ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. В.Н. Каразіна

Голота Борис Митрофанович

УДК 130.2

Самотність у життєвому світі особистості: соціокультурний вимір

09.00.04 – філософська антропологія, філософія культури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Харків – 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному університеті

ім. В.Н. Каразіна, Міністерство освіти і науки України

Науковий керівник: Доктор філософських наук, професор

Білик Ярослав Михайлович,

Харківський національний університет

ім. В.Н. Каразіна, професор кафедри

теорії культури і філософії науки

Офіційні опоненти: Доктор філософських наук, професор

Дяченко Микола Васильович,

Харківська державна академія ультури,

проректор з наукової роботи,

завідувач кафедри філософії

Кандидат філософських наук, доцент

Прилуцька Алла Євгенівна,

Харківський аерокосмічний ніверситет

„ХАІ”, зав. кафедри українознавства

Провідна установа: Центр гуманітарної освіти НАН України,

кафедра філософії науки та культурології

(м. Київ)

Захист відбудеться 23.06.2004 року о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.06 при Харківському національному університеті ім. В.Н. Каразіна за адресою: 61077, Харків, пл. Свободи, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці при Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна за адресою: 61077, Харків, пл. Свободи, 4.

Автореферат розісланий 21.05.2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.А. Бортник

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Стан самотності можна кваліфікувати як важливу частину життєвого світу людини, який, у свою чергу, особливим чином синтезує своєю сутністю результати сприйняття нею природнього і соціального середовища, різних проявів духовного універсуму, сукупності культурних артефактів, а також внутрішній духовний світ, який активно функціонує в її індивідуальній буттєвості та соціумі, в соціально-комунікативних процесах.

Сучасні філософські дослідження проблеми самотності як одного з найважливіших аспектів життєвого світу особистості, потрібні не тільки для правильного розуміння природи філософії та власне історії філософії. Слід підкреслити, що поняття самотності для аналізу деяких філософських проблем сучасності є не менш значущим, ніж для аналізу минулого. Тому тематика, що пов'язана з самотністю, викликає постійний інтерес не тільки у фахівців з історії філософії, але також у культурологів, психологів, педагогів, соціологів, етнографів тощо.

В сучасну добу поняття самотності як особливого стану особистості виходить за межі філософії і широко використовується також психологами, істориками, соціологами, педагогами, політологами, а також в деяких інших дисциплінах. Однак така дещо поширена інтерпретація змісту цього поняття і майже необмежене поле його використання не є чимось незвичайним. Грунтуючись на багатовікових традиціях філософських досліджень, названа проблема містить в собі значний евристичний та інструментальний потенціал.

Проблема сутності самотності індивіда в філософії традиційно пов’язувалася з особливостями світосприйняття людини, станом її душі, мотивацією вчинків та самосвідомістю. З вирішенням цієї проблеми були традиційно поєднані також філософські дослідження проблематики людської діяльності, свободи, суб’єктивності.

Однак актуалізація проблеми самотності в сучасній філософії пов’язана також, на нашу думку, з процесами розвитку багатьох напрямів і дисциплін сучасної культурології.

Зауважимо, що поняття, які органічно пов’язані з поняттям самотності, також неодноразово використовувалися як допоміжний понятійний інструментарій в окремих філософських дослідженнях.

Інакше кажучи, поняття, що пов’язані з осмисленням життєвого світу особистості, неодноразово використовувалися в контексті інших культурологічних, філософських, соціологічних, історичних, літературознавчих та інших досліджень (зокрема, наприклад, в екзістенціалізмі).

Отже, проблема людської самотності є багатогранною і багатоаспектною, до неї постійно звертаються як зарубіжні, так і вітчизняні вчені, що також свідчить про її актуальність.

На думку автора, актуальність філософського і культурологічного дослідження життєвого світу людини в першу чергу зумовлюється наступними чинниками: —

постійно триваючими процесами самоусвідомлення людиною самої себе як суб’єкта духовної діяльності, а також, відповідно, характеру та процесів сучасної культуротворчості; —

потребами постійного діалогу між різними культурами, і, в зв’язку з цим, необхідністю виявити і пояснити методологічні підгрунтя такого процесу; —

потребами сучасної інтерпретації та розбудови культурно-комунікативних процесів; —

необхідністю осмислення багатьох важливих особливостей структури загальнолюдської духовності, зокрема, у контексті усвідомлення як позитивного, так і негативного досвіду філософських пошуків екзістенціалізму; —

логікою послідовного розвитку концепцій філософської антропології, зокрема, необхідністю реалізації філософсько-антропологічної програми І. Канта і Е. Кассірера; —

необхідністю усвідомлення та оцінки проблем постмодерніського етапу, які виникають в ході розвитку сучасної філософії, зокрема, проблеми суб’єкта і суб’єктивного;—

методологічними проблемами осмислення та інтерпретації історико-культурного процесу.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційне дослідження виконане відповідно до наукової комплексної теми кафедри теорії культури і філософії науки філософського факультету Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна “Концепція цілісності: проблема духовності в науці і культурі” (д/р № UA 01008737Р).

