ТАВРІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМ. В. І. ВЕРНАДСЬКОГО

ГОРЕНКИН ВАЛЕРІЙ АНАТОЛІЙОВИЧ

УДК: 323.173

СЕПАРАТИЗМ ЯК СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЯВИЩЕ

23.00.02 — політичні інститути і процеси

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Сімферополь — 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Таврійськом національном університете ім. В.І. Вернадського (Міністерство освіти і науки України)

Науковий керівник:

доктор філософських наук, професор

ГАБРІЄЛЯН Олег Аршавірович,

Таврійський національний університет ім. В.І. Вернадського,

завідувач кафедри політичних наук

Офіційні опоненти:

доктор політичних наук, професор

ЮРЧЕНКО Сергій Васильович,

Таврійський національний університет ім. В.І. Вернадського,

професор кафедри нової і новітньої історії

кандидат політичних наук

ТИХОМІРОВ Сергій Іванович,

Севастопольський національний технічний університет

доцент кафедри філософських і соціальних наук

Провідна установа:

Південноукраїнський державний педагогічний університет

ім. К.Д. Ушинського, кафедра політичних наук

Міністерства освіти і науки України, м. Одеса

Захист відбудеться 04 листопада 2004 р. О 14 годині на засіданні

Спеціалізованої вченої ради К. 52.051.01 Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського за адресою: 95038, м. Сімферополь, проспект Вернадського, 4, конференцзал

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського: 95038, м. Сімферополь, проспект Вернадського, 4

Автореферат розісланий 01 жовтня 2004 р.

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради О.І. Кремінський

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Детерміноване загальновизнаними демократичними цінностями прагнення народів планети до віднаходження власної державності у другій половині ХХ століття круто змінило політичну карту світу: сьогодні на Землі нараховується вже понад двісті незалежних суверенних держав.

Разом із тим, у рамках сучасних країн існує загалом кілька тисяч етнічних груп, кожна з яких потенційно може розраховувати на державний, політичний контроль над своєю територією. З іншого боку, у будь-яких — навіть економічно процвітаючих — державах наявні регіональні диспропорції розвитку.

Проте сплав етнічних і регіональних проблем має своїм результуючим вектором активний спалах невдоволення різних верств населення проваджуваною центральним керівництвом країни політикою та, як наслідок, — прагнення даного регіону до політичного відокремлення від держави або до підвищення свого правового статусу в ній, що є сутністю сепаратизму.

У даний час сепаратизм характерний для різних країн світу з різними політичними системами і режимами. Про різноманіття вогнищ сепаратизму свідчить те, що вони очевидні й у самому факті розпаду СРСР і Югославії, і в утворених на їхніх уламках нових незалежних державах (Росії, Грузії, Молдові, Азербайджані, Боснії та Герцеговині), і в постколоніальних країнах (Індії, М’янми, Шрі-Ланці), і в країнах, традиційно іменованих “західними демократіями” (Ольстер у Великобританії, Квебек у Канаді, Басконія в Іспанії).

Сепаратизм з’явився в політичному житті майже тоді ж, коли виникла держава як основний політичний інститут суспільства.

Однак у сучасну епоху повсюдної тотальної взаємозалежності, яка відбувається у світі політичних процесів, проблеми, пов’язані з наявністю в окремих регіонах планети осередків сепаратизму, викликають глобальне посилення політичної та економічної напруженості. Така тенденція призводить не тільки до розпаду багатонаціональних держав, але і породжує ланцюгову реакцію етнополітичних конфліктів, сприяє послабленню контролю над поширенням звичайного озброєння, розширенню можливостей поширення зброї масової поразки, зростанню тероризму і релігійного екстремізму.

З огляду на це стає очевидним, що сепаратизм — це багатобічна теоретична й актуальна практична проблема.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження пов’язаний з розробкою планової наукової теми “ Політичні процеси та інститути : регіональний аспект “ ( № держреєстрації 0101U005751), що здійснюється кафедрою політичних наук Таврійського Національного університету ім. В.І.Вернадського, одним з виконавців якої є дисертант.

Методологічна основа дослідження. Дисертація базується на положеннях, настановах, принципах, що містяться в політологічних і соціально-філософських працях сучасних теоретиків політики та вчених минулого. Складність поставленої мети визначила залучення матеріалів із історії, філософії, юриспруденції, соціології та міждисциплінарних розробок авторів, які займаються проблемою сепаратизму.

Мета і задачі дослідження. Сепаратизм являє собою багатогранне явище: його можна трактувати в історичному, соціальному, філософському, правовому і навіть психологічному змісті. У представленій роботі ставилася мета провести аналіз специфіки сепаратизму з позицій політичної науки і під цим кутом зору дати його концептуальне осмислення. Тобто розглянути сепаратизм як політичне явище, обумовлене дисбалансом політико-владних відносин між центром і частинами держави, у тому числі сферою національних інтересів.

