Харківський державний технічний університет

будівництва та архітектури

Бевз Микола Валентинович

УДК 711.4.523.168:001.2.(043.3)

МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ЗБЕРЕЖЕННЯ ТА РЕГЕНЕРАЦІЇ ЗАПОВІДНИХ АРХІТЕКТУРНИХ КОМПЛЕКСІВ ІСТОРИЧНИХ МІСТ

(на прикладі Західної України)

18.00.01 - Теорія архітектури, реставрація пам’яток архітектури.

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора архітектури

Харків – 2004

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Національному університеті “Львівська політехніка” Міністерства освіти та науки України

Науковий консультант:

доктор архітектури, професор Мироненко Віктор Павлович,

Харківський державний технічний університет будівництва та архітектури, завідувач кафедри дизайну архітектурного середовища.

Офіційні опоненти:

доктор архітектури, професор Лаврик Геннадій Іванович,

завідувач кафедри архітектурної кваліметрії Київського національного університету будівництва і архітектури;

доктор архітектури, професор Абизов Вадим Адільйович, директор Державного науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури і містобудування;

доктор архітектури, професор Вадімов Вадим Митрофанович, професор кафедри архітектури будівель і містобудування Полтавського національного технічного університету ім. Ю. Кондратюка.

Провідна установа: Київська національна академія образотворчого мистецтва і архітектури Міністерства культури і мистецтв України, кафедра історії, теорії архітектури та синтезу мистецтв, м. Київ.

Захист відбудеться “28” травня 2004 р. о 13.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.056.02 при Харківському державному технічному університеті будівництва та архітектури за адресою: 61002, м. Харків, вул. Сумська, 40, архітектурний факультет.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Харківського державного технічного університету будівництва та архітектури за адресою: 61002, м. Харків, вул. Сумська, 40.

Автореферат розісланий “28 ” квітня 2004 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

докт. арх., доц. Фоменко О.О.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Україні притаманна дуже давня та своєрідна містобудівна культура. Не у кожній країні можна знайти таку палітру пам’яткових містобудівних комплексів, які є в Україні – від залишків античних міст до неокласицистичних комплексів повоєнного часу ХХ ст. Проте якщо питання реставрації окремих будівель-пам’яток архітектури досить детально розроблені з науково-методичного та правового погляду, то проблема реставрації пам’яткових містобудівних комплексів У дослідженні прийнято для узагальненого означення таких об’єктів умовний термін – „заповідний архітектурний комплекс”. До них віднесено не лише ті зони, які сьогодні вже мають затверджений охоронний статус (заповідника, заповідної території, історичного ареалу), але й містобудівні утворення, які не були ще об’єктами пам’яткоохоронного процесу, але мають достатній історико-культурний потенціал. (містобудівної реставрації, або, як прийнято її визначати у вітчизняній теорії архітектури – реґенерації Реґенерація – від лат. regeneratio - відродження; відтворення втрачених частин. За визначенням В. Тимофієнка: реґенерація – відродження міського організму з відбудовою втрачених частин. Розширене визначення терміну подане В. Вечерським – відтворення втрачених частин, розпланувально-просторової структури, композиційної цілісності та функціональної активності історичних міст або їх центрів, окремих ансамблів, архітектурних комплексів будинків і споруд (Архітектура. Короткий словник-довідник / За загальною ред. Мардера А.П. – Київ: Будівельник, 1995. – С. 251).) не має дотепер належної науково-методологічної бази. У той же час саме така методична спрямованість реставраційних робіт, особливо у центральних частинах історичних міст, починає бути актуальною. Якщо в минулі десятиліття превалювали методи активної перебудови історичних центрів, то сьогодні відбувається пошук методик їх збереження, реґенерації і відтворення втраченого характеру. Відсутність науково-обґрунтованих методів спадкового архітектурно-просторового розвитку пам’яткових комплексів забудови викликає сьогодні численні наукові дискусії щодо нової забудови в центрах Києва, Львова, Одеси, Івано-Франківська та інших міст. Складність полягає у тому, що становлення таких реставраційно-містобудівних підходів реалізується сьогодні в Україні в нових умовах, які зумовлені: а) зміною системи охорони культурної спадщини у зв’язку з прийняттям нового пам’яткоохоронного закону; б) новими формами власності та інвестування нерухомості; в) відродженням інституту самоврядності міських громад; г) зміною системи розробки науково-проектної документації для міст та реґіонів; д) децентралізацією та зміною економічних чинників у розвитку міст; е) зростанням культурного туризму історичними містами та іншими чинниками.

Проблеми збереження і розвитку історичних міст розглядало або заторкувало у своїх дослідженнях багато вітчизняних вчених – як архітекторів, так і географів, соціологів, істориків, мистецтвознавців. Їхні роботи можна поділити умовно на декілька основних груп:

А) дослідження, які розглядали проблему у руслі формування фундаментальних основ вітчизняної теорії архітектури і містобудування (праці В. Абизова, Ю. Асєєва, В. Вадімова, М. Дьоміна, В. Єжова, Л. Ковальського, В. Кравця, С. Крижицького, Н. Крижанівської, Г. Лаврика, Г. Логвина, А. Мардера, В. Мироненка, З. Мойсеєнко, В. Ніколаєнка, Л. Прибєги, В. Проскурякова, А. Рудницького, О. Слєпцова, А. Тіца, І. Фоміна, Г. Фільварова, О. Шила, В. Штолька, С. Шубович та ін.);

