НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Брехаря Світлана Григорівна

УДК 32:303.446+323+321:342.4

ОСОБИСТІСТЬ ЯК СУБ`ЄКТ ПОЛІТИКИ: МОТИВАЦІЙНИЙ АСПЕКТ РЕАЛІЗАЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ

Спеціальність 23.00.02 – політичні інститути та процеси

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Київ 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАН України.

Науковий керівник: доктор політичних наук, доцент Пахарєв Анатолій Дмитрович, головний науковий співробітник відділу теоретичних та прикладних проблем політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України

Офіційні опоненти:

доктор політичних наук, професор Головатий Микола Федорович, перший віце-президент Міжрегіональної Академії Управління Персоналом;

кандидат політичних наук, доцент Малярчук В`ячеслав Анатолійович, доцент кафедри зовнішньоекономічної діяльності підприємств Донецького Національного Технічного Університету

Провідна установа: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, відділ правових проблем політології

Захист відбудеться “20” січня 2004 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.181.01 із захисту дисертацій в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАН України за адресою: 252011, м.Київ, вул.Кутузова, 8, зал засідань вченої ради (кім.202).

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України (вул.Кутузова, 8, кім.218).

Автореферат розіслано 13 грудня 2003 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

доктор політичних наук Левенець Ю.А.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Складність політико-правових реалій сьогодення дозволяє стверджувати, що принцип монокаузальності – залежності політичного процесу від одного фактора – не пояснює політичну ситуацію і не дозволяє прогнозувати її розвиток.

Політика як боротьба інтересів за владу – складний діалектичний процес, у якому переплетені протилежності об`єктивного та суб`єктивного характеру. У різні періоди функціонування політичної системи визначальна роль у розвитку (згасанні) політичних процесів належить одному з названих факторів, або ж спостерігається їхній обопільний рівноправний вплив на хід політичного процесу. Коли структура політичної системи стійка, функціонування її елементів та процес взаємодії між ними відбувається за усталеними правовими та культурними нормами, роль суб`єктивного фактора прямує до спаду, вплив об`єктивних чинників підвищується. У період становлення політичної системи, її модернізації, реструктуризації, при перманентності процесу оновлення правового поля, у якому має відбуватися функціонування інститутів політичної системи та громадянського суспільства, що ми спостерігаємо сьогодні в Україні, зростає роль суб`єктивного фактора.

Саме цим фактом пояснюються доцільність і актуальність запропонованого дослідження: на сучасному етапі українська політична реальність формується під значним впливом суб`єктивного фактора, а саме, під впливом особистісних мотивів політиків, що реалізують політичну владу. Також маємо зосередити увагу на тому факті, що у вітчизняній та зарубіжній політичній науці відсутні емпіричні дослідження, які б підтверджували гіпотезу про те, що мотивація політиків відіграє важливу роль у ході розвитку політичного процесу.

Отже, актуальність дисертаційного дослідження зумовлена такими чинниками:

1. у політичних системах, що трансформуються, значно зростає вплив особистісних характеристик лідера, а саме, мотивів його політичної поведінки;

2. ідея щодо впливу мотивації політичного лідера на функцію політичного процесу потребує проведення емпіричного дослідження, яке могло б продемонструвати значення і роль суб`єктивних мотивів у політичному процесі.

Зв`язок із науковими програмами, планами, темами. Запропонована проблема дослідження пов`язана з теоретичною розробкою планової наукової теми: “Україна – держави Центральної та Східної Європи в новому геополітичному просторі: варіанти політичної модернізації”, що здійснювалася відділом теоретичних та прикладних проблем політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України (1998–2001).

Ступінь наукової розробки теми. Політичні процеси початку 90-х років призвели до утворення низки нових незалежних держав, що спричинило зміну геополітичної архітектури світу. Фактор появи нових державних утворень сприяв активізації політичної науки в напрямку досліджень трансформації політико-владних структур країн СНД, ЦСЄ та Балтії.

Проблема трансформації постсоціалістичної влади в країнах вищезазначених реґіонів відбилася в роботах таких дослідників, як А.Боярунець, Є.Бистрицький, А.Голобуцький, О.Дергачов, В.Карбалевич, Н.Кононенко, С.Конончук, М.Мусхалішвілі, М.Михальченко, В.Піховшек, Ф.Рудич, Г.Сімон, М.Томенко, Я.Шимов та інших.

Автори досліджень, що стосувалися теми процесів модернізації, трансформації, оновлення політичної системи переважно зверталися до визначення об`єктивних чинників владно-політичних трансформацій, до аналізу об`єктивно існуючих політико-владних моделей, що модернізуються.

Деякі суб`єктивні фактори політичного процесу в умовах модернізації висвітлені Г.Зеленько, І.Кресіною, Л.Нагорною, А.Пахарєвим.

Для доведення положення щодо ролі суб`єктивного фактора в політичних процесах перехідних суспільств, авторка мала звернутися до ідей А.Адлера, М.Вебера, В.Винниченка, Х.Лассуелла, Н.Макіавеллі, Ш.Монтеск`є, В.Парето, Г.Сковороди, З.Фрейда, Е.Фромма.

