Таврійський національний університет ім. В.І. Вернадського

Бекірова Лейля Сафетівна

УДК 130. 2:392 (477. 75)

РЕГУЛЯТИВНО-КРЕАТИВНА ФУНКЦІЯ ТРАДИЦІЇ В ЕТНОКУЛЬТУРІ (НА МАТЕРІАЛІ ДОСВІДУ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО НАРОДУ)

09.00.04 - філософська антропологія, філософія культури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Сімферополь – 2004

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі філософії Таврійського національного університету ім. Вернадського Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор

Лазарєв Фелікс Васильович,

Таврійський національний університет ім. В.І. Вернадського

завідувач кафедри філософії

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Воєводін Олексій Петрович,

Східноукраїнський національний університет

імені Володимира Даля,

завідувач кафедри філософії культури і культурології

кандидат філософських наук,

Суходуб Тетяна Дмитрівна,

Центр гуманітарного освіти НАН України,

професор кафедри філософії науки і культурології

Провідна установа - Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

кафедра філософії філософського факультету

Захист відбудеться “12” листопада 2004 р. о 14 год. на засіданні

спеціалізованої ради К 52.051.01 у Таврійському національному

університеті ім. В.І. Вернадського за адресою: 95007 м. Сімферополь, пр.

Вернадського, 4, зал засідань.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Таврійського національного університету ім. Вернадського (Сімферополь, пр. Вернадського, 4)

Автореферат розісланий “11” жовтня 2004 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради К 52.051.01 О.І. Кремінський

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. XX століття, як відомо, гостро порушило питання про виживання людства. Не викликає сумніву, що ця проблема буде не менше актуальною і для XХI століття. Учені і філософи усього світу думають над нею у різних площинах: екологія довкілля, сутність людини, природа соціуму і т.д. Все це так чи інакше пов'язано з глобальною проблематикою.

Ключовою проблемою в цьому величезному колі питань є проблема духовності. Якщо збережеться духовне начало як важлива складового життя соціуму - збережеться і людство. Якщо воно стане найважливішим, домінуючим - людству призначено не тільки вижити, але і процвітати в гармонії з навколишнім світом.

Носієм духовності виступає не тільки релігія. Загальнолюдські духовні цінності відображають відшліфовані століттями традиції, обряди, норми, правила, що нерідко втілюються в національні форми, але за своєю суттю несуть загальнолюдське, гуманістичне начало. Релігія, певною мірою, вторинна стосовно соціальних інститутів такого роду, тому що в процесі становлення і поширення релігійна ідея, пристосовувалась до національних умов і особливостей, асимілює багато рис побуту, традицій, культури етносів що її прийняла. Тому у свідомості деякої частини людей не завжди національні традиції чітко відокремлюються від релігійних вірувань і обрядів, тим більше, що у суспільстві паралельно з'являються традиції вільнодумства, критичного відношення до догматів і культу.

Поширене бачення виходу з технократичної безодні, у яку котиться людство, - культура. Насправді ж усе є набагато складнішим. Культура сама стає жертвою й інструментом відчуженої від людини технократичного середовища. Жертвою - тому що не випадково говорять уже “про екологію культури ”, засобом - тому що комерціалізація мистецтва, “маскульт” та інші породження шаблону і низького смаку лише прискорюють цю загальну кризу.

“Тому до природи!” - закликав Ж.-Ж. Руссо на зорі науково-технічної цивілізації. “Тому до традицій”, - можна було б так перефразувати це гасло в передбаченні обвального процесу експансії бездуховної, що підкоряє собі особистість псевдокультури. Раніше марксисти стверджували, що все це “згубний вплив Заходу”. Тепер очевидно, що перед нами породження трьох стовпів цивілізації: ринку, технократичного мислення і масового виробництва.

Традиції виявляються зараз надзвичайно актуальними і для того процесу державного будівництва, що відбувається в Україні й інших країнах СНД. Як показує практика багатьох розвинутих країн, роль традицій незамінна в моральному і патріотичному вихованні, створенні сприятливого соціально-психологічного клімату і, нарешті, у процесі культурної ідентифікації, у формуванні національної самосвідомості. Досвід кримськотатарського народу може виявитися в цьому значенні корисним і на Україні. Навіть у найскладніших умовах життя кримськотатарський народ не розгубив свої національні культурні досягнення, національну самобутність і цілісність саме тому, що досить строго і послідовно виконувалися заповідані предками обряди, традиції і правила співжиття.

У дисертації не тільки докладно описуються найважливіші традиції кримських татар, але і вичленовується, уперше в нашій літературі, та система цінностей, що стоїть за цими ритуалами, правилами і нормами. При цьому виявляється, що дана система цінностей уміщує в собі і загальнолюдський зміст.

Є всі підстави стверджувати, що досвід збереження національної самобутності, накопичений у XX і ХXI ст. кримськими татарами, є унікальним. Це своєрідна соціальна лабораторія, роботу якої, я, як представниця кримськотатарського народу, спостерігаю зсередини. Теоретичні результати, що тут отримані, безумовно представляють певну цінність не тільки для інших народів, але і для самого кримськотатарського співтовариства, що останнім часом почав утрачати зв'язок із своїми джерелами і як результат - свою національну самобутність.

