Львівський національний університет імені Івана Франка

Дмитерко Олег Миколайович

УДК 94:329.17.019.5 ](477+4-11)”1944-1954”

ПРОПАГАНДИСТСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ОУН І УПА

В 1944-1950-Х РОКАХ

Спеціальність 07.00.01 – Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Львів – 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії Національного університету „Острозька академія” Кабінету Міністрів України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Трофимович Володимир Васильович, Національний університет „Острозька академія”, завідувач кафедри історії.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Крупський Іван Васильович, Львівський національний університет імені Івана Франка, професор кафедри радіомовлення і телебачення

кандидат історичних наук, доцент Бухало Гурій Васильович, Рівненський інститут слов’янознавства, доцент кафедри українознавства.

Провідна установа: Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, відділ новітньої історії.

Захист дисертації відбудеться “15” грудня 2004 р. о 13 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К.35.051.12 Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79000, м.Львів, вул. Університетська, 1.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (79000, м.Львів, вул. Драгоманова, 5).

Автореферат розісланий “14” листопада 2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук О.М.Сухий

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Тривалий час підпорядкування історичної науки інтересам радянської комуністичної ідеології унеможливлювало об’єктивне дослідження українського національно-визвольного руху 1940-1950-х років. Водночас він був одним з найпотужніших і наймасовіших європейських рухів опору ХХ ст., який протягом десятиліття протистояв радянській тоталітарній системі. Це зумовлює необхідність всебічного і адекватного відображення боротьби Організації Українських Націоналістів і Української Повстанської Армії у вітчизняній історіографії. Вирішення цього завдання буде неможливим без дослідження пропаганди ОУН і УПА, яка була одним з основних напрямків їх діяльності.

Проблема має також неабияку суспільно-політичну значимість, оскільки діяльність Організації Українських Націоналістів і Української Повстанської Армії сприймається в українському суспільстві неоднозначно. Під впливом багаторічної радянської пропаганди частина населення України продовжує сприймати ОУН і УПА як „бандитів”, а не борців за незалежність України. Цей фактор є однією з перешкод на шляху консолідації української нації, яку необхідно якнайшвидше подолати. До цього повинні долучитися і владні структури, які на основі представлених їм результатів всебічного і об’єктивного дослідження повинні, нарешті, визначитися зі статусом ОУН і УПА, що відповідав би справжньому характеру їх діяльності, і відновити історичну справедливість.

Зв’язок роботи з науковими програмами. Дисертаційне дослідження пов’язане з науково-дослідницькою роботою з історії України, яка проводиться кафедрою історії Національного університету „Острозька академія”, а також відповідає його навчальним програмам.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є вивчення і відтворення цілісної картини пропагандистської діяльності Організації Українських Націоналістів і Української Повстанської Армії як однієї з основних форм боротьби проти радянського тоталітарного режиму в 1944 – 1950-х роках.

Для реалізації поставленої мети дисертант поставив перед собою наступні завдання:

- проаналізувати стан наукової розробки проблеми та джерельну базу дослідження;

- дослідити процес становлення та трансформацію організаційних структур пропагандистського апарату ОУН і УПА, визначити їх функції та повноваження;

- охарактеризувати основні напрямки пропагандистської діяльність, визначити їх значення у загальному контексті боротьби за національне визволення;

- розкрити форми та методи пропаганди, визначити їх характерні риси, переваги та недоліки, масштаби застосування.

Об’єктом дослідження є український національно-визвольний рух в 1944-1950-х роках.

Предмет дослідження – пропагандистська діяльність ОУН і УПА в означений період.

Теоретико-методологічна основа дослідження – загальнонаукові принципи історизму, об’єктивності, науковості. Для розв’язання поставлених завдань дисертант використовував проблемно-аналітичний, тематико-хронологічний, описовий, ретроспективний метод, а також метод аналізу та синтезу.

Хронологічні межі роботи охоплюють період від 1944 р. до середини
1950-х рр., тобто від вступу Червоної армії на територію Західної України і до фактичного придушення радянською тоталітарною системою опору збройного підпілля.

Географічні рамки - головним чином західні області УРСР (за тодішнім адміністративним поділом – Волинська, Дрогобицька, Львівська, Рівненська, Станіславська, Тернопільська та Чернівецька) – території, найбільше охоплені боротьбою ОУН і УПА, а також окремі райони Білорусії, Польщі, Чехословаччини та Румунії, по яких здійснювали рейди відділи УПА.

