АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ВИЩОЇ ОСВІТИ

Донець Зоя Федорівна

УДК 37.013.43 + 37.011.33

ОСУЧАСНЕННЯ ЗМІСТУ

КУЛЬТУРОЗНАВЧИХ ДИСЦИПЛІН У ВИЩІЙ ШКОЛІ

В КОНТЕКСТІ МІЖНАРОДНИХ

КУЛЬТУРООХОРОННИХ

КОНВЕНЦІЙ

13.00.04 - теорія і методика професійної освіти

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Київ-2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті вищої освіти Академії педагогічних наук України.

Науковий керівник

доктор педагогічних наук, професор Онкович Ганна Володимирівна, Інститут вищої освіти АПН України, зав. відділу теорії і методології гуманітарної освіти, м. Київ

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, Левчук Лариса Тимофіївна, професор кафедри етики, естетики і культурології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

кандидат педагогічних наук, професор Щербань Петро Миколайович, Інститут вищої освіти АПН України, головний науковий співробітник відділу педагогіки і психології вищої освіти

Провідна установа

Національний педагогічний університет ім. М.П.Драгоманова, кафедра теорії та історії педагогіки, Міністерство освіти і науки України, м. Київ

Захист відбудеться “ 26 ” лютого 2004 року о 16 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.456.01 в Інституті вищої освіти АПН України за адресою: 01014, м. Київ, вул. Бастіонна, 9, 9-ий поверх, зала засідань

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту вищої освіти АПН України (01014, м. Київ, вул. Бастіонна, 9)

Автореферат розісланий “ 26 ” січня 2004 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради |

Л.С.Горбунова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність і доцільність дослідження. Світова спільнота і її частина Україна опинились у вирі докорінних і багатовимірних перемін, названих вченими “глобалізацією”, на які вже не може, не має права не реагувати жоден освітянин, жоден інтелектуал і професіонал.

На тлі постійного нарощення сили технічних засобів і їх загрози природному довкіллю слабнуть традиційні територіальні, державно-політичні, культурні та інші бар’єри, які колись були надійною ізоляцією народів, допомагали захищатися від неупорядкованих зовнішніх впливів. Особливістю часу теперішнього стає висока взаємозалежність між усім, що оточує людину, формує систему міжнародної сучасної взаємодії і нове культурне обличчя землян.

Надмірна здатність людства до нищення слідів свого розвитку загрожує прийдешнім поколінням руйнацією культурної і природної спадщини як дорогої частки пам’яті людства, як свідка його помилок та успіхів, як гаранта культурного і творчого розмаїття.

Ультимативно необхідно, щоб молода людина ставала свідомим громадянином нового суспільства, активізувала систему культурних цінностей вищим рівнем науковості і фаховості, духовним і творчим началом, індивідуальною відповідальністю за власну діяльність. Така провідна передумова збереження і примноження світової культурної і природної спадщини.

Серед незамінних засобів виконання цих завдань – навчальні предмети і дисципліни культурознавчого циклу, яким, на нашу думку, потрібне нове змістове наповнення і краща визначеність в орієнтації змісту на виховання людини ХХІ століття. Ми переконані, що їх культурогенне і цивілізаційно-охоронне значення може істотно зрости в разі осучаснення змісту дисциплін існуючих і застосування нових, наприклад, “Інтегрованого культурознавства”.

Ступінь наукового опрацювання проблеми. Протягом століть Україна витворювала багату та різноманітну культуру, але як на самій культурі, так і на її висвітленні не могла не відбитися надзвичайна драматичність історичного буття народу. Дослідженням української культури займалися М.Гоголь, Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, І.Франко, О.Пчілка, Л.Українка, К.Квітка, К.Сосенко, В.Гнатюк та інші. Збирачі старовини В.Біляшівський, Д.Яворницький, родини Симиренків, Тарновських, Ханенків заклали основи національних музеїв – системи закритої охорони матеріальних культурних цінностей. Теоретичні узагальнення історико-культурного розвитку висвітлювали у своїх працях М.Максимович, М.Костомаров, А.Кримський, Ф.Вовк, М.Грушевський, В.Щербаківський і багато інших.

На початку XX століття такі вчені як М.Грінченко, І.Огієнко першими здійснили спроби цілісного огляду української культури у своїх підручниках.

Радянське одержавлення культури, перетворення її у форму окремої фахової творчості, контрольованої адміністративно-командним ідеологічним втручанням у всі процеси людських дій, гальмувало об’єктивність досліджень української культури, що позначилося на змісті тогочасної літератури, котра стала джерелом нових навчальних підручників і посібників. Москва усувала всі спроби українських науковців створити широке полотно розвитку і вивчення національної культури. Підручник М.Марченка “Історія української культури” був першим, що ненадовго доніс частину правди до читачів. Радянський “Льодовик” почав танути лише наприкінці 1980-х років.

Нові програми і підручники з культурознавчих дисциплін з’явились у відповідь на ці пекучі потреби. Їх створенням займалися філософи, історики, журналісти, педагоги, мистецтвознавці. Традиційно навчальний зміст української культури конденсовано містив історичний аспект знань (етнографії, літератури, народної творчості, археології, театру, мистецтва) як провідний акцент, що мав заповнити прогалини суспільства у знанні коренів національної культури.

