МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ І.І. МЕЧНИКОВА

Боган Сергій Михайлович

УДК 94:355.425.2(477.7+478)"1920-1923"(043.5)

ПОВСТАНСЬКИЙ РУХ В ОДЕСЬКІЙ ГУБЕРНІЇ У 1920-1923 роках

07.00.01 - історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Одеса-2004

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України історичного факультету Одеського національного університету імені І.І.Мечникова Міністерства освіти і науки України

Наукові керівники: кандидат історичних наук, професор

Ващенко Віктор Петрович,

Одеський національний університет

ім. І.І.Мечникова, професор кафедри

історії України

кандидат історичних наук, доцент

Щетников Василь Петрович,

Одеський національний університет

ім. І.І.Мечникова, професор кафедри

історії України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор,

заслужений діяч науки і техніки України

Шитюк Микола Миколайович,

Миколаївський державний університет

ім. В.О.Сухомлинського,

завідувач кафедри новітньої історії України

кандидат історичних наук, доцент

Чумак Володимир Михайлович,

Південноукраїнський державний педагогічний

університет ім. К.Д.Ушинського (м. Одеса)

завідувач кафедри історії України, декан історико-

філологічного факультету

Провідна установа: Інститут історії України НАН України,

Захист відбудеться “17” лютого 2004 р. о 14.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради, шифр Д 41.051.08 в Одеському національному університеті імені І.І.Мечникова Міністерства освіти і науки України за адресою: 65026, м. Одеса, вул. Щепкіна,12

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Одеського національного університету імені І.І. Мечникова (65026, м. Одеса, вул. Преображенська,24).

Автореферат розісланий “16” січня 2004 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук Лозовський А.К.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Актуальність теми. Повстанський рух в Одеській губернії у 1920-1923 роках недостатньо вивчена сторінка історії України періоду визвольних змагань. Враховуючи підвищений інтерес національно-свідомих та політично активних громадян і військовослужбовців до історії своєї держави, вивчення раніше замовчуваної важливої складової частини історичного процесу має особливу наукову актуальність і неабияке суспільно-політичне значення у перші десятиліття становлення України як незалежної держави.

По-новому осмислюючи давно минулу драматичну історію українського народу ми починаємо краще розуміти, оцінювати і аналізувати сучасні політичні, суспільні, соціально-економічні та етнічні процеси в нашій державі. Об'єктивне вивчення історичного періоду 1920-1923 років актуальне з огляду на складне суспільно-політичне становище, що переживає Україна.

Ґрунтовне дослідження повстанського руху, в якому брала участь значна частина громадян України вимагає вивчення його особливостей і специфічних рис по окремих регіонах. Це в свою чергу потребує додаткового залучення до наукового обігу маси нових історичних джерел (в тому числі таких рідкісних як копії повстанських агітаційних листівок) і насичення дослідження новим фактичним матеріалом. Питання про те, який напрям повстанського руху в Україні у 1920-1923 роках був превалюючим, не є остаточно вирішеним. Політична орієнтація більшості повстанських загонів залишається предметом дискусій у вітчизняній історичній науці. Політична реабілітація повстанського руху, що відбулася у нашій державі потребує подальших досліджень, спрямованих на відокремлення учасників повстансько-партизанського руху від банд кримінальних злочинців.

Дослідження повстанського руху в Україні у 1920-1923 роках також є актуальним з огляду на військово-політичні процеси, що відбувались у 90-х роках XX століття і продовжують відбуватись у наш час в світі. Досвід воєн та збройних конфліктів, що проходили в Югославії, Сомалі, Чечні, Нагірному Карабасі, Придністров'ї, Іраку показує, що обороноздатність держави або національно-територіального утворення залежить від здатності усього дорослого населення на військову самоорганізацію з метою збройного опору противникові. Повстанський рух в Україні та, зокрема, в Одеській губернії у 1920-1923 роках є прикладом військової самоорганізації частини населення з метою збройного опору. Відповідно до цього, питання національного досвіду військової самоорганізації заслуговує значної уваги та потребує ґрунтовного вивчення.

Незважаючи на значні досягнення вітчизняної науки останнім часом, військова історія України та її невід'ємна складова – історія Збройних Сил УНР, потребують додаткової розробки окремих проблем. І, зокрема – проблеми розгортання Армією УНР партизанської війни в умовах встановлення в Україні комуністичної влади.

Актуальним є вивчення історії Придністров'я у період 20-х років XX століття як невід'ємної складової історії України. Це пов'язано з не вирішеним остаточно статусом цього державного утворення, проблемами, що виникають на ґрунті політичної невизначеності і національним складом населення Придністровської Молдавської Республіки у складі Республіки Молдова, більшість якого складають саме українці.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснене в межах наукової теми "Південна Україна: історія, історіографія, джерела", що розробляється на кафедрі історії України Одеського національного університету імені І.І.Мечникова (№233; державна реєстрація 0101U008269).

Мета і завдання дослідження - на основі всебічного вивчення наукової літератури, архівних документів, інших джерел розкрити й узагальнити процес організації та розвитку повстанського руху на території Одеської губернії у 1920-1923 роках як складової частини повстанського руху за незалежність України, визначивши його характер і особливості.

