НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ АРХЕОГРАФІЇ ТА

ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВА ІМЕНІ М. С. ГРУШЕВСЬКОГО

БІЛА Світлана Ярославівна

УДК 930:281.96] (477.8) "XVI-XVII"

УНІЙНІ ПРОЦЕСИ В ЗАХІДНИХ ЄПАРХІЯХ

КИЇВСЬКОЇ МИТРОПОЛІЇ (ОСТАННЯ ТРЕТИНА XVII – ПОЧАТОК XVIII СТ.). ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ

07.00.06 – історіографія,

джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ - 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі всесвітньої історії

Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка

Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент

ТИМОШЕНКО Леонід Володимирович,

Дрогобицький державний педагогічний університет

імені Івана Франка, кафедра

всесвітньої історії, завідувач кафедри.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

МИЦИК Юрій Андрійович

Національний університет “Києво-Могилянська

академія”, кафедра історії, професор.

кандидат історичних наук

СКОЧИЛЯС Ігор Ярославович

Львівське відділення Інституту української археографії

та джерелознавства імені М.С. Грушевського

НАН України, старший науковий співробітник.

Провідна установа: Київський національний університет імені Тараса

Шевченка, кафедра архівознавства та спеціальних

галузей історичної науки, м. Київ.

Захист відбудеться “ 13 ” травня 2004 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.228.01 при Інституті української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України за адресою: 01001 м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий “ 8 ” квітня 2004 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Песчаний О.О.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Церковно-історичні студії в історіографії Центрально-Східної Європи мають давні традиції, однак узагальнення та критичний аналіз нагромадженого матеріалу почали практикуватися не так давно. До таких малодосліджених в історіографічному річищі тем належить історія унії XVII-XVIII ст., передовсім – її поширення на зламі століть у західних єпархіях Київської митрополії. Після Берестейської унії (кінець XVI ст.) це друга за своїм значенням подія в історії українсько-білоруського християнства, вивчення якої дозволяє зрозуміти, чому центром унії стала пізніше Галичина. Підготовка історіографічних досліджень з історії української церкви, в тому числі й з унійної проблематики має вагоме наукове й пізнавальне значення. Історіографічна праця дасть змогу охарактеризувати сумарні досягнення української та польської світської і конфесійної історичної науки у дослідженні проблеми унійних процесів у західних єпархіях Київської митрополії, переосмислити накопичені знання, зліквідувати наявні лакуни і недоліки, виявити контроверсійні й маловивчені аспекти, з’ясувати перспективні напрямки подальших студій. Історіографічне вивчення окресленої теми дає змогу визначити внесок у її розробку різних конфесійних напрямків, церковно-історичних шкіл, провести паралелі з тенденціями вивчення теми польськими науковцями.

Особливо актуальним є погляд на історіографічний процес з віддалі часу та з позиції деідеологізації історичної науки, що дає можливість по-новому оцінити внесок українських і польських істориків у розроблення унійної проблематики, виявити його вплив на історичні дослідження та формування історіографічних напрямків, показати взаємозв’язок унієзнавства з тогочасними тенденціями вітчизняної та світової історичної науки.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконувалося у контексті наукових розробок кафедри всесвітньої історії ДДПУ імені Івана Франка "Українська історіографія всесвітньої історії" та "Історіографія української церкви".

Мета дисертації полягає в системному вивченні наукової літератури з історії української церкви, яка дозволяє реконструювати процес формування історичних знань у другій половині ХІХ–ХХ ст. про унійні процеси в західних єпархіях Київської митрополії.

Поставлена мета передбачає розв’язання таких завдань:

·

·

·

·

·

Об’єктом дослідження є праці, в яких висвітлюється історія церкви та унійних процесів у західних єпархіях Київської митрополії в останній третині XVII – на початку XVIII ст.

Предметом дослідження є відтворення процесу формування і нагромадження історичних знань про унійні процеси в західних єпархіях Київської митрополії останньої третини XVII – початку XVIII ст.; особливості, основні напрямки, тенденції, концепції унієзнавчих студій (друга половина ХІХ – ХХ ст.).

Хронологічні рамки історіографічного дослідження охоплюють період від другої половини ХІХ до кінця ХХ ст. – час інтенсивного розвитку церковної історіографії. У ХІХ ст. сформувалася Київська церковно-історична школа з її керівним осередком – Київською Духовною Академією. Саме в другій половині ХІХ ст. у Галичині остаточно виокремився "уніатський" історіографічний напрям. Дослідження завершуються аналізом доробку повоєнних українських істориків діаспори та польської історіографії. Періодизація історіографічного процесу укладається в прийняту в українській науці систему. При цьому використано проблемно-хронологічний метод.

У дисертації застосовується також інша хронологічно-періодизаційна схема, яка стосується об’єкту студії. Досліджується історіографія унійних процесів у західних єпархіях Київської митрополії в останній третині XVII – на початку XVIII ст. Це період загострення міжконфесійних відносин, посилення унійних тенденцій, послаблення позицій православної церкви та переходу до унії Перемишльської (1691 р.), Львівської (1700 р.), Луцької (1702 р.) єпархій.