Ступінь наукової розробки теми.

Не дивлячись на те, що поняття, пов’язані з дослідженням та осмисленням проблем життєвого світу особистості вже досить-таки тривалий час використовуються в понятійно-категорійній системі філософських знань, а в філософії культури – з часу фундації її як окремої філософської дисципліни як групи найважливіших понять, вони ще не можуть вважатися достатньою мірою дослідженими.

Пояснення такого стану розробки понятійної групи життєвого світу особистості необхідно шукати, насамперед, в історії та умовах його появи в арсеналі філософських досліджень, а також в особливостях еволюції даної дослідницької традиції.

Самотність людини досліджувалась в філософії, починаючи з доби античності (Марк Аврелій, Плотін, Боецій), була однією з провідних тем середньовічної філософії (від Августина Блаженого до Хільдеберта Лаварденського і Екхарта). Пізніше вона з’являється у Е. Кассірера, Я. Буркхардта і А. Бергсона, розробляється в межах філософії екзістенціалізму.

Втім, поняття самотності до теперішнього часу є недостатньо дослідженим за допомогою філософсько-культурологічного аналізу. Свідоцтвом цього є або повна відсутність, або мінімально можливий обсяг його викладу у найбільш поширених сучасних філософсько-культурологічних довідкових виданнях пострадянської філософії. Проте слід відмітити, що останнім часом з’явились дослідження соціальних параметрів самотності, зокрема в кандидатській дисертації Н.Г. Каралаш.

Окремі сторони даної проблеми, зокрема у контексті дослідження проблеми суб’єкта і самосвідомості, можна віднайти у роботах, Ф. Ар’єса, Ж. Батая, Л.М. Баткіна, М.М. Бахтіна, М. Бубера, Ю. Бохенського, П.П. Гайденко.

Більш дослідженною слід визнати цю проблему в психологічній літературі (наприклад, праці О. Донченко, Г. Залеського), в релігійно-психологічних працях (Феофан Затвірник, С. Франк). Частково вона розглядалась в етно-соціологічних роботах (В. Жмир).

Загальне визнання всієї понятійної групи “життєвий світ особистості” було досягнуто, в першу чергу, завдяки високому авторитету і популярності історичних досліджень представників так званої “нової історичної школи” (“школи “Анналів””). Відомі представники цього напряму М. Блок, Л. Февр, Ж. Дюбі, Ж. Ле Гофф (та деякі інші) у своїх роботах використовували поняття “ментальність” як одне з центральних в науково-дослідницькому інструментарії своїх досліджень, передбачаючи інтерпретацію всесвітнього історичного процесу насамперед як історію ментальності. Однак поняття ментальності у “блоківській” та “легофівській” інтерпретації було вже достатньо поширеним, щоб охопити практично всі сторони життєвого світу людини.

Потрібно також відмітити, що праці практично всіх представників цього напрямку за своєю сутністю обов’язково мали історико-культурний характер. Проте визначальні та грунтовні положення більшості концепцій молодшого покоління науковців зі “школи “Анналів””, таких як, наприклад, Ж. Ле Гофф, з необхідністю передбачали апеляцію вже до філософсько-культурологічного інструментарію.

Іншим напрямком досліджень проблем життєвого світу особистості була історична етнопсихологія. В межах цієї дисципліни потрібно перш за все відмітити грунтовні дослідження В. Вундта з “психології народів” і, особливо, роботи Л. Леві-Брюля. Саме на грунтовні праці останнього, що були присвячені вивченню та інтерпретації ментальності архаїчного суспільства, спирались в своїх дослідженнях інші дослідники, зокрема ті ж представники “школи “Анналів””.

Аналогічним чином досліджувалась також ментальність, що була притаманна іншим епохам, наприклад, середньовіччю. У зв’язку з цим відзначимо відомі праці Дж. Ліндсея та Й. Хейзінги.

Проте своє найглибше відображення проблема людської самотності та пошуків взаєморозуміння, інтерсуб’єктивності знайшли у працях фундатора філософської антропології М. Шелера, А. Гелена, а також філософів-екзистенціалістів К. Ясперса, М. Хайдеггера, А. Камю, Ж.-П. Сартра, Н. Аббаньяно та інших; відомих західних соціологів та соціальних психологів ХХ століття (Е. Фромма, В. Франкла, М. Хайдеггера, Ю. Хабермаса, М. Бубера, О. Тоффлера тощо).

