ВСТУП
Національний університет внутрішніх справ
Бородін Іван Лук’янович
УДК 342.9
Адміністративно-правові способи захисту прав та свобод людини і громадянина
12.00.07 – теорія управління; адміністративне
право і процес; фінансове право; інформаційне право.
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора юридичних наук
Харків 2004 рік
Дисертацією є рукопис
Робота виконана на кафедрі адміністративного права та адміністративної діяльності органів внутрішніх справ Національного університету внутрішніх справ.
Науковий консультант доктор юридичних наук, професор
Голосніченко Іван Пантелійович, Київський
національний університет ім. Тараса Шевченка, професор кафедри конституційного та адміністративного права.
Офіційні опоненти:
доктор юридичних наук, професор Остапенко Олексій Іванович, Кримський юридичний інститут Національного університету внутрішніх справ, ректор.
доктор юридичних наук, професор Калюжний Ростислав Андрійович, Національна академія внутрішніх справ України, начальник кафедри теорії держави та права;
доктор юридичних наук, професор Тищенко Микола Маркович, Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого, професор кафедри адміністративного права.
Провідна установа Національна академія державної податкової
служби України, Державна податкова
адміністрація (м. Ірпінь).
Захист відбудеться “3” липня 2004 р. о 9.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д-64.700.01 у Національному університеті внутрішніх справ ( 61080, м. Харків, пр. 50-річчя СРСР, 27).
З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національного університету внутрішніх справ (61080. м. Харків, пр. 50-річчя СРСР, 27).
Автореферат розісланий “ 2 ” червня 2004 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Т.В. Каткова
Загальна характеристика роботи
Актуальність теми. Відповідно до ст. 2 Конституції України людина, її життя, здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в України найвищою соціальною цінністю. Означене Конституційне положення визначає один із найважливіших напрямів діяльності держави в сучасних умовах.
Україна, будучи членом ООН, Ради Європи, інших міжнародних організацій, чітко виконує зобов’язання по міжнародних договорах, в тому числі й тих, що мають безпосереднє відношення до прав та свобод людини і громадянина. В державі проводиться робота щодо вдосконалення чинного законодавства, приведення його у відповідність з міжнародними стандартами, тим самим створюється необхідна система права демократичного суспільства.
Крім того, передбачено створення механізму організаційного забезпечення адміністративної реформи, який би охоплював головні складові адміністративних перетворень. Наявність такого механізму має важливе значення саме тому, що через економічні, соціальні, правові реформи пройшли всі цивілізовані країни. Ефективність їх проведення забезпечувалося спеціально створеними державними структурами.
В Україні Указом Президента від 22 липня 1998 року “Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні” (зі змінами і доповненнями) Офіційний вісник України. 1999. - №2. – ст. 943 передбачено, що Державна комісія по проведенню в Україні адміністративної реформи продовжуватиме роботу щодо розроблення концептуальних положень проведення адміністративної реформи.
Правову основу адміністративної реформи становлять Конституція та закони України, які визначають статус центральних і місцевих органів виконавчої влади, систему адміністративно-територіального устрою та організацію місцевого самоврядування. Для забезпечення реалізації положень Концепції адміністративної реформи в Україні передбачено підготовку інших концепцій, програм, законів України.
На виконання положень Концепції адміністративної реформи, затвердженої Президентом України, прийнято ряд нормативних актів. Серед них особливе місце займають ті, що спрямовані на реформування системи та структури центральних органів виконавчої влади. Це Указ Президента України від 15 грудня 1999 р. “Про систему центральних органів виконавчої влади” та “Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади” від 15 грудня 1999 р.
Процеси, що відбуваються в Україні складні і неоднозначні, вони потребують реформування всіх галузей і інститутів у системі права для досягнення основної мети – захисту прав та свобод людини і громадянина.
Безсумнівне значення та актуальність указаних проблем обумовили їх дослідження кращими представниками світової науки з різних країн. Свого часу Ш. Монтеск’є говорив: “Несправедливість, яка допущена щодо однієї особи, загрожує всім”.
Розробка питань адміністративно-правових способів захисту прав та свобод людини і громадянина є одним із перспективних напрямів комплексного дослідження правового статусу громадян в цілому. Їх визначення має, у відповідній мірі, і міждисциплінарне значення, оскільки норми адміністративного права обслуговують норми інших галузей права – екологічного, земельного, трудового, підприємницького, цивільного та інших, що також свідчить про актуальність теми дослідження.
Актуальність дослідження проблеми адміністративно-правових способів захисту прав та свобод людини і громадянина обумовлюється й необхідністю підвищення рівня правової культури населення, а також зміною правової свідомості, юридичного мислення працівників правовстановлюючих і правозастосовуючих органів в Україні, формуванням у них позицій пріоритетності забезпечення прав та свобод людини і громадянина нормами адміністративного права.
Соціальні, політичні, правові зміни, що відбулися в Україні, диктують необхідність нових поглядів на проблематику адміністративно-правових способів захисту прав та свобод людини і громадянина відповідно до тих стандартів, принципів і норм, що відпрацьовані світовим співтовариством. Сьогодні зростає вплив міжнародних норм, принципів і стандартів міжнародного права на становлення, удосконалення і розвиток національної системи права, в тому числі і адміністративного права.