Наукова новизна дисертації полягає, насамперед, у комплексному дослідженні пропагандистської діяльності ОУН і УПА. У наукових працях, присвячених українському національно-визвольному рухові 1940-1950-х рр. ця проблема розглядалася значною мірою фрагментарно, у загальному контексті діяльності ОУН і УПА, причому основна увага зосереджувалася на змістові пропаганди. Натомість, дисертант вперше у вітчизняній історіографії виділив дану проблему як окрему і здійснив спробу створити цілісну картину пропагандистської діяльності ОУН і УПА в 1944-1950-х рр. Вперше основна увага зосереджується на організаційному аспекті „психологічної війни” Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії проти радянського режиму, що певним чином заповнює прогалину в історіографії. Відповідно питання становлення і розвитку пропагандистського апарату, напрямків пропаганди, форм і методів її ведення висвітлюються глибше і повніше, ніж це було зроблено раніше. Залучення до наукового обігу нових і маловідомих архівних матеріалів дало можливість суттєво доповнити, а в дечому і переглянути існуючі погляди, а також узагальнити науковий доробок вітчизняної та зарубіжної історіографії щодо даної проблеми.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що основні положення дисертаційного дослідження, нагромаджений в ньому фактичний і теоретичний матеріал можуть бути використані під час написання загальних праць з новітньої історії України, для подальших наукових розробок питань, пов’язаних з діяльністю українського національно-визвольного руху
1940-1950-х рр., в тому числі для опрацювання об’єктивного висновку і прийняття остаточного рішення щодо статусу ОУН і УПА, а також ветеранів цих організацій. Матеріали дисертації стануть суттєвим доповненням при підготовці лекційних курсів і навчально-методичних посібників і рекомендацій у системі освіти.

Апробація результатів дисертації. Дисертація обговорювалася на засіданнях кафедри історії Національного університету „Острозька академія”, на засіданнях кафедри історичного краєзнавства Львівського національного університету імені Івана Франка. Основні положення дисертації викладені у виступах на науково-практичній конференції „Український національний рух: історія і сучасність (до 60-річчя Української Повстанської Армії) (Острог, 2002 р.), VI Міжнародній науковій історико-краєзнавчій конференції „Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях у 20-50-х роках ХХ століття”, присвяченій 60-річчю Української Повстанської Армії (Дрогобич, 2002 р.), міжнародній науковій конференції „Українсько-польський конфлікт на Волині в роки Другої світової війни: генезис, характер, перебіг і наслідки” (Луцьк, 2003 р.), щорічній науково-практичній конференції „Соціально-економічна ефективність державного управління: теорія і практика” (Львів, 2003 р.), науково-практичній конференції „Ефективність державного управління в контексті європейської інтеграції” (Львів, 2004 р.), а також шести публікаціях.

Структура та обсяг дисертації. Структура дисертації побудована за проблемно-аналітичним методом і складається зі вступу, п’яти розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Повний обсяг дисертації – 218 сторінок, із них 200 сторінок основного тексту. Список використаних джерел і літератури містить 315 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначена мета, основні завдання, об’єкт і предмет дослідження, територіальні та хронологічні рамки, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі – „Історіографія та джерела дослідження” – проаналізовано рівень наукової розробки теми та джерельну базу.

Науковий доробок з проблеми діяльності Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії представлений значною кількістю праць досить різного, часто навіть прямо протилежного характеру. Причини такої полярності лежать не стільки в науковій, скільки в ідеологічній площині – в її основі не інтереси науки, прагнення об’єктивного дослідження і з’ясування істини, а протистояння ідеологій.

Першу групу становлять праці радянського періоду, в яких український національно-визвольний рух 1940-1950-х років трактувався не інакше, як породження нацистів й інструмент для реалізації їх інтересів, а після розгрому гітлерівської Німеччини - як маріонетка в руках спецслужб імперіалістичних держав для здійснення антирадянської діяльності. На підтримку цієї концепції видавалося чимало праць, головне завдання яких полягало у викритті „банд українських буржуазних націоналістів”. Серед них можна відзначити роботи В. Бєляєва та М. Рудницького, В. Чередниченка, К. Дмитрука, С. Даниленка, В. Масловського Бєляєв В., Рудницький М. Під чужими прапорами. – К., 1956; Чередниченко В.П. Анатомія зради. – К., 1978; Дмитрук К.Є. Безбатченки. – К., 1980; Дмитрук К.Є. Приречені. – Львів, 1981; Даниленко С.Т. Дорогою ганьби і зради. – К., 1972; Масловський В. З ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни. – М, 1999. та ін.

Однак, незважаючи на доволі значну кількість подібної літератури, питання пропагандистської діяльності ОУН і УПА на її сторінках практично не висвітлене. Радянські автори, в першу чергу з ідеологічних міркувань, намагалися його уникати, обмежуючись традиційними для тогочасної історичної науки штампами.

Цілковиту протилежність радянській історіографії становлять праці представників української діаспори. Часто написані безпосередніми учасниками визвольних змагань, вони містять значно більше об’єктивної інформації про боротьбу Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії.

В першу чергу варто відзначити П. Мірчука та Л. Шанковського, які є авторами цілої низки праць з історії українського національно-визвольного руху. Мірчук П. Нарис історії ОУН. – Мюнхен – Лондон – Нью-Йорк, 1968. – Т.1; Мірчук П. Українська Повстанська Армія 1942-1952. – Б/м, 1953; Шанковський Л. Українська Повстанча Армія// Історія Українського війська. – Вінніпег, 1953. – С.634 – 793; Шанковський Л. У.П.А. та її підпільна література. – Філадельфія, . Однак, маючи безсумнівну перевагу над працями радянських істориків, роботи П. Мірчука та Л. Шанковського не позбавлені недоліків, що зменшують їх наукову цінність. Це, зокрема, яскраво виражена приналежність авторів до бандерівської фракції ОУН, що наклало значний відбиток суб’єктивізму на їх доробок. Характерним є прагнення авторів показати діяльність УПА в якнайкращому світлі, замовчуючи недоліки та невдачі. Загалом українській еміграційній історіографії притаманний значний суб’єктивізм, зумовлений приналежністю авторів до того чи іншого угруповання (зокрема, бандерівців чи мельниківців), їх політичними вподобаннями. Якщо П. Мірчук, Л. Шанковський є представниками бандерівського табору, то позицію мельниківців відстоювали у своїх працях Я.Гайвас, З. Книш, В. Верига, Д. Квітковський та ін. Гайвас Я. Коли кінчалася епоха. – На чужині, 1964; Верига В. Втрати ОУН в часи Другої світової війни. – Торонто, 1991; Квітковський Д. Боротьба за українську ідею. – Детройт – Нью-Йорк, 1993; Книш З. Становлення ОУН. – К., 1994. Загалом, попри свій суб’єктивізм, праці представників української діаспори були фактично першим джерелом, з якого широкий загал українського суспільства міг одержати більш-менш достовірну інформацію про український національно-визвольний рух 1940-1950-х рр.