Б) роботи з історії урбанізаційних процесів в Україні (праці В. Тимофієнка, І. Родічкіна, Т. Панченко, Б. Черкеса, П. Ричкова, Г. Петришин та ін.) і розвитку містобудування (праці Ю. Білоконя, Х. Бенаї, М. Габреля, Є. Клюшниченка, Б. Колоска, С. Кравцова, М. Кушніренко, В. Макухіна, О. Раллєва, О. Сєдака, В. Тімохіна, Т. Трегубової, В. Чепелика та ін.);

В) дослідження проблемних питань проектування архітектурного середовища (роботи В. Антонова, О. Боднара, О. Буряка, М. Демківа, В. Дурманова, В. Завади, Ю. Криворучка, В. Куцевича, В. Соченка, В. Уреньова, Т. Устенко, О. Фоменко та ін.);

Г) роботи з проблем збереження та охорони культурної спадщини в містах (праці В. Вечерського, Є. Водзинського, В. Вуйцика, О. Годованюк, І. Дорофієнко, І. Ігнаткіна, В. Ієвлєвої, С. Кілессо, В. Кодіна, О. Лесика, Р. Липки, О. Мацюка, І. Могитича, Ю. Нельговського, О. Олійник, Є. та О. Пламеницьких, Ю. Ходорковського, Є. Тимановича, К. Черкасової та ін.);

Д) дослідження проблемних аспектів реконструкції і розвитку історично-сформованих районів міст – дослідження В. Кучерявого, В. Кравцова, В. Лісенка, Т. Максим’юк, Б. Посацького, А. Пучкова, С. Ревського, О. Рибчинського, Я. Тараса, О. Тищенка, Т. Товстенко та ін.

Питання збереження і реґенерації історичного середовища в містах закордонних європейських країн розкриті в працях Я. Богдановського, М. Бриковської, М. Витвицького, Є. Ковальчика, М. Ксьонжека, К. Куснєжа, А. Михайловського, П. Паточки, К. Павловського, Е. Пшемицької, Є. Щигеля (Польща); Л. Геро, Т. Феєрди, А. Романа (Угорщина); П. Брайтлінга, К. Земсрота, А. Гофера, М. Вегдорна (Австрія); З. Вінтера, І. Ванчура, В. Главші, І. Груза, М. Кубеліка (Чехія); Е. Грушки, Т. Зальчика, Я. Кіліяна (Словаччина); Г. Альберса, Г. Каспарі, Н. Гютчофа, Й. Крамера, M. Петцета, В. Фолька, Г.-Й. Мрузека, П. Нагеля, В. Геелє, К. Мільде, І. Брок (Німеччина); Бо Ларссона, Г. Скуга, Т. Голла (Швеція); Б. Россі-Дорія, С. Базіле, А. Монтанарі, М. Малвані, Т. Кірової, А. Джальярді (Італія); К. де Вохт, Н. Неллісен (Нідерланди), Г.Б. Куулс (Бельгія); Д. Еплярда, Н. Вайт (Великобританія); Г. Фонтейн, М. Лефевр (Франція); Е. Пучинса (Латвія); А. Гучаса, М. і М. Пурвінасів (Литва); А. Беккера, В. Крогіуса, В. Косточкіна, Г. Малояна, Є. Михайловського, С. Под’япольського, О. Пруцина, Ю. Ранінського, А. Щенкова (Росія); Г. Полянської, В. Чантурія, В. Чернатова (Білорусія); праці Ю. Йокілето та М. Фейлдена, які видані комісією ЮНЕСКО та ін.). Слід згадати праці великої групи дослідників історії європейського містобудування11 Дослідники історії вітчизняних міст: Д. Зубрицький, В. Ільницький, Ю. Захарієвич, Б. Януш, М. Голубець, В. Площанський, О. Кистяківський, О. Тарановський, М. Владимирський-Буданов, М. Грушевський, І. Линниченко, В. Антонович, Д. Багалій, С. Бароньч, І. Дрекслер, Ф. Персовський, О. Сосновський, В. Січинський, І. Крип’якевич, Я. Ісаєвич, С. Кілессо, С. Таранушенко, М. Цапенко, а також В. Александрович, Т. Гошко, М. Долинська та ін.; закордонні: К. Зітте, М. Дворжак, В. Каліновський, Т. Толвіньський, Т. Зарембська, Е. Еглі, Е. Гуткінд, Е. Еннен, А. Бунін, Т. Саваренська, В. Лавров та ін.

, результати досліджень яких сприяли формуванню пам’яткоохорониих підходів до історичних міст.

Завдяки дотеперішнім науковим розробкам діючим вітчизняним законодавством регламентовано надання статусу історичного міста, „історичного ареалу населеного місця”, ставляться вимоги до захисту традиційного характеру середовища в історичних містах. Містобудівні пам’яткоохоронні обмеження поширюються на встановлювані в містах „комплексні охоронні зони”, території зі статусом „заповідника” чи „заповідної території”, які як правило, охоплюють центральні історичні райони міст. За останні роки документація з дослідження та встановлення охоронних зон була розроблена для близько 40 відсотків історичних міст Західної України. Проте повне правове затвердження статусу таких зон виконано лише в поодиноких випадках, а пропоновані їх вирішення часто вже є застарілими. Тобто існуючий порядок розроблення та впровадження у дію охоронних заходів є довготривалим, і як показує досвід, не завжди забезпечує належне збереження містобудівних пам’яткових об’єктів. А саме для таких зон містобудівними нормативами визначено застосування принципів реґенерації, які, на жаль, дотепер ще не реалізовані в повному обсязі ні в одному вітчизняному історичному місті.

