КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
БРИЖИЦЬКА СВІТЛАНА АНАТОЛІЇВНА
УДК: 94(477) : 82: 323.1 Шевченко
НАЦІОНАЛЬНЕ САМОСТВЕРДЖЕННЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
ТА ЙОГО ВПЛИВ НА СТАНОВЛЕННЯ
НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ УКРАЇНЦІВ
(друга чверть ХІХ ст. – середина 20-х рр. ХХ ст.)
Спеціальність — 09.00.12 — українознавство
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
Київ – 2004
Дисертацією є рукопис
Робота виконана в Центрі українознавства Київського
національного університету імені Тараса Шевченка
Науковий керівник: кандидат історичних наук,
старший науковий співробітник
Піскун Валентина Миколаївна,
заступник директора Центру українознавства
Київського національного університету
імені Тараса Шевченка
Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор
Борисенко Валентина Кирилівна,
професор кафедри етнології та краєзнавства
Київського національного університету
імені Тараса Шевченка
кандидат історичних наук
Кот Сергій Іванович,
старший науковий співробітник
відділу історико-краєзнавчих досліджень
Інституту історії України НАН України
Провідна установа: Національний університет харчових
технологій, м. Київ
Захист відбудеться “_12__” __січня___ 2005 р. о _14:00_ годині на засіданні
спеціалізованої вченої ради Д 26.001.01 Київського національного
університету імені Тараса Шевченка
(01033, м. Київ, вул. Володимирська 60, ауд. 108)
З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці
імені М.Максимовича Київського національного університету
імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58)
Автореферат розіслано “__9___” __грудня_____ 2004 р.
Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,
доктор історичних наук,
професор І. В. Верба
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Вступ. Актуальність теми дослідження. Зміна суспільно-політичного ладу в Україні у 1991 році дала новий поштовх до розвитку українознавчих досліджень і можливість комплексного підходу до вивчення історичних явищ і осіб, національного буття українців. На сучасному етапі становлення української історичної науки посилюється увага до процесів культурного розвитку та впливу особистості на розвиток соціуму. Звідси необхідним є дослідження формовиявів національного самоствердження подвижників української нації, а також їхнього впливу на розвиток національної ідентичності українців.
У цьому контексті тема дисертаційного дослідження зумовлена, по-перше, недостатньою комплексною розробкою в історіографії проблеми національного самоствердження Тараса Шевченка та його впливу на становлення національної ідентичності українців, по-друге, важливість дослідження обумовлена пошуками сучасного вияву патріотизму українців, об’єднувальних чинників, котрі розвивають і формують національні ідеали, співставляючи їх із загальнолюдськими цінностями. Провідним виявником культурної приналежності особистості є мова, що залишається актуальним, як і за часів Тараса Шевченка. Тому національне самоствердження Тараса Шевченка, його мовне самовизначення, збереження пам’яті про історичну минувшину земляків, сприйняття батьківщини не лише як географічно-територіальної одиниці, природи, місця народження, а і як складової національного образу народу впливало на становлення національної ідентичності українців. Актуальність дослідження полягає також у спробі подивитися на творчу спадщину Тараса Шевченка та на місце його поховання, що являє сьогодні собою національну святиню, через призму бачення й відбиття у свідомості відвідувачів, які залишили свої записи у книгах вражень після перебування на могилі поета у зламні роки кінця ХІХ — початку 20-х рр. ХХ ст.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана в межах наукової теми № 200Б-10 “Дослідження проблем українства в системі сучасних загальносвітових тенденцій розвитку націєтворчих концепцій”, що виконується Центром українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Об’єктом дисертаційного дослідження є процес становлення національної ідентичності українців (друга чверть ХІХ ст. — середина 20-х рр. ХХ ст.) на прикладі національного самоствердження Тараса Шевченка.
Предметом дослідження є творчий доробок Тараса Шевченка (поезія, повісті, “Журнал”, епістолярій, автобіографія), листи до нього сучасників, представлені в академічних виданнях, та рукописні книги вражень відвідувачів його могили, що писалися з 1896 по 1926 роки.
Мета роботи — здійснити на основі ґрунтовного аналізу архівних матеріалів, опублікованих джерел, наукової літератури комплексне дослідження процесу національного самоствердження Тараса Шевченка та його впливу на становлення національної ідентичності українців (друга чверть ХІХ ст. — середина 20-х рр. ХХ ст.). У відповідності з метою ставляться завдання.
Проаналізувати джерела й стан наукової розробки досліджуваної проблематики.
Визначити і вивчити у творчій спадщині Тараса Шевченка (поезія, повісті, листування, “Журнал”, автобіографія) формовияви його національного самоствердження:
- виявити витоки поетового мовного самовизначення, сфер і місць вживання ним рідної української мови та впливи Шевченкового мовного самовизначення на оточення;
- дослідити Шевченкове визначення поняття “батьківщина”, як складової національної ідентичності;
- виявити у творчому доробку поета і дати сутнісно-змістову характеристику ідентитетам та ідентифікатам “земляк”, “батько”, “брат”;
- вивчити вживання Тарасом Шевченком етноніму “українець”, назви “хохол”;
- простежити національне визначення поета його сучасниками.