Для здійснення поставленої мети були визначені задачі:

- проаналізувати характерні ознаки сепаратизму як політичного явища і показати його генезис;

- установити політичні, економічні та соціальні корені сепаратизму; класифікувати сепаратистські рухи;

- розглянути зв’язок сепаратизму з іншими політичними явищами, такими, як націоналізм, екстремізм, федералізм, регіоналізм;

- дослідити питання про можливість запобігання сепаратизму.

Характеристика об’єкта, предмета і методу дослідження. Об’єктом дисертаційного дослідження є сепаратизм як феномен політико-територіальної сфери життя суспільства.

Предмет дослідження — виявлення сутності, закономірностей і тенденцій сепаратизму, обумовлених порушенням балансу владних повноважень між центральними і місцевими органами управління, у тому числі національними протиріччями й конфліктами.

Під час проведення дослідження були використані наступні методи:

- аналітичний, на підставі якого було виділено низку ознак сепаратизму, досліджено кілька варіантів визначення даного феномена і здійснення їхньої типологізації, сформовано визначальний для дисертаційної роботи концепт сепаратизму;

- системний, за допомогою якого сепаратизм розглянуто як комплексний процес, виявлені найбільш важливі елементи сепаратизму, простежені їхні взаємозалежність і взаємозумовленість;

- компаративістський, який дозволив вивчити різні підходи до дослідження феномена сепаратизму, різні прояви сепаратистських рухів у сучасному світі;

- історико-логічний, який дав можливість простежити досліджуваний об’єкт у часі, здійснити співвідношення різного прояву сепаратизму.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що:

- виявлено специфіку прояву сепаратизму в різних країнах світу, в тому числі на пострадянському просторі;

- розроблено класифікацію сепаратистських рухів на підґрунті низки параметрів (за їхніми цілями, сутністю, соціальною базою, методами і формами проведення, організованістю, характером перебігу);

- розкрито соціальну базу сепаратистських рухів (участь у них політичної та економічної еліти, середніх і нижніх верств населення);

- уточнено зміст поняття “сепаратизм”, запропоновано його розуміння як явища, обумовленого етнічними, політичними, соціально-економічними, культурними та іншими проблемами, а також прагненнями регіону до:

1) політичного відділення від решти території держави;

2) підвищення свого правового статусу в рамках держави;

- вироблено рекомендації щодо запобігання сепаратизму або зведення до мінімуму негативних наслідків його прояву з урахуванням надання широких повноважень місцевим органам влади, забезпеченням можливостей для регіональних груп за межами їхніх власних територій.

Теоретико-практичне значення результатів дисертації. Висновки можуть бути використані при розробці теорії державного будівництва, у вивченні міжнаціональних відносин.

На тлі сьогоденних дій сепаратистських рухів, обумовлених проявом нових парадигм у сфері політичних відносин, висновки дисертації можуть сприяти комплексному і більш цільному вивченню процесів і явищ, що проходять у суспільстві.

Запропонований підхід може бути покладений в основу науково-прикладних досліджень, пов’язаних з аналізом проведення конкретних інститутів політичної влади і соціальних груп.

Дисертація може стимулювати подальше вивчення проблеми сепаратизму і поглиблення відповідних розділів політичної теорії з огляду на політичні процеси, що тривають зараз у світі загалом та в нашій країні зокрема.

Наукові матеріали можуть бути використані для створення низки спеціальних курсів як політологічного, так і соціологічного плану, а також із сучасних проблем державного будівництва і управління.

Особистий внесок здобувача є достатнім. Дисертація є самостійною науковою працею, яка містить отримані автором результати, що забезпечують розв’язання важливої теоретичної і теоретико-прикладної проблеми в межах здійснюваних нових розробок у галузі політичних наук.

Апробація роботи. Основні положення дисертаційної роботи знайшли відображення в доповідях міжнародних наукових конференцій і симпозіумів: міжнародної наукової конференції “Ялта 1945—2000: проблемы международной безопасности накануне нового столетия” Ялта, 2000; міжнародної наукової конференції “VI Крымские Чтения Н. Я. Данилевского: российская смута 1917—1920 гг. И судьба мира в новом столетии” Севастополь, 2000; міжнародної наукової конференції “VII Крымские Чтения Н. Я. Данилевского: развитие славянского мира” Сімферополь, 2001; наукової конференції “Політичний процес в Україні напередодні виборів” Київ, 2002. Крім цього, результати дослідження використовувалися в навчальному процесі при підготовці та проведенні лекцій, а також практичних занять на філософському факультеті ТНУ в 2003 році.

Публікації. Результати дисертації опубліковані в наукових журналах, представлені чотирма статтями, три з яких опубліковані у фахових виданнях, затверджених ВАК України, чотирма тезами за матеріалами конференцій. Загальний обсяг публікацій за темою дослідження перевищує чотири друковані аркуші.