Крім того, такі вчені, як М.Бердяєв, М.Грушевський, М.Костомаров, В.Соловйов саме індивідуальними, ментальними, ґендерними розбіжностями пояснювали той факт, що в об`єктивно подібних ситуаціях люди обирають різні поведінкові моделі. Їхні висновки знайшли підтвердження в теоретичних розробках та експериментальних дослідженнях наших сучасників – Б.Гаєвського, Б.Годстафта, М.Головатого, Л.Хєла, Л.Гозман, О.Шестопал, які акцентують увагу на впливі особистісних якостей політичного лідера на політичну ситуацію.

Аналіз сучасної вітчизняної та російської суспільно-політичної думки показав, що проблема суб`єктивного фактора, зокрема мотивації влади, у наукових колах не знайшла такої активної підтримки, як на Заході. Щодо мотиваційного аспекту реалізації політичної влади, то нариси цієї проблематики знаходимо в роботах Г.Бірюкової, М.Головатого, М.Ділігенського, Е.Єгорової-Гантман, С.Каверіна, А.Пойченка, Г.Почепцова.

У західних суспільних науках проблемі мотивації влади присвячено праці А.Адлера, Дж.Аткінсона, Дж.Вероффа, Д.Вінтера, Б.Годстафта, Х.Ласвелла, Д.Макклелланда, Д.Макгрегора, Х.Мюррея, Х.Хекхаузена, у яких аналізуються теоретико-методологічні засади проблеми, відслідковуються різні варіанти актуалізації мотивів влади та прояву мотивації в поведінці та її результатах.

У результаті аналізу теоретичних джерел автор зіткнувся із проблемою обмеженої кількості наукових робіт, які б відслідковували особливості мотивації влади політичних лідерів і досліджували її вплив на розгортання політичних процесів. Цей факт зумовив важливість створення загальної концепції, систематизації та висвітлення теоретичних засад феномена мотивації влади, які могли б становити базу експериментального дослідження названого явища.

У процесі систематизації теоретичного підґрунтя, загальної концепції, на підставі якої було створено методику дослідження, автор спирався на висновки та результати емпіричних досліджень таких авторів:

1. теза про те, що мотивація влади може виконувати як інструментальну, так і компенсаторну функцію, базувалася на висновках А.Адлера, М.Вебера, А.Джорджа, Х.Лассуелла, Б.Рассела, К.Хорні, Е.Фромма та на принципі еквіфінальності, що був вперше описаний Е.Брунсвіком;

2. основи концепцій М.Кучера, А.Маслоу, В.Смекайла стали підґрунтям аналізу особистісних розбіжностей, мотивованих до реалізації політичної влади лідерів;

3. принцип залежності мовної діяльності від індивідуальних характеристик, зокрема мотивів того, хто говорить, досліджувався в працях Н.Алмаєва, Л.Виготського, В.Данилова, Т.Дрідзе, Н.Жинкіна, Т.Калєнтьєвої, Т.Ушакової;

4. текст мови як джерело інформації, у якому відбиті індивідуальні характеристики людини, що говорить, був представлений як об`єкт дослідження в працях У.Булліта, К.Головинського, Е.Еріксона, Т.Ушакової, З.Фрейда, В.Шалака.

У процесі прикладного дослідження, проводячи компаративний аналіз стартових ситуацій політичного розвитку України та Республіки Білорусь, дисертант спирався на наукові здобутки вчених Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, роботи яких присвячені порівняльному аналізу модернізаційних процесів постсоціалістичних країн.

Окремі аспекти становлення і розвитку політичної системи Білорусі є предметом дослідження вчених А.Боярунця, А.Голобуцького, В.Карбалевича, І.Кирилкіної, В.Кулика, М.Пастухова, О.Потєхіна, Г.Сімона, Т.Славіної, Д.Травіна.

Щодо українських реалій, то поряд з роботами, у яких детально проаналізовано політичний розвиток країни на сучасному етапі, з`явилися праці, у яких зроблено спроби дослідити політичну ситуацію крізь призму особистісного фактора. К.Головинський, О.Гриневич, Ю.Зущик, О.Кривошеєнко, Ю.Луканов, О.Чередниченко, В.Яблонський – представники саме цього напрямку досліджень.

Підсумовуючи, відзначимо, що в працях вітчизняних та зарубіжних авторів зосереджується увага на існуванні залежності політичного процесу від суб`єктивного фактора. Саме відсутність доведення цієї тези, потреба більш ґрунтовної науково-теоретичної розробки явища мотивації влади та впливу мотиваційної сфери політичних лідерів на перебіг політичних процесів, підтверджують доцільність обраного автором напрямку дисертаційного дослідження.

Об`єктом дисертаційного дослідження є політичні процеси як функція, що залежить від чинника мотивації політичних лідерів.

Предметом аналізу обрано мотиваційні аспекти політичної поведінки президентів Леоніда Кучми й Олександра Лукашенка та їх вплив на перебіг політичних процесів в Україні та Республіці Білорусь.

Мета дослідження:

1. з`ясувати характер впливу суб`єктивного фактора – мотивації політичних лідерів – на політичні процеси в період політичної трансформації.

