ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ДРОЖЖИНА Світлана Володимирівна

УДК 316.7

КУЛЬТУРНА ПОЛІТИКА ЯК ПРОБЛЕМА СУЧАСНОГО СОЦІОКУЛЬТУРНОГО ПРОЦЕСУ

Спеціальність – 09.00.03 –

Соціальна філософія та філософія історії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Донецьк – 2004

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі філософії Донецького національного технічного університету.

Науковий керівник – кандидат філософських наук, доцент Рагозін Микола Петрович, Донецький національний технічний університет, завідувач кафедри культурології та політичних наук

Офіційні опоненти: доктор філософських наук Корабльова Надія Степанівна, Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна, професор кафедри теоретичної і практичної філософії;

кандидат філософських наук, доцент Додонова Віра Іванівна, Донецький інститут внутрішніх справ при Донецькому національному університеті, доцент кафедри історії України і філософії права.

Провідна установа: Дніпропетровський національний університет Міністерства освіти і науки України, кафедра філософії (м.Дніпропетровськ)

Захист відбудеться 28 травня 2004 р. о 14-00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 11.051.06 в Донецькому національному університеті за адресою: 83055, Донецьк, вул. Університетська, 24.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Донецького національного університету за адресою: 83055, Донецьк, вул. Університетська, 24.

Автореферат розісланий 28 квітня 2004 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Сушинський М.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. В третє тисячоліття Україна вступила незалежною суверен-ною державою. Вирішуючи багатогранне завдання розбудови розвинутого громадянського суспільства, Україна, як і все людство, зіткнулась з глобальними проблемами су-часності. Реалії світу, що склалися нині, привели до необхідності змін у свідомості людини. Її погляди розширилися до турботи про долю всього людства. Закономірною тенденцією стає усвідомлення себе в контексті історичного часу, в орієнтації на соціально-культурні ідеали та можливості їх реалізації через розширення міжнародних зв’язків. Значні соціокультурні зміни, що стосуються практично всіх аспектів громадського життя різних країн і народів, гостро ставлять питання про міжнародну взаємодію, її роль в еволюції культур різних народів. Перед багатонаціональною Україною постала ще одна проблема, яка довгий час замовчувалась. Одним з головних аспектів розбудови незалежної України стала проблема пошуку її нової культурної ідентичності, яку на початку незалежності у публіцистиці було прийнято іменувати культурним відродженням. Найважливішим інструментом вирішення цієї проблеми є культурна політика. Поняття “культурна політика” вже стало загальновизнаним у міжнародній суспільно-політичній думці, широко використовується ООН, ЮНЕСКО, Радою Європи, але у вітчизняній науковій літературі лише починає завойовувати місце.

В дослідженні культурна політика розуміється як один із засобів збереження гуманістичного вектору розвитку сучасного людства, досягнення збалансованого науково-технічного, економічного і духовного поступу суспільства, збереження і розвитку його культурної ідентичності. У зв'язку з цим важливого значення набуває розробка поняття культурної політики, її принципів, суб'єктів, засобів регулювання, зокрема – нормативно-правових. Розробка проблематики культурної політики також є актуальною з огляду на орієнтацію нашої держави на інтеграцію до європейських структур. Інтеграційні процеси зумовлюють необхідність імплементації міжнародно-правових стандартів у внутрішнє законодавство держави, приведення правових актів України з питань культури та прав людини у відповідність міжнародним вимогам.

Тема, актуальність, мета та завдання дослідження обумовлені пошуком відповідей на такі питання: чи існує єдність планетарного історикокультурного процесу чи соціокультурні одиниці є абсолютно незалежними, неповторними, унікальними; який вплив здійснює культурна політика як сукупність засобів, інститутів, дій, спрямованих на регулювання соціокультурного процесу; хто є суб’єктами культурного процесу; які шляхи вдосконалення культурної політики на сучасному етапі розвитку України.

