Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

ДЕМИДОВ Сергій Юрійович

УДК 930.2 (477)

ІСТОРІОГРАФІЯ ІСТОРІЇ

УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ

Спеціальність 07.00.06 – історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Львів – 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії слов’янських країн Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник доктор історичних наук, професор

Грицак Ярослав Йосипович,

Львівський національний університет імені Івана Франка, кафедра історії слов’янських країн

Офіційні опоненти доктор історичних наук, професор

Касьянов Георгій Володимирович,

Інститут історії України НАН України (м. Київ), завідувач відділу новітньої історії та політики України

кандидат історичних наук, доцент

Лаврецький Роман Вікторович,

Львівський інститут пожежної безпеки МНС України (м. Львів), доцент кафедри соціальних і гуманітарних дисциплін

Провідна установа Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича

Захист відбудеться “ 25 ” січня 2005 р. о “ 13 ” годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.051.12 у Львівському національному університеті імені Івана Франка (м. Львів, вул. Уні-чверситетська, 1)

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (м. Львів, вул. Драгоманова, 5)

Автореферат розісланий “23” грудня 2004 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук, доцент О.М. Сухий

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. З часів падіння комунізму історіо-графія історії країн Східної і Центральної Європи переживає період динамічного розвитку: досліджуються теми, які раніше підлягали ідео-логічним заборонам, знято обмеження на доступ до раніше закритих архівів, розширився методичний арсенал досліджень, стали різноманітними методологічні підходи. Інтенсивно розвиваються контакти між східно-європейськими істориками та їх колегами із Західної Європи та Північної Америки. Все це сприяє перетворенню історії Східної і Центральної Європи в цікавий і багатообіцяючий об'єкт досліджень, її реінтеграції в світову історію.

Поряд з цим відчувається сильний вплив спадщини минулого, який все ще накладає певні обмеження на в цілому динамічний розвиток національних історіографій. Особливо це стосується тем, які пов'язані з опором комуністичному режиму і в силу обставин холодної війни були вкрай політизовані в минулому. Історіографічний аналіз цих тем дозволяє досить точно діагностувати стан сучасної історичної науки і окреслити шляхи її можливого подальшого розвитку.

Серед таких тем особливе місце належить історії Української Повстанської Армії (УПА), яка до угорського повстання 1956 р., "Празької весни" 1968 р. і польського руху "Солідарність" 1980-х рр. була прикладом найбільш масового і сильного опору комуністичному режимові. Оскільки масштаби і значення діяльності УПА виходили за межі українських земель, вона стала предметом уваги одразу декількох історіографій – радянської, української діаспорної, польської та ін. Після розпаду СРСР інтерес до неї не ослабнув, а, навпаки, зріс, перетворивши її на предмет гарячих історичних дискусій всередині одночасно української, російської, польської, білоруської і західної (північноамериканської і західноєвропейської) історіографій.

Тому історія дослідження УПА є дуже важливою темою, аналіз якої дозволяє оцінити стан одразу декількох національних історіографій, прослідкувати, які зміни в них відбувалися в останні роки і, якщо відбулися, то з яких причин.

Мета і завдання дослідження – на основі опрацювань і аналізу літератури з історії УПА – статей, публікацій документів, монографій і рецензій, робіт історіографічного характеру – визначити основні риси розвитку історіографії історії УПА. Досягнення поставленої мети перед-бачало розв'язання наступних завдань:

· виділення головних періодів, напрямів і тенденцій у дослідженні історії УПА;

· порівняння підходів до вивчення історії УПА в працях істориків України та інших країн;

· визначення моменту та умов переходу від ідеологічно мотивованих до більш академічних досліджень;

· аналіз сучасного стану вивчення проблеми;

· окреслення кола проблем, які потребують подальшого вивчення та наукової інтерпретації.

Зв'язок роботи з планами наукових досліджень. Робота написана в рамках наукової теми "Українська історіографія на зламі ХХ і ХХІ століть: досягнення і проблеми", що виконувалася на історичному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка у 2000–2003 рр.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють публікації про діяльність УПА, що з'явилися у період з 1946 до 2003 рр. включно.

Об'єкт дослідження – сукупність основних груп наукової літератури і джерел з історії УПА, що постала в Україні, Польщі, Білорусії, Росії, а також діаспорі.

Предмет дослідження – висвітлення головних проблем виникнення та діяльності УПА в історичній літературі.

Методологічну основу дисертаційної роботи складають загально-прийняті в сучасній історіографії принципи науковості, об'єктивності та історизму. Для розв'язання поставлених завдань застосовано загальнонаукові та спеціально-історичні методи, зокрема проблемно-хронологічний, порів-няльно-історичний, та ін.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в ньому вперше зроблено спробу цілісного аналізу історичних концепцій, схем, тенденцій у вивченні діяльності УПА. Історіографія історії УПА представлена як без-перервний процес вивчення, який відображав ті обставини і зміни в політиці, що відбувалися в другій половині ХХ ст. в Східній і Центральній Європі.

