ФАВОР-АВ
ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА
БУРДЯК Віра Іванівна
УДК: 323.2 (497.2) “19”
ПОЛІТИЧНІ ТРАНСФОРМАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ В БОЛГАРІЇ
У ПОСТКОМУНІСТИЧНИЙ ПЕРІОД
Спеціальність 23.00.02 – політичні інститути та процеси
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора політичних наук
Чернівці - 2004
Дисертацією
є рукопис.
Робота виконана на кафедрі політології та соціології Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, МОН України
Науковий консультант: |
доктор історичних наук, професор
Макар Юрій Іванович,
Чернівецький національний університет імені
Юрія Федьковича, завідувач кафедри
міжнародних відносин
Офіційні опоненти: |
доктор філософських наук, професор
Рудич Фелікс Михайлович,
Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, завідувач відділу теоретичних та прикладних проблем політології
доктор політичних наук, професор
Ярош Богдан Олексійович,
Волинський державний університет імені Лесі Українки, завідувач кафедри теорії та історії політичної науки
доктор політичних наук
Ковальова Олена Олексіївна,
Національний інститут стратегічних досліджень при Президентові України, завідувач сектору політико-правових проблем європейської інтеграції
Провідна установа: Інститут держави і права імені В.М. Корецького НАН України, відділ правових проблем політології (м. Київ)
Захист відбудеться 22.10.2004 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 76.051.03 у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича за адресою: 58012 м. Чернівці, вул. Кафедральна, 2, корп. 14, ауд. 18.
З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича за адресою: 58012 м. Чернівці, вул. Лесі Українки, 23.
Автореферат розісланий 20.09.2004 р.
Учений секретар
спеціалізованої вченої ради Н.Ю.Ротар
1
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. Політичні трансформаційні процеси розпочалися в країнах Центрально-Східної Європи (ЦСЄ) наприкінці 80-х років у результаті так званих оксамитових революцій. Розвиваючись як ланцюгова реакція, революції зруйнували тоталітарну систему, що з повоєнного часу існувала в регіоні ЦСЄ, згодом охопили і Радянський Союз. Нові країни, які утворилися на теренах колишнього СРСР і ЦСЄ, оголосили про свої наміри повернутися в цивілізаційне русло розвитку, розбудовувати демократичні суспільства та ввійти в європейський і євроатлантичний простір. Вже друге десятиліття ці країни переживають перетворення найвищої змістовної напруги й інтенсивності. Акцентніше це стосується політичної сфери життєдіяльності суспільства, де радикально змінюються всі структурні елементи – владні відносини, інститути політичного управління та соціально-політичні ідеї. Політичні трансформації охопили всі країни ЦСЄ, в тому числі й Україну, рельєфно демонструючи життєдайність, реальність низки об’єктивних закономірностей політичного характеру.
З соціально-політичної точки зору, в регіоні ЦСЄ йдеться про дві групи країн – європейські пострадянські та європейські постсоціалістичні. В обох групах, раніше однотипно, у формаційному сенсі облаштованих, – політичні закономірності трансформацій мають різні прояви. Свій відбиток на них накладають внутрішні та зовнішні фактори: стан функціонування у кожній країні громадянських суспільств і єдинодержавних політичних націй; ступінь завершеності циклів соціальних реформ ринкового типу; міра енергетичної і природокористувальницької залежності від Росії чи Близько-Східного регіону; межі розбудови у певних країнах демократичної, соціальної і правової держави; геополітичний статус відповідних країн; їх близькість чи віддаленість від європейських і євроатлантичних структур тощо.
Прелімінарний розгляд трансформаційних змін у країнах ЦСЄ на зламі ХХ-ХХІ століть показав, що згадані політичні закономірності найвиразніше діють у специфіці постсоціалістичного буття Республіки Болгарія (РБ). Її модель переходу від тоталітарного до демократичного типу суспільства також досить своєрідна. Тут влада й авторитет комуністів були міцнішими, ніж у більшості країн ЦСЄ, і в минулому не відбувалось глибоких потрясінь; суб’єкти господарювання не були готові до економічної свободи; демократичні і ліберальні цінності були значно менше вкорінені у суспільній свідомості. Саме на її прикладі можна відслідкувати логіку і динаміку основних трансформаційних процесів суто політичного характеру – державотворчих, конституційно-інституціональних, політико-управлінських, соціогромадянських, регіональних та етнополітичних. Отже, набуває актуальності детальний аналіз усіх аспектів болгарської політичної трансформації та її взаємин з ЄС, НАТО, іншими міжнародними організаціями.
У процесі політичної трансформації в РБ відбуваються зміни форми правління й управління, зміни суспільної свідомості, політичної культури, традицій, утвердження гуманістичних, демократичних цінностей. Серед тем політичного дискурсу головними є встановлення факторів, які зумовлюють позитивні зрушення в демократизації держави, діяльності парламентської форми правління, визначенні ролі гілок влади, звуженні адміністративно-розпорядчої діяльності держави; перерозподілі ролей і значення
2
політичних акторів, громадянського суспільства, зв’язків з партіями, неурядовими організаціями, профспілками, групами тиску, ЗМІ; виявленні методів узгодження позицій сторін на передвступних переговорах РБ з НАТО, ЄС; аналіз комунікативної стратегії розширення ЄС як інструменту утвердження в громадській думці РБ ідеї об’єднаної Європи. Комплексне дослідження цих проблем розкриває реалізацію інтеграційних стратегій болгарською політичною елітою, для якої питання про членство в ЄС ще відкрите.