В контексті нашого дослідження проблем життєвого світу людини варто відмітити грунтовну роботу Р. Тарнаса “Історія західного мислення”. Важливі проблеми життєвого світу людини як частини духовної культури розглядалися також в роботах вітчизняних авторів: В.П. Андрущенка, А.К. Бичко, І.В. Бичка, С. Кримського, М.І. Михальченка, М.В. Поповича, В. Табачковського.

Окремо слід назвати роботи В.Н. Хамітова, в яких розглянуто гендерний аспект проблеми самотності.

Особливістю сучасного стану розробленості даної дисертаційної проблеми можна вважати ту обставину, що вся проблематика життєвого світу особистості переважно досліджується лише або як соціальна, або як психологічна проблема. Однак філософсько-культурологічні дослідження даної проблематики майже повністю відсутні.

Мета дисертаційного дослідження полягає в філософському дослідженні сутності самотності як культурного феномену та аналізі його соціо-культурного змісту, а також в філософському аналізі феномену самотності людини в її індивідній буттєвості та в системі соціо-культурних коммунікацій.

Розглядаючи вказану проблему через призму фундаментальних концепцій філософської антропології і філософії культури, дисертант у відповідності до зазначеної мети ставить перед собою наступні завдання:

1) побудувати аналіз концептуальної еволюції проблеми самотності протягом розвитку історії культури шляхом порівняння різних локальних цивілізацій;

2) розглянути історію появи та основні закономірності рефлексії самотності людини в філософії. Виявити ті традиції в філософії і суміжних науках, котрі зумовили появу і актуалізацію цієї проблематики в сучасній філософії;

3) проаналізувати історичний аспект феномену людської самотності та різноманітні концепції вітчизняних і зарубіжних авторів, використовуючи порівняльний метод пізнання соціальних явищ;

4) на основі дослідження соціально-комунікативних процесів в суспільному житті та різних форм буттєвості людини визначити типологію основних форм самотності.

Об’єктом дисертаційного дослідження є життєвий світ людини як необхідна частина сфери духовної культури людства.

Предметом дисертаційного дослідження є самотність людини як феномен культури.

Теоретико-методологічна основа та джерельна база дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є системний та діяльнісний підходи щодо пояснення того чи іншого соціокультурного явища та фундаментальні дослідницькі засади наукового аналізу – принципи об’єктивності, історизму, причинності та світоглядного плюралізму, а також досягнення кількох суміжних наукових дисциплін, що вивчають культуру і людину. Серед них, в першу чергу, слід назвати філософію культури, історію культури, релігіознавство, історичну етнопсихологію, історію філософії, а також праці класиків світової та вітчизняної філософії, соціології, соціальної психології і сучасних суспільствознавців, у яких висвітлюються різні аспекти феномену самотності людини, її відчуження та самовідчуження в суспільстві.

В диссертаційному дослідженні були використані структуралістський, герменевтичний, а також порівняльно-історичний методи.

Джерельну базу дослідження можна розділити на чотири групи:

І) філософські першоджерела – тексти філософів, в яких викладено і розглянуто різні концепції щодо життєвого світу людини;

ІІ) тексти, де подана історико-культурна інформація, яка стосується проблематики дисертації;

ІІІ) тексти, що містять доробки з проблеми самотності на теренах суміжних наук: психології, соціології, історії та педагогіки;

ІУ) богословські тексти та релігіознавча література.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що на основі зазначених вище методологічних принципів здійснено філософський аналіз ідеї самотності через життєвий світ людини як культурного феномену.

У дисертаційному дослідженні обгрунтовано ряд положень, які відзначаються науковою новизною і виносяться на захист:

a) проведено аналіз концептуальної еволюції проблеми самотності протягом розвитку історії культури шляхом порівняння стану життєвого світу людини в основних локальних цивілізаціях;

б) стверджується, що стан самотності є важливим підгрунтям усвідомлення індивідом власної свободи;

в) виявлена залежність видів самотності від соціокультурних чинників на прикладах основних цивілізаційних типів;

г) виявлено, що на рівні індивідної буттєвості (діяльнісно-практичної та комунікативної) домінуючим в сучасних умовах феномен самотності постає у екзістенційній формі;

д) показано нерозривний зв’язок проблеми самотності з різними типами ментальності.

Теоретичне та практичне значення дисертаційної роботи полягає в тому, що воно дозволяє по-новому осмислити стан самотності людини як необхідний соціо-культурний феномен.

Практичне значення отриманих результатів можна викласти наступними тезами:

1. Результати дисертаційного дослідження дозволяють більш адекватно зрозуміти сутність як окремих культурних епох, так і сучасної культури.

2. Вони сприяють більш докладному вивченню поведінкових механізмів особистості.