Основні положення, які виносяться на захист:

1. Історіографія історії УПА є прикладом того, як ідеологічні доктрини – комунізм і націоналізм – чинили поважний вплив на вивчення історії повстанського руху нерадянського характеру в роки Другої світової війни. У 1940–80-ті роки ХХ ст. вплив ідеології у вивченні історії УПА був переважаючим. Більшість авторів, будучи прихильниками тієї або іншої партії, у вказаний період так і не змогли відкинути свої вузькопартійні інтереси.

2. В 1940–80-і роки ХХ ст. найбільший внесок у вивчення історії УПА внесли представники української діаспори. Аналіз української діаспорної історіографії показує, наскільки позиції авторів залежали від їхньої приналежності до одного з трьох ворогуючих між собою націоналістичних рухів (бандерівці, мельниківці, двійкарі) або до ліберального напряму.

3. У СРСР історія УПА фактично не вивчалась, радянські автори оцінювали діяльність УПА, перш за все, з погляду комуністичної ідеології, яка розглядала націоналізм, як ворожу теорію. Єдиним виключенням в комуністичному таборі була польська історіографія, в якій, поза домі-нуванням ідеологічних кліше проявлялися елементи наукового аналізу.

4. Головною особливістю сучасного етапу досліджень є поява робіт істориків "поміркованого" напряму. Він виник практично в усіх національних історіографіях, за винятком російської. Відмінною рисою робіт його представників є спроба поставити вивчення історії УПА на наукову основу та деідеологізувати її історію.

5. Не дивлячись на те, що вивчення історії УПА провадиться інтенсивно, певне коло питань залишається ще мало дослідженим. Аналіз їх дозволив би вивести історіографію історії УПА на новий, більш якісний рівень. Переду-сім, це стосується необхідності запровадити більш широкий порівняльний контекст, як хронологічний (аналогічні рухи опору протягом всієї історії існування комуністичної системи), так і географічний (передусім розглядати історію УПА в контексті національних рухів на західних окраїнах колишньої Російської імперії та Радянського Союзу). Важливе значення має також вихід за межі національної парадигми та спроба проаналізувати, яку роль у виникненні та діяльності УПА відіграли соціальні, релігійні й інші чинники. І, врешті, необхідно спробувати розглянути історію УПА у зовнішньо-політичному контексті тих масштабних геополітичних змін, які почались у Східній і Центральній Європі в 1914 р. і тривали до краху комуністичного режиму в 1989–1991 рр.

Практичне значення отриманих результатів. Матеріали і результати проведеного дослідження можуть бути використані для подальшого наукового пошуку, написання загальних і спеціальних праць з історії та історіографії історії УПА, розробці наукових програм, методичних рекомендацій, навчальних курсів.

Результати дослідження апробовані на засіданнях наукових семінарів кафедри історії слов'янських країн та Інституту історичних досліджень ЛНУ ім. І. Франка, у виступі на науковій конференції "Білорусь і Польща в ХХ столітті: загальне і особливе в історичних долях" (Брест, 2001).

Структура дисертації побудована за проблемно-хронологічним прин-ципом. Робота складається зі вступу, трьох розділів (поділених на пара-графи), висновків, списку використаної літератури (480 позицій). Загальний обсяг дисертації 239 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі аргументовано актуальність теми дослідження, її хронологічні рамки, визначено мету й основні завдання, об'єкт, предмет, методи дослідження, представлено наукову новизну і практичне значення дисертації.

Перший розділ – "Основні етапи становлення і розвитку історіо-графії історії УПА". У ньому висвітлено етапи становлення історіографії УПА в західній (антикомуністичній), комуністичній (радянській і польській) і сучасній історіографіях.

При аналізі розвитку досліджень історії УПА в західній (антикому-ністичній) історіографії в 1940–80-х роках ХХ ст. виділено основні періоди розвитку вивчення історії УПА, а також формування головних дослідницьких напрямів в діаспорі. У розвитку західної (антикомуністичної) історіографії виділено три періоди: 1946–1954; 1954–1976; 1976–1991 рр. Основними критеріями періодизації названі вихід у світ робіт, присвячених широкому колу питань, пов'язаних з історією УПА, а також події в політичному житті української діаспори, які тим чи іншим чином мали вплив на розвиток історіографії історії УПА. Такими подіями, що розділяють ці три періоди, є вихід у 1954 р. з керівництва бандерівської ОУН групи політиків, яка отримала назву “двійкарі”; вихід у 1976 р. першого тому "Літопису УПА", що був першою спробою зібрання і наукової обробки великої кількості джерел з історії УПА.

