НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

федак

Софія Андріївна

УДК 811.161.2’282(477.82)“17”

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА НА ВОЛИНІ У XVIII cт.

(фонетика та морфологія почаївських стародруків)

Спеціальність 10.02.01 – українська мова

автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2004

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано у відділі історії та граматики української мови

Інституту української мови НАН України.

Науковий керівник – | член-кореспондент НАН України, доктор філологічних наук, професор НІМЧУК Василь Васильович, директор Інституту української мови НАН України.

Офіційні опоненти: | доктор філологічних наук, професор ҐРЕЩУК Василь Васильович, завідувач кафедри української мови Прикарпатського університету ім. Василя Стефаника;

кандидат філологічних наук, доцент ПЕРЕДРІЄНКО Віталій Аркадійович, Київський славістичний університет, доцент кафедри української мови.

Провідна установа – | Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова, Міністерство освіти і науки України, кафедра української мови, м. Київ.

Захист відбудеться “28” вересня 2004 р. о 17 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.173.01 в Інституті української мови НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4.

Із дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розіслано “ 23” серпня 2004 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філологічних наук |

І.А. Самойлова

загальна характеристика роботи

Історія української літературної мови XVIII ст. з різних причин досліджена недостатньо. Однією з них є те, що від цієї доби залишилося порівняно мало писемних пам’яток. Період XVIII cт., коли в писемній мові відбувалися процеси, що призвели до формування нової літературної норми, яка базується на живонародній основі, зацікавила вітчизняних філологів ще в кінці ХІХ ст.

До найперших праць, у яких ідеться про стан і розвиток української літературної мови у XVIII ст., безперечно, належить книжка П.Г. Житецького “Энеида” Котляревского и древнейший список ее в связи с обзором малорусской литературы XVIII ст.”, що вийшла в світ 1900 р. Монографія присвячена загальному оглядові української літератури XVIII ст. Автор зробив багато важливих спостережень над мовою українського письменства цього періоду. Праця цього ж ученого “Начерк історії літературної української мови”, створена разом з його учнем О.Богумилом, в основній своїй частині є конспективним викладом праць П.Житецького про розвиток української літературної мови в XVII-XVIII ст., поповненим стислим оглядом розвитку української літературної мови попередніх століть.

Проблеми XVIII ст. торкнувся знаний історик мови Г.А.Левченко в монографії про українську літературну мову першої половини ХІХ ст.

Праця Л.А. Булаховського “Розвиток української літературної мови” – це стислий нарис історичного розвитку української літературної мови в основних її моментах, починаючи з літературної мови стародавньої Русі і до приєднання Західної України до СРСР. Автор підкреслив тенденції до вживання народної мови в художній літературі XVIII ст.

1957 р. вийшла у світ брошура І.К.Білодіда “Історія української літературної мови другої половини XVI, XVII, XVIII ст”. Автор розглянув пам’ятки різних стилів, але найдетальніше – лексику художнього та літописного. Особливостей фонетичної та граматичної структур мови XVIII ст. він не торкнувся.

Із загальних оглядів історії української літературної мови виділяються праці П.П.Плюща “Питання історичного розвитку української мови ”, “Основні відомості з історії української літературної мови”, “Нариси з історії української літературної мови”, “Історія української літературної мови”. Остання з цих книг містить розділ “Стара українська літературно-писемна мова початкової доби формування української нації (друга половина XVII – кінець XVIII ст.)”.

У дослідженнях І.К.Білодіда та П.П.Плюща історія української літературної мови XVIII ст. для свого часу дістала досить належне вивчення, однак, в публікаціях перебільшено вплив російської мови на розвиток української мови і занадто широко розповідається про позамовні чинники – культуру, політичне становище в Україні та сусідніх державах. Окрім того, дослідження побудовані переважно на основі пам’яток, видрукуваних на Лівобережжі, а про розвиток літературної мови на західноукраїнських землях згадується побічно.

В “Історії української літературної мови” І.Огієнка історія розвитку літературної мови на територіях України, що перебували під владою двох різних держав, викладена рівномірніше, в ній не занижено ролі Галичини у становленні мови українського письменства. Автор зосереджує особливу увагу на негативних впливах, яких зазнавала українська мова з боку московських можновладців у досліджуваний період. Історію літературної мови XVIII ст. автор стисло розглянув у розділах “Московська доба 1654 – 1798 років” та “Винародовлення України в XVIII віці”.

Опублікована в діаспорі книжка “Українська літературна мова, її виникнення і розвиток” В.Чапленка, перевидана 1970 р. під назвою “Історія нової української літературної мови”, вільна від ідеологічних нашарувань, містить дуже багатий старанно зібраний фактичний матеріал. Тут розглянуто період від середини XVIII ст. і до 30-х рр. ХХ ст. включно. Автор викладає розвиток української літературної мови на широкому тлі історичних подій і суспільної мовно-культурної ситуації за кожного конкретного часу.

2001 р. з’явилося дослідження “Історія української літературної мови” В.М.Русанівського, у якому деякі історико-культурні моменти викладено з нових позицій. Це, зокрема, не схожий на традиційний, започаткований ще у ХІХ ст., погляд на причини занепаду староукраїнської літературної мови XVIII ст. Щоправда, розділ, присвячений розвиткові мови XVIII ст., дуже стислий.