Структура дисертації. Особливість упорядкування матеріалу визначена методологічними підставами і метою дослідження. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, висновків і списку використаної літератури.

Загальний обсяг роботи складає 170 сторінок, з яких основного тексту — 158; у кінці представлений список використаної літератури зі 163 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, характеризується ступінь її розробленості в науковій літературі, формуються цілі й задачі дослідження, визначається його новизна, методологічні підстави, наукова і практична значимість.

Два розділи даного дослідження відображають два напрямки розвитку теми: якщо перший розділ робить наголос на загальнотеоретичному осмисленні явища сепаратизму, то другий підкреслює аналіз його конкретних проявів у контексті сучасної суспільно-політичної дійсності.

Перший розділ — “Феномен сепаратизму” — присвячений визначенню сутності природи і специфіки сепаратизму як явища політичного життя з огляду на генезис держави і проблеми міжнаціональних відносин.

У першому підрозділі — “Поняття “сепаратизм”: його джерела, дефініції” — проведено дослідження з метою вивчення питання про сутність і розвиток самого терміна “сепаратизм”. У результаті виявлено, що якщо первісні джерела даного поняття лежать у релігійній сфері, то згодом відбувся перенос у вживанні поняття “сепаратизм” на сферу політичних відносин.

При цьому основа терміна залишилася колишньою: під сепаратизмом у загальному плані розуміється прагнення до відділення, відокремлення частини від цілого.

Наведені в роботі дефініції свідчать про те, що в політичному аспекті сепаратизм являє собою прагнення до відділення частини країни від решти території держави, тобто політичний процес, найчастіше інституйований у політичний рух, що переслідує відповідні цілі.

Брак розробки проблеми сепаратизму пояснюється відсутністю повної чіткості у визначенні деяких особливих рис даного явища. Наприклад, характерною є широта поглядів багатьох авторів щодо питання про те, чи варто розуміти під сепаратизмом також прагнення регіонів до одержання автономії (чи іншого підвищення свого статусу) у складі даної держави (у дисертації наводяться діаметрально протилежні думки з цього питання російського вченого Олександра Крилова і американського політолога Дональда Горовіца). На погляд дисертанта, — принаймні у дослідницьких цілях, — доцільним є ширше тлумачення сепаратизму, а саме, і як прагнення до політичного відділення, і як автономістські тенденції (у разі, якщо вони тією чи іншою мірою орієнтовані на відокремлення).

Дуже дискусійним моментом у трактуванні сепаратизму залишається його розгляд винятково через призму національних відносин. Представляється, що такий підхід залишає поза межами наукового інтересу аналогічні прояви сепаратизму, прямо не пов’язані з етичною проблематикою.

Сепаратизм актуальний для сучасного етапу розвитку суспільства, тому його поняття має бути поглиблене через уведення в нього таких значеннєвих структур, які найбільш адекватно відображають сучасні реалії і тенденції світового розвитку.

У другому підрозділі — “Сепаратизм як політичне явище.” — для вивчення питання про передумови зародження сепаратизму автор розглянув розвиток такої собі абстрактної держави.

Схематично проілюструвавши основні етапи територіально-політичного розвитку даної держави, автор доводить, що в певні періоди вона може бути схильною до сепаратизму. Так, осередками сепаратизму можуть бути як економічно більш розвинуті, так і менш розвинуті регіони держави з етнічно близьким або відмінним від центральних областей країни населенням.

Через це причини й умови виникнення сепаратизму дуже різноваріантні — своєю появою сепаратизм може бути зобов’язаний різним обставинам, а саме: диспропорціям регіонального розвитку, наявній національній дискримінації (у тому числі й стосовно політичної влади) і нетерпимості, неможливості пробитися до влади в нерозділеній державі політичній еліті регіону, відсутності у середніх верств населення (до яких належать творча інтелігенція, технократи, менеджери) перспектив для творчого зростання, демографічних змін, соціально-економічних проблем, а також історичної пам’яті про втрачену незалежність.

Необхідними умовами для виникнення сепаратизму є існування держави та її складових частин, експансіоністська політика держави, централізований характер управління в державі, відсутність або недостатність місцевого самоврядування, політична і соціально-економічна криза в державі, невдоволення різних верств населення проваджуваною Центром політикою. Крім того, зародження сепаратизму часто може відбуватися на тлі індустріалізації країни і міграції населення, а також у важкодоступних або різко відмінних за іншими параметрами районах держави.

У роботі обґрунтовується теза про те, що ініціатором появи сепаратизму є сама держава, яка проводить неприйнятну національну і регіональну політику. Таким чином, сепаратизм неминучий в державі, характер управління якою централізований більше, ніж треба для нормального функціонування.

Однак необхідні для виникнення сепаратизму причини й умови стануть достатніми тільки тоді, коли, збігшись у певний момент, вони викликають круте зростання самосвідомості народу (саме народу, а не окремої етнічної групи), що і призведе до усвідомлення ним подальшої неможливості перебування за даних умов у даній державі або до зміни форми перебування в ній, тобто до сепаратизму.