Розташована в центрі Балкан, на шляху до трьох континентів, РБ стала зосередженням і спадкоємицею багатьох різних культур – фракійської, давньогрецької, візантійської, слов’янської тощо. Порівняльно-історичний аналіз феномена полікультурності автор вважає надзвичайно актуальним тому, що він дозволяє краще зрозуміти специфіку сучасного соціально-політичного життя країни, виявити рівень сприйняття та оцінку соціальних змін болгарами, заради яких вони проводяться, та спрогнозувати, чи зможе болгарин звільнитися від старих балканських стереотипів і засвоїти нові демократичні традиції, звичні для Європи, до якої прагне РБ.
Практику політичних змін у РБ слід розцінювати як різновид досвіду, корисного у контексті сучасних політичних процесів в Україні, що реформує політичну систему суспільства, демократизує всі сфери його життєдіяльності. Аналіз державотворення й уповільнення реформ в Україні вимагає від політичної науки вивчення досвіду функціонування політичних систем тих країн, що вже подолали такі труднощі. Дисертант вважає, що РБ є саме такою країною. Реальна трансформація політичної системи РБ і зміни її основних механізмів (парламенту, президентства, поділу гілок влади, діяльності місцевих органів влади) вже дали позитивні зрушення. Досвід процесу демократизації в РБ свідчить, що для досягнення подібного стану в Україні слід реформувати зміст, спрямованість, функції та способи їх реалізації в діяльності гілок влади.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження розроблялася в рамках науково-дослідної роботи кафедри політології та соціології Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича і пов’язана з комплексними науково-дослідними темами “Соціально-політичні і духовні проблеми суспільного розвитку: історія, теорія, інституції”, номер державної реєстрації № 0199U001873 та “Політичний розвиток: проблеми теорії і практики”, номер державної реєстрації № 0104U004284, які зорієнтовані на науково-аналітичне забезпечення суспільно-політичного розвитку органів державної влади країни, недержавних інститутів та громадянського суспільства України. Дисертант є одним із виконавців цих планових науково-дослідних програм.
Мета і завдання дослідження. Виходячи з актуальності і досягнень вітчизняної та зарубіжної політичної науки, автор ставить за мету проведення комплексного аналізу процесів політичної трансформації в Болгарії на зламі ХХ-ХХІ століть у контексті переходу країн ЦСЄ від тоталітаризму до демократії, становлення правової, соціальної держави та створення цілісної концепції формування, специфіки розвитку й оптимізації діяльності суспільства в умовах демократизації.
Не претендуючи на вичерпне висвітлення всіх аспектів обраної теми, автор для досягнення мети визначає такі дослідницькі завдання:
·
проаналізувати сучасний стан науково-дослідної розробки проблем політичної трансформації болгарського суспільства;
·
3
·
класифікувати й систематизувати концепції поглиблення політичної трансформації, які впливають на системні зміни в країні, її взаємодію з усіма сферами життя суспільства;
·
узагальнити висновки представників різних теоретичних напрямів щодо змісту і перспектив розвитку демократії в Республіці Болгарія;
·
показати історичну зумовленість радикального оновлення політичної системи Болгарії, розвитку її демократичних механізмів у контексті загальних соціально-політичних перетворень у країнах ЦСЄ на зламі ХХ-ХХІ століть;
·
виявити особливості політичного плюралізму та партійної системи Республіки Болгарія, дослідити вплив політичних партій на розвиток демократії в країні;
·
розкрити вплив процесу політичної трансформації у Болгарії на економічну, соціальну, етнонаціональну та духовну сфери життєдіяльності, на зміни в політичній культурі суспільства;
·
визначити тенденції та перспективи входження Болгарії до ЄС і НАТО, проаналізувати інтеграційні заходи держави в контексті вимог цих організацій щодо політичного співробітництва з державами-партнерами;
·
дослідити сутність і взаємозалежність політичних феноменів трансформації та модернізації у постсоціалістичній Болгарії;
·
використовуючи метод соціального прогнозування, вибудувати політологічну модель місця, ролі та значення Болгарії у новій Європі.
Об'єктом дослідження є болгарське суспільство в період переходу від тоталітарної до демократичної політичної системи.
Предметом дослідження є процеси політичної трансформації, становлення, розвитку та функціонування основних політичних інститутів Республіки Болгарія в контексті демократичних перетворень у посткомуністичних країнах Центрально-Східної Європи.
Хронологічні рамки дослідження зумовлені динамікою та характером перетворень, що відбулися в політичній сфері болгарського суспільства. Вони охоплюють період з 1989 р., коли в країні було повалено владу тоталітарного режиму Т.Живкова, розпочато трансформацію політичної системи і побудову демократичної держави, до сучасних подій – прийняття країни в члени НАТО та визначення дати її вступу в ЄС. Означені події дають підстави для глибокого аналізу і критичного осмислення розвитку Болгарії за перші п’ятнадцять посткомуністичних років. Аналіз болгарської політичної трансформації у 1989-2004 рр., охоплений дисертаційним дослідженням, дає змогу зробити висновки і узагальнення щодо ефективності державної інтеграційної стратегії, дієвості політико-правових механізмів та інструментів співробітництва з провідними міжнародними організаціями.