Спеціальних розвідок-статей про мову XVIII ст. протягом ХХ ст. опубліковано порівняно небагато. Але з’явилися монографічні дослідження. Насамперед необхідно відзначити книжку В.А.Передрієнка “Формування української літературної мови XVIII ст. на народній основі”, в якій автор докладно вивчив стилістичні, лексичні, фонетичні й морфологічні риси живого мовлення, закріплені в писемно-літературній практиці зазначеної доби. Важливо те, що В.А.Передрієнко використав багатющу неопубліковану спадщину XVIII ст. Він був чи не єдиним фахівцем, котрий у дослідженні досить повно використав почаївські стародруки.

Лексику діаріушів першої половини XVIII ст. докладно вивчив у своїй монографії В.Й.Горобець. Недавно кандидатську дисертацію про українську антропонімію в Генеральному описі Лівобережної України 1765 – 1769 рр. захистив С.В.Глущик.

Із закордонних лінгвоукраїністичних студій необхідно відзначити праці угорських лінгвістів Деже Ласло та Іштвана Удварі, присвячені мові ділових пам’яток Закарпаття XVIII ст.

Неабияке значення для дослідження мови XVIII ст. мали лінгвістичні видання пам’яток, зокрема ті, які здійснив у другій половині ХХ ст. В.А.Передрієнко: “Ділова і народно-розмовна мова XVIII cт.”, “Лікарські та господарські порадники XVIII ст.”, “Приватні листи ХVIII ст.” Вони оснащені історико-мовними розвідками. Глибоке мовознавче дослідження І.П.Чепіги супроводжує публікацію творів Климентія Зіновієва. В.Й.Горобець видав збірку пам’яток “Ділова документація Гетьманщини XVIII ст.”. Мовно-історичний коментар супроводжує публікацію житомирського списку “Гисторіи...” Г.Грабянки, що її здійснив В.М.Мойсієнко. Для дослідників української мови XVIII ст. стали в пригоді й повоєнні публікації літературознавців, у тому числі збірки “Давній український гумор і сатира”, “Українські інтермедії XVII – XVIII ст.” Л.Є.Махновця, “Байки в українській літературі” В.І.Крекотня, “Українська література XVIII ст.” О.В.Мишанича. Корпус універсалів 1687-1709 рр. гетьмана І.Мазепи за академічними правилами видали українські археографи.

Без докладного вивчення стану писемної мови на конкретних історико-географічних теренах, на яких функціонують виразні діалектні масиви, не можна створити всеохопного академічного курсу історії української літературної мови. Проте монографічних досліджень староукраїнської літературної мови окремого регіону певного періоду досі немає.

Нині актуальним є вивчення літературного узусу на Волині XVIII ст., відбитого в українськомовних друках Почаївського василіянського монастиря. Для дослідження ми обрали саме друковані тексти, адже вони мали досить значні наклади, широке розповсюдження і справляли певний вплив у загальноукраїнському масштабі, насамперед на правобережних (у географічному розумінні) етнічних українських землях.

Почаївська друкарня XVIII ст. щодо надрукованої українськомовної книжкової продукції не мала рівних навіть на тих землях України, що входили до складу Польщі, а в підросійській Гетьманщині відомим указом Петра І було заборонено друкування книжок українською мовою. Однак у часи тоталітаризму роль Почаївського монастиря в історії української культури недооцінювано або й зовсім ігноровано не лише внаслідок того, що атеїзм був державною ідеологією, а й через те, що він належав Греко-католицькій церкві. Різко негативне ставлення в СРСР до всього, що було пов’язане з Греко-католицькою церквою, створювало психологічний бар’єр для глибшого зацікавлення українськомовними почаївськими друками з боку лінгвістів.

Тексти, видрукувані в Почаївському монастирі у XVIII ст. українською літературною мовою, наближеною до народної, – збірники проповідей, пісень, катихістичні видання, господарський порадник та правила доброго тону є винятково цінними пам’ятками української літературної мови XVIII ст. на Волині. Вони є джерельною базою дисертації. Використано також надруковану в Почаєві граматику церковнослов’янської мови української редакції, позначену живомовним впливом. У почаївських пам’ятках добре представлений узус староукраїнської літературної мови XVIII ст., живомовний струмінь у ній на всіх рівнях лінгвальної системи. Засвідчену в них систему можна показати широко лише в серії монографій.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тематично дисертація пов’язана з науковим проектом “Динаміка української народно-розмовної та літературної мови ХІ – ХХ ст.” Інституту української мови Національної академії наук України.

Мета дослідження – вивчити в усій повноті традиційні книжні та живомовні, в тому числі й діалектні, елементи в фонетиці та морфології української літературної мови XVIII ст. на Волині, виявити в ній можливі чужомовні впливи.

Поставлена мета вимагає розв’язання таких завдань:

1. З’ясувати історії текстів досліджуваних пам’яток.

2. Дослідити вокалізм та консонантизм писемної мови Волині у XVIII ст.

