Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого

БОНДАРЕНКО НАТАЛІЯ ОЛЕКСАНДРІВНА

УДК 340.15 (477)”19”

РОЗВИТОК ПРАВ

ЖІНОК В УРСР: НАЦІОНАЛЬНИЙ ТА МІЖНАРОДНИЙ АСПЕКТИ

(1917 – 1991)

Спеціальність 12.00.01 – теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових вчень

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Харків – 2004

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі історії держави і права України та зарубіжних країн Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор Рум’янцев В’ячеслав Олексійович, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, професор кафедри історії держави і права України та зарубіжних країн

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, доцент Лемак Василь Васильович, Ужгородський національний університет, кафедра теорії та історії держави і права

кандидат юридичних наук, доцент Горбачов Василь Павлович, Донецький інститут внутрішніх справ, начальник кафедри кримінального процесу

Провідна установа – Інститут законодавства Верховної Ради України, відділ проблем розвитку національного законодавства, м. Київ

Захист відбудеться 27 жовтня 2004 року о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.64.086.02 у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.

Автореферат розісланий 25 вересня 2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Гончаренко В.Д.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Не потребує доведення факт, що система чинного законодавчого забезпечення прав жінок в Україні певною мірою походить із радянського законодавства. Нинішні нові умови життя суспільства вимагають нового погляду на це питання. Але виробити новий погляд, нові законодавчі й суспільні засади розв’язання цієї проблеми неможливо без чіткого усвідомлення й осмислення досвіду не такого вже й далекого минулого – як його здобутків, так і недоліків. Звичайно ж, це стосується не лише суто правового розв’язання жіночого питання у всіх його аспектах, але й вивчення реального становища жінки в радянському суспільстві. До відомої конвенції ООН з ліквідації всіх форм дискримінації жінок Українська РСР приєдналася 24 грудня 1980 року. Проте і у нинішній час наше суспільство ще далеке від реалізації на практиці всіх пунктів цього документа. Окрім давніх проблем, головна з яких – дискримінаційна політика щодо оплати жіночої праці в порівнянні з такою самою роботою, яку виконує чоловік, існують нові прояви нерівності жінок і чоловіків. Проблема безробіття зачіпає передусім жінку, адже при доборі кадрів існує чітка загальна тенденція надання переваги чоловікам над жінками за однакового рівня їх професіональної придатності. В умовах демографічної кризи втрачає свою вагу в суспільстві соціальна функція материнства тощо. Сьогодні вирішення жіночого питання має допомогти розв’язати важливі суспільні проблеми – зайнятості, організації праці, стабільності народжуваності й виховання дітей, охорони здоров’я. Як показує досвід, у тому числі й радянських часів, міжнародно-правові акти можуть бути втілені в життя тільки у разі, якщо на рівні національного законодавства вони отримають специфічне для кожної країни правове регулювання й спеціальну політику, спрямовану на їх реалізацію. Сьогодні в Україні для ефективного вирішення питань, пов’язаних із забезпеченням прав жінок та їх реалізацією, необхідно передусім узагальнити радянський досвід.

Зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана в рамках цільової комплексної програми “Актуальні проблеми історії українського національного державотворення” Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, номер державної реєстрації – 0186.0.070872.

Метою дослідження є комплексний науковий аналіз національного та міжнародного законодавства, що закріплювало права жінок в УРСР в період з 1917 до 1991 року. Це зумовило постановку таких взаємопов’язаних задач:

- обґрунтувати методологічні підходи до вивчення прав жінок та їх втілення у різних політико-правових доктринах;

- проаналізувати стан наукової розробки проблеми розвитку прав жінок в УРСР у період з 1917 до 1991 року у вітчизняній історико-правовій літературі;

- охарактеризувати положення українських радянських Конституцій 1919, 1929, 1937 та 1978 років як базові норми щодо розвитку основних прав та свобод жінок;

- проаналізувати законодавчі акти 1917 – 1991 рр., що містять норми про політичні, шлюбно-сімейні, трудові та освітні права жінок;

- розглянути процес формування міжнародного співробітництва щодо захисту прав і свобод жінок;

- висвітлити міжнародно-правові зобов’язання УРСР у галузі захисту прав жінок, яких вона набула протягом 1945 – 1991 рр.;

- оцінити ефективність державної політики в УРСР, здійснюваної у галузі законодавчого забезпечення прав жінки.

З урахуванням цього об’єктом дослідження є суспільні відносини, які виникали у сфері законодавчого забезпечення і реалізації політичних, шлюбно-сімейних, трудових та освітніх прав жінок в УРСР з урахуванням міжнародного досвіду.

Предметом дослідження обрано відповідні юридичні норми, що закріплювали права жінок в УРСР у період з 1917 до 1991 року на національному та міжнародному рівнях.