Методи дослідження. При дослідженні теми дисертаційної роботи автор виходив з вимог загальнонаукових та філософських принципів пізнання, ефективних для аналізу політичної сфери – детермінізму, історизму, системності, синергетики, міждисциплінарного підходу як методів комплексного аналізу політичних процесів. Дисертант застосував такі основні наукові методологічні підходи: структурний, інституціональний, процедурний, процесуальний; використав для вирішення поставлених завдань спеціальні наукові методи: порівняльний, системного аналізу, структурно-функціональний, опису основних властивостей і рис досліджуваного об’єкта, контент-аналізу, конкретно-соціологічного аналізу, аксіоматичний, біографічний, ідіографічний, номотетичний, ретроспективний, синхронний, прогнозування, хронологічний та
4
математичний. Їх застосування дало змогу реалізувати принципи об’єктивності, повноти, логічної несуперечливості та конкретності.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що:
·
вперше в українській політичній науці комплексно досліджено політичні трансформаційні процеси в посткомуністичній країні – Республіці Болгарія;
·
запропоновано авторську концепцію політичної трансформації як процесу, проаналізовано її зміст та суть, концептуальне визначення. Виділено три рівні найважливіших проблем політичної трансформації, що потребують наукового і практичного розв’язання: основні характеристики та аналіз функцій новостворених владних інституцій, дослідження та політико-правова експлікація вимог до них, висвітлення суперечностей їх діяльності. За допомогою функціонального аналізу розкрито статус інститутів політичної системи суспільства у контексті їх здатності до державного управління;
·
обґрунтовано положення про легітимізацію новою Конституцією РБ (1991 р.) політичних змін та специфічної державної діяльності організаційно-правового характеру, здійснено системний аналіз становлення та розвитку парламентської республіканської форми правління у контексті державотворчого процесу в період 1989-2004 pp.;
·
на основі інституціонального та процедурного підходів запропоновано ввести до політичної теорії поняття консолідуюча ідеологія з визначенням її суті, місця в межах суспільного ідеологічного поля та ролі в процесі політичної трансформації. Зроблено концептуальний висновок щодо перебігу політичної трансформації та демократичного спрямування політичного процесу при впровадженні консолідуючої ідеології, яка покликана згуртовувати націю, визначати ієрархію вищих національних інтересів та завдань;
·
використовуючи ідіографічний та номотетичний методи, досліджено унікальний для Європи випадок – повернення демократичним шляхом колишнього царя Болгарії Симеона Другого до влади на посаду міністра-голови та його тривала співпраця з президентом Республіки Болгарія Г.Пирвановим – колишнім комуністом, а згодом лідером БСП;
·
доведено, що найбільших успіхів у трансформації досягнуто в сфері політичній, завдяки діяльності політичної еліти ліво- і правоцентристської орієнтації та благотворній рутинізації політичного процесу. Встановлено чітку кореляцію між рівнем демократизму політичної системи Болгарії, ступенем кризового розвитку економіки та сутністю етнічних конфліктів у державі;
·
доведено, шляхом використання методів опису основних властивостей і рис досліджуваного об’єкта, контент-аналізу, конкретно-соціологічного аналізу, що політична культура болгарського суспільства перебуває в процесі змін, долаючи патріархальні і підданські риси та розвиваючи громадянські традиції і цінності;
·
здійснено порівняльний аналіз зовнішньої політики країн ЦСЄ і Республіки Болгарія періоду трансформації, що зорієнтована не лише на західні структури (ЄС, НАТО), але й розвиває взаємини з країнами як регіону, так і розміщеними далі на схід;
·
обґрунтовано висновок про те, що РБ одночасно врегульовує кризу модернізації і вирішує трансформаційні проблеми демократизації, зумовлені опором політичних сил, що зацікавлені у націоналістичних, монархічних та інших моделях розвитку суспільства;
·
5
·
наведені ймовірні шляхи зближення Республіки Болгарія з ЄС, доведено, що інтеграційна політика держави спрямована на виконання вимог до членства та активізацію співпраці з ЄС, дотримання визначеної дати вступу РБ до ЄС.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що положення і висновки дисертаційного дослідження можна використати при підготовці узагальнюючих праць з теоретичних та прикладних питань політичної трансформації, її взаємодії і взаємозалежності з модернізацією, політичною системою та політичним плюралізмом суспільства, партійною системою, політичною культурою, а також робіт із суміжних дисциплін: політичної філософії, теорії міжнародних відносин, міжнародного права.
Матеріали дисертації можуть бути використані в навчальному процесі при викладанні навчальних курсів: “Теорія держави і права”, “Партії і партійні системи”, “Політична культура”, “Основи демократії”, “Теоретичні та методологічні проблеми політологічних досліджень”, а також при розробці спецкурсів з політології, державного управління, трансформаційних процесів, демократизації постсоціалістичних країн, діяльності міжнародних організацій у вищих навчальних закладах.
Робота має практичне значення для працівників владних структур та зацікавлених суб’єктів політики, може використовуватися при аналізі сучасних політичних процесів, а також при розв’язанні завдань політичного реформування в Україні.
Апробація результатів дисертації. Дисертація обговорювалася на кафедрі політології та соціології і кафедрі міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.
