1930. – 136 с.; Його ж. Нові лінії в національно-культурному будівництві. – Х.: Держвидав України, 1930. – 64 с.; Статті й промови в справі національного будівництва. – Т. 2. – Ч.1. – Б. М.: Держвидав України, 1929. – 360 с. та ін.. Так, М. Скрипник не лише висвітлював роль інтелігенції в національно-культурних процесах і, зокрема, “українізації”, але й розглянув її участь у дискусіях з проблем українського національно-культурного розвитку.

Інтерес викликають також праці Я.Ряппо Ряппо Я. Народня освіта на Україні за 10 років революції. – Х., Держвидав України, 1927. – 125 с.; Його ж. Про українізацію школи // Вісти ВУЦВК. – 1924. – 8, 9 серп.; Його ж. Высшая школа и украинизация. // Коммунист. – 1930. – 24 июня., який довгий час обіймав посаду заступника наркома освіти УСРР. Значне місце в його роботах займає проблема виховання нових кадрів радянської інтелігенції. Широкий комплекс питань порушено також у публікаціях В. Затонського Затонський В.Національне питання й школа: Із докладу на Всеукраїнському учительському з’їзді // Вісти ВУЦВК. – 1925. – 8 січ.; Його ж. Національна проблема на Україні: (Доп. На пленумі ЦК ЛКСМУ, червень 1926 р.). – Б. М., 1926. – 104 с.; Його ж. Національно-культурне будівництво і боротьба проти націоналізму: (Доп. та заключ. слово на січневій сесії ВУАН). – К.: Вид-во ВУАН, 1934. – 64 с., А. Хвилі Хвиля А. До розв’язання національного питання на Україні. – Х. Держвидав України, 1930. – 169 с.; Його ж. Национальный вопрос на Украине. – Х.: Госиздат Украины, 1926. – 129 с.; Його ж. Ясною дорогою: (Рік на літературному фронті). – Х.: Держвидав України, 1927. – 245 с. та ін., П. Солодуба Солодуб П. Українізація науково-учбових закладів та науки. // Рад. освіта. – 1925. – №6-7. – С. 1-6..

Певний інтерес для дослідника становлять праці Я. Звігальського та М. Іванова Звігальський Я., Іванов М. Професійна освіта на Україні. – Х., 1924. – 410 с., А. Козаченка Козаченко А. Українська культура, її минувшина і сучасність. – Б. М.:, Пролетар, 1931. – 168 с. та ін. Дослідження перших двох містять, зокрема, статистичні дані про інтелігенцію того періоду.

Значний матеріал містять також видання, присвячені літературній дискусії 1925-1928 рр. та іншим актуальним проблемам творчого життя в літературному процесі в УСРР загалом. Серед них – праця А. Лейтеса та М. Яшека “Десять років української літератури (1917-1927)” Лейтес А., Яшек М. Десять років української літератури (1917-1927). – Т. 1. – Х.: Держвидав України, 1930. – 756 с..

З початком 30-х років висвітлення участі інтелігенції в українізаційних процесах у позитивному значенні фактично призупи-няється, натомість розпочинається огульне звинувачення її представ-ників в українському націоналізмі. Подібні акценти притаманні не лише верхівці компартійного і державного керівництва, але й нижчим чинам та самим представникам прорадянськи налаштованої інтелігенції. Серед праць, виданих у середині 30-х рр., варто відзначити збірник “На фронті культури” На фронті культури. – К.: Рад. школа,1935. – 262 с., в якому висвітлюються основні моменти тодішнього культурного життя та місце інтелігенції в ньому.