3. Вивчити словозміну, засвідчену в друках Почаївського монастиря.

4. Показати особливості незмінних частин мови.

5. Виявити питомо українські риси, зафіксовані в текстах почаївських друків XVIII ст.

6. Показати волинські діалектні риси, засвідчені в пам’ятках, виданих у Почаєві у василіянську добу.

7. Дослідити традиційнй книжні складники в українській літературній мові XVIII ст. на Волині.

8. З’ясувати іншомовний вплив на українську літературну мову на Волині на той час.

Об’єктом дослідження є українськомовні книги, видані в друкарні Почаївського монастиря у XVIII ст.

Предмет дослідження – мова українськомовних друків, опублікованих у Почаївській друкарні в василіянський період історії монастиря.

Основними методами дослідження, які використовуються для виконання поставлених завдань, є описовий та порівняльно-історичний. Розгляд діалектного матеріалу зумовлює вживання прийомів порівняльного методу, використання лінгвогеографічних матеріалів.

Наукова новизна одержаних результатів:

1. У роботі вперше проведено регіональне дослідження з історії староукраїнської літературної мови.

2. Як фактичну джерельну основу дослідження використано пам’ятки, що вийшли з друкарні Почаївського монастиря у василіянський період його історії, які мовознавці досі докладно не вивчали.

3. Уперше визначено риси фонетики й морфології літературної мови на Волині, які згодом успадкувала українська літературна мова.

4. Виявлено фонетичні та морфологічні риси волинського діалекту в XVIIІ ст.

5. Досліджено рівень впливу церковнослов’янської мови, а також сусідніх (переважно польської) культур на літературну мову на Волині у XVIII ст.

6. Простежено функціонування автентичних рис української літературної мови в почаївських друках XVIII ст.

Теоретичне значення дослідження: Дослідження почаївських друкованих пам’яток XVIII ст. дало змогу одержати новий фактичний матеріал, необхідний для здійснення узагальнюючих досліджень про динаміку фонетичних та морфологічних змін в українській мові та синтетичних праць з історії української літературної мови згаданої доби.

Практичне значення одержаних результатів. Отримані матеріали можуть лягти в основу спеціальних курсів для вищих навчальних закладів. Їх можна використати для створення посібників з історії української мови, при створенні нового академічного курсу історії української мови.

Апробація результатів дисертації. Основні результати дисертаційної роботи обговорено на засіданнях відділу історії та граматики української мови Інституту української мови НАН України, на науковій конференції “Християнство й українська мова” (Київ, 2000), V та VII науково-технічних конференціях Тернопільського державного технічного університету імені Івана Пулюя (Тернопіль, 2001, 2003).

Публікації. Результати дисертації опубліковані у 7 працях, з них 3 – у фахових наукових виданнях.

Структура та обсяг дисертації. Дисертаційна робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. “Додатки” містять стисле дослідження службових частин мови та вигуків у почаївських стародруках. Загальний обсяг роботи становить 187 сторінок. Список залученої літератури налічує 201 позицію.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначена мета роботи та основні напрямки її дослідження, показані наукова новизна та практичне значення отриманих результатів. Наведено відомості про публікації та апробацію роботи.

У першому розділі “Почаїв як осередок українськомовного книгодрукування” розглянуто історію книговидавництва в Почаївському монастирі у другій половині XVIII ст., схарактеризовано пам’ятки, які видав заклад українською мовою у цей період.

У час занепаду книговидавництва на Ліво- і Правобережній Україні при Почаївському монастирі, який у XVIII ст. належав греко-католицькому чернечому орденові василіян, було створено друкарню. Серед західноукраїнських друкарень видавництво Почаївського монастиря досліджуваної доби вважається найповажнішим центром книговидання. Почаївські українськомовні друки належать до різних жанрів літератури XVIII ст., серед яких найбільшу групу становлять твори проповідницького та богословського змісту. Видавалися і світські книги, які відрізняли почаївську установу від інших.

Найбільшу групу книг, виданих у закладі, становлять праці катихистичного змісту. Одним із найстаріших почаївських друків такого характеру є збірник оповідей „Гора Почаєвская” (друкований 1742, 1757, 1793 рр.). Видання відкриває легенда про заснування Почаївського монастиря. Далі в хронологічному порядку вміщено розповіді про чудесне зцілення Почаївською Богородицею хворих, калік та незрячих. Легенди в книжці мають краєзнавчий характер, що зумовило присутність у ній досить великої кількості живомовних елементів, які, однак, у лексиці не є особливо різноманітними. Книжка містить багатий ономастичний матеріал. Збірник завершує „П?снь Пресвятой Д?в? Богородици о поб?д? над агаряны” та житійне оповідання про Йова Желіза, яке вийшло також окремою книжкою 1791 р.

З-поміж катихизмових збірників І.Франко на особливе місце ставив „Народов?щаніє, или Слово къ народу ка?олическому” (1756, 1765). Пам’ятку відкриває присвята єпископові, і дві передмови – до священників і до читачів. Окрім звичних настанов про способи навчання парафіян, у передмові до священиків наголошено на необхідності проповідування зрозумілою, тобто народною, мовою: „каждаго хрістіанскаго Проповідника оурядъ єсть, и повинность... простою бес?дою... простихъ людей поучати”.