Дослідити вплив творчої спадщини Тараса Шевченка на становлення національної ідентичності українців:
- показати вплив поета на формування національної ідентичності його сучасників опосередковано за листами до нього;
- проаналізувати зміну звертання до постаті Тараса Шевченка нащадками українців національними ідентифікатами “батько”, “борець”, “співець”, “кобзар” на революційно-пролетарські, більшовицькі, радянські “батько”, “борець”, “співець”, “революціонер” і дати їм сутнісно-змістову характеристику;
- виявити ідеологічні новотвори часів радянської влади відносно потрактування творчої спадщини Тараса Шевченка у процесі ідентифікації його постаті;
- з’ясувати значущість і соціальну функцію постаті Тараса Шевченка для українців;
- відстежити визначення українцями себе як “українців” через національні формовияви.
Методологія та методи дослідження. Методологічною основою пропонованої дисертаційної роботи є комплексна методологія, зокрема, культурна антропологія як провідна засада основи дослідження та дотримано низки методологічних принципів: системності, об’єктивності та історизму. При цьому були використані такі методи дослідження: загальнонаукові методи порівняльного аналізу і синтезу, узагальнення, порівняльно-хронологічний, порівняльно-історичний, типологічний, релевантний, контент-аналізу та інтент-аналізу.
Хронологічні межі дослідження окреслені другою чвертю ХІХ ст. – серединою 20-х рр. ХХ ст. Нижня межа обумовлена біографічними даними самого Тараса Шевченка (1814-1861 рр.), верхня межа доведена до 1926 року — річниці створення радянською владою Державного заповідника на місці поховання поета, і року, що, водночас, хронологічно співпадає із закінченням однієї з книги вражень відвідувачів могили Тараса Шевченка, а саме за 1924-1926 рр. – одного із досліджуваних у роботі джерел.
Територіальні межі дисертації безпосередньо визначаються місцем поховання Тараса Шевченка на Чернечій горі (м. Канів), проте, у широкому історичному контексті, представленому в дослідженні, охоплюють переважно територію України історичних періодів її входження до складу Російської імперії та СРСР, історичної доби Української національно-демократичної революції 1917-1921 рр.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що:
- вперше сформульовано та розроблено актуальну українознавчу тему, яка не отримала достатньо всебічного й об’єктивного висвітлення в історичній літературі;
- здійснено системне вивчення процесу національного самоствердження Тараса Шевченка та його впливу на становлення національної ідентичності українців;
- вперше, за нотатками книг вражень відвідувачів могили Тараса Шевченка, в контексті суспільно-політичних змін в Україні (кінець ХІХ ст. – середина 20-х рр. ХХ ст.) визначено точний період зміни усвідомлення дописувачами постаті поета як духовного національного “батька” спільноти у “борця” за ідеали соціальної рівності, ідеології соціалізму та комунізму;
- з’ясовано радянські ідеологічні новотвори стосовно потрактування творчої спадщини Тараса Шевченка з метою її денаціоналізації і нав’язування радянською владою відповідно до її постулатів;
- вперше комплексно досліджено ключові сутнісно-змістові аспекти ідентитетів та ідентифікатів, завдяки застосуванню методології інтент- та контент-аналізу до Шевченкової творчої спадщини, листів до нього сучасників та книг вражень відвідувачів його могили, через які розкрито процеси розвитку національної ідентичності українців.
Теоретичне і практичне значення одержаних результатів роботи дозволяє осягнути та оцінити творчу спадщину Тараса Шевченка як представника української етнічної спільноти і патріота, а також з’ясувати ефективність впливу його доробку на процес становлення національної ідентичності українців. Фактичний матеріал, основні положення й висновки можуть бути використані при створенні спеціальних і узагальнюючих праць з українознавства, історії України (зокрема, у розділах періоду Української революції 1917-1921 рр. і періоду становлення радянської влади), підручників, нормативних та спеціальних курсів, навчальних програм, лекцій із українознавства, лекцій на шевченківську тематику, а також в музейній роботі, зокрема, при створенні експозицій музеїв Тараса Шевченка як в Україні, так і поза її межами.
Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження доповідалися автором на міжнародних і всеукраїнських науково-практичних, шевченківських та науково-краєзнавчих конференціях: “Україна, українці, українознавство на межі тисячоліть” (Київ, 14-15 жовтня 1999 р.); 34-й науковій шевченківській конференції (Черкаси, 24-26 квітня 2001 р.); “Михайло Грушевський — науковець і політик в контексті сучасності” (Київ, 22 листопада 2001 р.); “Українська Центральна Рада: поступ націєтворення та державобудівництва” (Київ, 20 березня 2002 р.); “Музейна справа та музейна політика в Україні у ХХ столітті” (Київ, 19 грудня 2002 р.); “Канівщина у віках” (Канів, 28 березня 2003 р.); “Черкащина в контексті історії України” (Черкаси, 16 квітня 2003 р.); “Українство у світі: традиційність культури та спільнотні взаємини” (Київ, 29-30 травня 2003 р.); “Канів у контексті історії України” (Канів, 20 вересня 2003 р.); (35-й) науковій шевченківській конференції “Тарас Шевченко і народна культура” (Черкаси, 20-22 квітня 2004 р.); конференції, присвяченій 125-річчю від дня народження Голови Директорії та Головного Отамана військ Української Народної Республіки Симона Петлюри (Київ, 20 травня 2004 р.).