Географічні межі дисертаційної роботи визначаються об’єктом дослідження, яким виступає польська та українська наукова історична література, і локалізуються сучасною територією України і Польщі, де зосереджувались основні осередки, церковно-історичні школи української та польської історіографій (в основному, це міста Львів, Київ, Кам’янець-Подільський, Перемишль, Краків, Варшава тощо). Беруться до уваги і закордонні центри церковно-історичних студій, зокрема розташовані в Римі. Розглядається історіографія унійних процесів західної частини Київської митрополії, тобто Перемишльської, Львівської та Луцької єпархій.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертації є загальні принципи наукового пізнання: об’єктивність та історизм. У роботі використано як загальнонаукові (систематизація, типологізація, ретроспекція), так і спеціально історичні методи. Передусім це методи історичного аналізу, проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний, біографічний, структурно-системний та структурно-функціональний.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дане дослідження є першою спробою спеціального комплексного вивчення історіографії проблеми унійних процесів у західних єпархіях Київської митрополії в останній третині XVII – на початку XVIII ст. Опрацьовано не лише наявні опубліковані матеріали з даної проблематики, але й залучено неопубліковані з різних причин напрацювання, що дало можливість повніше та більш чітко окреслити історіографічний процес. Значна частина наукових праць залучається до історіографічного аналізу вперше, що теж визначає новизну роботи. Проаналізовано не тільки внесок українських та польських істориків у дослідження теми, але й висвітлено особливості розвитку унієзнавства на різних етапах історіографічного процесу. У дисертації з’ясовано концептуальні погляди представників різних історіографічних спрямувань, виявлено здобутки та недоліки їх праць та перспективні напрямки подальших досліджень.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що матеріали дисертації можуть бути використані в лекційних курсах з історії України, історіографії, історії церкви. Основні положення і висновки дисертації, зібрані та опрацьовані автором матеріали необхідні для подальшого дослідження історії Перемишльської, Львівської та Луцької єпархій в кінці XVII – XVIII ст. Результати дослідження можна застосовувати у вивченні суміжних проблем: виробленні нових концепцій історії Берестейської унії та її доби, підготовки узагальнюючих праць з історії України, Польщі та української церкви.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертації обговорювались на ІХ, Х, ХІ, ХІІ та ХІІІ Міжнародних наукових конференціях "Історія релігій в Україні" (м.Львів, травень 1999, 2000, 2001, 2002 та 2003 рр.), на IV Дрогобицькій науковій історико-краєзнавчій конференції (м.Дрогобич, 13-14 листопада 1998 р.), V та VI Дрогобицьких міжнародних наукових історико-краєзнавчих конференціях (м.Дрогобич, 24-25 листопада 2000 р. та 29-30 жовтня 2002 р.), а також міжнародній науковій конференції "Архіви та краєзнавство: шляхи інтеграції" (м.Київ-Трускавець-Дрогобич, 16-19 квітня 2003 р.) та Міжнародній конференції "Дрогобич – місто багатьох культур" (м.Жешув, Польща, 27-28 вересня 2003 р.).

Структура роботи відповідає поставленій меті та основним завданням дослідження. Дисертація складається зі вступу, п’яти розділів (які, в свою чергу, поділяються на підрозділи), висновків і списку використаних джерел та літератури.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовано актуальність теми, сформульовано мету і завдання праці, визначено об’єкт та предмет дослідження, хронологічні рамки та географічні межі, розкрито наукову новизну дисертації та її практичне значення.

У першому розділі "Історіографія проблеми та її джерельна база" проаналізовано стан наукової розробки теми, зроблено огляд використаних у роботі джерельних матеріалів. Перші спроби узагальнення унієзнавства як галузі історії церкви відносяться до кінця ХІХ ст. Вони значно примножились у ХХ ст., проте досі відсутня спеціальна праця, в якій би підсумовувалися результати вивчення історії унії. У більшості випадків історіографічні огляди стосуються генези Берестейської унії наприкінці XVI ст. та перших поунійних десятиліть. Загалом, усі історіографічні розвідки з історії унії можна поділити за жанром і тематикою на такі основні групи: узагальнюючі праці про розвиток церковної історіографії; роботи з історіографії Берестейської унії та її доби, а також православ’я та унії поберестейського періоду; історіографічні огляди у монографіях з історії церкви та унійної проблематики; розвідки проблемно-історіографічного характеру, в яких аналізується література з окремих аспектів теми, та історіографічні дослідження з суміжних тем; біо-бібліографічні (персоніфіковані) праці; роботи, присвячені науковим центрам, краєзнавчим осередкам, церковно-історичним школам; рецензії на праці істориків-унієзнавців.

Польська наука у дослідженні особливостей розвитку унієзнавства має більш давні традиції. Вже наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. з’являються перші узагальнюючі оцінки здобутків і недоліків церковної історіографії Zakrzewski W. O historji Koњcioіa w Polsce. Przegl№d najnowejszych prac w tym przedmiocie // Przegl№d Polski. – R.XVIII. - Krakуw, 1884. - T.72. - S.152-179, 369-386, 531-551; Fijalek J. Historjografja koњcielna w Polsce dawniej i dzisiaj // Pamiкtnik IV Powszechnego zjazdu historykуw polskich w Poznaniu 6-8 grudnia 1925. - T.I. Referaty. - Lwуw: Polskie Towarzystwo historyczne, 1925. – S.1-8..

