АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ВИЩОЇ ОСВІТИ

ЦИМБАЛ Тетяна Володимирівна

УДК 111.32:316.

БУТТЄВІСНЕ УКОРІНЕННЯ ЛЮДИНИ

ЯК СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКА ПРОБЛЕМА

09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ - 2004

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі філософії Криворізького державного педагогічного університету, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: кандидат філософських наук, доцент

Хорольська Тавріда Ананіївна,

Криворізький державний педагогічний університет,

професор кафедри філософії

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Бех Володимир Павлович,

Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова (м. Київ),

перший проректор

кандидат філософських наук, доцент

Караульна Наталія Вікторівна,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

доцент кафедри філософії гуманітарних наук

Провідна установа – кафедра філософії, Національний технічний університет України ,,Київський політехнічний інститут”, Міністерство освіти і науки України, м. Київ

Захист відбудеться “30” вересня 2004 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.456.01 в Інституті вищої освіти АПН України за адресою: 01014, м.Київ, вул. Бастіонна, 9, зал засідань.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Інституту вищої освіти АПН України за адресою: 01014, м.Київ, вул. Бастіонна, 9.

Автореферат розісланий “30” серпня 2004 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.С.Горбунова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Проблема людського буття як практична та теоретична завжди була наявною у філософії і стояла перед кожним з нас, особливо у певні моменти життя, а саме: коли ми усвідомлюємо його проблематичним, визначаємося з сенсом власного життя та життєвою стратегією. Сьогодні, під впливом локальних ,,межових ситуацій” (К.Ясперс) та глобальних буттєвісних трансформацій, життєві процеси все більше набувають характеру нелінійності та непередбачуваності, зростає варіативність життєвих стратегій, плюралізується стилістика соціокультурного життя людини. Філософія ж своїм теоретизуванням про бажане, можливе та належне життя повинна допомогти людині обрати саму себе, організувати власний ціннісний соціокультурний простір, визначитися з ,,системою координат” людськості та людяності. Останнє і є підставою для визнання та визначення проблеми буттєвісного укорінення людини як актуальної, оскільки вона має об’єктивно-предметне світоглядне підгрунтя – ,,людина – світ”.

За свою багатовікову історію філософія накопичила безліч різних концепцій та підходів до проблеми буття людини. Однак, логіка філософської рефлексивної культури навколо соціально-антропологічної проблематики постійно виявляє певну несумісність полів її дослідження. Останнє, з одного боку, не сприяє досягненню порозуміння в поглядах на проблему буття людини, з іншого – робить все ще актуальною необхідність філософсько-антропологічного консенсусу як цілісного філософського осмислення фундаментальних вимірів та проблем людського буття, незважаючи на відомий філософсько-антропологічний поворот 20-30 років ХХ століття.

Однією з таких проблем, на нашу думку, є проблема буттєвісного укорінення сучасної людини. ,,Укорінення” як проблема і поняття було введене у соціально-філософський дискурс французькою мислителькою ХХ століття Сімоною Вейль (1909–1943). Концептуальне ж вивчення укорінення людини С.Вейль мало скоріше соціально-політичне, а не буттєвісно-онтологічне спрямування, спроба обгрунтування якого передбачається даним дослідженням.

Актуальність проблеми буттєвісного укорінення людини полягає також в тому, що вирішити питання теоретичного обгрунтування ,,вживання” людини у буття есенційно-антропоцентричною, екзистенційно-ірраціоналістичною та постмодерністською парадигмами неможливо, оскільки ними недостатньо актуалізуються аспекти зв’язку і самоцінності двох природ людини: ,,зовнішньої” та ,,внутрішньої” (Г.Сковорода). Нерідко вони в означених парадигмах знаходяться у певній несумісності.

На наш погляд, таке рішення можливе на засадах соціокультурної інтерпретації людського буття з використанням синтезу новітніх філософських підходів і методів філософії як ,,живої душі культури” (К.Маркс). В межах подібного синтезу втрачає свою самоцінну вартість кожна з вищеозначених парадигм, оскільки саме єдністю екзистенційно-ціннісного, онтологічного та соціокультурного підходів оприлюднюється вектор формування істини про буття людини, розуміння його як історії і культури, людськості і людяності, пізнання діалектичної взаємодії об’єктивного та суб’єктивного, особистісно-екзистенційного і соціального, взаємозв’язку можливого, сущого та належного. Саме такий підхід може бути теоретичним підгрунтям життєвої стратегії, життєвого ,,проекту” людини, в процесі реалізації яких виявляє себе її онтологічна спроможність до буттєвісного укорінення в екзистенціалах-цінностях розуму, ,,серця”, творчості, свободи, суверенності, духовності, відповідальності, ,,сродності” та ін.

