ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені В.Н.Каразіна

Газнюк Лідія Михайлівна

УДК 13.130.1

Персональність соматичного буття:

філософсько-антропологічний аналіз

09.00.04 – філософська антропологія,
філософія культури

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора філософських наук

Харків – 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теоретичної і практичної філософії філософського факультету Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна Міністерства освіти і науки України.

Науковий консультант: | доктор філософських наук, професор Корабльова Надія Степанівна, Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна, професор кафедри теоретичної і практичної філософії

Офіційні опоненти: | доктор філософських наук, професор Дяченко Микола Васильович, Харківська державна академія культури, проректор з наукової роботи, завідувач кафедри філософії та політології;

доктор філософських наук, професор Парахонський Борис Олександрович, Національний інститут проблем міжнародної безпеки, завідувач відділом глобальної безпеки та інтеграції, м. Київ;

доктор філософських наук, професор Причепій Євген Миколайович, Київський державний університет технології та дизайну, завідувач кафедри філософії та культурології.

Провідна установа: | Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України, відділ філософської антропології, м. Київ.

Захист відбудеться ” 30 ” червня 2004 р. о 15 год.15 хв. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д64.051.06 Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4, ауд. 2-49.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4.

Автореферат розісланий “27” травня 2004 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Бортник Л.А.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Відродження антропологічної проблематики зумовлене різноманітними соціальними обставинами ХХ ст. і початку ХХІ ст. До них належать зміни економічного, екологічного, політичного, морального, наукового та інших аспектів буттєвості людини.

Протягом століть розширювалось коло практичної діяльності людини, до якого залучались нові пласти дійсності, що становили арену цієї діяльності. І разом із цим множилися питання про сутність її буття, сенс життя, мету існування, життєві цінності та інші питання, що потребували і не завжди знаходили впевнених і переконливих відповідей.

Пошуки відповідей на ці питання актуалізувались в умовах техногенної цивілізації, інформаційного суспільства, глобалізації суспільного буття людства, розвитку принципово нових технологій, які не опосередковано, а безпосередньо вплинули на буття людини. На сторінках наукових видань висловлюється припущення, що розвиток нових глобальних технологій і біоінженерії можуть призвести до того, що вид homo sapiens, який існував протягом десятків тисяч років, може вже найближчим часом зазнати принципових змін. не тільки зовнішня організація життя людини, але ще більшою мірою її біологічна організація, психофізіологічні функції будуть змінені. Цим визначається нагальна потреба у філософсько-антропологічних дослідженнях тілесних, соматичних передумов людського існування у світі.

Сучасна епоха суттєво змінила і образ філософії, модифікуючи її у напрямку філософії постмодернізму. Замість методологічного центризму використовується новий підхід, побудований на розмаїтті методологій, на різновекторному осмисленні граничних підстав людського буття. А це означає діалогічність, альтернативність, толерантність у підході до з’ясування амбівалентності тих екзистенціальних ситуацій, в яких нині перебуває людина.

Філософська антропологія з початку свого виникнення і до оформлення в сучасному вигляді була органічно пов’язана з практичною філософією, яка прагне подолати гіпертрофію як “предметності”, так і духовності людини, прагне репрезентувати останню як живу, творчу історичну особистість, здатну до багатовекторної самореалізації в усій повноті почуттєвої, вітальної та духовної даності. Саме ця багатовекторність постійно трансформує і збагачує простір сучасної практичної філософії кардинально новими проблемами, завдяки яким можливий подальший розвиток філософської антропології. На зміну тлумаченню людини як істоти без плоті і крові приходить усвідомлення того, що людина не лише плоть і душа, але і природа і культура. Соціокультурно зумовлена тілесність постає специфічною формою вираження творчої відповіді особистості на виклики природи, соціуму, техносфери, відображає стиль життя і спосіб орієнтування у світі. Вилучення соматичного у тлумаченні людської природи, її догматизація виявились неспроможними пояснити цілу низку явищ соціально-етичного плану. Без врахування цих обставин, неможливо виявити витоки агресії, злочинності, пояснити психологію застою і апатії, цинізму та скептицизму, бо ці явища персоніфіковані. Жорстокість, людиноненависництво, моральні руйнації та інші негативні прояви не анонімні, їх носії – реальні люди, багато з яких стали знедоленими, відчуженими, існуючими на межі людського буття, вони складають сьогодні маргінальні групи.

Соматичне залишається актуальним щодо практичної реалізації ідей філософської антропології, яка в останні роки спрямувала свої пошуки на з’ясування таких екзистенціальних станів як страх, радість, сором, нудьга тощо. У зв’язку з цим слушною є точка зору Р.Рорті стосовно появи нової антропології, в якій конституювання людиною власного життєвого світу відбувається завдяки біологічно і екзистенціально зацікавленому переживанні дійсності. В результаті соціальних і культурних змін колишні світоглядні картини втрачають свою евристичність і виникає потреба в новій філософській мові для опису нових.