З кінця 1930-х рр. згадки про “українізацію” зникають. Так триває практично до “хрущовської відлиги”, що розпочалась у другій половині 1950-х років. З того часу “українізація” не лише почала згадуватися українськими авторами, а деколи її досягнення навіть позитивно оцінювались. Звичайно, подібні праці не були позбавлені радянського ідеологічного змісту. Серед авторів таких праць слід назвати О. Слуцького Слуцький О. Радянське і культурне будівництво на Україні в перші роки боротьби за соціалістичну індустріалізацію країни. – К.: Вид-во АН УРСР, 1957. – 210 с., Б. Бабія Бабій Б. Українська радянська держава в період відбудови народного господарства (1921-1925 рр.). – К.: Вид-во АН УРСР, 1961. – 384 с., Г. Шевчука Шевчук Г. Культурне будівництво на Україні у 1921-1925 рр. – К.: Вид-во АН УРСР, 1963. – 435 с., Г. Ясницького Ясницький Г. Розвиток народної освіти на Україні (1921-1932 рр.). – К.: Вид-во Київ. ун-ту, 1965. – 256 с. та інших. З'явились також роботи, в яких проблема розглядалась принципово по-новому. Окремі з авторів намагались відступити від радянських канонів, як це зробив І. Дзюба у своїй праці історико-публіцистичного характеру “Інтернаціоналізм чи русифікація?” Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація. – Мюнхен: Сучасність, 1968. – 262 с. .

Із завершенням періоду “хрущовської відлиги” ідеологічні табу знову починають набирати сили. Проблеми “українізації” стають “непопулярними” серед істориків. Проте з’являються науковці, роботи яких нетрадиційно висвітлюють різні аспекти діяльності інтелігенції. Це С. Федюкін Федюкин С. Борьба с буржуазной идеологией в условиях перехода к непу. – М.: Наука, 1977. – 352 с.; Його ж. Великий Октябрь и интеллигенция: Из истории вовлечения интеллигенции в строительство социализма. – М.: Наука, 1972. – 471 с.; Його ж. Советская власть и буржуазные специалисты. – М.: Мысль, 1965. – 255 с., В. Даниленко Даниленко В. Сотрудничество УССР и РСФСР в области образования и науки в период построения социализма. – К.: Наук. думка, 1984. – 190 с.; Його ж. Рабочий класс и культурная революция на Украине. – К.: Наук. думка, 1986. – 215 с., В. Білоцерківський Білоцерківський В. Комуністична партія – організатор культурної революції на Україні (1926-1937 рр.). – К.: Наук. думка, 1988. – 176 с., Л. Ткачова Ткачова Л. Інтелігенція Радянської України в період побудови основ соціалізму. – К.: Наук. думка, 1985. – 192 с. та інші.

Спроби об’єктивного висвітлення історичних явищ відновлюють-ся лише з кінця 1980-х років. Це пов’язано з процесами перебудови, де-ідеоло-гізації, що розгорнулися тоді в СРСР. Особливо багато праць, присвячених “українізації”, з’явилося в 1990-і роки. Найбільшу увагу ук-ра-їні-заційним процесам приділили такі автори, як В. Даниленко Даниленко В. До витоків політики “українізації” // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика: Зб. ст. – К., 1993. – Вип. 1. – С. 53-67; Його ж. Згортання українізації й посилення русифікаторських тенденцій у суспільно-культурному житті радянської України у 1930-і роки // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика: Зб. ст. – К., 1996. – Вип. 2 – С. 96-116. та ін., Я. Вер-менич Верменич Я. Вплив процесів українізації 20-30-х рр. на стан української національної свідомості // Наукові записки Ін-ту політ. і етнонац. досліджень. – К., 2001. – Вип. 13. – С. 175-184; Її ж. Діяльність О. Я. Шумського по здійсненню політики українізації // Історія України: Маловідомі імена, події, факти. – К.: Рідний край, 1998. – Вип. 2. – С. 89-103; Її ж. Політичні наслідки та уроки політики українізації 20-30-х рр. // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. – К., 2001. – Вип. 4. – С. 288-308., П. Бондарчук Бондарчук П. Національно-культурна політика більшовиків в Україні на початку 1920-х років. – К.: Ін-т історії України НАНУ, 1998. – 46 с.; Його ж. Політика українізації і профспілки УСРР (1920-і рр.). – К.: Ін-т історії України НАНУ, 2002. – 161 с.; Його ж. Українізаційні процеси у профспілковому русі УСРР (20-і роки). – К.: Ін-т історії України НАНУ, 1999. – 46 с., Г. Єфіменко Єфіменко Г. Національна політика ВКП(б) в Україні 1932-1938 рр.: (освіта та наука). – К.: Ін-т історії України НАНУ, 2000. – 72 с.; Його ж. Національно-культурна політика ВКП(б) щодо Радянської України (1932-1938). – К.: Ін-т історії України НАНУ, 2001. – 304 с., Ю. Шаповал Шаповал Ю. У ті трагічні роки: сталінізм на Україні. – К.: Політвидав України, 1990. – 143 с. та інші. Так, В. Даниленко проаналізував передумови радянської “українізації”, ви-світ-лив загальний перебіг українізацій-ного процесу і приділив значну ува-гу згортанню українізаційних заходів. Роль інтелігенції в україні-зацій-них процесах частково розкрито в монографіях П. Бондарчука та Г. Єфіменка.