Основні завдання відповідно з поставленою метою визначено наступні:

- проаналізувати стан наукової розробки та джерельну базу проблеми;

- розглянути військово-політичну ситуацію у південно-західному регіоні України у січні-березні 1920 року, що передувала розгортанню повномасштабного повстанського руху на Одещині у квітні 1920 року, з'ясувати основні політичні та соціально-економічні причини широкої участі населення Одеської губернії у повстаннях, повстанських збройних формуваннях та підпільних організаціях, спрямованих проти комуністичної влади;

- дослідити військово-організаційну структуру повстанських збройних формувань і пов'язаних з ними підпільних організацій, з'ясувати їх стосунки з військовим командуванням та урядом Української Народної Республіки та Румунії;

- визначити етапи розвитку повстанського руху в Одеській губернії, його особливості, порівняти з повстанським рухом, що діяв у інших губерніях України та інших державах на території колишньої Російської імперії, розглянути причини його згортання у 1922-1923 роках;

- висвітлити історичні події, що відбувались в Одеській губернії у 1920-1923 роках у результаті розгортання та діяльності на її території повстанського руху;

- розглянути кількісний, соціальний та етнічний склад учасників повстанського руху, їх політичні та релігійні переконання, з'ясувати, які українські партії та громадські організації брали активну участь в русі;

- встановити особи учасників повстанського руху проти комуністичної влади в Одеській губернії у 1920-1923 роках, оскільки в радянські часи їх імена були практично стерті з історичної пам'яті.

Об’єктом дослідження є повстанський рух на території Одеської губернії у 1920-1923 роках, що розглядається як невід'ємна частина повстанського руху по всій Україні, досліджується його зв'язок з повстаннями в інших губерніях УСРР.

Предметом дослідження є повстансько-партизанські збройні формування, українські підпільні організації, система керівництва, координації та підтримки повстанського руху на Півдні Україні, що була розгорнута військово-політичним керівництвом УНР на території Румунії.

Методи дослідження. Теоретико-методологічною основою дисертації є загальнонаукові принципи історизму, системності, об'єктивності. Автор спирався на досягнення вітчизняної та світової історичної науки. Для розв'язання проблем дисертаційного дослідження були застосовані наступні методи: проблемно-хронологічний, порівняльний, описовий та інші.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період 1920-1923 років, коли повстанський рух був на найвищому піднесенні. Починаючи з квітня 1920 року повстанський рух на Одещині спрямовується виключно проти єдиного ворога.

Територіальні рамки дослідження визначені межами території Одеської губернії, до якої у заявлений в дисертації період входила більша частина території сучасної Одеської області, значні частини території сучасних Миколаївської та Кіровоградської областей, майже вся територія сучасної Придністровської Молдавської Республіки, що входить до складу Республіки Молдова. Вибір автором географічних меж дослідження обумовлений тим, що Одеська губернія займала значне місце серед інших губерній як за стратегічним положенням так і за територіальними показниками.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що на основі залучення нових джерел (багато з яких донедавна зберігались у архівах під грифом "Таємно") та дослідницької літератури, автором комплексно досліджено повстанський рух в Одеській губернії у відповідний період. Проведено історіографічний огляд теми антикомуністичного повстанського руху в Одеській губернії у 1920-1923 роках. Цей рух по-новому було осмислено і з нових позицій проаналізовано. Подолано тенденцію в радянській історіографії, коли повстанський рух проти комуністичної влади розглядався виключно в негативному плані, або замовчувався. Розкрито взаємозв'язок та взаємодію цього руху з визвольними змаганнями українського народу за державність і справедливий політичний та соціально-економічний устрій у першій чверті XX століття. Відтворено картину історичних подій в Україні та, зокрема, в Одеській губернії у 1920-1923 роках, проведено нові за змістом краєзнавчі дослідження населених пунктів Одеської, Миколаївської, Кіровоградської областей України та Придністровської Молдавської Республіки у складі Республіки Молдова.

Теоретичне значення дисертації полягає в тому, що її положення й висновки значно конкретизують загальну концепцію історії України періоду 20-х років XX століття, в наукових категоріях з позицій об'єктивності та історичної правди.

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає у можливості використання його матеріалів та висновків при подальшому науковому дослідженні проблеми. Матеріали дослідження можуть бути використані у викладанні курсів з новітньої історії України, при розробці спеціальних та узагальнюючих наукових праць з історії українських військових формувань, партій та рухів, громадянської війни в Україні, національно-визвольних, партизанських рухів опору в Європі у ХХ столітті, краєзнавчих видань, вузівських і шкільних підручників, при проведення міжнародних науково-практичних конференцій, семінарів та симпозіумів з проблем національно-визвольних, повстанських, партизанських та селянських рухів опору, а також під час здійснення заходів спрямованих на вдосконалення системи патріотичного виховання молоді та військово-політичної підготовки українських військовослужбовців..