3. Результати дисертаційного дослідження також можуть використовуватись як матеріал до лекційних курсів в системі вищої освіти. Перш за все вони можуть бути корисними для практики викладання філософії, історії української та світової культури, соціології, етики, релігіознавства.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та результати дисертаційного дослідження доповідались та обговорювались на наукових конференціях: ІХ Міжнародні Сковородинівські читання (м. Харків, 2002 р.), ІІ Міжнародна конференція “Філософські проблеми гуманітаризації вищої освіти” (м. Бердянськ, 2002 р.), “Людина: дух, душа, тіло” (Сумський державний аграрний університет, м. Суми, 2000 р.).

Основні ідеї дисертації були заслухані і обговорені на наукових семінарах та засіданні кафедри теорії культури і філософії науки Харківського національного університету університету ім. В.Н. Каразіна.

Публікації. Результати дослідження були відображені у шести наукових публікаціях, серед них п’ять статей, що опубліковані у спеціалізованих фахових виданнях.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Обсяг дисертації складає 188 сторінок, з них 170 сторінок основного тексту. Список використаних джерел містить 196 найменувань, серед них 13 іноземними мовами.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

Вступ присвячено обгрунтуванню актуальності теми, огляду стану наукової розробки теми дисертаційної роботи, визначенню об’єкта і предмета, мети та завдань дослідження. У вступі також розкриваються наукова новизна дослідження, його теоретичне і практичне значення.

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади дослідження самотності у життєвому світі особистості” визначена загальна характеристика основних проблем дисертаційного дослідження, розкривається взаємозв’язок явищ, що досліджуються.

У підрозділі 1.1. “Індивідуалізм, егоїзм, колективізм” обгрунтовано, що власне “буття” самотності багато в чому зумовлене опозиційною парою “індивідуалізм – колективізм”.

Більшість способів вирішення пов'язаних з самотністю проблем життєвого світу особистості залежать від ставлення індивіда до самого себе та до інших людей (“я” - “вони”), і не менше також від оцінки значущості ним своїх власних інтересів. Особливо важливе значення має те, до якої групи належить людина, яка репрезентує певну соціальну групу чи певний тип суспільства: до колективістів чи, навпаки, до індивідуалістів.

У підрозділі 1.2. “Система соціо-культурних коммунікацій” показано, що життєвий світ особистості органічно пов'язаний з різноманітними комунікативними функціями культури і багато в чому зумовлений ними та їх функціями. Людина існує в суспільстві і може розкрити себе як особистість тільки в процесах спілкування з іншими людьми. Проте самотність постає одним з необхідних аспектів (і результатів) такого спілкування, як це не парадоксально звучить на перший погляд.

У підрозділі 1.3. “Можливості соціально-культурної адаптації індивіда” показано, що культурні виміри буття виявляються не менш значущими для людини, ніж суто соціальні. Культурні зміни, що зумовлені механізмами появи і “життя” традицій, передбачають для індивіда постійне утворення нових світоглядних і поведінкових стереотипів. І в усіх цих випадках індивід, а також наступні покоління, має до них адаптуватись, щоб зберегти свою “самість”.

У підрозділі 1.4. “Спрямованість особистості” мова йде про поняття, яке постає свого роду “центральною віссю” життєвого світу особистості. Оскільки така “спрямованість особистості” є провідною в структурі особистості, то не є дивно, що дослідники ХХ століття намагались визначити і пояснити цей феномен. Насамперед, заслуговує на увагу концепція М.М. Бахтіна (“мотивована ієрархія вчинків особи в ситуації вибору”). Близькими до неї є концепції екзістенціалізму, де ситуація вибору передбачає появу домінуючого стану самотності. В різних соціокультурних умовах ця ситуація може вирішуватись по-різному.

У підрозділі 1.5. “Свідомість і підсвідоме” життєвий світ людини розглядається через взаємодію опозиційної понятійної пари “свідоме - підсвідоме”. З одного боку, самотність завжди є актом свідомості, проте з іншого боку, такий стан душі завжди органічно пов’язаний з тими процесами, які відбуваються саме на підсвідомому рівні.

У підрозділі 1.6. “Аксіологічні аспекти” доводиться, що найважливіші аспекти життєвого світу особистості в значній мірі визначаються домінуючою в певній культурі системою цінностей. В залежності від типу культуротворчих традицій, поширених у суспільстві, усамітнення може мати як позитивну, так і негативну суспільну санкцію.

У підрозділі 1.7. “Самотність в контексті світоглядних конструкцій індивіда” показано, що світоглядні відмінності між людьми порівняно мало пов'язані з їх дійсним соціальним становищем. Прийняття чи заперечення людиною тієї чи іншої світоглядної моделі може мати для неї трагічні наслідки.

Другий розділ “Концептуальний аналіз самотності в історії цивілізацій” присвячений дослідженню історичних закономірностей в еволюційному розвитку ідеї самотності через порівняльний аналіз кідлькох найбільш поширених цивілізаційних типів.