„Народов?щаніє” – двомовний збірник, у якому паралельно з народною мовою викладу повчань вживається церковнослов’янська. Зміст кожної науки ілюструють приклади зі Святого Письма, житій святих, оповідання з „Києво-Печерського патерика”. Запитання та відповіді, а також „пожитки” – короткі висновки в кінці кожного розділу – викладено народною мовою. Легенди до кожної науки автори збірника подають здебільшого такою самою мовою, як у першоджерелах – церковнослов’янською. Щоправда, приклади з іноземних книг перекладені з більшим нашаруванням живомовних елементів.

Багато елементів живої мови має і „С?мя слова Божія” (1752, 1781). Проповіді зібрали ченці Почаївського монастиря з різних іноземних книг. У заголовку до видання зазначено, що книга написана „простымъ языкомъ”, оскільки проповіді адресовані селянам. “С?мя...” складається з двох частин. До першої входять науки, проповідувані кожної неділі. Друга частина, що як доповнення до першої вийшла у світ дещо пізніше – 1781 р., містить науки, читані на великі свята впродовж усього року. Книга не містить передмов, самі повчання великі за обсягом, проте складені з чіткою відповідністю традиціям жанру. Цитати зі Святого Письма в пам’ятці подаються церковнослов’янською мовою і супроводжуються тлумаченнями, коментарями та висновками мовою, близькою до розмовної. Свідченням того, що мова наук у збірнику має багато спільного з розмовною мовою того часу, є діалектна лексика, фразеологізми – переважно народні прислів’я та приказки. Проповіді, перекладені з іншомовних видань, мають деякі відмінності від наук почаївських ченців. Найпомітніша із них – менша кількість архаїчних елементів в оригінальних розповідях.

Серед почаївських пам’яток XVIII cт., мова яких дуже наближена до народної, є збірник проповідей „Науки парох?алнія” (1794). Книга не є оригінальним твором українських авторів. Іншомовні казання були перекладені польською мовою з італійської, а згодом, уже з польської, на церковнослов’янську з українськими елементами. Ці проповіді уклав Юліан Добриловський у збірник „Бес?ди парох?алнія ...” (1789). Мова перекладу все ще не була достатньо зрозумілою, тому текст його було удосконалено, а сама книжка 1794 р. вийшла під новим заголовком – “Науки парох?алнія”. Повчання в збірнику викладено українською мовою, а цитати зі Святого Письма – церковнослов’янською. Автор використовує глоси для пояснення незрозумілих книжних та іншомовних слів або й цілих фраз, хоч у XVIII ст. глосографія вже втратила своє значення завдяки розвиткові лексикографії. Варто зауважити, що в передмові до видання автор дає чітку мотивацію вибору мови викладу, закликає повчати людей мовою, максимально наближеною до їхніх місцевих говірок.

Важливим для лінгвістичних досліджень є підручник “Богословія нравоучителная”, який удосконалювано і видавано багато разів. “Богословія нравоучителная” є книгою катихистичного характеру. Перше видання книги (1751) є цінним джерелом для досліджень, адже до нього доданий „Лексіконъ, сир?чъ словесникъ славенский”, який уже не входив до наступних варіантів стародруку. У словнику зібрані найчастіше вживані загалом у церковних книгах церковнослов’янські та іншомовні (латинські, грецькі) слова, взяті з реєстру “Лексикона” П.Беринди, укладені в абетковому порядку. Переклад їх подається польською мовою. „Богословію нравоучителную” вирізняє те, що в книзі майже відсутні глоси, котрі були ще досить широко вживані у виданнях Почаївського монастиря. Мова видання дуже наближена до тогочасної народнорозмовної мови, вона рясніє діалектними елементами та полонізмами.

Йдучи назустріч великому зацікавленню релігійною (церковною) піснею, 1790 р. почаївські василіяни видали збірник “Богогласникъ”. Пісні в книзі складені церковнослов’янською української редакції або книжною українською мовою. Антологія пісень була настільки популярною, що її декілька разів перевидавано в Почаєві (1805, 1825 рр.), у Львові (1850, 1886 рр.). Виходили також численні вибірки із книги під назвами “Малый Богогласникъ”, “Гласноп?снець” та інші. З Почаївської друкарні без зазначення року видання після появи “Богогласника” вийшла українсько-польська збірка побожних пісень із 56 українськими піснями, а 1806 р. –“П?сни благогов?йныя”, де із 45 українських текстів було 11, відомих із “Богогласника”.

„Пол?тика св?цкая” (1770) серед фахівців справедливо вважається цінною пам’яткою української мови. У ній містяться відомості й настанови про те, як поводитися в товаристві, адресовані освіченому загалові. Незважаючи на те, що книжка не була оригінальною працею, а лише коротким переказом іншомовних друків, її вважають самостійним твором, оскільки правила в ній радше переказані на новий лад, аніж дослівно перекладені. Однак найважливішим є те, що „Пол?тика” написана мовою, максимально наближеною до народнорозмовної. Книга була передрукована 1790 р. як додаток до львівського „Букваря языка славенскаго”.