Вивчення доступних баз даних (Національна академічна бібліотека, звіти АПН України та ін.) дало змогу встановити, що за період 1997-2003 рр. за профілем “Педагогіка” до захисту було подано 27 кандидатських і 2 докторські дисертації, в назві яких у різних контекстах фігурує термін “культура”. Зауважимо, що поняття “культурна спадщина”, “міжнародні конвенції”, “охорона культурної спадщини” не використовувалися жодного разу.

Результати бібліографічного аналізу свідчать, що поглиблено в Україні не досліджувалася проблема творення навчально-методичних основ формування нового культурного рівня студентів і молоді засобами культурознавчих дисциплін з урахуванням змісту світових конвенцій у цій сфері. Насамперед, не розглядалася тема зв’язку загальної освіти й охорони спадщини в контексті положень Декларації принципів толерантності, Декларації культурного розмаїття, міжнародних конвенцій про захист світової культурної і природної спадщини. На наш погляд, ці міжнародні документи ЮНЕСКО, закликаючи до миру шляхом культурного діалогу й міжнародного єднання навколо проблеми виживання людства, значно розширили межі стереотипів бачення досвіду, вирощеного різними культурами та ідеї охорони спадщини.

Вказане вище зобов’язує істотно реконструювати мету впровадження предметів і дисциплін загального культурознавства, шукати резерви піднесення їх внутрішнього насичення і змістової спрямованості. Ми спираємось на багаторічний позитивний досвід поліпшення методів і засобів викладання цих дисциплін та авторські концепції розширення їх змісту.

Бажання узагальнити цей досвід, опертись на результати наукових пошуків колег у цій сфері спонукали нас до вибору дисертаційної теми у такому формулюванні: “Осучаснення змісту культурознавчих дисциплін у вищій школі в контексті міжнародних культуроохоронних конвенцій” (спеціальність 13.00.04 – теорія і методика професійної освіти).

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дослідження є складовою науково-дослідної теми відділу теорії та методології гуманітарної освіти Інституту вищої освіти АПН України (РК № 0100U000348).

Об’єкт дослідження: теорія та методологія виховання і професійної соціалізації учнів і студентів на культурознавчому матеріалі.

Предмет дослідження: стан і тенденції спрямованості змісту культурознавчих дисциплін і перспективи його осучаснення на основі авторського “Інтегрованого культурознавства” у контексті вимог міжнародних культуроохоронних конвенцій.

Мета дослідження: вивчити сучасні наукові трактування понять “освіта”, “культура”, “культурна спадщина” та ін. з урахуванням явищ швидкого поглиблення суспільно-економічних змін і трансформацій в Україні і за її межами; актуалізувати, інтенсифікувати, осучаснити національне культурне спрямовування засобами освіти; проаналізувати і узагальнити теоретичні ідеї і практичний досвід виховного, культуроформуючого впливу культурознавчих дисциплін на освіту майбутніх видавців, редакторів, журналістів, перекладачів. Дослідження орієнтоване на вимоги “суспільства знань” – суспільства XXI століття, послідовно враховує моральну, педагогічну і загальноцивілізаційну роль конвенції про охорону світової культурної і природної спадщини та Декларації принципів толерантності ЮНЕСКО.

Концептуальні положення і гіпотеза дослідження полягають у застосуванні об’єктивного, широкого інтегрованого погляду на ідею розвитку вищої гуманітарної освіти в Україні і припущенні, що підвищити культурний і професійний рівень наших співвітчизників можна шляхом:

а) відмови від стереотипів радянської утилітарно-ідеологічної моделі цілей, ролі й методів застосовування національної і світової культурної спадщини в процесі навчання і демократичного виховання нових поколінь та переходу до об’єктивного бачення значень культури і спадщини як засобу плекання нового менталітету нашої молоді;

б) врахування важливості причин появи положень конвенцій про захист і збереження світової культурної і природної спадщини, Декларації толерантності ЮНЕСКО та освітнього досвіду їх застосування у вищій школі України, а саме: в удосконаленні змісту культурознавчих дисциплін з урахуванням урядового Рішення 1993 року про їх введення до навчальних планів усіх закладів вищої освіти України.

Завдання дисертаційного дослідження.

1. Розглянути вплив світових процесів на освіту і виховання молоді та еволюцію їх загальних характеристик і мети, зокрема суспільного значення зміненої ролі культури і культурної спадщини у вихованні поколінь, їх успішної професійної соціалізації в “суспільстві знань” ХХІ століття.

2. Дослідити хибність уявлення, частково збереженого від радянського часу, про мету, шляхи і методи застосування національної і світової спадщини в навчально-виховному процесі під кутом пошуку шляхів його подолання.

3. Виявити глибинні причини появи і освітньо-культурну роль Декларації толерантності ЮНЕСКО і комплексу міжнародних конвенцій про охорону і збереження світової культурної і природної спадщини для України.

4. Вивчити сучасні наукові уявлення про поняття “освіта”, “культура” і “культурна спадщина” та ін. з урахуванням явища швидкого поглиблення суспільно-економічних змін і їх трансформацій в Україні та за її межами.

5. Дослідити мету, зміст культурознавчих дисциплін у вищій школі незалежної України і методів їх упровадження в навчально-виховний процес.

6. Порівняти наявні концепції культуроформуючої дисципліни “Українська і зарубіжна культура” з метою обґрунтування авторської концепції змісту дисципліни “Інтегроване культурознавство”.