Хронологічні рамки дослідження визначені радянським періодом в історії держави і права України. Нижньою хронологічною межею є грудень 1917 р., коли внаслідок боротьби різних політичних сил у північно-східній частині України встановилася більшовицька радянська влада з її тоталітарним режимом. Обмеження роботи 1991 роком пояснюється прагненням автора зберегти історизм дослідження, оскільки 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України проголосила Акт про незалежність України, який ознаменував кінець радянської влади на території республіки і поклав початок процесу розбудови незалежної Української держави.

Зважаючи на широкі хронологічні рамки дисертації і намір дослідити дану проблему як єдине ціле, автор свідомо здійснював дослідження у рамках тих галузей законодавства, що дають можливість якнайповніше виявити закономірності розвитку прав жінок в УРСР. Це, насамперед, конституційне законодавство як базова галузь, шлюбно-сімейне, трудове та міжнародне законодавство.

Методи дослідження. Системний аналіз складного об’єкта дослідження зумовив використання таких наукових методів: діалектичного – при з’ясуванні понять основні права і свободи людини, права жінок, рівноправність жінок і чоловіків, міжнародне співробітництво щодо захисту прав жінок; формально-логічного – при опрацюванні конкретних нормативних актів і їх окремих положень, які закріплювали політичні, шлюбно-сімейні, трудові та освітні права жінок; історико-порівняльного – при дослідженні розвитку прав жінки на різних історичних етапах як Української держави, так і міжнародної спільноти; статистичного – при складанні таблиць, які ілюструють становище жінок у сім’ї, системі державного управління, в суспільному виробництві, а також у галузі освіти.

Упродовж усього дослідження дисертант використовував і спеціальні методи, характерні для історико-правової науки (історико-генетичний, історико-порівняльний та історико-системний).

Перший із вищезгаданих методів був застосований при аналізі закріплення прав жінок у законодавстві УРСР у його історичному русі від встановлення більшовицької радянської влади на території України до створення Української незалежної держави. Історико-порівняльний метод дав можливість розкрити суть явищ, що стали об’єктом даного дослідження, в тих випадках, коли вона не очевидна: виявити загальне і особливе в законодавстві щодо прав жінок того чи іншого історичного етапу і якісно відмінне. Застосування історико-системного методу в даному дослідженні зумовлено необхідністю цілісного охоплення законодавства щодо жінок протягом 1917 – 1991 рр.

Джерельну базу дисертаційного дослідження становлять фундаментальні історико-правові документи – Конституції УСРР 1919 і 1929 рр. та УРСР 1937 і 1978 рр.; численні нормативні акти, насамперед, закони СРСР та УРСР, які закріплювали політичні, шлюбно-сімейні, трудові та освітні права жінки в УРСР в період з 1917 до 1991 року. Вони офіційно публікувались у “Собраниях узаконений и распоряжений…”, які видавались урядами УРСР і СРСР, “Вістях ВУЦВК”, “Известиях”, “Ведомостях Верховного Совета”, “Відомостях Верховної Ради України” та інших виданнях. Ці ж закони з усіма змінами і доповненнями, а також численними підзаконними нормативно-правовими актами, які регламентували всю сукупність суспільних відносин щодо прав жінок в УРСР з 1917 до 1991 року, вміщувались у тематичних збірках. У роботі використано подібні збірки як загальносоюзних, так і республіканських нормативно-правових актів. З огляду на специфіку побудови радянського державного механізму, його “замкненість” на стрижневій структурі тогочасної політичної системи – Комуністичній партії, важливе значення мали й опубліковані партійні документи.

У роботі широко використовувались виявлені автором в архівах раніше невідомі документи, які й дали можливість проаналізувати реальну практику втілення в життя законодавчо закріплених прав жінок і зробити відповідні висновки щодо державної політики. Велику кількість документів узято із фондів Центрального державного архіву вищих органів державної влади та управління України: Ф.1 – “Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет”; Ф.2. – “Рада Міністрів УРСР”; Ф.Р.582 – “Статистичне управління при Раді Міністрів УРСР”; Ф.2605 – “Статистична Рада профспілок України”; Ф.4957 – фонд Уповноваженого ВЦРПС по Українській РСР; Ф.337 – фонд колекцій.

Автором опрацьовано зібрання архівів кількох областей України. Із Державного архіву Харківської області використано документи фондів: Ф.2(П) – фонд Харківського обкому Компартії України; Ф.69(П) – фонд Харківського міськкому Компартії України. У Державному архіві Київської області опрацьовані такі фонди: Ф.1(П) – фонд Київського міськкому Компартії України; Ф.5(П) – фонд Київського обкому Компартії України. У Центральному державному архіві громадських організацій України використані матеріали: Ф.1. – фонду Центрального Комітету Компартії України. Усього в процесі підготовки дисертаційного дослідження використано документи 12 фондів чотирьох архівів України. Значна частина документів вводиться до наукового обороту вперше.