На сучасному етапі одним із перших спеціальну історіографічну розвідку з історії унії написав А.Міронович Mironowicz A. Unia brzeska w њwietle historiografii. Uwagi o stanie badaс // Chrzeњcijanin w њwiecie. – Warszawa, 1998. – № 8-9. – S.161-175.. Аналізуючи особливості розвитку російського та польського унієзнавства у ХІХ – ХХ ст., автор зауважив, що російські науковці акцентували на політичних факторах унійних процесів, а польська історіографія підкреслювала теологічні фактори, розглядаючи унію як прагнення Апостольської столиці до єдності християнства. Найбільш докладно проаналізувала еволюцію поглядів польських істориків на історію православ’я та унії М.Папєжинська-Турек Papierzyсska-Turek M. Prawosіawie i grekokatolicyzm w polskiej historiografii i publicystyce historycznej // Spotkania polsko-ukraiсskie / Red. Z.Maсkowski. – Lublin, 1992. – S.45-57.. Вповні обгрунтованими виглядають прикінцеві висновки авторки, що сучасна польська історіографія еволюціонує до об’єктивної оцінки історії конфесій, попри те, ще існують певні стереотипи, характерні для давньої історіографії. М.Папєжинська-Турек спробувала також проаналізувати історіософські засади дослідження унії в російській, польській та українській історіографіях ХІХ – ХХ ст. Цінними є дослідження авторки в питанні умов розвитку української церковної історіографії міжвоєнного періоду. Праці, в яких заторкувалась унійна проблематика, проаналізовані М.Мельником та Т.Хинчевською-Геннель.

Здобутки польських, українських, російських і західноєвропейських істориків у дослідженні унійних процесів частково проаналізовані російською, українською й білоруською історіографіями. В українській науці першим спробував проаналізувати здобутки історіографії ХІХ ст. у вивченні історії унії І.Франко.

Питання розвитку досліджень з історії унії розглядались у працях, присвячених церковній історіографії (роботи В.Заїкина, В.Біднова, О.Оглоблина). Вкрай негативно оцінювала доробок діаспорної історіографії у дослідженні унії радянська офіційна наука. Під сучасну пору на незадовільний стан досліджень історії Греко-католицької церкви та перспективні завдання української церковної історіографії вказав Я.Дашкевич. Особливості розвитку церковно-історичних, у тому числі унієзнавчих, досліджень у ХІХ – ХХ ст. розглянуті у роботах В.Ульяновського, І.Паславського, М.Харишина, М.Довбищенка, В.Кметя.

Сучасні теоретико-методологічні підходи західної історіографії у дослідженнях церковної унії та потребу їх застосування у сучасній українській науці висвітлено у статті Б.Гудзяка Гудзяк Б. Західна історіографія і Берестейська унія // Богословія. – 1990. – Т.54. – С.123-136.. Науковець накреслив і перспективні напрямки досліджень української церковної історіографії в галузі унієзнавства. Напрацювання з історії Берестейської унії та її доби проаналізовано у роботах І.Ф.Білякова і О.Г.Білякової, Л.Тимошенка, С.Морозової Біляков Г.Ф., Білякова О.Г. Берестейська унія в працях істориків ХХ ст. // Український історичний журнал. – 1996. - № 4. – С.33-40; Тимошенко Л. Польська історіографія Берестейської унії (кінець ХІХ – 30-ті рр. ХХ ст.) // Історія релігій в Україні: Праці ХІІІ-ї міжнародної наукової конференції (Львів, 20-22 травня 2003 року). – Кн.1. - Львів: Логос, 2003. – С.578-586; Марозава С.В. Бєрасцейская царкоўная унія 1596 г. у беларускай гістарыяграфії. – Гродна: ГрДУ, 2002. – 132 с.. Стислі історіографічні огляди містились і у спеціальних працях, присвячених дослідженню унійної діяльності церковних ієрархів останньої третини XVII – початку XVIII ст. Історіографію проблеми переходу до унії Почаївського монастиря докладно дослідив О.Булига.

Методологічні засади праць, стиль мислення, ідейні погляди істориків церкви, які вивчали унійні процеси у західних єпархіях Київської митрополії останньої третини XVII – початку XVIII ст., певним чином відображені у біографічних нарисах сучасних науковців.

Загалом доробок істориків в ділянці історіографії історії унії є досить великим. Проаналізовані праці в сукупності визначають суспільно-політичні та релігійно-конфесійні умови розвитку унієзнавства на різних етапах його генези. Однак література предмету, за невеликими винятками, досі не розглядалася спеціально.

Джерельна база включає насамперед різноманітні види та жанри наукових досліджень, що з’явились у другій половині ХІХ – ХХ ст. і присвячені вивченню проблеми унійних процесів. Вони є основним об’єктом історіографічного аналізу. Закономірно, що до складу історіографічних джерел, окрім спеціальних напрацювань, включені дослідження з історії окремих церковних інституцій, єпархій, церков, монастирів, краєзнавчі роботи, біографічні розвідки про унійну діяльність ієрархів указаного періоду, узагальнюючі праці з історії уніатської церкви та польського костьолу, а також історії України та Польщі. Предметом розгляду став комплекс неопублікованих матеріалів з історії церкви та унійних процесів у західних єпархіях Київської митрополії, які є у Центральному державному історичному архіві у Львові (ф.201 "Греко-католицька митрополича консисторія міста Львова", ф.129 "Львівський Ставропігійський інститут", ф.684 "Протоігуменат монастирів Чину Василія Великого у Львові", ф.388 "Микола Андрусяк", ф.451 "Греко-католицька Богословська Академія м.Львова"), Рукописному відділі Львівської наукової бібліотеки НАН України ім.В.Стефаника (ф.9 "Окремі надходження"), Інституті рукописів Національної Бібліотеки України ім.В.І.Вернадського (ф.304 "Дисертації студентів Київської Духовної Академії").