7. Експериментально дослідити шляхи об’ємного наповнення й використання в Україні авторського варіанту дисципліни “Інтегроване культурознавство”, опрацювати дані експериментів для обґрунтування висновків щодо осучаснення функцій змісту і методів використання культурознавчих дисциплін у контексті дії міжнародних конвенцій з питань культури.

Методологічну основу дослідження становлять:

­ логіко-історичний, експериментальний і комплексний підходи до наукових пошуків;

­ принципи науковості, історизму, цілісності, соціальної зумовленості, об’єктивності, культуровідповідності, єдності національного і загальнолюдського, теорії і практики навчання та виховання, освіти і самоосвіти, культури і культурного спадку;

­ найважливіші засади теорії пізнання і теорії навчання; положення, викладені в міжнародних та національних документах зі сфери освіти, культури, культурного спадку, прав людини, толерантності та ін.

Теоретичну основу дослідження складають концепції, теорії, методики:

­ освіти, виховання, навчання (В.Сухомлинський, В.Андрущенко, І.Зязюн, В.Лутай, І.Бех та ін.);

­ гуманізації і гуманітаризації національної освіти (В.Кремень, М.Михальченко, О.Сухомлинська, С.Гончаренко, Ю.Мальований та ін.);

­ особистісного і професійно-педагогічного розвитку (Н.Ничкало, В.Моляко, О.Пєхота, В.Семиченко, С.Сисоєва), проблемно-тематичного стимулювання до загальної і професійної стратегії саморозвитку (Л.Вовк, Р.Панченко);

­ культурних регіонів (Л.Левчук) і культурної дифузії (А.Бичко, М.Попович);

­ блочно-модульного і галузевого вивчення (Г.Онкович, В.Хоменко);

­ моделі ключових компетентностей (О.Овчарук, Л.Буєва, С.Піщулін);

­ змісту мови образотворчих мистецтв як культури (П.Білецький);

­ оновлення й одухотворення культури та неперервності процесу культуро-творення людини (О.Рудницька, Н.Крилова, Е.Краніх);

­ положення методології порівняльної педагогіки (Б.Вульфсон, К.Корсак, Н.Абашкіна, Л.Пуховська та ін.);

­ гармонізації розуму і почуттів (М.Амосов, О.Добжанський, Л.Ємчик, Я.Кміт);

­ виховання толерантності як основи демократії (В. Вайденфельд, К. Галлагер).

Методи дослідження. Специфіка предмету дослідження визначила поєднання переважно теоретичних методів дослідження (аналіз і синтез, абстрагування і конкретизація, класифікація і систематизація теоретичних і емпіричних даних, порівняльний аналіз тощо) з експериментом обмеженого обсягу, що стосується використання авторського блоку “Архітектура” в курсі “Українська і зарубіжна культура” та курсу “Інтегроване культурознавство”.

Основні джерела дослідження:

- документи міжнародних організацій: Конвенція про охорону світової природної і культурної спадщини, декларації про культурну різноманітність і принципи толерантності, Конвенція про охорону архітектурної спадщини Європи та інші;

- законодавчі акти в галузі освіти і культури України та інших країн;

- монографії та наукові вітчизняні й зарубіжні збірники за темою дослідження;

- національна та зарубіжна наукова і періодична преса;

- навчальна література України, Росії, Білорусі з групи дисциплін “Культурознавство” у вищій школі.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше:

- виявлено, як на культуроосвітніх українських, так і на матеріалах зарубіжних країн, міжнародних організацій комплекс рушійних сил і практичних шляхів, здатних употужнити освітньо-виховну роль культурознавчих дисциплін і сприяти формуванню менталітету, соціалізації людини нового століття, а саме: розширення сутнісного змісту поняття “культура”, обумовленого початком розбудови суспільства знань, явищ глобалізації та інших планетарних процесів; пропонування змісту нової моделі індивідуальної й колективної поведінки, творчої автономії, громадянської і професійної толерантності та ін.;

- доведено примітивізм ідеї “інтернаціональної за змістом, соцреалістичної за формою” культури, ретрохарактер і неевристичність успадкованих від радянського періоду уявлень про мету, обшир шляхів і методів застосування національного і світового культурного доробку в навчально-виховному процесі;

- виявлено глибинні причини появи, освітньо-культурні цілі Декларації принципів толерантності ЮНЕСКО і міжнародних конвенцій про охорону світової культурної і природної спадщини; обґрунтовано роль цих документів у розвитку рівноправного розмаїття культури України;

- проведено цілісний аналіз змісту загальної культурознавчої дисципліни у вищій школі з погляду педагогічної мети і засобів упровадження в навчально-виховний процес; зіставлені змісти пропонованої концепції дисципліни з діючими з метою інтегрування позитивів останніх у авторську;

- обґрунтовано і опрацьовано авторську концепцію дисципліни “Інтегроване культурознавство” для студентів вищої школи спеціальностей “видавнича справа і редагування”, “журналістика”, суттю якої є інтегрованість, ефективність, евристичність, праксеологічність (перспективна орієнтація, раціональний вибір парадигми), метаетика ХХІ сторіччя;

- розкрито виховну функціональну пластичність автентичних основ національної спадщини, які сприяють плеканню здатності в студентів виробляти професійний продукт високого інформаційно-культурного рівня і їх відповідальності за духовність культури України майбутнього;

- актуалізовано на науково-педагогічному рівні тридцятирічний досвід трансформації концепцій Конвенції охорони світової культурної і природної спадщини як невід’ємного компоненту змісту культурознавства у системі освіти України;

- розкрито експериментальним методом освітню технологію впровадження культуроохоронних алгоритмів у діяльність майбутнього фахівця.