Одним із засобів нової артикуляції низки проблем філософської антропології є введення в її проблемне поле персонального соматичного буття людини, яке практично не досліджене ні зарубіжною, ні вітчизняною філософією. хоча терміну “сома” вже надано філософського змісту, але необхідно підкреслити, що термінологічна невизначеність залишається уразливою в науково-теоретичних пошуках.

Визначаючи соматичне буття як стан людської тілесності і персональний модус особистості, де поєднується емпірична предметність і духовна суб’єктивність, вважаємо, що соматичне буття, на відміну від сприймання і відчуття тілесності, – це переживання людиною самої себе і світу в цілому.

Персональне соматичне буття охоплює не суто сприйняття фізичного, а особливу частину єства, що виходить за межі тілесного, повсякденного (їжа, сон, рух тощо), здатність контактувати з цим невидимим світом і розвивати свої внутрішні потенціали, які мають екзистенціальну укоріненість у духовному світі.

Соматичне буття включає в себе граничну узагальненість природно-людського, розширення його до меж чуттєво-матеріального космосу. Якщо тіло – це наочна даність, то стосовно людини доцільніше застосовувати поняття сома, яка є онтологічною сутністю людини. Соматичне буття персональне і визнає автономію особистості, в якій поєднується дискретне та ізольоване Я і внутрішнє психічне Я, де Я слід розуміти як організм, як певне ціле. Соматичне віддзеркалює різні пласти буття людини, які то доповнюють один одного, то вступають в протиріччя між собою, то один з них на певному життєвому проміжку часу стає домінуючим. Про це свідчать різні антропологічні філософські концепції: біологічна, культурна, релігійна, педагогічна, соціологічна, які виявляють, як принципову схожість, так і суттєві розбіжності в методах дослідження та в розумінні характеру філософської антропології як інтегральної форми знання. Антропологічні виміри буття людини досить багатоманітні і концентруються в соматичному бутті людини.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами і темами. Обраний напрямок дослідження пов’язаний із завданнями науково-дослідної програми, що здійснюється кафедрою теоретичної і практичної філософії філософського факультету Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна: “Філософія і розмаїття соціокультурних світів”.

Рівень розробленості проблеми. Обґрунтування наукового статусу соматичного буття людини, його персональності зумовило звернення до широкого кола теоретичних джерел, серед яких правомірно виокремити напрямки і дослідницькі стратегії.

З’ясування соматичного буття людини базується на значному спектрі фундаментальних праць з історії класичної філософії, яка започаткувала розгляд дихотомії тіло/душа, як передумови наукового дискурсу тіла, плоті, соми, соматичного буття.

Обґрунтування персональності соматичного буття спиралось на праці представників як класичної, так і некласичної філософії, які безпосередньо чи опосередковано звертались до проблеми тіла: Ф.Бекон, Г.Гегель, А.Гелен, Р.Декарт, В.Дільтей, Г.Зіммель, І.Кант, Е.Кассірер, Г.Лейбніц, К.Маркс, Ф.Ніцше, Г.Плеснер, Е.Ротхакер, Б.Спіноза, Л.Фейєрбах, Г.Фіхте, М.Шелер, А.Шопенгауер, О.Шпенглер, Д.Юм.

Незважаючи на те, що предметна сфера, яка окреслена темою дисертаційної роботи, багатьма науковцями спеціально не розглядалася, окремі її аспекти були висвітлені в рамках сучасної філософії постмодернізму, зокрема, Ж.Батая, М.Бланшо, Ж.Бодрійяра, Ф.Гваттарі, Ж.Дельоза, Г.Еббінгауза, Ж.Лакана, Ж.-Ф.Ліотара, М.К.Рикліна, Р.Рорті, В.О.Подороги, М.Фуко.

У контексті даного дослідження важливими виявились праці закордонних дослідників соми як філософського феномену: А.Веленса, В.К.Вілюнаса, К.Ізарда, О.Кернберга, Р.Д.Ленга, О.Лоуена, К.С.Л’юіса, М.Мерло-Понті, Г.Райла, В.Райха, Р.Салеула, І.П.Смирнова, В.Франкла, Т.Ханни, К.-Г.Юнга.

Розгляд різних станів та модусів соматичного буття людини потребував звернення до праць з психоаналізу, екзистенціалізму, персоналізму, насамперед, до робіт М.М.Бахтіна, М.Бубера, М.Гайдеггера, С.К’єркегора, Е.Левінаса, Г.Марселя, Р.Мея, Ф.Рісмана, Е.Мун’є, Ф.Саватера, Ж.-П.Сартра, Е.М.Сіорана, П.Тілліха, Е.Фромма, Е.Юнгера, К.Ясперса.