З урахуванням цих обставин слід вирішувати питання правового забезпечення прав громадянина, які перебувають у полі зору вчених-правознавців. Разом з тим, з часу проголошення незалежності України комплексні дослідження проблематики адміністративно-правового захисту прав та свобод людини і громадянина на дисертаційному і монографічному рівнях не проводилися.
Вказане свідчить про актуальність і необхідність широких узагальнень, систематизації і аналізу зібраного адміністративною та іншими юридичними науками емпіричного і теоретичного матеріалу, оцінки напрямків і тенденцій, що мають місце, обґрунтування на цій підставі пропозицій щодо вирішення проблеми адміністративно-правових способів захисту прав та свобод людини і громадянина. Зазначені обставини й обумовили вибір теми дисертаційного дослідження.
Розгляд питань взаємовідносин громадян і державних органів, підприємств, установ, організацій, їх посадових осіб в адміністративно-правовій сфері так або інакше був предметом уваги теоретиків права, вчених-адміністративістів, представників інших сфер правової науки.
Встановлені Конституцією України основоположні права та свободи спрямовані на створення і забезпечення умов для нормальної життєдіяльності особи. У Конституції також установлені гарантії їх реалізації. Але наявність даних прав і свобод у нормативно-правовому акті вищої юридичної сили не є показником їх реальності. Здійснювана в Україні адміністративно-правова реформа спрямована на формування демократичної, соціальної, правової держави, де гідність людини, її права, свободи і законні інтереси, справедливість є основними цінностями. Згідно з Концепцією реформи адміністративного права її головною метою є найновіше забезпечення конституційних засад організації державної влади, принципу верховенства права, гуманістичних вимог щодо діяльності держави.
Аспекти адміністративно-правового статусу громадян і безпосередньо адміністративно-юрисдикційні, одержали досить значне відображення в науковій літературі. Цим питанням присвячені дисертаційні дослідження, монографії, розділи підручників, навчальні посібники, статті, замітки в юридичних періодичних виданнях.
Слід відмітити вагомий вклад у розробку зазначених проблем української правової наукової школи, теоретичні дослідження таких вчених-правознавців як В.Б. Авер’янов, О.М. Бандурка, Ю.П. Битяк, В.В. Богуцький, А.С. Васильєв, І.П. Голосніченко, В.М. Горшеньов, Р.А. Калюжний, Л.В. Коваль, А.Т. Комзюк, В.В. Копейчиков, Н.Р. Ніжник, В.Ф. Опришко, М.Ф. Орзіх, О.І. Остапенко, В.П. Пєтков, Р.С. Павловський, В.О. Прилуцький, Л.М. Рабінович, В.М. Самсонов, О.Д. Святоцький, В.О. Селіванов, В.В. Стефанюк, М.М. Тищенко, Ф.Д. Фіночко, О.М. Якуба. Їхні праці в значній мірі сприяли розвитку нормативно-правової бази в даному напрямку. Зусиллями цих науковців сформовано адміністративно-правовий режим громадянина України.
Наукові праці перерахованих вчених-правознавців без сумніву мають важливу практичну і наукову цінність, висновки та рекомендації, що містяться в них служать вдосконаленню законодавства, правозастосовчої практики. Але на сьогодні на дисертаційному рівні відсутні роботи, присвячені комплексному аналізу адміністративно-правових способів захисту прав та свобод людини і громадянина, вивченню їх загальних проблем як правового явища. Необхідно сказати, що окремі питання адміністративно-правових способів захисту прав та свобод громадян раніше вивчалися через призму законодавства Радянського Союзу і на даний час в більшості своїй запропоновані зауваження та висновки втратили актуальність. Тому дослідження адміністративно-правових способів захисту прав та свобод людини і громадянина в Україні в контексті вимог сьогоднішнього дня є необхідним і актуальним, як з точки зору теоретичної, так і практичної.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації затверджена вченою радою Національної академії внутрішніх справ України та виконана у відповідності із планами наукових досліджень Міністерства внутрішніх справ України і Національного університету внутрішніх справ України. Крім того, обраний напрям роботи відповідає Концепції адміністративної реформи в Україні, затвердженій Указом Президента України від 22.07.1998 року, Програмі розвитку партнерських відносин між міліцією і населенням, схваленій колегією МВС України 16 грудня 1999 року., Комплексній програмі профілактики злочинності на 2001 – 2005 р.р., затвердженій Указом Президента України від 25 грудня 2000 року.
Мета і завдання дослідження. Метою є комплексний аналіз актуальних наукових питань формування законодавчого забезпечення і реалізації адміністративно-правових способів захисту прав та свобод людини і громадянина, визначення напрямків їх дослідження і оптимізації, обґрунтування рекомендацій по удосконаленню діючого адміністративного законодавства з урахуванням нових політичних , культурних, правових та економічних відносин.