Забудова історичних центрів міст сьогодні дуже цікавить інвесторів. Наприклад, в центрі Львова за останні 10 років близько 60% історичних будівель у центрі міста зазнали архітектурно-будівельних змін, а кількість нововідкритих об’єктів обслуговування чи торгівлі збільшилася порівняно з 1990 р. майже в два рази. Проте ці інвестиції слабокеровані в реставраційно-містобудівному аспекті. Прийнята методика охорони забезпечила частково лише збереження і реставрацію окремих пам’яток, але недостатньо вирішує питання „містобудівної реставрації”. Таким чином проблема розробки наукової методології робіт з реґенерації заповідних частин історичних міст (які, як правило, є не лише архітектурно-містобудівними пам’ятками, але й складними соціально-функціональними комплексами) є сьогодні надзвичайно гострою.

Актуальність вирішення цієї проблеми підтверджується, з одного боку, відсутністю теоретичних розробок та нормативно-правових актів щодо реґенерації (єдиним документом, присвяченим роботам з реґенерації, є 11 розділ ДБН 360-92 з містобудування, який лише зобов’язує застосовувати методику реґенерації). У заповідних історичних дільницях міст також спостерігаємо негативні тенденції проведення переважно „косметичних” ремонтів, невідповідних пристосувань будівель та будівництво нових дисонуючих об’єктів без реставраційних та реабілітаційних робіт науково-містобудівного характеру. Така ситуація вказує на необхідність розгляду проблеми, насамперед, на методологічному рівні, з розрахунком отримання результатів, що стали б складовою частиною загальної теорії урбаністики та теорії охорони культурної спадщини в Україні, розкриваючи водночас специфічні риси вітчизняних історичних міст та формуючи методики їх збереження і реґенерації як цінних містобудівних об’єктів.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація є підсумком багаторічних досліджень автора, які були проведені, починаючи від 1986 року, в університеті „Львівська політехніка” та у Львівській обласній організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. Від 1992 р. дослідження були виконані відповідно до теми наукових досліджень кафедри Реставрації та реконструкції архітектурних комплексів НУЛП „Реконструкція та реставрація будівель; методологія проведення передпроектних досліджень в реставрації, реконструкції, ревалоризації, реґенерації архітектурних комплексів; історія розвитку архітектури та містобудівних комплексів”. Дисертація пов’язана із вирішенням завдань, що випливають з Указу Президента України „Про пріоритетні завдання у сфері містобудування”, законів України „Про охорону культурної спадщини” та „Про основи містобудування”, а також з планами роботи Українського комітету ІКОМОС (Міжнародної Ради з питань пам’яток та визначних місць), зокрема його секцій – „Історичні міста” та „Реставраційна освіта”. В ході досліджень було виконано низку науково-проектних робіт у створеній автором Науково-дослідній лабораторії з реґенерації архітектурних заповідних комплексів історичних міст України (НДЛ-104) при Національному університеті „Львівська політехніка”: „Історико-культурний заповідник в місті Бучачі Тернопільської обл.; обгрунтування та встановлення меж” (2002 р., г/д 6924; № держреєстрації РК 0103U001390); „Концепція розвитку міста Белза” (2003, г/д 7030; № держреєстрації РК 0103U008218); „Історико-містобудівні основи регенерації Старого Львова” (2001 р., г/д 6863, № держреєстрації РК 0104U002344); „Дослідження історичних міст та написання історико-містобудівних нарисів про міста Івано-Франківської області / Звіт про НДР 21-91 (Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові, 1991 р.) та ін. (всього під керівництвом автора було виконано 14 науково-проектних тем).

Мета дисертаційного дослідження: розробити методологічні основи збереження та реґенерації заповідних архітектурних комплексів історичних міст. У відповідності з поставленою метою вирішувалися такі основні завдання:

- провести аналіз стану і виявити проблеми розвитку теорії та практики збереження і реґенерації заповідних районів історичних міст;

- визначити завдання збереження і реґенерації містобудівних пам’яткових об’єктів і методи проведення їх дослідження;

- вивчити закордонний досвід, виявити тенденції і сформулювати сучасні підходи до методології збереження і реґенерації заповідних районів історичних міст;

- дослідити закономірності розвитку розпланувальних схем і архітектурно-функціональних типів міських просторів історичних міст та їх композиційні і планіметричні характеристики;

- опрацювати періодизацію, скласти класифікацію функціонально-просторових структур і розпланувально-архітектурних укладів історичних міст;

- сформувати концептуальні засади методології збереження і реґенерації заповідних районів історичних міст на базі виявлення операційного структурного елементу – „історичного містобудівного комплексу”;

- сформувати методи визначення меж, структури та характеристик історичних містобудівних комплексів і розробити методики їх ідентифікації та верифікації;

- обгрунтувати засади і способи визначення категорій пам’яткової цінності історичних містобудівних комплексів;

- сформулювати принципи і методики аналізу та проектування збереження і реґенерації заповідних районів історичних міст;

- розробити праксеологічну модель науково-проектного комплексу робіт зі збереження і реґенерації заповідних районів історичних міст;

- сформулювати методичні рекомендації здійснення діяльності зі збереження і реґенерації заповідних архітектурних комплексів в історичних містах.