Теоретичні та методологічні аспекти дослідження доповідалися на всеукраїнських і міжнародних наукових конгресах, конференціях, симпозіумах та науково-практичних семінарах: “Транскордонне співробітництво у поліетнічних регіонах Східної та Південно-Східної Європи” (Чернівці, 1999); “Духовність та злагода в українському суспільстві на перехресті тисячоліть” (Київ, 1999); “Стереотипи народів прикордоння” (Польща, Жешов, 2000); “Українська історична наука на порозі ХХІ століття” (Чернівці, 2000); “Проблеми прикордонних регіонів у контексті розширення НАТО” (Чернівці, 2000); “Регіони Східної Європи: інтеграційні очікування та конфронтаційні небезпеки” (Чернівці, 2000); “Стратегія економічного розвитку в умовах глобалізації” (Чернівці, 2000); “ІV Буковинська Міжнародна історико-краєзнавча конференція, присвячена 125-річчю заснування Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича” (Чернівці, 2000); “Соціально-економічні дослідження в перехідний період. Проблеми європейської інтеграції і транскордонної співпраці” (Львів – Луцьк, 2001); “Регіональні та національні еліти: хто формує політику?” (Чернівці, 2001); “Розвиток демократії та демократична освіта в Україні” (Одеса, 2002); “Україна, Румунія, Молдова: історичні, політичні та культурні аспекти взаємин” (Чернівці, 2002); “Державне управління в умовах інтеграції України в Європейський Союз” (Київ, 2002); “Соціальна політика і механізми інтеграції українського суспільства” (Одеса, 2002); “П’ятий Міжнародний конгрес україністів МАУ” (Чернівці, 2002); “Єврорегіони України як новий засіб формування демократичного поліетнічного суспільства” (Чернівці, 2003); “Другий Міжнародний науковий конгрес українських істориків “Українська історична наука на сучасному етапі розвитку” (Кам’янець-Подільський, 2003); “Ефективність державного управління в контексті глобалізації та євроінтеграції” (Київ, 2003); “Етнополітика та етнополітологія постсоціалістичних країн Центральної та Східної Європи” (Чернівці, 2004); “Актуальні
6
теоретико-методологічні та організаційно-практичні проблеми державного управління” (Київ, 2004).
Участь у конференціях відбувалась у формі доповідей, повідомлень, виступів на засіданнях “круглих столів”, окремих секцій та тематичних семінарів. Презентовані автором основні положення виступів, повідомлень і тези були надруковані в матеріалах конференцій та наукових збірниках, що видавалися за їх підсумками.
Наукові положення і висновки дисертаційного дослідження були апробовані автором у викладанні курсів “Політологія”, “Теоретичні та методологічні проблеми політологічних досліджень”, спецкурсів “Особливості трансформаційних процесів у політичних системах країн ЦСЄ” та “Методологічні аспекти дослідження перехідних суспільств” у ЧНУ. Окремі дисертаційні положення та узагальнення щодо політичної трансформації і розвитку демократії в постсоціалістичних країнах вносилися як пропозиції під час участі автора в роботі Канадсько-Українського Проекту “Демократична освіта”, Буковинського політологічного центру та Центру Європейських студій (ЧНУ).
Публікації. Основні теоретичні та практичні положення і висновки дисертаційного дослідження відображені у 55 наукових працях дисертанта, серед них: 2 монографії (одна у співавторстві); три навчальних посібники (два у співавторстві); 35 статей, опублікованих у фахових виданнях; 15 статей, опублікованих у матеріалах всеукраїнських та міжнародних наукових конференцій.
Структура дисертації. Специфіка проблем, що стали об’єктом дисертаційного дослідження, мета та завдання роботи зумовили її логіку та структуру. Робота складається з вступу, п’яти розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел та додатків.
Обсяг дисертації становить 395 сторінок, 50 сторінок списку джерел (718 позицій) і 34 сторінки додатків.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, розкрито зв’язок з науковими програмами і темами, основні теоретико-методологічні підходи та методи дослідження, визначено мету, завдання, предмет, об’єкт, наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, відомості про апробацію результатів дослідження, структуру роботи.
Перший розділ “Основні теоретичні та методологічні аспекти дослідження політичних трансформацій у посткомуністичних країнах” включає три взаємопов’язані підрозділи, де висвітлено науково-теоретичні і методологічні аспекти аналізу політичних трансформацій посткомуністичних країн та демократизації; сформульовано категоріальний апарат аналізу перехідних суспільств; запропоновано методологію дослідження політичних процесів за допомогою методу порівняльного аналізу. Проаналізовано джерела з проблеми та основні чинники, що зумовили звернення вчених до проблем трансформації суспільств, їх окремих інститутів.
Зазначено, що на противагу класичному підходу до аналізу соціально-політичних проблем, коли наука випереджала і прогнозувала державотворчу практику, спрямовувала її на створення загальних моделей організації суспільного життя, сучасні теоретичні пошуки вчених зумовлені потребою наукового осмислення об’єктивних процесів, які відбуваються в регіоні ЦСЄ, в ході постсоціалістичної трансформації і творення в
7
більшості країн демократичної, правової, соціальної держави. Сучасна політична думка формулюється не як узгодження фактів з теорією, а, навпаки, як потреба теоретичного обґрунтування нових явищ розвитку сучасних політичних систем і демократизації суспільств.
Використання проблемно-політологічного підходу до аналізу джерел дозволило зосередити увагу на вузлових аспектах проблеми. Джерела аналізувалися в межах наступних груп: 1) теоретичні та методологічні дослідження процесів демократизації у світі і системної трансформації постсоціалістичних країн; 2) монографії, аналітичні статті та доповіді з проблем трансформації у країнах ЦСЄ; 3) фундаментальні дослідження політичного розвитку Болгарії; 4) наукова, мемуарна і публіцистична література, в якій аналізується болгарський досвід переходу країни від тоталітарного режиму до демократії; 5) матеріали громадсько-політичних часописів та партійних видань Болгарії.