Відповідно до мети дисертаційного дослідження в роботі вирішуються такі завдання:
-
систематизації конституційних прав та свобод людини і громадянина, як базового критерію щодо визначення адміністративно-правових способів її захисту;
-
виявлення особливостей адміністративно-правового статусу прав та свобод людини і громадянина через призму властивих йому принципів;
-
визначення поняття та системи адміністративно-правових способів захисту прав та свобод людини і громадянина;
-
аналізу змісту і функцій конституційного права громадян на оскарження, його ролі в системі суспільних відносин на території держави;
-
дослідження процесу реалізації конституційного права громадян на оскарження у його взаємовідносинах з підприємствами, установами, організаціями і посадовими особами;
-
визначення правової природи судового контролю та нагляду, через порівняння його особливостей, відмінностей і специфіки правового регулювання;
-
аналізу інституту адміністративної юстиції, меж та мети її дії;
-
розгляду правової основи адміністративного судочинства як самостійного інституту адміністративно-процесуального права, із вказівкою на основні його відмінності від цивільного, позовного проводження;
-
аналізу принципів адміністративного судочинства, що відображають його специфіку, а також норм цивільного і адміністративного права, що мають бути покладені в основу адміністративно-процесуального кодексу України;
-
дослідження прокурорсько-наглядової діяльності по забезпеченню прав та свобод громадян;
-
виявлення особливостей правового регулювання представницької функції прокурора в адміністративному судочинстві;
-
аналізу конституційно-правових гарантій прав та свобод людини і громадянина, особливостей їх впливу на адміністративно-правові способи захисту прав та свобод громадян;
-
розгляду специфіки адміністративного контролю і нагляду як гарантій прав та свобод громадян.
Об’єктом дослідження виступають суспільні відносини, що виникають у процесі захисту прав та свобод людини і громадянина адміністративно-правовими способами.
Предметом дослідження є положення Конституції України, що мають пряме, безпосереднє відношення до питань адміністративно-правових способів захисту прав і свобод людини і громадянина, нормативно-правові акти, які визначають її адміністративно-правовий статус та способи захисту конституційних прав і свобод, правозастосовча практика судів, прокуратури, органів внутрішніх справ України, їх посадових осіб в даній сфері.
Логіка дослідження проблем, визначених у дисертації передбачає перехід від аналізу конкретних обставин, що впливають на становлення і розвиток адміністративно-правових способів захисту прав та свобод людини і громадянина до висновків загальнотеоретичного характеру.
Методологічною основою дисертації є сукупність методів і прийомів наукового пізнання, обумовлених метою та особливостями досліджуваної проблематики. Логіко-системний метод сприяв поглибленню понятійного апарату (розділ 1). За допомогою системно-структурного методу досліджено
адміністративно-правові способи захисту прав та свобод людини і громадянина як систему (об’єкт, суб’єкт та зв’язки між ними), структурні елементи об’єкта та суб’єкта правових відносин (розділи 1- 5). Суб’єктивно-об’єктивний метод використовувався при розгляді адміністративно-правових способів захисту прав та свобод людини і громадянина як цілісної системи (розділи 1 - 5). Історико-правовий метод застосовано при розгляді еволюції нормативно-правової бази щодо повноважень правоохоронних органів і судів в процесі захисту прав та свобод людини і громадянина від початку становлення даних установ і до сьогодення, в тому числі в Україні (розділ 1,3). Завдяки порівняльно-правовому методу встановлено рівень розвитку нормативно-правового регулювання адміністративно-правових способах захисту прав та свобод людини і громадянина. Запропоновано шляхи удосконалення адміністративного законодавства у даному напрямку (розділ 1 - 5). Статистичний метод використовувався для ілюстрації об’єму виконуваної роботи, досягнень і недоліків в процесі захисту прав та свобод людини і громадянина адміністративно-правовими способами (розділ 2- 5).
Відповідно до мети дисертаційного дослідження поряд з працями з теорії адміністративного права використовувалися наукові розробки з філософії, логіки, соціології, галузевих правових наук. Це дисертаційне дослідження пов’язане із загально-правими проблемами. Значне місце у ньому займають питання які стоять перед правознавцями у зв’язку з реалізацією конституційних норм, приведення законодавства України у відповідність з принципами і стандартами міжнародного права.
Нормативною та емпіричною базою дисертації стали норми Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти України і зарубіжних країн, узагальнення практики застосування адміністративного законодавства, публікації в періодичних виданнях, довідкові матеріали, статистика.
Наукова новизна одержаних результатів виражається в тому, що робота є першим в українській юридичній літературі комплексним теоретичним дослідженням проблем адміністративно-правових способів захисту прав та свобод людини і громадянина. Наукова новизна дисертації визначається постановкою нової проблеми, дослідженням ідей, тенденцій розвитку суспільних відносин в адміністративно-правовій сфері та напрямків удосконалення законодавства щодо захисту прав та свобод людини і громадянина адміністративно-правовими способами.