Культурна політика як проблема соціокультурного процесу ще не стала предметом спеціального дослідження у вітчизняних філософів, культурологів, політологів, правознавців. Її чинники досліджувались передусім у зарубіжних філософів – Е. Еверіта, К.Карнейро, Ч. Лендрі, С. Манді, К. Манхейма, Ф. Матарассо, А. Перотті, Л.Уайта, А. Флієра. Визначення поняття „культура”, осмислення ролі, місця культури в суспільстві, співвідношення понять „культура” та „цивілізація” можна знайти як у класиків філософії (Г.Гегель, Л.Морган, П.Сорокін, Е.Тейлор, А. Тойнбі, О. Шпенглер), так й у сучасних вчених (М.М.Закович, І.Я.Зязюн, Л.Марсель-Лаксот, В.Л.Петрушенко, О.Радугін, О.М.Семашко, О.М.Скворцова, Ю.Хабермас, О.Л.Шевнюк). Соціокультурна динаміка як процес досліджувалась у Платона, Протагора, Полібія, Сима Цянь, Ібн-Халдуна, А.Блаженного, Ф.Аквінського, Гегеля, К.Маркса, Ф.Енгельса, В.І.Леніна, Н.Я.Данилевсь-кого, К.Лєонт’єва, О.Шпенглера, П.Сорокіна, А.Тойнбі, К.Квіглі, К.Ясперса, Л.Гумільова, Є.Тоффлера, Ш.Ейзенштадта, Ф.Броделя, Ю.Яковця, В.С.Баруліна, Д.Бідні, І.Пригожина, Г.Хакена, Е.Шилза. Останнім часом багато дисертаційних робіт (Антонюк О.В., Березін А.М., Гнало Т.Є., Додонов Р.О., Корнієнко О.М., Надибська О.Я., Римаренко С.Ю.) присвячено питанням, близьким до проблеми культурної політики: національне у самосвідомості поліетнічного соціуму, формування національної визначеності особистості, ментальність як інтегративна характеристика культури, психологічна сутність, структура, джерела, чинники формування національної свідомості, основні риси української ментальності, аналіз формування етнополітики у контексті сучасних державотворчих процесів в Україні й світі. Без сумніву, всі перелічені роботи, що мають відношення до культурної політики, торкаються важливих філософських, політологічних, культурологічних проблем. Але сучасні автори розглядають ці проблеми під кутом зору національного, ставлять на перше місце національні пріоритети. Однак національне передбачає загальнолюдське. Сьогодні все частіше загальнолюдські цінності ставляться на перше місце, мають пріоритетне значення, що й обумовлює актуальність дисертаційної роботи, мету і завдання дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана відповідно до комплексного плану і тематики науково-дослідних робіт Донецького державного університету економіки і торгівлі ім. М. Туган-Барановського: держбюджетна тема № Г-98-99 “Розробка науково-методичного забезпечення ступеневої підготовки фахівців з міжнародної економіки” в частині філософсько-правової та соціально-культурної підготовки фахівців, що включає в себе комплекс знань, умінь, навичок з захисту прав людини, виховання толерантності, поваги до культурних, національних, мовних якостей особистості тощо; держбюджетна тема № Г-2001-1 “Соціальні пріоритети перехідної економіки та економічна безпека” (номер держреєстрації 0101U002487) в частині визнання пріоритетним принципу мультикультуралізму як одного з головних принципів сучасної політики полікультурної України у перехідний період; госпдоговірна тема № Г-922/2003 - “Розробка рекомендацій із забезпечення конкурентних переваг підприємства на світовому ринку” в частині методичних рекомендацій щодо неекономічних заходів підвищення конкурентоспроможності підприємства.

Мета і завдання дослідження. Головною метою дисертаційної роботи є розробка напрямків вирішення проблем соціокультурного розвитку України шляхом вдосконалення культурної політики завдяки більш глибокому розумінню її змісту, мети, засобів і розвитку її нормативно-правової бази.

Означена мета дослідження зумовила постановку й розв’язання таких завдань:

дати визначення поняття культурної політики, її об’єктивних основ, головних принципів і методів здійснення через розуміння культурної політики як соціокультурного процесу;

дати аналіз підходів до проблеми соціокультурного розвитку, соціокультурної динаміки у творах філософів минулого та сучасності;

проаналізувати проблеми соціокультурного розвитку, полікультурності України на сучасному етапі, порівняти шляхи вирішення цих проблем в Україні та в розвинутих країнах сучасного світу;

дослідити міжнародну і національну нормативно-правову базу, яка стосується культурної політики, соціокультурного процесу, культурних прав і свобод людини та механізму їхнього захисту;

виявити соціально-філософські аспекти державного нормативно-правового регулювання культурної політики;

розглянути мовну проблему в сучасній Україні крізь призму соціально-філософських підходів до її вирішення в сучасних європейських державах;

дослідити проблеми сучасної національної культурної політики в контексті соціальної ідентичності;

визначити проблеми культурної політики у зв'язку з процесом загальної глобалізації у світі та запропонувати деякі шляхи вирішення цих проблем на національному рівні;

визначити роль демократичної, правової держави й громадянського суспільства у формуванні сучасної культурної політики.

Об`єктом дослідження є соціокультурні процеси, відносини, інститути та суб’єкти, що складають зміст культурної політики та визначають її форми.

Предмет дослідження – фактори, що впливають на характер культурної політики, методи та засоби її здійснення, місце і роль нормативної регуляції соціокультурного процесу в Україні.

Методи дослідження. Методологічною основою роботи є діалектичний метод, який дозволив досліджувати культурну політику як проблему соціокультурного процесу. Порівняльно-історичний метод допоміг шляхом порівняння виявляти загальне та специфічне в розвитку культури України та держав світу. Велике значення для дослідження мало застосування системного підходу, спрямованого на інтеграцію матеріалу, що досліджується (матеріал роботи інтегрується з різних областей знань – культурології, філософії, історії, правознавства, літератури, соціології, психології). При опрацюванні питань, пов’язаних з культурними нормами, за методологічну основу був прийнятий класифікаційний підхід.

