Національна Академія Наук України

Інститут світової економіки і міжнародних відносин

ЧЕРНІЙ Алла Леонідівна

УДК 327.5;321.01+328.161

ЧИННИК КРИЗОВОСТІ У ТРАНСФОРМУВАННІ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ ПЕРЕХІДНОГО ПЕРІОДУ

Спеціальність 23.00.04 – Політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Київ – 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі політології та соціології Рівненського державного гуманітарного університету.

Науковий керівник: доктор політичних наук

КАНЦЕЛЯРУК Борис Іванович,

головний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України.

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор

Шергін Сергій Олександрович,

завідувач кафедри зовнішньої політики та міжнародного права Дипломатичної Академії України при МЗС України;

кандидат політичних наук

КЛИМЕНКО Олена Анатоліївна,

науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України.

Провідна установа: Національний інститут стратегічних досліджень, м. Київ.

Захист відбудеться “21” грудня 2004 року о 1600 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.176.02 в Інституті світової економіки і міжнародних відносин НАН України за адресою: 01030, м. Київ, вул. Леонтовича, 5.

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України за адресою: 01030, м. Київ, вул. Леонтовича, 5.

Автореферат розісланий “12” листопада 2004 року

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат політичних наук О.В. Сушко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Кризи як суспільно-політичне явище загалом сприймаються та оцінюються як деструктивні, гальмівні чинники процесів розвитку. При цьому наявні численні спроби теоретичного обґрунтування природи кризових явищ позначені неоднозначними, нерідко протилежними підходами, в результаті чого актуальна проблема сучасності залишається однією з маловивчених в суспільствознавстві. Нині спостерігаються два основні концептуальні підходи до вивчення кризової проблематики: 1) за домінуючим ці явища розглядаються як суто деструктивні за своєю функцією і навіть аномальні, у зв’язку з чим пропонуються, зокрема, відповідні теорії так званого “антикризового управління” кризовими ситуаціями; 2) другий ґрунтується на визнанні закономірності, синергійності кризових явищ як складових загального поступу. Обидва підходи мають свої резони, так само як і вразливі місця, оскільки базуються в основному на певних стереотипах сприйняття, що спричинює одновимірність тлумачень, а відтак –суб’єктивність узагальнень та висновків.

Кризові явища за своєю функціональною сутністю справді досить суперечливі: вони мають як деструктивний, так і конструктивний виміри, проте так склалося, що домінантною визначається саме їхня негативістська функція. Об‘єктивно ж кризи можуть не лише негативно впливати на перебіг процесів розвитку суспільно-політичних систем, а й водночас виконувати роль своєрідного каталізатора переходу системи до нового, якісно іншого стану функціонування. При цьому деструктивізм криє в собі функцію, що прискорює процес розв‘язання певної кризової ситуації, тобто конструктивну. Спроба дослідити власне природу чинника кризовості через призму його конструктивістської дії на процес суспільного розвитку, зокрема показати, що деструктивні за спрямуванням та ідеологічною заангажованістю дії політичних режимів, партій або окремих лідерів можуть і позитивно позначатися на процесах розвитку, й обумовлює актуальність дисертаційної роботи.

Потреба комплексного дослідження феномену кризових явищ актуалізована небувалою інтенсивністю виникнення конфліктів та кризових ситуацій в різних сферах: міжнародних відносин, політичних, економічних, соціальних, екологічних, валютно-фінансових, демографічних, етнічних, конфесійних, ресурсозабезпечуючих і т.д. Кінець минулого століття несподівано (а, може, закономірно?) ознаменувався трансформаційними процесами, які дійсно з традиційного погляду видаються аномальними.

Однак таке спрощене сприйняття обмежує можливості об‘єктивного тлумачення складних явищ в їхній соціоприродній взаємообумовленості. Осмислення комплексної рольової участі кризовості у процесах розвитку дає змогу не лише об‘єктивно їх оцінювати та прогнозувати перспективи перебігу, а й абстрагуватися від існуючих положень різних теорій “хаосу”, “катастроф” та “кінця світу”, за допомогою яких робляться спроби пояснювати й природу одного з кризових явищ.

В дисертації вирішується наукова проблема: показати роль та місце кризовості як чинників трансформування суспільно-політичних систем перехідного періоду.

Тема дисертації є складовою державної планової тематики Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України “Проблеми інтеграції, кризового управління і безпеки на євроатлантичному просторі” (І кв. 1999 - ІV кв.2000 рр., державний реєстраційний номер 0199U000993, шифр 11.93/02.99).