Окрему групу джерел складають видання документів, оскільки історіографія, поміж інших питань, вивчає процес накопичення і введення до наукового обігу історичних джерел, без чого неможливий розвиток історичної науки. Публікації документів використовувались, перш за все, для характеристики стану джерельної бази на певному історіографічному етапі, з’ясування особливостей археографічної роботи, визначення тематики публікацій, принципів відбору джерел для видання і передачі їх тексту. Для історіографічного аналізу важливі також археографічні концепції, які відображають спрямованість і рівень вивчення проблеми на тому чи іншому етапі.

Виокремлено і сукупність матеріалів, що характеризують епоху та умови наукової діяльності істориків, – це праці із загальної та церковної історіографії, розвідки проблемно-історіографічного характеру, історіографічні дослідження Берестейської унії та її доби, а також православ’я та уніатства як основних конфесій, поширених в Україні, історіографічні огляди у монографіях з історії церкви та унійної проблематики, біографічні роботи, рецензії, розвідки, присвячені науковим осередкам, церковно-історичним школам тощо.

Другий розділ роботи "Українська та польська історіографія другої половини ХІХ – початку ХХ ст. про унійні процеси у Львівській, Перемишльській та Луцькій єпархіях" складається з двох підрозділів і присвячений аналізові доробку польської та української історіографій у вивченні процесу переходу до унії західних єпархій Київської митрополії в останній третині XVII – на початку XVIII ст.

У першому підрозділі "Трактування проблеми у працях представників української історіографії (Галичина)" на широкому контекстуальному тлі розвитку української історіографії розглянуто основні концептуальні погляди щодо унійних процесів та теоретико-методологічні підстави праць істориків москвофільської орієнтації (М.Малиновського, Я.Головацького, А.Добрянського, А.Петрушевича, Ю.Целевича). В ході дослідження з’ясовано, що ці науковці недооцінювали об’єктивні причини унієзації регіону та позитивні наслідки унії. Ними акцентувалося, що національно-релігійні утиски русинів у шляхетській Польщі продовжувались і після переходу краю до уніатського віровизнання. Особлива увага приділена аналізові доробку І.Шараневича. Його праці відіграли певну роль у дослідженні реалізації унійної програми галицької ієрархії та вивченні наслідків унії в аспекті матеріального забезпечення і підвищення соціально-правового статусу руського духовенства.

Уніатський історіографічний напрямок у конфесійно-інституційному сенсі започаткував Ю.Пелеш. Вагомим здобутком автора є зауваження об’єктивної зумовленості унійної діяльності православного єпископату наприкінці XVII ст. Складною і багатоаспектною є Франкова оцінка унійної діяльності львівського єпископа Йосифа Шумлянського.

Дослідження унійної тематики активізувалось у зв’язку з підготовкою і святкуванням у Галичині 300-літнього ювілею Берестейської унії (1896 р.) та 200-річчя її утвердження у Львівській єпархії (1900 р.). В контексті відзначення цих подій з’являється декілька популярних праць з історії унійних процесів у регіоні (розвідки Д.Дорожинського, Т.Лежогубського). Першу спеціальну працю, присвячену історії унії у Львівській єпархії, написав І.Рудович. Заслугою автора є виділення комплексу факторів, що спричинились до посилення унійних тенденцій у регіоні. У праці акцентовано на національно-захисних мотивах унійної діяльності львівського єпископа Йосифа Шумлянського. Однак авторові необхідно було більш критично підійти до аналізу наслідків поширення унії в єпархії.

Окремі аспекти проблеми досліджувались у студіях з історії монастирів М.Коссака, Ю.Целевича та краєзнавчих науково-популярних розвідках В.Площанського, П.Лабенського, І.Полянського, О.Маркова.

Чимало питань досліджуваної теми залишились поза увагою науковців (перебіг унійних соборів, методи та шляхи поширення унії в єпархіях).

У другому підрозділі "Перехід до унії західноукраїнських єпархій у дослідженнях польських науковців" з’ясовано, що доробок польського унієзнавства цього періоду слід розглядати в контексті тих специфічних суспільно-політичних обставин, в яких опинилася Польща, розділена між імперіями. Польська наука не виробила єдиного підходу до трактування унійних процесів, зокрема в церковно-релігійному, політичному та етноконфесійному аспектах. Частина дослідників були апологетами унії, однак більшість наголошувала на негативних наслідках унії для Речі Посполитої. Згадані аспекти були характерними передовсім для праць Ю.Бартошевича.

В останній третині ХІХ ст. фахові праці з історії унії написав Е.Ліковський. Здобутком автора є грунтовний аналіз становища уніатської церкви Київської митрополії у XVIII cт., яка розширила свої територіальні межі за рахунок західноукраїнських єпархій. Дослідник об’єктивно підкреслив, що розширення території, на жаль, супроводжувалось кризовими явищами. Унійні процеси в західних єпархіях Київської митрополії розглядалися в статтях "Церковної енциклопедії" М.Новодворського. Однак дані розвідки хибують тенденційністю і фактографічними помилками. Заслуга єзуїтського історика С.Заленського вбачається передусім у доволі ретельному дослідженні ролі єзуїтів в унійних процесах у Перемишльській та Львівській єпархіях на зламі XVII-XVIII ст.