Велику цінність для дослідження має господарський порадник І.Ленкевича, (1788). Зважаючи на жанр і призначення книжки, автор використав у ній велику кількість розмовної лексики, вживаної в побутовому мовленні. Важливим також є варіант порадника, видрукуваний латиницею, оскільки він дає змогу розглядати фонетику української мови досліджуваної доби точніше, ніж за традиційними кириличними написаннями.

Серед лінгвістичних друків почаївського закладу відзначимо граматику М.Любовича, яка є виданнями практичного змісту, проте дає змогу створити уявлення про лінгвістичну науку того часу, мовні норми, пропоновані як церковнослов’янські.

У другому розділі “Фонетична структура української літературної мови на Волині у XVIII ст.” схарактеризовано основні риси вокалізму та консонантизму української літературної мови на Волині у XVIII cт.

Однією з головних рис вокалізму української мови, засвідчених у досліджених стародруках, є артикуляція ? як і на місці етимологічного ?. Важливим свідченням такої вимови є позначення і літерою ? у словах іншомовного походження, відтворення ? у текстах, писаних латиницею, через і: сал?тру, м?л?оновъ; shih, orich, widro. Окрім того, літера ? часто вживалася на позначення секундарного [і] з колишніх [о] та [е]: к?сточкою, до кол?съ.

Визначальними для мови досліджуваних пам’яток XVIII ст. також є: зміна [о] та [е] в секундарний [і] в новому закритому складі, який позначається буквою ? у кириличних текстах та літерою і в текстах, писаних латиницею: н?съ, з(ъ) чоб?тъ, з?лля; чергування о, е, з нулем звука та поява вставних голосних. У пам’ятках також засвідчується збіг ы та и в українському передньо-середньому и, що виявляється в написанні літери и проти етимології: пшеныцю, въ копит?. Досліджувані друки фіксують діалектне [а] на місці давнього голосного [е] в дієприкметниковому суфіксі -ен-: товчаной.

У почаївських книгах часто трапляються позиційні зміни голосних: голосного [о] на [а] перед наступним наголошеним складом з а: гарачка, bahacko; живомовне зближення вимови ненаголошених [о] та [у] (здебільшого у дієслівному суфіксі -ува): шанувати, рідше – [е] та [и]: мин?. Як і в сучасній українській літературній мові, відпав початковий ненаголошений [и]: маютъ.

У системі консонантизму не засвідчено явищ, суттєво відмінних від літературних. Відносно рідко в почаївських виданнях трапляються протетичні приголосні. У стародруках широко відображене ствердіння шиплячих та губних приголосних, яке відбулося ще в попередні періоди історії української мови.

Вартим уваги є склад приголосних. У почаївських виданнях у ньому повноцінно існує звук [ґ], який має своє власне позначення і функціонує і в запозичених словах (ґришпан), і в питомих українських одиницях (ґуля). Про його вживання у живому мовленні XVIII ст. свідчать випадки позначення [ґ] літерою g у текстах, писаних латиницею: grunt. Звук [ф] також активно побутував у літературній мові на Волині того часу. Він зустрічається в загальних: без фалшу, власних назвах: Феофан, прізвищах українців: Фещукъ, іншомовних запозиченнях: ф?олетова, звуконаслідуваннях: фукати. Численні приклади дають підстави вважати, що нормативною для тогочасної літературної мови на Волині була тверда і м’яка артикуляція [л] в іншомовних запозиченнях: мигдаловъ, плястеръ, крохмалю. Досліджені стародруки часто засвідчують дзвінкі африкати і в українській: дзвонятъ дзвони, з дрожджами, і в запозиченій: бардзо лексиці.

Деякі фонетичні риси консонантизму, засвідчені в почаївських пам’ятках, мають локальний характер. Наприклад, депалаталізований [р] фіксується у більшій кількості випадків, аніж їх засвоїла сучасна українська літературна мова: з мора, веровки, трасця. Частота вживання твердого [р] у почаївських пам’ятках XVIII ст. підтверджує те, що така артикуляція фонеми була відображенням вимови [р] у волинських говірках того часу. Українській літературній мові характерна м’яка вимова звука [ц] у всіх позиціях, окрім випадків, коли після нього йде голосний [е] та в іншомовних запозиченнях. У почаївських друках XVIII ст. переважно фіксується твердий звук [ц]: з?ницу, рукавицъ. Очевидно, це – данина книжній традиції. М’який варіант артикуляції фонеми у пам’ятках почаївської друкарні засвідчується рідше: палцями, гуселниц?, ягоди яловціовїє, але відбиває живе мовлення Волині.

Типовою українськомовною рисою, засвідченою в досліджених текстах, є зміна ъл > ов та л – в у дієсловах чоловічого роду минулого часу: довго, хот?въ Різноманітність слів та граматичних форм, зафіксованих у досліджуваних пам’ятках, у яких відображена зміна л – в, підтверджує думку про те, що це явище в тогочасній літературній мові на Волині було вже широко відомим, а в живому мовленні процес завершився.