Автором використовувалися публікації в часописах “Коммунарка Украины”, “Комуністична освіта”, “Радянська жінка”, “Радянське право”.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в наступному:

- визначено методологію дослідження прав жінок та їх втілення в різних політико-правових доктринах;

- обґрунтовано висновок, що ідея рівності статей є вагомою частиною наукової доктрини соціалістів. Висунуті ними теорії щодо рівності статей можна розглядати як теоретичне джерело сучасної гендерної теорії;

- доведено, що розвиток прав жінки за українськими радянськими конституціями 1919, 1929, 1937 та 1978 рр. відбувався за формулою: від “юридичної рівноправності” до “повної рівноправності”, а потім – до “рівних прав і рівних можливостей”;

- уперше у вітчизняній історико-правовій науці комплексно досліджено розвиток прав жінки в Українській РСР у контексті розвитку конституційного, трудового, сімейного і міжнародного права;

- одержало подальший розвиток положення про те, що права жінки змінювалися паралельно зі змінами в державній ідеології, змінами в економіці країни, з динамікою трудових ресурсів і демографічної ситуації;

- встановлено, що за роки радянської влади виник, так би мовити, специфічний тип радянського “патріархату”, коли основним механізмом дискримінації жінок були не чоловіки як такі, а тоталітарна держава (з властивою їй ідеологією, побудованою на засадах сили і агресії, насильства над природою, зневажання інтересів кожної окремої особи);

- сформульовано висновок, що на тлі передових як для свого часу законодавчих норм із питань захисту прав жінки, радянська держава, в умовах тоталітарної системи й екстенсивного розвитку суспільства, перетворювала на практиці законодавчо закріплені права жінок на декларації і використовувала жінок передусім як додатковий трудовий ресурс;

- одержало подальший розвиток положення про те, що жінки були усунуті від реальної участі в державному управлінні. Широке представництво жінок-депутатів в органах державної влади – радах не віддзеркалювало реальної ролі жінки в суспільно-політичному житті, а значною мірою штучно підтримувалося рознарядками (своєрідними не закріпленими у законі квотами), що виходили від вищих партійних та радянських органів. На керівних посадах не тільки в державних установах, але й у керівних органах КПУ, профспілках, комсомолі, знаходилися переважно чоловіки, які й формували, по-суті, політику держави;

- доведено, що жіночі ради в період їх існування не були самостійними громадськими організаціями, а перебували під постійним контролем більшовицької партії. Існування дійсно самостійних жіночих організацій у радянському суспільстві було неможливим, оскільки ідеологія комунізму не припускала альтернатив у суспільному житті;

- обгрунтовано висновок, що незаперечним здобутком радянської влади була ліквідація неписьменності і розвиток освіти серед жінок. Але й тут виявилися негативні тенденції: високий освітній рівень жінок республіки перебував у суперечності з більш низькою у порівнянні з чоловіками оплатою праці, меншою їх кількістю у складі науковців тощо;

- з’ясовано, що в періоди екстенсивного економічного розвитку радянського суспільства жінки економічними та пропагандистьскими заходами посиленно втягувалися в трудову діяльність у народному господарстві, а під час економічних поворотів до інтенсивних методів господарювання (НЕП, період “перебудови”) зменшувалася зацікавленість до жіночих трудових ресурсів;

- уперше здійснено поглиблений комплексний історико-правовий аналіз міжнародно-правових зобов’язань щодо захисту прав жінок, набутих УРСР у період з 1945 по 1991 рік, а також встановлено їх відповідність тогочасному національному законодавству;

- доведено, що характерною рисою законодавства УРСР було те, що в ньому міжнародні норми імплементувалися в більш широкому значенні, ніж це було передбачено міжнародно-правовими документами;

- запропоновано, ґрунтуючись насамперед на багатоаспектному історико-правововому матеріалі дисертації, конкретні, науково обгрунтовані рекомендації, реалізація яких може сприяти вдосконаленню сучасної державної політики щодо жінок.

Практичне значення одержаних результатів дисертації полягає в тому, що викладені в ній положення, узагальнення й висновки, а також залучені документи, які вперше вводяться в науковий оборот, нададуть можливість, з одного боку, використати позитивний досвід для з’ясування можливостей його впровадження в сучасних умовах гендерного реформування нашого суспільства, а з іншого – глибше зрозуміти тенденції (у тому числі негативні), які мали місце у правовому забезпеченні й реалізації політичних, шлюбно-сімейних, трудових та освітніх прав жінок в УРСР.