Відзначено, що початком історіографії історії УПА може вважатися
1946 р., коли з'явилося відразу декілька праць, присвячених діяльності українських повстанців. Уже перші публікації в діаспорі викликали гостру дискусію в емігрантському середовищі і стали фундаментом для появи бандерівського, двійкарського та мельниківського напрямів в історіографії історії УПА. Творцем бандерівского напряму став М. Лебедь, автор першої монографії про УПА. У результаті загострення внутрішніх розбіжностей і подальшого розколу серед націоналістів М. Лебедь став одним з лідерів двійкарів. Але, подібно до того, як двійкарське крило вийшло з бандерівського табору, двійкарська історіографія також бере свій початок з монографії М. Лебедя. Мельниківський напрям створив О. Штуль (псевдонім О. Шуляк), політичний опонент і критик бандерівців. Якщо М. Лебедь ідеалізував історію УПА, то О. Штуль ставився до неї дуже критично.

Значно розширили джерельну базу досліджень подальші монографії П. Мірчука і Л. Шанковського. Найбільш плідно в діаспорі працювали представники третього напряму – двійкарі, особливо М. Прокоп, який значно підняв науковий рівень досліджень.

Єдиним документальним серійним виданням, повністю присвяченим історії українського повстанського руху, став "Літопис УПА". За період з 1976 до 1990 рр. вийшло 18 томів цього видання, які включали документи і матеріали УПА, УГВР, ОУН-Б, німецькі архівні матеріали, спогади без-посередніх учасників подій, що відображали діяльність різних структурних і територіальних підрозділів УПА.

У СРСР історія УПА практично не вивчалася. Її замінила політична публіцистика, основним завданням якої було якнайбільше очорнити укра-їнський повстанський рух, а спроби деяких радянських істориків дослідити історію УПА як історичну проблему важко назвати науковими.

Дещо інша ситуація склалася у польській комуністичній історіографії. Польські автори перебували в більш ліберальних умовах, ніж їхні радянські колеги. У своїх роботах вони використовували широке коло джерел, як опублікованих, так і архівних, причому такими джерелами часто виступала українська діаспорна література з історії УПА.

Оцінюючи розвиток досліджень історії УПА на сучасному етапі, потрібно сказати, що його головним досягненням стало перенесення центру вивчення історії УПА до України. Праці в цій галузі поступово пере-творюються на наукову дисципліну, втрачаючи роль інструменту взаємного тиску між політичними та ідеологічними супротивниками.

Найбільшу активність виявляють українські історики. Нині домінує точка зору, яка бере свій початок у дослідженнях українських діаспорних авторів і представляє діяльність УПА як яскравий прояв українського національно-визвольного руху.

З середини 1990-х рр. можна говорити про початок нового етапу в дослідженні історії ОУН і УПА. Він характеризується зосередженням дослід-жень з даної проблематики переважно в наукових колах. Починають засто-совуватися критичні підходи, що були практично відсутні на хвилі ейфорії першої половини 1990-х рр. Українська історіографія історії УПА поступово починає звільнятися від впливу діаспори. З'являються перші власне наукові роботи, зокрема А. Вовка, А. Кентія, І. Ільюшина та інших істориків.

Відзначено активізацію польських істориків. Особливо це стало помітно у зв'язку з 60-річчям трагічних подій на Волині, яке припало на 2003 р. Загалом, слід зазначити, що у Польщі продовжилася традиція підготовки досліджень монографічного характеру з історії українсько-польського конфлікту та ролі в ньому УПА. Українські історики змогли створити подібні роботи лише в другій половині 1990-х рр.

В останнє десятиріччя інтерес до даного питання помітний і в Білорусії. Водночас ставлення до нього в російській історіографії викликає, як мінімум, здивування: маючи у своєму розпорядженні величезний архівний потенціал і розвинені академічні структури (у тому числі інституції, що вивчають військово-політичну історію), російські історики практично ігнорують усе, що пов'язано з історією українського націоналістичного руху та його скла-дової – діяльністю УПА. Окремі й епізодичні зауваження на тему укра-їнського повстанського руху, що зустрічаються в роботах російських істориків, відрізняються ідеологічними штампами. Певне виключення складає робота М. Семиряги.

Другий розділ – "Головні проблеми створення, орієнтації і діяль-ності УПА". У ньому проаналізовано роботи, що відображають створення УПА, її взаємини з іншими представниками українського нерадянського табору в роки Другої світової війни, а також чисельний, національний, соціальний і політичний склад українських повстанців.

Відразу декілька концепцій створення УПА висунули діаспорні автори. Ці концепції певним чином різняться одна від іншої і представляють позиції бандерівців, двійкарів і мельниківців. Розбіжності в поглядах на той або інший аспект процесу створення УПА зустрічаються і серед однопартійців. Але вони не відрізняються таким антагоністичним протистоянням, характерним для дискусій представників різних націоналістичних течій.