Новий етап дослідження історії ОУН і УПА розпочався після відновлення незалежності України. Вітчизняні історики отримали можливість працювати з недоступними раніше архівними фондами, внаслідок чого з’явився ряд узагальнюючих робіт з даної проблематики. Це, насамперед, роботи Ю. Киричука, А. Кентія, А. Русначенка та ін. Киричук Ю. Нариси з історії українського національно-визвольного руху 40-50 років ХХ століття. – Львів, 2000; Киричук Ю. Український національно-визвольний рух 40-50-х років ХХ століття: ідеологія та практика. – Львів, 2003; Кентій А. Українська Повстанська Армія в 1944-1945 рр. – К., 1999; Кентій А. Нарис боротьби ОУН-УПА в 1946-1956 рр. – К., 1999; Русначенко А. Розумом і серцем. – К., 1999; Русначенко А. Народ збурений. Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940-50-х роках. – К., 2002. Не можна обминути увагою колективну працю „Проблема ОУН-УПА: попередня історична довідка”, серед авторів якої А.Кентій, С.Кульчицький, О.Лисенко, В.Сергійчук Проблема ОУН-УПА: попередня історична довідка/ НАН України. Інститут історії. Відп. ред. С.В.Кульчицький. – К., 2000.. Однак пропагандистська діяльність ОУН і УПА висвітлюється в цих працях певною мірою фрагментарно, причому основна увага акцентується на змістові пропаганди.

Значний інтерес становлять праці Я.Дашкевича, С.Макарчука, Ю.Сливки, Ю.Шаповала Дашкевич Я. Штрихи до політичного портрету Романа Шухевича: Есе// Україна в минулому. – Київ – Львів, 1995. – Вип.7. – С.60-66; Макарчук С. Радянські методи боротьби з ОУН і УПА. 1944-1945 рр.// Українська Повстанська Армія у боротьбі проти тоталітарних режимів. – Львів, 2004. – С.210-224; Сливка Ю. У пошуках історичної правди// Українська Повстанська Армія у боротьбі проти тоталітарних режимів. – Львів, 2004. – С.5-13; Шаповал Ю. Війна після війни// Українська Повстанська Армія у боротьбі проти тоталітарних режимів. – Львів, 2004. – С.184-201.. У контексті актуальної сьогодні проблеми тероризму розглядають діяльність ОУН і УПА автори колективної праці „Політичний терор і тероризм в Україні. ХІХ – ХХ ст. Історичні нариси”.Політичний терор та тероризм в Україні. ХІХ – ХХ ст. Історичні нариси ? Д.В.Архієрейський, О.Г.Бажан, Т.В.Бикова та ін. Відповід. ред. В.А.Смолій. – К., 2002. Рейди УПА територією Чехословаччини, в тому числі і їх пропагандистський аспект, розглядає у своїй монографії В. В’ятрович В’ятрович В. Рейди УПА теренами Чехословаччини. – Торонто; Львів, 2001.. На широкій джерельній базі ґрунтується дослідження О.Клименка, присвячене грошовим документам ОУН і УПА – бофонам, які, крім основної - фінансово-господарської, виконували неабияку пропагандистську функцію. Клименко О.Грошові документи ОУН (бофони) 1939-1952 років. – Тернопіль, 1999.