У дисертації обґрунтовується ряд питань, концептуальних з точки зору теорії адміністративного права і важливих для правозастосовчої практики:
-
дослідження проведено на основі положень Конституції України з урахуванням сучасних соціальних, політичних, правових і економічних положень сьогоднішнього дня, процесів входження України у світове співтовариство;
-
через критерії правової держави, виходячи із характеру нових суспільних відносин, обґрунтована система конституційних прав та свобод людини і громадянина, дана їх характеристика. Ця система в цілому охоплює всі сторони економічного, політичного, соціального і культурного життя громадян, відповідає стандартам, які визначені нормами міжнародного права, що дає можливість визнати їх загальнодемократичну спрямованість;
-
як правове явище (сукупність елементів і ознак, закріплених в нормах адміністративного права) розглянуто адміністративно-правовий статус прав та свобод людини і громадянина, що дозволило проаналізувати принципи, властиві даному статусу;
-
запропоновано визначення адміністративно-правових способів захисту прав та свобод людини і громадянина та їх систему;
-
здійснено новий підхід до розуміння соціального і правового змісту конституційного права громадян на оскарження, його правоохоронної, соціально-контрольної і управлінської функцій;
-
аналізується адміністративно-правова регламентація реалізації конституційного права на оскарження, як задоволення суб’єктивних інтересів через особисті дії та дії державних установ і їх посадових осіб;
-
обґрунтовуються особливості адміністративно-процесуального вирішення скарг громадян;
-
визначаються межі дії інституту адміністративної юстиції, її адміністративно-правові ознаки, як способу судового контролю за діяльністю органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, їх посадових осіб, захисту прав та свобод людини і громадянина;
-
через критерії розмежування від адміністративного процесу дається визначення адміністративного судочинства, як окремого інституту адміністративно-процесуального права;
-
пропонуються основні принципи адміністративного судочинства, властиві йому і відмежовуючи його від інших видів юридичного процесу, здійснення адміністративного судочинства пов’язується із стадіями, кожна із яких має свої особливості та завдання;
-
визначаються особливості наглядової діяльності прокуратури по забезпеченню прав та свобод людини і громадянина через повноваження адміністративно-правового характеру;
-
пропонується загально наглядову діяльність прокуратури, як структурну ланку правової держави звести до одного, визначеного законом завдання – захисту прав та свобод людини і громадянина з дотриманням установлених законом процедур і принципів;
-
представницька функція прокуратури визнається як адміністративно-правовий спосіб захисту прав та свобод людини і громадянина в адміністративному судочинстві, необхідним завданням якої є підтримання балансу прав та свобод громадян, суспільства і держави;
-
в межах правової держави пропонується розглядати конституційно-правові гарантії прав та свобод людини і громадянина як сукупність властивих їм принципів;
-
здійснено обґрунтування адміністративного контролю та нагляду як адміністративно-правових способів захисту прав та свобод людини і громадянина.
За результатами дисертаційного дослідження особистим внеском здобувача є:
-
підсумки комплексного аналізу конституційних прав та свобод людини і громадянина, їх систематизація, в основу яких покладено характер суспільних відносин, які знаходять своє відображення в Конституції України та конституційних законах;
-
юридична конструкція адміністративно-правового статусу прав та свобод людини і громадянина;
-
теоретичні висновки про те, що адміністративно-правові способи захисту прав та свобод людини і громадянина регулюються нормами адміністративного права, охоплюють різноманітні за змістом і об’ємом сукупності суспільних відносин, носять виконавчо-розпорядчий характер, обов’язковим учасником яких є громадянин. До них належать:
а) конституційне право громадян на оскарження;
б) судовий контроль та нагляд по захисту прав та свобод громадян;
в) загальнонаглядова діяльність прокуратури, представництво прокуро- ром інтересів громадян в адміністративному судочинстві;
-
розгляд конституційного права громадян на оскарження, як одного із найважливіших прав, що має адміністративно-правовий спосіб реалізації;
-
аргументація положень про те, що реалізація громадянином конституційного права на оскарження як адміністративно-правового способу захисту прав та свобод є реалізацією його суб’єктивних прав та законних інтересів, конкретизованих нормами адміністративного права;
-
обґрунтування необхідності запровадження адміністративно-правової регламентації судочинства за справами, що виникають із адміністративно-правових відносин;
-
визначення основних відмінностей адміністративного судочинства від цивільного, позовного провадження та провадження в справах про адміністративні правопорушення, його принципів та стадій;
-
обґрунтування наглядової та представницької функції прокурора в адміністративному судочинстві як адміністративно-правового способу захисту прав та свобод людини і громадянина;
-
пропозиції щодо вдосконалення законодавства, яке регулює процес судового провадження за справами, виникаючими із адміністративно-правових відносин та представницької функції прокуратури в даній сфері;
-
обґрунтування конституційно-правових гарантій прав та свобод людини і громадянина як першооснови їх юридичних гарантій.
-
результати комплексного аналізу адміністративного контролю та нагляду як адміністративно-правових гарантій прав та свобод людини і громадянина.