Асимілятивно-дисимілятивні процеси, відбиті в пам’ятках, мають живомовний характер. У досліджених текстах засвідчено випадки дисиміляції звукосполучень кт (хто) і чт (што), прогресивної асиміляції звука [j] до попереднього приголосного у словах типу зілля: с?ллю, з?лля, натхн?нямъ, але здебільшого тут не виступає подовжений приголосний: роля, с?лю. У таких випадках спорадично фіксується вимова [е] на місці нині нормативного [а] після подовжених приголосних у кінці збірних та абстрактних іменників: збоже. Ці явища, а також епентетичний [л] після губних (здоровля) властиві багатьом сучасним південно-західним говіркам української мови.

Мові почаївських друків відома і регресивна асиміляція в групах приголосних, що виникли внаслідок занепаду редукованих. Унаслідок її дії глухі приголосні змінювалися в дзвінкі в позиції перед дзвінким приголосним і навпаки в коренях слів: прозба, блиско, ретку. Дослідженим пам’яткам характерна також повна регресивна асиміляція приголосних за місцем і способом творення: ражженъ, вышше.

Книги, видані наприкінці XVIII ст., фіксують велику кількість прикладів спрощення у групах – стн – сн: радосно, стл – сл : щасливий, стц – сц: на м?сц?, ждн – жн: нужно, здн – зн: празность тощо. Частина лексики в книгах богословського змісту передається без спрощень у названих групах.

Властиві українській літературній мові позиційні чергування приголосних г, к, х та ж, ч, ш або з, ц, с, які відбуваються на межі двох морфем, також широко фіксуються в характеризованих пам’ятках: оубожшихъ, на р?ц?, по дороз?. Поодинокі випадки відсутності чергування в місцевому відмінку однини, напевне, позначені впливом російської мови: при поток?, при розлук?.

У третьому розділі “Словозміна почаївських стародруків” детально проаналізовано склад частин мови досліджуваних пам’яток, систему їх формотворчих засобів.

Морфологічна структура української літературної мови на Волині у XVIII ст. набула головних рис, притаманних сучасній українській літературній мові.

Як відомо, в староукраїнській мові XVIII ст. відмінювані групи іменників уже не розрізнялися за їх колишніми основами. Поділ іменників на відміни здійснювався за ознакою граматичного роду і закінчень у називному відмінку однини. У досліджених пам’ятках спостерігається взаємодія флексійних систем різних відмін.

У першій відміні іменників досить добре збережена давня система флексій. Найпомітнішою новацією є поширення флексій давального та місцевого відмінків твердої групи на відповідні відмінки м’якої: къ юнош?, слуз? своєму, на ... вечер?, на душ?, Б[огороди]ц?. Помічено вплив флексій другої відміни на закінчення іменників чоловічого роду першої відміни в родовому відмінку множини: боязнїю судей, слабыхъ и кал?к?въ.

Парадигма іменників другої відміни має більше нових елементів. Привертає увагу поширення закінчення -у в родовому відмінку однини чоловічого роду (вплив лексем колишніх -й-коротке основ): того гр?ху, оутраченая плоду, без(ъ) знаку. Ця ж флексія поширилася й у власних назвах: до Єг?пту, до Назарету. Звичайно, зберігається й старе закінчення: з(ъ) І?рдана. Іменники чоловічого роду другої відміни однини у виданнях Почаївської друкарні XVIII ст. в давальному відмінку мають закінчення -ов?, -ев? та -у (-ю). Як і в сучасній українській літературній мові, автори текстів надають перевагу флексіям -ов? (-ев?). Щоправда, у досліджуваних пам’ятках усе ж домінують форми з -ови (-еви), де закономірно зберігається давній кінцевий голосний [и]: дзїеканови, стомахови, коневи, товарови, псови.

Іменники типу знання, зілля в орудному відмінку однини в почаївських стародруках майже завжди вживаються з нині нормативною флексією -ямъ: натхн?нямъ, двиганямъ, з колосямъ. Помітним новим явищем є поява в місцевому відмінку однини м’якої групи флексії -? замість -и (вплив твердої групи): на столц?, въ огн?, а також -у після основ на г, к, х: въ року, м?стечку.

В іменниках чоловічого роду множини стає звичайним закінчення -? (тобто -і): суть Вседержител?. Досить часто вживається флексія -?въ (орфографічно – й -ивъ) у родовому множини: бодяк?въ, samciw, обычаивъ. Спостерігаємо й поширення флексії іменників чоловічого роду множини -овъ у формах середнього роду: з... путовъ, множества чудовъ. Іменники з суфіксом -ан[инъ] (-ян[инъ]) зберігають у називному відмінку множини флексію -е: христїане, погане, пор. ще: люде. Поширеним стало закінчення -амъ (-ямъ) в давальному множини: -ами (-ями) в орудному: апостолами, способами та палцями; -ахъ (-яхъ) у місцевому: по тихъ знакахъ, по рынкахъ, на клиросахъ відмінках множини. Зберігаються й деякі давні флексії: къ парох?мъ и инымъ катехист?мъ, своимъ чади.