Структура дисертації зумовлена метою і завданнями дослідження. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів (7 підрозділів), висновків, списку використаних джерел та літератури (21 сторінка, 226 найменувань), додатка. Загальний обсяг дисертації – 204 сторінки, із них 180 сторінок основного тексту.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У Вступі обґрунтовано актуальність теми, визначені об’єкт і предмет дослідження, мета й завдання, методологія та методи дослідження, хронологічні й територіальні межі, наукова новизна одержаних результатів, теоретичне та практичне значення роботи.
У першому розділі “Історіографія проблеми та характеристика джерел” аналізується ступінь наукової розробки проблеми та стан джерел.
Історіографія шевченкознавства є доволі широкою, але дотепер не було здійснене спеціальне дослідження із проблеми національного самоствердження Тараса Шевченка та його впливу на становлення національної ідентичності українців, зокрема, в історичний період, що охоплює другу чверть ХІХ ст. — середину 20-х рр. ХХ ст. і за такими джерелами як творча спадщина поета, листи до нього та матеріали книг вражень відвідувачів його могили.
Дослідження, що безпосередньо стосуються нашої проблеми можна так умовно узагальнити. Першу групу становлять загальнометодологічні праці з дослідження національної ідентичності та націоналізму. Для нас важливими є дві кардинально протилежні теорії зарубіжних вчених. Одні є прихильниками модернізаційної версії походження націоналізму, які пов’язують його виникнення з періодом переходу суспільств до індустріалізму Андерсон Б. Уявлені спільноти: Пер. з англ. В.Морозов. — К.: Критика, 2001. — 270 с.; Ґелнер Е. Нації та націоналізм / Націоналізм: Антологія / Упоряд. О.Проценко, В.Лісовий. — К.: Смолоскип, 2000. — С. 292-310; Ґрінфелд Л. Типи націоналізму / Там само. — С.688-703.. Інші є прихильниками теорії “переніалізму”, для яких націоналізм, національна ідентичність мають давнішу, етнічну основу Сміт Е.Д. Національна ідентичність. — К.: Основи, 1994. — 224 с.. М.Грох, прихильник модернізаційної версії походження націоналізму, досліджуючи соціальні передумови національного відродження у Європі, стверджує існування у домодерному періоді етнічних, історичних спільнот “малих” європейських народів Див.: Касьянов Г.В. Теорії нації та націоналізму. — : Монографія. — К.: Либідь, 1999. — С. 221-224.. Значний обсяг теоретичного матеріалу з проблеми розвитку національної ідентичності і націоналізму подано у монографії Г.Касьянова Там само. — 349 с.. В.Головко вважає, що національна ідентичність є поєднанням етнічної і політичної ідентичностей Головко В.В. Ідентичність як метафора: шлях від психології до історіографії // Український історичний журнал, 2002. — № 3. — С. 24-33.. Праці сучасних українських дослідників Л.Нагорної, В.Піскун Нагорна Л. Національна ідентичність: український феномен в історичній ретроспективі // Розбудова держави, 1997. — №7/8. — С. 47-55; Піскун В.М. Про взаємини української держави та українців, що проживали на теренах колишньої Російської імперії (1917–1918 рр.) // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Серія: Українознавство. — Вип. ІІ. — К.: Інститут українознавства, 1997. — С. 139-149; та ін. та інших, які вивчають цю проблему в історичному контексті, називаючи етнічну ідентичність основою ідентичності національної, мають помітний вплив на визначення процесу становлення національної ідентичності українців. Г.Скрипник досліджує етнокультуру українців як підґрунтя для розкриття процесів розвитку національної самоідентифікації Скрипник Г. Етнографічні аспекти творчості Тараса Шевченка // Етнічна історія народів Європи: Зб. наук. пр. — К.: УНІСЕРВ, 2000. — Вип. 4. — С. 4-12.. У цьому ж напрямку працюють С.Бойко та Т.Воропаєва Бойко С., Воропаєва Т. Становлення етнічної самосвідомості українського народу // Українознавство — 2004: Календар-щорічник. — К.: Українська Видавнича Спілка, 2003. — С. 74-85..
Концепція етнічності як основи національної ідентичності покладена нами в основу дисертаційного дослідження у вивченні процесу становлення національної ідентичності українців, яке розглядається в історичному контексті.
Другу групу літератури із зазначеної проблематики становлять загальноісторичні дослідження, в яких на тлі історичної доби ХІХ-ХХ ст., у контексті суспільного розвитку, введено, як одну із провідних, постать Т.Шевченка, з’ясовано його місце і роль у суспільно-політичних, освітніх, культурних і націєтворчих процесах Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. — К.: Лыбидь, 1990. — 400 с.; Doroshenko D. Histore of the Ukraine / H.Keller (transl. from the Ukr. and abridg.), G.W.Simpson (ed. and introd.). — Edmonton — Alberta, 1939. — 702 p.; Крип’якевич І.П. Історія України. — Львів: Світ, 1990. — 560 с.; та ін..