Для більш детального вивчення сепаратистських рухів автор розробив їхню класифікацію, ґрунтуючись на низці характерних параметрів — виходячи з їхніх цілей, сутності, соціальної бази, методів і форм проведення, організованості, з погляду можливого діалогу з центральними органами влади держави.

У третьому підрозділі — “Цілі та ідеологія сепаратистських рухів” — увага автора була сфокусована на дослідженні проявів сепаратизму з огляду на поставлені перед сепаратистським рухом конкретних цільових настанов, якими можуть бути прагнення до відділення регіону від решти території держави й утворення нової держави або приєднання до іншої держави, а також одержання статусу автономії у складі країни (на практиці — через певний політичний контекст — сепаратистські рухи можуть переслідувати не одну, а кілька цілей).

У даному параграфі вказується, що сепаратизм тісно пов’язаний із міжнародною юридичною нормою — правом народу на самовизначення, демократичний зміст якого ґрунтується на дотриманні загальновизнаних прав людини і громадянина.

Зафіксоване в міжнародних юридичних документах (Статуті ООН, Деклараціях Генеральної Асамблеї ООН) право народів на самовизначення передбачає вільне (на основі демократичних процедур) визначення народом свого шляху розвитку, своєї політичної і соціально-економічної системи, а також свого міжнародного статусу.

Переважна більшість сучасних держав, підписавши основні документи Об’єднаних Націй, тим самим узяли на себе зобов’язання сумлінно їх дотримуватися, у тому числі й того, що стосується права народів на самовизначення. Разом з тим недостатня розробленість даного права на чіткій, скрупульозній юридичній основі (особливо з погляду конкретного механізму його реалізації) зводять сутність демократичного характеру права народів на самовизначення на рівень політичної декларації, тим самим провокуючи розпалення конфліктних ситуацій усередині багатьох держав.

У дослідженні констатується, що переслідувані сепаратистськими рухами цілі зводяться, зрештою, до двох основних видів сепаратизму – регіонального та етнічного, які у зв’язку з цим мають низку загальних і відмінних рис.

Отже, сепаратизм є наслідком надмірно централізованого характеру управління в державі, нездатності або небажання центральної влади розв’язувати місцеві проблеми, а також (у ряді випадків) соціально-економічної кризи суспільства.

Проте, якщо головне завдання регіонального сепаратизму полягає у створенні більш прийнятного політико-територіального устрою держави, то основним завданням етносепаратизму є створення власної національної державності. У більшості випадків етнічний сепаратизм починає виявляти себе, коли вже пустив корені сепаратизм регіональний: своїм виникненням етносепаратизм завдячує наявним у даному регіоні соціально-політичним і економічним проблемам, а отже, як наслідок, етнічним протиріччям.

В ідеологічному плані основою етносепаратизму є націоналізм. Розглянувши різні погляди вітчизняних і зарубіжних учених на сутність націоналізму Джунусов М. С. Национализм в различных измерениях. — Алма-Ата: Казахстан, 1990; Национальные проблемы и политика: Сборник по материалам ФРГ. — М.: ИНИОН, 1989; Поздняков Э. А. Национализм: Теория и практика. — М.: Прогресс, 1994; Уткин А. Национализм и будущее мирового сообщества // Свободная мысль. — 1995. — № 3., автор дійшов висновку, що було б помилково трактувати цю ідеологію винятково в негативному напрямку.

Справді, обумовлені кризою політичної системи держави політичні процеси, в основі яких лежить націоналізм, можуть призводити до санації політичних інститутів країни і всього суспільства.

Унаслідок цього сепаратизм та націоналізм (як його ідеологія) — є негативним, коли він руйнує політичні інститути суспільства, та позитивним, коли він спрямований на їхнє творення.

У четвертому підрозділі — “Соціальна база і методи проведення сепаратистських рухів” — досліджується питання про вплив різних верств населення на характер і методи проведення сепаратистських рухів. У даному параграфі вивчаються причини невдоволення елітних груп, представників інтелігенції, а також нижніх верств населення (низькокваліфікованих робітників, безробітних, люмпенів) проваджуваною Центром політикою.

Так, головним стимулюючим мотивом політичної еліти до ініціювання сепаратистських тенденцій є її потреба в реальній політичній та економічній владі у своєму регіоні: якщо центральна влада держави прагне тотального контролю над усіма політичними й економічними процесами по всій країні, то в регіональних (у тому числі в етнічних) еліт виникає відповідна, сепаратистська по своїй суті реакція на подібну політику.

Середні верстви населення (особливо творча інтелігенція) стурбовані іншими обставинами: саме вони найбільше болісно сприймають національну дискримінацію, погрозу втрати етносом своєрідності, відсутність перспектив для творчого зростання. Будучи головною носителькою національної самосвідомості, інтелігенція найчастіше є ініціатором сепаратистських рухів.