Практичне значення результатів полягає: у новітності підходу до визначення мети і вибору змісту культурознавчих дисциплін на основі наукового аналізу сучасних уявлень про поняття “освіта”, “культура”, “культурна спадщина” з урахуванням світових і національних явищ, провідних положень культурної політики в міжнародних документах та методах їх застосування для подолання проблем професійної підготовки і виховання нових українських громадян, гармонійної їх соціалізації в “суспільство знань”, підвищення рівня культури та індексу людського розвитку Вітчизни; у дієвості можливостей використання пропонованої концепції “Інтегрованого культурознавства” і науково-пізнавальних комплексів до нього, успішно апробованих в університеті “Україна”, Інституті східної лінгвістики, інших закладах освіти, і творчоносної її ролі для студентів, освітян, авторів нової навчально-методичної продукції, створюваної на цій основі.

Особистий внесок здобувача: практично все дослідження здійснене одноосібно, що обумовило переважання одноосібних наукових публікацій у загальному доробку. Усі завдання дослідження виконано, а їх результати опубліковано в статтях, тезах або внесено до автореферату і дисертації.

Апробація результатів дослідження здійснювалась у доповідях і виступах на всеукраїнських і міжнародних науково-практичних конференціях, семінарах, зокрема на Міжнародній конференції ЮНЕСКО LINGUAPAX-VIII (Київ, 2000); Методологічному семінарі АПН і МОН України “Філософія освіти ХХІ ст.: проблеми і перспективи” (Київ, 2000); науково-методичній конференції “Проблеми підручника для вищої школи” (Вінниця, 2000); Міжнародній науково-практичній конференції “Молодь у сучасному світі: морально-естетичні та культурні виміри” (Київ, 2001); міжнародних конференціях “Актуальні проблеми виховання і навчання людей з особливими потребами.” (Київ, 2000-2002рр.); науково-практичних конференціях “Україна – країни Сходу: діалог культур і цивілізацій” (Київ, 2000-2003 рр.); Міжнародній конференції “Мова і культура” (Київ, 2001); міжнародних конференціях “Сучасні проблеми науки та освіти” (м. Ялта, 2001; м. Умань, 2003) та інших і в процесі безпосередньої педагогічної діяльності автора.

На захист виносяться положення:

·

·

·

·

Публікації: основні положення дослідження висвітлені в 17 наукових публікаціях, у тому числі 6 – у збірниках наукових праць і провідних фахових журналах. Загальний обсяг особистого внеску – 6,7 авт. арк.

Структура дисертації: робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (236 найменувань, 10 – іноземними мовами, 12 – Інтернет-джерел) і додатків. Основний зміст дисертації викладено на 176 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі послідовно обґрунтовано актуальність обраної теми дисертації, висвітлено рівень її вивчення вченими-попередниками; визначено об’єкт, предмет, мету, завдання дослідження; сформульовано концептуальні положення праці; розкрито методи дослідження, наукову новизну, практичну значущість, особистий внесок; наведено дані про апробацію результатів дослідження. Акцентовані положення, які виносяться на захист.

У першому розділі “Теорія і методологія професійної соціалізації студентської молоді на культурознавчому матеріалі” розглядаються загальнотеоретичні основи дослідження. Використано широке наукове бачення проблем сьогодення і доведено: культура є основою їх вирішення на основі розумної рівноваги з довкіллям.

На основі теоретичного висліду актуалізується соціальна значущість змісту освіти для плекання цивілізованого погляду людства на різноманіття природи і культурних цінностей. Адже, як підтверджує аналіз, під дією новітніх технологій докорінно змінюється життя людей, які, ще зберігаючи свою національну ідентичність, втягуються у справи землян все дужче, стаючи громадянами всесвіту, і тому наростає потреба дорослішання людства, вирощування у молоді нового менталітету.

Доведено, що перехід до загальної вищої освіти зобов’язує вітчизняну систему освіти шукати надійні основи змісту навчання і виховання з метою забезпечення високого рівня компетентнісної інтегрованості молодої людини в культуру професії, спроможності продукувати нову спадщину на засадах нового менталітету, індивідуальної автономії, толерантності, відповідальності.

Такий підхід змушує означити по-новому педагогічну роль культурознавчих дисциплін у середніх і вищих школах держави. Головна увага звернена на те, чому в сучасних умовах загострюється імператив культуризації як потреби всіма можливими впливами виховувати новий рівень “культурної людини” новітніми засобами культури й освіти.

У підрозділі 1.2 досліджено роль дисциплін культурознавчого циклу в СРСР і доведено існування глибокого розриву між гуманістичним змістом цілей освіти, проголошених офіційно, і домінуванням партійного імперативу у вихованні молоді агіткультурою – тенденційного бачення засад у стосунках між людьми, основ мети життя і праці. Про ідейну обмеженість, необ’єктивність представлень культурної спадщини і її змісту свідчить факт: зі 123 тисяч національних об’єктів спадщини кожен десятий – пам’ятник вождеві. Вказано, що розбудова національної освіти ХХІ століття, її рух до “суспільства знань” вимагає свідомої відмови від радянських негативів і нового підходу до широти бачення, використання й захисту культурних надбань.