Загалом слід зазначити, що культурно-історична сутність традицій, обрядів, звичаїв і їхній зв'язок із ціннісними орієнтаціями особистості, з аксіологічними проблемами в рамках даного соціуму, також як і соціальна природа традицій як і раніше залишається дуже серйозним питанням. Більш того, останні роки в цілому ряді країн зростає інтерес до національних звичаїв і обрядів, а також до того, що ховається за їхнім змістом. Як свідчить історія, подібне явище звичайно характерно для соціальних спільностей, що переживають ту або іншу кризу. Для нашого часу - це насамперед криза моральна. Вона породжує громадське відчуття нестабільності, безнадійності як в окремих людей, так і в цілих народів. Песимістичний соціально-психологічний умонастрій певних шарів нації обумовлюється не тільки гострими об'єктивно існуючими проблемами, але і втратою колишніх орієнтирів, ідеалів і авторитетів. Орієнтаційна криза, аварія надій на швидкий прогрес в умовах трансформації соціальних ідеалів і світоглядних парадигм змушує “творчу меншість” (Тойнбі) шукати опору в сім'ї, етносі і релігії, тобто в тих структурах, що пов'язані з ідеєю вічних цінностей. Ці соціальні інститути існують протягом багатьох століть і навіть тисячоліть, а найголовніше, що вони тісно переплетені зі світом повсякденності, із побутом, як найбільш стійкою сферою життєдіяльності.

Звертання до традицій, які є носіями багатовікового духовного досвіду, дає можливість знайти морально-психологічну опору, що допомогла б позбутися почуття нестабільності, причому без спеціальних процедур, тому що в більшості випадків вони діють автоматично і, отже, відпадає необхідність у постійній рефлексії. Існування “стандартних” правил поведінки для усіх, у тому або іншому відношенні “стандартних випадків”, має найглибший соціальний, культурний зміст…“ Колективний досвід поколінь, переданий кожній людині вихованням, задає програму стереотипних дій для стереотипних ситуацій, звільняючи мозок для неординарних колізій, для судження про дії, що справді не повинні бути трафаретними”, - відзначають Ю.Бромлей і Р.Подольний1.

Різне розуміння суті та ролі традицій у суспільному розвитку нерідко породжують гостру полеміку. Дискусії продовжуються і зараз. Тим часом, існує методологія, що не тільки пояснює джерела і причини різного бачення природи традиційної духовності та її форм, але й здатна примирити (при наявності певних умов) навіть протилежні, на перший погляд, точки зору. Інтервальна концепція (Ф.В. Лазарєв, М.К. Трифонова) стверджує, що існування обгрунтованих, але різних по - своєму способи бачення підходів до досить складного об'єкту вивчення є закономірним наслідком його поліморфічності2.[Лазарєв Ф. В., Трифонова М. К. Философия. - Симферополь: Сонат, 1999. - 352 с.]. Так, кожна з названих вище теорій має право на існування поряд з іншими, тому що вивчає певний зріз даного феномену, акцентуючи увагу на конкретному його інтервалі. Відзначимо, що відомості й істини, установлені тим або іншим напрямком, нерідко непоправні у рамках іншого підходу до об'єкта і досить самостійні. Але оскільки традиції являють собою багаторівневий, поліфакторний, різноплановий об'єкт - саме дослідження в різних вимірах дає можливість більш-менш повного відображення його в науковому пізнанні. Один із плідних підходів, що інтегрують ряд аспектів, можна позначити як “кібернетичний” або “гомеостазисний”. Традиції тут розглядаються як соціальний інститут, що здатний забезпечити стійку поведінку індивіда, соціальної групи або національного співтовариства у рамках певних природно-біологічних і соціально- _____________________

1) Бромлей Ю., Подольный Р. Создано человечеством. - М., 1984. - С. 265.

2) Лазарєв Ф.В., Трифонова М.К. Философия. - Симферополь, 1999. - С. 152.

історичних умов, сприяти виживанню і збереженню себе в потоці часу. Саме зазначений підхід застосований у даному дисертаційному дослідженні.

Зв'язок із науковими програмами, планами, темами. Робота виконана з урахуванням положень національної програми України “Освiта”. Дослідження з дисертації проводилися відповідно до комплексної теми кафедри філософії Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського “Філософські підстави сучасної соціо-культурної парадигми” (державний реєстраційний номер: № 0100U001117).

Ступінь наукової розробленості. Традиції як стійкі архетипи буття давно цікавлять не тільки етнографів, істориків, але і філософів. На Сході, зокрема в Давньому Китаї, учення про традиції займає центральне місце в етико-політичній системі Конфуція - учення лі (етикет). У Європі, у давньогрецькій філософії, воно втілюється в поняття этоса. Про этос як про вдачу людини і звички говорили відомі давньогрецькі філософи - Сократ, Платон і Арістотель. Для переважної більшості мислителів Нового часу - Монтеня, Локка, Монтескє, Гельвеція й ін. - характерний підхід, що розглядає традиції в літературно-історичних, етнографічному аспектах. Однак, до середини ХУIII ст. проблема традиції не змогла стати предметом спеціального умогляду.