Проблеми комплексної тематики містить третя і найбільша група літератури. Окремі дослідження проблематики дотичні до обраної нами теми. Література, що вивчає мову творів Т.Шевченка є найбільшою. Започаткували цей процес ще поетові сучасники Кітченко Ф. Двоє слів собратам, прочитавши поему “Гайдамаки” / Спогади про Шевченка. — К.: Держ. вид.-во худ. літ., 1958. — С. 93; Куліш П.О. Спогади про Миколу Івановича Костомарова (Уривки) / Там само. — С. 152-153; та ін., активно розробляли українські дослідники в еміґрації Огієнко І. (Митрополит Іларіон) Тарас Шевченко / Упоряд., авт. передмови і коментарів М.С. Тимошик. (Видавничий проект Фундації імені митрополита Іларіона (Огієнка) “Запізніле вороття”. Серія 1: “Рукописна спадщина”. — Т. 2. — К.: Наша культура і наука, 2002. — 438 с.; Смаль-Стоцький С. Ритміка Шевченкової поезії / Т.Шевченко: Інтерпретації. — Черкаси: Брама, 2003. — С. 205-259..
У радянський час широко досліджувалася роль творчості Т.Шевченка у становленні граматичних, лексичних і фонетичних норм сучасної української літературної мови Жовтобрюх М.А. Деякі особливості консонантизму поетичної мови Т.Г. Шевченка / Мовознавство: Наукові записки АН УРСР. Інститут мовознавства ім. О.О.Потебні, 1962. — Т. ХVІІ. — С. 53; Ващенко В.С. Мова Тараса Шевченка. — Харків: В-во Харківського університету, 1963. — 251 с.; та ін.. Продовжено дослідження у цьому напрямку і після проголошення у 1991 році незалежності України Мойсієнко А. Слово в аперцепційній системі поетичного тексту. Декодування Шевченкового вірша: Монографія. — К., 1997. — 199 с.; Русанівський В.М. У слові — вічність: (Мова творів Т.Г. Шевченка). — К.: Наукова думка, 2002. — 240 с..
У Шевченковому епістолярії вивчався фактор новаторства вживання української мови у цьому жанрі, її вплив на іншоетнічних осіб, специфіка української фразеології Франко І. “Наймичка” Т.Шевченка / Твори в двадцяти томах. — К.: Державне видавництво художньої літератури, 1955. — Т. ХVІІ. — С. 100-120; Тимошенко П.Д. Мова листів Т.Г. Шеченка / Мовознавство: Наукові записки Академі наук УРСР. Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні, 1962. — Т. ХVІІ. — С. 68-77; та ін.. Проте, листи як джерело мовного національного самоствердження поета дотепер не були предметом аналізу.
Окремо вивчалася дослідниками тема України у Шевченковому осмисленні Смаль-Стоцький С. Причинки до розуміння Шевченкових поем. — Прага, 1929. — 47с.; Пільгук І.І. Народнопоетична основа образу України в ліриці Шевченка: Збірник праць ювілейної десятої наукової шевченківської конференції. — К.: В-во АН УРСР, 1962. — С. 120-134; та ін.. Багато уваги було приділено останнім часом темі “символу України” у поезії Т.Шевченка, як метафізичного осердя світобачення поета Грабовська І. Україна як метафізична реальність.— К.: Генеза, 2000. — 172 с.; Дзюба І. Довіку насущний // Дивослово. — 1996. — № 3. — С. 3-9; Забужко О. Шевченків міф України: Спроба філософського аналізу. — К.: Генеза, 1997. — 136 с.; та ін..
Частково досліджувалося розуміння Шевченком назв “батько”, “брат”, “земляк” Богдан. С.К. Стереотипи мовної поведінки Шевченка в його епістолярії: звертальні й прощальні формули / Шевченкознавчі студії: Зб. наук. пр. — К.: Київський університет, 2003. — Вип. 5. — С. 210-216; Михайлин І. “Славних прадідів великих правнуки погані!” (Шевченко і денаціоналізовані землячки-перевертні) // Дніпро, 1991. — №3. — С. 82-89; та ін.. Окремо розглядалося питання вживання поетом етноніму “українці” Балушок В. Несподіванки української етнонімії // Київська старовина. — 2002. — № 5. — С. 27-35..
Четверту групу літератури з теми дисертації склали праці, в яких вивчалися книги вражень відвідувачів могили Т.Шевченка на предмет їхньої власної історії, статистики відвідувачів, відбиття ходу суспільно-політичних змін Матушевский Ф. Посетители могилы Т. Г. Шевченка // Киевская Старина. — 1903. — № 2. — Т. LХХХ. — С. 267-294; Варавва О. Прочани на могилі Т. Г. Шевченка (матеріали з книжки відвідувачів могили за 1917 — 1921 роки). — [Харків]: Державне видавництво України, 1929. — 48 с.; та ін.. Проте, відсутний системний аналіз цих джерел як матеріалу, що розкриває процес формування національної ідентичності українців.
П’яту групу літератури дослідження становлять праці, що є доповненням до комплексної групи літератури. Використано об’єктивну літературу з питання польської присутності в Україні Кубійович В. Західні українські землі в межах Польщі 1920 — 1939: Етнографічні відношення. — Чикаго, Нью-Йорк, 1963. — 31 с.; Бовуа Д. Шляхтич, кріпак і ревізор. Польська шляхта між царизмом та українськими масами (1831–1863). — К.: Інтел, 1996 — 415 с.. Значущими є власне авторські концепції життя і творчості Т.Шевченка українських дослідників Лукіянович Д. Про Шевченкові твори. Просвітні листки. — Львів: З друкарні Наукового Товариства ім. Шевченка. Накладом Товариства “Просвіта” у Львові, 1913.— Ч. 38. — 24с.; Пахаренко В. Незбагнений апостол. — 2-е. вид., доп. — Черкаси: Брама — ІСУЕП, 1999. — 296 с.; та ін. і зарубіжних вчених Стебельський Б. Освіта Тараса Шевченка / Ідеї і творчість: Збірник статтей та есеїв. — Торонто, 1991. — С. 204-213; Луцький Ю. Між Гоголем і Шевченком. — К.: Час, 1998. — 255 с., праці про життя і творчості Шевченкових друзів Мировець В. Життя і твори Віктора Забіли // Киевская Старина. — 1906. — Т. ХCIII. — С.88-178; Незвідський А.В. Шевченко і Марко Вовчок / Збірник праць першої і другої наукових шевченківських конференцій. — К.: В-во АН УРСР, 1954. — С. 236-256., оскільки вони допомагають осягнути вплив поета на його оточення.