Загалом, можна відзначити, що питання створення УПА в українській діаспорній історіографії вивчалося достатньо активно. Це пояснюється тим, що бандерівці і двійкарі вважали УПА своїм дітищем. Не дивно, що в українській зарубіжній історіографії дослідження даного питання про-водилися динамічно, ширше і глибше. Крім того, був оброблений значний фактичний матеріал. Це заклало добру базу для подальших досліджень даного питання. Незмінним атрибутом практично кожної праці була гостра критика своїх опонентів як в середовищі української діаспори, так і з країн соціалістичного табору.

Характеризуючи радянську історіографію, необхідно відзначити, що її представники порівняно мало уваги приділяли проблемі створення УПА. Проте власна схема цього процесу була ними створена, хоча і не отримала такого розвитку як, наприклад в роботах українських зарубіжних істориків. Згідно неї УПА з'явилася в результаті змови між українськими націо-налістами і німецькими окупантами. Погляди польських комуністичних істориків на це питання істотно відрізнялися. Польські автори запозичили ті підходи до створення УПА, які виникли в українській діаспорі. Зокрема, на це вказують використані авторами джерела – книги українських діаспорних авторів. Проте, це не означає, що загальний тон робіт поляків був позитивним: українські націоналісти оцінювалися так само негативно, як і в СРСР.

Сучасні історики стверджують, що УПА була створена українськими націоналістами без якоїсь допомоги ззовні. Однак серед прихильників цієї версії існують певні розбіжності, котрі на загал не мають принципового характеру. Причини розбіжностей криються в різниці політичних поглядів та переконань авторів, а також колі використаних ними джерел. Деякі питання донині досліджені недостатньо і викликають дискусії, наприклад, точна дата створення УПА. Недослідженим залишається і головне, на нашу думку, питання всього процесу створення УПА – яким чином він відображав свідомі зусилля бандерівської ОУН. Відповідь на це питання дозволить висвітлити інші важливі проблеми початкового періоду існування УПА.

Найгостріші дискусії в діаспорній історіографії, як правило, викликав розгляд питання про взаємини УПА з іншими представниками українського нерадянського табору в роки Другої світової війни. Діаспорні автори-небандерівці часто звинувачували бандерівців в узурпації українського повстанського руху. На їх думку, ОУН-Б і УПА силою підпорядкували собі озброєні загони М. Боровця і мельниківської ОУН. Бандерівці і двійкарі, в свою чергу, стверджували, що об'єднання відбувалося виключно мирним шляхом, а якщо й було застосування сили, то лише в обмежених і вимушених рамках. Кожна з сторін висувала докази на свою користь, проте різниця у поглядах зберігалася й обидві сторони не прийшли до єдиної думки з цього питання.

Найбільш повно в сучасній історіографії досліджена проблема взаємовідносин УПА з іншими представниками українського руху опору в працях істориків поміркованого напряму А. Кентія та Ю. Киричука. Обидва автори дистанціювалися від партійності в поглядах на цей процес, максимально використовуючи різноманітні джерела обох конфліктуючих сторін. Слід зазначити, що завдяки їхнім роботам дискусія набуває більш академічного, а не політичного характеру.

Висвітленням питань чисельного, соціального, політичного і національного складу УПА українські історики в діаспорі почали займатися відразу після закінчення Другої світової війни. Відповідь на ці питання дозволяла визначити розміри повстанського руху, а також відповісти на питання про рівень його підтримки суспільством. Крім цих загальних міркувань, представники різних, ворогуючих між собою течій націоналістичного табору прагнули використовувати вказану тему в ідеологічному протистоянні із своїми опонентами.

Розглядаючи вивчення питань чисельного, національного, соціального і політичного складу УПА в українській діаспорі, можна відзначити наступне. Проблема чисельного складу, здавалося б, є "технічним" аспектом. Вивчення його має на увазі роботу передусім з документальними матеріалами. Проте вплив політичної конфронтації в українській діаспорі помітно і тут. Бандерівцям було вигідно представляти український повстанський рух масовим, тобто всенародним. Опоненти бандерівців – мельниківці – зосередили свою увагу на питаннях мобілізації в загони українських повстанців; на їх думку, в УПА люди воювали виключно через страх перед репресіями з боку бандерівської ОУН. Виключенням у всій діаспорній історіографії є робота Л. Шанковського "Початки УПА", в якій автор небезуспішно намагається досліджувати проблему, користуючись науковими методами.

Радянські історики надавали мало уваги цим питанням. На відміну від українських істориків в діаспорі, в СРСР практично не проводилися дослідження чисельного, національного, політичного складу УПА, оскільки така постановка питання побічно передбачала визнання УПА масовим рухом. Виключення складають нечисленні і маргінальні вказівки на соціальний портрет загонів українських повстанців, які зустрічаються в працях В. Засанського, І. Петріва, Л. Грицьківа, С. Герасименка і ін.