Актуалізують дану проблему також сучасні кризові обставини людського та етнонаціонального буття, з якими людина ХХ-ХХІ століть намагається якось впоратись. По-перше, до таких нагальних проблем нашого життя, що потребують якнайскорішого вирішення, відносяться пануючі національна духовна інфляція, ціннісна девальвація та культурна інволюція, які посіли місце духовної свободи, суверенності та відповідальності особистості і суспільства. Успіх же подолання сучасної духовної кризи нашого буття у немалій мірі залежить від теоретичного обгрунтування необхідності активності людини у новій стилістиці буття, перші кроки якої уже намітились і пов’язані у нашому суспільстві з історично черговим, всебічним національним ренесансом. По-друге, національне відродження передбачає становлення ,,розумної дійсності”, яка можлива, на наш погляд, за умови реалізації спроможності людини до створення нової ціннісної картини світу за нових соціокультурних обставин, у центрі якої знаходитиметься ,,індивідуальна гіпотеза буття” особистості та загальнонаціональна ідея. Зміст останньої визначається єдністю інтересів та соціокультурних цінностей усіх верств населення, єдністю нових життєвих смислів, ліберальних та демократичних цінностей і свобод, які, зауважимо, маючи історичний та надісторичний характер, схильні до трансформацій, що дестабілізують людське життя. Такі трансформації відбуваються, у тому числі, і в залежності від людської самості, до чого сучасній філософії варто ,,придивитися” щільніше, у всій повноті соціокультурних і сутнісних визначень, самодетермінант та детермінант буття людини.

У зв’язку з останнім, доречним є залучення як спадщини, так і сучасної української філософської думки у контекст дослідження проблеми буттєвісного укорінення людини, оскільки вітчизняна філософія з самого початку свого становлення і розвитку мала екзистенційно-ціннісне спрямування. Тим самим дана робота має за побічну мету торкнутися певною мірою проблеми спростування існуючих до цієї пори нігілістичних уявлень про місце вітчизняної філософської думки у контексті європейської філософії. Необхідність такого спростування пов’язана: 1) з факторами розчинення української філософської думки у російській філософії; 2) зі звинуваченням її у абсолютних запозиченнях, або виключній інтерпретації ідей західних філософів. Наслідком такого спростування повинне стати відродження національної самобутньої філософської культури, що, у свою чергу, позитивно вплине на відродження духовності, національної культури в цілому.

Суттєвим недоліком багатьох філософських концепцій буття людини, в контексті даного дослідження, є те, що одні з них ще не поставили у фокус своєї достатньої уваги індивідуальне життя як реальний процес та неперевершену екзистенційну цінність, інші ж – навпаки, вдалися до надмірної його суб’єктивізації, психологізації та ідеалізації.

Реальне життя, у тому числі і української людності, в рамках сучасної цивілізації, помітно розходиться з існуючими гуманістичними цінностями і засвідчує існування людини ,,при-бутті” як ,,бутті-з-країв”, а не як самодостатнє існування, суверенне ,,буття-для-себе”. Численні кризи та трагедії ХХ століття не лише розувірили людину у соціальних та культурних ідеалах і цінностях, а й залишили людину наодинці зі своєю екзистенційною турботою, тотальною абсурдністю буття.

Таким чином, розробка концепції буттєвісного укорінення людини актуалізується і необхідністю посилення акцентів на діалектику, зв’язок та взаємодію індивідуальних форм життя з соціокультурним середовищем, об’єктивним світом, як поліваріантністю рівнів, форм, засобів, способів та детермінант стабілізації життя, перетворення його у ,,буття-для-себе” як суверенне і самоцінне людське ,,буття-у-собі”, у ,,культуру себе”.

Стан наукової розробки проблеми. Проблема людини та людського буття є, на думку багатьох філософів, включаючи і вітчизняних, провідною у філософських роздумах. Однак, це не означає, що в осмисленні людського буття немає на сьогодні дискусійних аспектів, що потребують подальшої розробки. До таких проблем належить і проблема буттєвісного укорінення людини, яка взагалі ні в світовій, ні в вітчизняній філософії фактично не досліджувалась, незважаючи на те, що термін ,,укорінення” використовувався мовою філософії.

Теоретичним підгрунтям для створення авторської концепції стали праці класиків філософсько-антропологічного спрямування, а саме: Сократа, Платона, Аврелія Августина, Б.Паскаля, Ж.-Ж.Руссо, І.Канта, Г.Гегеля, Й.Фіхте, Л.Фейєрбаха; представників екзистенціальної філософії: М.Гайдеггера, А.Камю, С.К’єркегора, Ж.Марітена, Г.Марселя, Х.Ортеги-і-Гассета, Ж.П.Сартра, К.Ясперса; представників різних напрямків сучасної філософської антропології: О.Больнова, П.Козловського, Г.Маркузе, Г.Плеснера, Е.Фромма, М.Фуко, М.Шелера та інших.

Як необхідні передумови розробки проблеми буттєвісного укорінення людини повинні бути виділені грунтовні досягнення в галузі дослідження проблем творчості і свободи (І.Бичко, П.Гайденко, П.Рікер), діяльності (К.Абульханова-Славська, Г.Батіщев, О.Леонтьєв, В.Табачковський, О.Яценко), відповідальності та людського спілкування (М.Бахтін, М.Бубер, К.-О.Апель, Ю.Габермас), осмислення феномена особистості та індивідуальності (Е.Іллєнков, С.Кримський, Х.Ортега-і-Гассет, Е.Фромм), та ін.. Підгрунтям дослідження є праці психологів Л.Вигодського, І.Кона, С.Рубінштейна, оскільки вони торкаються проблем самості та суб’єктивності.

Передтечею створення власної концепції буттєвісного укорінення стали здобутки екзистенційно-кордоцентричної традиції української філософії, репрезентованої Києво-Могилянською школою, творчістю Г.Сковороди, М.Гоголя, П.Юркевича та у новітні часи – плідними ідеями мислителів ,,розстріляного відродження” та філософів-,,шістдесятників”.