Досягнення зазначеної мети передбачає постановку і вирішення таких
конкретних завдань:

1. визначити зміст і форми процесу взаємодії особистості і політики;

2. сформулювати закон, що описує процес взаємодії особистості і політики;

3. на теоретичному рівні проаналізувати особливості мотивації влади політичних лідерів і дослідити їх вплив на розвиток політичних процесів;

4. створити методику дослідження мотивації влади політичних лідерів;

5. за допомогою компаративного методу встановити подібність об`єктивних передумов трансформаційних перетворень в Україні та Республіці Білорусь;

6. проаналізувати і порівняти конституційні політико-правові моделі України та Республіки Білорусь і формально закріплені в них повноваження глав держав;

7. за допомогою дистанційного аналізу текстів промов президентів України та Республіки Білорусь виявити мотиваційні характеристики особистостей Леоніда Кучми та Олександра Лукашенка;

8. крізь призму мотиваційного аналізу дослідити політичні процеси в Україні та Республіці Білорусь.

Методологічна та теоретична основа дослідження. Обрана тематика дослідження зумовила використання дисертантом як теоретичних, так і емпіричних методів. Теоретична база дослідження ґрунтується на методах аналізу, синтезу та моделювання, які дозволили визначити зміст та форми процесу взаємодії особистості і політики, описати мотиваційні моделі владного процесу. Базу емпіричної частини становили метод історизму в поєднанні з методами компаративного та мотиваційного аналізу, які дали можливість визначити подібність об`єктивних передумов модернізації в Україні та Республіці Білорусь, виявити особливі та загальні характеристики механізмів стримувань і противаг досліджуваних країн, визначити вплив особистісної мотивації президентів Леоніда Кучми й Олександра Лукашенка на перебіг політичних процесів у контексті модернізації молодих держав.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що дисертант вперше у вітчизняній науці розглядає політичний процес як функцію, яка змінюється під впливом чинника мотивації влади політичних лідерів. На підставі проведеного аналізу було доведено, що елементи мотиваційного механізму особистості (потреба, особистісні диспозиції, зовнішні стимули, мотив), їх сукупність та взаємодія впливають на обрання політичним діячем засобів досягнення влади, а також на стиль її реалізації.

Отримані в ході дослідження результати дозволили вперше на теоретичному рівні описати мотиваційні моделі владного процесу, запропонувати авторську методику дослідження мотиваційної сфери політичних лідерів. Шляхом порівняльного аналізу досліджено об`єктивні стартові передумови політичної трансформації в Україні та Республіці Білорусь, доведено їх подібність. Уперше проведено аналіз мотивів, що спонукали Леоніда Кучму й Олександра Лукашенка до процесу виборювання та реалізації влади, продемонстровано вплив особистісних мотивів президентів України та Республіки Білорусь на перебіг політичних процесів у названих країнах. Доведено, що роль суб`єктивного фактора значно зростає в політичних системах, що трансформуються.

Теоретичне та практичне значення дослідження. Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані для подальшої наукової розробки теми впливу мотивації влади політичних лідерів на перебіг політичного процесу, для дистанційного аналізу мотиваційної сфери політиків, створення їхнього “мотиваційного портрету”, що надасть можливість прогнозувати їхню політичну поведінку. Крім того, матеріали дослідження можуть використовуватися для викладання таких навчальних дисциплін, як теорія політичної науки, політична психологія, психолінгвістика.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки дисертації були апробовані в доповідях на міжнародних конференціях: “Britain and Europe: the intellectual in Society” (Софія, Болгарія, квітень 1999), “Актуальные проблемы управления – 2001” (Москва, Росія, жовтень 2001), “Актуальні проблеми державного управління і місцевого самоврядування” (Запоріжжя, листопад 2001), “Дні науки філософського факультету – 2002” (Київ, квітень 2002), та на Всеукраїнській науково-методичній конференції “Філософська і політична антропологія: місце людини в посттоталітарному соціумі”, що відбулася в грудні 2001 року в Запоріжжі.

Робота ґрунтовно обговорювалась у відділі теоретичних і прикладних проблем політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України.

Структура дисертації визначається метою і завданнями дослідження. Роботу складають вступ, три розділи, висновки, список використаної літератури. Загальний обсяг дисертації становить 195 сторінок. Список використаних джерел включає 298 позицій на 24 сторінках.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, стан її наукової розробки, викладено тему та завдання дослідження, визначено методологічну основу, наукову новизну дослідження, теоретичне і практичне значення дослідження, представлено відомості про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі “Особистість і політика: процеси взаємодії”, висвітлено загальний стан вивченості проблеми ролі особистості в політичному процесі, визначено зміст і форми процесу взаємодії особистості і політики, описано закон, за яким відбувається процес взаємодії названих елементів, з`ясовано, що головною рушійною силою, яка визначає характер і напрямок політичного процесу є політичний інтерес.

В інтерпретації проблеми ролі особистості в політичному процесі виокремлюються три основні напрямки. Перший представлений концепціями Т.Аквінського, Ж.Бодена, Д.Віко, Т.Гоббса, Е.Дюркгейма, К.Маркса, які відводять особистості пасивну роль у політичному процесі й розглядають індивіда винятково як об`єкт політичної реальності. Представники другого напрямку – А.Адлер, Г.Лассуєлл, Г.Сковорода, В.Парето, З.Фрейд, С.Хук, – відводять людському факторові вирішальну роль у визначенні напрямків політичних процесів, тобто вважають особистість суб`єктом політики. Третій напрямок, до якого можна віднести концепції В.Винниченка, М.Вебера, Н.Макіавеллі, Ш.Монтеск`є, Е.Фромма, визнає, що особистість у процесі взаємодії з політикою може виступати як в ролі об`єкта, так і в ролі суб`єкта.