Уперше доводиться, що позитивно спрямовуючим зразком для обрання нами нового змісту і нових методик викладання всіх культурознавчих дисциплін може стати гуманність і демократизм провідних концепцій, розроблених за ініціативи ЮНЕСКО і Ради Європи у конвенціях з охорони світової і європейської культурної спадщини, у деклараціях принципів толерантності, культурної різноманітності.

У цьому контексті вперше у педагогіці України проаналізовано передумови появи Європейської культурної конвенції (Рада Європи, 1954 р.), уроки з концентрації зусиль десятків держав світу в порятунку об’єктів культурної спадщини світового значення, а також створення і прийняття Конвенції про охорону світової культурної і природної спадщини (ЮНЕСКО, 1972 р.). Виявлено позитивний вплив Конвенції на культурознавчу освіту країн Європи і виховання світобачення молоді на її принципах, що, як відомо, прискорило і полегшило континентальні інтеграційні процеси останніх двох десятиріч.

Вказано причини запізнілого на 16 років приєднання України до Конвенції ЮНЕСКО і неглибоке врахування її положень в освіті та законодавстві держави, яка акцентує зусилля тільки на адміністративних підходах до охорони національної спадщини.

У другому розділі “Педагогічне забезпечення культурознавчих дисциплін у вищих навчальних закладах: тенденції змін і аналіз сучасного змісту” увагу зосереджено на появі сутнісних змін у змісті культурознавчих дисциплін і на аналізі того, як вони сприяють формуванню нового світогляду української молоді.

Дослідження виконано з урахуванням явища перетворення вищої освіти на засіб отримання професії перед виходом на ринок праці. Проаналізовано появу підвищеного запиту роботодавців до загального культурного рівня молодих працівників і їх ставлення до праці, до навчання при виконанні службових обов’язків, до широти світобачення й готовності осягати толерантно гетерогенну і мультикультурну розмаїтість середовища.

З результатів аналізу випливає: сучасні тенденції розвитку систем навчання і виховання все помітніше ліквідовують розірваність між освітою і культурою. Вживання терміну “культура” у навчально–освітньому контексті активнішає, завдяки розмаїтій багатозначності і глибинності змісту воно поширене у щоденних взаєминах. Традиційна уява про культуру та культурні практики не втрачають цінності як для тих, хто вибудовує спільні способи життєдіяльності, так і для теоретиків та всіх, хто вивчає, намагається в усій повноті зрозуміти, що діється у світі.

Проаналізовано сучасні уявлення про сутнісний зміст і варіанти визначень “культури” в контексті прискорення соціально-економічних змін останніх десятиліть. Відзначено, що інженерні технології і їх соціокультурна вартість спрощено перенесені в поле пізнання людських стосунків. Це закріпило віру суспільств ХХ ст. у всемогутність раціоналізму й активізувало технократичний стиль мислення; подужчала гріховна девальвація духовних і традиційних цінностей, тому обмеженість фахівця предметом своїх знань знижує рівень культури суспільства, породжує необ’єктивність, грубі стратегічні помилки і критичність ситуацій. Потрібний глибокий перегляд успадкованих стереотипів, нове розуміння ролі національної культури, багатофункціональної стратегічної значущості змісту її спадщини для майбуття, осучаснення культурознавчих дисциплін і їх культуроохоронної місії у плеканні духовного й толерантного мислення молодих громадян України.

Це потребує змін змісту і методів навчально-виховного процесу, зокрема, освітянам слід самим відчути культурогенну потужність ідей, багату пластичність функціональних можливостей культурної спадщини і:

- скерувати програми, навчальні стандарти предметів і дисциплін культурознавчого циклу на стимулювання творчого потягу молоді до вирішення проблем ХХІ століття;

- актуалізувати цінності нашої спадщини в бік вияву її футуристичної спроможності; усвідомити особливість переваг вітчизняних автентичних основ культуроосвітньої сировини як засобу виховання й окультурення нового менталітету молоді, її національної самосвідомості, громадянсько-цивілізаційної компетентності.

Потреба підвищувати невисокий сучасний індекс людського розвитку України диктує необхідність збільшувати середню тривалість навчання і фахової підготовки нових громадян, гуманно-компетентнісне залучення культурної спадщини для удосконалення виховного процесу, а головне – застосовувати зміст і методи культурознавчих дисциплін для утвердження толерантних засад життя та міжособистісної і професійної взаємодії.

У розділі доведено – за часів СРСР культурознавство спрямовувалось на виконання планів політичної та ідеологічної світової експансії, гуртування громадян засобами штучно напружуваної атмосфери страху і небезпеки, виховання молоді в дусі ненависті до противників комуністичної ідеології, до всіх, хто її не поділяє, має іншу систему цінностей. Це виключає використання в сучасній Україні радянського педагогічного і дидактичного ідейного доробку. Перспективним напрямком удосконалення цілей, змісту і методів циклу культурознавчих предметів та цілісного розвитку освітньої системи України ХХІ ст. є остаточна ліквідація набутого в СРСР необ’єктивного сприйняття інших націй і культур, їх історії, політики, шляхів розвитку.