Зокрема, можна виділити такі сфери застосування результатів дисертації: а) науково-дослідну – у процесі формування нової самостійної галузі науки й навчальної дисципліни – теорії прав людини, складовою якої може стати міжгалузевий правовий інститут прав жінок; у процесі підготовки узагальнюючих наукових праць та навчально-методичної літератури – посібників і підручників; б) правотворчу – у процесі вдосконалення чинного законодавства з урахуванням як позитивного, так і негативного досвіду радянської епохи; в) правозастосовчу – у процесі діяльності Уповноваженого ВРУ з прав людини, органів виконавчої влади (Сектора у справах жінок, охорони сім’ї, материнства та дитинства Кабінету Міністрів України, Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України та інших міністерств та державних комітетів України, які перебудовуються в осмисленні та втіленні гендерної політики, Комітету ВРУ четвертого скликання з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства); г) навчальну – під час викладання курсу “Історія держави та права України”, “Конституційне право”, “Сімейне право”, “Трудове право”, “Міжнародне право”; д) інформаційно-аналітичну – у роботі закладів, пов’язаних із вивченням становища жінок (зокрема, лабораторії “Удосконалення правового становища жінок та попередження жіночої злочинності” Інституту вивчення проблем злочинності АПрН України, Харківського Центру гендерних досліджень).

Апробація результатів дослідження проведена під час його обговорення на кафедрі історії держави і права України та зарубіжних країн Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Основні положення дисертаційного дослідження доповідалися автором на міжнародному науковому конгресі “Державне управління та місцеве самоврядування” (м. Харків, 2003 р.); на міжнародній науково-практичної конференції “Динаміка наукових досліджень 2003” (м. Дніпропетровськ, 2003 р.); на IV Міжнародній науково-практичній конференції “Освіта і доля нації” (м. Харків, 2003 р.); на VII Міжнародній науково-практичній конференції “Наука і освіта 2004” (м. Дніпропетровськ, 2004).

Теоретичні висновки науково-дослідної роботи використовувалися в навчальному процесі при проведенні лекцій та практичних занять у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого.

Публікації: основні положення і висновки дисертації знайшли своє відображення у трьох авторських статтях, опублікованих у фахових виданнях, та чотирьох тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

Структура дисертації зумовлена основною метою дослідження і включає вступ, три розділи, які поділяються на 9 підрозділів, висновки, список використаних джерел (388 найменувань), 19 таблиць. Повний обсяг дисертації становить 235 сторінок, обсяг основного тексту – 191 сторінка.

ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, розкрито зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначено мету, задачі, об’єкт і предмет дослідження, охарактеризовано його методологічну та джерельну основу, визначено наукову новизну дисертації, її теоретичне й практичне значення, подано інформацію щодо апробації результатів дослідження.

Перший розділ “Жіночі права в науковому вимірі: основні етапи досліджень” поділяється на два підрозділи. У підрозділі 1.1. “Методологічні підходи до вивчення прав жінок та їх втілення в різних політико-правових доктринах” подано аналіз теоретичного доробку щодо прав жінок у контексті розвитку європейської та української суспільно-політичної думки. Використовуючи конкретно-історичний підхід, автор дослідила погляди на права жінки багатьох видатних мислителів минулого: Платона, Арістотеля, Дж. Локка, Ш. Монтеск’є, Ж.Ж. Руссо, Ж. Кондорсе, Ш. Фур’є, Дж. Міля та ін.

Важливе місце в дослідженні відведене аналізові поглядів соціалістів (К. Маркса, Ф. Енгельса, А. Бебеля, Л. Браун, К. Цеткін, В. Леніна, О. Коллонтай) на місце й роль жінки в суспільстві, оскільки їх ідейні концепції були покладені в основу радянського суспільного устрою, який почав формуватися в УРСР після жовтневих подій 1917 р.

У підрозділі 1.2 “Стан розробки наукової проблеми у вітчизняній історіографії” розкривається стан дослідженості проблеми в історико-правовому та історичному аспектах. За хронологічною ознакою існуючу історіографічну літературу можна умовно поділити на чотири нерівномірні за кількісними та якісними характеристиками частини. Це література 1920-х рр.; роботи 1930-х – першої половини 1950-х рр.; праці середини 1950-х – середини 1980-х рр.; література, що побачила світ з кінця 1980-х до нашого часу. Окрім цього, можна виділити доробок, створений українськими науковцями в діаспорі.

Перший із вказаних масивів літератури відзначався значною кількістю популярних і пропагандистських видань, які належали ідеологам пролетарського жіночого руху І. Арманд, А. Калигіній, О. Коллонтай, Н. Крупській, О. Пілацькій, К. Самойловій. Вказані автори в своїх працях пропагували необхідність партійного керівництва жіночим рухом, узагальнювали перший досвід роботи жінвідділів та делегатських зборів, розглядали питання ліквідації неписьменності та культурно-просвітницької роботи серед жінок.

Провідна роль у розробці нового погляду на соціальні відносини між статями в соціалістичному суспільстві належала О. Коллонтай, яка впритул підійшла до формулювання концепції “гендера”. Для неї, наприклад, було беззаперечним те, що безправ'я жінок “не витікає з особливостей статі”, “зовсім не пов'язане з особливими природними властивостями жінки”. “Поневолення жінки пов'язане з моментом розподілу праці за статтю, коли продуктивна праця припадає на частку чоловіка, а праця підсобна – на частку жінки”. Це і є однією з основних тез сучасної концепції “гендера” – теза про соціальний характер розподілу праці між статями.