Для вирішення завдань і досягнення цілей дослідження було сформовано джерельну базу, в якій можна виокремити такі компоненти: теоретичний – розробки українських та зарубіжних філософів, політологів, культурологів, правознавців, присвячені проблемам культури, культурної політики, соціокультурним процесам; нормативно-правовий – комплекс національних та міжнародних нормативно-правових актів; інформаційний – комплекс відомостей про окремі факти культурного, політичного, релігійного, в цілому суспільного життя як цілісності в культурному полі України; аналітичний, що складається із досліджень особливостей суспільного життя в Україні (звіти, статистичні матеріали, таблиці).

Наукова новизна одержаних результатів полягає у наступних теоретичних, методологічних та методичних розробках:

вперше

запропоновано класифікацію культурних норм: за суб`єктом встановлення норм; за дією у просторі; за дією у часі; за характером диспозиції норми; за волевиявленням держави; за функціями; за характером правил поведінки;

визначено комплекс основних напрямків розвитку культурної політики в Україні з огляду її входження до європейської спільноти, серед яких: необхідність додержуватись трьох стратегій фінансування (прямі безпосередні асигнування, підтримка високого рівня інвестицій на місцях та приватні інвестиції); координація суспільних інтересів усіх рівнів; нормативно-правове закріплення принципу мультикультуралізму та положення мовних меншин; збереження цілісності суспільства в полікультурній Україні;

доведено на основі аналізу діючого законодавства України з питань культурної політики недостатній рівень імплементації міжнародно-правових актів у національну нормативно-правову базу;

удосконалено

класифікацію суб’єктів культурної політики через виокремлення таких категорій: фізичні особи (творці, споживачі культурних цінностей, меценати, спонсори, державні діячі, управлінці, політичні діячі, інші фізичні особи); колективні суб’єкти (громадські організації, в тому числі релігійні, політичні партії, теле-, радіокомпанії, видавництва, інші юридичні особи); людські спільноти (субкультури, соціальні прошарки населення - страти); держава (з її ознаками та атрибутами); суспільство;

дістало подальшого розвитку

визначення поняття культурної політики через співвідношення з поняттям соціокультурного процесу, головних ознак культурної політики, її функцій та принципів;

концепція культурної політики полікультурної держави як чинника динамізації та демократизації соціокультурних процесів у суспільстві.

Практичне значення одержаних результатів. Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані: у практичній діяльності державних структур, закладів культури та освіти; у діяльності політичних партій та громадських об’єднань; у лекційно-пропагандистській роботі та при розробці програм стратегічної та практичної діяльності обласних і районних держадміністрацій; у філософько-теоретичному осмисленні культурної політики як соціокультурного процесу; при розробці окремих аспектів культурної політики держави; у лекціях з філософії, культурології, політології, конституційного права, теорії держави та права, громадянської освіти.

Результати дослідження, отримані у дисертаційній роботі, можуть бути використані (частина вже використовується) у навчальному процесі при викладанні дисциплін: „Культорологія”, „Правознавство”, “Українська та зарубіжна культура”, а також при виконанні ку-рсових, дипломних і магістерських робіт, при проведенні факультативних занять з курсу “Права людини в сучасному світі”.

Апробація роботи. Основні положення дисертаційного дослідження були апробовані на Х міжнародній науково-практичній конференції “Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості” (Донецьк, листопад 2001 р.); на ІІ міжнародній науковій конференції “Интелект. Особистість. Цивілізація” (Донецьк, травень 2003 р.), на міжнародних та всеукраїнських літніх школах “Громадянська освіта – шлях до демократії” (м. Святогорськ, 2000, 2001, 2002, 2003 рр.), що проводились Донецькою Школою Прав Людини в рамках міжнародного проекту; на авторських курсах у Донецькому обласному інституті післядипломної освіти (2001, 2002, 2003 рр.), на Міжнародній науково-практичній конференції „Профспілки і проблеми духовності”(Донецьк, грудень 2003 р.), на Всеукраїнській науково-практичній конференції „Гендер: реалії та перспективи в українському суспільстві” (Київ, грудень 2003 р.). За матеріалами дослідження автором опубліковано додатково до наукових праць 6 посібників.

Публікації. За матеріалами дослідження автором опубліковано 6 наукових праць загальним обсягом 3,04 др. ар., з яких автору особисто належить 2, 64 др. ар., з них – 4 (2,5 др. арк.) статті в провідних фахових виданнях, 2 тези доповідей за матеріалами конференцій.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (193 найменування) і включає 4 таблиці, 2 рисунки, 2 додатки. Зміст роботи викладено на 186 сторінках основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

Перший розділ „Теоретичні засади культурної політики” присвячений дослідженню поняття культурної політики, її функцій, принципів, норм, суб’єктів, об’єктів. В підрозділі 1.1 “Концептуальні засади, інститути, норми культурної політики” на підставі вивчення різних підходів до визначення складових компонентів поняття „культурна політика” („політика”, „культура”) нормативно-правовими актами, зарубіжними та вітчизняними авторами, запропоновано визначення поняття „культурна політика”, що пов’язано з розумінням його як соціокультурного процесу:

Культурна політика – це процес надання умов та, в певній мірі, регулювання з боку суспільства, держави, інших суб’єктів культурного життя відносин, процесів, що складають, характеризують і реалізують культуру на сучасному етапі розвитку певної людської спільноти.