У підрозділі 2.1. “Життєвий світ людини в архаїчному суспільстві” показано, що фратрійний поділ племені зумовлював сутність свідомості архаїчного суспільства. За таким світоглядом постає зрозумілішою необхідність включення в самовизначення життєвого світу людини чотирьох просторових координат, співвіднесенних зі сторонами горизонту (тобто “захід”, “північ”, “схід” та “південь”). Соціум (плем’я, а з ним весь універсум) також поділяється у відповідності з ними: плем’я, зокрема, сприймається як таке, що складається з чотирьох частин, кожна з яких визначається у відповідності з містико-географічними та міфопоетичними уявленнями.

Доводиться, що самовизначення і самосприйняття індивіда доби архаїки залежало не тільки від вищеназваних чинників. Усвідомлення людиною власного “Я” фактично зливалося з фратрійно-тотемним “Ми”. Таким чином проінтерпретоване “Ми” зосереджувало в собі в якості співрозмірних сутностей як фратрійну спільноту, так і всю міфологізовану природу і перетворювалось у “Понад-ми”. Цілком доцільно говорити про включення в таке ментальне “Понад-ми” у схожих статусах людини і природи, индивіда і групи, суб’єкта і об’єкта.

У підрозділі 2.2. “Історична генеза поняття самотності в цивілізаціях Стародавнього Сходу” підкреслено якісні відмінності щодо інтерпретації самотності у порівнянні з добою архаїки. Саме тут у Східному Середземномор’ї з’являється ідея щодо так званої “космічної самотності”. Названий тип світоглядної позиції став одним з домінуючих в християнських культурах.

Регіони Далекого Сходу відзначалися особливим баченням ідеї усамітнення, що визначалося особливостями історико-культурного поступу в цих регіонах.

Соціальний космос китайця передбачав можливість значної вертикальної соціальної мобільності, а світосприйняття вцілому – діалектику абсолютного і відносного. Проте саме завдяки такій трансформації соціальних комунікацій на домінуючі позиції виходили відносини міжперсонального та сімейно-родового плану. За конфуціанськими уявленнями (досить швидко вони стали загальними) людина сприймалася насамперед як необхідна ланка у взаємодії поколінь, через оппозицію “старший” – “молодший”. Остання з необхідністю поширювалась також на загальногромадянські відносини типу “володар – підданий”, престижна – менш престижна спільнота (поширений конфуціанський принцип “сяо”).

Перебування індивіда поза сімейно-родовими відносинами (які в конфуціанстві свідомо соціалізувалися) сприймалися як стан його самотності. До подібного стану могло привести також порушення індивідом (свідоме чи несвідоме) основних етикетних норм, що призводило до його маргіналізації щодо певних провідних спільнот (досить типова для конфуціанського Китаю ситуація “втрати обличчя”).

У підрозділі 2.3. “Буття людини в античному полісі і поза ним” доводиться, що саме поліс потрібно розглядати в якості особливої, проте досить своєрідної одиниці виміру соціального буття та необхідне підгрунтя самоусвідомлення стародавнього грека. Тому такою гострою була для стародавніх греків проблема сприйняття та оцінки індивіда поза межами полісу – це є так званий “феномен Одіссея“, або найбільш поширена і найбільш рання форма самотності в полісній Греції.

Трагічність буття людини зумовлена, на переконання Аполлонія Родоського також тим, що люди постають іграшками в руках богів і тому часто просто змушені брати участь в подіях, зрежисованих богами; але розходження особистих прагнень людей та веління богів лише призводить до трагічного розладу в душах людей.

За час існування культури античності, на думку автора, зафіксована поява в її філософії ряду концепцій, в яких було розглянуто і проаналізоно ряд особливостей життєвого світу особистості. В їх контексті простежується певна концептуальна еволюція ідеї самотності: від концепцій самотності у період поширення полісності в перші століття існування античності до квазіігрових в її останні віки, коли пізньоантичним суспільством вже було втрачене розуміння власної історичної та моральної перспективи. Саме в цих, історично останніх (нехристиянських) античних концепціях, які належали Плутарху і Плотіну, усвідомлення самотності особистості досягло найбільшої глибини і трагічності.

У підрозділі 2.4. “Місце особистості в середньовічному культурному універсумі” розглянуто подальшу еволюцію філософських уявлень про життєвий світ людини, яка відбувалася вже на теренах європейської культури.

Обов’язкова приналежність середньовічного індивіда до однієї з існуючих суспільних корпорацій визначала практично все в його житті: місце, роль і соціальний статус в суспільному житті та місце помешкання, стиль життя, стереотипи поведінки та особливості світогляду. Але місце кожної з таких груп (корпорацій) в суспільно-ціннісній ієрархії визначалось в суспільній свідомості населення доби Середньовіччя за аналогією до релігійно-містичної небесної ієрархії.