Інтенсивні дослідження у сфері вивчення традицій різних народів почалися з розвитком капіталізму, чому в певній мірі сприяли географічні подорожі і відкриття, а також завойовницькі війни. Звичаї і традиції стають предметом окремих гуманітарних дисциплін: етнографії, лінгвістики, психології, літературознавства, юриспруденції і т.п. Навіть у філософію уводиться спеціальне поняття “етологія” ( Д. Мілль, В.Вунд) для позначення наукової галузі, що досліджує звички і вдачі людей. Але слабкий зв'язок наук між собою приводить до того, що проблема традиції не одержує належного цілісного вивчення. Вона розглядається винятково відповідно до предмету й інтересу тієї або іншої галузі знання.

Починаючи з другої половини 18 ст. і особливо в першій половині 19 ст., у зв'язку з розвитком позитивістської соціології, традиційознавство стає предметом вивчення різних філософських напрямків і шкіл. Еволюціоністську інтерпретацію одержують звичаї і традиції у творчості Е.Тайлора, Дж.Фрезера, Л.Моргана, Г.Спенсера. Особливе місце проблема традиції займає в позитивістській соціології ( Е.Дюркгейм, Л.Леві-Брюль). Місце і функції звичаїв у людській культурі намагаються з'ясувати представники так званої історичної школи ( Ф.Боас, А.Кребер, К.Клахкон, Л.Уайт). Дуже тісно з останніми пов'язані і представники функціональної школи (А.Редкліфф-Браун, Б.Малиновський). З. Фрейд і К. Юнг створюють психоаналітичну концепцію звичаїв. Із позицій “філософської соціології” намагається осмислити роль звичаїв у житті індивідів іспанський екзистенціаліст Х.Ортега-і-Гассет. Особливе місце учення про традиції займає в структурній етнології та лінгвістиці (К. Леві-Строс і його послідовники). У зв'язку зі зрослим інтересом у філософії до проблем соціального управління традицію розглядають як особливого роду панування поряд із легітимним і харизматичним (М.Вебер). Важливе місце проблема традиції займає в герменевтиці (Г.Гадамер). Марксизм розглядає традицію як деякий закон, який “гальмує” прогресивний розвиток суспільства.

У Росії, в Україні і, зокрема, у Криму інтерес до проблеми традиції був продиктований насамперед проблемою самовизначення російського, українського і кримськотатарського народів... Серед російських мислителів можна виділити І.Є. Забєліна, В.М. Хвостова, Н.Я.Данилевського, А.А.Богданова, В.В.Радлова, Г.Г.Шпетта й ін. В Українї про роль і значення традицій міркували такі відомі філософи, учені, письменники і політичні діячі, як Г.С.Сковорода, М.І.Костомаров, Т.Г. Шевченко, Л.Українка, П.Чубинський, М.М.Коцюбинський, М.П.Драгоманов, О.А.Потебня й ін. Культурою і побутом кримських татар особливо цікавилися прибулі на службу в Крим дипломати, мандрівники, письменники і вчені. Особливий інтерес для нас представляють спостереження Рубрука, Барбаро, В.Б.Броневського, Е.Челебі, Тунманна, М.Литвина, П.І.Сумарокова, А.Н.Самойловича, Є.А.Маркова, В.Х.Кондаракі, А.Кримського, Г.А.Бонч-Осмоловського. Серед кримськотатарських учених і політичних діячів, що цікавилися звичаями й обрядами свого народу, особливо хотілося б відзначити І.Гаспринського, О.Акчокракли, У.Боданінського, Х.Каралезлі, А.Озенбашли.

У останні роки з'явилися монографії, статті і дисертації, у яких автори з різних точок зору намагаються осмислити ті або інші особливості традиції як багатогранного феномена. Певний інтерес у даному відношенні представляють роботи С.А.Арутюнова, О.Е.Бойцової, Б.М.Бернштейна, Б.В.Власової, А.І.Горячової, С.Єсенгельдієва, Б.С. Єрасова, Д.Б. Зільбермана, П.П.Кампарса, В.М.Капчелі, В.М.Каїрова, Е.С.Маркаряна, О. А.Осипової, В.Д.Плахова, І.В.Суханова, К.С.Саригуляна, Д.М.Угриновича, Е.Шацького,К.В.Чистова, Б.Х.Цавкілова й ін.

Мета і задачі дослідження. Мета дисертаційної роботи - на прикладі однієї системи національних традицій (у даному випадку кримськотатарської) простежити, як забезпечується життєстійкість тієї або іншої соціальної спільноти (народу, групи) і окремої особистості.

- Мета дослідження припускає рішення наступних задач: аналіз сучасних уявлень про соціальний статус і сутність традицій, їхніх функцій і ролі в житті національних співтовариств; розгляд співвідношення поняття “традиція” у системі категорій культури;

- визначення - на прикладі кримськотатарського етносу - ролі і значення традицій у формуванні певного типу особистості та її ціннісних орієнтацій;

- порівняння деяких кримськотатарських традицій із традиціями інших народів (із тим, щоб досліджувати можливості вичленування загальних аксіологічних установок і регулятивно-креативних функцій);

- вичленування загальнолюдських екзистенціальних-ціннісних аспектів різних традицій і їхньої виховної ролі.