Аналіз стану жіночої зайнятості та участі жінок у громадсько-політичному житті суспільства вміщено у брошурі, опублікованій у 1925 році Центральним відділом по роботі серед робітниць і селянок. Вона була складена на підставі матеріалів Всеукраїнської наради завідуючих губернськими, окружними, міськими та районними відділами по роботі серед жінок і відзначається наявністю великої кількості фактичного матеріалу.

Спробу стислого узагальнення закріплених у чинному законодавстві прав жінок зроблено у праці Ю. Есбе. Матеріал викладено скоріше у популярній, ніж у науковій формі, мають місце спрощення, але саме ця праця є виразним свідченням правового становища жінки в УРСР у перше десятиріччя радянської влади.

Роботи 1930-х – першої половини 1950-х рр. узагалі унеможливлюють вивчення стану законодавчого забезпечення прав жінки в УРСР та його реалізації, оскільки ще в середині 1930-х років у колишньому СРСР було зроблено висновок про успішне вирішення жіночого питання. У працях М. Карагодської, К. Кірсанової, А. Кронова, Ф. Нюриної, Н. Подоліної, Є. Серійної, М. Шабурової широко досліджено процеси, пов’язані зі становленням жінки як повноправного громадянина суспільства, вивчено шляхи масового залучення жінок у суспільне виробництво, здійснено поглиблений аналіз форм і методів рішення соціальних питань у зв’язку з різким збільшенням частки жіночої праці. У них пропагуються марксистські ідеї, програма більшовицької партії щодо вирішення жіночого питання, підбиваються перші підсумки втілення її в життя. В усіх цих роботах участь жінок у розвитку народного господарства, політичних і культурних перетвореннях розглядалася тільки з позитивної точки зору.

У другій половині 1950-х рр. настав новий етап в історіографії теми, що характеризується більш високим рівнем наукових досліджень, створених на основі використання архівних матеріалів, синтезу досягнень літератури 1920-х – першої половини 1950-х років. З’являються праці, які стали підсумком спільних зусиль істориків, юристів, економістів, філософів та соціологів. Однією із фундаментальних праць, опублікованих у той час, була монографія В. Більшай, у якій досліджено становище жінки в радянському суспільстві. Але її основні положення і висновки були міцно затиснені у сформованих роками тоталітаризму лещатах догм. Тому монографія сьогодні має значення історіографічного свідчення епохи її створення, а також джерела.

Наприкінці 1950-х – на початку 1970-х рр. з’являються праці зі шлюбно-сімейного права ряду видатних вчених: М. Гордона, Г. Свердлова, колективна монографія В. Маслова, О. Підопригори та О. Пушкіна. У 1960 році побачила світ праця Г.К. Матвєєва, яка була лише коротким нарисом історії сімейного законодавства УРСР за період з 1917 до 1959 року. У цих працях певною мірою досліджено питання еволюції сімейного законодавства. Але проблематика рівності чоловіка і жінки в них, як правило, обмежується декількома рядками або абзацами.

У 1962 році вийшла друком ґрунтовна монографія О. Пергамент та А. Ставцевої, у якій було досліджено права жінок, закріплені у чинному на той час радянському законодавстві. Проте, досліджуючи конституційні, трудові та шлюбно-сімейні права жінок в СРСР, автори не мали можливості висвітлити особливості законодавчого регулювання прав жінок в Українській республіці і обмежилися окремими прикладами.

У 1970-ті роки – першій половині 1980-х рр. великий внесок у теоретичну розробку проблеми трудових прав жінок зробила В. Толкунова.

Сімдесяті роки XX ст. були періодом своєрідної ейфорії міжнародної спільноти щодо питання можливостей скорішого досягнення жіночої рівноправності. У 1975 р. в Мехіко відбулася Перша всесвітня конференція ООН, присвячена становищу жінок. Цей же рік було оголошено Генеральною Асамблеєю ООН Міжнародним роком жінки, а період з 1976 по 1985 рр. – Десятиріччям жінки Організації Об’єднанних Націй під девізом: рівність, розвиток, мир. Цей процес стимулював появу нових досліджень у галузі міжнародної співпраці щодо захисту прав жінок. Зазначена проблематика знайшла своє висвітлення в роботах Г. Дмитрієвої та О. Коршунової.

Найбільш плідний період в історіографії проблеми настав у другій половині 1980-х рр., коли процеси демократизації дали поштовх до переосмислення становища жінки в суспільстві. Серед фундаментальних слід відти праці О. Азарової, М. Данченко, В. Галаган, С. Поленіної, у яких досліджено соціально-економічні проблеми рівноправності жінок і чоловіків у радянському суспільстві.

У 1990 році з’являється комплексна праця “Труд, семья, быт советской женщины”, у якій, на підставі аналізу чинного на той час загальносоюзного законодавства, висвітлено такі питання: конституційне рівноправ’я і фактична рівність жінок; їх права у сфері праці; права матері і дитини у сфері соціального забезпечення; права жінки в сім’ї; державна політика щодо охорони материнства і дитинства.