Теоретичне і практичне значення одержаних результатів виражається:
-
у науково-дослідницькій сфері – матеріали дисертації можуть послужити основою для подальшого наукового дослідження проблем захисту прав та свобод людини і громадянина;
-
у правозастосовчій сфері – висновки і пропозиції, що містяться в дисертації, можуть бути використані при вдосконаленні чинного законодавства, регламентуючого процес розгляду справ в судах, та справ, що виникають із адміністративно-правових відносин, а також регламентуючого правовий статус прокурора в процесі реалізації представницької функції в адміністративному судочинстві, для розробки проекту Адміністративно-процесуального кодексу України;
-
у правоохоронній сфері – запропоновані рекомендації спрямовані на розбудову системи адміністративних судів, удосконалення практики застосування адміністративного законодавства щодо захисту прав та свобод громадян;
-
у навчальному процесі – положення і висновки дисертації можуть бути використані при підготовці підручників, навчальних посібників з курсів “Адміністративне право України”, “Адміністративний процес” у викладанні відповідних навчальних дисциплін, науково-дослідницькій роботі викладачів, курсантів та студентів;
-
у правовиховній сфері – положення і рекомендації дисертації можуть послужити основою у роботі по підвищенню рівня правової культури громадян, професійного рівня працівників органів виконавчої і судової влад, правоохоронних органів.
Апробація результатів дослідження.
Результати досліджень автором використані при проведенні занять з навчальних курсів: “Адміністративне право України” в Херсонському юридичному інституті Національного університету внутрішніх справ, та в Національній Академії державної податкової служби України Державної податкової адміністрації.
Узагальнення, висновки і пропозиції дисертації щодо законодавчого забезпечення адміністративно-правових способів захисту прав та свобод людини і громадянина сформульовані в підготовленому дисертантом проекті Адміністративно-процесуального кодексу України і подані до Комітету правової політики Верховної Ради України, вони також використані в правоохоронній діяльності органів внутрішніх справ УМВС України в Херсонській області.
Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження знайшли своє відображення в індивідуальній монографії “Адміністративно-правові способи захисту прав та свобод людини і громадянина”, 24 статтях у фахових виданнях, виступах автора на науково-практичних конференціях.
Структура роботи. Відповідно до мети, предмета, логіки дослідження дисертація складається із вступу, п’яти розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел ( всього 461 найменування ). Повний обсяг дисертації становить 405 сторінок.
Основний зміст дисертації
У вступі наводяться положення, що розкривають актуальність теми дисертації, її необхідність і наукову новизну. Визначено мету, основні завдання, об’єкт і предмет дослідження, теоретичне та практичне значення дисертації, подається інформація про апробацію і публікацію результатів дослідження.
Розділ 1 “Права та свободи людини і громадянина, її адміністративно-правовий статус та способи захисту” присвячений аналізу системи конституційних прав та свобод людини і громадянина її адміністративно-правового статусу, визначенню понять адміністративно-правових способів захисту прав та свобод громадян.
Автор дисертаційного дослідження виходить із того, що формування юридичної конституції прав та свобод людини і громадянина, їх розвиток пов’язані, в першу чергу, з визначенням концепції правової держави та обумовлюється системою державних заходів економічного, політичного і правового характеру. Масштаби визнання захищеності прав і свобод громадян у державі обумовлюються шляхом її соціально-економічної організації, ступенями соціального розвитку, гуманізації та демократизації. Кожному типу історичного розвитку прав на території діяння держав властиве своє юридичне визначення людини як суб’єкта права. Законодавство також формулює уявлення про її права, свободи та обов’язки. Історія права - це історія розвитку уявлень про права людини від примітивних, недосконалих – до сучасних.
Дисертант стверджує, що вже сам аналіз змісту правових документів - Великої Хартії вольностей – 1215р., Петиції про права 1789-1791р., Загальної декларації прав людини - 1948р. показує шляхи та логіку формування юридичних конструкцій у сфері прав і свобод громадян, утвердження норм спочатку у соціально-обмеженому варіанті далі їх послідовний розвиток, збагачення змісту, поступове поширення на інші групи юридичних норм і до визнання досягнень розвинутих цивілізованих країн. Різницю ж між правами людини і правами громадянина вперше визначено у французькій “Декларації прав людини і громадянина”.
У дисертації підкреслюється, що процес демократичних перетворень привів до визнання загальнолюдських цінностей, проголошення концепції правової держави, її принципів, проголошених у Декларації про державний суверенітет України. До них належать: першочерговість, непорушність свободи особистості, її прав та інтересів, честі і гідності, її охорона та гарантованість, справедливий розподіл прав і обов’язків, а також взаємна відповідальність між особистістю і державою, наявність ефективних форм контролю та нагляду за здійсненням законів.
На думку дисертанта, основними заходами, що забезпечують реальність перерахованих принципів, є: повновладдя народу, широкий розвиток громадського самоуправління, підконтрольність, ефективність, підпорядкованість дій держави, її посадових осіб суспільству, виключення можливості надмірної концентрації влади в одній із гілок влад, реальна можливість для громадян та інших суб’єктів права захищати особисті права і законні інтереси в судовому порядку, відповідальність усіх посадових осіб за свої дії щодо кожного громадянина.