Апробація результатів дослідження. Результати дисертаційного дослідження апробовані у виступах на науковій конференції "Одеса і українці" (Одеса, 1997), Всеукраїнській науково-практичній конференції "Історико-культурна спадщина Нікопольського району і проблеми історії Запорозького козацтва" (Нікополь, 2001), V-й Всеукраїнській науково-практичній конференції "Наукові дослідження в контексті історичних проблем" (Миколаїв, 2003), Всеукраїнській науковій конференції "Селянство Півдня України: історія і сучасність" (Миколаїв, 2003).

Публікації. Результати дослідження викладено в 6 публікаціях, 4 з яких – у фахових виданнях.

Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, додатків і списку вивчених джерел (114 найменувань) та літератури (112 найменувань). Повний обсяг дисертації – 220 сторінок. Обсяг, що займають додатки (19 найменувань) становить 23 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, зв'язок теми дослідження з розробками базового закладу, окреслюються хронологічні та географічні рамки, визначаються мета, завдання, об'єкт, предмет дослідження, вказується методологія роботи, розкривається наукова новизна та практичне значення дисертації, а також ступінь її апробації.

У першому розділі "Історіографія та джерельна база дослідження" висвітлюється стан вивчення теми у вітчизняній та зарубіжній історичній науці.

Першу оцінку історії повстанського руху в Україні у 1920-1923 роках давали самі учасники цього руху. Докладні відомості про селянські повстання в районі Ананьєва-Балти-Бірзули у 1920 році та дії українських повстанців на території Одеської губернії у 1921 році знайшли відображення у книгах Ю.Тютюнника, О.Доценка. Пізніше, історичні науково-аналітичні праці та статті з історії повстанського руху в Україні у 1920-1923 роках стають досить рідкісним явищем за межами Радянського Союзу. Проблема антикомуністичного повстанського руху недостатньо розглядалась у зарубіжній історичній науці та у роботах українських істориків західної діаспори. Деякі історики української діаспори лише поверхово торкалися проблеми повстанського руху, розглядаючи її в контексті інших історичних проблем. Цю тенденцію спостерігаємо у канадських істориків українського походження Є.Пастернака та М.Палія. Наукових праць українських істориків діаспори, в яких антикомуністичний повстанський та підпільний рух в Україні 1920-1923 років був безпосереднім об'єктом дослідження, було мало. Серед таких можна назвати праці Л.Полтави та В.Плюща. У своїх дослідженнях ці автори використовували як зарубіжні, так і радянські джерела, що були у розпорядженні української еміграції.

Об'єктивно розглянуто антибільшовицький повстанський рух як в Росії, так і на інших територіях колишньої Російської імперії (в тому числі в Україні) у дослідженні ізраїльського історика М.Френкіна. Окремий розділ книги автор присвятив розглядові та оцінці антибільшовицького повстанського руху в Україні, чим підкреслив його виняткове значення в історії не лише України, а й усього постімперського простору.

В радянській історичній науці у період 1920-х років тема повстанського руху в Україні у 1920-1923 роках та, зокрема, в Одеській губернії розглядалась у працях радянських воєначальників та чекістів: Р.Ейдемана, Н.Какуріна, Б.Козельського, А.Альошина. Роботи мають чітку антиповстанську спрямованість, але інформацію в них подано досить об'єктивно. Значної уваги приділено історії повстанського руху на Одещині. Подаються відомості про кілька значних селянських повстань проти комуністичної влади в Одеській губернії весною 1920 року; про організаційну структуру повстанських формувань та підпільних організацій. У статті С.Когана та Н.Межберга висвітлювалось антикомуністичне повстання німецьких та болгарських селян, що відбулося в Одеському повіті у липні-серпні 1919 році. Автори докладно розглянули передумови, процес підготовки та хід повстання, намагаючись дати йому об’єктивну оцінку. Але у 1920 році, майже через рік відбулося аналогічне повстання у тій самій місцевості. Його радянські історики увагою обминули.

Але подальший розвиток історичних досліджень повстанського руху в Україні у 1920-1923 роках було загальмовано. Протягом 1930-х років, в період найжорстокіших сталінських репресій з даної проблеми в СРСР не було надруковано жодної значної роботи.

Лише на початку 1940-х років з'явилася стаття І.Премислера, присвячена стислому оглядові історії ліквідації протягом 1921 року Червоною армією та іншими радянськими силовими структурами основних махновських і петлюрівських повстанських формувань . Але з цього часу повстанський рух проти комуністичної влади в Україні у 1920-1923 роках перестає бути предметом академічної зацікавленості та наукових, аналітичних досліджень. Він розглядався і вивчався лише в тій мірі, наскільки це було необхідно для написання наукових праць, присвячених історії боротьби з ним Червоної Армії, НК, ДПУ, міліції та інших радянських силових структур. У 1950-70-х роках з'являється досить багато саме таких наукових праць. По проблемі повстанського руху в Одеській губернії у 1920-1923 роках роботи радянських істориків містять досить обмежений матеріал.