Ідеї російських філософів ХІХ-ХХ ст. і сучасних дослідників дали можливість визначити такі проблеми, як персональність та інтерперсональність соматичного буття, його просторово-часову континуумність. Це праці Л.І.Анциферової, С.М.Булгакова, А.В.Говорунова, Т.М.Горичевої, Л.Гумильова, А.Я.Гуревича, С.П.Гурина, А.М.Еткінда, Л.В.Карасьова, М.К.Мамардашвілі, Б.В.Маркова, В.В.Савчука, В.С.Соловйова, П.Д.Тищенка, П.О.Флоренського, С.Л.Франка, Г.Г.Шпета.

Цінними і важливими є ідеї вчених київської світоглядно-антропологічної школи Є.І.Андроса, Є.К.Бистрицького, М.О.Булатова, І.В.Бичка, І.Є.Головахи, Б.А.Головка, О.Є.Гомілко, Г.І.Горак, В.П.Іванова, Ф.М.Канака, С.Б.Кримського, А.М.Лоя, В.С.Лук’янця, В.А.Малахова, Б.О.Парахонського, М.В.Поповича, Є.М.Причепія, С.В.Пролєєва, В.Г.Табачковського, В.І.Шинкарука, Н.В.Хамітова та інших.

Харківська філософська школа внесла суттєвий вклад в антропологічне та соціокультурне осягнення цілісності людського буття, про що свідчать роботи Я.М.Білика, О.К.Бурової, М.В.Дяченка, Н.С.Корабльової, М.Д.Култаєвої, О.О.Мамалуя, В.В.Шкоди, І.З.Цехмістро та інших.

Мета і завдання дослідження. Враховуючи ступінь загальнокультурної та філософської розробленості проблеми і спираючись на сучасні прийоми і методи філософського аналізу, дисертант ставить за мету створити філософсько-антропологічну концепцію феномену соматичного буття людини, дати теоретичний опис його персонального вияву та екзистенціального змісту. Соматичне буття людини розглядається як конструкт, що забезпечує не тільки цілісність людини, без якої неможливі інші пласти людського буття, а й його персональність, екзистенціальний вимір, який являє собою “ландшафт”, поза яким не може існувати “людяне в людині”.

Для досягнення поставленої мети сформульовані такі завдання:

–

–

–

–

–

–

Об’єкт дослідження – соматичне буття як філософсько-антропологічний і соціокультурний феномен.

Предмет дослідження – персональне соматичне буття в екзистенціально-антропологічному вимірі.

Дослідницька стратегія дисертаційного дослідження базується на таких принципах філософського пізнання, як об’єктивність, системність, єдність історичного і логічного, сходження від абстрактного до конкретного, а також на положеннях про нелінійний розвиток.

Плюралізм сучасного гуманітарного знання знаходить своє відображення у методах дослідження. Використані узагальнення феноменології, екзистенціального, структурно-функціонального аналізу, які плідно працюють на основі принципів компаративістики, взаємодоповнення, альтернативності.

Обраний напрямок дослідження спонукав залучити також герменевтичний, культурно-історичний методи та метод антропологічної дедукції, методології історико-філософської реконструкції та актуалізації культурної семантики і принципу комплементарності.

Реалізація обраного контекстуального підходу поставила автора перед необхідністю вести дослідження на межі інших наук, зокрема психосоматики, нейрофізіології, використання гіпотези деяких сучасних духовних практик, зокрема ідея психоенергетичного натуралізму. Деякі розділи роботи вимагали залучення до аналізу творів літератури та образотворчого мистецтва.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що:

–

–

–

–

–

–

–

–

–

–

Теоретичне та практичне значення роботи визначається, перш за все, тематизацією та концептуалізацією персонального соматичного буття, що може сприяти подальшій розробці сучасних філософсько-антропологічних концепцій. Дана дисертаційна робота не лише пропонує діалог класичного і посткласичного бачення людини, але й визначає нові дискурси про людину у філософській антропології, які спираються на інтенсивний розвиток сучасних гуманітарних наук, – психоаналіз, семіологію, етнографію, структурну антропологію і дають можливість описати способи проблематизації людини, спробу в багатоманітності побачити певну єдність.

Результати даного дослідження збагачують арсенал практичної філософії, оскільки зосереджуються на таких сферах людської діяльності, які звертаються до безпосереднього і опосередкованого, абсолютного і відносного, очевидного і утаємниченого; до модусів розмірковування: досконалості, повноти, цілісності, індивідуальності, автентичності і модусів реальності: можливості і дійсності, необхідності і випадковості, рецептивності і незворушності всього того, що концептуалізує людське буття. Результати дисертаційної роботи дають підстави для подальшого розгляду соматичного буття, його проявів та модусів для визначення такого напрямку філософських досліджень, як соматологія.

Дисертаційне дослідження є основою курсів лекцій і спецкурсів з філософії, філософської антропології, культурології, релігієзнавства, які читались автором упродовж останніх років в Харківському військовому університеті та Харківській державній академії фізичної культури.