На основі аналізу висловлених точок зору дисертант прийшов до висновку, що перелік у Конституції прав та свобод громадян повинен відображати потреби суспільства, стимулювати розвиток державно-правових відносин, правової культури громадян. Права і свободи громадян мають створювати правові і фактичні умови життя особистості. Основними їх функціями є: демократична (участь особистості в управлінні суспільством); захисна (заборона втручання в особисте життя); інтеграційна (створення умов для інтеграції суспільства, взаєморозуміння всіх його членів); соціальна (визначення через права громадян прав державних органів до них); акісіологічна (проголошення системи цінностей, важливих для особи в суспільстві).
Аналіз у дисертації функцій прав та свобод людини і громадянина, а також її обов’язків приводить автора до закономірного висновку, що оптимальними вони є тоді, коли забезпечують рівновагу інтересів особистості в суспільстві, розв’язання можливих зіткнень таких інтересів. Якщо права та свободи людини і громадянина, а також можливості їх забезпечення активно взаємодіють зі станом суспільного розвитку і не відрізняються від домінуючих в суспільстві уявлень в даній сфері, то вони об’єктивні умови щодо реалізації інтересів особистості. Тільки в такому разі громадянин, використовуючи надані йому права та свободи, може не відчувати їх меж, установлених задля суспільних інтересів, сприймати покладені обов’язки як такі, що не відділяють особу від суспільства. За даних умов обов’язки стають природним доповненням прав особистості.
Конституційний обов’язок – це різновид юридичного обов’язку, який визначає передбачену законом міру необхідної поведінки людини. Юридичний обов’язок – важливий елемент правового статусу людини і громадянина, він є суттєвою частиною юридичного змісту правовідносин. Права особи без обов’язків залишаються незахищеними. Конституційні обов’язки – це різновид юридичних обов’язків, які визначають обов’язкову для всіх членів суспільства поведінку на території держави.
Досліджуючи проблему, автор дисертації стверджує, що прийняття права як рівності, рівної міри свободи людей включає в себе і розуміння справедливості, а це, в свою чергу, вказує на проблеми співвідношення понять “право” і “закон”. У контексті розуміння права і закону входить поняття справедливості. Так, право за визначенням справедливе, а справедливість – його невід’ємна внутрішня риса. Право – це носій справедливості в соціальному середовищі.
Права і свободи, встановлені державою, покликані забезпечити, перш за все, участь особистості у державному житті шляхом надання юридичних можливостей. Аналіз розмежування цих прав і свобод, з урахуванням практики їх застосування, дозволяє зробити висновок про характер співвідношення суспільства і держави, природи політичного режиму в даній державі. Права і свободи визначають зміст державної діяльності. І якщо в Конституції держави права і свободи громадян визначаються як найважливіші блага – це ознаки правої держави. Принцип поділу влад є гарантом стабільного функціонування органів державної влади. Правова культура є вищим духовним показником правової держави.
Автор дисертації зазначає, що правова культура суспільства – це елемент його загальної культури, який представляє собою спосіб людського співіснування в правовій сфері: способи правового регулювання суспільних відносин, форми взаємодії суб'єктів суспільних відносин, їх відношення до правопорядку. Відсутність розвинутої правової культури суспільства не дає можливості ефективно вирішувати соціально-економічні проблеми щодо забезпечення гідних умов життя людини, її прав і свобод. Правова культура, як явище соціальне, включає в себе комплекс елементів правового життя. До них належать: правовідносини; законність; правопорядок; правова поведінка; правосвідомість. Одним із найважливіших елементів культури людей виступає право, виникаюче на відповідному етапі розвитку соціальної системи. Процес виникнення права - об'єктивно необхідний етап в розвитку культури. Невід'ємним компонентом правової культури суспільства є права і свободи громадян, зафіксовані в нормах права. Це зразки, моделі поведінки у відповідності з якими особа, особистість оцінює свої вчинки. Якщо правова культура суспільства відображає спосіб діяльності людей, то права і свободи людини виступають як нормативне відображенні способу взаємодії людей один з одним і з суспільством. Одним із основних елементів змісту правової культури особистості є суб'єктивно-психологічне відношення до юридичних прав та обов'язків, їх практичне здійснення в правовій діяльності. Відношення громадян до прав та обов'язків є основним моментом в оцінці всієї сукупності правового життя.
Повага до права – основний компонент правової культури особи. Змістовними елементами даної категорії можна назвати: рівень правової інформованості особи, групи осіб, усього суспільства; оцінку системи права та правових приписів; ступінь поєднання особистих інтересів з загальнолюдськими; відношення громадян до діяльності юридичних установ, правопорядку на території міста, району, держави; престиж юридичних професій.
Автор дисертації приходить до висновку, що до суттєвих якостей прав та свобод людини і громадянина належить їх реальність. Це означає, що до цінностей, які визначені конституційними нормами, особистість повинна мати дійсний доступ, якщо тільки вона цього побажає. У свою чергу проблема реальності прав і свобод людини і громадянина пов'язана з проблематикою їх меж, тобто свобода одного не повинна означати несвободу іншого. Можна вважати справедливим той принцип, що обмеження прав і свобод громадян можливі лише в абсолютно необхідних межах. Дуже важливим є також піклування про те, щоб ті, хто підлягають обмеженням, знали і розуміли їх причини.