Об'єкт дослідження - стійкі архетипи етнічної свідомості, закріплені в обрядах, ритуалах, традиціях і повсякденному укладі життя.

Предмет дослідження - регулятивно-креативна функція традиції на матеріалі досвіду кримськотатарського народу; деякі форми національної і родової поведінки, що зберігають накопичений духовний досвід і передають його наступним поколінням.

Теоретико-методологічну основу дослідження складали:

- порівняльно-історичний метод, за допомогою якого були викладені і зіставлені в їхньому еволюційному розгортанні основні теорії традиції у філософії культури;

- системний підхід, що дозволив розглянути регулятивно-креативні функції традиції не самі по собі, а як елемент культури загалом;

- інтервальний підхід, що забезпечує можливість аналізу досліджуваного об'єкта як багатомірного феномена в різних пізнавальних перспективах.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що:

- уперше до аналізу різних теорій традиції (соціологічна, психоаналітична, культурологічна, еволюціоністська й ін.) застосований інтервальний підхід. При цьому показано, що при критичній оцінці відповідних теорій мова повинна йти не про доказ неспроможності цієї теорії, а про застосування до неї відповідної сфери придатності, тобто тієї сфери життєдіяльності людей, тих історичних умов, у яких дана теорія виявляється найбільше адекватною; узяті разом ці теорії доповнюють одна одну, створюючи спектр, що охоплює все проблемне поле дослідження;

- висунуто й обгрунтовано нове соціокультурне тлумачення природи традиції, що названо “гомеостазисним” або “кібернетичним”. Суть його полягає в тому, що воно сфокусовано на виявленні ролі традиції у виживанні етносу, у збереженні життєстійкості тієї або іншої соціальної спільності людей;

- поряд із дослідженням традицій кримськотатарського народу в їхній специфіці виявлено і їх загальнолюдський, гуманістичний зміст, а також показано, що досвід (часом трагічний) кримських татар може бути глибоко повчальним і для інших народів і етнічних спільнот; це дозволило теоретично обгрунтувати перехід від національного до наднаціонального рівня;

- висунута й обгрунтована на конкретних прикладах і фактах ідея про те, що сучасний науково-технічний прогрес, який вимагає максимальної мобілізації таких людських якостей, як працьовитість, чесність, відповідальність і т.п., не суперечать традиційному суспільству; більш того, саме ті з них, де звичай і норми здавна підтримують повагу до праці, до сімейної консолідації і відповідальності, виявилися максимально пристосованими швидко адаптуватися до нових вимог НТР і обумовити в кінцевому результаті “економічне чудо”;

- гомеостазисна концепція дозволила сформулювати важливий для сучасного світу висновок: у рішенні глобальних проблем, що стоять перед людством, не можна недооцінювати або ігнорувати ролі традицій; відшліфований століттями механізм виживання і зберереження вищих духовних цінностей окремих етносів, який сьогодні здатний допомогти вижити людству загалом.

Теоретичне і практичне значення дисертації. Теоретичні результати дослідження, що обгруновані у дисертації, можуть знайти застосування у галузі культурології, філософської антропології, філософії культури і соціальної філософії. Результати дослідження можуть бути використані при розробці курсів із філософії культури і філософської антропології. Крім того, матеріали дисертації мають практичне значення для кримськотатарської культури, оскільки досить докладно описується ціла низка традицій, обрядів і показуються їхнє значення і роль у вихованні молоді і зберіганні духовних цінностей народу. Характерно, що за матеріалами опублікованих статей пройшли дискусії у кримській пресі та газеті “Голос Крыма”. Передбачається, що в контакті з кримськотатарськими культурними товариствами намічене проведення науково-практичних конференцій, семінарів.

Особистий внесок здобувача є достатнім. Концепція, зміст, висновки дисертації і тексти опублікованих статей розроблені і викладені автором самостійно.

Апробація результатів дисертаційного дослідження: основні результати дослідження одержали апробацію в ході доповідей на аспірантському і методологічному семінарах кафедри філософії ТНУ ім. В.І. Вернадського, на міжнародному семінарі “Теория и методология творчества” (Сімферополь, 23 - 25 вересня 1992 р.), а також конференціях “Феномен отчужденности в разных культурных парадигмах” (Сімферополь, 21 -25 вересня 1993 р.), “Российская классическая философия и современность” (Сімферополь 23 - 24 травня 2002 Р.), “Актуальные проблемы современности: культура, политика, философия” (Сімферополь, 21 -22 квітня 2003 Р.), “Разум в постклассическую эпоху: антропологические перспективи” (Симферополь, 21 -24 травня 2003 Р.), “Світогляд і трансформації сучасного товариства” (Симферополь, 22 - 25 сентбря 2004 Р.), читання курсів “Філософія”, “Історія філософії”, спецкурсу “Середньовічна арабомовна філософія мусульманського
Сходу” для студентів філософського факультету ТНУ ім. В.І Вернадського в період із 2000 по 2004 р.м., у періодичних виданнях ТНУ, СевНТУ, а також газети “Голос Крыма”, журналу “Къасевет”.