Монографії українських радянських істориків П.Балкового та М.Супруненка помітно відрізняються від інших радянських історичних досліджень, присвячених вивченню періоду громадянської війни. У них автори чітко відрізняли червоні партизанські загони від повстанських формувань, які діяли незалежно від більшовицької партії. Але відомостей про повстанський рух на Одещині у цих працях було зібрано мало.

Повстанський рух на Одещині у 1920-1923 роках було досить поверхово досліджено у працях молдавського радянського історика З.Іванової. Авторка займалася у 1960-70-х роках дослідженням історії встановлення радянської влади у лівобережних районах Молдавії, що входили до складу Тираспольського та Балтського повітів Одеської губернії. В її працях містяться окремі відомості про повстанський рух у Тираспольському та Балтському повітах при його загальній негативній оцінці. Також було приділено уваги діям Бессарабської повстанської групи під час Другого Зимового походу в 1921 році.

Уривчасту та незначну за обсягом інформацію про повстанський рух у північних повітах Одеської губернії в 1920-1923 роках містять узагальнюючі роботи з історії міст і сіл Української РСР, а також історичні праці 1980-х років, присвячені історії більшовицьких аграрних перетворень в Україні, що пояснювали причини виникнення та активізації повстанського руху проти політики "воєнного комунізму" серед українських селян.

На початку 1990-х років українська історична наука пережила зміни, обумовлені політичними реформами в СРСР та Україні. Ці зміни не могли не вплинути на розвиток дослідження проблеми антибільшовицького повстанського руху в Україні у 1920-х роках. Перші об'єктивні оцінки селянського повстанського руху з'явились у праці В.Верстюка, присвяченій історії махновських збройних формувань. Але у першій половині 1990-х років вивчення українського національного повстанського руху розвивалося повільно. У деяких історичних працях повстанський рух проти комуністичної влади як і раніше замовчувався.

З початку 1990-х років активно розвивалася тема історії більшовицької аграрної політики. Дослідження ставали більш поглибленими; розкриття причин збройного опору комуністичній владі з боку українських селян ставало усвідомленим та об'єктивним.

З середини 1990-х років з'являється низка робіт, у яких повстанський рух проти комуністичної влади в Україні починає осмислюватись з принципово нових позицій. Вийшла науково-аналітична праця В.Вериги, присвячена подіям Другого Зимового походу. Автор не лише висвітлив події походу, а й подав огляд повстанського руху в Україні у період другої половини 1921 року. Але події в Одеській губернії у 1921 році були розглянуті дуже стисло.

Значних успіхів у вивченні антикомуністичного повстанського руху в Україні у 1919-1923 роках було досягнуто дослідниками, об'єднаними в історичний клуб "Холодний Яр", очолюваний київським вченим та громадським діячем Р.Ковалем. Були видані науково-популярні історичні книги, в яких були висвітлені окремі аспекти теми дисертації. Недоліком цих робіт є деяка однобокість та політизованість, яких у період становлення незалежної України уникнути було досить важко.

Вивчення історії селянських повстанських формувань в окремих районах Південної України вперше провів наприкінці 1990-х років миколаївський історик Ю.Котляр. Але його дослідження хронологічно досягає лише 1920 року. Окремі відомості про антикомуністичний повстанський рух в Одеській губернії у 1920-1923 роках знайшли відображення у роботах О.Ганжи, Ю.Кульчицького, І.Срібляка, О.Шатайла, І.Шкляєва, О.Янчука і дисертаційному дослідженні П.Ісакова.

Однією з останніх робіт, присвячених історії повстанського та партизанського руху в Україні стала колективна праця Є.Горбурова, Ю.Котляра і М.Шитюка. В роботі досліджується повстансько-партизанський рух на Півдні України, спрямований проти Гетьманату, інтервенції Антанти, денікінщини, комуністичної влади та німецько-румунської окупації. Проте дослідження в основному розглядає події, що розгорталися на території сучасної Миколаївської області. Історія повстанського руху, що розгорнувся на території Одещини та Придністров'я у 1920-1923 роках ґрунтовно не розглядалася.

В цілому слід відзначити, що історія повстанського руху проти комуністичної влади на території Одеської губернії у 1920-1923 роках досліджена лише епізодично та потребує подальшого ґрунтовного, систематичного вивчення.

Джерельна база дослідження досить різноманітна. Дисертація написана на основі мемуарної літератури, опублікованих документів та матеріалів, періодичної преси, архівних документів та матеріалів.

Серед залучених джерел важливе місце займають спогади учасників подій 1920-1923 років. Серед них мемуари прем'єр-міністра уряду УНР І.Мазепи, генералів М.Омеляновича- Павленка, О.Удовиченка, Я.Гальчевського, Д.Бузька, Г.Гологінкова, Ю.Горліса-Горського, І.Лютого-Лютенка, Ю.Степового та Р.Суслика.

В роботі були використані збірники документів та матеріалів, які тою чи іншою мірою, торкаються теми дисертаційного дослідження.

Використані в дисертації матеріали одеської губернської більшовицької преси 1920-1923 років подають у переважній більшості відомості про антикомуністичні підпільні організації в Одесі та губернії. Що стосується дій бойових повстанських загонів у повітах губернії, то повідомлення про них у вищевказаних виданнях майже не представлені.