Аналіз статей другого розділу Конституції України дає змогу в дисертації класифікувати права та свободи людини і громадянина, виходячи з характеру суспільних відносин, які вони відображають, на такі групи: а) громадянські права та свободи; б) політичні права та свободи; в) соціальні права та свободи; г) економічні права та свободи; д) культурні права та свободи. Вказаний перелік, на наш погляд, в цілому охоплює всі сторони, економічного, політичного, соціального і культурного життя і відповідає загальновизнаному їх переліку в нормах міжнародного права, що дає можливість визнати їх загальнодемократичну спрямованість, та відслідкувати динаміку розвитку.
Значне місце у дисертації приділяється адміністративно-правовому статусу прав і свобод громадян, який є самостійною сукупністю елементів, закріплених в нормах адміністративного права. В дисертації обґрунтовується точка зору, що такими елементами є адміністративна правоздатність, як визначена державою здатність мати права, передбачені адміністративно-правовими нормами, та адміністративна дієздатність як можливість громадян реалізовувати своїми діями конституційні права і обов’язки, конкретизовані у нормах адміністративного права.
Дисертант стверджує, що адміністративно-правовий статус громадян базується на основі властивих йому принципів, тобто основополагаючих ідей, керуючих начал, покладених в основу адміністративно-правового регулювання суспільних відносин. На думку автора дисертації, до них належать: всеоб’ємність і повнота прав і свобод громадян; пріоритетність прав і свобод громадян; поєднання інтересів особи з державними і суспільними; гласність та інформованість; динамізм прав та свобод громадян; рівність громадян перед законом; право на захист і правову допомогу; неможливість скасування та звуження прав та свобод громадян. У дисертації наголошується, що адміністративно-правовий статус прав і свобод людини і громадянина поділяється на загальний, спеціальний та індивідуальний, які знаходяться у відповідному зв’язку з конституційним статусом.
Забезпечення і захищеність прав та свобод людини та громадянина є основою правової держави. Адміністративно-правові способи захисту прав та свобод людини і громадянина за змістом та об’єктом охоплюють суспільні відносини в різних сферах життєдіяльності держави. Їх особливістю є те, що вони виникають в процесі виконавчо-розпорядчої діяльності державних органів. На наш погляд до них належать:
1) конституційне право на оскарження;
2) судовий контроль та нагляд по захисту прав та свобод громадян;
3) загальний нагляд прокуратури, представництво прокурором інтересів громадян в адміністративному судочинстві.
В адміністративно-правових відносинах щодо реалізації конституційних прав громадян на оскарження в процесі судового контролю та нагляд по захисту прав і свобод громадян, представництва прокурором інтересів громадян в адміністративному судочинстві, безпосередніми і обов’язковими учасниками даних правовідносин є громадяни.
Розділ 2. “Конституційне право громадян на оскарження” присвячений аналізу змісту і функціям конституційного права громадян на оскарження як суб’єктивного права, та правового механізму, його реалізації.
З точки зору автора дисертації, цінність конституційного права на оскарження, як права суб’єктивного, полягає саме в тому, що воно забезпечує кожному громадянину використання соціального блага і дозволяє йому задовольняти відповідні інтереси. Уявляється, що зміст конституційного права громадян на оскарження, як адміністративно-правового способу захисту прав та свобод людини і громадянина включає соціальний і правовий елементи. Його соціальний зміст характеризується тим, що в ньому виражається міра можливої поведінки громадянина з метою задоволення своїх суб’єктивних інтересів, а відтак інтересів соціальних. Можливість даного поєднання інтересів гарантується демократичними процесами, що проходять в державі в різних напрямках (політичними, культурними, правовими, економічними).
Правовий зміст конституційного права громадян на оскарження обумовлюється його об’єктивністю. Можна сказати, що Конституція вказує на загальний об'єм права на оскарження. Така загальність передбачає стабільність, тобто запрограмованість на тривалий час використання. Конституційна можливість оскарження конкретизована в діючому законодавстві, але вона не зменшує для громадян України права на оскарження, встановленого Конституцією. Саме завдяки такій конкретизації підтверджується її значимість і цінність для громадян.
Зміст права громадян на оскарження не є незмінним - навпаки, він постійно змінюється. Тому в процесі його характеристики необхідно звертати увагу на напрямки розвитку. І якщо говорити про право на оскарження як конституційне право, то слід вказати в першу чергу на те, що виміри поведінки громадян тут досить широкі. У процесі розвитку суспільних відносин на території України будуть виникати нові фактичні можливості реалізації громадянами права на оскарження дій і рішень органів, установ, їх посадових осіб. Особливі надії в цьому напрямку ми покладаємо на запровадження і розвиток інституту адміністративної юстиції.