Особистий внесок здобувача. У фахових статтях: №18 особисто автору належить 50% опублікованого матеріалу, ним проаналізовано ціннісні складові особистісних переживань екзистенціалів людського буття; №25 – автору належить з’ясування особливостей ментальності; №26 – конкретний особистий внесок здобувача стосується ідеї про багатоманітність постмодерністських образів тілесності; №28 – авторові належить 75% опублікованого матеріалу, ним проаналізований ціннісний вимір соматичної пам’яті; №29 – авторові належить 70% опублікованого матеріалу, ним особисто проаналізований деструктивний вплив агресії на самопочуття людини.

У інших публікаціях: №4 особисто автору належить 60% матеріалу, ним особисто проведений аналіз взаємовпливів біологічного і соціального в персональному бутті людини; №8 особисто автору належить ідея про зміну образів тілесності; №9 – розгляд тіла як соціокультурної реальності; №13 – обґрунтування екзистенціального характеру національної філософії.

Апробація результатів дисертації. Найважливіші теоретико-методологічні положення дисертаційного дослідження доповідались на міжнародних, регіональних, міжвузівських науково-теоретичних конференціях: “Проблема сознания в отечественной и зарубежной философии ХХ века” (Іваново, 1994), “Філософія у системі загальнолюдських цінностей” (Харків, 1996), “Проблема ответственности на рубеже ХХ и ХХІ веков” (Материалы мемориальных чтений, посвященных 60-летию А.Ф.Плахотного) (Харьков: ХГУ, 1996) “Філософія Гегеля і сучасність” (Львів, 2000), “Людинознавчі філософські читання “Гуманізм. Людина. Пізнання” (Дрогобич, 2001), “Філософія в Україні: історія і сучасний інститут філософії” (Київ, 2001), “Ф.М.Достоєвський і канун третього тисячоліття” (Київ, 2001), “Культура народів Причорномор’я” (Сімферополь, 2001), “Філософія Дж. Локка і сучасність” Пам’яті Г.А.Заіченка (Дніпропетровськ, 2001), “Людина: дух, душа, тіло” (Суми, 2001), “Людинознавчі філософські читання “Гуманізм. Людина. Спілкування” (Дрогобич, 2002), “Інтелігенція і влада” (Одеса, 2002), “Творчість Семена Франка у контексті культури срібного віку” (Дрогобич, 2002), “Гуманізм. Людина. Діяльність” (Дрогобич, 2003), “Творча спадщина В.І.Вернадського і сучасна наука” (Донецьк, 2002, 2003), “Філософсько-культурологічне осмислення долі людини на межі століть (російський срібний вік)” (Дрогобич, 2003), “Освіта і доля нації” (Харків: ХДПУ, 2002, 2003), "Філософія І.Канта і сучасність" (Дніпропетровськ, 2004), "Человек, мир, культура" (Київ, 2004), міжнародних Сковородинівських читаннях (Харків, 1994, 1996, 1997, 2000, 2001, 2002, 2003), Каразінських читаннях (Харків, 2003), наукових семінарах кафедри теоретичної і практичної філософії філософського факультету Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна.

Публікації. Результати наукового дослідження достатньо повно висвітлені у монографії обсягом 22,25 др. арк. та 48 публікаціях автора загальним обсягом 21 др. арк., 29 із яких – статті у наукових фахових виданнях загальним обсягом 16 др. арк.

Структура роботи. Мета і завдання дослідження визначили структуру роботи, яка складається зі вступу, трьох розділів, кожний із яких містить підрозділи, а також висновку та списку використаної літератури з 300 найменувань. Загальний обсяг роботи 475 сторінок.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність і практичне значення теми дослідження, проаналізовано рівень її розробки у філософській літературі, показано її місце в системі філософської антропології та соціальної філософії, сформульована мета і завдання дослідження, окреслені теоретико-методологічні засади аналізу проблеми, розкрито наукову новизну, представлено результати апробації дисертаційного дослідження.

У першому розділі “Сома і соматичне буття в тематизації філософської антропології” розкривається загальний контекст дослідницького інтересу до соматичного буття відтворюваний в рамках філософської антропології та філософії культури. Визначено вихідні положення і поняття, що характеризують персональне соматичне буття як стан людської тілесності і персональний модус особистості, де поєднуються емпірична предметність і духовна суб’єктивність. Відзначається, що аналіз тіла і душі, який проводився класичною філософією, в сучасній філософській традиції перетворюється на дослідження іншого плану, де наявна подвійність – внутрішнього і зовнішнього, об’єктивного і суб’єктивного, плоті і тіла.