В дисертаційному дослідженні автором широко використані матеріали, що зберігаються у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України): Повстансько-партизанського штабу УНР (Ф.2297), Міністерства внутрішніх справ УНР (Ф.1092), Ради народних комісарів УСРР (Ф.Р.2), Народного комісаріату закордонних справ УСРР (Ф.4с.ч), Головного управління робітничо-селянської міліції при НКВС УСРР (Ф.6), Верховного суду УРСР (Ф.24), Всеукраїнської центральної комісії незаможних селян НКВС УСРР (Ф.257); особистий фонд колишнього прем’єр - міністра уряду УНР І.Мазепи (Ф.3933). Значний джерельний масив міститься у фонді ЦККП(б)У (Ф.1) Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО України); у фондах Балтського повітового (Ф.П.1) та Одеського губернського (Ф.П.3) комітетів КП(б)У Державного архіву Одеської області (ДАОО). До роботи залучено матеріали фондів Державного архіву Миколаївської області (ДАМО): Миколаївський Губернський трибунал (Ф.Р 153), Вознесенський повітвиконком (Ф.Р.158), Миколаївський губвиконком, відділ управління (Ф.Р. 916), Воєнна нарада при Миколаївському губвиконкомі (Ф.Р. 1996); Державного архіву Кіровоградської області (ДАКО): Єлисаветградський окружний виконавчий комітет Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів (Ф.Р.250); Державного архіву Вінницької області (ДАВО): Летичівський повітревком (Ф.Р.3358); Державного архіву Київської області (ДАКО): Київський губревком (Ф.Р 111); Державного архіву Житомирської області (ДАЖО): Волинський губревком у 1921 р. (Ф.Р 1124), Волинський Губревтрибунал (Ф.Р.1820).

Архівні матеріали дають змогу встановити картину подій, пов'язаних з діями повстанських загонів та вибухом селянських повстань в Одеській губернії, подають інформацію про загальне військово-політичне становище в Україні та, зокрема, в Одеській губернії. Це розвідувальні огляди, звіти, донесення петлюрівських розвідників, накази по штабу та Повстанчій армії у Другому Зимовому поході 1921 року, записки, рапорти, списки, особисті документи солдатів та офіцерів армії УНР, направлених в Радянську Україну для організації та керівництва повстанськими загонами, інструкції, пояснювальна записка про дислокацію партизанських загонів та повстанських організацій, обіжник МВС УНР про діяльність представників міністерства у повстанських загонах, матеріали Ради народних міністрів УНР, зведення, бюлетені, доповіді про проведену роботу, огляди більшовицьких республіканських, губернських повітових та окружних органів влади та штабів військових частин за відповідні періоди; а також об'ємне листування цих органів з органами комуністичної влади на місцях, телеграми та повідомлення губернських і повітових штабів по боротьбі з "бандитизмом", розвідувальні зведення ДПУ УСРР, протоколи постійних нарад по боротьбі з бандитизмом при Раднаркомі УСРР, листування ЦК КП(б)У і НКЗС УСРР, протоколи допитів керівників та рядових учасників повстанського руху.

У другому розділі "Характеристика антикомуністичних повстанських формувань у 1920-1923 роках" досліджено військово-організаційну структуру повстанських формувань, систему керівництва, координації та підтримки повстанського руху на Півдні України, що була розгорнута військовим керівництвом та урядом УНР на території Румунії, основні політичні та соціально-економічні причини широкої участі населення Одеської губернії у повстаннях, повстансько-партизанських загонах, антикомуністичних підпільних організаціях, соціальний та етнічний склад учасників повстанського руху, їх політичні та релігійні переконання.

У 1920-1923 роках повстанський рух в Одеській губернії був збройним рухом опору значної частини громадянства (в основному селянства) проти порушення політичних, соціально-економічних, майнових, громадянських та національно-культурних прав. Ці порушення здійснювалися чинною владою у відповідності до класової, соціально-економічної та національної політики комуністичної партії більшовиків, що встановила контроль над більшістю території України. Комуністичною владою було встановлено тотальний контроль за засобами виробництва та не фіксоване, примусове вилучення продовольства. Незадоволення селян аграрною політикою комуністичної влади ставало каталізатором активності повстанського руху. Тривала неузгоджена з місцевим населенням військова та трудова мобілізація людських ресурсів задля забезпечення потреб механізмів чинної влади. Опір більшовицькій мобілізації у формі масового дезертирства давав повстанським формуванням чисельне молоде поповнення. Матеріальний та людський визиск селянства доповнювався жорстокою політикою "червоного терору" по відношенню до значної частини громадян України незалежно від соціального стану та етнічної приналежності.