На сучасному етапі досліджень найдетальніше розгляд вказаних питань провів П. Содоль. При оцінці чисельного складу УПА, стверджує історик, необхідно спиратися на документи УПА і бандерівської ОУН, що зберігаються на заході. Найдостовірнішим з них потрібно вважати документ проводу ОУН-Б, датований листопадом 1949 р. У ньому є вказівка на те, що в кінці німецької окупації України УПА нараховувала 25–30 тисяч осіб. П. Содоль стверджує, що встановити точне число бійців УПА неможливо через нестачу документів.

Розгляд вказаних питань, як правило, займав незначну частину опублікованих робіт. Причин цього було декілька. Перш за все, брак матеріалів. Лише останні декілька років низка архівних документів стала доступною широкому колу дослідників. Однак на їхню обробку і вивчення потрібен час. Можна відзначити також відсутність методики підрахунку показників, що вивчаються. Не можна не сказати і про політизованість досліджень цього питання, яка лише останніми роками починає поступатися місцем науковому підходу.

Третій розділ - "Відображення в історіографії історії УПА впливу на її діяльність зовнішньополітичних чинників". У ньому проаналізовано літературу, присвячену взаєминам УПА з нацистською Німеччиною, СРСР і Польщею.

Питання взаємин УПА і нацистської Німеччини розділяє всіх дослідників історії УПА на два табори: одні, в основному радянські історики, вважають УПА колабораціоністською структурою; інші бачать в ній частину загальноєвропейського руху опору. До другої групи можна віднести авторів різних напрямів і країн – українських діаспорних, польських комуністичних і більшість сучасних істориків.

Українські історики в діаспорі, торкаючись питання взаємин УПА і німців, зайняли чітку позицію. Не дивлячись на всі суперечності в емігрантському середовищі, і бандерівці, і двійкарі та мельниківці ніколи не вели мову про колаборацію українських націоналістів з гітлерівцями. Якщо й траплялися згадки про контакти між бійцями УПА і представниками вермахту, то такі контакти розглядалися лише як тактичний хід українських націоналістів. Найбільшу роботу з цього питання провів В. Косик.

Жодна праця радянських істориків, що торкається діяльності українських партій і озброєних формувань нерадянського спрямування в роки Другої світової війни, не обходилася без згадки про їхню співпрацю з гітлерівською Німеччиною. У перелік таких партій і формувань, природньо, завжди включалася і УПА. У радянській історіографії будь-яких розбіжностей в роботах з цього питання не спостерігалося. Як правило, текст праць радянських істориків складався із звинувачень у співпраці українських повстанців з вермахтом, німецькими спецслужбами та іншими органами Третього рейху. В цьому всі радянські історики були одностайні. Заявлене радянським керівництвом ще в роки Другої світової війни ставлення до українських націоналістів як до зрадників Батьківщини, понад сорок років залишалося візитною карткою радянської історіографії. Джерела радянських досліджень достатньо скупі. Виключення складала робота В. Чередниченка "Націоналізм проти нації", але спектр використаних в ній архівних матеріалів був вузьким.

На сучасному етапі досліджень вивчення цього питання набуває більш академічного характеру. Цьому сприяє звільнення теми від ідеологічних обмежень, властивих, насамперед, комуністичній історіографії, а також відкриття колишніх радянських архівів, що містять багатий фактичний матеріал. Найбільш детально це питання висвітлив Ю. Киричук. Важливість вивчення даного питання полягає в тому, що воно дозволяє показати статус УПА в роки Другої світової війни. Ця формація здебільшого представлялася або як колабораціоністська структура, або як учасник руху опору. Складність в оцінці характеру її взаємин з німцями полягає в тому, що Україна в роки війни не була самостійним суб'єктом політики, а українські повстанці виявилися “армією без держави”. Природньо, оцінка їхньої діяльності, особливо в 1940–1980-х рр. залежала від політичних поглядів авторів і тих джерел, на які ці автори спиралися.

Найбільш дискусійною проблемою в історіографії історії УПА на сьогоднішній день є оцінка її ролі в українсько-польському конфлікті в роки Другої світової війни і перші післявоєнні роки. Опис цього конфлікту зачіпає одну з найскладніших сторінок історії УПА, а значна кількість жертв з обох боків підштовхує вже не одне покоління істориків до нових досліджень. Достатньо сказати, що практично всі українські і польські історики, до якого напряму в історіографії або політичної партії не належали, в своїх роботах обов'язково підносили це питання.

Характеризуючи розвиток вивчення питання українсько-польського конфлікту та ролі в ньому УПА в українській діаспорі 1940–1980-х рр., можна зробити декілька зауважень. Складність і суперечність питання призвела до створення вкрай ідеологізованої української націоналістичної концепції, яка, фактично, перетворилася на міф. Її основою було визнання безумовної вини поляків у провокації трагічних подій 1943–1944 рр. Цьому сприяла й та обставина, що історією українсько-польського конфлікту спочатку займалися здебільшого учасники подій – українські націоналісти, які в роки німецької окупації займали керівні пости в ОУН-Б. Проте не всі українські автори зайняли таку жорстку позицію. Один з найвідоміших українських істориків в еміграції І. Лисяк-Рудницький неодноразово зуст-річався з польськими політиками, журналістами та політологами в еміграції. На одній з цих зустрічей обговорювалися шляхи міжнаціонального при-мирення. Такі зустрічі показали, що не всі українці і поляки в діаспорі були вороже налаштовані по відношенню один до одного. Але дослідницьке поле даного питання на той час вже зайняли прихильники вкрай радикальних поглядів, й заяви про примирення українців і поляків були почуті тільки в 1990-х роках ХХ ст.