До першої групи були включені праці західних учених, які досліджували проблеми демократизації, серед яких виділені наступні: характеристика глобальної демократизації у світі; особливості переходу від авторитарних і тоталітарних форм правління й управління до парламентаризму; аналіз розвитку багатопартійності та нових партійних систем у країнах ЦСЄ; розвиток виборчих систем (К.Баллестрем, З.Бжезінський, Д.Белл, Н.Бермео, Р.Бова, І.Валлерстайн, Р.Гюнтер, Р.Даль, Р.Дарендорф, П.Діамандорус, Г.О’Доннелл, Т.Карл, А.Лейпхарт, Х.Лінц, С.Ліпсет, Дж.Б. Мангейм, Р.К.Річ, Д.Ростоу, І.Самсон, А.Степан, М.Фрідман, І.Шапіро, К.Шмітт, Ф.Шміттер, Б.Шнайдер та інші).
Сучасні теоретичні підходи до демократизації пов’язані з її третьою хвилею, але ще в 50-60-х рр. ХХ ст. велися теоретичні пошуки пояснення цього явища. Макросоціологічні, функціоналістські та структу-ралістські концепти демократизації викладені в працях Т.Парсонса, С.Ліпсета, Б.Мура, С.Хантінгтона. У 80-90-х рр. провідна роль належала мікрополіто-логіч-ним теоріям та теоріям акторів і дій. Ф.Шміттер, Г.О’Доннелл і А.Пшеворський вивели теоретичні стандарти, на які посила-лася емпірична транзитологія 90-х років. Поряд із структуралістською і процедурною парадигмами, використовувались функціоналістські, структураліст-ські, культуралістські підхо-ди та теорії акторів і дій. На них ґрунтуються праці Т.Карла, Ф.Шміттера, С.Хантінгтона, К.фон Байме, С.Оффе, Д.Лінца, А.Степана.
Нині політи-чна наука розвивається в площині цих важливих напрямів теорії та емпірич-них досліджень трансфор-мації, з характерним пошуком причин, успіхів і невдач демократизації в різних соціаль-них підсистемах. Системно орієнтовані теоретики модернізації шукають їх в економіці і суспільстві, струк-ту-ралісти – в державі і соціальних кла-сах, культуралісти – в релігії, культурі і типах соціальної взаємодії, а послідо--в--ники теорій акторів – у політичній сфері.
Політичні трансформації країн ЦСЄ західні вчені осмислюють у контексті загальноєвропейських і світових процесів. Вважаємо, що оцінки і прогнози зарубіжних учених мають велике методологічне і наукове значення, але вимагають критичного підходу, адже національні моделі розвитку часто переносяться на зовсім іншу соціальну дійсність.
Потреби української політичної практики, розвиток політичних наук у світі та сучасні реалії поставили перед вітчизняними вченими завдання аналізу демократичних трансформацій, ґрунтовних категорій науки, їх інтерпретації у контексті функціонування сфери політичного. В дослідженнях проблем політичної системи України досить
8
продуктивно використовується компаративний метод, який дозволяє виявити загальні закономірності розвитку постсоціалістичних країн, зіставляючи однотипні явища і процеси: інститути влади, партії, електорати – з метою виявлення їх спільних рис і специфіки, розкриття досконаліших форм політичної організації чи оптимальних напрямів становлення суспільно-політичного устрою. Трансформаційні, модернізаційні та глобалізаційні процеси досліджують такі провідні вчені, як В.Андрущенко, О.Антонюк, В.Бабкін, В.Бебик, А.Білоус, І.Варзар, С.Василенко, В.Горбатенко, В.Денисенко, В.Журавський, Б.Канцелярук, М.Кармазіна, О.Картунов, О.Ковальова, А.Колодій, В.Кремень, І.Кресіна, А.Круглашов, Б.Кухта, Ю.Макар, Ф.Рудич, С.Рябов, С.Серьогіна, Л.Шкляр, Б.Ярош та іншi.
Українські вчені акумулюють науковий інтерес насамперед навколо проблем вітчизняного політичного процесу. Очевидно, цим можна пояснити те, що вони ще мало уваги приділяють цілеспрямованому вивченню політичного розвитку окремих країн ЦСЄ, що донедавна, як і Україна, асоціювалися зі світом реального соціалізму. Так, в українській політичній науці проблематика трансформації в РБ вивчена недостатньо. Впродовж останніх років вийшли лише праці В.Ярового та М.Мілової, де аналізуються політичні процеси в Болгарії на зламі 80-90-х рр. ХХ ст.
Наступну групу джерел складають праці болгарських учених і політичних лідерів, які суттєво допомогли автору при дослідженні процесів трансформації, демократизації політичної системи, діяльності окремих інститутів і провідних політичних партій країни. Основним елементом формування в РБ демократичної держави болгарські вчені вважають багатопартійність. Важливе місце в працях належить дослідженню ролі інститутів парламентаризму, президентства, діяльності Великих народних зборів і Народних зборів. Це публікації А.Александрова, Д.Ангелова, Р.Андреєвої, Н.Ананієвої, С.Антонова, Б.Асенова, М.Баджакова, І.Баєвої, В.Баяджієва, Б.Благоєвої-Танєвої, Г.Блізнашкі, І.Богданова, Ж.Віденова, Л.Владикіна, Н.Генова, С.Герджікова, П.Гочевої, А.Григорова, С.Груєва, Г.Дімітрова, Р.Дімітрова, Ч.Добрєва, Ж.Желєва, А.Желязкової, О.Загорова, Д.Іванова, М.Іванова, Є.Іванової, П.Кабакчієвої, Є.Калінової, Г.Карасімеонова, Я.Карпінскі, І.Кацарскі, К.Манчева, О.Мірчева, С.Міхайлова, І.Палчева, Кр.Петкова, К.Петрова, А.Прімовскі, Г.Пирванова, М.Пиргової, С.Радославова, П.Симеонова, В.Стоянова, Н.Тодорова, Г.Фотєва, В.Цачевскі, К.Чакирова та інших.