Об’єктом дослідження є заповідні райони історичних міст.

Предметом дослідження є еволюційно сформована система архітектурно-розпланувальних і функціонально-просторових елементів заповідних комплексів історичних міст.

Методика дисертаційної роботи базується на використанні усталених і нових аналітичних та синтезуючих методів наукових досліджень.

1. В дисертації використано загальнонаукові методи дослідження, включаючи аналіз наукової літератури та архівних матеріалів – писемних, картографічних, іконографічних, натурні дослідження, систематизацію статистичних та емпіричних даних.

2. Використано апробовані методи архітектурно-містобудівних досліджень, зокрема основним в дослідженні істричного міста став метод структурного аналізу, скерований на вивчення сформованого комплексу забудови історичної частини міста як еволюційних містобудівних систем – архітектурно-розпланувальної та функціонально-просторової. Було виконано порівняння та виявлено типологічні характеристики архітектурно-розпланувального укладу та функціонально-просторових структур історичного міського середовища. При цьому великої уваги було надано методам планіметричного аналізу розпланувальних систем історичних міст та систем їх фортифікацій та типологічної класифікації еволюційних функціонально-просторових підсистем міста.

3. В ході виконання завдань дисертаційної роботи було розроблено також спеціальні методи дослідження, зокрема проведено натурні обстеження і експериментальне дослідження групи історичних міст за допомогою спеціально опрацьованої „Евіденційної картки історичного міста” (20 міст). Використано також метод ретроспективного структурного моделювання „історичних містобудівних комплексів”, який покладено в основу дослідницьких і проектних робіт з реґенерації історичних міст. Розроблено методи визначення меж, структури та характеристик таких комплексів. Сформовано концептуальну модель пам’яткової цінності історичних містобудівних комплексів, яку покладено в основу їх ранжування та визначення правил і видів ревалоризаційних робіт.

Для встановлення пріоритетів пам’яткоохоронно-містобудівної політики в історичному місті розроблена методика масового опитування населення (проведено у місті Львові, 480 анкет). На заключній стадії роботи було виконано прогностичне моделювання та експериментальне проектування для вибраних міст реґіону (зокрема, документація для міста Жовкви стала підставою для прийняття Державної програми робіт зі збереження та відтворення історичного ядра міста; опрацювання для міст Белза, Бучача, Бережан, послужили підставою для прийняття рішень про відкриття в них історико-культурних заповідників). Ефективність розроблених методик було перевірено в проектах реґенерації для заповідних районів міст – Івано-Франківська, Жовкви, Бережан, Бучача, Галича, Олики, Клевані).

Наукова новизна отриманих результатів. У дисертаційній роботі вперше визначено методологічні засади діяльності з реґенерації пам’яткових комплексів історичних міст, як нового напряму в теорії архітектури і містобудування.

1. Виявлено проблеми і завдання розвитку теорії і практики збереження і реґенерації заповідних районів історичних міст:

- на основі аналізу європейської закордонної практики визначено напрямки і сформовано сучасні методологічні підходи до збереження і реґенерації заповідних архітектурно-містобудівних комплексів історичних міст;

- визначено закономірності еволюції розпланувально-типологічних схем, функціональних типів міських просторів, планіметричних та композиційних засад їх організації в історичних містах;

- опрацьовано періодизацію розвитку і класифікацію функціонально-просторових структур і розпланувально-архітектурних укладів історичних міст Західної України.

2. Розроблено історико-містобудівні основи організації науково-проектних робіт зі збереження та реґенерації заповідних архітектурних комплексів, які грунтуються на виділенні „історичного містобудівного комплексу”, як основного операційного об’єкту:

- сформовано методи дослідження і визначення меж та структури історичних містобудівних комплексів в системі заповідних територій міста;

- розроблено методи і методики робіт з ідентифікації і верифікації історичних містобудівних комплексів;

- розроблено методичні засоби і способи визначення пам’яткової цінності історичних містобудівних комплексів;

- сформована концептуальна модель категоризації пам’яткової цінності історичних містобудівних комплексів, яка є основою їх ранжування та визначення правил і видів ревалоризаційних робіт.

3. Розроблено методологічні засоби діяльності для збереження і реґенерації заповідних архітектурних комплексів історичних міст:

- принципи збереження і реґенерації цінних архітектурно-містобудівних комплексів в історичних містах;

- методики наукового аналізу (інвентаризації, ідентифікації, багатокритеріальної оцінки) та проектування (ревалоризації, адаптації, музеєфікації) у комплексі робіт зі збереження і реґенерації заповідних архітектурних районів історичних міст;

- праксеологічна модель науково-проектного комплексу робіт зі збереження і реґенерації заповідних районів історичних міст, враховуючи нові соціально-економічні умови.

4. Сформовано теоретичні положення діяльності для збереження і реґенерації заповідних архітектурних комплексів історичних міст, введено та уточнено поняття і терміни для досліджуваної предметної галузі, що в цілому розвиває загальні основи вітчизняної теорії архітектури і містобудування.

Практичне значення отриманих наукових результатів. Розроблені методологічні основи збереження і реґенерації заповідних комплексів історичних міст призначені для розробки державних програм та концептуальних заходів збереження та реґенерації урбаністичної спадщини в Україні та їх використання у діяльності Державної служби охорони культурної спадщини Міністерства культури і мистецтв України, Державного комітету з будівництва та архітектури, а також у роботі місцевих органів влади, в т.ч. пам’яткохоронних підрозділів та архітектурно-містобудівних управлінь в історичних містах.