Мета дослідження: з‘ясувати сутнісні характеристики кризових явищ та ступінь їхнього реального впливу на трансформаційні процеси, що відбуваються в суспільствах перехідного періоду, зокрема, в Україні та Росії. При цьому, передовсім, аналізується конструктивістська функція кризовості як чинника розвитку систем. Поставлена мета обумовила й основні завдання дисертації:

-

-

-

-

-

-

Об’єктом дослідження є процес функціонування кризових явищ в суспільствах перехідного періоду як іманентної складової їхнього становлення в умовах сучасного цивілізаційного поступу.

Предмет дослідження – кризовість як закономірне явище процесу розвитку систем, конструктивістська роль кризовості у трансформуванні суспільств транзитивного періоду (на прикладі України та Росії).

Методична і теоретична основа дослідження грунтувалася на творчому застосуванні діалектичних, системних та структурно-функціональних методів наукового пізнання. Використання теоретичних засад синергетичної теорії багатовимірності соціоприродних явищ дало можливість здійснити трирівневий науковий аналіз основних аспектів явищ кризовості, виявити їхні сутнісні характеристики, параметри діяння, а також встановити конструктивістську рольову функцію кризовості в умовах сучасних глобалізаційних трансформувань. Обрана методика передбачає, крім того, подолання традиційної суперечливості між творчим задумом, наявними засобами дослідження і способами його практичного реалізування. Вивчення функціональних можливостей та взаємозв’язків кризових явищ з рештою складових процесів еволюціонування систем дає змогу визначити ймовірну поведінку самої системи, зокрема в екстремальних кризових ситуаціях. Йдеться, отже, про парадигмальне переосмислення сприйняття кризових явищ як сутнісних чинників еволюції, а не просто як певних екстрем.

Структурно-функціональний аналіз прислужився в дослідженні векторів власне вираження кризовості у специфічних умовах становлення демократії в Росії, а, з іншого боку, в процесі розбудови української державності (перший рівень аналізу). Другий ґрунтується на вивченні процесу взаємодії кризовості з іншими складовими даної конкретної системи, тобто, ступеня сукупного впливу низки чинників на функціонування системи. Третій рівень аналізу дав можливість визначити ймовірність впливу кризових явищ на міжсистемні зв’язки.

Наукова новизна дисертації полягає в тім, що:

-

-

-

-

-

-

-

-

-

-

Теоретичне значення дисертаційної роботи визначається обґрунтованою потребою дослідження конструктивістської рольової функції кризовості у процесах розвитку суспільно-політичних систем, а також доцільністю формування нового автономного напрямку (піднапрямку) суспільствознавчої науки - кризології.

Практичне значення отриманих результатів дослідження. Результати можуть бути використані у практичній діяльності державних установ та відомств, що займаються проблемами кризового управління, регулювання процесів державотворення, вироблення стратегії входження України до євроатлантичних структур.

Матеріали та висновки дисертації можуть стати в нагоді науково-дослідним інститутам і центрам, а також бути корисними при підготовці підручників, навчальних посібників з конфліктології, розробки і читання нормативних та спеціальних курсів лекцій і т. ін.

Апробація результатів дослідження здійснювалась на засіданнях кафедри соціології та політології Рівненського державного гуманітарного університету, відділу трансатлантичних досліджень Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України; на науково-практичних конференціях: наукових конференціях викладачів Рівненського державного гуманітарного університету (Рівне, 22-24 квітня 2003 р.; Рівне, 20-22 квітня 2004 р.); науковій конференції “Україна і слов’янський світ: історія та сучасність” (Рівне, 23-24 травня 2001 р.); регіональній науково-практичній конференції “Майбутнє України: проблеми та перспективи” (Рівне, 8 грудня 2001 р.); міжнародних наукових конференціях “Історія релігій в Україні” (Львів, 20-24 травня 2002 р.; 19-22 травня 2003 р.); Всеукраїнській конференції політологів та міжнародників “Стиль мислення у політиці: український вимір і світовий досвід” (Рівне, 19-21 жовтня 2003 р.); міжнародній науково-практичній конференції “Динаміка наукових досліджень” (Дніпропетровськ, 20-27 жовтня 2003 р.); міжнародній науково-практичній конференції “Наука і освіта” (Дніпропетровськ, 10-25 лютого 2004 р.).