Певний внесок у вивчення церковно-релігійних відносин у Львівській, Перемишльській та Луцькій єпархіях на зламі XVII-XVIII ст. зробила світська історіографія, зокрема краківські та львівські вчені (Й.Шуйський, М.Бобржинський, А.Даровський, В.Лозинський, С.Лісієвич, Л.Фінкель, Й.Талько-Гринцевич) та історики-краєзнавці (С.Баронч, Т.Стецький, А.Роллє, М.Гаузер). Унійні процеси на зламі XVII-XVIII ст. розглядаються ними в контексті суспільно-політичного розвитку Речі Посполитої.

У третьому розділі "Унійні процеси в західноукраїнських єпархіях в історіографії Підросійської України (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)", який складається із трьох підрозділів, розглянуто проблему у трактуванні української історіографії православного спрямування, проаналізовано науковий доробок учених Київської церковно-історичної школи, Поділля та Волині. У першому підрозділі "Дослідження проблеми представниками Київської церковно-історичної школи" встановлено, що основний внесок у дослідження унійних процесів у західних єпархіях Київської митрополії зробили викладачі та студенти Київської Духовної Академії. Методологічні підстави церковно-історичних студій формувались під впливом позитивізму. Активізація досліджень унійної проблематики у Наддніпрянській Україні зумовлювалася соціальним замовленням російського уряду. Основним завданням церковної історіографії було доведення необхідності і справедливості ліквідації унії на українських землях. Паралельно розвивались концепції, які оскаржували історичну роль Польщі та легітимізували російське панування на українських землях. Відтак, генерувався ортодоксальний історіографічний напрямок, який визнавав єдино можливою і правдивою конфесією у регіоні православ’я і абсолютизував негативні наслідки поширення унії. На тенденційність історіографії православного спрямування впливали, вочевидь, і глибокі релігійні переконання науковців. Аналіз праць В.Антоновича, М.Петрова, І.Малишевського, Ф.Тітова, М.Стороженка, С.Терновського, В.Біднова, А.Криловського, С.Кургановича, В.Левицького засвідчив, що цінність доробку представників Київської церковно-історичної школи визначається передусім не інтерпретаторськими висновками, концепціями, ідеями, а зібраним фактологічним та документальним матеріалом. Істориками доволі детально вивчено передумови поширення унійних процесів у регіоні. Сформувалася концепція, що наприкінці XVII – на початку XVIII ст. унія поширилась завдяки системі урядових заходів та чималих переслідувань православного населення з боку католицької шляхти. Загалом, унійні процеси у західних єпархіях Київської митрополії оцінювались дослідниками вкрай негативно. Історики акцентували, що унія розглядалася єзуїтсько-католицькими колами лише як міст для ополячення та окатоличення руського населення. Відтак підкреслювалось, що перехід до унії означав зраду руській народності.

У контексті основних теоретико-ідеологічних підстав тогочасної церковної історіографії слід розглядати напрацювання В.Антоновича та Ф.Тітова, які яскраво ілюструють ідею оскарження історичної Польщі на прикладі гніту православ’я і запровадження унії. Роль василіянського чину в унійних процесах другої половини XVII - початку XVIII ст. розкриває дослідження М.Петрова. Заслугою автора можна вважати і те, що науковцеві вдалося уточнити дати переходу до унії деяких волинських та подільських монастирів. Дослідниками з’ясовано обставини переходу до унії Львівського братства (А.Криловський), Почаївського монастиря (В.Левицький), ставлення до унійних процесів шляхти (М.Стороженко), Московського патріархату (С.Терновський). С.Курганович висвітлив становище православної церкви та процес поширення унії в Луцько-Острозькій єпархії.

Окремі відомості, подані дослідниками, є неточними, суперечливими і документально не підтвердженими. Не проаналізована істориками унійна програма руської ієрархії. Акцентуючи лише на суб’єктивних мотивах переходу єпископату до унії, автори не зауважували об’єктивної зумовленості їх діяльності. Схематично досліджені єпархіальні собори, метою яких було поширення унії в краї.

У другому підрозділі "Проблема поширення унії в останній третині XVII – на початку XVIII ст. у дослідженнях подільських краєзнавців" відзначено, що певним поштовхом до активного вивчення духовенством та мирянами історії єпархії стали розпорядження синоду від 1850 р., в яких обгрунтовувалась необхідність створення історико-статистичних описів, церков, монастирів тощо. Зібрані матеріали мали виправдовувати російське панування і ліквідацію унії в краї та увійти в майбутньому до систематичної історії Російської православної церкви. Розгляд праць І.Шиповича, М.Симашкевича, Ю.Сіцінського, М.Яворського, С.Венгрженовського, І.Янушевського, І.Сулковського дозволив охарактеризувати основні концепції дослідників та процес нагромадження історичних знань подільськими краєзнавцями про поширення унії у Львівсько-Кам’янецькій єпархії на зламі XVII-XVIII ст. Особливо детально істориками висвітлено процес переходу до унії кам’янець-подільських церков. Безсумнівним позитивом краєзнавчих розвідок є використання істориками документів XVII-XVIII cт. з архівів Подільської консисторії, церков, монастирів тощо, які на сьогодні втрачені. Слушною є концепція, що процес поширення унії у західній частині єпархії відбувався раніше, а на Брацлавщині унійні процеси активізувалися лише у першій третині XVIII ст. Однак подільські історики тільки частково пояснювали передумови поширення унії. Здебільшого в роботах акцентувалося на неприродності уніатських інституцій, боротьбі подільської громадськості з унією.