Джерела дисертації становлять комплекси опублікованих джерел, рукописних матеріалів і документів архівних фондів України, документальних публікацій, мемуарної літератури, періодики.
Насамперед, використано творчу спадщину Т.Шевченка (окрім мистецької), що видана академічними виданнями у різні роки. Ми користувалися, в основному, виданням “Шевченко Тарас. Повне зібрання творів у шести томах” Шевченко Тарас. Повне зібрання творів у шести томах. — К.: В-во АН УРСР, 1963, 1964. — Т. 1. — 484 с. — Т. 2. — 632 с. — Т. 3. — 512 с. — Т. 4. — 524 с. — Т. 5. — 368с. — Т. 6. — 644 с. . Статистика використаної творчої спадщини така: 240 поетичних творів; 9 повістей, 256 листів, “Журнал”, автобіографія.
Однією із головних складових джерел дослідження є матеріали шести рукописних книг вражень відвідувачів могили Т.Шевченка. Вони становлять окремий комплекс архівних фондів Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського (Інститут рукопису НБУВ) та наукового архіву Шевченківського національного заповідника (ШНЗ) (м.Канів). На сьогодні книг вражень нараховується сімдесят одна. Фонд Інституту рукопису НБУВ містить перші чотири книги вражень за такі роки: 1896–1902, 1904–1906, 1906–1910, 1914–1916 рр. (ф. 1). Книги вражень 1917-1921, 1924-1926 рр. зберігаються у науковому архіві ШНЗ.
Особливою інформативністю відзначається Радянський фонд Державного архіву Черкаської області (ДАЧО) (ф.Р. 475, 155, 104). Матеріали дали змогу з’ясувати мотиви і процес прийняття посадовцями рішень щодо змін на могилі Т.Шевченка, встановити їхні імена, біографічні дані. У документах ДАЧО є цінний комплекс матеріалів приватного походження (ф.Р. 2475).
Важливим інформативним опублікованим джерелом приватного життя Шевченкового оточення і деяких моментів тогочасного суспільного життя є 249 листів до нього різних адресатів Листи до Т.Шевченка. 1840 - 1861. — К.: В-во АН УРСР, 1962. — 331 с..
Змістовними є опубліковані в радянський час архівні джерела, що подають біографічні дані Т.Шевченка Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії: 1814 - 1861. — К.: Вища школа, 1982. — 431 с.; Т.Г. Шевченко в документах і матеріалах. — К.: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1950. — 514 с..
Доповненням першоджерел є мемуарна література. Вона охоплює спогади Шевченкових сучасників Щепкін Михайло Семенович. Записки. Листування / Пер. А. Головка. Передмова С.Дуриліна. — К.: Мистецтво, 1953. — 200 с.; Спогади про Шевченка. — К.: Державне видавництво художньої літератури, 1958 — 657 с., спогади нащадків Шевченкових друзів Лобач-Жученко Б.Б. Про Марка Вовчка. Сторінки до біографії письменниці. — К.: Дніпро, 1979. — 310 с.; Щепкин М.А. Михаил Семенович Щепкин, 1788-1863 г. Записки его, письма, рассказы, материалы для биографии и родословная. — С.-Петербург: Из-е т-ва А.С. Суворина “Новое время”, 1914. — 393 с., що висвітлюють обставини їхнього життя і творчості.
До друкованих джерел відносяться два видання часу СРСР вибраних записів книг вражень, зміст яких був обумовлений вимогами радянської ідеології (пропагування постаті Т.Шевченка як революціонера й інтернаціоналіста) Із книги народної шани. — Дніпропетровськ: Промінь, 1976. — 255 с.; Із книги народної шани. — 2-е вид., доп. — Дніпропетровськ: Промінь, 1989. — 312 с. .
У дослідженні використано енциклопедії, словники, матеріали преси.
Загалом, джерел для вивчення визначеної проблеми достатньо і вони дають можливість ґрунтовно дослідити поставлену наукову проблему.