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження викладені в 12 публікаціях - чотирьох статтях у виданнях, зареєстрованих ВАК України, трьох тезах доповідей на міжвузівських конференціях , 5 – газетних статей.

Обсяг і структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, що об'єднують шість підрозділів, загальних висновків, списку використаної літератури, що включають 295 найменувань. Повний обсяг дисертації складає 199 сторінок, із яких 180 займає основний текст.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ.

У вступі обгрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, характеризується ступінь її наукової розробленості, виділяються об'єкт і предмет дослідження, перераховуються основні методи, використані в дисертації, формулюються мета, задача, а також положення, що складають новизну дослідження.

У розділі 1 “Регулятивна функція традиції в процесі зберігання культури” здійснюється спроба осмислення соціального статусу традиції в системі суспільних відносин. У підрозділі 1.1. “Поняття традиції в системі категорій культури” наводяться основні концепти традиції в сучасній філософії і дається класифікація понять, що визначають сутність традиції. Тут описані різні підходи в трактуванні розуміння суті і ролі традицій у суспільстві. Одні автори, приміром, такі, як І.В. Суханов, В.М. Капчеля, А.І. Горячова, Н.М. Закович, схильні протиставляти поняття “традиція” і “звичаї”. Вони аргументують свою точку зору тим, що ці феномени в суспільстві виконують різні функції: звичаї звернені до людини безпосередньо шляхом детальних розпоряджень дій у конкретних ситуаціях, традиції - до духовного світу людини. Отже, їхня дія опосередкована через формування духовних якостей, які вимагаються цими відношеннями. Інші ж, навпаки, думають, що між поняттями “традиція” і “звичай” не існує принципової різниці, тому що головна їхня особливість полягає у відтворенні людської діяльності. До такого висновку, поряд із В.Д. Угриновичем приходять такі дослідники проблеми традиції, як І.А. Блінков, П. Варлигін, і. Вакуров, Б.Х. Цавкілов. Представники третього напрямку (Е.А. Баллер, Ю.В. Бромлей, Е.С. Маркарян, В.Д. Плахов і ін.) схильні розглядати традицію як деяке інтегральне явище, що включає в себе звичаї, обряди, ритуали і цілий ряд стереотипизованих форм людської діяльності Однак необхідно відзначити, що семантичне поле цих понять не завжди збігається. Існування різних підходів до проблеми традиції говорить про те, що ми маємо справу з досить складним об'єктом дослідження. Центральним поняттям, що виражає регулятивну функцію традиції, є поняття культурної норми. Як традиції виступають так названі мотиваційні норми, що задають не тільки певні моделі дій, але і стандарти переконань, вірувань, переваг і т.п. Необхідною умовою дієвості норми є обгрунтованість із погляду відповідності прийнятим у даному суспільстві цінностям та ідеалам, стосовно яких норми виконують підлеглу, інструментальну роль. Обговорюючи проблему традиція й цінності в дисертації підкреслюється, що цінності визначають родову сутність традиції і вони ж утворять, - у наведеній нами класифікації, -інтервалоутворюючий принцип. Далі описана специфіка звичаю, що полягає у відтворенні доцільних дій людей у побуті, у сім'ї і т.д. Для звичаїв характерна детальна регламентація поведінки індивідів як у трудовій, так і в невиробничій (тобто побутовій сфері). Він має характер імператива (“Так робили раніше”, “Так установили предки”). Цей стереотипизований спосіб поведінки дуже сильно впливає на виховання дітей і формування певного типу особистості. Потім аналізуються поняття “обряд” і “ритуал”. Описано систему символічних дій - обрядів, що не дають прямого результату, але викликають у їхніх учасників ті або інші почуття, настрої, способи, формують певні думки й уявлення. Обряди звичайно супроводжують важливі моменти життя (народження, одруження, смерть) і виробничої діяльності людського колективу. У цих “вузлових точках” суспільство пред'являє людині певні вимоги. Дії можуть стати обрядовими лише тоді, коли їхнє символічне значення стане загальновизнаним у суспільстві. Одним із різновидів обряду є ритуал. На відміну від обряду, що формує ціннісні орієнтації і моральні якості індивіда, ритуал позбавлений прямого утилітарного і самооцінного значення. Але символічні дії, якими щільно окутане наше життя, виконують винятково важливу роль самим фактом існування, суворою необхідністю тих ситуацій, у яких вони виконуються. Цим затверджується порядок взаємовідносин між людьми. Традиція, міф і обряд між собою взаємозалежні. В умовах, коли були відсутні інші механізми утримання, збереження і передачі колективного досвіду, єдиним способом комунікації були ритуал і слово (міф). Як розповідь традиція виступає у формі міфу . Традиції, міфи й обряди, формуючи певний світогляд у свідомості наших предків, виконували ряд дуже важливих функцій. Серед них - функція соціального управління, санкціонування суспільних відносин, забезпечення стабільності в суспільстві, виховна й ін. Далі описані особливості свята як основного механізму функціонування традиції. У філософії закріпилося визначення свята як “первинної форми культури” (М. Бахтін). Історично свято пов'язане з появою вільного часу і з ідеєю достатку їжї. Завдяки своїй масовості свято є одним з основних способів зберігання традиції. Особливістю свята є певний психологічний настрой, коли в структурі свідомості відбуваються, неможливі в повсякденний час, перетворення, виникає відчуття повноти індивідуального і колективного життя. Іншою, не менш важливою, особливістю обрядового свята є те, що воно зберігає в собі і передає через мову жестів, рухів, звуків, дій величезну кількість інформації, у тому числі і міфологічної. У запропонованій нами класифікації традиція не зводиться до своїх різновидів. Вона охоплює більш широке коло явищ. Традиція служить засобом формування і передачі новим поколінням тих духовних якостей, що необхідні для нормального функціонування не тільки простих, родових, але і складних соціальних відношень. Традиційні дії і відношення, головним чином, орієнтовані не на досягнення певної мети (що характерно для раціональної дії) і не на реалізацію спеціально зафіксованої норми, а на зберігання стійкої системи цінностей. Традиція є в цьому значенні культурною парадигмою.