Питання співвідношення зайнятості жінок на виробництві і виконання ними однієї з найважливіших функцій – материнства – розглядається у роботі Н. Ковальської та Т. Олександрової, де на значному фактичному матеріалі всебічно і без прикрас висвітлено життя жінок Радянської України другої половини 1980-х – початку 1990-х років: показано місце і роль жінки в суспільстві та виробництві, її умови праці, соціальне забезпечення і правовий захист.

У цей період зростає інтерес до проблеми участі жінок у державному управлінні, про що свідчать праці М. Кирилової, В. Копеко, А. Музирі, Н. Сьомке та ін.

Проголошення у 1991 році незалежності України створило умови для осмислення проблеми прав жінок на принципіально новому, рівні, стимулювало появу ряду досліджень щодо становища жінки в Україні. Це праці М. Буроменського, А. Кормич, Н. Лавриненко, К. Левченко, Т. Мельник, О. Руднєвої, С. Хрисанової.

Українська діаспора спеціально не досліджувала проблему розвитку прав жінки в УРСР, але окремі сюжети праці М. Богачевської-Хомяк “Білим по білому: жінки в громадському житті України, 1884 – 1939” сприяють розкриттю теми.

Власним дослідженням автор дійшла висновку, що проблема правового становища жінок в Україні перебуває у сфері наукового інтересу вчених-правознавців та дослідників із суміжних наук, які поступово заповнюють прогалини у висвітленні цієї багатовимірної й актуальної теми. Однак їхні публікації вміщують переважно аналіз сучасного правового становища жінок у контексті конституційного, трудового, шлюбно-сімейного й міжнародного права або мають винятково історичну, соціологічну, політологічну спрямованість. Що ж стосується історико-правової літератури, то ця тема відображена у ній фрагментарно. Тому репрезентованою дисертацією автор прагнула певною мірою компенсувати нестачу саме комплексних наукових розробок з цієї теми. Вона не вичерпує всього багатоманіття досліджуваного об’єкта, а вимагає продовження опрацювання інших дискусійних аспектів проблеми.

Другий розділ “Закріплення прав жінок у національному законодавстві УРСР” складається з п’яти підрозділів. У підрозділі 2.1. “Еволюція прав жінок за українськими радянськими конституціями 1919, 1929, 1937 та 1978 років” автор доводить, що суттєві зміни у правовому статусі жінок відбулися після жовтневих подій 1917 р., коли перші декрети радянської влади (про громадянський шлюб, про розірвання шлюбу) законодавчо закріпили політику рівноправності. Конституції 1919 та 1929 років зрівняли жінок і чоловіків у громадянських та політичних правах, але жінка, як окремий суб’єкт конституційних правовідносин, у цих документах навіть не згадується. Норми щодо взаємовідносин статей також були в них відсутні.

Конституція УРСР 1937 р. юридично розвинула ідею рівноправності жінок та чоловіків. Вона, по-перше, виділила жінок як окремий суб’єкт права; по-друге, наділила їх правами в усіх сферах суспільного життя; по-третє, закріпила юридичні гарантії щодо здійснення цих прав.

Конституція 1978 р. гарантувала рівність прав жінок і чоловіків в УРСР наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей в усіх сферах суспільного життя.

Таким чином, можна зробити висновок, що розвиток прав жінки за українськими радянськими конституціями 1919, 1929, 1937 та 1978 років відбувався за формулою: від “юридичної рівноправності” до “повної рівноправності”, а потім до “рівних прав і рівних можливостей”.

Підрозділ 2.2. “Закріплення рівноправності жінки і чоловіка в шлюбно-сімейному законодавстві УРСР” починається з аналізу перших в УСРР декретів радянської влади: “Про організацію відділів запису актів громадянського стану”, “Про цивільний шлюб та про ведення книг запису актів громадянського стану”, “Про розлучення” від 20.02.1919 р., які на законодавчому рівні зрівняли жінку й чоловіка в подружньому житті.

Принцип рівності подружжя набуває більш послідовного розвитку в першому Кодексі законів УСРР про акти громадянського стану, про сім’ю та опіку 1919 р., який становить інтерес завдяки двом своїм положенням. По-перше, Кодекс запровадив режим спільності подружнього майна (який продовжує діяти в якості законного режиму подружнього майна і понині). По-друге, Кодекс передбачав захист прав осіб, які перебували у фактичних шлюбних відносинах.