Науково-практичні результати дисертаційного дослідження можуть бути використані для:

- поглиблення основ теорії та історії архітектури і містобудування;

- вдосконалення нормативно-правової та організаційної бази діяльності з охорони пам’яток містобудування та архітектури, історичних міст;

- вдосконалення системи архітектурно-містобудівного проектування історичних міст, включаючи генплани, детальні проекти планування, проекти розподілу територій та ін.;

- розширення досліджень історичних міст України спеціалістами різних галузей.

Застосування запропонованої схеми організації діяльності з дослідження, збереження і реґенерації заповідних архітектурних комплексів дозволяє підвищити ефективність містобудівного проектування в історичних містах з врахуванням пам’яткоохоронного аспекту. Розроблені методологічні положення складають також основу для розроблення місцевих правил забудови заповідних територій в історичних містах.

Отримані результати розкривають особливості історичного архітектурно-розпланувального вирішення вітчизняних міст, їх типологічні схеми, що дозволяє ширше увести інформацію про них у навчальні та енциклопедичні видання та сприятиме популяризації містобудівної спадщини України за кордоном.

Результати дисертаційного дослідження були впроваджені у 1986–2003 рр. у 14 науково-проектних розробках для міст Західної України (Львова, Жовкви, Белза, Бучача, Бережан, Підгайців). Положення дисертаційної роботи впроваджені також у лекційний курс „Основи реставрації та реконструкції архітектурних комплексів”, який автор читає від 1992 р., а також в практичному курсі „Комплексні дослідження архітектурних об’єктів” в Інституті архітектури Національного університету „Львівська політехніка”.

Особистий внесок здобувача. Основний зміст роботи опублікований автором в 50 друкованих працях; з них 37 виконано без співавторів. В роботах [7, 14, 17, 18, 23, 28, 29, 32, 33] за списком, наведеним в авторефераті, участь автора полягає у встановленні завдання, розробці методики, участі в експериментальних дослідженнях, формулюванні висновків; в роботі [3] автором запропоновано визначати історичну цінність ландшафтно-паркової системи міста, в роботі [4] розроблена та частина результатів, що розкриває історико-культурний потенціал центру міста. В роботі [46] автор виконав аналітичну частину дослідження та взяв участь у формулюванні висновків.

Апробація результатів дисертації. На тематику, пов’язану з дисертаційним дослідженням автор особисто виступив організатором кількох наукових конференцій та семінарів (в тому числі трьох міжнародних)11 Міжнародна нарада „Досвід та проблеми збереження архітектурної спадщини”, Львів, 1994, 24-25 травня, ДУ „Львівська політехніка”: організатор, науковий редактор „Матеріалів наради...”; міжнародна конференція „Проблеми збереження та реґенерації історичних міст України”, Львів, 1996, 28-30 травня, співорганізатор; міжнародний науково-методичний семінар „П’ятий фасад міста”: Львів, 1-5 червня 2001, Інститут Розвитку Міста та НДЛ-104 НУ „Львівська політехніка”, організатор семінару.. Отримані автором наукові результати доповідалися та були обговорені на 65 міжнародних та державних конференціях та семінарах, у тому числі на 8, що відбувалися за кордоном11 Основні з них: „Урбаністично-архітектурні проблеми міст Галичини” (м. Краків-Яновіце, 1993), „Проблеми охорони та управління історичними містами” (м. Варшава, 1994), „Що ми робимо для покращення історичних міст” (м. Вроцлав, 2000), “Культурна спадщина, як підвалина розвитку цивілізації” (м. Краків, 2000), „Проблеми реґенерації міст-пам’яток” (м. Швабіш-Галл, 2001), „Трансформації міського простору на основі політично-економічних змін в Центральній Європі” (м. Краків, 2002) та ін., на 10 міжнародних конференціях в Україні, на 11 наукових університетських конференціях в Національному університеті „Львівська політехніка” та конференціях інших навчальних закладів і наукових установ.

Публікації: основні положення дисертації опубліковані в 106 друкованих працях. З них: 5 брошур та збірників наукових праць, що видані під науковою редакцією автора, 99 наукових статей; 2 депоновані праці. У авторефераті наведено 50 основних праць (25 з яких опубліковані у наукових фахових збірниках).

Структура дисертаційної роботи: у першому томі подано вступ, 5 розділів із викладом змісту роботи, загальні висновки дисертації. Обсяг першого тому роботи – 332 сторінок тексту з основними ілюстраціями та списком використаної літератури, що складає 546 позицій джерел. Другий том роботи включає 6 додатків, в т.ч. ілюстрації (90 листів з таблицями та рисунками) – разом на 220 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У першому розділі „Стан теорії і практики збереження, відбудови та відтворення пам’яткових архітектурно-розпланувальних комплексів в історичних містах” розкрито еволюцію наукових поглядів на збереження та реставрацію історичних містобудівних об’єктів. Показано, що місто, як історично складений архітектурно-урбаністичний феномен, почало притягувати увагу дослідників, починаючи від початку ХІХ ст. Встановлено, що першими роботами з історії міст в Західній Україні були переважно праці та пошуки істориків чи дослідників старовини (але не архітекторів чи урбаністів) стосовно розвитку окремих найвідоміших міст (Львів, Перемишль, Галич, Белз). Це наукові праці М. Балінського та Т. Ліпінського, Д. Зубрицького, В. Ільницького, А. Петрушевича, І. Шараневича, А. Шнайдера, О. Чоловського, В. Чарнецького, В. Площанського та інших авторів. Єдиним архітектором, який брав участь в опрацюванні таких тем був Юліан Захарієвич (ректор Львівської політехніки, член Ґрона консерваторів Галичини у 1880–1890 роках). Він залишив дуже цінні описові матеріали та рисунки про кілька міст у своїх публікаціях, здійснених за матеріалами спеціальних краєзнавчих експедицій. У Східній Україні в ХІХ–п. ХХ ст. великий вклад у дослідження міст внесли В. Антонович, Д. Багалій, В. Владимирський-Буданов, М. Лучицький, О. Лазаревський, А. Балик, В. Маценко, К. Бочкарьов та інші вчені.