Основні наукові положення та висновки дисертації обговорювалися на наукових семінарах, “круглих столах” і на засіданні кафедри політології та соціології Рівненського державного гуманітарного університету, були використані при підготовці навчальної і робочої навчальної програми курсу “Історія молодіжного руху України”.

Матеріали дисертації використані в науковому звіті відділу європейських і американських досліджень Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України про виконання планової наукової теми “Проблеми інтеграції, кризового управління і безпеки на євроатлантичному просторі” (І кв. 1999 - ІV кв. 2000 рр., державний реєстраційний номер 0199U000993, шифр 11.93/02.99); викладені в шести наукових статтях, у тому числі трьох, опублікованих у фахових виданнях.

Джерельна база дисертації обумовлена предметом дослідження і станом розробки проблеми кризових явищ. Передусім, увага була приділена працям авторів, котрі ґрунтовно вивчали феномен впливу криз на розвиток суспільно-політичних систем та методологію проблеми. Це, зокрема, наукові доробки таких дослідників, як S. Amin, U. Arrighi, A. Frank, U. Wallerstain, T. Parsons, D. Wilhelm, I. Diamond, G. Boffa, G. Soros, A. King, B. Shneider, Zb. Brzezinski, R. Darendorf, R. Merton, R. Genon, D. Rubin, R. Datt, R. Braidy, А. Глухова, М. Лебедева, А. Анцупов, С. Смирнитский, В. Овчинников, А. Шипилов, Е. Степанов, В. Бобков, А. Здравомыслов, Ю. Замошкин, С. Удовик.

Вагомим підгрунтям стали наукові напрацювання вітчизняних вчених О. Валевського, А. Ішмуратова, В. Гури, В. Єременка, О. Білоруса, М. Пірен, С. Шергіна, О. Зернецької, Ю. Пахомова, С. Кримського, Ю. Павленка, Б. Канцелярука, О. Сушка, О. Клименко, І. Дудко, В. Крисаченка, М. Хилька, В. Котигоренка, Л. Сидоренко, В. Кременя, В. Ткаченка, П. Рудякова та ін.

Структура дисертації. Відповідно до мети і поставлених завдань, робота складається зі вступу, трьох розділів, шести підрозділів, висновків, списку використаних джерел і додатку. Загальний обсяг дисертації – 197 сторінок, в т.ч. основна частина – 179 сторінок, список використаних джерел (192 найменування українською, російською та німецькою мовами) – 15 сторінок, додаток.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У ВСТУПІ обґрунтовується актуальність проблеми дослідження природи кризових явищ як суспільного феномену, необхідність з’ясування їхньої конструктивістської ролі в процесах розвитку суспільно-політичних систем; визначено об’єкт і предмет дослідження, поставлено дослідницькі завдання, показано авторську концепцію, визначено наукову новизну отриманих результатів, їх апробацію в публікаціях та виступах авторки, подано структуру дисертації.

У першому розділі – “МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ КРИЗОВИХ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ЯВИЩ” – розглядаються традиційні концептуальні підходи до оцінки кризових явищ у процесах розвитку систем. Незважаючи на наявні численні наукові розробки проблеми криз, досі немає загальноприйнятого тлумачення понять “криза”, “кризовість”, ”кризогенність”, які зазвичай ототожнюються з такими термінами, як “конфлікт”, “конфліктність”, “конфліктогенність”, що відповідним чином позначається на об‘єктивності вивчення цього суспільного феномену. Дослідження ускладнюється тим, що, як зазначає російська дослідниця О. Глухова, власне поняття “конфлікт” стало чи не найпоширенішим в сучасній науковій і публіцистичній літературі. Це обумовлене масштабами та інтенсивністю трансформувань існуючої світосистеми, що супроводжуються соціально-природними катаклізмами, революціями, війнами та різного роду конфліктами. Не випадково 1997 рік Міжнародна академія політичних наук оголосила роком вивчення соціального конфлікту.