У комуністичній Польщі проблемі українсько-польського антагонізму в роки Другої світової війни приділялася значна увага. Як і в українській діаспорі, діяльність УПА розглядалася всіма дослідниками як вияв найрадикальнішої політики українських націоналістів-бандерівців стосовно до поляків. Була створена своя особливо ідеологізована концепція, яка також перетворилася на міф. Історією українсько-польського конфлікту, як і в українській діаспорі, займалися учасники подій – польські офіцери, що воювали з УПА після закінчення Другої світової війни. Це наклало відбиток на розвиток історіографії цього питання. Єдине виключення складала діяльність Р. Тожецького, який в умовах цензури і домінування в суспільній свідомості антиукраїнських стереотипів зробив спробу наукового дослідження українсько-польського конфлікту.

На сучасному етапі досліджень у польській історіографії можна виокремити дві основні тенденції вивчення українсько-польського конфлікту і ролі в ньому УПА. Перша – це збереження старих підходів і оцінок, що з'явилися в польській комуністичній історіографії. Головна відмінна риса цієї течії: покладання всієї відповідальності за розпалювання міжнаціонального конфлікту на українську сторону. Це стосується робіт таких авторів, як В. і Е. Семашко, А. Перетятковіч, В. Філяр, Ю. Туровський і ін. Друга група дослідників характеризується спробою діалогу і вироблення наукових підходів і стандартів у вивченні проблеми. Тут слід згадати праці
Р. Тожецького, Г. Мотики, Р. Внука.

Ситуація з вивченням даної проблеми в сучасній українській історіо-графії подібна до її стану в сучасній Польщі. Як і раніше, продовжують з'являтися роботи, які підтримують українську націоналістичну концепцію. Проте, з'явилася й інша тенденція вивчення українсько-польського конфлікту, прихильники якої роблять перші спроби вивести вивчення питання за рамки ідеологічних штампів і надання йому наукових підстав. У річищі цієї тенденції написані праці І. Ільюшина.

Історія українсько-польського конфлікту і ролі у ньому УПА привертає увагу державних діячів України. Прикладом є книга спікера Верховної Ради України В. Литвина з цієї тематики. Можливо вперше український політик та історик зазначає, що антипольська акція ОУН-УПА на Волині в 1943 р. іноді набувала характеру етнічної чистки. Така позиція характерна швидше для польських істориків. Торкаючись військового протистояння УПА і АК В. Литвин стверджує, що їхня боротьба часом супроводжувалася війсь-ковими злочинами з обох боків.

Комплексне дослідження українсько-польського конфлікту почалося в 1996 р. Тоді було підписано угоду між українськими і польськими дослідниками про спільне вивчення проблеми. Вона передбачала проведення серії міжнародних наукових семінарів. До 2003 р. їх було проведено десять. На останньому семінарі в листопаді 2001 р. у Варшаві був підписаний протокол про узгодження і розбіжності по даній темі. У ньому зафіксовано зближення позицій істориків по одних питаннях теми і визначено вузлові моменти, котрі вимагають подальших дослідницьких зусиль вчених обох країн.

Розглядаючи історіографію українсько-польського конфлікту, можна передбачити, що майбутні дослідження будуть пропонувати більш складну картину виникнення і динаміки конфлікту у порівнянні з тими спрощеними інтерпретаціями, які пропонували націоналістична і комуністична історіо-графії. Одним з перспективних напрямів є вивчення нетрадиційних причин (соціальні стосунки, аграрні відносини, геополітичний контекст) та їх взаємодії з національними чинниками конфлікту, а також історичні порівняння з іншими випадками міжетнічних конфліктів, як під час Другої світової війни, так і протягом усього ХХ ст.

Характеризуючи вивчення українсько-радянського протистояння в західній (антикомуністичній) історіографії 1940–1980-х рр., слід зазначити, що українські діаспорні історики достатньо докладно досліджували вказане питання. Єдиною темою, яка розглядалася вельми однобічно, є відносини між українськими повстанцями і радянськими спецслужбами, а також з місцевим населенням. Заяви українських істориків про всенародну підтримку УПА і всенародний опір радянській владі більше схожі на політичні гасла. На цьому тлі помітна роль американського історика Джона Армстронга, який повно окреслив контури взаємин воюючих сторін з місцевим населенням.