Відмінкова парадигма третьої відміни містить і давні, і новітні форми як паралельні, особливо ті, що характерні для сучасної української літературної мови. Зокрема флексію -? (вплив першої відміни) на місці давньої -и в давальному: ку осен?, та місцевому: въ постат?, при кост? (але поруч: при испов?ди). В родовому однини загалом зберігається старовинна флексія -и: ласкавости, до смерти.

В орудному однини іменники колишньої -і-основи мають флексію -ю (як правило, без подовження приголосного перед нею): челядю, р?чю, с?лю, але й с?ллю. Трапляються й книжні форми: боязнїю. Іменники колишньої -ъv та -r-основ у складі третьої відміни мають деякі іновації, характерні для неї, зокрема флексію -? у давальному та місцевому відмінках однини: милій М[а]т[е]р?, церкв? (поруч із въ церкви). Але тут же спостерігається архаїка – -е в родовому однини колишніх -ъv-основ на приголосний: любве, -ьми в орудному: трема частми, та -ехъ < -ьхъ в місцевому: въ немощехъ, відмінках множини колишніх -і-основ.

Парадигма іменників четвертої відміни неповно представлена в почаївських друках XVIII ст. В іменниках колишніх -n-основ вживаються давні флексії: инаго с?мене, власнаго имене, именемъ.

Звичайно, відповідні іменники першої і другої відмін, деякі – третьої мають спеціальні форми кличного відмінка: жено, царице, Духу, Боже і т.д.

У пам’ятках XVIII ст. виявлено збереження флексій двоїни, звичайно – називного–знахідного відмінків з числівником два: дв? нев?ст?, дв? сел?.

Повні прикметникові форми є визначальними у морфологічній будові почаївських українськомовних пам’яток XVIII ст. Вони зберегли давні особливості словозміни, однак у їхній системі закріпилися деякі нові риси, зокрема стягнені закінчення, які нині є літературно нормативними в називному і знахідному відмінках однини жіночого – -а(-я); -у (-ю): синя або ф?олетова [в?спа] та середнього – -е(-є): на б?лмо св?же и давне роду. Поруч із цими досить часто витримується старий узус – нестягнені членні форми відповідно -ая (-яя); -ую (-юю): непристойная р?чь, -ое (-ее): дорогоє, великое. Нечленні форми в непрямих відмінках є рідкісними: въ постати голубин?.

У почаївських пам’ятках спостерігаємо вплив форм прикметників твердої групи на м’яку: найвышшоє, найгарач?йшою. Характерною особливістю їх мови є флексія -ой (-ей) у родовому відмінку однини жіночого роду: справедливости Бозкой, правдивой покути.

У якісних та відносних прикметників та відповідних займенників спостерігаємо тенденцію до створення єдиного стягненого закінчення -и/-? на базі давньої форми чоловічого роду: трудни… науки, въ краи… незнаем? (тут – у ролі знахідного). Проте ще нерідко вживаються нестягнені форми закінчення -їи (тобто -її): кроти сл?пїи, оученїи люде, найокрутн?шїи катовн?. В прикметниковій відміні порівняно часто трапляються церковнослов’янсько-книжні форми, особливо в родовому однини чоловічого та середнього роду: складу Апостолскагщ, власнагщ та називному множини жіночого: сукн? єго були б?лыя й середнього: д?ла наша злая и добрая явна будутъ.

Якісні прикметники ступенюються за допомогою суфікса -ш, ширше вживаного, ніж у сучасній українській літературній мові (легшимъ, грубшого, ситшїи тощо) та -?йш-, що має більшу здатність приєднуватися до різних твірних основ: [зло] лют?йше, певн?йша… повага. Форми суперлатива у почаївських друках творяться виключно шляхом приєднання префікса-форманта най- до готових форм вищого ступеня із суфіксом -ш або -?йш: найнещаслившыя… кари, найдобротлившїй, найв?рн?йшою пилностїю.

Почаївські видання XVIII ст. досить повно відображають склад займенників літературної мови того часу та особливості їх відмінювання. У досліджених текстах представлені всі семантичні розряди цієї частини мови. Вони успадковані з попередніх періодів і вживаються в притаманних сучасній українській літературній мові формах.

Особові займенники я, мы, ты, вы в називному відмінку однини засвідчені в почаївських стародруках у традиційних орфографічних формах. У родовому відмінку займенникам я і ты властиві давні форми, збережені українською мовою: мене і тебе. У давальному і місцевому відмінках однини особового займенника І особи в почаївських василіянських друках переважає давня форма займенника – мн?: зле мн?... поводится, трапляються поодинокі випадки вживання давньої енклітичної форми давального відмінка ми: помози ми. Займенник ты в давальному відмінку однини засвідчено виключно в книжній формі теб?. Форма знахідного відмінка досліджуваних слів також характеризується паралельними формами. Доволі часто вживаними є енклітики мя і тя. Рівнозначною формою знахідного відмінка є повна мене (тебе). В орудному відмінку особові займенники я і ти мають форми, що зберігалися протягом усієї історії української мови: мною, тобою.

Спільну систему відмінкових закінчень, крім називного (мы/ми, вы/ви), мають особові займенники І та ІІ осіб у множині. Під час словозміни вони зберігають давні форми: насъ, намъ і т.д.