У середині 1930-х років політика держави стосовно сім’ї починає різко змінюватись. У 1936 р. було прийнято постанову ЦВК і РНК СРСР про заборону абортів, яка різко обмежила можливість штучного припинення вагітності, а сумнозвісний Указ від 8 липня 1944 скасував фактичні шлюби, ускладнив процедуру розлучень, заборонив установлювати батьківство (як у добровільному, так і в судовому порядку). Це призвело до грубих порушень прав людини, причому як жінок, так і чоловіків, сприяло вихованню їх безвідповідальності щодо народжених дітей, деформації правосвідомості та соціальної деформації особистості, а пільги, передбачені Указом 1944 р. для багатодітних матерів, навряд чи можна розглядати як адекватні заходи, що встановлювали баланс у правах чоловіків і жінок.

Значною подією в історії шлюбно-сімейного права було прийняття в 1968 р. “Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб та сім'ю”, а 1969 р. Кодексу УРСР про шлюб та сім’ю. Він змінив чи повністю скасував більшість із законодавчих актів сталінської доби. Кодекс 1969 р. спростив процедуру розлучення та відновив можливість установлення батьківства як у добровільному, так і в судовому порядку. Це був прогресивний для свого часу документ, хоча він і містив норми переважно імперативного характеру і не надавав суб’єктам сімейних правовідносин великого простору для вирішення сімейних питань на власний розсуд.

В цілому, реформування сімейних відносин в УРСР мало, без сумніву, загальну прогресивну спрямованість, але реально не завжди забезпечувало поліпшення становища жінки в сім'ї.

У підрозділі 2.3. “Рівні права і рівні можливості у сфері праці” автор констатує, що за період з 1917 до 1991 року в УРСР було прийнято багато законодавчих актів у сфері жіночої праці. Їх аналіз, з одного боку, свідчить про турботу та підтримку державою жінок, а з іншого – дає можливість простежити зміни у становищі жінки залежно від державної політики в суспільстві. Позитивним прикладом тут є прийняття постанови Наркомпраці УРСР від 29 жовтня 1925 р. “Про порядок звільнення від роботи самотніх жінок, що мають дітей до одного року”, яка передбачала запровадження квот на звільнення жінок за скороченням штатів. Що ж стосується подальшої політики індустріалізації та колективізації, то масовий характер застосування жіночої праці, першочерговість залучення жінки до суспільного виробництва за рахунок інших можливостей її реалізації дають нам право говорити про прагматичну, утилітарну політику держави щодо жінок.

13 липня 1957 р. Рада Міністрів СРСР прийняла постанову про заміну жіночої праці на підземних роботах у гірничодобувній промисловості і на будівництві підземних споруд. Але проведене дослідження довело, що праця жінок під землею використовувалася аж до початку 1990 – х рр.

Прийняття Кодексу законів про працю УРСР 1971 р., не поліпшило становища жінки. Безперервний процес залучення жінок у суспільне виробництво призвів до того, що в 1970 – 1980-х роках у суспільному виробництві республіки було зайнято 90% жінок. Це відбувалося за умов малорозвинутої соціальної сфери й низького рівня організації праці. У цей час у республіці виникає феномен “подвійного навантаження жінки”.

Оскільки “подвійне трудове навантаження” жінок уважалося основною причиною падіння народжуваності у 1980-х роках, то для її підвищення було вжито заходів, які мали створити умови для поєднання жінкою професійних і сімейно-побутових обов'язків. Основну увагу було приділено збільшенню матеріальної допомоги працюючій матері і наданню різноманітних пільг для жінок у сфері зайнятості. Наслідком такої політики держави щодо жінок стало сприйняття їх як працівників “другого ґатунку” з більш низькою кваліфікацією і нижчою, ніж у чоловіків, вартістю робочої сили.

У підрозділі 2.4. “Право на участь в управлінні державою” проведено аналіз участі жінок у сфері державного управління за радянських часів. На нашу думку, у позитивному плані можна говорити лише про досвід 1920-х років стосовно залучення жінок до управління, який не знайшов свого логічного продовження. Діяльність жіночих рад жорстко регулювали партійні органи, а на початку 1930-х років вони зовсім припинили своє існування. Представництво жінок в цілому обмежувалося місцевими органами, причому жінки там виступали у ролі різних заступників. Участь жінок у вищих органах влади жодним чином не відображала їх значення в житті суспільства. Участь жінок у політичному житті суспільства, як критерій фактичного статусу цієї соціальної групи, дозволяє зробити висновок про його надзвичайно низький рівень. Фактично, жінки не мали доступу до відповідальних партійних та державних посад, незважаючи на різноманітні квоти. Політика була, таким чином, прерогативою керівної верхівки, представленої чоловіками, а статус жінок визначали виробнича діяльність і сім’я. Існування ж дійсно самостійних жіночих організацій у радянському суспільстві було неможливим, бо комуністична ідеологія не припускала альтернатив у суспільному житті.