Причиною невдоволення низьких верств населення є, як правило, чисто економічні фактори, насамперед проблема зайнятості, що може бути детермінована демографічними змінами, пов’язаними з напливом у даний регіон мігрантів з інших районів країни. В умовах ринкової конкуренції представники місцевого пролетаріату поповнюють армію безробітних, причому найбільший удар приходиться на міську молодь.

Активний спалах невдоволення, яке охоплює всі верстви населення, може інституюватися в могутній сепаратистський рух.

Причому, якщо інтелігенція і політична еліта залишаються реальними контролерами руху, то він може протікати з допомогою мирних засобів, бути конструктивним з погляду політичного діалогу з Центром і в силу цього залишатися легальним політичним рухом. Однак надмірний акцент інтелігенції на національних почуттях людей призведе до національного осліплення, а отже, до кривавих міжетнічних конфліктів.

У більшості випадків, коли нижні верстви населення відіграють домінуючу роль у сепаратистському русі, то він триває у супроводі насильницьких методів. Можливість переговорного процесу з центральним керівництвом відкидається, а рух відноситься державою до розряду нелегальних.

Разом з тим, оскільки першопричиною виникнення сепаратизму найчастіше є помилкова політика держави, то саме держава й мусить бути ініціатором проведення переговорів із сепаратистами.

Другий розділ — “Сепаратизм у сучасному світі” — являє собою авторську адаптацію теоретичного осмислення сепаратизму стосовно конкретних ситуацій і певної політичної обстановки.

У першому підрозділі — “Загальні закономірності та відмітні риси сепаратизму різних країн” — виділяються дві групи держав: розвинуті й такі, що розвиваються. Попри достатню умовність подібного підходу, він дозволив продуктивно досліджувати особливості прояву сепаратизму в державах з різними політичними системами і режимами, неоднаковою соціальною структурою суспільства і різним рівнем економічного розвитку.

Розглянувши сепаратистські рухи в Іспанії, Великобританії, Канаді, Італії, Еритреї, Шрі-Ланці, М’янмі, Судані та в деяких інших країнах, автор дійшов висновку, що сепаратистські процеси в різних державах (і навіть кілька рухів у межах однієї країни) дуже відмінні один від одного як за своїми цілями, так і за соціальною базою , методами і формами проведення та за іншими критеріями. А з погляду угруповання держав на розряди розвитих і таких, що розвиваються, подібні розходження стають ще більш відчутними. Так, у державах, що розвиваються, сепаратистські рухи можуть мати за мету (між іншим) і захоплення влади в межах усієї країни. У таких державах основними учасниками сепаратистських рухів є нижні верстви, через що рухи є насильницькими і нелегальними (при цьому загони сепаратистів, які є розрізненими та подекуди піддаються міжусобиці, віддають пріоритет партизанським формам військових дій у важкодоступних районах).

Відзначимо, що дуже строкатий етнічний склад населення країн, що розвиваються, детермінує визначальну роль етнічного фактора у виникненні та розвитку в них сепаратизму.

Навпаки, у розвинутих країнах з високим економічним рівнем і стабільною політичною системою етнічна проблематика є радше тим яскравим тлом, на якому зовсім чітко відображаються регіональні диспропорції (наприклад, під гаслами націоналізму можуть діяти сепаратистські рухи в інших центрах держави — великих, зі сформованою і досить автономною економічною інфраструктурою), які є альтернативними основному ядру держави. Як правило, у країнах із усталеними демократичними традиціями основними учасниками сепаратистських рухів є середні верстви населення і регіональні еліти. У такому разі основною метою сепаратистів найчастіше є не політичне відділення, а трансформація існуючої політичної системи таким чином, щоб кардинально змінити баланс владних повноважень у бік місцевих органів управління. Будучи легальними, такі руху можуть виступати в блоці з іншими політичними партіями парламентської опозиції.

Разом з тим, домінування в русі нижніх верств населення (особливо міської молоді) визначає його екстремістський характер (зокрема, із застосуванням терористичних акцій у великих містах) і тверду конфронтацію з центральним урядом.

Однак використовувані центральними властями різноманітні методи — від військово-репресивного характеру до організації загальнонаціональної дискусії — дозволяє їм часто знаходити розумний компроміс із сепаратистами.

Розглянуті приклади сепаратистських тенденцій дозволяють судити про відмінні риси сепаратизму, обумовлені різними чинниками в політичному устрої держав (у тому числі в політичній і правовій культурі), неоднаковим рівнем їхнього економічного розвитку, в етнічному і соціальному складі населення.

У другому підрозділі — “Причини виникнення і розвитку сепаратизму на пострадянському просторі” — подається аналіз причин появи сепаратизму в контексті сучасної суспільно-політичної ситуації в нашій країні.