С. Хантінгтон та С. Ліпсет, досліджуючи природу конфліктних явищ, дійшли висновку, що істотною причиною їх виникнення є саме соціальний чинник: зниження рівня національного доходу на душу населення нижче 2000 дол. призводить до загострення соціальних конфліктів і створює передумови до переходу їх у кризовий стан. П. Сорокін кризові явища безпосередньо пов‘язує з втратою владою своєї легітимності. Американський політолог С.Верба вважає, що будь-яка криза сигналізує про неможливість розв‘язання наявних політичних конфліктів на існуючій політико-правовій основі, яка, отже, довела тим самим свою нефункціональність. Інші дослідники (напр., американські соціологи С. Амін, Ю. Арайгі, А. Франк, Ю. Валлерстайн) зазначають, що в історичному сенсі кризові явища є моментом небезпеки та невпевненості, протягом якого виробляються відповідні рішення і настають трансформування, які визначають майбутній розвиток системи. Тобто, вони наголошують на явно конструктивістській функції цих явищ у процесі еволюціонування. Прикладом може слугувати косовська криза, наслідками якої стало, по-перше, стимулювання процесу європейської інтеграції, по-друге, активізування системи регіональної безпеки, по-третє, істотна реорганізація самої структури НАТО.

Дж. Сорос пояснює серпневу (1998р.) кризу в Росії наївними сподіваннями покупців російських державних облігацій не наразитися на банкрутство, з огляду на можливість втручання міжнародних фінансових інститутів. Однак усвідомлення проблеми морального ризику, пов‘язаної з діяльністю МВФ, що спричинило політичний спротив наданню допомоги інвесторам, вплинуло на неможливість фінансових інститутів запобігти дефолту в Росії та змінам у глобальній фінансовій архітектурі. Жорстка монетарна політика МВФ (1995 р.) в Україні спочатку сприяла стабілізації грошової одиниці, однак ця тенденція не була закріплена структурною перебудовою економіки, інституційними і адміністративними реформами. Чотирирічна дефіцитна зовнішньоторгівельна діяльність, як наслідок, зруйнувала вітчизняну економіку, призвела до глибокої кризи. Отже, можна говорити, що кризовість є іманентним компонентом еволюції перехідних суспільств. Втім, вона нерідко супроводжує й процес розвитку стабільних систем, однак тут спрацьовує вже інший критерій виміру ступеня впливу кризи на політичні процеси. Так, криза легітимності владного режиму зазвичай супроводжується загостренням суперечностей між суспільними нормами та цінностями, що призводять до дестабілізації і стагнації, розколу суспільства на протиборствуючі частини. Російський дослідник Ш. Айзенштадт зазначає, що кризи режиму спричинюють крах авторитарних систем, обумовлюючи інфляційні процеси і демографічні невідповідності, зростання конфліктів, наростання протестного ресурсу і т. ін.

Відомий дослідник С. Удовик доводить, що системні кризи властиві суспільствам (для прикладу наводяться Японія, Європейський Союз і США), які демонструють різні ступені неготовності до стрімких постіндустріальних змін. При цьому, як підкреслює американський політолог Д.Вільгельм, причиною виникнення кризи найчастіше буває неспівпадання соціалізації та політичних змін.

Саме поняття ”кризи” потребує певного переосмислення з урахуванням статусу його фактичної функціональності в процесах поступу, а не лише поверхневої, дисфункційної ознаки. На наш погляд, кризою можна назвати рушійну, каталізуючу складову процесу якісних змін системи, яка опинилася в перехідному періоді свого трансформування. Похідні від поняття “криза” –“кризовість”, “кризогенність” - мало вживаються в науковій літературі, очевидно, з причини їхньої позірної синонімічності. Насправді кризовість відбиває внутрішню іманенту системи, власне одну з її констант; кризогенність вказує не просто на схильність суб‘єкта до вірогідності наражатися на кризові явища, а й на те, що він вже перебуває на одній з його стадій. Таке розрізнення дає можливість чітко дефініювати об‘єкт дослідження в його багатовимірних проявах, тобто уникати існуючого спрощеного підходу до оцінки цих понять.

Так само важливо уникати ототожнення понять “криза” і “конфлікт”. Так склалося, що феномен конфліктності в соціально-політичних процесах став об‘єктом пильної уваги суспільствознавців, сформувалася навіть окрема сфера наукового пізнання – конфліктологія, яка набуває дедалі більшої значущості в дослідженні складних соціоприродних явищ сьогодення. Потреба докладно спинитися на цих понятійних дефініціях обумовлена як предметом нашого дослідження, так і ситуацією, що склалася із семантичним тлумаченням цих близьких за сприйняттям, однак категорійно різних понять. На рівні (якості) досліджень проблем конфліктності позначаються як суто історичні чинники (передусім, рівень наукового пізнання, стан розвитку розглядуваних об‘єктів –політичних акторів), так і власне концептуальне бачення дослідника, його емпіричні особливості. Домінуючий тривалий час традиціоналістський, одновимірний підхід до оцінки природи конфліктних явищ відповідно позначився на їх науковій об’єктивності.