Другий розділ “Національне самоствердження Тараса Шевченка: питання витоків і впливів” складається із трьох підрозділів. У першому підрозділі “Мовне самовизначення Тараса Шевченка як складова національної ідентичності” з’ясовуються витоки поетового мовного самовизначення, сфери і місця вживання ним рідної української мови та з’ясовується вплив Шевченкового мовного самовизначення на його оточення. Витоки Шевченкового мовного самовизначення, насамперед, ідуть від родини, від українського національного середовища, від батьківщини, від пізнання світу. За першої ж нагоди у буденному житті поет користується саме рідною мовою, хоча володів, відносно на різних ступенях досконалості, мовами російською, французькою, польською. У спілкуванні з земляками поет вживає українську мову в різних сферах: усній, листуванні. Найповніше це питання розкривають його листи, де він уперше і називає рідну мову “українською”. Своїм вибором, листуватися із земляками українською мовою поет сприяв виробленню характерних ознак української розмовної мови, вживаючи народну фразеологію, та сприяв її популяризації у тих сферах суспільного життя де вона не була широко вживана. Офіційні листи він пише мовою російською. Рідна мова активно вживалася Т.Шевченком, як мова розмовна і в Україні й поза її географічно-територіальними межами. Чим стисліші були умови вираження мовного бажання, тим гостріше він це переживав. За умов невизнання владою української мови він піклується про національну освіту своїх земляків, видавши “Букварь южнорусский”. Т.Шевченко розробив для українців зразок мовлення опосередковано через текст як спосіб самовираження автора і, відповідно, це впливає на того, хто читає, бо торкається цей текст глибин національних почуттів. Поет позитивно оцінює творчість тих сучасників-земляків, котрі вживають українську мову. Своїм мовним самовизначенням Т.Шевченко впливав на україномовний вибір сучасників-земляків в усному і в писемному спілкуванні. Він повертає українців до питань національних саме через проблему мовного самовизначення, що є актуальним і сьогодні. Проблему підрозділу досліджено через епістолярну спадщину поета, повісті та спогади його сучасників.
У другому підрозділі — “Формовияви національної самосвідомості Тараса Шевченка” дається аналіз формовиявів національної самосвідомості поета, що виявили себе через визначення ним поняття “батьківщина”, вживання ідентитетів (визначення “себе”) й ідентифікатів (визначення “когось”) “земляк”, “батько”, “брат”, вживання прикметника “український”, назви “хохол” у його творчій спадщині. Під національними формовиявами розуміємо способи існування і вираження змісту, структури національного самоствердження.
Поняття “батьківщина” для Шевченка є дуже близьким і багатозначним. По-перше, - це природа, довкілля, в якому формувавсь сам Тарас як особистість, як представник української етнічної групи, як поет, митець у подальшому. По-друге, батьківщина - це історія народу, історія його творення і його майбуття з пророчими баченнями. По-третє, батьківщина - це і образ самого Шевченка, це усі ті, кого він надихав своєю творчістю. Своїм розумінням “батьківщини” Тарас Шевченко сприяв формуванню національної самосвідомості представників української спільноти незалежно від їхнього географічного проживання.
Політонім “Малороссия” вживається Шевченком найчастіше на ознаку реґіону, а політонім “Україна” у контексті української історичної минувшини і природи. Не лише українці, а й представники інших етносів відзначають велике значення для Шевченка його батьківщини і як місця народження, природи (вузьке розуміння), і як історії українців (широке розуміння). Подібне усвідомлення, відповідно, впливало і на їхнє позитивне ставлення до України. Проблему досліджено через творчу спадщину (поезія, повісті, епістолярій, журнальні нотатки, автобіографія) і через спогади поетових сучасників.
Т.Шевченко не називає себе українцем і не вживає етнонім “українці”. Визначення поетом своєї національної приналежності відбувалося на рівні самоусвідомлення себе як “земляка”, “батька”, “брата” української спільноти. За цими ж ідентифікатами відбувалося національне визначення Шевченком і його оточення, літературних героїв (до останніх вжито й ідентифікат “хохол” як екзоназву, що не завжди має неґативне значення). Підставою для подібного визначення є походження із однієї землі (у випадку з поляками міф про спільну батьківщину) або спільне українське культурне, мистецьке поле діяльності. Сутнісно-змістову характеристику ідентитету й ідентифікату “земляк” і звертання “хохол” досліджено через поезію, повісті, листування і “Журнал” Т.Шевченка, а визначень “батько” і “брат” через поезію і листування.
Ідентифікати “батько”, “брат” визначені нами як національні, тобто вживаються при спілкуванні між представниками національної спільноти. Ідентифікат “земляк” водночас є етнічним (підставою до такого звертання є спільна земля походження) і національним (підстава — спільна батьківщина і усвідомлення причетності до визначеної землі-батьківщини, якщо вона навіть не є місцем народження).
Поет вживає відтопонімічний прикметник “український” у контексті звертання до етнічної спільноти українців і до окремих її представників - письменників. Джерелами для з’ясування цього питання є передмова до нездійсненого видання “Кобзаря”, листи до О.Бодянського (1844 р.), О.Оболонського (1860 р.).
Третій підрозділ “Сучасники про національне визначення Тараса Шевченка” характеризується листами до поета його сучасників. Цей процес вивчається через вживання ними таких національних звертань до поета: “батько”, “брат”, “земляк”, поєднання “брат” і “земляк”. Зазначені ідентифікати вживають як українці, так і представники інших етносів. Національне визначення сучасниками Т.Шевченка допомагало і адресатам визначатися із своєю національною приналежністю. На міжособистісному рівні спілкування Т.Шевченка із сучасниками-“земляками-братами” кризи національної ідентичності не спостерігаємо, оскільки їх єднали: зв’язок з реальністю національної колективної самості; колективна пам’ять (зокрема, простежується збереження україномовної традиції); переконання повноцінності, вартості й досконалості культури українського народу; відсутність розриву з історичною пам’яттю. Шевченкові сучасники, звертаючись до поета вищезазначеними ідентифікатами, одночасно роблять самовизначення своєї власної національної ідентичності за наступними атрибутами: 1) мовна ідентичність; 2) територіальна ідентичність (походження із однієї землі); 3) спільне українське культурне, мистецьке поле діяльності. Кожен із дописувачів ішов до українства власним шляхом, але Тарас Шевченко був для них тим орієнтиром, завдяки якому вони могли найповніше виразити національну ідентичністі.