Значну кількість робіт наших сучасників було присвячено дослідженню різноманітних аспектів взаємодії особистості і політики. Серед них роботи І.Алексєєнко, Д.Видріна, М.Головатого, Ф.Грінстайна, Г.Ділігенського, Н.Гедікової, Е.Єгорової-Гантман, Ю.Ірхіна, М.Катаєвої, О.Кудряшової, В.Кременя, В.Мирончука, Л.Нагорної, А.Пахарєва, А.Пойченка, В.Храмова, О.Шестопал.

Процес взаємодії особистості і політики розгортається у двох площинах: з одного боку особистість формує політичну ситуацію, впливає на хід політичного процесу, з іншого боку політична реальність впливає на формування окремих структур особистості та на її поведінку. Аналізуючи точки дотику особистості і політики, автор доходить висновку, що в процесі взаємодії особистість і політика створюють діалектичну динамічну систему. Елементи цієї системи взаємозалежні, впливають один на одного і пов'язані прямим та зворотним причинно-наслідковим зв'язком. Процес взаємодії зумовлює як зміну особистості під впливом політики, так і зміну політичної реальності в результаті впливу на неї особистості. Отже, зміст процесу взаємодії особистості й політики визначається законом діалектичної єдності названих елементів.

Враховуючи, що в процесі взаємодії з політикою особистість виступає у двох іпостасях – як суб`єкт політики та як її об`єкт – форми процесу взаємодії були поділені на дві групи. До першої групи віднесено ті форми, що описують вплив політики на особистість, тобто в цьому випадкові особистість виступає як об'єкт політичного впливу. Ці форми, у свою чергу, поділяються на форми прямого впливу – ідеологія і право, і форми опосередкованого впливу – політична культура індивідів, що оточують особистість.

До другої групи віднесено форми, що описують вплив особистості на політику. Якщо в першому випадкові в процесі взаємодії політика виступала як суб`єкт впливу, а особистість – як її об'єкт, то в іншому випадкові ролі досліджуваних елементів прямо протилежні. Основною формою впливу особистості на політичну реальність є політична діяльність.

Подальша увага зосереджена на особистості – суб`єкті політики, що є носієм різнорідної політичної діяльності, спрямованої на завоювання, збереження або використання влади з метою реалізації своїх корінних інтересів.

Головною рушійною силою, що визначає характер і напрямок політичної діяльності, є політичний інтерес. Останній формується як рівнодіюча сила між ґендерними, ментальними особливостями політичного актора, його особистими настановами, цінностями, потребами і мотивами. Саме в ядрі політичного інтересу зосереджена потенційна енергія і сила, що спонукає індивіда до політичної діяльності. Ядром політичного інтересу є потреба – головне джерело політичної активності. Настанови, ідеали та цінності, поєднуючись певним чином, визначають альтернативу реалізації пробудженої енергії. Після закінчення процесу вибору активність стає спрямованою, тобто здобуває мотив, вектор.

Аналіз викладеного дає підстави стверджувати, що потреба і мотив як складові політичного інтересу особистості суб`єкта політики є важливою детермінантою політичної діяльності: потреба збуджує політичну активність, а мотив визначає її напрямок. Отже, вивчення названих елементів дозволить значно зменшити похибку при прогнозуванні політичної ситуації.

У другому розділі “Мотиваційний аспект реалізації політичної влади: особливості політичної поведінки”, запропоновано аналіз особливостей мотивації влади політичних діячів та з`ясовано її вплив на розвиток політичного процесу. Крім того, розглянуто мотиваційні моделі процесу реалізації влади та розроблено дистанційну методику дослідження мотиваційної сфери політичних лідерів.

Сучасна наука визначає мотивацію як систему внутрішньоособистісних факторів, що детермінують людську поведінку та пояснюють її напрямок. Серед структурних елементів цієї системи виділяють потребу – стан внутрішнього напруження, що відчуває людина, джерело активності, у якому акумулюється потенційна психічна енергія, особистісні диспозиції – настанови, стереотипи, інтереси, тощо, та, безпосередньо, сам мотив – вектор активності, її напрямок, забарвлений бажанням, що сприяє переходу потенційної енергії в кінетичну. Пробуджена потребою енергія має декілька альтернатив реалізації, отже вибір певного способу задоволення потреби залежить від поєднання зовнішніх стимулів, що впливають на індивіда, та особистісних диспозицій. Після завершення процесу вибору активність набуває спрямованості, тобто отримує вектор – мотив.

Ґрунтуючись на принципі еквіфінальності та використовуючи “піраміду потреб” А.Маслоу, дисертантка виокремлює наступні випадки виникнення мотивації влади:

1. мотивація влади може виникати як спосіб подолання комплексу неповноцінності, у цьому випадку влада сприймається особистістю як кінцева мета діяльності, активність індивіда характеризується невротичним типом спрямованості на себе, а мотивація влади-мети виконує компенсаторну функцію;

2. влада може сприйматися особистістю як засіб для задоволення інших потреб, у цьому випадку виникає мотивація влади-засобу, що виконує інструментальну функцію;

3. мотивація влади-мети виникає на базі потреби позбутися комплексу неповноцінності; мотивація влади-засобу може виникати на базі таких потреб, як фізіологічні (супроводжується спрямованістю на себе раціонального характеру), потреби в прийнятті (супроводжується спрямованістю на взаємодію) і потреби в самоповазі та самореалізації (супроводжується спрямованістю на завдання).