Певною опорою в дослідженні став персоналістичний дискурс філософів-діаспорців О.Кульчицького, І.Мірчука, Д.Чижевського, М.Шлемкевича та інших; класиків української етнопсихології М.Костомарова, Ю.Липи, В.Липинського, В.Яніва, Я.Яреми.

Як необхідні передумови вивчення проблеми укорінення людини повинні бути виділені грунтовні досягнення сучасної вітчизняної філософської думки екзистенційно-антропологічного та культурологічного спрямування, а саме, праці В.Андрущенка, Є.Бистрицького, А.Бичко, І.Бичка, М.Булатова, Б.Головка, Г.Горак, В.Горського, О.Забужко, В.Іванова, С.Кримського, М.Лука, А.Лоя, М.Михальченка, В.Нічик, І.Огородника, Б.Парахонського, В.Табачковського, Н.Хамітова, Т.Хорольської, В.Шинкарука, О.Яценка та інших.

Головне поняття дослідження – ,,укорінення” – введене в філософію французькою дослідницею Сімоною Вейль. Філософування цієї мислительки стало першою спробою створити концепцію укорінення, але воно обмежувалось лише пошуками подолання соціально-політичного знекорінення як витіснення сучасної людини із системи соціально-політичних структур та відношень, одного із аспектів відчуження.

Таким чином, теоретично-методологічний аналіз названих джерел та підходів до осмислення проблеми людського буття дозволяє, з одного боку, виявити недостатньо вивчені ланки, аспекти проблеми буття людини, а з другого – надає можливості для постановки та розкриття означеної проблеми, сприяє спробі створення концепції буттєвісного укорінення людини у даному дисертаційному дослідженні.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження є відповідним тематиці науково-дослідної роботи кафедри філософії Криворізького державного педагогічного університету – ,,Онтологічні та аксіологічні аспекти духовності”, результати якої публікуються у науково-фаховій збірці ,,Актуальні проблеми духовності”.

Основна мета дисертаційного дослідження полягає у реалізації намагання розширити проблемно-дослідне поле сучасного етапу вітчизняних соціально-філософських і філософсько-антропологічних розвідок концепцією буттєвісного укорінення сучасної людини, теоретичним обгрунтуванням творення нею ,,культури себе”, ,,буття-для-себе”, як альтернативи екзистенційній безвиході, скепсису, ,,буттю-з-країв”, альтернативи сучасному духовному та соціокультурному відчуженню людської особистості.

Адекватно меті, у роботі сформульовані наступні завдання дослідження проблеми:

-

-

- передтечею концепції укорінення людини у бутті слід вважати ,,філософію серця” та її екзистенційно-гуманістичну орієнтацію;

- вітчизняний філософський дискурс є самобутнім етноекзистенційним дискурсом, корелюючи, водночас, з європейською соціальною та ,,практичною філософією”;

- актуалізація соціально-філософських та філософсько-антропологічних пошуків у вітчизняній філософії відбувається під час національного духовного відродження.

-

-

Об’єктом дослідження є екзистенційне буття особистості у стилістиці соціокультурних пріоритетів, національних традицій та проблем сучасної цивілізації.

Предметом дослідження є розуміння принципів, детермінант, форм, рівнів, засобів та екзистенціалів укорінення людини у бутті, що усвідомлюються екзистенцією як творення ,,культури себе”, альтернативи при-стосовництву та імітації життя, альтернативи формальному, конформістському ставленню до життя.

Основна гіпотеза полягає у припущенні того, що укорінення людини у бутті – то складний, внутрішньо суперечливий діалектичний процес взаємодії об’єктивного і суб’єктивного, індивідуального і соціального, людського існування і сутності, формально-імітативного (позбуттєвого, знекоріненого) існування та істинного життя, існування ,,при-бутті”, ,,бутті-з-країв” та ,,буття-для-себе” як вільного, відповідального, суверенного, глобального за змістом ,,буття-у-собі”. Передбачається, що проявляється він як самоактуалізація, самоідентифікація, самореалізація і соціалізація індивідів та об’єктивація іманентної (онтологічної) спроможності екзистенції творенням ,,культури себе” як життєвого смислу.

Допоміжна гіпотеза полягає у припущенні того, що етнонаціональне буттєвісне укорінення людини – це процес, що не має чітко і однозначно фіксованих меж та темпоральних визначень, а є лише спроможністю, реалізація якої – то ,,вічна дорога” (К.Ясперс) у відповідності до відомої думки сучасної соціальної та практичної філософії: сутність людського буття – то ,,відкрите питання” (О.Больнов), яку дисертант повністю поділяє.

Методи дослідження. Виходячи з того, що теоретичними джерелами дослідження проблеми укорінення людини стали переважно праці філософів-екзистенціалістів, персоналістів, психоаналітиків, представників філософії життя, антропологічно спрямованої герменевтики, праці українських мислителів ,,розстріляного відродження” та ,,філософії серця”, методологічною основою дисертаційної роботи обрано інтегральну єдність екзистенційно-феноменологічної, культурологічної та діяльнісної методології, доповненої методом антитетичної діалектики вітчизняної філософії, загальнофілософськими та загальнонауковими методами, що забезпечили теоретичний аналіз використаних джерел та створення концепції буттєвісного укорінення людини.