Соціальний статус обов’язково мав для тогочасної людини чітко визначений ціннісний аспект. Основні соціальні групи (корпорації, стани) були розташовані за певною нормативно-ціннісною ієрархією. Так, зокрема, всі підгрупи суспільного стану дворянства, незалежно від їх реального місця у політичному чи економічному житті суспільства, оцінювались середньовічною суспільною думкою завжди вище, ніж будь-яка група з інших суспільних станів.

Характерною рисою світогляних розбудов цієї доби було намагання середньовічної людини в кожній речі чи явищі, в кожній події, нехай навіть, на перший погляд, незначній, обов'язково розгледіти їх як загальний, так і потаємний сенс та призначення.

Індивід з необхідністю і саме наодинці поставав перед своїм Творцем і усвідомлював свою власну ситуацію. Такий тип самотності і є самотністю людини перед Богом, або її “метафізичною самотністю”.

Отже, саме в цю історико-культурну добу зустрічається особлива форма рефлексії щодо самотності людини, яку можна визначити як “космічну самотність” або ж як “метафізичну самотність”.

У підрозділі 2.5. “Проблема самотності в культурі Нового часу” розглянуто і проаналізовано суттєві зміни в характеристиках життєвого світу особистості, які притаманні тим історико-культурним традиціям, які з’явившись в ренесансній Європі, є чинними і в умовах сучасності.

Домінування індивідуалізму в новій ренесансній системі цінностей сприяло зростанню значення особистісної рефлексії. Тому те, що в попередні століття було скоріше винятком із загального правила, все більше ставало нормою в нових умовах життя. Саме тому особистість, яка передбачає необхідність реалізації в своїй життєвій програмі ідей індивідуалізму і світськості, а також поєднання сили волі разом з багатоманітністю своїх амбіційних устремлінь і усвідомлюваних життєвих інтересів, здатну розірвати будь-які пута, які обмежують діяльність людини, досить швидко стала домінуючою у загальноєвропейському масштабі.

Весь обсяг особистості тепер неначе поглинався багатоманітними сферами реалізації її багатостороннього “ego”, котре могло відбуватися у різних сферах діяльності, але, в першу чергу, тільки на користь собі. Превалювання індивідуалізму в новій системі цінностей сприяло зростанню ролі особистої рефлексії. Відмовившись від середньовічних сподівань на авторитет, ренесансний соціум відмовився також і від домінуючих раніше форм традиційного колективного досвіду і контролю над індивідуальним.

Саме в умовах утвердження індивідуалізму (досить часто у його крайніх формах), яке відбувалось дуже швидкими темпами, все більшого значення набувала проблема самотності особистості. Ідеал самодіяльної та автономної особистості, для якої була обов’язковою приналежність індивіда до якої-небудь спільноти, вже не був вирішальним для формування і підтримки власного життєвого світу, із необхідністю приводив до поступового усвідомлення людиною своєї різноаспектної самотності. Це вже не самотність середньовічного індивіда, який лише час від часу усвідомлював себе наодинці з Творцем. Самотність людини доби Нового часу та сучасності досить часто постає такою, яка заводить особистість у безвихідь, і тому є більш глибокою та трагічною за своїми характеристиками.

У третьому розділі “Особистість у різних парадигмах ментальності” проаналізовано залежність життєвого світу людини від певних груп ментальних факторів. Серед останніх для ретельного дослідження виокремлено релігійні та соціально-класові як такі, що найбільш повною мірою впливають на формування визначених станів життєвого світу особистості.

У підрозділі 3.1. “Життєвий світ особистості в контексті релігійної ментальності” показано органічний зв’язок світоглядних структур особистості з особливостями еволюції релігійної ментальності.

Функціонування будь-якого суспільства грунтується на різних способах життєвияву особистості і певною мірою програмує її діяльність і поведінку. Проте людина, як соціальна істота, існує і діє не тільки у зовнішньому бутті, а й у своєму власному, внутрішньо духовному, екзістенційному, коли внутрішній і зовнішній світи співіснують як щось єдине. При цьому людина завжди мріє про що-небудь, намічає контури свого майбутнього, радіє чи страждає, йде назустріч іншим людям чи замикається у собі, відчуваючи потребу побути наодинці з собою, тобто усамітнитись. Такий тип самотності зустрічається в різних ментальних парадигмах і є властивим, перш за все, релігійній свідомості.

Особливостями релігійних ментальних установок можна, насамперед, назвати притаманну їм екзістенційність і необхідність “переживання”. Адже індивід, якщо він позитивно сприймає релігійні положення, повинен прийняти їх не як результат виконаних пізнавальних процедур, а тільки як результат особистого переживання. У процесі такого переживання индивідом феномена релігійного знімається суб’єкт-об’єктне протиставлення. Ще однією особливістю релігійної свідомості є слабка інтенціональність.