Аналіз культурного процесу 1920-30-х років, висвітлення питань механізму репресій проти української інтелігенції та питань, пов’язаних з пошуками шляхів розвитку національної культури здійснено у спільній монографії В.Даниленка, Г.Касьянова, С.Кульчицького “Сталінізм на Україні в 20-30-і роки” Даниленко В., Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки. – К.: Либідь, 1991. – 342 с. . Соціальні характеристики інтелігенції були дані в монографії Г.Касьянова “Українська інтелігенція 1920-30-х років: соціальний портрет та історична доля” Касьянов Г. Українська інтелігенція 1920-30-х років: соціальний портрет та історична доля. – К.: Глобус, Вік; Едмонтон: Канад. Ін-т укр. студій Альбертського університету, 1992. – 176 с.. Проблем “українізації” і діяльності інтелігенції торкається Ю. Шаповал у монографії “Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії” і “Україна ХХ ст. Особи та події в контексті Великої історії” Шаповал Ю. Україна 20-30-х років: сторінки ненаписаної історії. – К.: Наук. думка, 1993. – 351 с.; Його ж. Україна ХХ століття: особи та події в контексті Великої історії. – К.: Генеза, 2001. – 560 с.

29 Солдатенко В. Незламний. Життя і смерть Миколи Скрипника. – К.: Книга пам'яті України, 2002. – 331 с.. Значну увагу політиці українізації і ролі М.Скрипника в ній приділено у новій монографії В.Солдатенка “Незламний. Життя і смерть Миколи Скрипника”

30 Касьянов Г. Інтелігенція Радянської України 1920-1930-х років: соціально-історичний аналіз: Автореф. дис... докт. іст. наук / АН України. Ін-т історії України. – К., 1993. – 32 с.; Масненко В. Суспільно-політичні позиції інтелігенції України в 1921-1928 рр.: Автореф. дис... канд. іст. наук / Ін-т історії України АН України. – К., 1993. – 16 с.; Тарапон О. Становище та діяльність літературно-мистецької інтелігенції України в умовах українізації (1923 р. – початок 1930-х рр.): Автореф. дис... канд. іст. наук / Київ. ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 1999. – 20 с.; Шипович М. Літературно-мистецька інтелігенція України у 1920-ті роки: Автореф. дис... канд. іст. наук / Дон. держ. ун-т. – Донецьк, 2000. – 20 с.; Борисенко М. Літературні організації в суспільно-політичному житті України (1920-1932 рр.): Автореф. дис... канд. іст. наук / Київ. ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 1999. – 20 с.; Богінська І. Педагогічні кадри Донбасу і політика українізації (1920-1930-ті роки): Автореф. дис... канд. іст. наук / Дон. держ. ун-т. – Донецьк, 2000. – 19 с. .

Впродовж 90-х років ХХ ст. окремі аспекти участі інтелігенції в здійсненні “українізації” знайшли своє відображення у дисертаційних дослідженнях Г. Касьянова, В. Масненка, О. Тарапон, М. Шипович, М. Борисенка, І. Богінської та ін.

Вагомий внесок у вивчення політики українізації та діяльності інтелігенції був здійснений зарубіжною історіографією. Перші роботи, присвячені даній проблематиці, належали емігрантам та західноукраїн-ським дослідникам. Авторами найбільш відомих публікацій були М.Галій, Б. Новицький, В. Садовський, С. Сірополко, Р. Смаль-Стоцький, С. Николишин Галій М., Новицький Б. Геть маску! Національна політика на Радянській Україні в світлі документів. – Львів; Прага, 1934. – 127 с.; Садовський В. Національна політика Совітів на Україні. – Варшава, 1934. – 240 с.; Николишин С. Культурна політика більшовиків і український культурний процес. – Б.М., 1939. – 103 с. та ін. Більшість праць довоєнного періоду не відзначались об’єктивністю, автори в основному наголошували на антиукраїнських аспектах радянської політики в культурній сфері.