Такий синтез методологічних підходів до буття людини не претендує на створення єдиної ,,завершеної у собі” істини стосовно буття людини. Навпаки, він дозволяє поєднати окремі ,,образи людини”, не сумісні, на перший погляд, між собою, однак, такі, що виявляють складові концептуального розуміння способів переходу від ,,виживання” до дійсно гідного людини життя, від одного рівня її ввімкненості у буття до іншого.

В межах даного синтезу екзистенційно-феноменологічна методологія використовується у дисертаційному дослідженні переважно:

1)

2)

3)

Як слушно зазначають А.Бичко та І.Бичко, така методологія є особливо ефективною для пізнання буття ,,українства, української історії та культури в силу близької ,,дотичності” цієї методології до змісту українського світоглядно-філософського менталітету” (Бичко А.К., Бичко І.В. Феномен української інтелігенції (спроба екзистенціального дослідження). – Київ, 1995. – С.32-33).

Герменевтична інтерпретація використаних в роботі літературно-мистецьких творів діячів української культури забезпечила: 1) можливість відслідкувати логіку та смисли життєукорінення української ,,внутрішньої” і ,,зовнішньої” людини; 2) розуміння вектору реалізації людських потреб, інтересів, цілей і цінностей, як єдино вірного шляху творення ,,культури себе”; 3) усвідомлення як ренесансового ,,традиціоналізму”, так і характерних особливостей сучасної вітчизняної філософської культури та національної культури життєукорінення.

Діяльнісний підхід до проблеми укорінення забезпечує у дослідженні аналіз сукупності об’єктивних детермінант, прояв специфіки і сутності людського в людині у системі соціальних відношень, у культурі, в системі форм, рівнів і засобів укорінення, вияв ролі, місця і значення останніх у бутті людини.

Нарешті, за допомогою означеного методологічного синтезу можливе встановлення таких понятійних конфігурацій, які дозволяють осмислити діалог ,,Я” з ,,Іншим” як людського взаєморозуміння та порозуміння, сумісність (несумісність) інтересів і цінностей особистості, соціуму, поколінь, людські компроміси та конценсуси, на чому особливо наполягає сучасна ,,практична філософія” та вітчизняна філософсько-антропологічна традиція.

Наукова новизна дослідження полягає у фактично першій спробі обгрунтування концепції буттєвісного укорінення людини як інтенційної єдності онтології, філософської антропології, етики і культури, що сприяє подальшій розробці соціокультурної парадигми сучасної вітчизняної філософії.

Зміст концепції укорінення з’ясовується наступними аргументами та положеннями:

-

-

-

-

-

а) розуміння ,,внутрішнього” духовного стрижня ,,зовнішньої” людини як смислоутворюючої константи буття та потреби особистісного самовизначення в умовах проблемного буття і ,,буття-з-країв”;

б) основа відмежування істинного буття як єдності бажаного, сущого та належного від ,,виживання”, імітації, профанації і конформістської формалізації життя, визначеного в дисертації поняттям позбуттєвої ,,знекоріненості” як однієї з граней соціокультурного відчуження людини;

в) духовно-практичний феномен, що засвідчує необхідність вияву тенденцій, детермінант, форм, рівнів та способів екзистенційного самозбереження, співвідношення законо-, смисло- і ціледоцільного у субстанційній самоорганізації власного буття.

-

-

-

Науково-теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Система висновків, аргументів та положень сформульованих в дисертації – це перша спроба теоретичного обгрунтування вітчизняною соціально-філософською думкою питання укоріненості – знекоріненості, стабільності – нестабільності, максимальної повноти життя людини і ,,виживання” як профанації, імітації і конформістської формалізації останнього, підміни об’єктивного, законо- і смислодоцільного в ньому.

Запропонована в дослідженні концепція укорінення людини може бути теоретичним підгрунтям практичної гуманізації людського буття, оскільки нею визнається екзистенційно-особистісне буття первинним, а все те, що впливає на нього – похідним, вторинним і врешті-решт таким, що обирається самою екзистенцією як смисли і детермінанти особистісного життєвлаштування.

Наголос в дослідженні буття людини на самоусвідомленні і самовияві тенденцій та екзистенціалів буттєвісного укорінення безпосередньо орієнтує на національне духовне відродження, формування зрілої національної самосвідомості, на суверенне творення самобутнього ,,буття-для-себе”, ,,культури себе”.

Практичне використання результатів дослідження можливе при розробці навчальних курсів та спецкурсів з філософії, соціальної філософії, філософської антропології, соціології, етики, історії філософії, історії української філософської думки, а також в педагогічно-виховній та викладацькій діяльності у закладах освіти і виховання.

Особистий внесок здобувача полягає у спробі створення концепції буттєвісного укорінення людини, яка започатковує принципово новий аспект осмислення буття особистості, активізуючи тим самим сучасний етап вітчизняних соціально-філософських досліджень. Дисертація є самостійним науковим здобутком автора.

Апробація результатів дослідження здійснена на засіданнях кафедри філософії Криворізького державного педагогічного університету, Міжнародній науково-практичній конференції ,,Актуальні проблеми духовності ІІІ” (2000, м. Кривий Ріг), Всеукраїнській науково-практичній конференції ,,Ноосферна альтернатива та нові пізнавальні стратегії” (2000, м. Київ), Всеукраїнській науково-практичній конференції ,,Природа. Свобода. Особа” (2001, м. Київ), ,,Сковородинських читаннях - 2002” (м. Кривий Ріг), а також у процесі викладання філософських дисциплін у Криворізькому НКЦ Запорізького державного університету.