Різні потреби, які є основою мотиваційного механізму, надають процесу реалізації влади різних відтінків. Носії влади зі спрямованістю на взаємодію (базова потреба – потреба в прийнятті) зазвичай пасивні та мають схильність до впливу з боку інших, орієнтовані на пошук похвали власних дій, прагнуть підтримувати дружні відносини з оточуючими. Спрямованість на завдання (базова – потреба в самореалізації) відбиває інтенсивність, із якою суб`єкт влади вирішує державні та політичні проблеми. Прагнення оволодіти простором для реалізації власних потреб, орієнтованість на себе, ігнорування інтересів оточуючих притаманне політичним лідерам зі спрямованістю на себе раціонального характеру (базові – фізіологічні потреби). Якщо в мотиваційній сфері суб`єкта влади домінує невротичний тип спрямованості на себе (базова – потреба позбутися комплексу неповноцінності), то головне його прагнення – прагнення перетворити інших людей в об`єкт своєї волі, стати їхнім “володарем”, здобувати відсутню силу за рахунок інших.

Аналізуючи процес реалізації політичної влади, авторка дисертації робить висновок, що мотивація влади є лише необхідною, але не достатньою умовою функціонування владного механізму. Додатковою умовою цього процесу має бути мотивація підпорядкування, що притаманна об`єктові влади, оскільки без підпорядкування влада неможлива. В основу класифікації мотивів підпорядкування була покладена аналогічна концептуальна схема, що дозволило виявити чотири мотиваційні механізми, які спонукають особистість до підпорядкування: підпорядкування-мета (виникає на базі потреби втамувати внутрішній конфлікт), підпорядкування-засіб (виникає на базі однієї з трьох потреб: фізіологічної, та потреб в прийнятті і у самореалізації). З урахуванням всіх можливих варіантів сполучення мотивації суб`єкта влади та її об`єкта було визначено типові мотиваційні моделі владного механізму.

На основі наведених теоретичних положень розроблено методику дослідження мотиваційної сфери особистості. Ця методика має дистанційний характер, а її метою є визначення спрямованості особистості як зовнішнього прояву тих потреб, на базі яких виникає мотивація влади. Методика спрямована на дослідження промов, інтерв`ю та спонтанних висловлювань політиків: залежно від виду мотивації та потреби, на основі якої вона виникла, мова досліджуваного індивіда має бути насичена відповідними мовними елементами. У ході дослідження в тексті виділяються смислові одиниці (вербальні елементи, що відповідають тій чи іншій спрямованості), потім здійснюється систематичний вимір частоти згадувань цих одиниць в обраній сукупності текстів.

Нижче наведені результати дослідження мотиваційної сфери Леоніда Кучми, яке було проведене згідно із запропонованою методикою. У процесі дослідження аналізувалися тексти інтерв`ю Президента України, які він давав у період з 1992 по 2001 рік різним друкованим виданням та інформаційним агенціям. Результати дослідження представлені на графіку
у вигляді часового ряду.

Дослідження мотиваційної сфери особистості Леоніда Кучми підтвердило гіпотезу про те, що особистість може бути полімотивованою, а також показало, що з часом певний вид мотивації може зростати або спадати, досягаючи екстремумів. Необхідно відзначити досить високу достовірність запропонованого методу дослідження, що підтверджується незначною зміною ординат – кількісних значень того чи іншого виду мотивації – із часом.

Ефективність використання результатів мотиваційного аналізу при прогнозі політичної ситуації зростає в період трансформації політичної системи. В умовах стабільності вплив результатів мотиваційного аналізу на остаточні висновки прогнозу зменшується.

У третьому розділі “Мотиваційний аспект політичного процесу: прикладний контекст (на прикладі України і Республіки Білорусь)”, у ході порівняльного аналізу доведено подібність об`єктивних стартових передумов трансформаційних процесів в Україні та Республіці Білорусь, а також проаналізовано політичні процеси в цих державах крізь призму мотиваційного аспекту. У компаративному аспекті розглянуто конституційні моделі організації політичної влади, у межах яких реалізують свої повноваження український та білоруський президенти, і за допомогою контент-аналізу виявлено мотиваційні характеристики Леоніда Кучми та Олександра Лукашенка.

Аналіз стартових умов трансформаційних процесів в Україні та Республіці Білорусь дає підстави стверджувати, що ці держави мали аналогічні стартові можливості:

1. незалежність та можливість власного державотворення Україна і Республіка Білорусь отримали після розпаду СРСР;

2. після зникнення СРСР із політичної карти світу і Україна, і Республіка Білорусь опинилися у вигідному геополітичному становищі;

3. тривала відсутність державності в Україні та Республіці Білорусь стала причиною слабко розвинутої національної ідентичності, що гальмувало суспільну рецепцію ідей суверенності та державності;

4. на ранньому етапі трансформаційних процесів для обох держав був характерний низький рівень взаємодії еліти і суспільства;

5. міжнародні центри впливу розташувалися навколо досліджуваних держав у такий спосіб: для Заходу і США зникнення реального політичного опонента і потенційного військового суперника ознаменувало знищення біполярної картини світу і спричинило нове геополітичне розміщення сил. Тому (з метою послаблення впливу Росії в цьому реґіоні) вони створили режим сприяння індивідуальному розвиткові України та Республіки Білорусь. При цьому Росія, що визнала незалежність двох сусідніх слов'янських держав, не втратила зацікавленості в їхньому поверненні в зону свого впливу;

6. обидві держави одержали в спадщину планову економіку з диспропорційною нерозгалуженою господарською структурою; ця економіка тривалий час була інтегрована в економіку СРСР, тож зберігала тісний зв’язок з економіками колишніх радянських республік.