В основу визначення цілей виховання, вибору змісту і методів культурознавчої освіти необхідно покласти принципи Декларації толерантності (ЮНЕСКО, 1995 р.) і відмовитися від спадщини радянської ідеології. У національній освітній доктрині України термін “толерантність” зайняв почесне місце. Засвоєння культурної спадщини на засадах толерантності – потужна виховна опора вирощення нового менталітету прийдешніх поколінь і стратегії необхідного збагачення розмаїття їх культур.

На підставі аналізу програм з культурознавства зроблено висновок, що в їх змісті бракує уваги до майбутньої культурно-професійної місії молоді в розбудові України; присутні інформаційна вихолощеність, деформації, особливо в питаннях національної культури. Вказано головні ознаки одноманітності підручників: історична обтяженість, відірваність вітчизняної культури від контексту світової реальності, вузькість культурного контексту.

Третій розділ “Концепції змісту культурознавства: теорія та експеримент” присвячено пошукам змістових основ спрямованості дисципліни і концептуально-орієнтуючих аспектів творення нового покоління навчального ресурсу для культурознавстваін, об’єктивність існування якого у вітчизняній освіті розглядається як можливість розвивати національну культуру.

Увага зосереджується на тому, що глобальність стосунків “людина – природа”, “людина – соціум”, “людина – суспільство етносів” актуалізували здатність людей культурно інтегрувати знання в різних напрямках і контекстах.

Доведено необхідність впровадження ідеї нового змісту культурознань і полікультурної педагогічної інтеграції для формування суспільства з дорослою ноосферою: футуристичності освітньо-виховного змісту, використанні оригінальних джерел вивіреної науковості, створення на засадах паритетності науково-освітніх колективів профільних фахівців.

Раціональність нашої тези виходить з аналізу змісту українських підручників, посібників, який засвідчує використання авторами заангажованих джерел та ігнорування принципу комплексної охорони культурної і природної спадщини та її розмаїття.

Акцентується, що українське суспільство зберігає самобутність національної культури і, водночас, культурна спадщина співвітчизників інших етнічних національних меншин не знайшла свого місця в освітньому культурознавстві, що не сприяє консолідації суспільства і не відповідає принципам толерантності та розвиткові культурного розмаїття як особливої людинооберігаючої цінності й важливої умови стійкого європейського розвитку.

Аналіз первинної підготовки першокурсників показує: “культура” асоціює-ться зі спеціальною творчістю, до якої себе вони не зараховують; знання вітчизняної культури загальні, формальні, стереотипні; поняття “культурної спадщини” однозначно предметні; третина першокурсників-киян 1999-2001 рр. не були ні разу в жодному музеї або театрі чи екскурсії; майбутнє країни хвилює їх набагато менше, ніж власні проблеми; вважають, що осучаснене майбутнє можна збудувати без знань народного і національного досвіду.

Складний ментальний спадок, недовантаженість освіти педагогічною функцією національної спадщини дають результати: невміння громадян бачити сутнісні причини творчого досвіду в культурі; незнання об’єктивних ціннісно-смислових основ своєї культури сприяє врощуванню в її простір гірших взірців, чим порушується рівноправність культурного впливу на освіту молоді між формальним, неформальним та інформальним секторами.

Потреба осучаснення змісту культурознавства, його ціннісного й гуманістичного аспектів, обумовила запропонований і опрацьований зі студентами комплекс педагогічних вимірювальних засобів з розвивальною і спонукальною дією. Серед них: самостійна екскурсія за виданим маршрутом-завданням та екскурсія з аналізом джерел, семінар-аналіз підручників та текст-модель краєзнавчого путівника і фахової теми у підручнику.

Запропоновано концепцію нової дисципліни “Інтегроване культурознавство”. Теоретична умова і методична її особливість – ідея дифузії: культурологічного проникнення змісту – в практичний і практичного – у теоретичне узагальнення. Подано головний зміст розділів: теорія, історія культури; краєзнавче пам’яткознавство; динаміка культури в галузевому розмаїтті; освіта і професія – сучасний культурний вимір; практикум; охорона спадщини; ілюстрації; література. Метою їх виокремлення є актуалізація в студентові “культурних практик взаємодії особистості” як громадянина, вихователя, дослідника, мецената, охоронця культури; стимулювання творчої здатності його як фахівця компетентнісних сучасних можливостей і свідомого виробника культурної спадщини. Це має стати передумовою збільшення кількості та якості послуг, забезпечення різноманітності культури як процесу і умови об’єктивної та рівноправної охорони спадщини; а також актуалізує культурне життя молоді, їх діяльність засобами спілкування з “духовними домінантами” вітчизняної культурної спадщини.

Обґрунтовано ефективність обраного підходу у розширенні кругозору студентів і прискоренні їх самовизначення як фахівців, що мають намір збільшувати кількість культуроосвітньої продукції спеціальними засобами.

Отже, опрацьовані матеріали дослідження зобов’язують особливо наголосити на комплексній дії новітніх явищ-рушіїв: інформаційно-високотехнологічної революції, “демографічного вибуху”, творчо-руйнівної антропогенності тощо, під тиском яких світ опинився на гребені “третьої хвилі” розвитку і провокує прискорене переформування економічної й соціокультурної бази “суспільства знань”.