Початки пам’яткоохоронної діяльності в Західній Україні були закладені в 1820–40 роках у результаті досліджень окремих ентузіастів. У першу чергу слід назвати І. Вагилевича та Я. Головацького (членів „Руської трійці”), К. Мілевського, К. Шайноху і А. Шашкевича („Товариство старожитностей”) та ін. Велика роль у активізації досліджень давніх українських міст належала Науковому Товариству ім. Шевченка (НТШ), яке почало діяти у Львові від 1873 року. У працях НТШ проблема досліджень еволюції міст була поставлена на новий якісно вищий науковий щабель. Методика досліджень, крім використання та опрацювання документальних архівних та літературних джерел, була збагачена працями з вивчення об'єкту в натурі, розшуками топографічних доказів на місцевості, збиранням та аналізом історичних топонімів, записуванням та науковим опрацюванням усної історії (роботи С. Томашівського, І. Созанського, М. Грушевського, Л. Чачковського, В. Січинського, згодом – І. Крип’якевича, В. Кубійовича, Я. Пастернака та ін. авт.). У 1856 р. було утворено першу пам’яткоохоронну організацію – Ґроно консерваторів Галичини, яке налічувало у 1890 роках вже біля сотні членів. Хоча у Ґроні не було спеціальної комісії, котра досліджувала би містобудівні пам’ятки (на жаль, у діяльності організації так і не було досягнуто розуміння проблеми збереження цілісних містобудівних комплексів), але експедиції та праці членів сприяли поступовому утвердженню таких поглядів у майбутньому.

Перші наукові праці, які розкривали не лише історичні описи міст, а й намагалися аналізувати їх розпланувальні характеристики побачили світ наприкінці ХІХ ст. Появу таких праць зумовили роботи з реконструкції розпланування міст (т. зв. „регуляції”). Теоретичною підставою для таких перерозпланувальних ідей було прагнення створити комфортніші умови для транспортного руху у міських центрах (погляди Я. Ліпчинського). У 1910 роках опубліковано праці З. Ґольдберґа, З. Манчeнського, Л. Пінінського про важливість збереження характерних міських панорам, історичного вигляду вулиць і площ. Міський пейзаж, міська культура в цілому викликають у цей час нову хвилю інтересу в науковців. Як приклад можна навести дослідження Я. Пташника, Ф. Персовського, К. Малечиньського, М. Дзєдушицького, М. Голубця, Т. Коструби, Ф. Ковалишина, І. Крип'якевича, Б. Януша та інших авторів.

Після руйнувань Першої світової війни появилися теоретичні праці та проекти з відбудови історичних міст (роботи галицького урбаніста І. Дрекслера). Публікуються статті, в яких на фаховому науковому рівні подано оцінку культурної вартості історичних міст, виявлено їх роль як самобутніх, вартих збереження та охорони пам’яткових об'єктів. Однією з перших таких робіт було дослідження О. Сосновського про особливості розпланувального укладу міста Бродів, а також праця-розвідка Ч. Тульє про оборонні міста. Велике значення для поступу методики дослідження історичних міст у 1930-х рр. мала праця Я. Витвицького над реконструкцією у макеті середньовічного Львова. До цієї групи належать також праці Т. Маньковського, Ю. Сіцінського, В. Січинського та інших авторів, як українських, так і польських. Таким чином до Другої світової війни було сформовано погляди на необхідність збереження містобудівних ансамблів і усвідомлено потребу законодавчого врегулювання цього питання.

У післявоєнний час в Україні значно розширилося коло дослідників містобудівної спадщини та поступово сформувалася власна правова база для збереження пам’яток архітектури в т.ч. історичних міст. При повоєнній відбудові історичних міст, як правило, не ставилося завдання збереження традиційного характеру їх середовища. Особливих руйнувань в часи Другої світової війни зазнали райони центральних площ та середмість західноукраїнських міст. Наприкінці ХІ – у першій половині ХХ ст. була тенденція до заселення таких дільниць переважно єврейським населенням. Тому в час війни було зруйновано майже повністю квартали на ринкових площах у Зборові, Бурштині, Букачівцях, Угнові, Белзі, половину забудови середмість Бережан, Монастириськ, Чорткова, Збаража, частину кварталів у середмісті Жовкви, Бродів, Куликова, Бучача, Клевані, Олики та багатьох інших міст. Згодом у більшості з тих міст було реалізовано проекти реконструкції (перебудови) їх центральних частин з додаванням нових немасштабних будівель. Було ліквідовано також історичну розпланувальну систему ділянок та вулиць у зв’язку зі зміною форм власності. В результаті таких перебудов було втрачено дуже цінні в історико-містобудівному плані комплекси забудови (наприклад, у Жовкві, Бучачі, Гусятині).