У політичній науці Росії проблеми трансформації країн ЦСЄ досліджують К.Гаджієв, С.Глінкіна, І.Орлік, Е.Задорожнюк, Ю.Зудінов, М.Капустін, А.Ковлер, В.Кузнєчевський, А.Мельвіль, В.Мокшин, Ю.Новопашин та інші. Незважаючи на значні розбіжності в поглядах і оцінках трансформації, усі вчені схиляються до думки, що мова йде про один з найкардинальніших поворотів у світовій політиці та історії.
У дисертації широко використані закони Болгарії, політико-правові акти щодо розвитку політичної трансформації в державі, інтеграції країни до НАТО та Євросоюзу, відповідні документи і матеріали комітетів Народних зборів, міністерств внутрішніх справ, зовнішньої політики, Державного комітету у справах релігії, інших органів влади, відповідальних за проведення політичних реформ. Джерельну базу розширило використання офіційних періодичних видань ОБСЄ, ЄС, аналітичної служби “Євробарометр”, Світового банку, публікацій міжнародних неурядових дослідницьких організацій. Важливими інформаційними джерелами стали програмні документи, політичні декларації, передвиборні платформи болгарських партій, статистичні матеріали
9
Болгарського національного комітету статистики та дані соціологічних досліджень болгарських центрів (BBSS GALLUP International, Институт по социология на БАН, MBMD-Политически барометър, Център за изследване на демокрацията), матеріали ЗМІ різних країн. У дослідженні використано значну кількість наукової, спеціальної літератури, зокрема болгарської, німецької та англомовної.
Дисертант вважає, що всі розглянуті в роботі сучасні теоретико-методологічні підходи є значущими для розуміння проблем політичної трансформації країн, які демократизуються. Динамізм і різноманітність політичних, соціальних, економічних процесів нині такі, що вони не можуть осмислюватись за допомогою якогось одного теоретико-методологічного підходу. Особливість політичних трансформацій у країнах ЦСЄ полягає не лише в змінах (змінюється вся світосистема), а й у тому, що вони знаходяться у високоактивній стадії змін, коли нестабільність соціальних систем на загал близька до стану динамічного хаосу. Цим країни ЦСЄ відмінні від тих, які стабільно трансформуються, зі стійкою політичною та соціальною системами і прогресуючою економікою. Розглянуті особливості дозволили виділити специфічні риси і провести паралелі з іншими варіантами демократичних перетворень як складовими елементами сучасної демократичної хвилі.
Автор доводить, що представлені аргументи дозволяють віднести специфічні за умовами, обставинами і вихідними положеннями перехідні процеси до однієї групи явищ, що включені в поняття глобальної демократичної хвилі. Посткомунізм у силу багатогранності й еволюції піддається концептуалізації в різних теоретичних моделях, зокрема в категоріях демократизації. Але при безумовній специфіці посткомунізму все ж є теоретичні й емпіричні підстави розглядати його політичну динаміку із застосуванням теоретико-методологічної моделі не демократичних транзитів, а демократичних трансформацій.
У другому розділі – “Болгарія у політичному просторі посткомуністичної Центрально-Східної Європи”, який містить три підрозділи, з метою визначення умов виникнення та інтенсивності розвитку політичної трансформації, висвітлено внутрішні та зовнішні чинники змін, суспільно-політичні реалії 80-90-х рр., трансформацію політичної системи Болгарії, вплив нової Конституції на ці процеси, регулювання на її основі конституційно-правового поля, формування та діяльність інститутів політичної системи суспільства.
На відміну від інших країн ЦСЄ, соціалістичну Болгарію зазвичай вважали пасивною, єдиною країною, в якій не було криз у взаєминах з СРСР. 35-річне правління Т.Живкова привело до майже повної політичної іммобільності громадян. СРСР постійно підтримував Болгарію, значно потужніше, ніж інші держави ЦСЄ. У 70-80-х роках тісні економічні та політичні зв’язки НРБ з СРСР гальмували всі антиурядові настрої, невдоволення режимом і в країні не було досвіду боротьби з ним. Упродовж десятиліть болгари покірно сприймали політичну реальність і не виявляли протестів чи опозиційної політичної активності, як громадяни інших країн ЦСЄ. Тут не було жодного повстання, заколоту, бунту, політичного страйку чи студентської демонстрації. За ці роки по Європі не раз прокочувались хвилі студентських рухів, але вони завжди зупинялися, досягнувши кордону Болгарії. Болгарські вчені вказують, що розвиткові перебудовчих процесів у країні заважав консерватизм Т.Живкова і партійної номенклатури БКП.
10
Стагнація тоталітарної політичної системи, дії тандему партія-держава, проведення формальних виборів знеособили парламент і перетворили його у фіксатор прийнятих апаратом законів. Одержавлення власності і перекачування величезних людських резервів між секторами економіки розмили нечітку структуру суспільства, прирекли народ на економічний та політичний конформізм. БКП контролювала виробництво та розподіл, прагнула до збереження власних статусів. Розгалужена система привілеїв, що діяла як засіб стабілізації тоталітаризму і збагачення обраних, завдала важкої шкоди суспільству. Корупція, політична і моральна деградація досягли жахливих розмірів. Усе це підривало авторитет партії у суспільстві, сприяло нагромадженню кризових явищ у ній самій. У 80-х роках криза БКП, яка втілювала політичну систему суспільства, поширилася на інші сфери життєдіяльності Болгарії.