Публікації. Основні положення дисертації викладені у чотирьох статтях автора у фахових наукових виданнях.

Структура дисертації. Специфіка, мета та задачі дослідження обумовили послідовність викладення матеріалу та структуру дисертації, що складається з вступу, двох розділів з двома підрозділами в кожному, висновків та списку використаної літератури. Повний обсяг дисертації – 181 сторінка, список використаних джерел викладений на 18 сторінках та містить 229 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі подається загальна характеристика роботи, визначається практична та теоретична актуальність обраної теми, мета і відповідні завдання дослідження, окреслено методологічну базу, предмет та об’єкт дисертаційної роботи, формулюються основні положення, що відзначаються науковою новизною, розкривається науково-теоретичне та практичне значення одержаних результатів.

Перший розділ дисертації ,,Теоретико-методологічні аспекти дослідження проблеми буттєвісного укорінення людини” відведений розгляду змісту, сутності, відмінностей і суперечливості есенційної, антропоцентричної та екзистенційної філософських парадигм буття людини.

Здійснений у даному розділі теоретичний аналіз історико-філософських джерел, в опорі на класичну раціональність, загальнофілософські і загальнонаукові методи, принцип єдності історичного і логічного, екзистенційно-феноменологічну, культурологічну та діяльнісну методології, забезпечив викладення провідного висновку стосовно поставленої задачі, а саме: розпочатий попередніми, до межі ХІХ-ХХ століть, етапами розвитку філософії пошук метафізичної єдності у поглядах на буття людини як взаємодію об’єктивного і суб’єктивного, індивідуального і надіндивідуального, сталого і ситуативного, локального і глобального, онтологічного, аксіологічно-екзистенційного та соціокультурного у їх взаємоконституюванні укорінення у бутті не мав і не міг мати свого завершення, оскільки була відсутня онтологія суто людського буття. Однак і нова онтологія ХХ століття визначила буття людини як існування ,,при-бутті”, як ,,буття-з-країв”, тобто ,,віддалене” від істинної буттєвості та зведене лише до ,,подієвості” як безальтернативної реальності. Першою спробою подолання останньої і повинна стати концепція укорінення людини, започаткована у першій половині ХХ століття Сімоною Вейль.

У першому підрозділі ,,Європейський контекст та особливості вітчизняного філософського дискурсу” визначена авторська позиція щодо метафізичної неодностайності у поглядах на буття людини античної, християнської, ренесансної, модерної та просвітницької філософії ХVІІ-ХVІІІ столітть, німецької класичної та марксистської філософії, оприявленої у есенціалістській та антропоцентричній тенденціях, а також розглянуті особливості формування вітчизняного філософського дискурсу.

В підрозділі підкреслюється, що екзистенційно-аксіологічні аспекти античного космополітизму не дістали достатнього обгрунтування, незважаючи на те, що саме в античній філософії вперше вживається поняття ,,корені буття” та набуває актуальності розмаїта система ціннісно-антропологічних понять та дефініцій.

Християнська ж парадигма буття людини, навпаки, окреслює перш за все онтологічно-ціннісний грунт людської буттєвості. Однак, її надмірна персоналізація ,,причастям” до суб’єкта-Абсолюта (Бога), позбавляє людину як соціокультурну істоту автономності, суверенності, життєдайного коріння.

Антропоцентричний ренесансний підхід до людського буття, стверджуючи імператив індивідуальності та креативності розуму особистості як найсуттєвіші ознаки людськості та людяності, залишив поза увагою ,,людську глупоту”, космічних масштабів індивідоцентризм та егоїзм людини як її позбуттєвість та псевдоукорінення.

Внесок Реформації у підмурки концепції укорінення людини у бутті оцінений автором як певне виключення у межах християнської парадигми, оскільки саме вона, не звільняючи суб’єкта від онтологічного зв’язку з Абсолютом, пророчо передбачає інваріанти світських буттєвісних форм існування людини як вільнодіючої, суверенної і самодостатньої істоти.

Вітчизняна філософська думка ХІ-ХІХ століть, у контексті досліджуваної проблеми, найповнішим чином корелює з християнською парадигмою буття людини, виступаючи в той же час самобутнім етико-онтологічним та екзистенційно-кордоцентричним синтезом розуміння ,,сродної” зі світом людської буттєвості.

Свого остаточного вияву есенційно-антропоцентрична парадигма набула в модерній та просвітницькій філософії. Однак, віддаючи належне цій філософії, увага акцентується на окресленій нею концепції потенційного ,,Я”, яке може бути визнане актуальним засобом переведення ,,щойності” у ,,хтойність”, переведення соціокультурних смислів не лише у предмет розуміння, а й об’єктивацій, в об’єктні визначення власне суб’єктних життєдайних потенцій людини.

Феноменологічний підхід до буття німецької класичної філософії сприяв розгортанню започаткованих просвітниками передумов розуміння буттєвісного укорінення людини у парадигмі логіки культури. Осереддям її вона визначає екзистенціальну та соціальну свободу як етико-онтологічну цінність, свободу людини від жорсткої заданості предметних сутностей та такі соціально-культурні детермінанти буття як праця, перетворююча діяльність ,,реальної”, ,,колективно-історичної” людини (Г.Гегель).