Окремі аспекти розглядуваної теми відображені у працях Г. Бухала, Г. Дем’яна, В. Деревінського, В. Мороза, Ю. Романишина, М. Романюка, О. Стасюк, І. Цепенди та ін. Бухало Г. Видання УПА (1941-50-ті рр.) // Українська періодика: історія і сучасність: Тези першої конференції по періодиці. – Львів, 1993. – С. 83-86; Дем’ян Г. Українські повстанські пісні 1940-2000 років (історико-фолькльористичне дослідження). – Львів, 2003; Деревінський В. Агітаційно-пропагандивна діяльність ОУН і УПА під час виборів до Верховної Ради СССР у 1946 році// Визвольний шлях. Суспільно-політичний, науковий і літературний місячник. – 2001.- Кн.12. – С.64-71; Мороз В. Структура референтури пропаганди ОУН на Дрогобиччині (1944-1950-і рр. )// Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Спецвипуск. – Дрогобич, 2002. – С.188-198; Мороз В. Підпільна Українська Інформаційна Служба// Визвольний шлях. – 2001. – Кн.6. – С.65-72; Мороз В. Правдиве слово “Афродити”// Шлях перемоги. – №19 (2297). – 13 травня 1998 року. – С.6; Стасюк О. Видавнича діяльність ОУН на українських землях у 1944-1950-х роках// Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 2002. – Вип.37. – Част.2: Документи та матеріали. Рецензії та огляди. Наукове життя. – С.173-189; Стасюк О. Підпільні видання ОУН-УПА (40-50-ті рр.)// Українська періодика: історія і сучасність. – Львів; Житомир, 1994. – С.70-74; Романишин Ю. Преса УПА за незалежність Української держави (1940-1950 рр.)// Українська періодика: історія і сучасність. – Львів, 2000. – С.183-189; Романюк М. Селянське питання в повстанських листівках// Визвольний шлях. – 2001. – Кн.9. – С.49-65; Цепенда І. Невідомий документ з питань пропагандистської діяльності ОУН-УПА// Архіви України. – 1999. - №1-6. – С.143-147.

Праці перерахованих вище дослідників характеризуються прагненням об’єктивно дослідити діяльність ОУН і УПА, визначити їх роль у боротьбі за Українську державу, звільнити цю сторінку вітчизняної історії від ідеологічних штампів та фальсифікацій, породжених радянською історіографією. Однак окремі „дослідники” і далі продовжують „творити” у кращих її традиціях. Яскравим прикладом таких „досліджень” є праця В.Поліщука „Гірка правда. Злочинність ОУН-УПА” Поліщук В. Гірка правда. Злочинність ОУН-УПА. (Сповідь українця). – Донецьк, 1996..

Діяльність ОУН і УПА викликає неабияке зацікавлення і в зарубіжних дослідників. Чималу кількість праць їй присвятили польські автори. Щоправда, частина з них написана в дусі радянської історіографії. Szczesniak A.B., Szota W.Z.Droga do nik№d.- Warszawa, 1973; Gerhard S. Јuny w Bieszczadah. – Lublin, 1970. Більш об’єктивними, хоча і не позбавленими тенденційності, є дослідження Г. Мотики та Р. Внука, Ч. Партача, Р. Тожецького Torzecki R. Polacy i Ukraiсcy. – Warszawa, 1993; Pratacz Cz. Proґby porozumienia polsko-ukraiсskiego na terenie Kraju w latah II woiny њwiatowei// Polska-Ukraina: trudne pytania. Materialy VI miкdzynarodowego seminarium historycznego. – Warszawa, 2000. – S.17-52; Motyka G., Wnuk R. Pany i rezuny. Wspoґlpraca AK-WiN i UPA. 1945-1947. – Warszawa, 1997. . Відверто антиукраїнський характер мають праці Е. Пруса. Prus E. Heroji z pod znaka tryzuba. – Wasrszawa, 1985; Prus E. Atamania UPA. – Warszawa, 1988.

Серед праць російських авторів можна відзначити дослідження М. Семиряги, присвячене проблемі колабораціонізму. Семиряга М. Коллаборационизм. Природа, типология и проявления в годы Второй мировой войны. – М, 2000. Значну увагу автор приділив діяльності ОУН і УПА. В Мінську побачила світ монографія С. Ткаченка „Повстанческая армия: тактика борьбы”. Ткаченко С. Повстанческая армия: тактика борьбы. – Минск, 2000. Автор аналізує тактику боротьби повстанської армії на прикладі УПА. При цьому значну увагу приділено пропагандистській діяльності, яку С. Ткаченко розглядає з точки зору сучасної військової науки, тобто як „психологічну війну”.

Англомовна історіографія проблеми представлена в першу чергу працею Дж. Армстронга „Український націоналізм”, в якій основну увагу зосереджено на ідеології українського визвольного руху. Armstrong J.A. Ukrainian nationalism. – Englewood, Colorado, 1990. Цікавими є роботи іншого американського дослідника – Джефрі Бердза, який, на відміну від попереднього автора, широко використовував матеріали українських та російських архівів, що суттєво підвищило наукову цінність його праць. Burds Jeffrey. Agentura: Soviet Informants’ Networks and the Ukrainian Rebel Underground in Galicia 1944-1948// Eastern European Policy and Society (EEPS). – Vol.1. – Number 1 (winter 1997). – P.89-130; Burds Jeffrey The Early Cold War in Soviet Western Ukraine, 1944-1948 // The Carl Beck Papers in Russian and East European Studies, Number 1505. – Pittsburgh, 2001. – 69 p. Таким чином, аналіз доробку вітчизняної та зарубіжної історіографії засвідчує відсутність окремого наукового дослідження, присвяченого пропагандистській діяльності ОУН і УПА.

Джерельна база дослідження. Значний масив документів, що мають безпосереднє відношення до пропагандистської діяльності ОУН і УПА знаходиться у Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України (ЦДАВОУ). Це, в першу чергу, фонд 3833 „Крайовий провід ОУН на українських землях”. Виявлено чимало матеріалів організаційного та навчального характеру – інструкцій, наказів, розпоряджень, звітів, навчальних програм для підготовки кадрів, - які проливають світло на організацію пропагандистської діяльності. Значну частину становлять безпосередньо пропагандистські матеріали – листівки, брошури, пресові видання, окремі статті.