У першому підрозділі “Персональне соматичне буття: методологічні і змістовні стратегії дослідження” здійснено феноменологічний аналіз персонального соматичного буття і окремих його аспектів, визначено його можливості і змістовні обмеження. Стверджується, що людська почуттєвість – то не лише засіб для отримання інформації про зовнішній світ, вона – найперша умова комунікативного ставлення до світу.

У роботі відзначається, що сучасна антропологічна рефлексія успадкувала від Фейєрбаха універсальну “матрицю” людського світовідношення категоріального зв’язку Я-Ти, яка відкриває можливість для постійного чуттєво-екзистенціального комунікативного світовідношення. Мова йде не лише про особливість міжлюдської комунікації, а й про комунікативний зв’язок людини з будь-чим, що перебуває поза межами її власного Я, про спілкування з цілим світом.

Особистісно-родову визначеність людського світовідношення сучасна філософська гуманістика кваліфікує як невідчувану персональність. Як вияв соматичності людини в екзистенціально-антропологічному ключі аналізуються такі феномени як крик, сльози, сміх, страх, сором, гнів. Відносно соціокультурного середовища вони поділяються за індивідуалістичними цілями: 1) соціально-роз'єднуючи – гнів, неприязнь тощо; 2) об’єднуючі модальності – радість, насолода тощо.

Соматично-екзистенційні переживання людини – це особлива “внутрішня” діяльність, за допомогою якої людина сприймає ті чи інші життєві події та ситуації, відновлює втрачену душевну рівновагу. Крізь задоволення завжди повинно проглядатися страждання. Коли вони задаються разом, гедоністична теза наштовхується на свою власну неможливість: нескінченність задоволення перетворює задоволення на страждання, а для задоволення це значить не що інше, як неможливість бути-тим, чим воно себе вважає. Задоволення і страждання задані одне одним. Якщо страждання – це порушення і розлад природної гармонії, то задоволення – її відновлення.

Зір і слух вважаються даностями, далекими від інших соматично заданих відчуттів, а тому можливо більш витонченими. Сприйняття на дотик, смакові відчуття вважаються дещо нижчими. Візуальними, акустичними і хаптичними енергіями охоплені всі емоційно-соматичні переживання людини. Більшість соматичних відчуттів залишаються сферою табу. І якщо експліцитні табу порушуються і сучасна культура починає сприймати їх як норму, то неписані, непромовлювані табу не наважуються порушити навіть найекстравагантніші постмодерністи.

На основі узагальненого досвіду філософсько-антропологічних інтерпретацій відношення Я-Ти підкреслюється, що співзв’язки Я-Ти-Ми є взірцями екзистенційності та персональності.

Людське життя постає як багатовимірність буття, що спрямовується, відгукуючись на дію різноманітних факторів, які залежно від умов “вмикаються” кожного разу специфічним набором обставин.

У колі сучасних філософсько-антропологічних уявлень стан персонального соматичного буття є феноменом, що постійно трансформується і змінюється під впливом переживань. Але не зважаючи на динамічність в проживанні і переживанні життя, персональне соматичне буття “пульсує” як впорядкована цілісна система, в межах визначального, характерного на даний момент просторово-часового континууму. Персональне соматичне буття динамічне тому, що з часом змінюються форми переживань, умови життя та інші чинники. Крім того, зовнішні фактори впливу, які певною мірою визначають внутрішній стан, далеко не завжди можна відранжувати в одному ряду, не можна подати як пов’язані логічним чи онтологічним детермінуванням. Справді, це мало б місце, якби всі форми людського буття були послідовними сходинками універсального, підпорядкованого невблаганній необхідності, руху від простого до складного, від менш досконалого до більш досконалого.

На тлі окресленого підходу розглядаються питання про єдність людини з навколишнім світом, що дає змогу з’ясувати, як реагує людська екзистенція на зміни соціокультурному бутті. Безумовно, що єдність людини зі світом є даністю, від якої неможливо абстрагуватися в межах онтологічної, гносеологічної чи антропологічної інтерпретації персонального соматичного буття. Дійсно, у будь-якому з названих аспектів сторони відношення людина – навколишній світ задають одна одну. У результаті людина в своєму персональному соматичному бутті постає нічим іншим, як людиною у світі природи та соціокультурної реальності, які теж зазнають впливу з боку людини. Взагалі людина в персональному соматичному бутті постає суверенною у своїй самості, лише визначившись відносно світу. Відтак єдність людини в її персональному соматичному бутті зі світом не потребує доведення, оскільки це даність. Відповідно дослідження та інтерпретація цієї єдності мають на меті не її встановлення чи обґрунтування, а хіба що поглиблення уявлень про неї, як-то фундаментальність та її прояви в межах духовно-практичної та теоретичної форм відносин між людиною і світом.