Згідно з висновком автора дисертаційного дослідження, ментальні установки релігії передбачають існування їх двох типів: ментальні установки рівня одкровення і рівня спекулятивного. Поширення і сприйняття релігійних систем також пов’язано з ментальними факторами.

У підрозділі 3.2. “Життєвий світ особистості в соціальних структурах суспільства” досліджується зв’язок стану самотності з тими ментальними факторами, що зумовлені самоусвідомленням індивіда як представника певних соціально-класових структур.

Проблема самотності людини у контесті соціально-класової ментальності пов'язана з тим, що представники різних соціальних груп (насамперед таких великих соціальних груп, які вважаються іншими і вважають себе самі класами) відрізняють себе від представників інших соціальних груп і навіть протиставляють себе представникам інших соціальних груп. Тобто, в даному випадку, це також є самотність “відчуження” людини: індивід, перебуваючи лише в межах певної соціальної групи (страти), може бути самотнім, гостро відчуваючи і переживаючи подібну ситуацію.

У висновках дисертації підведені підсумки наукового дослідження, а також зформульовані результати поставлених завдань.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Голота Б.М. Соціокультурні виміри буття особистості: самітність // Вісник Харківського державного університету. - № 445. Частина 3. Серія: теорія культури і філософія науки. – Харків, 1999. – С. 45 - 51.

2. Голота Б.М. Життєвий світ особистості // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. - № 465. – Вип. 29. Серія: теорія культури і філософія науки. - Харків, 2000. – С. 58 – 63.

3. Голота Б.М. Релігійна ментальність: проблема метафізичної самотності людини // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. – Харків, 2001. - № 501. – Вип. 32. Серія: теорія культури і філософія науки. – С. 65 – 70.

4. Голота Б.М. Поняття “життєвий світ” у сучасній філософії культури (понятійна еволюція однієї проблеми) // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. - № 507. – Вип. 33. Серія: теорія культури і філософія науки. – Харків, 2001. – С. 36 – 41.

5. Голота Б.М. Життєвий світ особистості і космічна самотність // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Глобалізм. Суспільство. Особистість. - № 562. Серія: теорія культури і філософія науки. – Харків, 2002. – С. 96 – 99.

6. Голота Б.М. Поняття “життєвий світ” у сучасній філософії // Філософська спадщина Г.Сковороди і сучасність / Матеріали ІХ Харківських міжнародних Сковородинівських читань. – Харків, 2002. – С. 66 – 67.

Анотації

Голота Б. М. Самотність у життєвому світі особистості: соціокультурний вимір. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.04 – філософська антропологія, філософія культури. – Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, Харків, 2004.

Дисертант прагне побудувати аналіз проблеми самотності на протязі історії культури шляхом порівняння різних локальних цивілізацій; розглянути історію та основні закономірності рефлексії самотності людини в філософії; виявити традиції, які зумовили появу цієї проблематики в сучасній філософії; проаналізувати історичний аспект феномену людської самотності, використовуючи порівняльний метод пізнання соціальних явищ; на основі дослідження соціально-коммунікативних процесів в суспільному житті визначити типологію основних форм самотності. Проаналізовано ідеї самотності через життєвий світ людини. Виявлена залежність видів самотності від соціо-культурних чинників на прикладах основних цивілізаційних типів. На рівні індивідної буттєвості домінуючим в сучасних умовах феномен самотності постає у екзістенційній формі. Показано нерозривний зв’язок проблеми самотності з різними типами ментальності.

Ключові слова: самотність, життєвий світ особистості, самопізнання, особистість, самосвідомість.

Голота Б. М. Одиночество в жизненном мире личности: социокультурное измерение. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.04 – философская антропология, философия культуры. – Харьковский национальный унверситет им. В.Н. Каразина, Харьков, 2004.

Диссертант строит анализ проблемы одиночества в истории культуры через сравнительный анализ различных локальных цивилизаций; рассматривает историю и основные закономерности рефлексии одиночества человека в философии; виявляет традиции, которые обусловили появление этой проблематики в современной философии; анализирует исторический аспект феномена одиночества человека, используя сравнительный метод познания социальных явлений. Проанализована идея одиночества через понятие жизненного мира человека. Выявлена зависимость видов одиночества от социо-культурных факторов на примерах основных цивилизационных типов.

Ключевые слова: одиночество, жизненный мир личности, самопознание, личность, самосознание.

Golota B. M. Solitude in personality’s vital world: sociocultural dimension. – Manuscript.

Dissertation for obtaining scientific degree of kandidat of philosophical sciences on speciality 09.00.04 – philosophical antropology, philosophy of culture. – Kharkiv National Karazin University, Kharkiv, 2004.

The state of solitude is an important part of a man’s vital life, which synthesizes results of a man’s perception of natual and social environment, different manifestations of spiritual universum, totality of cultural artefacts, and also inner spiritual world, which functions in its individual being and socium, in socio-communicative processes.