Недосконалість політичної й економічної системи ускладнювали специфічні причини кризи: згортання виробництва на ряді підприємств через припинення поставок сировини з СРСР і співробітництва з НДР; швидке зростання зовнішнього боргу, дефіциту бюджету, інфляції в економіці; масова міграція у 1989 р. етнічних турків, що значно зменшило кількість робітників і службовців; величезні втрати у тютюнництві, тваринництві і значне скорочення їх експорту; неспроможність країни забезпечити себе необхідною сировиною, матеріалами і споживчими товарами; виникнення вже при соціалізмі явного безробіття. Порушення прав болгарських турків посилило процес ерозії влади і привело НРБ до міжнародної ізоляції.
1988 року в Болгарії виникли перші дисидентські організації – безпартійні дисиденти еволюціонували до антикомунізму і виступали проти системи, а комуністи-реформатори, антиживковці домагалися демократизації соціалізму. Їх об’єднувала спільна тривога за довкілля і вплив людини на нього. Аналіз внутрішньої ситуації в кінці 80-х років доводить, що процеси розпаду з’явилися в усіх сферах суспільства: поступово наростали протестні тенденції в політичному житті, відбувалися складні економічні й соціальні зміни, що готували базу для розвитку змін політичних – подій 1989 р., які привели до самовідтворення й оновлення суспільно-політичного організму.
Події 10 листопада 1989 р. – усунення від влади Т.Живкова, обрання нового уряду, проголошення курсу на демократизацію – розпочали політичну еволюцію в НРБ. Зміна тоталітарного режиму в Болгарії відбулася в загальному руслі демократичних революцій ЦСЄ. Запізніле болгарське дисидентство лише зароджувалося, і фактична відсутність опозиції надала іншого характеру й вигляду процесам змін, ніж у сусідніх країнах ЦСЄ. Специфіка Болгарії полягає в тому, що поштовх для демократичних змін дали зверху – по-реформаторськи налаштовані лідери правлячої БКП. Але виступи нових керівників свідчили, що вони бачать демократизацію як лібералізацію режиму та реабілітацію репресованих і не бажають відмовлятися від керівної ролі БКП чи зміни економічних відносин.
Правильно оцінюючи ситуацію, опозиційні рухи зуміли згуртуватися і вже 18 листопада 1989 р. організували стотисячний антикомуністичний мітинг у Софії, вимагаючи дозволу на утворення нових партій, вільних виборів, розпуску офіційних державних і партійних інститутів. Організовані та стихійні масові мітинги стали звичним явищем, і під їх тиском у січні 1990 р. Народні збори відмінили статтю 1 Конституції про керівну роль БКП. Активізація політичного життя викликала появу багатьох партій, організацій та рухів, спричинила перелом у ході історії, потребу ресоціалізації
11
суспільства. Лідери нових політичних партій активно включилися в демократичні перетворення болгарського суспільства.
Важливу роль у процесі демократизації відіграв Національний круглий стіл (НКС), за яким обговорили принципи демократизації політичного життя та устрою, правового порядку і законодавства, деполітизації громадських структур. Головні опозиційні сили – БКП і Союз демократичних сил (СДС) – прийняли угоди, проекти законів, які заклали правові основи плюралізму в країні. Влада й опозиція досягли домовленості про умови мирного переходу країни до парламентаризму, що мало революційне значення і прискорило зміни політичного ладу. НКС започаткував демонтаж тоталітаризму і заклав основи плюралістичної політичної системи. Ситуація після перших вільних виборів, коли більшість у НЗ належала одній партії (БСП), а президентом став представник іншої (лідер СДС Ж.Желєв), являла собою унікальний випадок в європейській політиці. Відбулася легітимація одночасно двох основних політичних супротивників – БСП і СДС. Це – характерна особливість трансформації в Болгарії. Проведені в 1990 і 1991 роках багатопартійні вибори сприяли інституціалізації діяльності політичних партій, організацій, рухів, активізували участь населення в житті країни, боротьбу за власні інтереси та їх реалізацію в політиці уряду.
Болгарія першою серед посткомуністичних країн прийняла нову Конституцію (1991). Це не лише перший за часом, але й з точки зору закладених у ньому ідей і принципів – один з кращих Основних законів у Східній Європі. Конституція проголосила Болгарію парламентською республікою, спрямувала її на розбудову демократичної, правової і соціальної держави. Концепція поділу законодавчої, виконавчої та судової влади, інституту парламентаризму, президентства швидко були реалізовані на практиці. Відповідні структури гілок влади на різних рівнях знайшли законодавче оформлення. Сучасні органи державної влади в РБ – це трансформовані та новоутворені інститути ліберальної демократії, які відповідають за принципи її політичної організації. Вони підпорядковані реалізації народного суверенітету, правам людини і громадянина, основним конституційним принципам лібералізму про владу, законодавство, політичний плюралізм.
Конституція закріпила інституціалізацію системи влади, забезпечила її легітимність. Особливість політичної трансформації в Болгарії проявилась і в тому, що президент РБ, згідно з Конституцією, обирається електоратом, а не парламентом, як у парламентських республіках, тому дану форму правління можна віднести до вказаної вище дещо умовно. Водночас президент, на відміну від парламенту, має досить скромні повноваження, а такі інститути, як вотум довіри, можливість розпуску президентом парламенту, посада голови уряду, доводять, що це й не президентська республіка. Таке рішення про розподіл повноважень між парламентом і президентом прийняте як антитоталітарна пересторога, як додаткова гарантія від реставрації авторитаризму чи тоталітаризму. Аналіз Конституції підтверджує, що в РБ діє змішана (напівпрезидентська) республіка, але в тексті її це питання вирішене на користь парламентської.