Певні зміни в зарубіжній історіографії відбулися після Другої світо-вої війни. У цей період виходить ряд праць, в яких значна увага приді-ля-єть-ся радянській політиці українізації і діяльності інтелігенції. Їх автори: Б. Дмитришин, І.Майстренко, Г. Луцький, Г. Костюк, І. Кошелівець, Р. Саллівант, Дж. Мейс, Б. Кравченко, Ю. Шевельов, Дж. Лібер та ін Dmytryshyn B. Moscow and Ukraine 1918-1953: A study of Russian bolshevic nationality policy. – New York, 1956. – 310 p.; Майстренко И. Национальная политика КПСС в ее историческом развитии. – Мюнхен, 1979. – 256 с.; Його ж. Історія комуністичної партії України. – Мюнхен, 1979. – 259 с.; Luckyj G. Literary politics and the Ukraine 1917-1934. – New York, 1956. – 221 p.; Kostiuk H. Stalinist Rule in the Ukraine 1917-1934. – New York, 1956. – 221 p.; Кошелівець І. Микола Скрипник. – Мюнхен, 1972. – 342 с.; Sullivant R. Soviet politics and the Ukraine 1917-1957. – New York; London, 1962. – 438 p.; Mace J. Communism and the dilemmas of national liberation: national communism in Soviet Ukraine. 1918-1933. – Cambridge, 1983. – IV, 334 p.; Kravchenko B. Social change and national consciousness in twentieth century Ukraine. – New York, 1985. – 333 p.; Shevelov J. The Ukrainian language in the First Half of the 20th century (1900-1941). State and status. – Cambridge, Massachussets, 1989. – 242 p., (укр. мовою. -– Мюнхен, 1987. – 295 с.); Liber G. Soviet nationality policy, urban growth and identity change in the Ukrainian SSR 1923-1934. – Cambridge, 1992. – XVII, 289 p..

Аналіз історіографії засвідчує, що, незважаючи на значну кількість пуб-лі-кацій, комплексного дослідження, в якому було б проаналізова-но роль інтелігенції як об’єкта та суб’єкта політики українізації, не було ство-ре-но. Поза увагою авторів залишились і деякі інші аспекти цієї проблеми.

Джерельну базу даної дисертації склали, насамперед, документи і матеріали центральних державних архівів України. Для розкриття теми дисертаційного дослідження важливе значення мали матеріали Центрального державного архіву громадських об’єднань України. Зокрема, у фонді ЦК КП(б)У (Ф. 1) містяться матеріали пленумів і конференцій ЦК КП(б)У (оп. 1), стенограми засідань політбюро (оп. 6), оргбюро і секретаріату ЦК (оп. 7), комісії по українізації. Важливе місце серед цієї групи документів посідають звіти, доповіді, інформа-ції, довідки, що сконцентровані в агітаційно-пропагандистському та інформаційно-інструкторському ЦК КП(б)У (оп. 20).

Іншим містким джерелом з історії досліджуваної дисертантом теми є матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України. Це документи ВУЦВК (Ф. 1), РНК України (Ф. 2), Наркома-ту освіти (Ф. 166), Наркомату робітничо-селянської інспекції (Ф. 539), Всеукраїнської ради профспілок (Ф.2605), а також ряд особистих фондів, зокрема В. Чубаря (Ф. 4402), Я. Ряппо (Ф. 4805). Для всебічного вивчення ролі інтелігенції в національно-культурному розвитку опрацьо-ва-но фонди галузевих профспілок, зокрема Всеукраїнського комітету проф-спілки працівників освіти (Ф. 2717), Всеукраїнського комітету профспілки працівників мистецтв (Ф. 2708), Всеукраїнського комітету профспілки металістів (Ф. 2595), Всеукраїнського комітету профспілки гірників (Ф. 2602).