Велику кількість аналогічних за характером документів виявлено у Державному архіві Служби Безпеки України у місті Києві. Насамперед мається на увазі „Збірка документів про структуру і характер антирадянської діяльності ОУН-УПА” – справи 372, 376, 398.

У дисертації використані також матеріали Центрального державного архіву громадських об’єднань України, зокрема фонду (Центральний Комітет Комуністичної партії України). Частина матеріалів знаходиться в державних обласних (колишніх партійних) архівах. В першу чергу це стосується Державного архіву Львівської області, у фондах якого виявлено значну кількість як радянських, так і трофейних документів, пов’язаних з пропагандою ОУН і УПА: повідомлення радянських партійних та каральних органів про здійснення пропагандистських акцій, матеріали для підготовки пропагандистів, звіти, пропагандистська література. Дисертантом опрацьовано також фонди Державного архіву Рівненської області, Державного архіву Івано-Франківської області, Державного архіву Волинської області, Державного архіву Тернопільської області.

Автор використовував також документи Центрального державного історичного архіву України в м. Львові, а також документи і матеріали, що зберігаються у фонді Болехівського краєзнавчого музею (м. Болехів, Івано-Франківська область).

Поряд з архівними джерелами в дисертації широко використовувалися збірники опублікованих документів і матеріалів. До них належать „Літопис Української Повстанської Армії” та „Літопис УПА: Нова серія”, „Літопис нескореної України”, „Депортації. Західні землі України кінця 30-х – початку 50-х рр.” Літопис Української Повстанської Армії. – Торонто, 1987. – Т.3; 1989. – Т.4; 1985. – Т.10; 1989. – Т.12; 1990. – Т.18; Літопис УПА: Нова серія. – Київ; Торонто, 1995. – Т.1; 1999. – Т.2; 2002. - Т.4; Літопис нескореної України: В 2 кн. – Львів, 1993. – Кн.1; Львів, 1997. – Кн.2; Депортації. Західні землі України кінця 30-х – початку 50-х рр.: У 2 т. – Львів, 1996. – Т.1; 1998. – Т.2. . Два збірники документів і матеріалів - „ОУН-УПА в роки війни: Нові документи і матеріали” Сергійчук В ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. – К., 1996. та „Десять буремних літ. Західноукраїнські землі у 1944-1953 рр.” Сергійчук В. Десять буремних літ. Західноукраїнські землі у 1944-1953 рр.: Нові документа і матеріали. – К., 1998. упорядкував і видав В. Сергійчук. Цікаві документи, які дають уявлення про організацію діяльності та функціонування пропагандистських служб ОУН і УПА, вміщено у збірнику „ОУН і УПА на терені Польщі (1944-1947 рр.)”, автором якого є Ю.Шаповал. Шаповал Ю. ОУН і УПА на терені Польщі (1944-1947 рр.): Збірник документів. – К., 2000. Окремі матеріали, що стосуються пропагандистської діяльності ОУн і УПА, вміщено у дослідженні І.Біласа. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні (1917-1953): У 2 кн. – К., Либідь, 1994. – Кн.2.

У процесі написання роботи автор використовував також тогочасну періодику, в першу чергу видання ОУН і УПА („Ідея і Чин”, „До зброї”, „Повстанець”, „Чорний Ліс”, „Революціонер-пропагандист”, „Шлях перемоги”, „До чину” та ін.), а також радянську пресу.

Цінним джерелом до вивчення даної проблеми є мемуаристика. Загалом вона представлена значною кількістю спогадів безпосередніх учасників визвольної боротьби 1940-1950-х рр. Серед них можна виділити спогади М. Савчин Савчин М. Тисяча доріг. (Спогади)// Літопис Української Повстанської Армії. – Торонто – Львів, 1995. – Т.28. , С. Хріна Хрін С. Зимою в бункері. Спогади-хроніка. 1947/48. – Б/м, 1950. , Д.Квітковського Квітковський Д. Боротьба за українську ідею. – Детройт – Нью-Йорк, 1993., Ю. Борця Борець Ю. З найкращими. – К., 1992..; Борець Ю. У вирі боротьби. Спогади учасника повстанської боротьби (1941-1948). – К., 1993., Д. Куп’яка Куп’як Д. Спогади не розстріляного. – Львів, 1993. , В. Макара Макар В. Бойові друзі: Спомини: У 2 т. – Торонто, 1980. – Т.1; 1993. – Т.2., І. Йовика Йовик І. Нескорена армія. – К., 1995., збірки спогадів „В рядах УПА” В рядах УПА: Збірка споминів був. вояків Української Повстанської Армії. – Нью-Йорк, 1957., „У боротьбі за волю – під бойовими прапорами УПА” У боротьбі за волю – під бойовими прапорами УПА. – Авгсбург, 1949.. Серед тих, хто брав участь у придушенні українського визвольного руху 1940-1950-х років, можна відзначити спогади Г. Саннікова Санников Г. Большая охота. Разгром вооруженного подполья в Западной Украине. – М., 2002. та П. Судоплатова Судоплатов П. Разведка и Кремль. Записки нежелательного свидетеля. – М., 1996. . Однак, використовуючи подібну літературу, потрібно мати на увазі її суб’єктивність і критично підходити до викладених фактів та їх інтерпретації. Водночас це література, що передає дух того часу, атмосферу напруженої боротьби, яка поглинула тисячі людських доль.