Положення про збереження історичних міст відображені в нових законах „Про охорону культурної спадщини”, „Про основи містобудування” та ін. Сьогодні у спеціальному списку історичних поселень України є 401 об’єкт. Це дещо менше ніж у сусідніх західних країнах (наприклад, такий список у Польщі налічує понад 800 об’єктів, у Німеччині – понад 2000). В Україні в 1980–1990 рр. було опрацьовано кілька проектів реґенерації заповідних частин історичних міст. Ці проекти мали дуже різні підходи до вирішення питання збереження та відтворення традиційного характеру середовища. Часом вони діаметрально протилежні для міст подібного типу (наприклад, пропозиції для Збаража чи Жовкви). Часткові кроки з реалізації реґенераційно-відтворювальних робіт були здійснені дотепер лише у містах Кам’янці-Подільському, Луцьку та у Жовкві.

В результаті узагальнення матеріалів визначено сучасні особливості реалізації та сукупність критеріїв (наукові, реставраційні, естетичні), яким повинна відповідати діяльність зі збереження та реґенерації містобудівних пам’яткових комплексів в історичних містах Західної України.

У другому розділі „Досвід збереження і реґенерації заповідних районів історичних міст в закордонних європейських країнах” проведено аналіз діяльності з реґенерації в зарубіжних країнах у трьох основних аспектах – правовому, науково-методичному та організаційному. Виявлено відмінності у роботах з охорони та реґенерації історичних міст у Східній та у Західній Європі.

У Польщі в 1953 році були утворені окремі відділи при Державних майстернях реставрації пам’яток, які виконували систематичні історико-урбаністичні дослідження для містобудівного проектування. На початку 1960 років було утворено спеціальну групу експертів, яка проводила дослідження з виявлення списку історичних міст та опрацювання методики їх охорони. Ця група працювала під керівництвом архітекторів К. Павловського та М. Вітвіцького. Було встановлено список із близько 1400 міст, які підлягали спеціальному дослідженню з метою їх пам’яткоохоронної категоризації та ревалоризації (у Польщі прийнято вживати не термін реґенерація, а – „ревалоризація”). Виділено список з 802 міст, для яких треба було опрацювати урбаністичні пам’яткоохоронні заходи. До середини 1980 рр. такі опрацювання вже були здійснені для 250 міст. До кінця 1990 рр. історико-урбаністичні студії були виконані для всього списку міст. В основу методики збереження архітектурно-просторового укладу історичних міст було покладено принцип охоронного зонування (шість зон у залежності від ступеня збереженості цінних пам’яткових субстанцій). Особливу увагу в Польщі було приділено групі міст, які зберегли виняткові краєобразні та просторові вартості староміського ансамблю (було визначено 205 таких міст). Для них першочергово було опрацьовано „плани ревалоризації” і вони перебували під постійною реставраційною опікою (Краків, Замостя, Казімєж Дольний, Сандомир, Ченстохова, Кальварія Зебжидовська та ін.). У цих містах було виконано великі обсяги реставраційно-відновлювальних робіт, часто із повним відтворенням втрачених дільниць забудови (Варшава, Гданськ, Ельбльонг). Позитивною стороною урбаністично-реставраційних робіт у Вроцлаві було те, що тут до цінних об'єктів, що підлягають реґенерації та реставрації, належить й система історичного озеленення та парки центральної частини міста. Реґенерована система озеленених просторів різного типу (від внутрішніх садів, скверів, озеленення вулиць до парків-пам’яток) є однією із складових неповторності вигляду міста. Загалом у 70% міст із першочергового списку виконано всі основні заходи з реґенерації визначених частин. Найвинятковіші міські комплекси внесено у список Всесвітньої спадщини (Варшава, Замостя, Краків, Торунь, Мальборк, Кальварія Зебжидовська).

Аналогічні методики збереження історичних міст були застосовані в Угорщині і в колишній Чехословаччині. Крім того, саме у тих країнах було започатковано утворення історико-архітектурних заповідників у центрах історичних міст. Зокрема, у Словаччині вже в 1978 році 10 міст були на обліку як історико-архітектурні заповідники. У місті Ризі (Латвія) проект реґенерації району Старої Риги був затверджений Радою міністрів до реалізації ще у 1983 році. Донині реалізовано більшу частину проекту, і досвід цих робіт поширений на інші міста Латвії.

В 1975 р. у ФРН роботами зі створення „зон оздоровлення” було охоплено 475 міст. Насамперед здійснено розробку правничої системи охорони історичних міст. Започатковано серію спеціальних видань з охорони архітектурно-містобудівної спадщини (з висвітленням даних про історичні міста – охоронних зон, програм та завдань збереження їх центрів). Прикладом є робота, яка завершилася виданням для землі Шлезвіг-Гольштайн в 1976 р. атласу про історичні міста з публікацією для кожного міста списку об’єктів, що охороняються (в тому числі пам’яток містобудування), меж охоронних зон і зон регулювання забудови. При цьому в планах чітко зазначалися контури містобудівних пам’яток, вказувалася їх атрибуція, заходи, які необхідно витримати для збереження їх розпланувального та архітектурно-просторового укладу. Позитивні приклади розробки та реалізації проекту ревалоризації центральної історичної частини міста, як правило, популяризуються.