У дисертації використаний масив опублікованих джерел. Це, насамперед, публікації, виступи, доповіді державних та компартійних діячів (В. Леніна, Й. Сталіна, М. Скрипника, С. Косіора, В. Чубаря, В.Затонського та інших). Значна увага приділена аналізу збірок документів державних, компартійних та профспілкових установ. До них належать збірки законів й розпоряджень уряду УСРР, рішення КП(б)У і ВКП(б), стенографічні звіти й резолюції з’їздів та пленумів ВКП(б) та КП(б)У, профспілок тощо. Цінна інформація почерпнута із статистичних збірни-ків, праць, присвячених переписам населення. Важливе місце належить також збірникам документів і матеріалів з історії культурного розвитку та національних процесів. Серед них особливе місце належить збірці документів, упорядником і автором коментарів до якої є В. Сергійчук – “Українізація Росії” Сергійчук В. “Українізація Росії”: Політичне ошуканство українців російською більшовицькою владою 1923-1932 роках. – К.: Укр. видавнича спілка, 2000. – 336 с..

Вагомою джерельною базою для висвітлення дисертантом проблеми стала періодика 1920-30-х років. Це, насамперед, журнали – “Известия ЦК КП(б)У”, “Більшовик України”, газети “Правда”, “Комуніст”, “Вісти ВУЦВК”, “Пролетарська правда” та ін. У пресі з’являлися статті, які висвітлювали хід “українізації” в інтелігентсь-кому середовищі, участь представників інтелігенції в розвитку української культури, дискусії, присвячені “українізації” і національ-но-культурному розвитку.

Отже, оцінюючи джерельну базу дослідження, можна визнати її достатньою для об'єктивного і повного розкриття теми.

У другому розділі “Теоретичні підвалини нового курсу в національній політиці радянської влади на початку 20-х рр.” проаналізовано процес формування політики українізації, її джерела, мету, засоби; місце і роль інтелігенції в радянській державі і її новому курсі; дискусії щодо змісту політики українізації.

В дисертації розглянуто державні та партійні документи, що стосувались “українізації”, висвітлено особливості здійснення українізаційних заходів у різних сферах державного і партійного апаратів, сфері освіти та культури, роль наркоматів освіти УСРР в здійсненні “українізації”; згортання українізаційних процесів.

Значна увага приділена виявленню справжнього становища інтелігенції. Висвітлюється ставлення радянської влади до неї, аналізуються засоби, спрямовані на лоялізацію інтелігенції до радянської системи. Серед них: адміністративне свавілля (незаконні звільнення і переміщення працівників на інше місце роботи), чистки, арешти, матеріальне заохочення, різні відзнаки, святкування.

Для більш дійового впливу на інтелігенцію, зазначається в дисертації, створювались профспілки, які об’єднували осіб, що займались розумовою працею. Існували також інженерно-технічні секції (ІТС) при галузевих профспілках.

Важливим завданням більшовицького керівництва з перших років існування радянської влади було виховання нової інтелігенції, повністю відданої радянській владі. Це завдання покладалось на нову радянську школу. Разом з тим розглядається функціонування вищих навчальних закладів та робітфаків. Одним з напрямів радянізації української інтелі-ген-ції було утворення творчих об’єднань – підконтрольних владі спілок та організацій письменників, художників, архітекторів, музикантів тощо.

Відзначається, що характерною рисою радянського впливу на інтелігенцію було насильницьке нав’язування їй більшовицького світогляду. При цьому спостерігалося проведення різних політичних ліній щодо технічної і літературно-мистецької інтелігенції. Якщо першій дозволялось просто працювати на одержавлених підприємствах, будучи нейтральною і аполітичною, то праця літераторів, митців, філософів мала бути суворо регламентованою і підпорядковуватися марксистській ідеології.

В дисертації аналізуються дискусії, присвячені політиці українізації та проблемам національно-культурного розвитку. Серед цих дискусій, що продовжувались протягом першої і другої третин 20-х років й наклали свій відбиток на культуротворчий процес тієї доби, найгострішою була дискусія навколо так званої “теорії боротьби двох культур”. У ній брало участь багато провідних партійних діячів. Багаточисленними були також дискусії стосовно змісту і методів здійснення “українізації”, ролі інтелігенції в культурному будівництві. До важливих політичних суперечок, що мали значний вплив на подальший національно-культурний розвиток, слід віднести і правописну дискусію, яка була оголошена Державною комісією для розробки правил правопису. Вона розпочалась у серпні 1926 р. після опублікування проекту нового українського правопису.