У підрозділі 2.5. “Освітні права жінок: стан законодавчого забезпечення і реалізації” наголошено, що у 1920-ті роки було прийнято законодавчі акти, які проголошували рівність статей в отриманні освіти та виборі професій. Дослідження довело, що тенденція зростання освітньо-кваліфіційного та професійного рівня жінок зберігалася протягом усього радянського періоду. Кожний етап збільшення кількості жінок серед тих, хто навчається, обумовлювався конкретними соціальними обставинами. Так, перший етап був породжений настановами революційної держави, усією радикально новою соціальною ситуацією. Починаючи з 1930-х років залучення жінок в освітньо-професійну діяльність відповідало гострій потребі підйому науково-технічного потенціалу суспільства. Жінки, особливо вихідці з робітничо-селянського середовища, отримали ряд додаткових пільг при вступі до ВНЗ. Другий етап пов’язаний із післявоєнним періодом відбудови народного господарства. Третій етап зростання частки жінок серед тих, хто навчається, почався у 1960-ті роки і збігся з екстенсивним розвитком науки. Проте, високий освітній рівень жіноцтва України (у 1990 р. жінки становили 61% серед спеціалістів з вищою та середньою освітою) контрастував з більш низькою у порівнянні з чоловіками оплатою праці, меншою кількістю жінок у складі науковців.

Третій розділ “Міжнародно-правове співробітництво УРСР у галузі захисту прав жінок” складається з двох підрозділів. У підрозділі 3.1. “Формування міжнародно-правового співробітництва щодо захисту прав жінок” стверджується, що у першій половині XX століття почало формуватися міжнародно-правове співробітництво щодо захисту прав жінок. У цей час у міжнародному праві стали з'являтися норми, які певною мірою можна віднести до таких, що захищають права жінок. Міжнародна співпраця держав здійснювалася у трьох напрямках: боротьба з торгівлею рабами; розв’язання колізій внутрішнього права держав із питань громадянства; міжнародне регулювання праці. Ці норми непрямо служили захисту тих або інших прав жінок: права на життя, свободу, особисту недоторканність, права на громадянство, на особливу охорону праці. У цей час у міжнародному праві ще не ставилося питання про рівноправність статей як принцип, згідно з яким жінки і чоловіки мають рівні права в усіх сферах суспільного життя.

У підрозділі 3.2. “Міжнародно-правові зобов’язання УРСР: зміст та інкорпорація у внутрішнє законодавство” автор довів, що міжнародне співробітництво щодо захисту прав людини після Другої світової війни справило вирішальний вплив на становлення і розвиток інституту захисту прав жінок. Із прийняттям Статуту ООН та закріпленням у ньому в загальній формі, у вигляді принципу, рівності чоловіка і жінки, право жінок на рівність стало загальнообов’язковою імперативною нормою, якій повинні відповідати всі інші угоди між державами. УРСР, як одна з держав-засновниць ООН, відповідно до ст.55 Статуту ООН узяла на себе ці зобов’язання.

У ті роки були прийняті найважливіші універсальні міжнародно-правові акти щодо прав жінок: Конвенція про політичні права жінок 1952 р., Конвенція про громадянство заміжньої жінки 1957 р.; Конвенція про рівну плату за рівну працю 1951р.; Конвенція щодо дискримінації в галузі найму і роботи 1958 р.; Конвенція про охорону материнства 1952 р.; Конвенція щодо дискримінації в галузі освіти 1960р.; Конвенція про згоду на вступ до шлюбу, мінімальний шлюбний вік і реєстрацію шлюбів 1962 р. УРСР, як повноправний член ООН з 1945 року, була учасницею усіх цих міжнародних угод і тим самим взяла на себе зобов'язання їх виконувати і внести необхідні зміни до свого національного законодавства.

Міжнародним актом, який узагальнив міжнародне співробітництво в царині захисту прав жінок, стала прийнята в 1979 р. Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, яку було ратифіковано Указом Президії Верховної Ради УРСР 24 грудня 1980 року. Україна ратифікувала цю Конвенцію із застереженням про невизнання обов'язкової юрисдикції Міжнародного Суду ООН, що зводило нанівець ефективність дії конвенції. Лише через дев’ять років це застереження було знято, що стало важливим кроком на шляху встановлення міжнародного механізму забезпечення прав жінок в Україні.

Важливою віхою в історії міжнародно-правового співробітництва УРСР слід розглядати її участь з 1954 року в Міжнародній організації праці. УРСР ратифікувала 50 конвенцій та майже стільки ж рекомендацій щодо їх реалізації, в тому числі декілька таких, що регламентують працю жінок: Конвенцію № 100 про рівну винагороду чоловіків і жінок за працю однакової цінності; № Конвенцію 111 про дискримінацію в галузі праці і занять; Конвенцію № 103 відносно охорони материнства; Конвенцію № 45 про працю жінок на підземних роботах; Конвенцію № 149 про умови праці і життя сестринського персоналу. Характерною рисою законодавства УРСР було те, що в ньому міжнародні норми тлумачилися значно ширше, ніж це передбачалося міжнародними документами.

У висновках наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, яке полягає у визначенні закономірностей розвитку прав жінок в національному законодавстві УРСР у 1917 – 1991 рр. та його співвідношення з міжнародним правом у цій