До 1994 року досліджувані держави розвивалися в аналогічному режимі: проголошення незалежності, надання статусу державних мов білоруській та українській мовам, вихід із карбованцевої зони та введення національної валюти, невдалі економічні експерименти, і, як наслідок, ще більше відчуження еліти і народних мас, злиття чиновництва і підприємництва. Щодо політичного устрою, то тут виявилися очевидні розбіжності: якщо в Україні з 1991 року діяв інститут президентства і главою держави після путчу 1991 року був обраний Президент Леонід Кравчук, то в Білорусі на чолі владної ієрархії перебував Голова Президії Верховної Ради Республіки Білорусь Станіслав Шушкевич.

Проте, різні державні моделі набули схожих рис після 1994 року, коли в Білорусі була прийнята перша Конституція, що передбачала наявність президентської посади. Про існування багатьох точок дотику в соціально-політичних ситуаціях молодих держав свідчить той факт, що в 1994 році президентські кампанії в цих країнах виграли кандидати, які мали схожі програми.

І Леонід Кучма, і Олександр Лукашенко акцентували увагу на тісному співробітництві з Росією, обіцяли активно боротися проти корупції та переходити до конкретних дій в економічній сфері. Це дає підстави вважати, що обидва суспільства, як українське, так і білоруське, були готові до приходу певного типу лідера, мали щодо його фігури ідентичні сподівання. 1994 рік – рік обрання президентами Леоніда Кучми й Олександра Лукашенка – став саме тією точкою, де траєкторії політичного розвитку держав України та Республіки Білорусь перестали формуватися в паралельному режимі і набули принципових відмінностей.

Через деякий час у Білорусі Конституцією була закріплена надсильна президентська влада і особиста воля Президента стала визначальним чинником політичного процесу; в Україні ж Конституція зафіксувала більш урівноважену систему стримувань і противаг, однак, попри це, політичний процес набув вузькокорпоративного характеру. Отже, Україна і Білорусь – держави, що мали аналогічні стартові можливості, – у подальшому демонструють різні шляхи розвитку.

Незважаючи на відмінні умови розробки та прийняття Конституцій в Україні та Республіці Білорусь, в обох конституційних моделях центральним елементом владної структури є фігура Президента. Проте, якщо в Україні президентські повноваження обмежені функціями інших гілок влади, то згідно з білоруською моделлю прерогативи Президента надзвичайно широкі. Це, з одного боку, дозволяє оперативно вирішувати державні проблеми, однак з іншого – призводить до послаблення системи стримувань і противаг, до фактичної ліквідації принципу поділу влади та до перетворення волі Президента на визначальний фактор політичного процесу.

Якщо в Україні законотворча діяльність є винятковою прерогативою Верховної Ради, то в Республіці Білорусь парламент делегує законодавчі повноваження Президенту. На вершині законодавчої ієрархії Білорусі знаходяться декрети Президента, у той час, як акти Президента й Уряду України мають підзаконний характер.

В українській моделі існує лише деякий зсув впливу в бік президентської інституції: де-факто Президент керує виконавчою вертикаллю, бере безпосередню участь у функціонуванні виконавчих структур, однак при цьому повноваження Президента обмежені та стримувані іншими гілками влади.

Отже, можна зробити висновок, що Білорусь є “суперпрезидентською” державою, у той час, як Україна належить до президентсько-парламентських республік. І в Україні, і в Білорусі президенти мають широкі можливості у сфері виконавчої влади: їм належить право за власною ініціативою приймати рішення щодо відставки Уряду та звільняти з посади будь-якого урядовця, що спричинює залежність Уряду від інституту президентства.

Саме на фоні вищезгаданих об`єктивних обставин розгорталася дія суб`єктивного фактора – вплив мотиваційних особливостей президентів України та Респуліки Білорусь на перебіг політичних процесів в названих країнах. Нижче наведені результати дистанційного аналізу мотиваційних сфер Леоніда Кучми і Олександра Лукашенка.

У ході дослідження аналізувалися інтерв'ю, що були в різний час з 1992 по 2001 рік дані Леонідом Кучмою та Олександром Лукашенком різноманітним друкованим виданням та інформаційним агенціям. Вибірка друкованих видань була здійснена таким чином, щоб максимально відбити спектр друкованих ЗМІ: від лояльних президентам до тих, хто критикує лідерів держав, від вітчизняних (білоруських і українських) видань до закордонних. У середньому масив обробленого тексту складає 25 тисяч слів на кожного Президента відповідно.