У Франції перший закон про охорону культурної спадщини було прийнято в 1913 р. Він передбачав лише охорону окремих об’єктів, але наступний закон від 2.05.1930 р. включав вже й охорону груп будівель. За законом передбачався захист великих територій, які могли бути віднесені до „історичних центрів”. Тоді ж міністерство культури відкрило спеціальний реєстр історичних центрів. До реєстру заносилися міські центри на підставі висновків спеціального департаменту рішенням міністра. До історичних центрів могли бути занесені й території з приватною формою власності. Закон „Луї Малро” № 62-903 від 1962 (його вважають одним з найдосконаліших в Європі щодо охорони та реґенерації містобудівних пам’яток) мав на меті забезпечити від деградації і знищення старі частини міст, надати їм нові функції і нових вартостей, активізувати їх заселення та використання. Виконання закону передбачає можливість юридичного виділення „зон охорони”, в яких проводяться спеціальні комплексні дослідження та реставраційні роботи. Впродовж короткого часу було визначено кількість міст та сіл у Франції, в яких терміново треба було провести заходи для збереження, приведення до порядку цінних історичних центрів міст. Їх було налічено декілька тисяч. Комплексна реставрація здійснюється переважно не власниками, а створеними для цього товариствами (як правило, туди входять муніципалітет, департамент, суспільні чи громадські організації, торгові палати, банківські інститути).

Законодавство Італії дещо раніше від інших країн визначило право держави на здійснення розпланування міст та на охорону пам’яток містобудування (закон № 1089 від 01.06.1939 р. „Охорона пам’яток мистецтва та історії” та закон від 26.06.1939 „Охорона пам’яток природи”). В законах було обумовлено шляхи збереження старих міст та правила їх оновлення. Подальші закони передбачали всі необхідні норми для збереження та запобігання небажаних змін в історичних центрах міст. Закон 1942 р. № 1150 про розбудову міст був доповнений в наступні роки новими законами та декретами (в 1967, 1968, 1971 рр.). Вже перше положення цього закону містило вимогу про гарантування збереження культурних цінностей при проведенні містобудівельних робіт. Передбачалася обов’язкове розроблення пам’яткоохоронних завдань в містобудівній документації різного рівня: 1) реґіональні плани; 2) міжкомунальні плани; 3) загальний план розвитку міста; 4) план забудови, який діє 10 років. Пам’яткоохоронне зонування та кількість пам’яток встановлювалися міськими управліннями, в тому числі і межі „історичного центру”. В 1960 роках було прийнято ряд положень, які розширили можливості охорони і реставрації різних видів містобудівних районів.

В розділі на закордонних прикладах з Франції, Німеччини, Італії, Швеції, Угорщини, Латвії показано вирішення різних типів завдань та відповідні методи реґенерації та відновлення архітектурно-просторового середовища історичних міст. Одними із найбільш вдалих та найповніше реалізованих прикладів відтворення середовища у Східній Європі є Казімєж Дольни (Польща) та Бардеїв (Словаччина), у Західній Європі – німецьке місто Швабіш Галл та австрійське – Грац. Унікальне місце належить роботам у Варшаві, яку спеціалісти вважають прикладом архітектурно-містобудівної реституції великого комплексу забудови. Сьогодні у різних європейських країнах (або й об’єднано в групах країн) реалізуються різноманітні програми, скеровані на дослідження та збереження історичних міст. Прикладами такого підходу є скандинавська програма „Інтерсейв” для збереження історичного середовища міст, ініційована шведськими та датськими спеціалістами.

Встановлено, що одним із принципових питань, відмінних в українському законодавстві, від закордонного, є трактування категорії „пам’ятка містобудування”. За методикою більшості європейських країн такі пам’ятки спеціально реєструються і більш активно підлягають охороні і реставрації. У результаті, у реєстрах цих країн можна знайти значно більше пам’яткових містобудівних комплексів, ніж це ми сьогодні бачимо в Україні, а містобудівною реставрацією там охоплено не лише цінні ансамблі, але й цілі історичні міста. Виявлено сукупність методичних прийомів та засобів реалізації засад реґенерації у закордонній практиці.

Порівняльний аналіз практики перетворень у центрах історичних міст України показав, що запровадження нового підходу сьогодні гальмується невирішеністю низки науково-теоретичних, методичних та організаційно-правових питань. У першу чергу, реґенерація грунтується на глибокому науковому знанні історико-містобудівних особливостей об’єкту. Правильна ідентифікація містобудівного комплексу, розуміння композиційної сутности його різночасових частин та їх історико-культурної вартости, вироблення правил їх збереження та спадкового розвитку – це ті питання, які є підвалинами методу. Показано, що не всі з цих питань мають нині достатнє теоретичне опрацювання та науково-методичне забезпечення у вітчизняній архітектурній науці.

У третьому розділі „Розвиток функціонально-просторової та архітектурно-розпланувальної систем західноукраїнського міста на фоні європейського містобудування” висвітлено послідовні зміни основних структурних компонентів західноукраїнських міст впродовж ХІ–ХХ ст. порівняно із закордонними. Визначено характерні для різних періодів розвитку функціонально-просторові вирішення, архітектурно-розпланувальні схеми міст в цілому та їх частин, типи вулиць, площ та інших елементів міського середовища, що дозволило скласти загальну еволюційну картину західноукраїнського містобудування. Періодизація розвитку міст в Україні вже