Культурна політика – це процес соціокультурний, тому що вона регулює відносини між членами суспільства. Регуляторами виступають норми, тобто правила поведінки. Культурні норми як один з видів соціальних норм можна класифікувати в залежності від того, яким чином вони закріплені в нормативно-правовій базі держави (якщо є таке закріплення) або в залежності від того, як вони виникають, діють, трансформуються та розвиваються в суспільстві. Тобто культурні норми можуть регулюватись як суспільством в цілому, так і державою через нормативно-правові механізми. В дисертації розроблена класифікація культурних норм, що закріплені в нормативно-правових актах сучасності, з прикладами подана на рисунку 1.

Класифікувати культурні норми, які існують в суспільстві (без урахування того, закріплені вони в нормативно-правовій базі ні), запропоновано таким чином: культурні норми, що передаються шляхом навчання; культурні норми, що прищеплюються шляхом виховання; культурні норми, що набуваються членами певної культурної групи; культурні норми, що регулюють поведінку людини в суспільстві в цілому; культурні норми, що здобуваються шляхом адаптації в чужому культурному середовищі; культурні норми, що полегшують входження до сучасного світу, для якого характерні процеси глобалізації.

Як вважає більшість сучасних вчених, культурна політика як один з найважливіших компонентів політики стійкого розвитку регулюється суспільством в цілому й державою зокрема. При цьому сучасна державна влада, керуючись принципом гнучкості, має змогу додержуватись трьох стратегій фінансування: прямі безпосередні асигнування, підтримка високого рівня інвестицій на місцях та приватні інвестиції.

Класифікація культурних норм, закріплених в нормативно-правових актах | за суб`єк-том вста-новлення норм | міжнародні | норми Декларації Мехіко щодо політики у сфері культури

внутрішньо-національні | норми Закону України “Про національні меншини в Україні”

за дією у просторі | загальносвітові | норми Декларації Мехіко щодо політики у сфері культури

європейські | норми Європейської хартії регіональних мов та мов меншин

загальнодержавні | норми Основ законодавства України про культуру

за дією у часі | постійні | норма Конституції України: Стаття 11. Держава сприяє консолідації та розвитку української нації, її історичній свідомості, а також розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України

тимчасові | норми-обмеження, що вводяться державою в умовах стихійних лих та надзвичайного стану

за харак-тером диспозиції

норми | норми-принципи | визнання державою культури як одного з головних чинників самобутності української нації та національних меншин, які проживають на території України

норми-директиви | норми, які визначають задачі культурної політики

норми-дефініції | Культурна політика – це напрямки політики держави, пов’язані з плануванням, реалізацією, проектуванням, забезпеченням культурного життя держави і суспільства

за воле-виявленням держави | імперативні | норма Конституції України: “Стаття 66. Кожен зобов`язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки

диспозитивні | норма Конституції України: “Стаття 3: …В роботі державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях проживання більшості громадян інших національностей… можуть використовуватись поряд з українською їхні національні мови

за функціями | регуля-тивні | норма Основ законодавства України про культуру: “Стаття 4. Держава дбає про розвиток україномовних форм культурного життя, гарантує рівні права і можливості щодо використання у сфері культури усіх національних меншин, які проживають на території України

охоронні | норма Конституції України: “Стаття 66. Кожен зобов`язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки

за харак-тером правил поведінки | зобов`язуючі | норма Конституції України: “Стаття 68. Кожен зобов`язаний…не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей”

уповно-

важуючі | норма Закону України “Про мови в Українській РСР”: Стаття 10. Акти найвищих органів державної влади та управління Української РСР приймаються і публікуються українською і російською мовами

заборонні | норма Конституції України: “Стаття 24. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками”

Рис. 1. Класифікація культурних норм, закріплених в нормативно-правових актах

Основною функцією центральної влади в сфері культурної політики є координація суспільних інтересів усіх рівнів. Всі ж функції культурної політики пропонується класифікувати таким чином: регулятивна; координаційна; інтегративна; виховна (вбирає в себе гуманістичну, освітню, пізнавальну, комунікативну, трансляційну спрямованість). На основі аналізу комплексу нормативно-правових актів, які регулюють сферу культурної політики, в дисертаційній роботі визначені головні принципи культурної політики України на сучасному етапі: мультикультуралізм; принцип культурної демократії; заохочення культурної самосвідомості при відмові від нав’язування самосвідомості; збереження й розвиток мовного різноманіття; спрямованість культурної політики на розвиток творчості; орієнтація як на національні, так і на загальнолюдські цінності; визнання пріоритету міжнародно-правових актів у сфері культури. На підставі аналізу нормативно-правової бази та досліджень сучасних філософів, політологів в роботі представлена класифікація суб’єктів культурної політики, тобто тих, хто вступає в соціальні відносини в сфері культурної політики: фізичні особи (творці, споживачі культурних цінностей, меценати, спонсори, державні діячі, управлінці, політичні діячі, інші фізичні особи); колективні суб’єкти (громадські організації, в тому числі релігійні, політичні партії, теле-, радіокомпанії, видавництва, інші юридичні особи); людські спільноти (субкультури, соціальні прошарки населення - страти); держава (з її ознаками та атрибутами); суспільство.