Більшість повстанських загонів на території Одеської губернії у 1920-1922 роках були об'єднані у з'єднання, що мало дві основні назви: "4-а Задністрянська дивізія" та "Чорноморське повстанське козацьке військо". Очолював з'єднання отаман С. Заболотний. Дії повстанських загонів координували Дієва повстанська Рада та штаб дивізії. Повстанське з'єднання мало політичний відділ, який видавав "Балтський повітовий часопис" та інші агітаційні матеріали. Залучені автором до наукового обігу копії повстанських листівок дають можливість дослідити повстанську ідеологію. А саме - антикомуністичні повстанські загони в Одеській губернії у 1920-1923 роках виступали під національно-патріотичними, соціалістичними та войовничо-християнськими гаслами.

Етнічний склад учасників антикомуністичних повстань і повстанських формувань був багатонаціональним. Поряд з українцями у повстанському русі на території Одеської губернії брали участь німці, росіяни, молдовани, румуни, болгари та євреї.

Після військової поразки Армії УНР та укладення Ризької угоди повстанський рух в Україні та, зокрема, в Одеській губернії трансформується у партизанську війну. У 1921 році керівництво УНР формує систему централізованого керівництва, координації та підтримки повстанського руху на території Радянської України. 21 січня 1921 року було утворено Повстансько-партизанський штаб при Головній команді Армії УНР. Наказом МВС УНР у повстанські угруповання були направлені для роботи представники міністерства, які у своїх діях керувались законом "Про прифронтових цивільних комісарів" від 25 червня 1920 року та спеціальною інструкцією МВС. С.Петлюра підписав закон, за яким на українських повстанців розповсюджувались права військовослужбовців Армії УНР.

30 червня 1921 року для керівництва, координації та підтримки повстансько-партизанського руху на Півдні України на території Румунії було створено штаб Південної повстанської групи, який очолили генерал-хорунжий А.Гулий-Гуленко та полковник Стефанов. Штаб розмістився у Кишиневі. У його розпорядження для організаційної роботи було направлено з польських таборів 40 офіцерів, а також 100 офіцерів та солдат з таборів у Румунії.

В ході проведеного дослідження було визначено, що у 1921 році партизанська війна проти комуністичної влади на території Одеської губернії досягла найвищого піднесення. У боях з повстанськими формуваннями 4-ї Задністрянської повстанської девізії Червона армія зазнала значних втрат. В наслідок боїв були розформовані та відправлені на доукомплектування інших частин 75-а бригада 25-ї Чапаєвської дивізії та 60-а стрілецька дивізія.

У третьому розділі "Повстанський рух в Одеській губернії на завершальному етапі громадянської війни у 1920 році" розглянуто передумови широкого розгортання повстанського руху проти комуністичної влади в Одеській губернії у квітні 1920 року; висвітлюються процес організації повстань, їх взаємодія з військами Армії УНР, хід воєнних дій на території Одещини у 1920 році. Розглянуто діяльність, склад повстанських загонів та українських підпільних організацій.

У січні-лютому 1920 року територію Одещини займає Червона армія і тут встановлюється комуністична влада. 28 січня 1920 року Всеукраїнський революційний комітет ухвалив постанову про створення Одеської губернії у складі УСРР. Період активізації антикомуністичного повстанського руху в Одеській губернії розпочався у квітні 1920 року. Поштовхом для розгортання руху стало повстання Чорноморського (361-го українського радянського стрілецького) полку, що спалахнуло у Тирасполі 6 квітня 1920 року під проводом полковників Й. Пшонника та К.Здобудьволі. Повстання у Тирасполі було підтримане підпільною селянською організацією Ананьєвського повіту під проводом сотника Амінова, яке 16 квітня 1920 року оволоділо Ананьєвом та встановило у повіті владу УНР. Повстанські сили поєдналися та утримували територію до підходу військ Армії УНР М.Омеляновича-Павленка та Ю.Тютюнника, що перебували у Першому Зимовому поході. Повстанські формування та українськa підпільнa організація, що готувала повстання проти комуністичної влади в Одесі у квiтнi 1920 року мали налагоджений зв'язок з військовим командуванням та урядом УНР, виконували поставлені ними завдання.

Влітку 1920 року розпочався новий етап масового повстанського руху в Одеській губернії, пов'язаний з примусовою мобілізацією до Червоної армії та реквізиціями зібраного селянами врожаю. В середині червня 1920 року у Тираспольському повіті спалахнуло велике селянське повстання під гаслом "За Радянську владу без комуністів та чрезвичайки", яке охопило Катаржинську. Петроверівську, Малигонівську, Павлівську, Захарівську і Ташликську волості. Це повстання було підтримане німецькими, українськими та болгарськими селянами Одеського повіту, які 24 червня 1920 року підняли масове повстання проти мобілізації. Більшовицька влада кинула проти повстанців 361-й полк 41-ї стрілецької дивізії та чисельні війська Внутрішньої охорони Республіки (ВОХР). Повстання були придушені. Активність повстанського руху в сільській місцевості не могла не позначитись на становищі у губернському центрі. У липні 1920 року, в Одесі чекісти викрили та знешкодили підпільну організацію, що готувала антикомуністичне повстання у місті. Найактивнішими її учасниками були офіцери-українці та діячі одеської "Просвіти".