У третьому підрозділі "Становище православної церкви та унійні процеси у Луцько-Острозькій єпархії у працях волинських краєзнавців" з’ясовано, що істориками з місцевих архівів зібрано величезний матеріал про історію монастирів та церков. Ретельне дослідження історико-статистичних описів населених пунктів, парафій та розвідок про церковні інституції А.Хойнацького, М.Щегольова, А.Сендульського, М.Уводського, В.Іванова, А.Добротворського, Ф.Четиркіна, М.Лук’яновича, Г.Крижанівського, М.Теодоровича дає змогу сучасній науці повніше реконструювати картину поширення унії на Волині на зламі XVII-XVIII ст. Найдокладніше волинські історики дослідили процес переходу до унії Почаївського монастиря. Характерно, що більшість дослідників намагались показати, що православ’я зберігалось у регіоні довший час – аж до першої чверті XVIII ст., і акцентували на занепаді церковних інституцій після переходу до унії. На вартісність доробку істориків-краєзнаців суттєво впливав аматорський характер розвідок.

Четвертий розділ "Унійні процеси в західних єпархіях Київської митрополії у дослідженнях істориків міжвоєнного періоду" складається із двох логічно пов’язаних підрозділів. Головну увагу тут зосереджено на аналізі доробку української та польської історіографій з історії унії у тісному зв’язку з новими суспільно-політичними умовами того часу. У першому підрозділі "Процес поширення унії на зламі XVII-XVIII ст. у дослідженнях українських істориків Галичини" підкреслено, що розвиток унієзнавства був тісно пов’язаний з діяльністю української Греко-католицької церкви. Теоретико-методологічні підстави церковно-історичних студій формувались під впливом так званих неоромантичних концепцій, що вказували на унікальність та самодостатність нації, сформованої на грунті своєрідного геокультурного середовища на перехресті Сходу та Заходу. Українська історіографія міжвоєнного періоду підкреслювала позитивне значення унії та розглядала Греко-католицьку церкву як національно-політичну інституцію українського народу.

Чимало статей з церковно-історичної проблематики, в яких досліджувались окремі аспекти теми, друкувались на шпальтах "Записок Чину Святого Василія Великого" та журналу Науково-Богословського Товариства "Богословія" (розвідки М.Голубця, І.Рудовича, В.Фіголя, М.Андрусяка). Найбільш грунтовно становище православної церкви та унійні процеси останньої третини XVII – початку XVIII ст. досліджено у монографії М.Андрусяка про львівського єпископа Йосифа Шумлянського. Побудована на численних архівних та опублікованих джерелах, вона спростувала помилкові уявлення попередньої історіографії та виробила цілісний погляд на перебіг унійних процесів у Галичині. Вперше комплексно розглянуто передумови поширення унії у Львівській єпархії, виразно підкреслено національно-захисні мотиви унійної діяльності Йосифа Шумлянського. Історик детально висвітлив перебіг унійних з’їздів та процес поширення унії у Львівській єпархії на початку XVIII ст. На жаль, науковцеві не вдалося охопити весь спектр документальних матеріалів і висвітлити проблему на широкому геополітичному тлі.

Інтенсивну дослідницьку роботу, зорієнтовану на дослідження унійних процесів, було розгорнуто у Львівській Богословській Академії. Протягом 1930-1938 рр. під керівництвом М.Чубатого студенти працювали на семінарі з історії унії. На жаль, їх реферати, як і багато інших напрацювань з історії унійних процесів в Галичині на зламі XVII-XVIII ст., залишились неопублікованими. Найбільш докладно істориками міжвоєнного періоду висвітлено процес поширення унії у Львівській та частково – у Перемишльській єпархіях.

У другому підрозділі "Польська історіографія про унійні процеси у Львівській, Перемишльській та Луцькій єпархіях" зауважено, що польські дослідники не виробили єдиного погляду на наслідки поширення унії у західних єпархіях Київської митрополії. Виходячи з польських етнополітичних інтересів, одні історики оцінювали унію як найкращий шлях державної асиміляції східнослов’янських народів та найдієвіший засіб реалізації універсалістських прагнень Апостольської столиці. Інші бачили в ній джерело білоруського та українського сепаратизму і не зауважували її доцільності. Означена тема досліджувалась, як правило, в ракурсі вивчення генези та наслідків Берестейської унії, міжконфесійних конфліктів та ставлення Польської держави до православної та уніатської церков і конфесійного питання (праці В.Томкєвича, А.Прохазки, К.Левицького, Я.Волінського, А.Коссовського). Позитивом є те, що історики намагалися з’ясувати причини поширення унійних тенденцій в останній третині XVII – на початку XVIII ст. у зв’язку з тогочасними політичними обставинами та міжнародними відносинами, особливо в ракурсі стосунків Речі Посполитої з Росією. Більшість дослідників (окрім К.Левицького) обгрунтовували тезу про об’єктивну зумовленість унійних тенденцій кінця XVII ст. і вважали, що для політичних інтересів Польщі шкідливою була залежність руської церкви від Царгорода і Московського патріархату. Дослідження польських науковців міжвоєнного періоду не позбавлені конфесійного підходу та містять численні фактографічні неточності.