Займенники третьої особи зберігають старовинні форми без протези: онъ, она, оно. Почаївські друковані пам’ятки не засвідчують закономірної зміни е > о після j перед твердим приголосним особових іменників ІІІ особи однини чоловічого й середнього роду: его, єму. Після прийменників у родовому відмінку займенники чоловічого, середнього та жіночого роду виступають з початковим приголосним [н]: от него, къ ней і т.д. У знахідному відмінку однини жіночого роду виявлено енклітичну ю: ю запрягъ.

Двоякий вияв у почаївських друках XVIII ст. мають питальні (і заперечні) займенники хто і що. Вони вживаються як у традиційно-книжних формах: кто, что, так і в живомовних, у яких відбито дисиміляційні процеси (хто та що). Вони зберігають відміну від попередніх часів: доброго чого, н? о чимъ болше і т.д. Присвійні займенники зберігаються в тому самому складі, що і в давньоруськоукраїнській мові: мой, твой, нашъ, вашъ, свой.

Питально-відносні займенники який, чий, котрий та утворені від них заперечні й неозначені, а також неособові родові займенники (присвійні: на своемъ м?стцу, вказівні: вм?сто того, паче сего та означальні: ан? жадной роботи, такїи люде, з овыхъ путовъ) об’єднуються прикметниковою семантикою та типом відмінювання.

Числівники у виданнях Почаївського монастиря XVIII ст. засвідчуються як у притаманних сучасній українській літературній мові формах, так і в давніх виявах, але в обмеженій кількості. Зокрема, кількісні числівники, що позначають числа першого десятка, зустрічаються і в книжних варіантах (єдынъ, четыри, шесть, седмь), і в живомовних формах, декотрі з яких зазнали фонетичних перетворень: с?мъ, в?с?мъ. Привертає увагу числівник обидва.

У назвах другого десятка та числівнику 30 зафіксовано фонетичні зміни в другій частині слів, у тому числі форми, притаманні сучасній літературній мові: чрезъ л?тъ в?с?мнадцять, от л?тъ ос?мнадцяти. Лексеми на позначення 40–90 в досліджених текстах є композитами, друга частина яких має кінцевий -ь, що вказує на м’якість кінцевого приголосного (діалектна риса): шестьдесять, девятьдесять. У текстах пам’яток помічено лише одиничні випадки вживання слів на позначення 100, 1000, 1000 000: сто, дв?ст?, тысяча, м?л?онъ. Складені кількісні числівники у почаївських друках XVIII ст. утворено таким самим способом, як і в сучасній українській літературній мові – шляхом сполучення кількісних числівників у називному відмінку зі словами тысяча або м?л?онъ у родовому відмінку: по пять, по четере тисящей.

Перші два порядкові числівники виступають у нових формах. Досить широко побутує нині нормативний варіант перший. Порядковий числівник вторый майже повністю витіснений словом другій. Від інших кількісних числівників порядкові творяться шляхом додавання нестягнених прикметникових закінчень: шестый, наука десятая.

Обмежене вживання числівників у текстах не дає змоги створити цілісне уявлення про їх словозміну. Але й нечисленні відмінкові форми кількісних числівників, зафіксовані в досліджених почаївських друках XVIII ст., тотожні з сучасними українськими нормативними або є до них близькими: двохъ, обидвохъ, двома; трохъ, трема; по осми днехъ тощо.

Дієслова в літературній мові на Волині у ХVIII ст. є вже сформованою сучасною системою. Більшість їх граматичних форм була подальшим розвитком засобів давньоруськоукраїнської мови. Однак форми аориста та імперфекта на той час перестали існувати як категорії в українській мові. Дієслівна система, зафіксована в почаївських друках, майже така, як у сучасному волинському діалекті й досить близька до сучасної літературної.

Неозначена форма дієслова в почаївських українськомовних стародруках виражається за допомогою постфікса -ти. Цей постфікс мають і дієслова з основами на г та к: (по)могти, запрагти, posikty.

В оформленні зворотних дієслів, як в українській літературній мові і багатьох її діалектах, бере активну участь зворотна частка ся. У почаївських українськомовних друках вона вживається і в постпозиції: помол?мся, і препозитивно такимъ сам ся стаєтъ.

Парадигма теперішнього часу зберігає деякі старовинні риси, містить діалектні елементи. У першій особі однини і третій множини не спостерігається вирівнювання основи дієслів з основами на г за формами інших осіб: могутъ. У третій особі множини в основах на губні приголосні не виявлено переходу й у л, подібно до першої особи множини: любятъ. Третя особа однини теперішнього часу дієслів першої відміни має дві паралельні форми – з живомовною флексією -е(-є) та з книжною -етъ з твердим т (за нормами М.Смотрицького): каже, зас?дає; палаєтъ. За цими ж нормами вживається кінцевий -тъ, а не -ть у третій особі множини дієслів обох відмін: чинятъ, в?даютъ. Паралельними формами – -емо, -имо, та емъ, -имъ – характеризується й перша особа множини теперішнього часу: впадаємо, бачимо, празднуємъ, обходимъ. Атематичні дієслова зберігають риси давньої парадигми: ?си.

Засоби творення форм майбутнього часу від дієслів доконаного виду