The dissertant tries to build the analysis of solitude problem during history of culture by way of comparison of different local civilizations; to study history and the main regilarities of reflection of a man’s solitude in philosophy; to display the traditions, which caused appearing of this promatics in modern philosophy; to analyse historical aspect of phenomenon of a man’s solitude, using comparative method of cognition of social phenomena; to determine typology of the main forms of solitude in the basis of study of socio-communicative processes in life of society. The ideas of solitude are analysed through a man’s vital world. The dependence of types of solitude on socio-cultural factors on examples of main civilizational types is displayed. On the level of individual being the phenomenon of solitude, which dominates in contemporary conditions, has an existencial form. The inseparable connection of solitude problem with different types of mentality is shown.

In many respects the very “being” of solitude is caused by the opposition pair “individualism - collectivism”. Many ways of solving problems of a personality’s vital world, which are connected with solitude, depend on an individual’s attitude to himself and other people (“I - they”) and on evaluating his own interests. The fact of belonging of a man, who represents a certain social group or a certain type of society, to collectivests or to individualists is of a great importance. A personality’s vital world is ordanically connected with communicative functions of culture and is caused by them. A man exists in society and can show himself as a personality only in processes of communication with other people. Solitude is one of the necessary aspects and results of communication. Cultural imensions of being appear not less significant for a man than only social. Cultural changes, which are caused by mechanisms of appearing and “life” of traditions, foresee creation of new outlook stereotypes for an individual. An individual, and also next generations, has to adapt them to preserve his “self”.

A man’s vital world is studies through the interaction of opposition notional pair “conscious - subconscious”. From one hand, solitude is always the act of consciousness, but from the other hand, such state of soul is always organically connected with these processes, which happen just on the subconscious level. The most important aspects of a personality’s vital world are much determined by the system of values, which dominates in a certain culture. Depending on a type of culture-building traditions accepted in society, solitariness can have both positive and negative social sanction.

Fratrial division of a tribe caused consciousness of that time. A tribe is perceived consisting of four parts, each of them is defined in accordance with myth-poetical notions. Realizing of own “I” by a man blended with “We”. “We” concentrated in itself as proportionate essences both fratrial community and all mythologized nature and was transferred to “Super-we”/ The idea of the so-called “cosmic solitude” appeared in the Eastern Mediterranean. This type of outlook position became one of dominates in the Christian cultures. The regions of the Far Orient are distinguished by the special seeing of the idea of solitariness which was defined by pecularities of hstorical-cultural process in these regions. Social cosmos of a Chinese foresaw a possibility of vertical social mobility and his world perception in general foresaw dialectics of the absolute and the relative. Relations of family-generic type took dominating positions. An individual’s being beyond family-generic relations were considered as a state of his solitude. If an individual violated the main etiquette norms, it could result in a state of his solitude, which resulted in his marginalization.

Polis should be studied as a basis of self-perception of an ancient Greek. Therefore the problem of perception and evaluation of an individual beyond the limits of a polis was so sharp. It was the so-called “Ulysses’s phenomenon”. There is a number of conceptions, in which pecularities of a personality’s vital world were analysed, in ancient philosophy. In their context is observed evolution of the ideas of solitude: from the conception of solitude in the first centuries of existing ancient world till quasiludical ones in its lat centuries when the late ancient society had already lost the understanding of its own historical and moral perspective. Just in these, historically last ancient conceptions, which belonged to Plutarch and Plotin, perception of solitude reached the most tragedy.

The compulsory belonging of an mesieval individual to one of the corporations defined practically everything in his life. The place of each of such groups in socio-valuing hierarchy was defined in social consciousness according to the analogy with religious-mystical heavenly hierarchy. an individual with necessity alone stood before his Creator and realized his own situation. Such type of solitude is a man’s solitude before God. The special form of solitude – “cosmic solitude” – is met in the Medieval Ages.

The dominating of individualism in the Renaissance system of values promoted increas of significance of personal reflection. Therefore that was before the exception of the common rule became a norm. A personality, who foresees the necessity of realization of ideas of individualism in his vital program, and also uniting strenght of will with variety of his ambitious aspirations and vital interests, which is able to break any ties, became dominating one on the European scale. The prevailing of individualism in the new system of values promoted increase of a personal reflection’s role.

Key words: solitude, personality’s vital world, self-perception, personality, self-consciousness.

Голота Борис Митрофанович

Самотність у життєвому світі особистості: соціокультурний вимір

09.00.04 – філософська антропологія, філософія культури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Відповідальний за випуск – Я.М. Білик, доктор філософських наук, професор.

Підписано до друку 18.05.2004р. Тираж 100 прим.

Формат 60X90/16. Ум. друк. арк. 0,9. Зам. №