Як вважає більшість вчених, об’єктами культурної політики є фізичні особи, колективи, людські спільноти; картина світу як головний об’єкт, тобто ті об`єкти, з приводу яких суб’єкти вступають у соціальні відносини в сфері культурної політики:

Недемократичні держави розглядають культуру як інструмент реалізації власних цілей, які частіше за все не є для культури головними, а саме – як інструмент втілення у свідомість населення пануючих партійно-державних цінностей, інтересів (тобто картини світу, яка потрібна пануючій еліті, відображує її інтереси) з метою зміцнення існуючого суспільно-політичного устрою. Такі погляди породжують культурну політику, для якої характерними є пріоритет партійно-ідеологічних настанов, класовий чи інший недемократичний підхід до культурних цінностей, безпосереднє втручання в культурно-творчий процес, а також здійснення культурної політики адміністративними (силовими) методами. Для держав демократичного типу характерні: широкий діапазон поглядів на взаємовідносини зі світом культури; безумовне визнання цінності сфери культури; визначені патерналістські відносини, що вбирають в себе також використання ресурсів. Тобто культурна політика демократичної держави є діяльністю, що передбачає формування концептуальних уявлень про місце і роль культури в суспільному житті, виявлення пріоритетних цілей розвитку культури; створення відповідних програм розвитку культури; реалізацію програм через розподіл різних видів ресурсів.

Підтримку та регулювання культури здійснює, по-перше, (суспільство через місцеві органи самоврядування, приватні інвестиції – пожертвування, спонсорська допомога) і по-друге, держава (через перерозподіл бюджетних надходжень, пільгове оподаткування, субсидії, дотації, інвестиції під низькі проценти, цільове фінансування, нормативно-правову базу, консультування, інформаційну підтримку).

В підрозділі 1.2 “Соціокультурний процес та необхідність його регулювання” зазначається, що культурний процес – це взаємодія (в рамках системи) елементів, що належать до класу культурних явищ, послідовна зміна явищ, станів в розвитку культури, процес функціонування і розвитку культури в суспільстві.

Соціокультурний процес можна розглядати з таких точок зору:

1) соціально-економічної: соціокультурний процес виробництва, розподілу, обміну, споживання культурних благ. В цьому ракурсі в дослідженні розглядаються економічні умови існування сучасної культури: суспільне та державне втручання в розвиток, інвестування в культуру, ціна, доступність споживання культурних цінностей різними стратами суспільства;

2) соціально-технологічної: соціокультурний процес – це процес збереження, передачі, розповсюдження культурних цінностей. В цьому ракурсі розглядається не тільки матеріально-технічна, але й інформаційна, комунікаційна бази культури;

3) політико-правової: соціокультурний процес – це процес проголошення, збереження, охорони, захисту, гарантування прав людини на культурні цінності, на участь людини в культурній творчості й прогресі, право на захист інтелектуальної власності, правовий захист творців культурних цінностей, культурного надбання людства. В цьому ракурсі в роботі досліджується нормативно-правова база культурної політики (як національної, так і світової), проблеми імплементації світових, європейських нормативно-правових актів в сфері культурної політики у національне законодавство;

4) соціально-філософської: соціокультурний процес – це процес визначення місця культури в житті суспільства, можливостей її впливу на розвиток людини, формування культурної ідентичності людини в її національному та загальнолюдському аспектах. В цьому ракурсі розглядаються типи мінливості в динаміці соціокультурних систем.

В другому розділі „Проблеми культурної політики в Україні на сучасному етапі розвитку суспільства” аналіз основних проблем українського суспільства в соціокультурній сфері дає можливість з’ясувати, що поряд з глобальними проблемами, що сьогодні є загальними для людства, полікультурна Україна постає перед проблемою мультикультуралізму. В підрозділі 2.1 “Головні принципи культурної політики в Україні” визначаються такі принципи сучасної культурної політики України: мультикультуралізм (розгляд поняття буде даний нижче); принцип культурної демократії; заохочення культурної самосвідомості при відмові від нав’язування самосвідомості; збереження й розвиток мовного різноманіття; спрямованість культурної політики на розвиток творчості; орієнтація як на національні, так і на загальнолюдські цінності; визнання пріоритету міжнародно-правових актів у сфері культури. В підрозділі 2.2 “Держава як суб’єкт культурної політики України” доводиться теза, що у зв’язку з унітарним устроєм полікультурної держави головним при організації управління культурою повинен стати принцип культурної автономії регіонів. Регіональна культурна автономія повинна бути підкріпленою ресурсними можливостями, а саме – формуванням відповідних територіальних фондів культурного розвитку. Для розподілу компетенції в сфері культури між регіоном та державою пропонується застосувати такий принцип: на більш високий рівень регулювання передаються тільки ті функції, які не можуть бути реалізовані на нижчому рівні. Сьогодні фінансування культури здійснюється за рахунок республіканського і місцевих бюджетів, а також коштів підприємств, організацій, громадських об’єднань та інших джерел. Другим рівнем фінансування культури має бути не місцевий бюджет, а регіональний, який поєднує територіально декілька областей. Адже культурне життя існує, функціонує, розвивається в регіонах, де живуть, створюють культурні цінності митці, де живе населення, яке задовольняє свої культурні потреби. Через функціонування культури на регіональному рівні реалізується культурна політика держави, бо культура є територіальною. Регіон може виступати тим головним рівнем, на якому відбувається регулювання культурного життя.