Як підкреслюється в дисертації, сучасна практична філософія проявляє постійний інтерес до багатомірного світу людського буття, де особистість має утримувати свою практичну самість, концентруючись в соматичному бутті. Ідентифікація самості як серцевини індивідуальності перетворює людину на автономну, раціональну, ідеально пристосовану для здійснення інструменталістської інтерпретації, а не тільки природного і соціального світів, а й окремих аспектів власної екзистенціально-антропологічної природи. Самість – це не картезіансько-кантівський трансцендентальний суб’єкт, а агент соціокультурних дій, який в принципі неможливо ізолювати від природного і соціального світів. Кожна людина – це результат самоконституювання, здійснюваного персональною здатністю саморозуміння, саморепрезентування, персональними прагненнями, бажаннями, замилуваннями.

Пропонується і аргументується ідея, згідно з якою сома є не стільки тіло, скільки тілесна істота. Поняття “соматичний” розглядається самостійно і визначається як той, що має відношення до тіла, але не тіла в значенні фізичного об’єкту, а людини як соматичної реальності. Тіло – природно-матеріальна представленість людини у фізичному просторі, матеріальний носій життя організму, який має часову плинність (час життя), і забезпечує індивіду цілісність переживання життя як своєї власної, унікальної персональності. Тіло як наочна даність людини є осередком, в якому поєднуються всі аспекти буття людини – від одиничного чуттєвого, рефлекторно-фізіологічного до рефлексивно-узагальнюючого. Тілесне – це третій вимір дійсності поряд з матеріальним та нематеріальним. Воно є не просто запереченням матеріального та протилежністю нематеріального. Всі символи завдячують своєю появою тілесним та міжтілесним взаєминам.

Соматичне буття включає як фізіологічний рівень діяльності організму людини, що є основою зв’язку людини з навколишнім світом, так і тілесність людини, що являє собою витвір високоорганізованої матерії, є досконалим інструментом, органом сприйняття і відображення реальності, який водночас і створює нову реальність і є сама реальність.

Тілесність визначається як система смислів і значень, які надаються тілу і тілесним проявам, породжена взаємодією людини і світу у соціокультурному контексті. Таким чином, тіло – наочна даність (переважно просторова категорія), сома – онтологічна сутність (чуттєво-екзистенціальна, темпоральна категорія).

В дисертації доводиться, що на відміну від тіла як наочної матеріальної даності, яка сприймається візуально, і організму, як функціонально узгодженої системи, здатної відчувати, соматичне охоплює і духовно-екзистенціальний досвід. Для його пояснення недостатньо лише інтелектуального розуміння людини. Персональне соматичне буття відчувається і переживається, спричиняючи інтелектуальні, психічні і, навіть, біологічні зміни. При дослідженні соматичного буття стверджується, що воно не є якимось однозначним, самоочевидним, субстанційно визначеним і незмінним началом людини.

У роботі показано, що філософсько-антропологічна інтерпретація соматичного буття як антропосоматики дозволяє вказати на його відмінність від психосоматики як практико-терапевтичного явища, а розрізнення криється у світоглядно-екзистенціальній аналітиці людського буття та людської психіки.

Персональне соматичне буття охоплює біологічні та психологічні особливості людини, які складають особливу реальність. Воно включає як біологічне в людині, тобто фізичне тіло, і здійснювані ним біологічні функції та біоенергетичні процеси, так і духовно-екзистенціальне, до якого належать страх, сором, радість, задоволення, страждання тощо.

Соматичне буття визначається, по-перше, як поєднання соціокультурної реальності та природної феноменальності; по-друге, соматичне буття постає як усвідомлення переживань у власному тілі унікальних і персональних за формою прояву. Людина несе всередині себе гаму почуттів, які пронизують її плоть, почуття трансформуються і роблять персональне соматичне буття унікально інакшим. Саме цим зумовлена важливість теми соматичного буття в персональному світі особистості, яке сприяє подоланню редукції феномену людини до самосвідомого суб’єкту та редукції буття до сущого. По-третє, соматичне буття як невід’ємна складова життя людини інтегрує у собі через діяльність, яка відбувається, у першу чергу, на тілесному рівні структури організму людини; діяльність, яка має рефлексивні усвідомлені рівні, як-то: мета, бажання, ідеалоспрямовуючі інтенції тощо. Ці рівні формуються поступово, все більше диференціюючись, але при цьому не втрачаючи свого зв’язку з тілесним рівнем.

Показано, що соматичне буття це особлива реальність, у якій поєднуються чуттєве і духовне. Первинна зовнішня подвійність є одночасно умовою і основою цілісності людини, гармонії тілесного і духовного, єдності всіх структурних елементів, які вказують на екзистенціально-антропологічну природу людини.

Оскільки соматичне буття реалізується в проживанні життя, то його можна трактувати як складну діяльність, а не просто наявність тіла у людини. Такий ракурс дає підставу стверджувати, що соматичне буття людини у світі створює нову онтологічну ситуацію, її сенс у тому, що для людини її бажання бути не збігається з життям організму, як це має місце у решти живих організмів, де прагнення бути збігається з прагненням жити.