Виникнення в сучасній Росії сепаратизму обумовлене, зокрема, її тоталітарним минулим. Справді, численні злочини комуністичного режиму у формі геноциду, масових репресій, нав’язування етнократії, штучного поділу країни на територіальні утворення різного рівня сприяли зростанню дезінтеграційних процесів в умовах демократизації суспільства і призвели до розпаду єдиної союзної держави.

На сьогодні у Російській Федерації вищезгадані процеси певною мірою сповільнилися, та аж ніяк не вичерпали себе.

Отже, у сучасній Росії сепаратизм існує практично скрізь — і в національних республіках Північного Кавказу (особливо в Чечні), і в Поволжі, і в Сибіру, в інших районах країни.

Іншими словами, в Росії виник тривіальний для сепаратизму “принцип доміно”, коли тенденції до відокремлення навперемінно виявляються в різних регіонах, що збільшується непослідовною національною і регіональною політикою Центру (наприклад, демонстрацією сили стосовно регіонів, як це було в Чечні, та, навпаки, поступки національним елітам щодо принципових питань).

Центральною проблемою Росії дотепер залишається чеченська криза. Її обумовили півтора століття, упродовж яких Росія проводила імперську політику стосовно народу Чечні (зокрема, наслідками широкомасштабної депортації чеченців у 1944 році). Конфлікт зайнявся в 1991 році, коли, проголосивши свою незалежність, Чечня тим самим фактично порушила питання про свій вихід зі складу СРСР та РСФСР. Не визнаючи нове державне утворення, але і не починаючи ніяких розумних контрзаходів, протягом трьох років — до 1994 року — російське керівництво залишалося практично байдужим до існування на території країни напівлегального і кримінального регіону. Безсумнівно, подібна ситуація була вигідна і чеченським керівникам, і їхнім російським заступникам.

Очевидно, що недалекоглядна і непослідовна політика Росії щодо Чечні здатна тільки викликати подальшу дезінтеграцію держави.

Справа у тому, що етнічна мобілізація якоїсь групи змушує її оточення прийняти таку лінію поведінки; прагнення одних регіонів лише більш ої економічної самостійності призводить до набагато більш політизованих вимог в інших регіонах; нарешті, коли відбувається тісне переплетення регіонального й етнічного сепаратизму, процес може ввійти в резонанс, наслідки якого поставлять під сумнів існування Росії.

Утім, сепаратизм регіонів спрямовано передовсім на формування якісно інакших відносин з центральною владою, на подолання наявних протиріч як між усіма регіонами, так і між суб’єктами Федерації і Центром, а отже, на створення зовсім нової російської державності. Проголошення в Росії федералізму ще не означає його реальної наявності, оскільки справжня федералізація держави — це тривалий, поступовий процес передачі повноважень з нижнього рівня владної піраміди на її верхній рівень.

У третьому підрозділі— “ Шляхи та методи попередження і розв’язання проблем сепаратизму” — вивчається питання про можливість запобігання сепаратизму і зведення до мінімуму шкоди від його наслідків. У даному параграфі підкреслюється, що оскільки сепаратизм детермінований недостатнім рівнем демократизму в суспільстві, відсутністю реального народовладдя, то й запобігти сепаратизму можна тільки на основі справжньої демократії, в умовах якої саме народ є сувереном, передача повноважень виробляється знизу нагору, а політична система держави являє собою демократичний федералізм, що об’єднує енергійну федеральну владу із широкими правами регіонів та місцеве самоврядування.

Лише за таких умов місцева самостійність сприятиме процвітанню провінцій і благоволитиме інтересам Центру.

Подібна система може бути досягнута тільки при дуже високій політичній культурі людей та відповідальності кожної людини за процеси, що відбуваються в державі.

Поки така система не створена, конфліктні ситуації між центральною владою і регіонами виникатимуть і надалі.

Однак на сьогодні ми маємо різноманітний — як теоретичний, розроблений конфліктологією, так і практичний, заснований на конкретних політичних ситуаціях у різних країнах світу — матеріал, за допомогою якого можна успішно і прогнозувати, і конструювати механізми виходу з політичних тупиків, у тому числі розв’язувати проблему сепаратизму.

Підсумки дослідження свідчать про те, що проблема сепаратизму в жодному разі не долається насильницьким шляхом, адже будь-яке насильство породжує відповідне насильство, що приносить численні людські жертви, занепад економіки, розкол суспільства і вкрай глибоку соціально-політичну кризу в масштабах усієї держави.