Аналіз вітчизняної і зарубіжної наукової літератури дає підстави констатувати, що існують два підходи до оцінки явищ кризовості – негативістський та об’єктивістський, причому останній набирає дедалі помітнішого поширення. У форматі об’єктивізму і сформовано авторський концептуальний підхід, ґрунтований на базових положеннях теорії синергетики, зокрема на багатовимірності кризових феноменів в їхньому соціоприродному вияві у системах перехідного періоду.

Другий розділ – “РОЛЬОВА ФУНКЦІЯ КРИЗОВОСТІ У ТРАНСФОРМУВАННІ ТРАНЗИТИВНИХ СУСПІЛЬСТВ” – присвячений з’ясуванню фактичної ролі кризових явищ в розвиткові як суспільних систем, так і в процесах цивілізаційного поступу загалом. Варто послатись на міркування американського політолога Л. Даймонда про те, що “без змагань і конфліктів немає демократії”, щоправда, їх повинно бути “не надто багато”. Тобто, вчений, з одного боку, констатує конфліктогенну природу субстанціювання демократії, а з іншого – виступає за те, щоб ступінь конфліктності був дозований, не надто небезпечний (що засвідчує тяжіння стереотипного сприйняття цього феномену). Природу впливу кризових явищ на циклічні зміни світу оригінально пояснював французький мислитель Р. Генон у книзі “Криза сучасного світу”. Застосовуючи теорію стародавнього індуїзму про чотири періоди існування світу, він виходить з того, що тепер мало хто сумнівається в існуванні світової загальної кризи, а так само в тому, що західна цивілізація вже вичерпує свої ресурси, отже, це обумовлює її кардинальну трансформацію, як це було з багатьма попередніми цивілізаціями. Кризу філософ тлумачить як фазу, в якій відбувається підготовка до винесення остаточного “рішення”, визначення того, які результати є позитивними, а які негативними. При цьому кризу, в котрій опинилася нинішня спільнота, він називає “актуальною”, оскільки вона відповідає назрілим трансформуванням світового поступу. На його думку, людські цикли історії (золотий, срібний, бронзовий і залізний віки) з часом дедалі більше затемнюються, внаслідок чого зараз людство опинилося в останній, “темній добі”, для якої характерним є розв’язання проблеми пошуку втраченої споконвічної мудрості.

Кризову природу цивілізаційних циклів загалом російська дослідниця Л.Юр‘єва пояснює тим, що в основі кризових станів є соціологічна закономірність чи не всіх негараздів буття людини, і ці стани хронологічно вимірюються століттями. Причинами виникнення кризових станів вона вважає соціальні та ситуативні чинники, а також індивідуально–типологічні і біологічні особливості особи. Щодо природи російської кризогенності, то звертається увага на те, що політичний капітал (довіра) успадкований історично, отже виявися “позичковим”, який нинішня еліта не зуміла адаптувати до нових реалій. Особливості формування правлячої еліти (з одного боку, її склали вихідці з другого і третього ешелонів партійно-господарського активу, до якого примкнули діячі тіньової економіки; з другого – колишня інтелектуальна контреліта) зумовили характер її поведінки: домінування корпоративних інтересів над публічними. Якість еліти відповідно позначилася на процесі реформування держави, яка опинилася в хронічній економічній, соціальній та фінансовій кризі. Соціальні наслідки проведення економічних експериментів (розпочатих в 1992 р.) далися взнаки внаслідок серпневої (1998 р.) кризи: на початок 2000 р. грошові доходи росіян становили менше 10 % порівняно з таким показником громадян США. На середину 1998 р. стало очевидним, що політичний рейтинг правлячого режиму став вичерпуватися. Опитування громадської думки показали: 71,3 % респондентів вважали економічний стан кризовим; 84,2 % визнали цей стан глибоко кризовим. Втративши довіру суспільства, президент Б. Єльцин змушений був піти у відставку. Натомість дискредитована влада отримала додатковий кредит довіри в особі президента В. Путіна, однак дослідники вважають цей кредит “надто обмеженим і нестійким”.