Підкреслюється, що можливість життя реалізує себе через організм, бо неможливо помислити бажання бути зреалізоване поза тілом. Соматичне – це те, що дозволяє людині жити і бути. І якщо у медицині хворий суб’єкт сприймається лише як організм, а не особистість, а педагогіка розглядає лише особистість дитини, не враховуючи інші параметри, то філософія реабілітує соматичне буття персони: “тіло – живий образ душі”. Людина знаходить себе у світі не як свідомість, а як суб’єкт, якому необхідно жити і бути. Соматичність такого плану – це не натуральна речовинність організму, а феноменальна тілесність, тобто спосіб, яким людина проживає і переживає свою ситуацію.

Серед категорій соматичного ряду виділяється поняття “плоть”. Плоть – це “власне тіло”, але це не власність. Це досить парадоксальне “своє”, яке виявляється власністю іншого суб’єкта – спільноти. Парадоксальним виявляється і статус Я – що може бути більш особистісним та інтимнішим, за Я бачаться контури Ми. Слід зазначити, що ідея плоті настільки ж навантажена у ціннісному відношенні, як і ідея тіла, в даному контексті це не анатомо-фізіологічні поняття. Плоть здебільшого виступає в значенні поверхні тіла, але ця поверхня не в геометричному чи медичному смислі, це тіло у відношенні до Я. Це тіло, яке пов’язане з глибинним походженням людини у безперервних послідовних етапах життя. Плоть несе родове начало – це породжене тіло і тіло, яке народжує. Плоть укорінена в роді, в ньому вона знаходить своє живильне джерело, в матерії, витлумаченої як мати, тобто початок і основа життя, життєдайна сила буття. Плоть – це внутрішнє тіло, яке потребує іншого.

Породжено-породжуючий характер плоті свідчить про принципову неповноту, несамобутність плотського індивіду: він як “будь-яка плоть” належить роду. Про родовий, кровний зв’язок говорять “плоть від плоті”. Плоть відображає статевий диморфізм. Так витлумачена плоть не належить індивіду, як належать йому окуляри або одяг, плоть належить роду. Вона не суверенна, це родова присутність у тілі. Якщо тіло – це присутність буття в бутті, то тіло, як особлива річ, дає можливість бути роду, рід породжує плоть, завдяки плоті рід відбувається. Рід контролює сферу плоті як коло своєї особливої зацікавленості, він ґрунтується на феномені крові. Сакральний сенс слів “плоть” і “кров”, які поєднуються, зливаються в слові “сома” – як “Я – тілесна істота”, яка персональна щодо плоті і несе родову інформацію.

На підставі філософсько-антропологічного аналізу ряду категорій зроблено висновок, що людська соматичність виявляється:

1) як артефакт, що займає свій культурний простір поряд з іншими фізичними об’єктами, індустрією виробництва і тиражування соматичних симулякрів та іміджів тіла (фізичне відхилення від стандартів людського тіла, як симулякрів норми);

2) як знак, що має відношення до надчуттєвого, що виражає тенденцію розпаду, збільшення тілесного символізму у культурному житті, який породжує езотеричні образи, розмиває межі природної людини. Живу сому замінює її знак, символ, абстракція, які мають відношення уже до штучного, віртуального, трансцендентного.

Таким чином, важливо враховувати філософсько-антропологічний аспект соматичного буття як антропосоматику. Її відмінність від психосоматики, як практико-терапевтичного явища, виявляється у світоглядно-екзистенціальній аналітиці людського буття.

У другому підрозділі “Персональність та інтерперсональність в соматичному бутті” з’ясовуються особливості сприйняття і переживання персональності та інтерперсональності як унікальної інакшості в соматичному бутті. мова йде про переакцентації, які мають місце в сучасній філософії від онтологічного об’єктивізму до антропологічного персоналізму, в яких висхідною є ідея неповторності “Я” і водночас співіснування “іншостей”.

Інтерперсональну значущість соматичності, її діалогічний вимір дозволяють описати такі теоретичні концепти як буття-з-Іншим, досвід Чужого (Е.Гуссерль), первинне відношення до іншого – любов, дружба (Ж.-П.Сартр), повсякденне буття, буття-з-… в модусі справжнього і несправжнього існування (М.Гайдеггер, Отто фон Больнов), буття маси (Е.Канетті, Х.Ортега-і-Гассет та інші), інша мова (Ж.Лакан, Ю.Кристева).

Спроба тематизувати соматичне в людині з феноменологічної точки зору наштовхується на суперечності феноменології та емпіризму. У дослідженні використано ідею “нового раціоналізму” Е.Гуссерля, що дозволило навести характеристики змісту можливого досвіду соматичності, які настільки численні і суперечливі, що процедура описання може мати вигляд “дурної нескінченності”, або бути недостатньою. Процедура феноменологічної редукції дозволяє “вивести за дужки” зайве суб’єктивне, занадто особистісний зміст і зосередитись на розпізнанні ейдосу соматичного. Шлях від емпіричного Я до феноменологічного з необхідністю передбачає наявність інстанцій, наближених до досвіду вияву сутностей, звільнених від казуальних, випадкових зв’язків.