Наведені гістограми демонструють, по-перше, наявність у Леоніда Кучми двох превалюючих мотиваційних векторів: спрямованості на завдання та спрямованості на взаємодію. Мотивація влади-засобу в сполученні зі спрямованістю на себе виявилася в Леоніда Кучми незначною, а ознаки мотивації влади-мети зовсім відсутні. По-друге, результати дослідження текстів інтерв'ю Олександра Лукашенка свідчать, що домінуючою спрямованістю білоруського президента є спрямованість на себе, причому в текстах промов присутні елементи, які відповідають як невротичному, так і раціональному характерові цієї спрямованості. Отже, у цьому випадкові можна говорити про сполучення мотивації влади-засобу, що виникла на підставі фрустрації фізіологічних потреб і мотивації влади-мети.

Паралельне існування в мотиваційній сфері Леоніда Кучми двох домінуючих векторів спровокувало появу так званого “ефекту терезів”: у процесі прийняття рішень Президент то керується прагматичністю, то піддається впливу ззовні. У 1994 році ряд Указів Президента створював базу для економічного реформування, а підписаний у 1995 році Конституційний Договір надавав Президентові можливості реалізувати поставлені цілі. Але внаслідок хаотичної економічної політики, яка пояснюється схильністю Леоніда Кучми до впливу з боку різних політичних акторів і бізнесових еліт, цілі виявилися недосягнутими.

На відміну від Білорусі, де головним суб`єктом політичного процесу виступає фігура Президента, в Україні певний вплив на політичний процес здійснює оточення Президента, активно використовуються неформальні механізми впливу на прийняття управлінських рішень, зростає роль тіньових центрів, що детермінують політичний процес. Як результат наведених обставин, в економіці України складається ситуація, за якої державна підтримка не має достатнього економічного обґрунтування. Унаслідок цього отримуємо недостатній рівень конкурентоспроможності підприємств, послаблення ринкового відбору та інвестиційну непривабливість. Аналіз політичного процесу дає підстави для висновку про схильність Президента України реагувати на події, які відбуваються в зовнішньому середовищі, керуючись саме спрямованістю на взаємодію. Ця особистісна характеристика Президента зумовила те, що серед факторів політичного процесу в Україні значну роль відіграє адміністративний ресурс.

На відміну від України, у Республіці Білорусь визначальним фактором політичного процесу є особа Президента. Роль політичних партій і громадських організацій зводиться нанівець, спостерігається тенденція до концентрації влади в руках інституту президентства, що свідчить про авторитарний характер політичного процесу. Президент наділений широкими законодавчими повноваженнями, що дозволяє йому діяти, виходячи лише з власного розуміння політичної ситуації. Найбільш яскраво ставлення Президента до процесу державного управління ілюструє така фраза: “Якщо немає відповідного закону, то я що ж, не повинен керувати державою?… Часом доводиться рятувати державу, порушуючи закон”.

Саме наявність влади-мети у Олександра Лукашенка й спровокувала прагнення білоруського Президента до централізації влади і жорсткого контролю соціальних процесів, до панування в політичному і економічному просторі та домінування в ЗМІ. Саме цей тип мотивації зумовив авторитарний стиль управління, що був обраний Олександром Лукашенком.

Таким чином, розбіжності в політичному розвиткові України та Республіки Білорусь багато в чому були зумовлені “мотиваційними рисами” президентів Леоніда Кучми та Олександра Лукашенка.

У ВИСНОвКАХ представлено стисле викладення основних результатів дослідження.

Зміст процесу взаємодії особистості і політики визначається законом діалектичної єдності внутрішнього і зовнішнього, особистісного й інституційного. Форми цього процесу, як спосіб існування і вираження змісту, поділені на дві групи. Форми, що описують вплив політики на особистість – ідеологія, право, політична культура оточуючих; форма, що описує вплив особистості на політику – політична діяльність.

Наведене теоретичне узагальнення істотних властивостей і ознак явища мотивації влади. Доведено, що елементи мотиваційного механізму особистості (потреба, особистісні диспозиції, зовнішні стимули, мотив), їх сукупність та взаємодія впливають на обрання політичним діячем засобів досягнення влади, а також на стиль її реалізації. Наприклад, авторитарний стиль управління обирається суб`єктами з мотивацією влади-мети або за наявності в особистості мотивації влади-засобу в сполученні зі спрямованістю на себе.

Доведено достовірність запропонованого методу мотиваційного аналізу: результати методу відповідають таким дослідницьким критеріям, як об`єктивність, надійність і валідність. Ефективність методу підтверджується незначною зміною кількісних значень того чи іншого виду мотивації з часом.

Шляхом компаративного аналізу доведено подібність об`єктивних стартових передумов трансформаційних процесів в Україні та Республіці Білорусь. Подальший аналіз політичних процесів в названих країнах дозволив дисертантові зробити висновок щодо вирішальної ролі суб`єктивного фактора в політичному розвиткові України та Республіки Білорусь на цьому етапі. Саме мотиваційні особливості президентів Леоніда Кучми й Олександра Лукашенка стали причиною принципових відмінностей у формуванні політичної архітектури названих країн.

Результати аналізу мотиваційної сфери Олександра Лукашенка продемонстрували наявність у Президента Білорусі високого рівня спрямованості на себе. Цей тип мотивації зумовив авторитарний стиль управління, що був обраний Олександром Лукашенком.

Політична ситуація в Україні багато в чому зумовлена наявністю в Президента України двох домінуючих мотиваційних векторів: спрямованості на завдання та спрямованості на взаємодію.

Основні положення дисертації викладені дисертантом у наступних публікаціях:

1. Соотношение мотивации власти и лидерства // Нова парадигма. – 1998. – Вип. 7. – С. 33-38.