У СРСР опір УПА радянській владі всіма істориками розглядався однаково схематично. УПА, а разом з нею всі жителі окупованих територій, які так чи інакше були пов'язані з окупаційними структурами – мери міст, старости сіл, перекладачі і ін. – зараховувалися радянськими істориками в колаборанти. До того ж, українські націоналісти ніколи не приховували свого ворожого ставлення до СРСР. Радянські автори досліджували вказане питання в рамках, суворо обмежених цензурою. Їхні роботи були не науковими дослідженнями, а одним із засобів зміцнення і популяризації офіційних поглядів на український націоналізм, тобто мали замовний характер. Радянська історіографія так і не вийшла за рамки обслуговування офіційних позицій.

Сучасний етап досліджень увібрав у себе різноманітність підходів до вивчення проблем боротьби УПА проти радянського режиму, що існували раніше.

Певна частина українських істориків продовжувала розглядати антирадянську діяльність УПА з погляду радянської історіографії. Одним з найхарактерніших прикладів в цьому плані є роботи А. Чайковського і В. Масловського. Відмінністю їхніх праць від робіт радянських істориків є значно ширша джерельна база. Як це не парадоксально звучить, але ці автори спробували поставити стару радянську концепцію українсько-радянського протистояння на наукову основу.

Проте більшість українських істориків представляла конфлікт між УПА і радянською владою на основі поглядів і підходів, що були вироблені в діаспорі. Заслуговує на увагу група істориків, які виробили нові підходи до вивчення збройного протистояння українських націоналістів і радянської влади. Основна їх відмінність полягає в емоційності викладу матеріалу і спробі поглянути на проблему без упереджень. До них відносяться, зокрема, А. Кентій і Ю. Киричук, в роботах яких приділяється значна увага висвіт-ленню вказаної проблеми. Необхідно також відзначити заслугу ще одного українського історика – В. Сергійчука, який ввів до наукового обігу безліч документів з українських архівів, раніше не доступних дослідникам.

Потрібно також наголосити, що в російській історіографії дослідження вказаного питання практично не проводиться. Порівнюючи те, як розвиваються контакти між українськими і польськими істориками в справі вивчення українсько-польських відносин, слід констатувати, що історики України і Росії поки що не провели жодної конференції з питань українсько-російських та українсько-радянських відносин.

ВИСНОВКИ

Історія УПА є складовою частиною більш широкої області досліджень українського націоналізму. Історія, як одна з наук, що досліджує націоналізм, виконує особливу роль по відношенню до націоналізму: вона не тільки досліджує, але часом і створює його, постачаючи матеріал для формування історичних міфів. Типовим прикладом у цьому плані є історіографія історії УПА.

Переважною більшістю істориків і політиків УПА розглядається як квінтесенція українського націоналізму як в позитивному, так і негативному значенні. Тому вивчення історіографії історії УПА дуже важливе для того, щоб побачити і зрозуміти, як розвивається дослідження українського націоналізму, що є однією з найважливіших політичних та ідеологічних течій в історії України ХХ ст.

Історія УПА є складовою частиною загальноєвропейської проблеми – співвідношення і ролі опору і колаборації в роки Другої світової війни. Звідси її тісний зв'язок з дослідженням цієї складної й сильно ідеологізованої теми.

При дослідженні історіографії історії УПА необхідно враховувати той факт, що часто авторами робіт виступали самі учасники подій, як українські націоналісти, так і їхні супротивники. Тому так різняться оцінки діяльності УПА: для одних українські повстанці герої, для інших – злочинці. Проте, в будь-якому дослідженні необхідно керуватися правилом, що свідки завжди знають більше про те, свідками чого вони були, ніж ті, хто не мав безпосереднього відношення до подій, що розглядаються.

Новітні дослідження показують, що з віддаленням у часі від подій, що розглядаються, в історіографії історії УПА відбуваються певні зміни. Праці стають менш ідеологічно мотивованими і більш академічними за характером. Певним чином це можна пояснити тим, що до досліджень приступають люди, які не були учасниками подій. Важливим чинником змін є і значне збіль-шення кількості джерел за рахунок відкриття колишніх радянських архівів. Проте, треба визнати, що найбільший вплив на історіографію історії УПА мало падіння комуністичної системи і зміна політичного режиму в Україні.

З числа національних історіографій важливо відзначити певні досягнення української та польської історичної науки. Беручи до уваги той факт, що українська історіографія у 1991 р. була у значно гіршому становищі, ніж польська, слід відзначити її особливо динамічний розвиток. Історія УПА, як і раніше, привертає увагу західних істориків, хоча в цілому ця тема продовжує зберігати маргінальне значення в їхніх роботах з історії Східної і Центральної Європи. Позитивно слід оцінити появу наукового інтересу до цієї теми серед істориків Білорусі. Практично ніяких змін не спостерігається в сучасній російській історіографії.