Згадується й літературна дискусія 1925-1928 рр., під час якої було порушено ряд проблем культурного розвитку УСРР, зокрема таких, як “українізація”, шляхи розвитку національної культури та роль інтелігенції у цьому процесі, зв’язки української культури з російською та культурами інших народів. Однією з центральних фігур зазначеної дискусії був український письменник М. Хвильовий (Фітільов).

Аналогічні дискусії мали місце і в інших сферах культури, зокрема в мистецтві.

Автор відзначає, що дискусії були відображенням тодішнього суспільно-політичного і культурного життя. Їх наявність свідчить про те, що радянській Україні у 20-і роки були притаманні окремі ознаки демократії. Однак згортання “українізації” і посилення тоталітарного режиму припинили ці процеси.

У третьому розділі “Інтелігенція як об’єкт політики україніза-ції” висвітлюється проблема дерусифікації складу інтелі-ген-ції, форми і методи “українізації” інтелігентського середовища та опір їй. Зокрема відзначається, що на початок 20-х років значна частина української інтелігенції, яка проживала в містах і зрусифікованих промислових районах, вважала себе представником російської культури. Цьому сприяло, насамперед, здійснення царським урядом русифікаторської політики і наявність серед мешканців міст значного відсотку росіян та євреїв, які послуговувалися, як правило, російською мовою.

Здійснення політики українізації вимагало великої роботи в кількох сферах одночасно: виховання національної інтелігенції, повернення зрусифікованої інтелігенції до своїх мовно-культурних джерел та бажане оволодіння українською мовою росіянами чи представниками інших національностей з метою кращого виконання своїх службових обов’язків.

Для здійснення дерусифікації необхідна була цілеспрямована політика держави. Насамперед, потрібно було зробити українську мову мовою державного апарату та освіти, сприяти розвитку українсь-кої культури. Крім того, слід було здійснити ряд заходів, які б стали на шляху рецидивам русифікаційних дій. Однак цього не було зроблено.

Серед гострих проблем, які в першу чергу слід було подолати, стала проблема українського національного нігілізму, національної соромливості або меншовартості. В результаті українізації передбачалося змінити національний склад інтелігенції в УСРР на користь українців. Одним з важливих було й питання дерусифікації вищої кадрової інтелігенції.

Для реалізації українізаційної програми в середовищі української інтелігенції використовувалися різні методи і форми. Серед найбільш розповсюджених було навчання українській мові і знайомство з україн-ською культурою, виховання української інтелігенції, стимулю-ван-ня працівників до вивчення мови, контроль за станом знань, законодавчий метод тощо. Ці методи втілювалися в різних формах. Так, метод вивчення української мови і ознайомлення з українською культурою реалізувався через організацію різноманітних курсів та гуртків україн-ської мови й українознавства, культосвітню роботу (що не лише велась українською мовою, а й спрямовувалася на ознайом-лення з українсь-кою культурою), організаційно-масову (україномовну) тощо. Метод виховання національної інтелігенції знаходив своє втілен-ня не лише завдяки збільшенню чисельності студентів-українців, аспіран-тів, але й покращенню системи освіти і її змісту в школах. Впровадження законо-дав-чого методу здійснювалося через видавництво декретів, постанов. Він був основоположним, і саме на ньому базувалися інші методи.

Важливим було стимулювання до вивчення мови. Такий метод проявляв себе у формі можливого звільнення з роботи за незнання мови, складання іспитів з української мови при вступі у вищі навчальні заклади тощо. З цим методом тісно пов'язувався контроль за знанням мови, який реалізовувався через іспити, перевірки не лише знання мов у співробітників установ, але й ставлення працівників до “українізації”. В процесі роботи різні методи і форми перепліталися, тому окремі форми їх втілення спостерігались одночасно при використанні різних методів.