Освіта стає засобом отримання професії до виходу на ринок праці; зростають вимоги до рівня освіти і культури випускників вищих шкіл з боку роботодавців; відстань взаємодії між освітою і культурою помітно меншає. Культура стає тією ідеологією людства, якій потрібна сучасна, об’єктивно обумовлена духовна опора – надійний тепер і в майбутньому спільний ціннісний імператив. У процесі наукових пошуків виявлено, що тим ціннісним імперативом є ідея охорони культурної і природної спадщини та збереження її розмаїття, яка спровокувала процес змін у баченні культури, сутнісного змісту понять “культура”, “культурна спадщина” й ідеї “охорони культурної спадщини”, що не набув в Україні необхідної динаміки та осучасненої актуалізації у свідомості суспільства через систему освіти.

ВИСНОВКИ

1. Проблема осучаснення змісту культурознавчих дисциплін у вищій школі в контексті культуроохоронних документів у вітчизняній системі освіти існує об’єктивно, тема дослідження є нагальною і мета поставлена правильно.

2. Детальний аналіз політичних причин, культурних передумов появи Європейської культурної конвенції (Рада Європи, 1954 р.) та експериментальна перевірка висунутої гіпотези про позитивність культурноосвітньої ролі конвенцій ЮНЕСКО, Ради Європи з охорони світової і європейської культурної спадщини, а також Декларації принципів толерантності довели, що їх концепції є позитивним рушійним джерелом осучаснення змісту й методик викладання культурознавчих дисциплін.

Виявлений позитивний досвід впливу концепцій Конвенції ЮНЕСКО (1972 р.) на методики культуроохоронної освіти молоді у світі і формування нового менталітету молоді, що прискорив і полегшив континентальні інтеграційні процеси. Аналіз результатів дії концепцій Конвенції на якість культурознавчої мети студентів дозволяє стверджувати, що науково скерована трансформація культуроохоронних ідей у навчально-освітньому процесі може виступати консолідуючим і стабілізуючим чинником утвердження України.

3. Відсутнє в суспільстві сучасне розуміння змісту культури, культурної спадщини, її охорони є наслідком нехтування положень Конвенції ЮНЕСКО з боку системи освіти і запізнілого приєднання до Конвенції, що спричинило відставання вітчизняного культуроосвітнього і культуроохоронного процесу від європейського.

Виховання молодих генерацій України ХХІ ст. вимагає рішучого осучаснення змісту культурознавчих дисциплін, впроваджених у плани вищих шкіл України з 1993 року. Наявний навчальний матеріал має значні вади, тому є актуальним завдання створення і застосування пропонованого “Інтегрованого культурознавства”.

4. Аналіз багатьох джерел, документів, методичних матеріалів і навчальних планів підтвердив гіпотезу про наявність успадкованих від радянського періоду хибних уявлень про мету, шляхи і методи застосування національної і світової спадщини в навчально-виховному процесі. Розбудова національної освіти України ХХІ ст. та її рух до “суспільства знань” вимагають свідомої відмови і критичного погляду на успадковану від СРСР ідею культури і захисту культурної спадщини.

5. Вивчені особливості змісту навчально-методичної літератури та їх порівняльний аналіз дають підстави наголосити на науково-педагогічній нереалізованості потужних освітньо-виховних можливостей культурознавчих дисциплін. Тоді як міжнародна політика в галузі культури й охорони культурної та природної спадщини сприяє процесам актуалізації культурної освіти засобами спадщини, у навчальному змісті не використані резерви розширеного змісту поняття “культура” і функціональної пластики національної спадщини.

6. Розглянуті зміни мети систем освіти, підвищення їх суспільного значення і перетворення у засіб надання фаху всім представникам нових генерацій зобов’язують робити акценти на цілісності ролі освіти і професійної культури – важливої сторони культурної спадщини у задоволенні сподівань українців одержати фах світового зразка для їх успішної професійної соціалізації в “суспільстві знань” ХХІ ст. Нерозривний науковий зв’язок між галузями культур у освіті, розкриття їх об’єктивно необхідного різноманіття у ході викладання – шлях до забезпечення студентів повними найсучаснішими знаннями, що створять нових лідерів, спроможних жити, вчитися і працювати в різних професійних соціумах на засадах міжнародної культурної стратегії заради майбутнього.

7. Подолання комплексу світових і національних проблем розвитку вимагає глибокого перегляду успадкованих стереотипів у ставленні до змісту і призначення культури і культурної спадщини, до ролі культурознавчих дисциплін у формуванні нового менталітету в усіх прийдешніх поколінь.

Для досягнення цієї особливо важливої суспільної мети необхідно внести значні зміни у зміст і методи навчально-виховного процесу, зокрема:

- скерувати програми, навчальні стандарти предметів і дисциплін культурознавчого циклу на формування в молоді творчої ініціативи до розв’язання проблем ХХІ століття – як національних, так і континентальних, загальносвітових;

- повернути бачення нашої спадщини, у першу чергу, культурної (матеріальної і духовної), на акцентування її футуристичної спроможності, у бік наших переваг і розуміння того, що ми багаті на величезні поклади автентичної “сировини і засобів” для виховання та плекання нового менталітету молоді, її національної самосвідомості, громадянсько-цивілізаційної компетентності;

- освітянам треба спершу самим відчути велику культурогенну потужність і сучасну пластичність функціональних можливостей культурної спадщини, щоб активно й сучасно застосовувати їх в освіті.