Основні фактори, що визначають полікультурний характер суспільства, як зазначається в підрозділі 2.3 “Полікультурний характер сучасного українського суспільства та необхідність врахування його особливостей у культурній політиці” є такі: вклад багатьох культур в культуру держави (мову, економіку, історію, філософію, літературу, музику, повсякденне життя тощо); глобалізація культури під впливом застосування нових технологій ЗМІ та телекомунікацій; лінгвістичний та етнокультурний плюралізм; значна кількість регіонів (історичних, культурних, географічних, економічних одиниць); культурні відбитки в соціальній психології (стереотипи, забобони). Таким чином, полікультурне суспільство – це суспільство, яке складається в культурному сенсі з багатьох культур, що постійно взаємодіють між собою, взаємозбагачують одна одну, переплітаються між собою, зберігаючи при цьому свої культурні, мовні, історичні, психологічні особливості, що впливає на ідентифікацію особистості. Це можна уявити собі як палітру, де змішують кола різних кольорів. Перше коло краєм торкається другого, майже непомітно, але з третім колом змішується набагато більше, утворюючи новий колір. Скільки культур співіснують в культурно неоднорідному суспільстві, стільки кольорових кіл змішуються між собою в різних пропорціях. Важливою деталлю є те, що кожне коло має більшу чи меншу недоторкану частину. Мультикультуралізм – це стан, процеси, погляди, політика культурно неоднорідного суспільства, орієнтованого на свободу вираження культурного досвіду, визнання культурного різноманіття, культурний, політичний, ідеологічний, релігійний плюралізм, визнання прав меншостей як на суспільному, так і на державному рівні, толерантність. Термін “мультикультуралізм” в сучасній науковій літературі нерідко вживається не тільки в розумінні певної політики в полікультурному суспільстві, а також як синонім поняття “полікультурність”. Однак здається доцільним розрізняти ці поняття: полікультурність – це реальний стан суспільства, а мультикультуралізм – це певна політика в такому суспільстві. Крім того, мультикультуралізм можна розглядати й як принцип культурної політики полікультурного суспільства.

На основі аналізу законодавства України було зроблено висновок, що сучасне право України спрямоване на поєднання національного розвитку культури з розвитком загальнолюдських цінностей, з визнанням пріоритету міжнародно-правових норм регулювання культури. Але серед принципів культурної політики України явно переважають ті, що орієнтуються на національні цінності. Це є проявом такого складного і багатогранного питання як національно-державні інтереси, що виступають рушійною силою розвитку суспільства лише тоді, коли їх реалізація буде заснована на загальнолюдських принципах гуманізму, толерантності та відкритості.

Полікультурний характер українського суспільства сьогодні виявляється в політичних пристрастях, як зазначається в підрозділі 2.4 “Політичний плюралізм сучасного українського суспільства”. Задача держави – сприяти порозумінню між протилежними політичними точками зору, не забуваючи при цьому, що Україна ставить собі за мету ввійти в Європейське суспільство. У зв`язку з цим держава повинна визнавати ті процеси в сфері ідентифікації, які турбують Європу. Базо-вою цінністю нашого подальшого розвитку є відданість України загальнолюдським цінностям, ідеалам свободи та га-рантованої демократії. Основою такої ідентичності є вірність демократичним принципам, повага до колективних та індивідуальних прав та свобод, неприйняття будь-якої форми самоізоляції.

В підрозділі 2.5 “Поліконфесійний характер сучасного українського суспільства” доводиться, що релігійні стосунки в Україні органічно зливаються з національними. Українське законодавство з питань свободи совісті та релігії в цілому відповідає міжнародним стандартам. Україна стала поліконфесійною державою. Але реалізація права громадян на свободу світогляду і віросповідання на даний час певною мірою обмежується нестачею культових споруд. Привертає увагу поширення серед населення України не-традиційних та новітніх релігійних течій, передусім неохристиянських та історично не вкорінених в Україні релігійних утворень, яке зумовлене активністю зарубіжних місій, що нада-ють їм значну фінансову підтримку. Діяльність деяких нетрадиційних релігійних громад негативно впливає на психіку своїх по-слідовників, змушуючи їх до самоізоляції, повного розриву з со-ціумом, з сім’єю. Задачею держави в цій сфері є вживання заходів щодо унеможливлення появи, розвитку та реєстрації деструктивних культів. Актуальним сьогодні є вдосконалення чинного законодавст-ва щодо свободи совісті та взаємовідносин держави і церкви. Крім того, обов’язок засвоювати і зберігати духовні скарби минулих поколінь має стати одним із провідних принципів духовного виховання. Тому неприпустимо нехтувати релігійною духовністю, бо в сучасний період релігійна культура і релігійне самовизначення (це не означає обов’язкової належності до тої чи іншої конфесії) можуть вважатися аспектом духовної свободи.