У роботі відзначається, що з самого початку своєї реалізації українізаційна програма зустріла значний опір з боку частини російсько-єврейських інтелігентських кіл. Особливо сильним цей опір був у тих сферах, де росіян та представників російськомовної інтелігенції не лише змушували вивчати українську мову, але й користуватися нею у повсякденній роботі. Досить гостро подібне питання стояло серед викладачів вищих навчальних закладів. Опір “українізації” спостерігався і з боку багатьох учителів південних русифікованих районів. Вони хитались між власним небажанням і суворими рішеннями вищих державних органів. Підтримку власного небажання українізувати роботу вони нерідко знаходили серед батьків та учнів.

Одним з найважчих аспектів у сфері “українізації” було нічим не виправдане намагання змусити вивчати українську мову представни-ків наукової та мистецької інтелігенції, росіян за національністю. Переконати їх, коли у свідомості був глибоко вкорінений погляд на українську мову і культуру як “меншовартісну”, практично було неможливо ніякими, тим більше адміністративними, заходами.

Значно протистояла “українізації” й технічна інтелігенція, серед якої чималий відсоток припадав на росіян та євреїв. Особливу впертість у неприйнятті “українізації” виявляв інженерний склад. Багато інженерів вищої кваліфікації взагалі були звільнені від вивчення української мови. Характерно те, що вони не лише самі виступали проти “українізації”, але й підбурювали проти неї робітників. Розповсюдженим явищем серед противників “україні-зації” стали заяви про зміну місця роботи і переїзду до Росії. Найбільше таких заяв було з боку різних фахівців у Донбасі.

В дисертації зазначається, що опір “українізації” був би значно меншим, якби радянська влада і партія займали послідовну позицію, бо якщо один пункт партійної чи державної постанови закликав до здійснення активної “українізації” та розвитку української культури, то інший засуджував будь-які “ухили” і “натискні” методи.

У четвертому розділі “Інтелігенція як суб’єкт політики українізації” аналізується роль української національної інтелігенції як основної рушійної сили “українізації”, її діяльність у сфері поширення української мови і культури, піднесення національної свідомості.

Автор висловлює думку, що саме українській національно свідомій інтелігенції судилося відіграти найголовнішу роль у процесі “україні-зації”. Адже ті сфери, в яких діяла українська інтелігенція – освіта, літерату-ра, мистецтво, наука, – були формами культури, які мали всеохоп-люючий характер. Сповнена високих думок про відродження української культури, піднесення національної самосвідомості на нові щаблі розвитку, інтелігенція використовувала можливості художніх засобів і жанрів у літературі, образотворчому мистецтві, музиці, театрі, кіно. Саме вона не лише втілювала в життя національний ідеал, а й поширювала його. Представники української інтелігенції першими усвідомлювали свою національну приналеж-ність і намагалися допомог-ти зробити це іншим. Усвідомлення національної ідентичності було од-ним з тих вихідних точок, з яких починався рух за розвиток україн-ської культури, розширення сфери вживання української мови. Користуючись тим, що “українізація” була проголошена державною політикою, україн-ська інтелігенція розгорнула бурхливу діяльність по створенню культурних організа-цій, поширенню української культури серед міського зрусифікова-ного населення. В результаті “українізація” вийшла за передбачені для неї радянським урядом межі і стала важливим чинни-ком бурхливого національно-культурного розвитку 1920-х років. Ук-раїн-сь-кий культурний ренесанс, досягши певного рівня, став самодостат-ньою, притягальною силою для багатьох представників інтелігенції.

Значного успіху в сфері дерусифікації освіти було досягнуто завдяки діяльності українських педагогів. Вчителі Чернігівщини, Полтавщини, Київщини, Поділля не лише активно працювали на ниві української освіти у своїх рідних регіонах, але й здійснювали “українізацію” шкіл у південних промислових округах, зокрема, в Донбасі, куди їх запрошували на роботу. Крім того, українські вчителі залучалися до навчання української мови партійних і державних службовців. Чільне місце в їхній українізаційній роботі займала пропаганда української культури.

Важлива роль у здійсненні “українізації” і забезпеченні їй необхідної наукової бази належала науковцям. У Всеукраїнській академії наук не лише активізувалося вивчення українознавства, але й проводилася активна робота над розробкою правил правопису української мови та