2. Мотивація влади як чинник формування політичної діяльності // Наукові записки: Збірник. – Сер. політології і етнології. – Вип. 11. – К.: ІПіЕНД, 2000. – С. 340-347.

3. Мотиваційні моделі владного процесу // Наукові записки: Збірник.– Сер. політології і етнологїї. – Вип. 16. – К.: 2001. – С. 344-355.

4. Детермінанта політичного процесу: суб’єктивний фактор чи об’єктивна необхідність? (історіографічний аналіз) // Людина і політика. – 2001. – № 4 (16).

5. Політичні інститути і особистість: зміст і форма процесу взаємодії // Гуманіт. вісник Запор. держ. Академії. – Вип. 9. – Запоріжжя, 2002. – С. 189-191.

6. Леонід Кучма: мотивація влади // Київський Національний університет імені Тараса Шевченка: Вісник. – Сер. філософії-політології. – Вип. . – К.: 2002. – С. 57-59.

7. Влада в системі управлінських відносин: мотиви // Соціальні технології: актуальні проблеми теорії та практики. – Вип. 13. – 2002. – С. .

8. Мотивационный аспект реализации политической власти // Сучасна українська політика: Політики і політологи про неї / Редколегія: М.І.Михальченко, Ф.М.Рудич. – К., 2003. – С. 159-173.

АНОТАЦІЯ

Брехаря С.Г. Особистість як суб`єкт політики: мотиваційний аспект реалізації політичної влади. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальнісю 23.00.02 – політичні інститути та процеси. – Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, Київ, 2003.

У дисертаційній роботі досліджуються політичні процеси як функція, що змінюється під впливом чинника мотивації влади політичних лідерів. Описано мотиваційні моделі владного процесу, запропоновано авторську методику дослідження мотиваційної сфери політичних лідерів. На підставі порівняльного аналізу доведено подібність об`єктивних передумов політичної трансформації в Україні та Республіці Білорусь. Проведено аналіз мотивів, що спонукали Леоніда Кучму й Олександра Лукашенка до процесу виборювання та реалізації влади, продемонстровано вплив особистісних мотивів президентів України та Республіки Білорусь на перебіг політичних процесів у названих країнах. Доведено, що роль суб`єктивного фактора значно зростає в політичних системах, що трансформуються.

Ключові слова: суб`єктивний фактор, мотивація влади, принцип еквіфінальності, мотиваційні моделі, стартова ситуація.

АННОТАЦИЯ

Брехаря С.Г. Личность как субъект политики: мотивационный аспект реализации политической власти. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23.00.02 – политические институты и процессы. – Институт политических и этнонациональных исследований НАН Украины, Киев,2003.

Диссертационное исследование посвячено вопросу роли личности в политических процесах в обществах переходного (транзитного) типа, а именно исследованию особенностей мотивации власти политических лидеров и их влияние на на течение политических процес сов.

При этом под мотивацией подразумевается система внутриличностных факторов, которые детерминируют поведение человека и объясняют его направление. Базируясь на принципе эквифинальности и используя “пирамиду потребностей” А.Маслоу, дисертантка выделяет четыре возможных случая возникновения мотивации власти, каждый из которых сопровождается определенной внешней направленностью: на задачу, на взаимодействие, на себя (рациональный тип), на себя (невротический тип).

На основе предложенных теоретических обобщений разработана методика исследования мотивационной сферы личности, целью которой является определение направленности личности как внешнего проявления того или иного вида мотивации. Методика ориенирована на исследование речей, интервью и спонтанных высказываний политиков: в зависимости от вида мотивации и потребности, на базе которой она возникла, речь индивида насыщена определенными речевыми элементами. Вербальные единицы, которые отвечают той или иной направленности, выделяются в ходе исследования в тексте, после чего производится систематический подсчет этих элементов в исследуемых текстах. Предложенный метод был использован в процессе дистанционного исследования мотивационной сферы Президента Украины Леонида Кучмы и Президента Республики Беларусь Александра Лукашенко.

Влияние мотивационных характеристик политических лидеров на формирование политических ситуаций продемонстировано на примере Украины и Республики Беларусь. В ходе сравнительного анализа доказана схожесть объективных стартовых предпосылок трансформационных процессов в Украине и Республике Беларусь. Принципиальные различия, проявившиеся в процессе дальнейшего политического развития названных государств, свидетельствуют о значительном влиянии субъективного фактора на течение политических процессов. Мотивационные особенности президентов Леонида Кучмы и Александра Лукашенко и обусловили тот факт, что государства с подобными стартовыми возможностями демонстрируют в дальнейшем различные траектории развития.

Ключевые слова: субъективный фактор, мотивация власти, принцип эквифинальности, мотивационные модели, стартовая ситуация.

ANNOTATION

Brekharia S.H. Personality as a subject of politics: motivational aspect of political power realization. – Manuscript.

A thesis for the degree of candidate of Political Science in speciality 23.00.02 – Political Institutions and Processes. – Institute of Political and Ethnic-National Research. The National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv, 2003.

Political processes as a function that is altered under the influence of the political leaders’ power motivation are under study in the thesis. Motivational models of power processes are described and the authorized methods of investigating political leaders’ motivational sphere are introduced. On the basis of comparative analysis the scholar affirms the similarity between objective prerequisites of