Ми пропонуємо розглядати традицію в двох значеннях - традиція з маленької літери і Традиція з великої літери. Традиція з маленької літери - це деякий фольклор, передача певних відомостей, жестів, елементів культури, що у принципі є не що інше як колективна звичка, тобто звичай. Вона має свої інститути, структури і механізми відтворення, що діють у часі. І в цьому змісті багато фольклорних традицій, як відзначає Г. Джемаль, насправді є осколками, відгомонами, забутими, уже перекрученими, елементами традиції , що часто не пам'ятають своєї суті.

_______________________

1) Джемаль Г. Традиция і реальность Філософська газета. - М., 2000. - Листопад. - №1.

Традиція з великої літери - це те, що перебуває поза часом, тобто це деяке явище позачасового в часі, позалюдського в людському. Традиція є оптимальною матрицею побудови життя окремої людини, національного співтовариства, суспільства.

У підрозділі 1.2. “Трансформація уявлень сутності традиції і її соціального статусу в історії філософії і культури” аналізується література, присвячена визначенню соціального статусу традиції на певних етапах розвитку людської історії та культури. Традиції займають центральне місце в конфуціанстві, що забезпечили стійкий розвиток Китаю в плині багатьох століть. Конфуцій (551 - 479 р.р. до н.е.) став на шлях свідомого культивування традицій у переломний для Китаю момент. У давньогрецькій філософії склалися дві протилежні позиції в тлумаченні сутності і ролі традицій. Представники Мілетської школи, Геракліт, Демокріт, Епікур і ін., заперечили традиційні міфологічні тлумачення взаємовідносин людей і виникнення суспільства. Сократ, Платон, Арістотель, а пізніше і неоплатоніки (починаючи з Плотіна ), навпаки, опиралися на традицію, переробляли і пристосовували до ідеологічної мети і міф, і перекази. У культурі Середньовіччя показано як у міру свого поширення будь-яка світова релігія (християнство або іслам) опиралася на певні етнічні спільноти. Функціонуючи в рамках тієї або іншої етнічної спільності, світова релігія набувала специфічних рис і особливостей, що відображали умови життя і побуту даного народу. У середньовічній культурі спостерігається “тонка гра” між релігійними обрядами і народними традиціями. Духівництву доводилося йти на компроміс із народом, що продовжував вірити в силу своїх обрядів і ритуалів, тому що багато хто з яких мали аграрну, селянську поведінку. Максимою середньовічної свідомості було твердження: “Чим давніша традиція, тим вона більш автентична, чим правдивіша, тим істинніша”.

Епоха Відродження - це початок кризи традиційної духовності. Формується нова за своєю суттю гуманістична культура, основною рисою якої став антропоцентризм. Гуманістами була дана цілком нова установка: індивід виявляється самодостатнімм у своїй діяльності і не залежить від різного роду колективних спільностей, будь то рід, стан і місто. Руйнація старих соціокультурних інститутів, що обмежують свавілля й егоїзм людської природи, аж ніяк не сприяло виникненню нового гуманного суспільства. Зіштовхнувшись із побутом і культурою знову відкритих країн інтелектуали (М. Монтень і ін.) відразу ж заговорили про значення традицій і обрядів. Вони не тільки описали країни й екзотичні вдачі і способи життєдіяльності, але і спробували зрозуміти, що за ними стоїть.