Третій розділ “Становлення національної ідентичності українців через творчу спадщину Тараса Шевченка” вибудований із двох підрозділів. Перший – “Вплив Тараса Шевченка на формування національної ідентичності його сучасників (за листами до поета)” розкриває хід цього процесу через такі ознаки: по-перше, — це мовне самовизначення, себто Шевченкова активна позиція у виборюванні права рідної мови на повноцінне функціонування у суспільному житті українців надає наснаги і тим, хто не тільки стоїть на тотожних із ним позиціях, а й хто поволі усвідомлював свою національну схожість з ним. По-друге, як і Т.Шевченко, сучасники, в листах до нього, вживають на ознаку поетової батьківщини назви “Малороссия” (рідкісно) та “Україна” (часто). Політонім “Україна” входить у буттєвість і свідомість тогочасних українців як своя земля, а для неукраїнців як співставний образ створений Шевченком, а відтак і для них його земля визнається політонімом “Україна”. Назва “Малороссия” вжито на означення реґіону як це було узвичаєно на той час в імперії. По-третє, через Шевченка і його творчість у середовище української еліти входять національні ідентитети і ідентифікати “батько”, “брат”, “земляк” як визначальні; хоча “малоросс” і “малороссийский” продовжують співіснувати. По-четверте, спільним для адресатів і Шевченка є розуміння об’єднавчого фактора “по-нашому”, тобто по-українському.
У другому підрозділі – “Книги вражень відвідувачів могили Тараса Шевченка (1896—1926 рр.) як джерело становлення національної ідентичності українців” досліджено процес самоусвідомлення національної тотожності українців через усвідомлення ними національного самоствердження Тараса Шевченка.
За проведеним контент-аналізом 12253 записів книг вражень відвідувачів могили Тараса Шевченка (1896—1926рр.) з’ясовано ідентифікати, якими вони найчастіше зверталися до постаті поета, а саме: “батько”, “борець”, “співець”, “кобзар”. Усі ідентифікати (окрім “борець”), першопочатково були (і залишилися надалі) національними, але з поширенням ідей соціалізму зазнали зміни (окрім “кобзар”) у революційно-пролетарські, більшовицькі, радянські. Із 1919 р. ідентифікат “революціонер” як більшовицький, відносно постаті поета, популяризують комуністи. Відвідувачі здійснюють два види ідентифікації: 1) вони визначають, співвідносять, класифікують постать Тараса Шевченка на основі певних ознак чи властивостей (тут поет є об’єктом ідентифікації, яка стає процесом упізнавання, визначення тієї якості, на основі якої ця постать може бути віднесена до якогось класу чи типу, так, він визначається відвідувачами як “батько” національної спільноти); 2) вони, одночасно, співвідносять, ототожнюють і уподібнюються самі і стосовного самого Тараса Шевченка, і стосовно української нації (тут постать поета є суб’єктом, тобто “духовним посередником” їхньої самоідентифікації, яка в цьому випадку стає емоційно-когнітивним процесом ототожнення себе з українською національною спільнотою через співвіднесення себе з образом Тараса Шевченка, постать якого забезпечує емоційно-ціннісний взаємозв’язок між членами української національної спільноти). Усі ці зміни відбувалися в контексті історичних суспільно-політичних трансформацій в Україні.
У Висновках підведено підсумки дослідження, які виносяться на захист:
- Вивчені нами джерела (опубліковані джерела, рукописні матеріали, документи архівних фондів України, документальні публікації, мемуарна література, періодика) дають підстави до ствердження їхньої фактологічної значимості для з’ясування поставленої наукової проблеми. Виходячи з того, що історіографія різноманітних аспектів дослідження досить значна, слід зазначити, що комплексний аналіз визначеної нами проблеми дисертації, за зазначеними джерелами, ще не став предметом спеціального вивчення.
- Встановлено формовияви національної самосвідомості Т.Шевченка: вживання української мови, відтопонімічого прикметника “український”, екзоназви “хохол”, національних ідентитетів і ідентифікатів “земляк”, “батько”, “брат”, усвідомлення поняття “батьківщина”.
- Доведено, що національне самоствердження Т.Шевченка відбувалося, насамперед, на рівні мовного самовизначення на користь рідної мови у всіх видах спілкування. Цим поет сприяв популяризації вживання української мови там, де вона не вживалася (листування) і там, де вона не визнавалася (верхні шари українського соціуму). Витоки Шевченкового мовного самовизначення ідуть від українського національного оточення і середовища.
- З’ясовано, що своїм самоосмисленням Т.Шевченко уособлює розуміння “батьківщини” як рідної землі, як етнографічної території і подає її як національно-історично-культурну специфіку.