У вересні-грудні 1920 року в лісових масивах Балтського та Первомайського повітів Одеської губернії проти комуністичної влади активно діяли чисельні (від 100 до 300 бійців) повстанські формування С.Заболотного, Я.Кощового, С.Чернецького, А.Волинця, Я.Малого, А.Заболотного, С.Гризла, П.Дерещука, Залізняка (М.Голика), Дерев'яги, Сороки, Філіпенка та загони інших отаманів.

У вересні 1920 року повстанський рух значно активізувався у Голованіській, Савранській, Кривоозерській, Велико-Троянівській та Бакшанській волостях. 21 вересня 1920 року повстанській загін С.Заболотного здійснив напад на повітовий центр Балту, після чого провів рейд по території Піщанської, Бакшанської та Бондуровської волостей Балтського повіту.

В листопаді 1920 року було знищено більшовицький апарат у Мечетнянській, Вільшанській, Катеринівській та Врадієвській волостях Первомайського повіту.

У грудні 1920 року повстанським рухом проти комуністичної влади були охоплені Бакшанська, Саранська, Голованевська, Нестоітська та Троянівська волості Балтського та Ананьєвского повітів.

У четвертому розділі "Повстання та партизанська війна в Одеській губернії у 1921-1923 роках" досліджено хід партизанської війни проти комуністичної влади. Розглянуто процес підготовки повстання в Одеській губернії як складової частини загальнонаціонального антикомуністичного повстання у 1921 році. Висвітлено бойові дії Бессарабської групи Української Повстанчої армії на території Одеської губернії під час Другого Зимового походу. Проаналізовано причини згортання повстанського руху на Одещині та у Придністров'ї.

Партизанська війна проти комуністичної влади у 1921-1923 роках безперервно точилася у Балтському, Первомайському, Вознесенському та північній частині Тираспольського повіту Одеської губернії. Найменш активним повстанський рух був у Одеському повіті, що пояснювалося відсутністю сприятливих для партизанської війни природних умов, наближеністю до губернського центру, де була зосереджена значна сила червоного війська, більшим відсотком заможного селянства, яке не бажало ризикувати своїм господарством. На території Балтського повіту повстансько-партизанський рух був більш централізованим та згуртованим навколо одного лідера – отамана С.Заболотного. Завдяки цьому дії повстанських формувань були більш узгодженими, а втрати серед повстанців меншими ніж у інших повітах губернії. Відповідно - втрата лідера у лютому 1922 року суттєво вплинула на згортання повстанської боротьби. Передача Ново-Архангельської та Надлакської волостей Первомайського повіту (де завдяки діям повстанців комуністична влада була лише номінальною) до складу Уманського повіту Київської губернії дозволяє припустити, що активність партизанської боротьби впливала на адміністративно-територіальні зміни в Радянській Україні.

У першій половині 1921 року членами УСДРП, партії українських есерів та активістами залізничної "Просвіти" була створена розгалужена підпільна організація, яка готувала повстання на території Одещини. Це повстання було заплановане як частина загальнонаціонального повстання проти комуністичної влади в Радянській Україні. Організація була викрита і знешкоджена чекістами влітку 1921 року.

В листопаді 1921 року Бессарабська група Української Повстанчої армії у складі трьох відділів перейшла українсько-румунський кордон в районі Тирасполя. Два відділи вступили у бойове зіткнення з радянськими військами і після тривалих запеклих боїв відступили на територію Румунії. В ході проведеного дослідження автор прийшов до висновків, що командири Бессарабської групи: Й.Пшонник, Дідиченко, Батурин, Желобаєв та Пугалов зберегли значну частину ввіреного їм особового складу. Кількість тих бійців, хто повернувся до Румунії (85 чоловік) та інформація про надання румунами човнів для переправи через Дністер спростовують відомості радянських історичних видань про те, що переважна більшість повстанців потопилася, намагаючись переплисти Дністер самотужки.

Соціально-економічні причини згортання повстанського руху в Одеській губернії у 1922-1923 роках суттєво не відрізнялись від аналогічних причин у інших губерніях України. Але припинення повстанської боротьби проти комуністичної влади на Одещині відбулося раніше ніж на Волині та Поділлі Це було пов'язано зі згортанням системи координації та підтримки повстанського руху, що функціонувала на території Румунії. У 1922-1923 роках чисельність повстанських формувань значно скорочується і не перевищує 30 бійців у кожному окремому загоні. Повстання селян проти продовольчої політики комуністичної влади в Одеській губернії у 1922-1923 роках ставали поодинокими, носили стихійний, неорганізований характер та відбувались, як правило без застосування вогнепальної зброї. У серпні 1922 року оперування партизанських загонів, що нараховували більше десятка людей на Одещині припинилося з причини голоду, який вразив її територію та створив нестерпні умови існування партизанів. Деякі повстанські загони у 1922 році передислокувались до Подільської та Київської губернії, де продовжували боротьбу. З осені 1922 року в Одеській губернії продовжували діяти виключно дрібні підпільні групи. Одним з останніх проявiв повстанського руху проти комуністичної влади національного спрямування в Одеській губернії стали дії партизанських загонів під командуванням отаманів Коцюри, Грищенка та Луньова у Єлисаветградській окрузі влітку 1923 року.