У епоху Нового часу звертає на себе увага дискусія “Лібералізм і консерватизм”. Культура Нового часу проголошує людину творцем світу культури, протиставляючи, при цьому, його всій іншій природі. Призначенням людини стало веління природою, добуваючи з неї якнайбільшу користь. У цьому їй стали допомагати наука і техніка. У результаті відбувається корінне переорієнтування у світогляді людей Нового часу - від Традиції до Розуму, від співтовариства до індивіда. Ідея прогресу стала поширюватися і на сферу соціальних відношень. Під погрозою виявився традиційний уклад життя європейського суспільства, на чолі якого стояв монарх. Кінець 17 - початок 18 ст. - період загостреної уваги до проблеми традиції. Французька революція і Реставрація, що наступила за нею, активні соціальні трансформації, динамічність розвитку капіталізму в різних державах дуже гостро порушили питання про перевагу “прогресу” і “консерватизму”. У рішенні цього питання філософи розділилися на два напрямки - ліберальне і консервативне. Прихильники консерватизму (Э. Берк, Ж. де Местр, Ф. Новаліс, Ж.-Ж. Руссо й ін.) стверджували, що “традиція вища за розум й індивідуальні свободи”. Представники лібералізму (Дж. Локк, Дж. Бентам, Т. Пейн, філософи-просвітителі) захищали протилежну тезу, відповідно до якої людина є самодостатньою істотою, що не залежить ні від традиції, ні від суспільства. М. Гегель (1770 - 1831) намагався розв”язати зазначене вище протиріччя шляхом діалектичного синтезу: “традиція розумна, а індивід за своєю природою обмежений деякими трансцендентними заборонами”. Розуміння традиції як розуму, за Гегелем, підкреслює спадкоємність історичного розвитку і водночас пропонує активну участь індивіда в соціальних трансформаціях. Заклик філософа залишився не почутим. Не контрольований вищими розуміннями моральності технологічний прогрес став причиною різного роду планетарних екологічних криз, що загрожують існуванню самого людства. У ХХ ст. герменевтика знову порушила питання про значення традиції. “Герменевтичний феномен” Г. Гадамер (1900 - 2002) розглядає як свого роду діалог, що починається зі звернення до нас легенди, воно виступає партнером з комунікації, із яких ми об'єднані, як Я із Ти. Полемізуючи з філософією просвітництва, Гадамер стверджує, що є істини, незбагненні для наукового пізнання.

У підрозділі 1.3. “Феномен традиціонализму в сучасній філософській культурі” указується на те, що необхідно розрізняти традиціоналізм як особливий тип світогляду й ідеології дописьмових і доіндустріальних суспільств і традиціоналізм як філософську доктрину, що перебуває в ідеалізації й абсолютизації традиції.

Представники так званого інтегрального традиціоналізму (Р. Генон, Ю. Евола, М. Еліаде) у ХХ столітті вікрито стали висловлювати свою недовіру до історицизму і до ідеї прогресу. Вони закликають повернутися до цінностей доіндустріального суспільства. Р. Генон (1886 - 1951) вважав, що центром Споконвічної, Примордіальної Традиції є Схід, що продовжує служити якомусь Вищому принципу. Для того, щоб усунути протистояння Заходу Сходові, західне суспільство повинно повернутися до власної традиції. М. Еліаде (1907 - 1986) також стверджував, що від жаху історії можна врятуватись лише за допомогою Бога. У міфологізмі Еліадї намагається знайти універсальні метаісторичні елементи свідомості.

У другому розділі “Креативна функція традиції в процесі розвитку етнічної культури” описані деякі сучасні теорії, що розглядають сутність і значення традиції, а також показано на прикладі однієї системи національних традицій (у даному випадку кримськотатарської), як забезпечується життєстійкість общини й індивідуальної особистості. У підрозділі 2.1 “Сучасна культурологія про етнос і традиції” розглядається процес становлення традиційознавства. До етиологічних досліджень учені приступили з другої половини XIX ст. Під впливом позитивістської філософії з'являється ряд шкіл і напрямків. Уводиться соціальний термін “етологія” для позначення досліджень звичок і звичаїв людей. Представники еволюціоністської школи (Э. Тайлор, Дж. Фрейзер) традиції, міфи й обряди відносять до пережитків культури Э. Дюрклейм, Л. Леві-Брюль та інші представники соціологічної школи стверджують, що етноси являють собою закриті системи. Тому будь-які зміни можуть привести до тотальних наслідків. На противагу еволюціоністам історична школа Ф.Боаса

стверджує, що кожний народ має власні традиції і власний шлях розвитку, тому його потрібно вивчати в його своєрідністі. Представники функціональної школи (Б. Малиновський, А. Редкліфф-Браун) розглядають культуру як систему стійкої рівноваги, де кожна частина цілого виконує функцію. Отже, якщо знищити традиції, то ми позбавимо етнос його захисного покриву і приречемо на повільний неминучий процес зникнення. З. Фрейд вважає, що культура являє собою систему норм і заборон, що приводить до психологічних конфліктів особистості - несвідомі сили прагнуть порушити, усі заборони і піти на агресивні дії , а свідомі ( розум) і засвоєні з дитинства норми їх стримують. Для того, щоб з”єднати свідомість і несвідоме К.Юнг уводить поняття “колективного несвідомого ”, у якому містяться загальнолюдські першообрази – архетипи. Однак, корені колективного несвідомого можуть лежати не тільки в глибинних соціальних процесах, але й відображати космічні ритми, охоплені первісною свідомістю. Не випадково представники російського космізму ( Н. Федоров, В.І. Вернадський і ін.) деяким традиціям надають космічного значення. Причиною відчуженості від суспільства, вважають філософи – екзистенціоналісти ( Ортега – і- Гассет, Ж.П. Сартр) є розрив із традиціями. Тому у сучасному маргінальному суспільстві людина засуджена на те, щоб у кожний момент “ зображувати людину ”. Леві –Стросс стверджує, що традиції являють собою особливого роду мову, що передають із покоління в покоління інформацію. М.Вебер розглядає традицію як особливого роду панування поряд із легітимним і харизматичним. У рамках діяльнісного підходу ( К.Маркс, Ф.Енгельс та їхні послідовники)традиція розглядається як засіб передачі соціального досвіду з покоління в покоління. Суть “гомеостазного” або “ кібернетичного” полягає в тому , що основна увага приділяється ролі традиції етносу в зберіганні створеної ними культури.