Автор використовував також спогади безпосередніх учасників визвольної боротьби 1940-50-х років, записані під час особистих зустрічей. Це спогади колишнього працівника Станіславського обласного осередку пропаганди С. Чекалюка, колишньої друкарки технічної ланки при цьому ж осередку Т. Сидоренко, а також одного з чільних діячів визвольного руху Голови Проводу ОУН в Україні, Головного командира УПА, Голови Генерального Секретаріату УГВР В. Кука. В цілому наявна джерельна база є достатньою для виконання поставленого завдання.

У другому розділі – „Організаційні засади пропагандистської діяльності ОУН і УПА” - аналізуються теоретичні та організаційні засади пропагандистської діяльності Організації Українських Націоналістів і Української Повстанської Армії, визначаються основні форми та напрямки ведення пропаганди та її значення в боротьбі за самостійну Українську державу, досліджується становлення та розвиток структури пропагандистського апарату.

У першому підрозділі – „Становлення і розвиток пропагандистського апарату” - дисертант простежив процес створення та розбудови пропагандистського апарату ОУН і УПА, акцентуючи увагу на тому, що він відбувався одночасно із становленням організованого українського націоналістичного руху. П ропаганда ідеї незалежної Української держави, залучення до боротьби за неї якомога ширших кіл населення були одними з центральних завдань, які стояли перед українськими націоналістичними організаціями. Саме тому в структурі створеної у 1920 р. Української Військової Організації одне з центральних місць посідала саме політична або пропагандивна референтура. Згодом аналогічні структури з’явилися у складі створеної у січні 1929 р. Організації Українських Націоналістів. У дослідженні визначено розподіл повноважень між різними референтурами, які мали відношення до пропагандистської діяльності, простежено їх розвиток.

Автор доводить, що на 1944 р., тобто на час приходу на територію Західної України радянських військ, пропагандистський апарат ОУН і УПА був вже цілком сформований, мав чітку і розгалужену структуру. Особливо важливо звернути увагу на тісний зв’язок відділів політвиховання УПА та референтури пропаганди ОУН. Поряд з цим дисертант відзначає, що широкомасштабні бойові дії, що точилися на території, охопленій рухом ОУН і УПА, спричинили значні втрати кадрів та руйнування (часто доволі серйозні) організаційної структури.

Дисертант розглядає динаміку розвитку пропагандистського апарату, акцентуючи увагу на його трансформації відповідно до нових умов боротьби, в яких український визвольний рух опинився після відновлення на території Західної України радянської влади. Важливо відмітити, що крім референтури пропаганди ОУН та апарату політвиховників УПА, які безпосередньо відповідали за пропагандистську діяльність, до неї по можливості залучалися інші структури підпілля, зокрема Служба Безпеки, Український Червоний Хрест. А загалом пропагандою визвольних ідей повинні були займатися всі члени ОУН та вояки УПА.

У другому підрозділі – „Організація пропагандистської діяльності” - відзначено, що організація діяльності розгалуженого пропагандистського апарату ОУН і УПА була побудована на доволі високому рівні і включала в себе цілий комплекс питань, пов’язаних з розподілом повноважень та функцій, керівництвом та контролем за здійсненням пропагандистської діяльності, підбором та підготовкою кадрів та ін.

У роботі детально проаналізовано розподіл функцій і повноважень на кожному щаблі організаційної структури пропагандистського апарату. Завдання, які покладалися на осередки пропаганди різних рівнів та їх керівників, можна умовно поділити на декілька основних напрямків: підготовка кадрів; забезпечення необхідними матеріалами, що можуть бути використані в пропаганді (опрацювання пропагандистських статей на актуальні теми і т.д.); безпосередньо пропагандистська робота серед населення і, нарешті, контроль за її веденням. Залежно від рівня осередку, той чи інший напрямок діяльності був для нього пріоритетним. Осередки вищого рівня (крайові) визначали напрямки роботи низовим ланкам, займалися забезпеченням їх необхідними пропагандистськими матеріалами, проводили вишколи і контролювали дії нижчих щаблів. Середня ланка - окружні, повітові (згодом надрайонні) - займалася в основному підготовкою кадрів та контролем. Основний тягар пропагандистської роботи серед населення несла нижча ланка – масові та районні пропагандисти.

Загалом діяльність референтури пропаганди будувалася на основі різного роду директивних документів. Їх умовно можна поділити на загальні (інструкції, вказівки) та конкретні (наказ, розпорядження, доручення). Політвиховники УПА необхідні матеріали одержували від референтів пропаганди ОУН відповідного терену.

Розглядаючи організацію діяльності пропагандистського апарату, дисертант проводить порівняльний аналіз інструктивних матеріалів і звітів, що дає можливість створити більш об’єктивну картину. Такий аналіз дозволяє стверджувати, що далеко не завжди пропагандистська робота була організована відповідно до вимог інструкцій та вказівок. Основна причина такої невідповідності – перманентний брак кваліфікованих кадрів. Особливо гостро це відчувалося на нижчих щаблях. Дисертант доводить, що цей фактор вкрай негативно відображався на інтенсивності та ефективності пропаганди роботи серед населення.