Марксистську ж філософію, навпаки, захоплює скоріше осмислення горизонту позбуттєвого існування людини, оскільки особистісно-екзистенційне буттєвісне укорінення неможливе в умовах перевернутих соціокультурних та онтологічних цінностей і смислів, ,,не людських” обставин, як детермінант життєдіяльних актів людини.

Отже, розпочатий попередніми етапами розвитку філософії пошук метафізичної єдності у поглядах на буття людини не мав і не міг мати свого завершення, оскільки була відсутня онтологія суто людського буття. Останнє потребувало свого подальшого філософського осмислення та переосмислення у наступні часи розвитку філософії.

У другому підрозділі ,,Укорінення як онтологічна категорія і проблема сучасної філософії” подається аналіз екзистенційної парадигми буття людини з її намірами ,,антропологічного реалізму” та самоцінності людського буття обгрунтованих новою онтологією, феноменологічною методологією та екзистенціальною діалектикою. Початком нової онтології була спроба розв’язання С.К’єркегором глибинних духовних суперечностей людського екзистування як істинних коренів існування. Більш радикальні спроби створення нової онтології людського буття – це здобутки філософії ХХ століття. І незважаючи на те, що в ній філософи намагались відійти від ідеї буття як чистого мислення та замкненої у собі самості, зв’язок людського існування з трансцендентним, буттям як цілісністю об’єктивується ними лише у формі ,,при-сутності при-бутті”. Так М.Гайдеггер, підкреслюючи, що аналітика людського існування обов’язково потребує ,,стягування”, ,,центрації”, синтезу ,,онтологічної можливості буття сущого”, тим не менше ,,Dasein” визначає лише як спосіб, за допомогою якого ,,Sein” заявляє про себе. Отже, ,,Dasein” можна розглядати як ,,при-буття”, ,,буття-з-країв”, яке не може оприлюднити свою самодостатність іншим чином, ніж свідомістю, мовою.

Однак, феноменологічна методологічна налаштованість нової онтології на пошук буттєвісних коренів людського життя відіграла і продовжує відігравати у філософії значну роль, оскільки пошуки останніх за допомогою подолання відокремлення натуралізму, історицизму та суб’єктивності, як те передбачав Е.Гуссерль, не увінчуються успіхом, адже есенційно-антропоцентрична парадигма буття людини зберігається у певній мірі і сьогодні. Проте, саме на грунті феноменологічної методології, підкреслюється в підрозділі, з’являються феноменологічна етика, комунікативна етика відповідальності, сучасна ,,практична філософія” у цілому, які і стали предметом власного концептуального аналізу і оцінки їх зв’язку з досліджуваною проблемою.

Змістом останніх стає пошук можливостей узгодження висхідних принципів буття людини у світі з принципами буття самого світу на засадах етики спільної відповідальності, принципів необхідності, ціле- і смислодоцільності потреб і інтересів людини. Укорінення у бутті, отже, передбачає такий найбільш ефективний та практично виправданий засіб, як інтерсуб’єктивні комунікативні дії, що спрямовані на вільну, суверенну скоординованість екзистенціальних та соціальних актів та порозуміння у відповідності до загальнолюдських і етнонаціональних цінностей і смислів культури, які з огляду на укорінення набувають онтологічного значення, стають етично-моральною основою людського світобуття.

Другий підрозділ вміщує також думку автора про те, що екзистенційно-герменевтична категорія ,,культура себе” М.Фуко відіграла провідну роль в обгрунтуванні ідеї соціокультурної форми (способу) укорінення людини у бутті як практики творення себе у єдності зі світом, історією, культурою.

Проблемами людського світовідношення переймається і сучасна вітчизняна філософська думка, яка розглядає його як загальнозначущу онтологічно-культурну категорію, системний ,,набір” регулятивів, детермінант, цілей, потреб та інтересів людини, маючи своєю передтечею весь досвід самобутньої етноекзистенційної вітчизняної філософії.

Визначений філософією ХХ століття смисловий горизонт людської онтології, онтологічних, етичних і екзистенціальних структур буття і дозволили автору розглядати проблему укорінення людини у бутті у контексті соціокультурної парадигми як інтенційної єдності онтології, філософської антропології, етики та культури з використанням системи категорій: свобода, творчість, духовність, суверенність, відповідальність.

Першою спробою постановки і концептуального обгрунтування життєвого ствердження людини, пошуку шляхів та засобів укорінення є філософування С.Вейль, що визначає укорінення як найважливішу потребу людської душі, як обов’язок, що об’єктивується, виявляє себе у конкретних актах, діях, справах і ситуаціях, у цілісній життєвій стратегії людини, в інтерсуб’єктивності. Головними шляхами подолання знекоріненості, на думку С.Вейль, є освіта, нова організація праці та суспільного життя загалом.

Теоретико-методологічний доробок європейської та вітчизняної філософської думки ХХ століття, як свідчить його вивчення та аналіз, з одного боку, надає певні можливості для поглиблення уявлень про буттєвісність людини, з іншого ж, містить у собі те, що підсилює і актуалізує необхідність подальшої розробки концепції укорінення у єдності онтологічного, екзистенційно-ціннісного та соціокультурного аспектів.