- Обґрунтовано, що визначення Т.Шевченком своєї національної приналежності відбувалося на рівні самоусвідомлення і визначення ним себе як “земляка”, “батька”, “брата” української спільноти (українцем поет себе не називав). За цими ж ідентифікатами він визначав національно і своє оточення, літературних героїв (до останніх вжито й ідентифікат “хохол” як екзоназву). Підставою для такого визначення є спільна батьківщина, українська культурна, мистецька сфера діяльності.
- Доведено відсутність дотичності Т.Шевченка до процесу популяризації етноніму “українці” і доведено вживання ним звертання “хохол” як екзоназви, сенс якого і позитивний, і неґативний.
- З’ясовано, що Шевченкові сучасники широко ідентифікували його національно, а саме через звертання “земляк”, “батько”, “брат”.
- Доведено, за листами сучасників до Т.Шевченка, що поет мав вплив на усвідомлення ними їхньої національної ідентичності, зокрема через вживання української мови, назви поетової батьківщини (Україна, Малороссия), ідентитетів й ідентифікатів “батько”, “брат”, “земляк” як національних, усвідомлення визначення “по-нашому”, що створювало передумови становлення національного самоусвідомлення українців у подальшому.
- Відстежено, за записами відвідувачів могили Т.Шевченка, що первинне ідентифікування постаті поета як “батька”, “співця”, “кобзаря” було саме національним, а під впливом поширення соціалістичних ідей відбувається його зміна на революційно-пролетарські, більшовицькі, радянські “батько”, “борець”, “співець”, “революціонер”.
- Встановлено радянські ідеологічні новотвори відносно потрактування творчості Т.Шевченка з метою її денаціоналізації і нав’язування радянською владою відповідно до її постулатів. Шевченкова “сім’я вольна, нова” усвідомлюється як “комуністична”; “братерство” — як “пролетарське”; “заповіти” здійснені завдяки радянській владі, ототожнені із заповітами В.І.Леніна і називаються “вченням”. Шевченко пропагується як провісник соціалізму і комунізму.
- З’ясовано, що значущість постаті Т.Шевченка для сучасників зумовлюється: емоційною привабливістю його особистості та творчої спадщини; близькістю його долі та долі інших українців в умовах російської (радянської) імперії; його великим авторитетом, який зумовлений високим характером відносин, що пов’язують постать поета із іншими українцями.
- Простежено, що соціальна функція, яку “виконує” постать Т.Шевченка зумовлена трьома чинниками: а) прижиттєвою поведінкою та стилем життєдіяльності самого поета, б) соціально-історичними і суспільно-політичними умовами, які визначають ставлення суспільства до національних ґеніїв; в) системою соціальних очікувань суспільства та сподівань переважної більшості членів спільноти, які на відміну від офіційних приписів, ідеологічних догм та інших реґулятивів соціальної поведінки, мають неформальний і не завжди усвідомлюваний характер (значна частина українців чітко бачила в постаті Т.Шевченка свого національного провідника, інша частина відчувала його таким на підсвідомому рівні, але все суспільство прагло, шукало і чекало таку особу, оскільки потреба в такій постаті є незнищенною).
- Доведено, що концепція розвитку національної ідентичності українців, за їхніми записами у книгах вражень відвідувачів могили Т.Шевченка, охоплює ряд моментів. По-перше, це осібна національна мова (українці, переважно, пишуть мовою українською). По-друге, це почування ними причетності до національної “родини”: вони підписуються — “українці”, “сини”, “діти” України та Шевченка, “полтавці” тощо. По-третє, це визначення Т.Шевченка як “українця” і духовного національного “батька” за умов різних суспільно-політичних змін. По-четверте, це те, що могила Шевченка є для українців національною святинею де вони усвідомлюють, виявляють свою українськість.
- З’ясовано, що національне самоствердження Тараса Шевченка мало місце і мало вплив на становлення національної ідентичності як його сучасників, так і наступних поколінь українців за увесь досліджений нами історичний період. Домінантними чинниками цих процесів виявилися: мова як об’єктивний чинник національного збереження, національна свідомість як чинник суб’єктивний. Значну роль також відігравали походження із однієї землі, розуміння “батьківщини” як складової національної ідентичності. Усі вищезазначені процеси відбувалися у контексті суспільно-політичних змін в Україні.
СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ
ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ
Статті у фахових виданнях:
1. Брижицька С. Тарас Шевченко: “Все йде, все минає, — і краю немає” // Українознавство—2001: Календар-щорічник. — К.: Українська Видавнича Спілка, 2000. — С.141-145.
2. Брижицька С. Ставлення українців до української мови (за матеріалами книг вражень на могилі Т.Шевченка у Каневі 1897-1926) // Українознавство—2003: Календар-щорічник. — К.: Українська Видавнича Спілка, 2002. — С.124-128.
3. Брижицька С. Становлення української національної ідентичності в період Центральної Ради (за записами “Книги відвідувачів Шевченкової могили. 1917 — 1921 рр.”) / Українська Центральна Рада: поступ націєтворення та державобудівництва. — К.: Українська Видавнича Спілка, 2002. — С.331-345.
4. Брижицька С. Вплив творчості Тараса Шевченка на Михайла Грушевського // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Українознавство. — Вип. 7. — К.: ВПЦ “Київський університет”, 2003. — С.40-44.
Інші публікації:
1. Брижицька С. Самовизначення та самоорієнтація мовної ідентичності українців: За записами відвідувачів могили Т. Шевченка 1897 — 1926 рр. //