Попри тріумфальну ходу демократії наприкінці минулого століття, її розвиток в багатьох суспільствах, особливо в перехідних, наразився на глибоку кризу, ознаки якої почали проявлятися навіть в тих країнах, котрі вважалися оплотом демократії. Несподівані глобальні виклики обумовили труднощі адаптування демократії до нових реалій. Проблема пов’язана з глобалізацією світу, за якої глобальні фінансові та інформаційні потоки, рухи капіталу виходять з-під контролю національних держав і дедалі сильніше впливають на внутрішньо-економічне життя країн, обмежуючи їхній суверенітет, внаслідок чого держава потрапляє в ситуації, де превалюють квазінаціональні і транснаціональні сили.

Генеза системної кризовості чітко простежується й на рівні аналізу функціонального стану інформаційних комунікацій. Спроби запровадити новий інформаційний і комунікативний порядок назагал криють в собі низку суперечностей. З одного боку, інформаційний дисбаланс обумовлений культурною уніфікацією та концентрацією інформації. Гетерогенність, зазначає сербський дослідник Д. Калаїч, є основною рушійною силою розвитку. З іншого боку, новий інформаційний порядок тісно пов’язаний з концепціями “вільного потоку інформації”, “вільної преси”, “свободи вираження та комунікації” як невід’ємного права людини і нації. Динамічний перехід від постіндустріального до інформаційного суспільства відбувається у складних кризових дифузіях, супроводжується трансформуванням, зокрема, традиційних понять міжнародних відносин – “національні інтереси”, “легітимація влади”, “суверенітет”, “тероризм”, “геополітичні інтереси”. Інформаційна революція змусила кардинально переглянути проблему впливу кризовості на подальший розвиток.

Аналіз численних спроб по-різному пояснювати процес кардинальних зрушень в суспільствах перехідного періоду показує, що цей актуальний аспект політичної науки поки концептуально і методологічно не визначений. Превалює ідеологічно заангажований підхід, бракує об’єктивності в оцінці сутності процесу кардинальних перетворень, обумовлених прискоренням закономірного розвитку. При цьому спостерігаються такі парадоксальні явища: наявність різного рівня і форм (типів) кризового стану в суспільних системах визнається всіма, однак частіше йдеться про кризу або революцію як про негатив суспільного розвитку, а не як про його посутню невід’ємну складову. Такий стереотипний підхід відповідно позначається як на об’єктивності оцінки реального стану речей, так і на пошуках ефективних механізмів погодження ступеня взаємодії кризових та інших явищ процесу поступу.

Оскільки нинішні трансформування набули планетарного характеру, то кожен автономний процес має розглядатися через призму цієї сукупності. Отже, кардинальні зміни як у стабільних, так і в нестабільних системах, одним з дієвих рушіїв котрих є іманентна кризогенність їхнього стану, можна вважати вагомою передумовою сучасного цивілізаційного розвитку. Свідчення цьому - кризогенність російської системи, в орбіті якої так чи інакше перебувають молоді демократії – транзитивні суспільства, що сформувалися на пострадянських теренах.

В науковому пізнанні спостерігається певний відхід від традиційних стереотипів сприйняття кризових явищ як деструктивних факторів розвитку, причому, домінантним напрямком досліджень є проблема економічних криз, що, зрозуміло, відповідно позначається на об’єктивності врахування дії низки різних за типологією і характером криз.

В третьому розділі – “ПОЛІТИЧНІ ІМПЕРАТИВИ УКРАЇНСЬКОЇ КРИЗОГЕННОСТІ” – у форматі коеволюційної парадигми, що уможливлює розгляд явищ як своєрідного комплексу сполучуваних, взаємозалежних, коеволюціонуючих рядів (систем) і відбиває закономірності розвитку у взаємодії людини, природи і суспільства, досліджується функціональний стан кризовості в Україні як суб’єкта процесу цивілізаційного поступу. Україна опинилася перед необхідністю пошуку оптимальних варіантів виходу з системної кризи. При цьому слід врахувати такі моменти. Перший: суспільство загалом не готове зараз дати адекватні відповіді на суворі історичні виклики (цьому заважають політична нестабільність, низький соціальний рівень, економічний спад, брак національної ідеї та ідентичності, мовні, культурні, релігійні, ментальні розбіжності та інші негативістські чинники). Другий: специфічна системна кризовість України як держави потребує нестандартних варіантів впливу на ситуацію. Стало очевидним, що концентрування уваги лише на кінцевих наслідках розвитку кризової ситуації – переростанні її в передкризовий чи власне кризовий стан лише ускладнює стан речей. Отже, слід брати до уваги можливості конструктивного впливу кризовості на перебіг процесу і шукати прийнятні варіанти для вироблення компромісних рішень. Третій: слід зважено підходити до спроб скористатися досвідом інших країн, оскільки він ґрунтується на інших стратегічних імперативах розвитку, іншому рівні ресурсних можливостей і т.д. Звичайно, якісь позиції можуть при цьому співпадати, але в конкретному контексті проблеми розв’язання національних (тобто специфічних) за характером криз аналогових “рецептів” не буває, про що переконливо засвідчують численні спроби запозичити успішні західні моделі розв’язання криз для українських умов. Четвертий: об’єктивний аналіз функціонального стану кризовості в Україні неможливий без врахування ступеня дії так званого “легітимаційного синдрому”, успадкованого від попереднього режиму і такого, що оперативно модернізується відповідно до новітніх обставин. П’ятий: для визначення співвідношення сукупної дії деструктивних і конструктивних функцій кризових явищ в нашому суспільстві необхідно з’ясувати ймовірний ступінь їхньої сумісності із стратегічним напрямком розвитку, що дало б змогу конкретизувати ресурсні спроможності кризовості.