Підрозділ 2.6 “Проблема культурної самоідентифікації громадян України” присвячений розгляду проблеми культурної самоідентифікації сучасних громадян України в період входження держави як повноправного члена Європи до європейських структур. Сьогодні Україна повинна визнавати ті процеси в сфері ідентифікації, які турбують Європу, і бути готовою розділити участь в цих процесах. Базо-вою цінністю дальшого розвитку культурної самоідентифікації є європейський вибір, відданість України загальнолюдським цінностям, ідеалам свободи та га-рантованої демократії.

У третьому розділі „Шляхи вдосконалення механізмів української культурної політики через нормативно-правове регулювання” аналізується розвиток сучасної нормативно-правової бази України в сфері культурної політики та робляться такі висновки (підрозділ 3.1 “Розвиток нормативної бази культурної політики в Україні”): чинна законодавча база охоплює головні напрямки культурної політики в Україні, не суперечить основним ідеям мультикультуралізму, не створює істотних перешкод для запровадження основних ідей сучасної культурної політики, хоча окремі дефініції та терміни відсутні чи є недостатньо чіткими (полікультурне суспільство, мультикультуралізм, принцип інтеркультурності, мовні меншини); українське законодавство констатує багатоетнічний склад сучасного українського суспільства й гарантує мовні та освітні права деяким культурним групам, а саме, національним меншинам.

Далі в підрозділі 3.2 “Загальний огляд проблеми адаптації норм українського законодавства з питань захисту прав людини до міжнародних стандартів” пропонуються шляхи подолання цих проблем, враховуючи як зразок вирішення аналогічних питань в інших державах. Перш за все, необхідно привести нормативно-правову базу України з перелічених вище проблем у відповідність до міжнародних стандартів. Невідповідність у багатьох аспектах правових актів нашої держави з питань захисту прав людини (національні меншини, мовні проблеми, політичний плюралізм, ін.), та культурної політики міжнародним вимогам й існування потреби у налагодженні належних відносин з міжнародними структурами зумовили необхідність імплементації міжнародно-правових стандартів у внутрішнє законодавство нашої держави. Загальна кількість конвенцій, угод, кодексів, протоколів Ради Європи, що стосуються прав і свобод людини, становить 173 документи. Україна приєдналася лише до 32 з них та підписала ще 10. Таке становище не можна назвати задовільним. З групи 12 конвенцій про захист прав людини Україна приєдналась лише до 9; з групи 5 конвенцій щодо запобігання нелюдському чи такому, що принижує людську гідність, поводженню або покаранню – до двох; з групи конвенцій Європейської соціальної хартії – до жодної з п’яти (підписані дві); з групи конвенцій з соціальних питань – до жодної з 15; з групи конвенцій щодо охорони здоров’я – до жодної з 18; з групи конвенцій з питань освіти, культури і спорту – до однієї з 14 (підписана одна); з групи конвенцій з кримінального права – до 9 з 22-х (підписана одна); з групи конвенцій з загального права та захисту інформації до 2 з 8; з групи конвенцій з біоетики – до жодної з двох.

Аналіз сучасного українського законодавства показує, що “ненаціональні”, різновиди меншин (насамперед, мовні) та їх специфічні права у національному законодавстві не фігурують. Автором в підрозділі 3.3 “Міжнародні та українські нормативно-правові акти з питань культурної політики, захисту прав національних та мовних меншин” надається наступне визначення поняття „мовна меншина”: Мовна меншина – це частина населення полікультурної країни незалежно від етнічної приналежності (не менш як 20% населення), яка визнає певну мову за рідну, тобто думає, спілкується, бажає навчатись, використовувати в публічній і приватній сфері, науці, мистецтві цю мову, ідентифікує себе за цією ознакою.

В підрозділі 3.4 “Співвідношення національних культур та законодавчого закріплення офіційних мов” надається характеристика механізму захисту прав мовних меншин. Результатом дослідження співвідношення національних культур та законодавчого закріплення офіційних мов стали такі висновки:

Сьогодні в світі існує 110 держав (з розглянутих 196), в яких виявляється розбіжність між культурою титульної нації та офіційною мовою. Слід зауважити, що офіційна мова в цих державах – це мова колишніх завойовників. Незважаючи на це, владні структури не вводять вольовим рішенням інші офіційні мови, розуміючи, що за декілька століть іспанська, французька чи англійська мови стали рідними мовами для населення цих держав. Крім того, владні структури не ставлять знак рівняння між поняттями “культура нації” та “офіційна мова”, не вважають, що національна культура гине тільки тому, що її мова не є національною. До цієї ж групи держав відносяться ті, що мають декілька офіційних мов: мову корінної національності та мову, яку протягом багатьох століть населення вважає рідною. 47 (24%) держав мають більш, ніж одну офіційну мову. 149 держав мають одну офіційну мову. При цьому тільки у 66 державах ця мова є мовою титульної нації. У 49 державах із 66 (73%) з однією офіційною мовою титульна нація дійсно є чисельною більшістю (припустимо, 80-100%). У деяких державах існує одна офіційна мова при тому, що титульній нації протистоять національні меншини, які за чисельністю не на багато відстають від титульної нації. Це – Грузія, Естонія, Ізраїль, Індонезія, Киргизстан, Латвія, Лаос, Македонія, М’янма, Пакистан, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Україна, Хорватія. З перелічених держав 8 – держави колишнього СРСР (50%). З п’яти названих європейських держав три є державами колишнього СРСР (серед них – Україна, при тому, що 18 червня 2002 року Президент України Л.Д.Кучма представив до парламенту своє послання “Європейський вибір”). В Білорусі росіяни складають лише 13,2%, але російська мова як мова міжнаціонального спілкування визначена як друга офіційна мова; невеличка держава Бельгія, населення якої складає трохи більше 1/5 населення України, має три офіційної мови: нідерландську, французьку, німецьку; Боснія й Герцеговина з населенням в 8 разів меншим за українське має три офіційних мови - боснійську, сербську, хорватську (звернемо увагу на те, що хорвати складають лише 17,3% населення); розумне вирішення цього питання бачимо у Великобританії: офіційна мова – англійська, але у місцях проживання мовної меншості – валійська та англійська мови; подібно ж вирішена проблема й в Іспанії: офіційна мова – іспанська, але в місцях проживання мовних менш – узаконено використання каталанської, баскської, галісійської; маленька країна Люксембург (441 тис. населення), не дивлячись на те, що люксембуржці складають 71 % населення, має три офіційних мови - німецьку, французьку, люксембурзьку; шведське населення Фінляндії складає 300 тис. чол., але держава вважає за необхідне узаконити другу офіційну мову – шведську; Швейцарія має три офіційних мови – німецьку, якою розмовляє 65% населення, французьку, якою розмовляє 18 %, італійську, якою розмовляє лише 10% населення. В США офіційна мова - англійська - узаконена в 23 штатах; 27 – не прийняли рішення про офіційний статус англійської мови, бо це може нанести шкоду ідеям демократії.

Таким чином, одним із шляхів подолання культурних, національних, мовних проблем можна вважати: приведення нормативно-правової бази України з перелічених проблем у відповідність до міжнародних стандартів; продовження зусиль щодо зміцнення співробітництва з Радою Європи з метою забезпечення повної відповідності українського законодавства та практики принципам і стандартам Організації, особливо тим стандартам, що гарантуються Європейською конвенцією з прав людини та практикою Страсбурзького суду; прийняття єдиного нормативно-правового акта, який би повною мірою регламентував та забезпечував права і свободи громадян (в тому числі і з названих проблем); розроблення програми виконання державою своїх міжнародно-правових зобов’язань; створення конкретних механізмів реалізації державної політики у сфері, що розглядається.

ВИСНОВКИ

У дисертаційній роботі наведено нове вирішення наукової проблеми про розв`язання проблем соціокультурного розвитку України шляхом вдосконалення культурної політики завдяки більш глибокому розумінню її змісту, мети, засобів і розвитку її нормативно-правової бази, що дає можливість зробити наступні висновки:

1. Питання розвитку, формулювання напрямків вдосконалення культурної політики України в нових історичних, соціально-економічних, політичних, культурних умовах не вирішені, перш за все в сфері а) теоретичного та практичного сприймання культурної політики як соціокультурного процесу, який як і всі соціальні процеси, приводить до кількісних й якісних змін стану суспільства, може регулюватись як суспільством в цілому, так і державою; б) теоретичного визначення, уточнення деяких понять таким чином, щоб вони відповідали сучасному рівню розвитку суспільства; в) вдосконалення нормативно-правової бази держави з питань культурної політики, що вбирають в себе ряд положень з захисту прав людини, в тому числі в сфері імплементації міжнародно-правових актів до національного законодавства України.

2.Суспільство й держава, регулюючи культурну політику, утворюють, підтримують, захищають соціальні норми (норми моралі, звичаї, традиції, корпоративні норми, політичні норми, релігійні норми, культурні норми). Культурні норми, що складаються самим суспільством, а також культурні норми, що утворюються державою можна класифікувати за певними ознаками.

3. Тлумачення полікультурності України як “мозаїки” чи як “киплячого казана” є неможливим, тому що при “мозаїчному” розумінні полікультурності культури співіснують, але не змішуються, не перетинаються, майже повністю зберігають свою недоторканість. В Україні, де тисячоліття більш, ніж 120 етносів не тільки рядом проживають, а й разом борються з ворогами, сумісно будують одну державу, мають однакові перспективи розвитку. Але важко говорити в Україні й про тлумачення полікультурності як про “киплячий казан” (характерний для Північної Америки), бо жодну культуру не поглинула, не розчинила повністю яка-небудь інша культура. Культури взаємодіють, змішуються, але не зникають в результаті цієї взаємодії. Тому полікультурне суспільство України можна уявити як палітру, де змішані кольорові кола.

4. Етнічне, політичне, релігійне, мовне, культурне різноманіття породжує в полікультурній Україні забагато