П’ятий розділ "Історичні дослідження другої половини ХХ ст. про перехід Перемишльської, Львівської та Луцької єпархій до унії" складається з двох підрозділів і присвячений аналізові доробку історіографії української діаспори та польської науки. У першому підрозділі "Унійні процеси в західних єпархіях Київської митрополії в історіографії української діаспори" встановлено, що дослідження з історії унії зосереджувалось, головним чином, у Римі, де василіяни відновили видання "Записок" і організували потужну науково-археографічну роботу в архівах Ватикану. Пошукова робота, безсумнівно, дозволила глибше і грунтовніше дослідити окремі аспекти проблеми. Разом з тим, наукові праці майже всіх зарубіжних істориків не позбавлені конфесійного підходу і відзначаються одним суттєвим недоліком – слабким опрацюванням джерел з вітчизняних архівів та бібліотек. Крім того, історико-церковні дослідження в діаспорі будувались переважно на застарілих, здебільшого позитивістських методологічних засадах кінця ХІХ – початку ХХ ст. Однак саме у діаспорі з’явились великі спеціальні праці, присвячені процесу поширення унії у Перемишльській та Львівській єпархіях. Вагомий внесок у дослідження проблеми належить М.Марусину. Історик є одним з небагатьох дослідників теми, котрий розглянув її всебічно, тобто висвітлив унійні процеси у трьох західноукраїнських єпархіях. Це дозволило йому помітити ряд нових деталей, з’ясувати певні закономірності тощо. Однак напрацювання М.Марусина хибують на схематичність та фрагментарність.

Процес поширення і утвердження унії у Перемишльській єпархії грунтовно досліджено у монографії І.Балика про єпископа Інокентія Винницького. Науковець першим в історіографії навів цікаві факти про наміри польського короля створити Київський патріархат, підпорядкований папі. Грунтовно вивчено позицію Римської курії та польського уряду стосовно шляхів та методів поширення унії і реалізації унійної програми галицької ієрархії. Історик детально висвітлив і перебіг та постанови унійних соборів у Перемишльській єпархії. Ним з’ясовано, що унія запроваджувалась у єпархії згідно з рішеннями з’їздів духовенства і мирян. Поширення нової конфесії відбувалося поступово, поетапно, ненасильницькими методами.

Узагальнені та систематизовані відомості про унійні процеси у західноукраїнських єпархіях містились у нарисах А.Великого. Дослідник зауважив наявність проунійних поглядів у середовищі православної ієрархії та проаналізував проекти примирення церков, висунуті католицькими та уніатськими духовними колами у 60-70-х рр. XVII ст. Вартий уваги доробок василіянських дослідників М.Ваврика, І.Патрила, П.Підручного. Історикам удалося з’ясувати роль василіянського чину в унійних процесах та час переходу до унії частини монастирів. Означена проблема порушувалася і в науково-популярній та публіцистичній літературі (розвідки М.Муровича, Ю.Федоріва, П.Ісаїва, І.Нагаєвського). У цих працях чітко підкреслено об’єктивну зумовленість церковної унії та національний характер новоутвореної церкви.

Проблема поширення унії наприкінці XVII – на початку XVIII ст. знайшла відображення і в працях православних істориків (І.Власовського та митр. Іларіона (Огієнка). Однак унійні процеси трактувались ними у річищі основних концепцій історіографії Підросійської України ХІХ – початку ХХ ст.

У другому підрозділі "Дослідження проблеми "нової унії" у польській повоєнній історіографії" відзначено, що у світській історіографії періоду ПНР унійні процеси здебільшого вивчались у контексті історії Польщі та України. Під впливом радянської ідеології у дослідженнях акцентувалось на негативних наслідках поширення унії як для Польщі, так і для України. Більш вагомі здобутки у вивченні проблеми мала церковна історіографія, представлена двома конфесійними спрямуваннями: католицьким (праці Т.Сліви, С.Літака, В.Кумора, М.Банащака, В.Мюллєра) та православним (дослідження М.Бендзи, А.Міроновича). З’ясовано, що дискурс польської історіографії кінця ХХ ст. вирізняється передусім застосуванням нових підходів до розгляду проблеми. Для сучасного польського унієзнавства характерні більш високий ступінь об’єктивності, обгрунтованість фактами, збагачення новими інтерпретаціями. Посилення унійних тенденцій в останній третині XVII – на початку XVIII ст. історики розглядають на широкому геополітичному тлі Центрально-Східної Європи. Досить добре з’ясовано інтереси основних суб’єктів унійного процесу. Дослідники підкреслюють, що у складних політичних умовах унія стала єдино можливим шляхом унезалежнення православної громадськості Речі Посполитої від чужоземних впливів. Вченими зауважено плани універсальної унії, які панували в середовищі православної ієрархії у 70-х рр. XVII ст. Польською історіографією відзначено поширення в останній третині XVII ст. ідеї "нової унії" – створення окремого патріархату у Києві, підпорядкованого папі. Дослідники з’ясували, що дана ідея не була зреалізована і уряд Речі Посполитої повернувся до старої унійної тактики – переходу до унії спочатку церковної ієрархії.