У висновках зроблені узагальнення і підсумовано результати дослідження, сформульовано положення дисертації, які випливають з нього. Автором було здійснено комплексне дослідження питань пов'язаних з процесом організації та розвитку повстанського руху на території Одеської губернії у 1920-1923 роках як складової частини повстанського руху за незалежність України. В ході проведеного дослідження, у процесі висвітлення поставленої мети дисертант прийшов до таких висновків, які виносяться на захист:

- повстанський рух в Україні у 1920-1923 роках здобув суперечливі оцінки в історичній літературі. Аналіз історіографічної бази показує, що в історичних дослідженнях повстанський рух в Одеській губернії у 1920-1923 роках розглядався поверхово, у контексті інших історичних проблем. Спеціального узагальнюючого дослідження створено не було;

- більшість повстанських формувань та підпільних організацій, що готували повстання проти комуністичної влади в Одеській губернії мали тісний, налагоджений зв'язок з військовим командуванням та урядом Української Народної Республіки, виконували завдання поставлені ними, взаємодіяли з регулярними військами Армії УНР. В разі тимчасового повалення комуністичної влади у великих населених пунктах Одеської губернії повсталими встановлювалася влада УНР. Значна частина командирів повстанських загонів, що діяли на території Одеської губернії у 1920-1923 роках були офіцерами та солдатами Армії УНР;

- у період 1920-1922 років переважна більшість повстанських загонів в Одеській губернії були об'єднані у з'єднання, що мало дві основні назви: "Чорноморського Повстанського Козацького Війська" та "4-ої Задністрянської повстанської дивізії". Учасників повстанського руху в Одеській губернії у 1920-1923 роках можна вважати воюючою стороною (партизанами) та слід об'єктивно відмежовувати від зграй кримінальних злочинців;

- архівні матеріали свідчать про те, що у період 1920-1921 років більшість сільського населення Одеської губернії співчувало та надавало підтримку повстанським формуванням, що захищали інтереси трудового селянства;

- у багатьох випадках повстання, що відбувались у населених пунктах Одеської губернії не виступали проти влади Рад і в них брали участь представники радянського апарату. Ці повстання були спрямовані виключно проти комуністичної партії, її апарату та підпорядкованих їй силових структур;

- селянські повстання у населених пунктах повітів Одеської губернії носили масовий, організований характер до кінця 1920 року. Після закінчення радянсько-польської війни та поразки Армії УНР, у період 1921-1923 років, подібні повстання ставали поодинокими та носили стихійний характер;

- у повстанському русі разом з українцями брали участь представники різних національностей, що проживали на Півдні України. Історичні джерела підтверджують участь у повстанському русі проти комуністичної влади в Одеській губернії німців, росіян, молдован, румунів, болгар та євреїв. Але участь у повстанському русі представників різних національностей не призвели до розбрату у лавах повстанців, як це мало місце у Середній Азії та Росії. Це пояснюється відсутністю релігійної ворожнечі та великодержавних закидів з боку повстанців-українців;

- в ході вивчення історії повстанського руху, адміністративно-територіальних змін кордонів губерній УСРР та голоду 1921-1923 років дисертант дійшов до висновку, що активність повстанського руху проти комуністичної влади впливала на адміністративно-територіальні зміни та розповсюдження голоду. Повстанський рух в Одеській губернії у 1920-1922 роках був найбільш активним у Балтському, Первомайському, Вознесенському та північній частині Тираспольського повіту;

- постійна дислокація анархо-махновських збройних формувань на території Одеської губернії у 1920-1921 роках не зафіксована. Махновцями переважно здійснювались рейдові операції з території інших губерній;

- провідна роль в організації українських антикомуністичних підпільних організацій в Одесі та інших населених пунктах губернії належала членам УСДРП, партії українських есерів, боротьбистам, керівникам та активістам "Просвіти". Діяльність українських антикомуністичних підпільних організацій в Одеській губернії була в основному спрямована на підготовку повстань з метою повалення комуністичного владного режиму, збір розвідувальної інформації, ведення антикомуністичної пропаганди серед населення та червоноармійців;

- бойова операція Бессарабської повстанської групи під час Другого Зимового походу у листопаді 1921 року з огляду на локальність і обмеженість оперативного простору не мала великого значення та не змогла суттєво вплинути на військово-політичне становище в Україні. Вона продемонструвала, що ця ділянка радянського кордону була найслабшою і тут радянське військове керівництво не контролювало належним чином ситуацію. Це дозволяє зробити висновок про те, що Бессарабська група, за умови більшої чисельності, змогла б досягти значних воєнних успіхів та суттєво вплинути на перебіг історичних подій в Україні у відповідний період;

- соціально-економічні причини згортання повстанського руху в 1922-1923 роках у Одеській губернії суттєво не відрізнялись від аналогічних причин у інших губерніях України. Але припинення повстанської боротьби проти комуністичної влади в Одеській губернії відбулося раніше ніж у інших губерніях на Правобережній Україні.