У четвертому підрозділі — “Розвиток регіональних процесів як один з напрямків розв’язання проблеми сепаратизму” — регіоналізм визначається як підхід до розгляду і розв’язання економічних, соціальних та інших проблем під кутом зору інтересів і потреб того чи іншого регіону, а також як можливість запобігання сепаратизму. При виявленні характеристик регіоналізму автор подає його класифікацію на трьох рівнях: локальному, який представляє регіональну політику держави; субрегіональному, на якому відбуваються відносини держав у межах великих регіонів; і глобальному, пов’язаному із проблемами взаємодії держав у рамках міжнародної системи загалом. Через те, що на глобальному і субрегіональному рівнях відбуваються процеси із зовнішньою політикою держав, автор позначає ці тенденції як зовнішньополітичний регіоналізм; а процеси локального рівня, що відображають внутрішньополітичні проблеми держав, — як внутрішньополітичний регіоналізм.

Далі у розділі аналізуються істотні концепції зовнішньополітичного регіоналізму та основні особливості їхнього прояву в інтеграційних процесах. Їхній аналіз дозволяє зробити висновки про наявність низки характерних для них загальних рис. До них належать:

- переважний розвиток регіональної інтеграції в галузі економіки, торгівлі, фінансів;

- взаємодія і співробітництво нових центрів багатополярного світу. США, Європа, Японія, Китай, Росія, Індія виступають не тільки як основні центри регіональних організацій, але й будують двосторонні відносини одне з одним, від якості і змісту яких багато в чому залежать відносини між самими регіональними угрупованнями;

- виникнення нових форм інтеграції. Наприклад, “Ісламська вісімка”, заснована на релігійній політичній ідеї;

- зростання нерівності між бідними і багатими регіонами. Так, у 1980 році на 102 найбідніші країни приходилося 7,9 % світового експорту і 9% імпорту, а через 20 років — 1,4 % експорту і 4,9 % імпорту.

Робиться висновок про те, що виникнення нових регіональних інтеграційних союзів і нових центрів регіональної інтеграції призводить до ускладнення конфігурації та ієрархії регіональної інтеграції. Це спричиняє дисперсію влади, яка, у свою чергу, дає імпульс до збільшення кількості основних факторів світової політики, ускладнення структури міжнародної системи, що у перспективі спиратиметься на регіональні центри політичної, промислової, фінансової та технологічної потужності.

У висновках приводяться основні підсумки роботи і авторське трактування сепаратизму, формулюються висновки.

Список наукових публікацій

1. Горенкин В. А. Сепаратизм: феномен и понятие // Ученые записки ТНУ. 2001. — Т.

14(53), №. 1. — Симферополь, 2001 — С. 34—39.

2. Горенкин В. А. Этнополитический конфликт: сущность и формы выражения //

Крымский контекст. — Симферополь, 2001. — № 7. — С. 17—27.

3. Горенкин В. А. Этнический конфликт и вмешательство: некоторые международные

аспекты // Дипломатический вестник МИД России. — 2003. — № 5. — С. 28—36.

4. Горенкин В. А. Этнополитический конфликт: методологический анализ // Ученые

записки ТНУ. 2004. — Т.18 (57). — № 1. — Симферополь, 2004 — С. 26—30.

АНОТАЦІЯ

Горенкин В. А. Сепаратизм як соціально-політичне явище. Рукопис.

Дисертація на здобуття ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 –Політичні інститути і процеси. Таврійський національний університет ім. В. І. Вернадського, Сімферополь, 2004.

У дисертації здійснено історико-політичний аналіз сепаратизму і уточнено зміст поняття даного явища: запропоновано його розуміння як явища, обумовленого етнічними, політичними, соціально-економічними, культурними та іншими проблемами, а також прагненнями регіону до політичного відділення від решти території держави або підвищення свого правового статусу в його рамках. Проаналізовано цілі, яких прагнуть досягнути сепаратистські рухи та які зводяться до двох основних видів сепаратизму: регіонального та етнічного. Відкрито соціальну базу сепаратистських рухів (участь у них політичної еліти, середніх та нижніх верств населення) та виявлено специфіку проявів сепаратизму у різних країнах світу, у тому числі на пострадянському просторі. Розроблено класифікацію сепаратистських рухів на основі низки параметрів (за їхніми цілями, сутністю, соціальною базою, методам і формам проведення, організованістю, характером протікання).

Вироблено рекомендації щодо уникнення сепаратизму шляхом надання широких повноважень місцевим органам влади, розвитку федералізму або регіоналізму, а також забезпечення можливостей для регіональних груп поза межами їх власних територій.

Ключові слова: сепаратизм, іредентизм, держава, етнос, нація, народ, народність, національні відносини, етнополітичний конфлікт, федералізм, регіоналізм.

АННОТАЦИЯ

Горенкин В. А. Сепаратизм как социально-политическое явление. – Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата политических наук по специальности 23.00.02 — политические институты и процессы. Таврический национальный университет им. В. И. Вернадского. Симферополь, 2004.