Найбільш детально польськими науковцями (Т.Слівою, С.Стемпенем, Е.Півовар, В.Пайташем, С.Набиванцем, Я.Крохмалем) досліджено процес переходу до унії Перемишльської єпархії та роль у ньому єпископа Інокентія Винницького. Більшість істориків трактує перехід єпархії до унії як складний, багатоетапний еволюційний процес, започаткований на Берестейському соборі 1596 р. і завершений у XVIII ст.

Багатоаспектно польськими дослідниками вивчено також наслідки переходу регіону до унії. Переважна частина науковців наголошує на негативних наслідках унійних процесів не тільки для українського суспільства, але й для Польської держави в цілому. Разом із тим, окремі автори не змогли утриматись від ідеалізації перебігу та наслідків унійних процесів. Останнім часом з’явились і тенденції бачити навіть в латинізаційних процесах позитивні сторони з огляду на поєднання в літургії східної і західної традицій (студії П.Новаковського). Польськими науковцями розпочато дослідження внутрішнього життя новоутвореної уніатської церкви. Не всі проаналізовані праці базуються на сумлінному опрацюванні архівних матеріалів, деякі з них грішать компілятивністю.

ВИСНОВКИ

В історіографії унійних процесів у західних єпархіях Київської митрополії домінує без перебільшення українська наука, що простежується протягом усіх періодів, тобто в ХІХ-ХХ ст. Найбільший поступ у зібранні фактологічного матеріалу та поповнені джерельної бази був зроблений, вочевидь, українською історіографією другої половини ХІХ – початку ХХ ст., репрезентованою науковцями більшості тодішніх українських регіонів. У міжвоєнний період дослідження унійних процесів проводилось зусиллями галицьких істориків, а у післявоєнний здійснювалось українськими вченими діаспори. В Радянській Україні в другій половині ХХ ст., в силу певних суспільно-політичних обставин, історіографічний процес, фактично, був перерваний. У сучасній українській історіографії окреслена тематика тільки починає розроблятись. У порівнянні з українським, польський історіографічний процес розвивався більш-менш рівномірно. Тут суттєвого розриву наукових традицій не відбулося. Польські науковці здебільшого розглядали унійні процеси в західних єпархіях Київської митрополії як складову частину історії польської католицької церкви та з огляду на політичні інтереси Речі Посполитої.

У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. у польській та українській історіографіях чітко виокремлюються три конфесійні напрямки: католицький, православний та уніатський, які відрізняються ідейними та методологічними підставами, концепціями, оцінками унії. На трактування унійних процесів впливали обставини суспільно-політичного життя, пануюча ідеологія та політична практика, конфесійна приналежність і світоглядні переконання авторів, рівень тогочасної науки та методології досліджень. Позаконфесійне унієзнавство важко пробивало собі дорогу протягом усього ХХ ст. Проте воно продовжувало зазнавати різноманітних впливів: конфесійних, політичних та ідеологічних.

У ході дослідження визначилися три основні етапи наукового опрацювання теми: друга половина ХІХ – початок ХХ ст., міжвоєнний період та друга половина ХХ ст. У другій половині ХІХ – початку ХХ ст. представники Київської церковно-історичної школи та історики-краєзнавці мають, вочевидь, більш вагомі здобутки, аніж галицькі вчені і, тим більше, польські. Однак для досліджень цього історіографічного напрямку характерні суб’єктивність та упередженість в оцінці унійних процесів. Навпаки, фактологічно слабші дослідження галицьких істориків концептуально більш сильні. У міжвоєнний період розвиток української історіографії Галичини був тісно пов’язаний з українською Греко-католицькою церквою. Дослідники вперше виразно підкреслили об’єктивну зумовленість унійних процесів та національно-захисні мотиви діяльності руської ієрархії. Позитивом польської історіографії є те, що історики намагалися з’ясувати причини поширення унійних тенденцій в останній третині XVII – на початку XVIII ст. у зв’язку з тогочасними політичними обставинами та міжнародними відносинами, особливо в ракурсі стосунків Речі Посполитої з Росією. У післявоєнний період найбільш детально українськими та польськими науковцями досліджено процес переходу до унії Перемишльської єпархії. Дискурс польської історіографії кінця ХХ ст. вирізняється передусім застосуванням нових підходів до розгляду проблеми. Одним із кращих здобутків сучасної польської історіографії є концепція “нової унії”.

Загалом українською та польською історіографією нагромаджено значний блок історичних знань про унійні процеси в західних єпархіях Київської митрополії. Доволі ретельно з’ясовано причини поширення унії, роль православного єпископату, перебіг та постанови основних унійних соборів кінця XVII ст., обставини переходу до уніатського віровизнання ієрархії, окремих церковних інституцій. Найбільш детально польськими та українськими істориками насвітлено процес поширення унії у Львівській та Перемишльській єпархіях. Однак ряд проблем залишились маловивченими та дискусійними і вимагають новітнього переосмислення (як наприклад, перехід до унії Луцької єпархії).

Подальший розвиток досліджень унійних процесів у Перемишльській, Львівській та Луцькій єпархіях в останній третині XVII – на початку XVIII cт. має відбуватись за такими напрямками: завершення нагромадження історичних знань про тему та у плані розробки нових концептуальних підходів. Унійні процеси здебільшого розглядалися істориками ізольовано, по єпархіях, крізь призму діяльності церковних ієрархів. Нагромаджена величезна література, проте