Провідною ідеєю запропонованої в роботі концепції укорінення є розуміння альтернативної ,,при-буттю”, ,,буттю-з-країв” стилістики людського екзистування – усвідомлення і реалізація іманентно-онтологічної спроможності до укорінення як смислу існування, що одночасно є відповідним її особистісному життєвому світові і трьом рівням об’єктивного світу: природі, соціуму, системі цінностей культури. Концепція осмислюється в дисертації за допомогою таких категорій-екзистенціалів як: укорінення – знекорінення, буттєвість – позбуттєвість, ,,буття-для-себе”, ,,культура себе”, що забезпечують розуміння буття особистості як суверенного, самодостатнього, вільного і відповідального. Останнє і стало предметом обгрунтування у наступному підрозділі роботи як амбівалентного, внутрішньо суперечливого процесу творення ,,буття-для-себе”, мистецтва впорядкування існування людини у цілісному горизонті культурних практик.

У другому розділі ,,Екзистенційні виміри укорінення людини” обгрунтовується ,,укорінення” як соціокультурна категорія, екзистенціал та такий духовно-практичний феномен, що засвідчує вираз усвідомлення онтологічної спроможності вияву тенденцій збереження власної ідентичності за допомогою практичного, відповідального, вільного, суверенного втручання людини у зміст недоцільного, засобом аналізу, оцінок і співвіднесеності суперечливого, випадкового з законодоцільним та екзистенційно-, смисло- і ціледоцільним у житті з метою власної самоорганізації та самореалізації. Викладається основний зміст концепції буттєвісного укорінення людини як інтенційної єдності онтологічного, екзистенційно-ціннісного та соціокультурного (діяльнісного) підходів.

У першому підрозділі ,,Укорінення як ,,буття – для – себе” і ,,культура себе”” визначено, що методологічною основою аналізу екзистенційних вимірів укорінення, його центральною ланкою є розкриття структури, закономірностей розвитку та саморозвитку особистості. Від рівня розвинутості особистості значною мірою залежать і її суверенність, і відповідальність, і здатність до укорінення. Логіка дослідження екзистенціальних вимірів укорінення розгортається відповідно до понять ,,самість”, ,,особистість”, ,,Я” та особистісних характеристик суб’єкта укорінення у всій повноті його індивідуальних та соціальних якостей. Послідовне дотримання такої методологічної настанови дозволило дійти висновку, що основою реалізації онтологічної спроможності до укорінення є діалектична єдність достатньо зрілих форм структурного розвитку особистості, її соціально-духовної цілісності, концентрованої у понятті ,,індивідуальність” і усталеної системи саморозвитку ,,Я”, що забезпечує автономність самоздійснення у процесі укорінення.

Укорінення розглядається як інтегральний екзистенціал особистісного буття, його сутнісна основа, спрямовуючий вектор, предмет і результат самореалізації особистості. Тобто, укорінення є таким духовно-практичним феноменом, що засвідчує смисловий вираз змісту самоусвідомлення онтологічної спроможності і необхідності вияву тенденцій екзистенційного самозбереження засобом вільного, відповідального, творчого, практичного втручання людини у буття з метою власної субстанційної самоорганізації. Остання передбачає смисловий вираз змісту самоусвідомлення та виявлення екзистенціалів людського буття – свободи, творчості, відповідальності, суверенності, творення ,,буття-для-себе” як специфічно людського способу існування у рамках ,,культури себе”. Подібне ,,буття-для-себе” – відмінне від самого себе, не збігається з самим собою та дозволяє індивіду підпорядковувати самого себе як суб’єкта власного буття, але не на грунті егоцентризму, а на грунті соціальності, цінностей і смислів культури та інтерсуб’єктивності.

Укорінення як ,,буття-для-себе” і ,,культура себе” є складним, внутрішньо суперечливим діалектичним процесом єдності і взаємодії суб’єктивного та об’єктивного, імітативності (знекорінення) та істинності буття як суверенного, вільного, відповідального та самодостатнього. Формалізація та імітація реалізації іманентної спроможності до укорінення, що проявляє себе у підміні об’єктивного, законо- та смислодоцільного, оприявлюють неістинне, знекоріненне існування людини, не буття, а її виживання.

Таким чином, буттєвісне укорінення у авторській концепції постає не актом, а процесом, що передбачає діяльнісну, творчу активність людини. У цьому контексті творчість виступає основою і сутністю людського життєздійснення, рушійною силою духовно-практичного опанування світу, усвідомлення, актуалізації та об’єктивації онтологічної спроможності до екзистенційного буттєвісного укорінення у єдності двох сторін – цілеспрямовуючої (цінності, ідеали, смисли культури – належне) та результативної (суще).

Укорінення як духовно-практичний феномен, онтологічна, соціокультурна категорія та екзистенціал є: 1) розумінням ,,внутрішнього” духовного стрижня ,,зовнішньої” людини як смислоутворюючої константи буття та потреби особистісного самовизначення в умовах проблемного буття і ,,буття-з-країв”; 2) оприявленням детермінант, форм та способів екзистенційного самозбереження, співвідношення законо-, смисло- і ціледоцільного у субстанційній самоорганізації власного буття; 3) основою відмежування істинного буття як єдності бажаного, сущого та належного від ,,виживання”, імітації, профанації і конформістської формалізації життя, визначеного в дисертації поняттям ,,знекорінення”, що є однією з граней соціокультурного відчуження людини; 4) способом вияву максимальної повноти буття людини, актуалізацією і реалізацією всіх її сутнісних сил, можливостей, здібностей, смислів культури, цілей та цінностей, горизонтом особистісного темпорального простору для вияву екзистенціалів духовності, свободи, суверенності і відповідальності як ,,буття-для-себе” та ,,культури себе”.