У підрозділі 2.2. “Роль традицій у рішенні проблеми культурної ідентифікації кримськотатарського народу” показано, що традиції й обряди дозволяють окремій людині відчути свою етнічну і культурну ідентичність. Традиції кримських татар характеризує те, що вони несуть у собі відгомони багатьох культур і вірувань народів, що населяли півострів у різні часи: таври, скіфи, готи, генуезьці, тюрки й ін. Відомо, що кипчацька мова стала основою кримськотатарської літературної мови. Величезну роль у формуванні культури кримських татар зіграло мусульманське віровчення. Багато обрядів і ритуалів прийняли релігійну форму. Однак, іслам не зміг до кінця підкорити собі традиційний уклад життя народу, що був більш пристосований до місцевих умов існування.

У традиціях кримських татар збереглося багато язичницьких елементів, завдяки яким ми можемо говорити про унікальність соціокультурного досвіду кримських татар, культура яких багато в чому відрізняється від культури багатьох тюркомовних народів і народів, що сповідають іслам.

Традиції й обряди супроводжують людину все життя від народження до смерті. Механізми передачі досвіду попередніх поколінь, закріплені в традиціях і обрядах, допомагають виробити стійку систему цінностей, зорієнтуватися в життєвих, політичних соціальних ситуаціях як окремої особистості, так і етнічної спільності, і в кінцевому результаті, вижити і затвердити себе. За традиціями ховаються певні соціально-психологічні установки соціуму. Так, обряд першого купання дитини не просто гігієнічна процедура, але і насичений ритуалами магічний акт. Обряд ім’яназивання - эзан чагъырмакъ - символізує собою не тільки перший етап соціалізації людини, але щось високе, яке несе в собі певне значення, що має глобальну обумовленість. Доцільність обряду ізоляції породіллі і новонародженого - чилле - орієнтовано на зміцнення зв'язку “мати - дитя”. З перших колискових пісень починається в людини усвідомлення своєї національності. Дитина, що живе в традиційній сім'ї, де є батьки батьків, практично перебуває в розширеному історичному часі, бо він реально живе в трьох поколіннях, всмоктуючи досвід і культуру середовища, що виховала: а) бабусю і дідуся, б) матір і батька і в) сучасну систему ціннісних установок і правил. Обряд ініціації хлопчиків - суннет _ сприяє формуванню ранньої рольової чоловічої поведінки. За цнотливістю стоїть турбота за жінку-матірі й здорового нащадка. Збережена традиція сватовства і шлюбу не дає людині залишитися на самоті: по суті, сторони нареченої і наречена виступають як мікродержави - із своїми дипломатичними представниками, моральними і матеріальними гарантами, фінансами і т.п. Таким чином, людина, що народилася в традиційному суспільстві й існує у ньому, протягом усього життя знаходиться під захистом і контролем норм і правил поведінки, вироблених і перевірених народом протягом століть.

У підрозділі 2.3. “Традиції в контексті діалогу культур” відзначено, що роль традицій у житті сучасного (починаючи з ХVIII століття) суспільства зводиться “до нуля”. Тим часом, традиції, протягом тривалого історичного часу - це не тільки спосіб передачі, але і перевірки життєво важливої інформації, фільтрації її від усього випадкового, поверхневого, позамиттєвого або шкідливого. Національні традиції виявляються просто необхідними саме в епоху прискорення науково-технічного прогресу і темпу життя взагалі. У другій половині ХХ ст. Японія, Сингапур, Південна Корея і деякі інші країни пережили різкий стрибок у розвитку економіки і промисловості, що одержав назву “економічного чуда” Головний стрижень “економічного чуда”, його внутрішній двигун - з'єднання того, що може дати сучасна наука і патріархальні моральні установки, - способу життя, пов'язаного зі зберіганням кращих людських якостей, тобто всього того, що прийнято називати народними традиціями. Конфуціанська етика, у свою чергу, стала необхідною для швидкого прогресу Китаю кінця ХХ століття. У Європі утвеждення капіталізму носить прогресивний характер доти, поки підживлюється протестантською етикою (М.Вебер). У такий спосіб “економічне чудо” відбувається там і тоді, де і коли капіталістичні відношення поєднуються з пануючою у суспільстві релігійною мораллю. Необхідно усвідомити, що поряд із релігією носіями духовності виступають і традиції. Народні традиції, уплетені в громадське життя, нерідко виявляються більш стійкими носіями вищого, духовного начала, ніж зафіксовані у релігійних установках ідеї і принципи. Тому релігія якоюсь мірою виконує вторинну роль стосовно раніше