Одним з основних шляхів вирішення цієї проблеми була підготовка відповідних фахівців. У дисертації автор наводить навчальні програми, аналізує їх зміст, форми та методи підготовки кадрів.

Велика увага приділялася контролю праці осередків пропаганди. Він забезпечувався двома основними шляхами – через організацію суворої звітності та через інспекторські перевірки окремих теренів. Питання звітності, як свідчать документи з середовища підпілля, було одним з центральних у системі організації діяльності осередків пропаганди ОУН. Найефективнішим способом перевірки роботи окремого осередку були своєрідні інспекторські перевірки референтами пропаганди вищого рівня. У структурі референтури пропаганди існувала система заохочень та покарань. В цілому дисертант робить висновок про досить високий рівень організації діяльності пропагандистського апарату, завдяки чому українському національно-визвольному рухові вдавалося тривалий час вести ефективну „психологічну війну” проти радянської тоталітарної системи.

У третьому підрозділі – „Теоретичні засади, форми та методи ведення пропаганди” - дисертант аналізує теоретичні основи пропаганди, визначаючи, що саме вкладалося в зміст цього поняття, на які види поділяли пропаганду теоретики з середовища українського визвольного руху. Найважливіше завдання пропаганди вони вбачали у пробудженні і підтримці серед українського народу національної свідомості у всіх її формах. Для здобуття держави необхідно було весь народ залучити до національно-визвольних змагань, викликати у нього любов до свого народу і ненависть до окупанта.

Автор аналізує основні напрямки, за якими здійснювалася пропагандистська діяльність ОУН і УПА в 1944-1950-х рр. Серед них можна виділити пропаганду в Червоній армії, поширення визвольних ідей серед східноукраїнського населення, пропагандистську кампанію проти колективізації та ін. Стратегічне значення для українського визвольного руху мала пропагандистська робота серед молоді. Поряд з означеними вище напрямками, робота за якими носила постійний характер, існували і такі, які були актуальними протягом певного періоду. Їх можна назвати тимчасовими і вони, як правило, були пов’язані з конкретними подіями. Яскравим прикладом такого тимчасового напрямку була пропагандистська кампанія, спрямована на зрив виборів до Верховної Ради СРСР 10 лютого 1946 року.

Окремим напрямком пропагандистської діяльності ОУН і УПА було поширення правдивої інформації про український визвольний рух та його ідеї за межами України. В основі цієї роботи лежала концепція національних революцій та створення єдиного фронту боротьби поневолених народів проти більшовицького режиму. З цією метою відділи УПА здійснювали рейди за межі України – у Білорусію, Чехословаччину, Польщу, Румунію, в Західну Європу.

У третьому розділі – „Усна пропаганда” - характеризується одна з основних форм пропагандистської роботи ОУН і УПА. Дисертант відзначає, що підпільне становища ОУН і УПА вимагало використання доступних і водночас ефективних форм цього виду роботи. В цьому плані однією з найперспективніших форм була усна пропаганда – вона не вимагала використання якихось технічних засобів, давала можливість перебувати у безпосередньому контакті з населенням і швидко реагувати на його запити і потреби. З огляду на її важливість було створено окремий апарат інструкторів-пропагандистів, на яких покладалося ведення масової усної пропаганди. Дисертант детально аналізує його структуру та функції.

У першому підрозділі – „Організація та методика” – відзначено, що використання усної пропаганди вимагало володіння ораторським мистецтвом, знання людської психології та інших якостей. Тому до інструкторів-пропагандистів висувалися певні вимоги щодо їх інтелектуального рівня та особистих якостей, необхідних для ефективного ведення пропаганди. Велика увага приділялася забезпеченню їх необхідними методичними матеріалами.

Аналізуючи вимоги методичних та інструктивних матеріалів щодо мови пропагандистів, змісту їх промов, зовнішнього вигляду, необхідності врахування психологічних аспектів, дисертант відзначає, що реалізувати їх на практиці вдавалося не завжди. Пов’язано це знову ж таки з нестачею кваліфікованих і часто низьким рівнем наявних кадрів, а також складними умовами, в яких доводилося працювати масовим усним пропагандистам. Поряд з цим аналіз методичних розробок щодо застосування усної пропаганди свідчить про ґрунтовний підхід до організації пропагандистської діяльності, прагнення піднести її якісний рівень та домогтися якомога більшої ефективності.

На основі численних пропагандистських звітів дисертант робить висновки про наявність тенденції до зменшення розмаху та інтенсивності усної пропаганди. Це можна пояснити тим, що з кожним роком ускладнювалися умови боротьби - контрзаходи радянських каральних органів не давали змоги розгорнути широку пропаганду, до того ж її і не було кому проводити, оскільки підпілля зазнавало значних втрат, відповідно скорочувався і пропагандистський апарат. Автор відзначає також іншу тенденцію – відмова від масових заходів і перехід на індивідуальні розмови або роботу у невеликих групах.