У другому підрозділі – ,,Етноекзистенційні аспекти укорінення людини в філософії “розстріляного відродження”” – розглядається внесок вітчизняних мисленників 20-х років ХХ століття у розвиток соціально-філософської та філософсько-антропологічної думки з проблеми етноекзистенціальної ідентифікації українства взагалі та людської особистості зокрема, що сприяє постановці проблеми буттєвісного укорінення людини та намаганням вирішити її у площині ,,антропологічної онтології”. В роботі наголошується, що духовні ренесанси людства часто розпочинаються не з оновлення філософської культури, філософської парадигми, а з духовної культури взагалі, мистецтва і літератури, зокрема. Так було неодноразово в Україні, включаючи і національний духовний ренесанс 20-х років ХХ століття, що увійшов в історію національної духовної культури під назвою ,,розстріляного відродження”.

Вимогою того часу стала спроба відновити внутрішню сталість і цілісність особистості українця та подолати історичну несправедливість між сущим і належним в житті українства, підвести людину до розуміння сродності з буттям, визначити основу національної та загальнолюдської єдності: свободу, культуру, творчість, духовність, відповідальність, суверенність.

Соціокультурна національна ідентифікація суб’єкта укорінення розуміється мисленниками ,,розстріляного відродження” як індивідуально-неповторна самобутність, яка виражає себе у ментальності як світоглядно-психологічних особливостях ставлення до власного буття і буття світу. Така ідентифікація може бути визнана способом укорінення людини у бутті, складним, багатоманітним суперечливим процесом взаємодії об’єктивного і суб’єктивного, нормативного та дескриптивного, загальнолюдського та національно-культурного, а також процесом взаємовпливу певних соціальних умов ,,входження” особистості в культуру, тобто, пануючих цінностей, смислів та ідеалів, що стимулюють духовність, гідні і гуманні вчинки індивідів.

Втрата ідентичності викликає ціннісну деструкцію, неузгодженість цінностей та актуального існування індивідів, або їх повну втрату – аномію, що особливо небезпечно в масштабах нації, суспільства, оскільки такий стан є грунтом соціальних дестукцій. Втрата ідентичності людиною відкидає здатність розуміти та знаходити істинні буттєвісні смисли.

Твори видатних філософуючих діячів культури ,,розстріляного відродження” (М.Хвильового, В.Винниченка, П.Тичини, В.Підмогильного, О.Довженка, В.Петрова та інших), наголошується в підрозділі, не лише сприяли формуванню нових філософських ідей та сенсожиттєвих цінностей, ідентифікації особистості, а й репрезентували українській людині ХХ століття ,,індивідуальну гіпотезу буття”, налаштовуючи її на світоглядне і духовне прозріння в умовах об’єктивно і суб’єктивно загострених соціокультурних та екзистенційних проблем, спрямовуючи на національне духовне і культурне відродження.

У цілому ж самобутність погляду вітчизняних філософів ,,розстріляного відродження” на проблему буття української людини визначається переважно як етноекзистенційне та, подекуди, персоналістично-кордоцентричне філософування, яке корелює зі змістом поданої концепції буттєвісного укорінення когерентністю таких смисложиттєвих цінностей та екзистенціалів як ,,духовна суверенність”, свобода, ,,сродність”, ,,відповідальне серце”, що є онтологічними засадами екзистування, недотримуючись яких, людина в процесі творення суверенної (національної) ,,культури себе”, ,,буття-для-себе” опиняється в тенетах духовно-практичної інволюції.

ОСНОВНІ РЕЗУЛЬТАТИ ТА ВИСНОВКИ ДОСЛІДЖЕННЯ

У висновках, разом з означенням окремих актуальних аспектів подальшої розробки проблеми, поглиблення, обгрунтування її теоретичного та практичного значення, підводяться підсумки проведеного дослідження, які в узагальненому вигляді репрезентовані елементами наукової новизни, що виносяться на захист. В результаті науково-теоретичного та методологічного аналізу найбільш суттєвих підходів до проблеми буття людини в історії становлення та розвитку європейського та вітчизняного філософського дискурсу визначені ті з них, які сприяли постановці та розгляду проблеми буттєвісного укорінення людини.

Авторська концепція буттєвісного укорінення людини дозволяє, по-перше, зрозуміти особливості усвідомлюючої діяльності і поведінки людини по відношенню до ,,добра” і ,,зла” у відповідних життєвих ситуаціях. В одних випадках вибір лінії поведінки може розглядатися як позитивна визначеність буття особистості адекватна реальності, в інших – як відхилення від норм, принципів моралі, як імітація та пристосовництво (конформізм) – як прояв знекорінення. По-друге, ця концепція забезпечує розуміння смислу діалектики процесу укорінення як взаємодії і взаємозв’язку загального та ситуативного, сущого і належного, можливого і дійсного, адаптивного і безумовного, суб’єктивного і об’єктивного, існування і сутності людини. По-третє, стає можливим розглядати людське буття як вірогідний процес, де є моральна, духовна спрямованість суб’єкта укорінення, є тенденція завбачення і життєві виключення та компроміси. По-четверте, авторська концепція сприяє розкриттю смислової навантаженості контекстів екзистенційної реалізації спроможності до укорінення, їх семантики, механізмів прямої та зворотної детермінації ,,вживання” людини у буття. Крім того, створена концепція оприлюднює інваріантні екзистенціали-цінності людини: творчість, свободу,