Дослідження даної проблеми дає змогу прийти до висновку, що конституційне право громадян на оскарження включає в себе наступні функції: правоохоронну; соціального контролю, участі громадян в управлінні державними процесами. На думку автора дисертації, наявність та фактична реалізація даних функцій дає можливість зрозуміти роль і значення конституційного права громадян на оскарження.
Правоохоронна функція означає, що, керуючись діючим законодавством, громадянин через скаргу повідомляє компетентні органи, їх посадових осіб про порушення законодавства, що встановлює права та свободи громадян, а також про умови та обставини даних порушень.
Функція соціального контролю розкриває те, як громадяни впливають на покращення і удосконалення роботи підприємств, установ та організацій, до яких вони звертаються. В процесі реалізації даної функції громадяни реалізують ще одну, тісно пов’язану з попередньою. Вони, вільно висловлюючи свою думку, повідомляють про свої потреби та інтереси.
Якщо право громадян на оскарження виступає як засіб соціального контролю незалежно від того, в якій скарзі громадянина воно буде реалізовано - в обґрунтованій чи необґрунтованій, то стосовно тільки обґрунтованих скарг можна говорити про дане право як засіб усунення недоліків в роботі органів, їх посадових осіб.
Функція участі громадян в управлінні державними процесами проявляється через можливість і за допомогою скарги усувати недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій (посадових осіб). Якщо це право вважати політичним, то можна зазначити, що в його змісті є суспільний інтерес, який поєднується з особистим інтересом громадянина щодо участі в управлінні справами держави і суспільства. Демократична правова держава має бути зацікавленою в участі громадян в такому управлінні, бо це є стимулом у розвитку демократичних суспільних відносин, по-перше, а по-друге, ще й способом захисту прав і свобод людини та громадянина.
Конституційне право громадян на оскарження, забезпечуючи особистий інтерес окремої особи по захисту порушеного права чи законного інтересу, реалізує безпосередню участь громадян в управлінській сфері. Кожна реалізована скарга громадянина це не тільки захист порушеного права і законного інтересу, але одночасно і виправлення недоліків, попередження порушень законності, реальний факт врахування точки зору окремої особи, його участі в управлінській діяльності, підприємств, установ, організацій.
З нашої точки зору, реалізація громадянами конституційного права на оскарження є реалізацією його суб’єктивного права, задоволення законних інтересів, яке здійснюється через особисті дії та дії державних установ, їх посадових осіб. Право на оскарження реалізується громадянами лише тоді, коли вони вважають, що порушено або порушується його суб’єктивне право чи законний інтерес.
Реалізація суб’єктивного права – це задоволення громадянином інтересів, визначених правом. Здійснюється воно через позитивні дії громадянина, а також органів, установ, організацій, їх посадових осіб. Необхідність у захисті інтересів виникає лише тоді, коли така реалізація неможлива, тобто коли суб’єкт, що має забезпечити реалізацію, не виконує своїх функцій. Звідси поняття “захист” не потрібно урівнювати з поняттям “реалізація” суб’єктивного права. Захист у цьому процесі займає самостійне місце, він є окремою стадією, яка має свою мету і завдання, встановлені нормативними актами. Інтерес громадянина на оскарження є для нього найближчим, найважливішим. Саме він змушує особу реалізовувати право на оскарження.
У процесі реалізації права на оскарження інтерес громадянина на захист свого права може бути задоволеним лише в тому випадку, коли скарга громадянина обґрунтована, інакше кажучи, якщо в ній вказано на дійсні, реальні, а не придумані факти порушення прав і законних інтересів. Якщо ж скарга громадянина не обґрунтована, то інтерес до її захисту об'єктивно не може бути задоволеним. У такій ситуації не може бути задоволеним і інтерес громадянина щодо участі в управлінській сфері.
Автор дисертації наголошує, що недостатньо вказати тільки на інтерес в процесі реалізації. Важливо ще дати відповідь на питання про те, як реалізується дане право. Виходячи з характеру та змісту права громадян на оскарження, опосередкованих законодавством, дане право реалізується як безпосередньо через загальні конституційні правовідносини, так і визначені кримінально-процесуальними, цивільно-процесуальними і адміністративно-процесуальними нормами. Можливість безпосередньої реалізації права громадян на оскарження як конституційного права, обумовлено тим, що Конституція України є певною мірою самостійним правовим регулятором суспільних відносин.
Широка можливість оскарження, що є змістом конституційного права на оскарження, передбачає не одного суб'єкта, а широке коло підприємств, установ, організацій, посадових осіб, до яких громадянин може звернутися зі скаргою з метою реалізації цього права. Отже, кількість конкретних правовідносин, учасником яких є громадянин, - велика. Тому як суб'єкту в процесі реалізації конституційного права на оскарження йому протистоїть не один орган, а держава – як система органів. Тобто дане право реалізується в загальних правовідносинах.
З нашої точки зору конкретизація в нормах адміністративного права, конституційного права громадян на оскарження – це визначення його статусу через правовідносини з юридичними і фізичними особами, починаючи із подачі скарги і до задоволення претензій, висловлених громадянином у ній.
Розділ 3. “Судовий контроль та нагляд по захисту прав