Досвід держав світу з означеною формою правління вказує на яскраво виражені президентські або парламентські риси. Ступінь їх переважання залежить від конституційного механізму відносин між гілками влади і практикою його реалізації. Як парламентська республіка РБ гарантує законність держави нею самою та її громадянами. Народні збори здійснюють законодавчу владу і парламентський контроль. В їх складі
12
працюють 240 депутатів, обраних на чотири роки. Виконавчу владу здійснюють міністр-голова, Міністерська рада, міністри, обласні управителі і кмети. Ряд повноважень виконавчої влади делегований президенту. Створення досконалого механізму стримувань і противаг між законодавчою та виконавчою владою, протистояння між якими особливо загострюється в періоди передвиборних кампаній, – складна проблема в державі. На її вирішення спрямована діяльність Конституційного суду РБ, що забезпечує дотримання структурами влади, згідно з Основним законом, їх повноважень і функцій. Забезпечена також незалежність судової влади в Болгарії. Створені органи місцевого самоврядування, які представляють інтереси територіальних громад – общин і областей. Статус кметів (голів), депутатів і виконавчих органів общини, їх функції, порядок утворення тощо визначені законом.
Проаналізовані джерела підводять до висновку, що навіть без попереднього досвіду протистояння владі, болгари з початку трансформації швидко включилися в загальний процес змін у ЦСЄ і активно розпочали демократизацію устрою. На думку автора, коли б зміни у вищому ешелоні влади в Болгарії відбулися на місяць-два пізніше, події розвивалися б за іншим сценарієм, і перехід влади від комуністів до опозиції, що 7 грудня 1989 р. об’єдналася в СДС, був би значно швидшим.
У третьому розділі – “Політичний розвиток і партійна система Болгарії трансформаційної доби”, в трьох підрозділах, розглянуто досвід формування багатопартійності та становлення партійної системи як головного елементу розбудови демократичної РБ; підкреслено, що політична система РБ залежить від функціонування партій лівого і правого спрямування, як інститутів представництва інтересів соціуму; встановлено інституціональні фактори та їх вплив на розвиток багатопартійності в країні.
Доведено, що суспільство РБ та його політична система мають підвищену внутрішню рухливість, спричинену діяльністю партій та виборчою системою. Молоді партії ще не завершили становлення, але виражають принципи демократії – плюралізм, представництво, виборність посадових осіб. Партії та виборча система, переводячи форми плюралізму в суспільстві в підсистему політичного, становлять єдиний механізм завоювання влади, єдину партійну систему, що впливає на життєздатність і функціонування політичної системи.
Багатопартійність в РБ розглянута через онтологічний, хронологічний, ціннісний, ідеологічний, тактико-стратегічний, соціально-груповий та особистісний аспекти процесу, що значно розширило діапазон теоретичного аналізу явища на рівні окремого суспільства. Відзначено, що, на відміну від країн ЦСЄ, в РБ партії виникли після зміни устрою. До діючих БКП і БЗНС, у кінці 1989 р. додалося ще 80 партій і рухів, переважно антикомуністичних, а після прийняття закону їх кількість дійшла до 200. Закон про політичні партії (1990) врегулював порядок їх організації, діяльності, правовий статус, мету, принципи внутрішньої структури, процедури участі у виборах. Партії в РБ – єдиний тип громадських об’єднань, які Конституція визнає елементом політичної системи.
БКП швидко реформувалася в партію соціал-демократичного напряму і змінила назву на Болгарську соціалістичну партію (БСП). СДС, на принципах конфедерації і збереження самостійності, об’єднав 15 суб’єктів політики. Так з’явилася опозиція – коаліція культурно-політичної еліти, що боролася за демократію. Ці дві могутні і найбільші політичні партії займали до 2001 р. провідні позиції у суспільстві.
13
Біполярна партійна система (лівий і правий полюси, без партій центру) розмаїта та рухлива, що повністю відображає стратифікаційний процес переходу. Порівняння політичного простору РБ і країн ЦСЄ показало, що він зазнав величезних змін у структурі і виявив певну стабільність при формуванні біполярної партійної моделі. У РБ 5 разів проходили вибори до НЗ (4 рази достроково), за участю десятків партій і блоків, але лише одиниці долали виборчий бар’єр і входили до парламенту. Серед них завжди перемагали БСП або СДС. Хоч у 1990 і 1991 рр. вибори пройшли при різних виборчих системах (пропорційно-мажоритарною і пропорційною), результати були подібні, і біполярна модель збереглася. Автор вказує на дві важливі особливості провідних партій Болгарії: БКП/БСП – єдина компартія в ЦСЄ, що не мала суттєвого розколу; СДС – єдине антикомуністичне об’єднання ЦСЄ, яке в 1989-2001 рр. зберігало структуру та провідні позиції в ключових політичних іграх.
Підкреслено, що з розвитком демократії діяльність партій набула конфронтаційного характеру, хоч на початку не було відкритого протиборства. Плюралізм у політиці – не конституційна формальність, а реальність РБ, в якій чітко виділені два полюси – БСП та СДС, а навколо них, згідно зі своїми ідейними платформами, групуються інші партії. У лівій частині партійної системи РБ є кілька секторів (крайній лівий – група комуністичних, неокомуністичних і лівонаціоналістичних партій, наступний – соціал-демократичні партії: СДС-центр, Демократична альтернатива республіки