Гіпотетично нинішній кризовий стан України можна назвати феноменальним. По-перше, через те, що витоки кризовості сягають в глибину нашої історії, що вирішальною мірою відбилося на формуванні синдрому національної меншовартості. По-друге, існування українців тривалий час в бездержавному просторі спричинило інший синдром – “варязького месіанства”. По-третє, є підстави, отже, говорити про наявність суто українського варіанту кризовості державотворення, який можна за видовою приналежністю віднести (з певними застереженнями), скажімо, до традиціоналістського. Драматизм українських реалій, можливо, й не мав прямого історичного аналогу, однак з погляду кризовості як складової кожного процесу розвитку – він не є винятком, а лише різновидом. Визрілі (порогові) кризи свідчать про зміну одного порядку іншим.

З огляду на те, що нерідко західні аналітики розглядають незалежну Україну через російську призму, чи варто говорити про об’єктивність їхніх оцінок кризової ситуації в нашій країні. Так, українська проблема в американській політичній думці досліджується й досі у стереотипному форматі “росієзнавства”, що суттєво відбивається на позиції нинішньої адміністрації Білого дому щодо України.

Аналіз легітимаційного синдрому кризовості в Україні показує, що він має глибокі історичні коріння і чітко простежується в багатьох сферах; перебуває під традиційним впливом низки ендогенних та екзогенних чинників; відповідно відбивається на концептуальних підходах до оцінки кризових і неокризових явищ в Україні як вітчизняних, так і зарубіжних суспільствознавців; негативно позначається на українському державотворенні і, так само, на реалізації стратегічної мети – адаптування до структур цивілізованої спільноти.

Кризовість проблем державницького облаштування України разом з тим засвідчує: відмінність української кризової ситуації від російської полягає в тім, що йдеться не стільки про те, якою бути нашій державі, а про те, щоб відбутися такою взагалі. Наші кризові проблеми, таким чином, на порядок складніші і це слід мати на увазі при встановленні партнерських міждержавних відносин. Реально оцінювати означений стан речей важливо і для подолання легітимованого стереотипу мислення, за яким вважається, що у двох слов’янських народів усе спільне, все однакове – і історія, і сьогодення.

Своєрідність кризового стану в Україні пояснюється браком національної ідеї державотворення: її не сприймає чимала частина населення, тоді як традиційна “інтернаціоналістська” ідея себе не лише достоту дискредитувала, а й суперечить напрямкові цивілізаційного поступу. За такої ситуації логічно постала потреба пошуку такого варіанту національної ідеї, який відповідав би інтересам більшої частини суспільства. Потрібна синкретична парадигма, що не лише виражала б інтереси переважної більшості громадян, а й могла б стати консолідуючою і мобілізуючою основою формування громадянського суспільства. Потрібна спільна узагальнена модель державотворення, яка акумулювала б світоглядні позиції, етнічні і культурні традиції громадян України навколо ідеї державницького патріотизму, що могло б стати основою суспільної злагоди, а відтак – реалізації стратегії виходу з кризового системного стану.

Тринадцятирічний період української незалежності був позначений боротьбою між опонентами українського державостановлення і так званого “інтернаціонального” сценарію розвитку, результатом чого стало лише стабілізування кризового стану, отже стагнація. Тим часом, всупереч цьому сталися й певні позитивні зрушення як загалом закономірний наслідок перебігу будь-якої кризи, котрі можна характеризувати як тенденцію до зменшення непоступливості сторін на основі розуміння необхідності подолання кризових явищ соціального і політичного характеру.