У другому підрозділі – „Форми ведення масової усної пропаганди” - значну увагу приділено аналізу різноманітних форм усної пропаганди, про які йде мова у документах з середовища підпілля, зокрема так званої „шептаної пропаганди”, зміст якої полягав у поширенні компрометуючих радянську владу чуток. Як одну з форм усної пропаганди дисертант розглядає діяльність підпільної радіостанції „Вільна Україна”, яка працювала під кодовою назвою „Афродита” і протягом нетривалого періоду свого функціонування сприяла популяризації визвольної боротьби за межами України.

У четвертому розділі – „Друковані видання як засіб ідеологічної боротьби проти радянського режиму” - дисертант доводить, що саме друковані засоби пропаганди посідали безумовну першість серед усіх форм популяризації ідей визвольного руху. По-перше, поширення підпільної літератури дозволяло при мінімальній кількості пропагандистів охопити значно більшу аудиторію, ніж міг зібрати будь-який мітинг. По-друге, друковане слово значно довше впливає на людину, ніж промова, оскільки літературу можна неодноразово перечитувати. Врешті-решт сама наявність літератури сприяла піднесенню авторитету того, хто її видавав, оскільки свідчила про його достатню силу і можливості.

У першому підрозділі – „Організація видавничої діяльності” - характеризуючи видавничу діяльність ОУН і УПА в 1944-1950-х рр., дисертант відзначає, що її організаційні підвалини були закладені ще в період німецької окупації України. В роботі детально проаналізовано організацію роботи видавничих осередків (або „технічних ланок”), їх забезпечення необхідними для роботи матеріалами.

Автор, зокрема, відзначає, що в умовах активних контрзаходів радянських каральних органів великі видавничі осередки виявилися неефективними, оскільки легко виявлялися і знищувалися. Поширення набували компактні і мобільні техланки, оснащені невеликими верстатами – так званими „гутенбергівками”. Одним з основних засобів видання підпільної літератури, особливо на нижчих організаційних щаблях, була друкарська машинка.

Справою першочергового значення було забезпечення підпільних видавничих осередків необхідними для роботи матеріалами: папером, друкарською фарбою, шрифтами та ін. На конкретних прикладах дисертант доводить, що рівень матеріально-технічного забезпечення видавничої діяльності ОУН і УПА був досить високим, зважаючи на умови, в яких вона здійснювалася. В роботі характеризуються методи поширення підпільної літератури, а на основі відповідних звітів - детально проаналізовано масштаби цієї роботи.

Дисертант прийшов до висновку, що в кількісному відношенні переважну частку друкованої продукції становили листівки, летючки та короткі заклики. Натомість літератури більш високого рівня видавалося значно менше. Це є цілком зрозумілим – листівки і гасла краще сприймалися населенням, ніж ґрунтовні аналітичні матеріали, відповідно вони користувалися більшим попитом. Переважна більшість видань через великі розміри та високий теоретичний рівень були складними для сприйняття населенням, мали, головним чином, внутрішньоорганізаційну навчальну вартість і були малопридатними для масової пропаганди.

У другому підрозділі – „Преса та книжкові видання” - дисертант відзначає, що підпільна література, яка видавалася під егідою ОУН і УПА є справжнім феноменом українського національного руху. Феноменом, в першу чергу, з точки зору кількості пресових видань, які ОУН і УПА спромоглися видавати в надзвичайно складних умовах підпілля. Причому значна кількість видань не позначалася на їх якості, оскільки існувала доволі жорстка система контролю, яка не допускала виходу видань низького ідейно-політичного рівня та незадовільної якості виконання. Щоправда ці видання не зовсім відповідають загальноприйнятому розумінню поняття „преса”, оскільки важкі умови боротьби не дозволяли дотримуватися принципу періодичності їх виходу. Більшість з них виходили неперіодично, коли для цього була можливість. Досить часто вихід видання припинявся через декілька номерів, а то і взагалі обмежувався одним номером.

З огляду на значну кількість видань і їх різнорідність дисертант робить спробу їх певної систематизації. Її можна проводити за різними критеріями. Залежно від видавця, виділяється преса ОУН, УПА та УГВР. Пресові видання ОУН і УПА в свою чергу можна умовно поділити на центральні (видання Проводу ОУН, Головного Командування УПА) та місцеві (видання місцевих осередків пропаганди різного рівня, окремих територіальних та бойових одиниць УПА).

За характером підпільні видання можна поділити на інформаційні, пропагандистсько-виховні, вишкільні та гумористично-сатиричні.

Якщо ж систематизувати підпільну пресу в залежності від читацької аудиторії, для якої вона призначалася, то переважно це були видання загального призначення, без надання переваг якійсь конкретній соціальній групі. Виняток становить хіба що молодь, для якої видавалася чимала кількість видань, що було зумовлено пріоритетністю цього напрямку пропаганди. Зрозуміло, що свою аудиторію мали також вишкільні видання, які призначалися для керівних кадрів Організації, пропагандистів та політвиховників.

Поряд з цим видавництво підпільної преси мало свої недоліки. Одним з основних, на думку дисертанта, є невеликі наклади пресових видань. Такий висновок можна зробити на основі даних звітів про передрук та розповсюдження літератури. Як наслідок, підпільну пресу одержували в основному керівні кадри Організації, пропагандисти, командний склад УПА та політвиховники. З іншого боку, в значній кількості видань на зразок „Ідея і Чин” не було потреби, оскільки їх рівень був надто складний для сприйняття основною масою населення (в