8. Уперше проведений повний, цілісний аналіз усього культурологічного комплексу підручників виявив їх значні недоліки. Автори надмірно покладаються на найдоступніші джерела, повторюють помилки радянської доби у сфері культури і розуміння культурної спадщини, ігнорують існування Декларації толерантності й комплексу світових конвенцій у галузі культури. В окремих виданнях, що отримали гриф Міністерства освіти і науки України, графічно-інформаційний блок даних про об’єкти культури і спадщини автори замінюють власними кольоровими портретами. Надто мало нових і цікавих для молоді навчальних книг. У них не вистачає дидактичного опрацювання ілюстрацій та текстів, що розкривають природо-ідейне начало культури – її змістовий кістяк, а зводиться все до переказу історії культури.

9. Результати узагальнення досвіду колег і експериментальні дослідження поглибили процес пошуків вибору змісту культурознавства, який триває.

Обґрунтована авторська концепція дисципліни “Інтегроване культурознавство” для студентів вищої школи різних спеціальностей на засадах положень головних міжнародних культуроохоронних документів. У основу покладені інтегрування, праксеологічність (перспективна орієнтація, раціональний вибір парадигми), ефективність, евристичність і метаетика ХХІ століття. Деталізовано зміст розділів. Розкрито виховну функціональну пластичність автентичних основ національної спадщини, що сприяють якісному розмаїттю навчання всіх студентів, формуванню їх здатності виробляти професійний продукт нового інформаційно-культурного рівня, підвищувати відповідальність за духовність культури майбутньої України.

Нова дисципліна на належному науково-педагогічному рівні актуалізувала тридцятирічний досвід трансформації концепцій Конвенції охорони світової культурної і природної спадщини 1972 року як невід’ємного компоненту змісту культурознавства в системі освіти України. Досвід застосування елементів “Інтегрованого культурознавства” в період 1991-2002 років засвідчив його перспективність для формування у свідомості студентів нового бачення сутності й ролі культури в майбутньому та появи компетентнісних основ охорони культурної спадщини засобами майбутньої фахової діяльності.

Проведене нами дослідження не вичерпує всієї повноти питання. Його слід розглядати як перспективу для інтерсуб’єктної творчості колективів, раціонального залучення до сфери педагогіки і психології досягнень новітніх дуже молодих точних наук, які на молекулярно-генетичному рівні вивчають і відкривають закони діяльності мозку й інших визначальних систем людини. Це може забезпечити молоді трансляцію важливих для життя у демократичному і відкритому “суспільстві знань” канонів, принципів і взірців та полегшить її гармонійну соціалізацію. Воно окреслює коло перспективних питань розв’язку проблем культури підвищеної складності й комплексності.

Основний зміст дисертації відображено у таких публікаціях:

1. Донець З.Ф. Культурна спадщина: її охорона засобами “Інтегрованого культурознавства” // Людинознавчі студії: Збірник наук. праць (філософія, педагогіка). – Дрогобич: Вимір, 2003. – Випуск восьмий. – С. 226-236.

2. Донець З.Ф. Осучаснення культурознавчого змісту вітчизняної освіти як засобу формування у студентів нового менталітету //Нові технології навчання: Наук.- метод. Зб. – К: Наук.-метод. Центр вищої освіти, – 2003. – Випуск 34. – С. 148-156.

3. Донець З.Ф. Культурознавчий зміст вітчизняної освіти як засіб формування менталітету людини ХХІ століття // Рідна школа. – 2003. – №1. – С. 6-8.

4. Донець Зоя. Менталітет молоді і предмети культурознавчого циклу // Освіта і управління. – 2002. – Том 5.– №3. –– С. 178-187.

5. Донець З. Про засоби виховання нової людини – “культурознавство” contra “культурології” // Вища освіта України. – 2002. – №4. – С. 104-107.

6. Ганна Онкович, Зоя Донець. Культурологія чи історія культури? (“Історія української та зарубіжної культури”: блочно-модульне викладання // Вища освіта України. – 2001. – №2. – С. 68-71.

7. Донець З.Ф. Актуалізація футурологічної функції молоді засобами “Інтегрованого культурознавства” // Всеукраїнська наук.-практ. конференція “Наукові засади розвитку університетської освіти в малих містах України” Київ, Умань 17-18 жовтня 2003. Київ – Умань. – 2003 – C. 34-36.

8. Донець З.Ф. Нові функції курсу “Культурознавства” в умовах глобалізації // Abstracts of Presentation at the 1 Conference of the Society for Higher Education Innovation. Kiev, May 16-19, 2003. – Kiev, Ukraine – P. 53.

9. Донець З. Архітектура як особлива форма актуалізації простору засобами творчості: потреба навчального просвітництва // Сучасні проблеми науки і освіти. Матеріали 3-ої міжнародної міждисциплін. наук.-практ. конф. 1–9 травня 2002 р., м. Ужгород. – Х.: Укр. асоц.” Жінки в науці та освіті”, ХНУ, УНУ, 2002. – С. 248.

10. Донець Зоя. Землеробська символіка українців і в’єтів: культурологічні реконструкції //Україна – країни Сходу: від діалогу педагогічних систем до діалогу культур і цивілізацій: Матеріали Третьої всеукр. наук.-практ. конф., 17-18 травня Київ, 2001р. – К.: Фенікс, 2002 р. – Вип.3. – С. 125 –131.

11.