В диссертации осуществлен историко-политический анализ самой сути понятия “сепаратизм” (исторические корни, закономерности, особенности проявления). Сепаратизм рассмотрен как политическая проблема и под этим углом дано его концептуальное осмысление, то есть сепаратизм представлен как политическое явление, обусловленное дисбалансом политико-властных отношений между Центром и частями государства, в том числе – сферой национальных интересов. Выделен тот аспект, что сепаратизм является реальной опасностью, подстерегающей государство в период перехода от тоталитаризма к демократии, так как он весьма характерен для посттоталитаризма как ответная, часто иррациональная в условиях свободы, реакция общества на гиперцентрализованный характер тоталитарного государства. Сепаратизм анализируется в контексте правовой коллизии, состоящей в сложности совмещения двух норм международного права — принципа нерушимости существующих границ и территориальной целостности государств, с одной стороны, и права народов на самоопределение, с другой. В условиях демократизации и формирования правового государства возможна реализация права народов на самоопределение в рамках существующих государств.

Выявлено, что своим появлением сепаратизм обусловлен следующими обстоятельствами: диспропорции регионально развития, существование национальной дискриминации и нетерпимости, невозможность пробиться к власти в неразделенном государстве политической элите региона, демографические изменения, социально-экономические проблемы, историческая память народов. Обосновано, что инициатором появления сепаратизма является само государство, проводящее неприемлемую национальную и региональную политику. Уточнено содержание понятия “сепаратизм” : предложено его понимание как явления, обусловленного этическими, политическими, социально-экономическими, культурными и иными проблемами, а также стремлениями региона к политическому отделению от остальной территории государства или повышению своего правового статуса в его рамках.

Проанализированы преследуемые сепаратистскими движениями цели, которые сводятся к двум основным видам сепаратизма – региональному и этническому, главная задача первого состоит в создании более приемлемого политико-территориального устройства, основной задачей этносепаратизма является создание составной национальной государственности. Выявлены различные стимулирующие мотивы к инициированию сепаратистских тенденций у разных слоев населения и вскрыта социальная база сепаратистских движений. Политическая элита стремится к реальной политической и экономической власти в своем регионе; средние слои населения (особенно, творческая интеллигенция) наиболее болезненно воспринимает национальную дискриминацию, угрозу потери этносом своеобразия; низшие слои населения больше реагируют на социально-экономические проблемы и демографические изменения.

В результате исследования сепаратистских движений в двух группах государств – развитых и развивающихся, выявлены отличительные особенности сепаратизма, обусловленных различиями в политическом устройстве государств, их политической культуре, неодинаковым уровнем их экономического развития, этническом и социальном составе населения. Разработана классификация сепаратистских движений на основе ряда параметров (по их целям, сущности, социальной базе, методам и формам проведения, организованности, характеру протекания).

Выработаны рекомендации по предупреждению сепаратизма. Определено, что сепаратизм детерминирован недостаточным уровнем демократизма в обществе, отсутствием реального народовластия, значит и предотвратить данное явление можно на основе демократии, в условиях которой именно народ является источником власти, передача полномочий производится децентрализованный унитаризм, сочетающей энергичную центральную власть с широкими правами регионов и местным самоуправлением. Также одним из методов предупреждения сепаратизма является развитие регионализма как подход к рассмотрению и решению экономических, социальных и иных проблем под углом зрения интересов и потребностей определенного региона или обеспечения возможностей для региональных групп за пределами их собственных территорий.

Проблема сепаратизма никоим образом не решается с помощью насилия: любое насилие порождает ответное насилие, приводящее к расколу общества, упадку экономики и глубочайшему социально-политическому кризису в масштабах всего государства.

Ключевые слова: сепаратизм, ирредентизм, государство, этнос, нация, народ, народность, национальные отношения, этнополитический конфликт, федерализм, регионализм.

ANNOTATION

Gorenkin V. A. Separatism as a sociopolitical phenomenon. – Manuscript.

Thesis presented for the scientific degree of Candidate of political sciences in speciality 23.00.02 — Political institutions and processes. National Vernadsky Tavrida University, Simferopol, 2004.

In the dissertation, the author carried out a historical and political analisis of and clarified the meaning of the phenomenon of separatism. He proposed that it be understood as a phenomenon modulated by ethnic, political, socioeconomic, cultural and other problems, also by the region’s ambitions toward political separation from the rest of the territory of the state or toward promotion of its status within the state. The dissertator analyzed the objectives that separatist movements try to attain which fall into the two major types of separatism, i.e. regional separatism and ethnic separatism; unveiled the social basis of separatist movements (participation of the political elite along with middle and lower class population) and studied the specifics of the expressions of separatism in different countries of the world including the post-Soviet states; produced a classification of separatist movements by their objectives, essence, social basis, methods and forms of their fulfillment, organization, character of accomplishment.

The dissertator produced recommendations as for ways of avoiding separatism by means of granting vast rights to local authorities, developing federalism or regionalism, as well as presenting the regional groups with opportunities outside their own territories.

Keywords: separatism, irredentism, state, ethnos, nation, people, nationality, national relations, ethnopolitical conflict, federalism, regionalism.