Ейдетичний зміст персонального соматичного буття розкривається як поєднання досвіду буття свого цілісного власного Я та буття відокремленої частини Я, яка стала Іншим. Ця теза проілюстрована зверненням до філософської інтерпретації однойменних повістей М.Гоголя та Р.Акутагави “Ніс”. На перетині досвідів героїв цих творів, завдяки їх дистантивності і зщепленості, утворюється те ціле, в якому проглядається соматична інтерперсональність Я-власного і Я-чужого як Мого-Іншого, яке стало Чужим.

Аналізуються емпіричні інстанції, які відповідають на питання, що є соматичність інтерперсонального світу особистості, зміст відповідей яких дозволяє конституювати її як феномен соматичного буття.

Перша інстанція – це Інший, в досвіді якого домінує “щойність” світу, його фактичність, яка характеризує здатність того “небажання знати”, що супроводжується рядом соматичних феноменів. Відмова від того, щоб помислити негативний соматичний стан іншого, хоча б в якомусь наближенні до себе, виявляє себе парадоксом радості (хворий не Я).

Другою інстанцією, яка демонструє “відмову знати” про незадовільний соматичний стан окремої персони, є Медицина. В корпоративній моральній свідомості медпрацівників персональне соматичне буття об’єктивується, виявляє себе в малозначних розмовах про пульс, температуру, стан печінки, кров’яний тиск тощо. Персональне соматичне буття для лікарів існує тільки в регістрі “що” (біль, дихання, тиск, пульс і т. ін.). Така позиція всіх конкретних спеціалістів, що конституюють світ, в тому числі свій власний, з точки зору тих окремих предикацій, на яких їх змушує концентруватись професія, світ.

Ідея діалогу між лікарем і хворим закладена в герменевтичній моделі філософування, де знімаються існуючі класичні типи взаємодії хворого і лікаря: лікар або “володарює” над хворим, або знаходиться “під владою” хворого. Модель, коли з боку лікаря, або з боку хворого виникає претензія на абсолютний пріоритет, уже явно не відповідає вимогам життя. У сучасному світі можна виділити дві моделі відносин лікар і хворий, які пропонують різні типи діалогу між ними. Гуманістична ідея асоціюється з образом лікаря за аналогією з образом священика – духовного цілителя людини. Технократична ідея вимальовує образ лікаря – технократа, носія виключно спеціальних прикладних знань і технічних навичок. На основі уяви, цікавості, пам’яті, ціннісних уявлень і опори на принципи толерантності, розуміння, співчуття хворий може бути розглянутий як своєрідний текст. Інтерпретація цього тексту здійснюється через опис, нарратив. При цьому робота уяви постійно пов’язує минулий і майбутній досвід. На основі аналізу контексту життя хворого робиться прогноз про результати наміченого курсу лікування. Така діалогічність у взаємовідносинах дозволяє знизити ризик при виборі найбільш оптимальної лікувальної стратегії. У діалозі лікаря і хворого здійснюється постійна процедура своєрідної логічної індукції по лінії аргумент – інтерпретація, в якій відбувається облік різноманітності факторів, що продукуються різним досвідом життя учасників діалогу і загальним розвитком ситуації.

Третя інстанція вказує на віддаленість від смислорозуміння соматичного буття Іншого, його стан і переживання. Виключення Іншого в його соматичному бутті із досвіду Я, нездатність інтегрувати, прийняти це буття, замикає Я в самотності нерозділеності як в модусі “тепер-буття”, так і в майбутньому. Розрив з емпіричним буттям створює можливість виходу до сущого, що утворює істоту нового погляду: у світлі іншого бачення відкривається об’єктивність попереднього не-світла, “не” затьмареної чистої свідомості.

У дисертації доводиться, що в особливих екстатичних станах виникає поєднання внутрішнього, відчуваного як внутрішнє, і прояв цього внутрішнього стану назовні. в людині досить глибоко вкорінена залежність від свого відображення у своїх власних очах, і саме вона почасти визначає нездатність побачити себе як Іншого. У псевдонімії приховуються не лише соціокультурні смисли, як буття для інших, але і екзистенціально-антропологічні, як буття для себе, що розширює межі персональної реалізації. персональність реального буття та інтерперсональність ігрового буття можуть перехрещуватись у людському житті лише до певної міри, надмірність призводить до розмитості меж між ними і обертається жахом, тугою, страхом перед собою та зовнішнім світом. завдяки масці, яка “зростається” з тілом людини, з’являється інше, унікальне