Дисертаційна робота не є вичерпним аналізом історіографії історії УПА. У процесі дослідження були окреслені контури тих напрямів, в рамках яких досліджувалася тема, показано розвиток впливу політики на вивчення історії УПА. Необхідне подальше глибоке вивчення багатьох питань, якими б складними і неоднозначними вони не здавалися. Таких питань в історіографії історії УПА багато, проте найскладніше з них -– це роль УПА в польсько-українському конфлікті в роки Другої світової війни. Вкрай бажаною була б поява робіт, які ставили б історію УПА в широкий історично-порівняльний контекст. З іншого боку, потрібні дослідження на рівні мікроісторії (діяльність УПА в окремих населених пунктах і регіонах, біографії учасників повстанського руху), які відкрили б нові можливості для дослідження загальних питань, таких як чисельність і соціальний склад УПА, спів-відношення між членами ОУН і безпартійними тощо. Поки що відсутнє і окреме дослідження монографічного характеру, присвячене історії розвитку досліджень історії УПА. Дана дисертаційна робота в певним чином може заповнити цю прогалину.

Основні положення дисертації викладено в публікаціях:

1. Демидов С. Початки УПА в українській історіографії // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Дрогобич, 2001. – Вип. V. – С. 236–248.

2. Демидов С. Проблеми історії УПА у висвітленні українських істориків // Наукові записки Національного університету "Острозька академія": Історичні науки. – Острог, 2004. – Вип. 4. – С. 173–182.

3. Демидов С. Деятельность УПА на территории Беларуси // Беларусь і Польшча ў ХХ ст.: агульнае і адметнае ў гістарычных лёсах. – Брест, 2001. – С. 176–179.

4. Демидов С. УПА і гітлерівська Німеччина: погляди українських істориків // Шляхами історії. Науковий збірник історичного факультету ЛНУ імені Ів. Франка на пошану професора Костянтина Кондратюка. / Упорядник Олексій Сухий. – Львів, 2004. – С. 171–183.

5. Рец на: ARCHE. Вялікая айчынная вайна. Менск, 1999. №2 // Україна модерна. – Львів, 2000. – Число –5. – С. 516–517.

6. Рец на: Ткаченко С. Повстанческая армия: тактика борьбы. Минск, 2000 // Україна модерна. – Львів, 2001. – Ч. 6. – С. 182–184.

АНОТАЦІЯ

Демидов С. Ю. Історіографія історії Української Повстанської Армії. – Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.06 – історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. – Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2004.

Дисертація присвячена аналізу історичних концепцій, схем, тенденцій, а також основних етапів у вивченні діяльності Української Повстанської Армії (УПА). Історіографія історії УПА представлена як безперервний процес вивчення, який відображав обставини і зміни, які відбувалися в другій половині ХХ століття в країнах Східної і Центральної Європи. Оскільки масштаби і значення діяльності УПА виходили за межі українських земель, вона стала предметом уваги відразу декількох історіографій – радянської, української діаспорної, польської та ін. Після падіння СРСР інтерес до історіографії УПА зріс, перетворивши її на предмет гарячих історичних дискусій всередині одночасно української, російської, польської, білоруської і західної (північноамериканської і західноєвропейської) історіографій.

Ключові слова: історіографія, Українська Повстанська Армія, Організація Українських Націоналістів, бандерівці, мельниківці, двійкарі, дискусія.

АННОТАЦИЯ

Демидов С. Ю. Историография истории УПА. – Рукопись. Диссертация на соискание учёной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.06 – историография, источниковедение и специальные исторические дисциплины. – Львовский национальный университет имени Ивана Франко, Львов, 2004.

Диссертация посвящена исследованию историографии истории Украин-ской Повстанческой Армии. Выделены основные направления и тенденции в изучении истории УПА. Проанализирован вклад украинских и зарубежных историков в изучение проблемы в 1940–1980-е гг. и на современном этапе исследований. Отмечено, что историки украинской диаспоры исследовали указанный вопрос наиболее интенсивно. Они очертили круг вопросов истории УПА, который остаётся основным и для нынешних исследователей, ввели в научный оборот многие документы украинских повстанцев, создали первые исследования монографического характера, которые охватывали практически все аспекты деятельности УПА. Особое внимание уделялось борьбе УПА с СССР и Польшей. Заметна идеализация её деятельности. Большое влияние на развитие изучения указанной проблемы оказала политическая конъюнктура в послевоенном мире, а также партийные разногласия в среде самой украинской диаспоры.

Советские историки в условиях тотального контроля государства над наукой были лишены возможности создания адекватной научной картины происходивших событий. Отмечено, что в СССР история УПА фактически не изучалась, а оценивалась с точки зрения официальной советской идеологии. Советские историки сосредоточились на освещении двух аспектов истории УПА – сотрудничества её с гитлеровцами в годы Второй мировой войны на оккупированной территории Украины и послевоенной борьбе советской власти с украинским повстанческим движением. В обеих случаях УПА была