ВИСНОВКИ

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

9.

10.

11.

12.

Авторські публікації ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

У фахових виданнях:

1.

2.

3.

У збірках статей за результатами наукових конференцій:

4.

5.

6.

АНОТАЦІЯ

Черній А.Л. Чинник кризовості у трансформуванні суспільно-політичних систем перехідного періоду. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.04 – Політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку. Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України. – Київ, 2004.

Дисертація є політологічним дослідженням проблеми впливу кризовості на процес трансформування суспільно-політичних систем перехідного періоду. За своєю функціональною сутністю кризові явища досить суперечливі: вони мають як деструктивний, так і конструктивний виміри, однак саме перше обумовило загалом негативістський підхід до їхньої оцінки. Вперше в політичній науці досліджується конструктивістська рольова функція чинника кризовості у процесі суспільного поступу, зокрема, доводиться, що кризові явища водночас криють в собі й конструктивістське начало як іманентну складову процесу розвитку взагалі.

Парадигмальне переосмислення ролі кризовості дало змогу дослідити її об’єктивну рольову функцію, показати її конструктивістську дію в розвиткові суспільств перехідного періоду (на прикладі України та Росії). Встановлено, що проблема кризових явищ перебуває в маргінальній зоні конфліктології; стереотипне ототожнення таких понять, як ”криза” і “конфлікт”, “кризовість” і “конфліктність” відповідно позначається на об’єктивності визначення їхніх справжніх функцій у процесах розвитку.

Нетрадиційний концептуальний підхід до явищ кризовості уможливив об’єктивне тлумачення цього суспільного феномену, зокрема, врахування його конструктивістської ролі в процесі розбудови української державності. Доведено, що назріла потреба у виокремленні автономного напрямку (піднапрямку) наукових досліджень – кризології.

Ключові слова: криза, кризовість, конфлікт, перехідні системи, легітимаційний синдром, конструктивістська функція, іманентний чинник, політична криза, державотворення, кризологія, Україна, Росія.

АННОТАЦИЯ

Черний А.Л. Фактор кризисности в трансформировании общественно-политических систем переходного периода. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23.00.04 – Политические проблемы международных систем и глобального развития. Институт мировой экономики и международных отношений НАН Украины. – Киев, 2004.

Диссертация представляет собой политологическое исследование проблемы влияния кризисности на процесс трансформирования общественно-политических систем переходного периода. По своей функциональной сущности кризисные явления достаточно противоречивые: они имеют как деструктивные, так и конструктивные измерения, однако именно первое обусловливает в целом негативистский подход к их оценкам. Впервые в политической науке исследуется конструктивистская ролевая функция фактора кризисности в процессе общественного развития, в частности доказывается, что кризисы одновременно таят в себе и конструктивное начало как имманентную составную процесса развития в целом.

Парадигмальное переосмысление роли кризисности дало возможность исследовать ее объективную ролевую функцию, показать конструктивное воздействие на развитие обществ переходного периода (на примере Украины и России). Установлено, что проблема кризисных явлений находится в маргинальной зоне конфликтологии; стереотипное отождествление таких понятий, как “кризис” и “конфликт”, “кризисность” и “конфликтность” соответствующим образом сказывается на объективности определения их фактических функций в процессах развития.

В работе использована методология, основанная на теоретических положениях синергетики, применен комплексный анализ основных аспектов кризисных явлений, определены их сущностные характеристики, параметры действия, а также показана конструктивистская ролевая функция кризисности в условиях глобализационных трансформаций. Это позволило преодолеть традиционное противоречие между творческим замыслом, существующими средствами научного познания и способами практической реализации теоретических разработок. Изучение функциональных возможностей и взаимосвязей кризисных явлений с другими составными процесса эволюции систем позволило определить вероятное поведение системы, причем в экстремальных условиях.

Первый уровень анализа дал возможность установить степень кризисности в специфических условиях становления демократии в России, а, с другой стороны – в процессе строительства украинской государственности. Второй уровень анализа сосредоточен на изучении взаимодействия кризисности с другими существенными векторами конкретной системы для определения степени совокупного влияния ряда факторов на функционирование политической системы. Третий уровень позволил определить вероятность влияния кризисов на