Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Інститут журналістики
Галич Валентина Миколаївна
УДК 070: 821. 161.2 – 92 Гончар
ПУБЛІЦИСТИЧНА ТВОРЧІСТЬ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА:
ІСТОРІЯ, ПОЕТИКА, ПРАГМАТИКА
Спеціальність 10.01.08 – журналістика
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук
Київ – 2004
Дисертацією є рукопис
Роботу виконано на кафедрі теорії масової комунікації Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Науковий консультант – доктор філологічних наук, професор
Різун Володимир Володимирович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, директор Інституту журналістики, завідувач кафедри теорії масової комунікації.
Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор
Шкляр Володимир Іванович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри міжнародної журналістики;
доктор філологічних наук, професор Здоровега Володимир Йосипович, Львівський національний університет імені Івана Франка, професор кафедри української преси;
доктор філологічних наук, професор, Заверталюк Нінель Іванівна, Дніпропетровський національний університет, професор кафедри української літератури.
Провідна установа – Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, кафедра журналістики, Міністерство освіти і науки України, м. Харків.
Захист відбудеться 10 січня 2005 року об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.34 Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1, Інститут журналістики.
З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці імені М. О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.
Автореферат розісланий 29 листопада 2004 року
Учений секретар
спеціалізованої вченої ради,
доктор філологічних наук, професор Н. М. Сидоренко
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність дослідження. Олесь Гончар – визначний український письменник, політичний та громадський діяч, епічні та публіцистичні твори якого ввійшли до скарбниці національної культури, що упродовж кількох десятиріч “був духовним лідером української нації і його творча енергія заряджала енергією високого патріотизму, енергією індивідуального самоздійснення мільйонів українців” Жулинський М. Олесь Гончар: творчість як доля // Гончар Олесь. Твори: У 12 т. – К.: Наук. думка, 2001. – Т.1. – С.33.. Проте Гончара досі знають передусім як прозаїка: його публіцистика, котра окреслює сферу громадської та політичної діяльності, все ще залишається поза увагою як науковців, так і широкої читацької аудиторії. Здавалося б, авторитет майстра художнього слова перекривав іншу, не менш значущу, сторінку його творчої біографії. Однак причиною цього в радянські часи був неординарний і неортодоксальний характер самої публіцистики письменника. Наділена глибоким політичним підтекстом, явно дисонуючи з тодішніми ідеологічними настановами, вона в жорстких умовах тоталітарної системи неодмінно привела б її дослідника до конфлікту з існуючою владою. У роки незалежності спроби окремих науковців і письменників зробити з Олеся Гончара апологета радянської моделі суспільства також не сприяли вивченню цієї частини духовного спадку митця.
Актуальність теми дисертаційного дослідження пов’язана з прагненням усунути таку несправедливість, об’єктивно й чесно показати ще одну грань творчості одного з найбільших українських письменників і мислителів другої пол. ХХ ст. Залучення художньої спадщини, щоденників та епістолярію допомогли в репрезентації публіцистики письменника як специфічної складової його естетичної системи.
Минуло майже десять років після смерті Олеся Гончара, харизматичної постаті в історії української культури. Час достатній для того, щоб підбити певні підсумки в дослідженні його життєвого й творчого шляху. Доречно зазначити, що палітра думок щодо з’ясування місця та значення цього митця в українській історії є достатньо широкою й неоднозначною. Найбільш узагальнено лейтмотив усього написаного про Гончара в останні роки його життя, котрі збіглися з першими кроками молодої української держави, передають некрологи: “Неповторну втрату зазнала Україна – пішов у вічність її великий син, патріарх української літератури, геніальний майстер слова, видатний громадський діяч, академік”; “Олесь Гончар був яскравим уособленням українського національного характеру, глибин історичної свідомості, духовності” Пам’яті Олеся Гончара // Літ. Україна. – 1995, 20 липн.. Такі високі оцінки зумовлені не стільки жанровою специфікою некролога, скільки бажанням його авторів виокремити найбільш суттєві сторони особистості письменника.
Доба незалежності України спричинила нові оцінки ролі й місця Олеся Гончара в її історії, змістивши акценти з літературної творчості на його громадську та політичну діяльність. Про чільні позиції митця в національній історії кінця ХХ ст. свідчать М. Жулинський (“Духовним лідером нації Олесь Гончар і залишається. Бо живе його зболене, тривожне й емоційно гаряче слово, його звернення до нас, сучасників, і до майбутніх поколінь. Слово, уболіваюче за єдине його багатство – за любов до України” Жулинський М. Олесь Гончар: творчість як доля // Гончар Олесь. Твори: У 12 т. – К.: Наук. думка, 2001. – Т.1. – С.33-34.), М. Наєнко (“У новій історії України його талановите слово, його громадська діяльність, чесна й мужня письменницька позиція знайдуть найвище пошанування” Наєнко М. Одержимість: Критичні розвідки, портр., відгуки. – К.: Молодь, 1990. – С.273.), В. Дончик (“Україна і в цій конкретній людській долі засвідчує своє невичерпне духовне багатство і щедрість” Дончик В. В ім’я України // Українська мова та література в школі. – 1993. – №4. – С.6.), хоча й досі не вщухає полеміка навколо творчості письменника як в Україні, так і поза її межами. С. Тримбач навів одну з крайніх позицій: “На Гончара в останні ліберальні роки чимало дивилось крізь візерунчасті ґрати попереднього режиму. Мовляв, сидів собі в позолоченій клітці і підсвистував наділеним владою. А потім своєчасно ухопив віяння часу, здав партквиток і став “батьком нації” Тримбач С. Они уходят от нас, а мы остаемся одни… // Киевские ведомости. – 1996. – 13 июл..
У роботі простежуються два аспекти дослідження публіцистики Олеся Гончара: історичний, що зумовлює аналіз та інтерпретацію його діяльності й творчості, з урахуванням обставин того часу, коли писалися його художні та публіцистичні твори, і сучасний, що вимагає дивитися на здобутки митця, виходячи з того, яке місце посідають його праці зараз, коли Україна проходить болісний процес становлення як незалежна держава, підросло нове покоління, для якого Гончар – це вже минуле. Можна знайти чимало скептиків, для котрих письменник безнадійно застарів, і для майбутнього його спадщина не становить цінності. Вона часто пов’язується з колишньою тоталітарною системою, апологетику якої приписують Гончару. Насправді ж політичний лад, у координатах якого пройшла переважна більшість життя письменника, не завжди сприяв для розвитку його таланту як публіциста. Йому досить часто і в повоєнні роки, і в часи після згортання хрущовської відлиги, і особливо у 80_і доводилося працювати, як висловився В. Різун стосовно професійних журналістів, “на межі морально-етичного фолу” Різун В. В. Маси: Тексти лекцій. – К.: ВПЦ “Київський університет”, 2003. – С.8..
Мабуть, кожен із апологетів чи критиків творчості Олеся Гончара може знайти аргументи на користь своєї точки зору. Для нас набагато важливіше знайти золоту середину, яка б дала можливість, переглянувши застарілі підходи, об’єктивно й науково оцінити спадщину письменника із сучасних позицій, з вершини поч. ХХІ ст., особливо ту її найменш досліджену частину, що пов’язана з його журналістською, публіцистичною, редакторською працею.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами
Дисертаційне дослідження здійснене у відповідності з комплексною темою науково-дослідних робіт Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Системи масової комунікації та світовий інформаційний простір”, номер державної реєстрації 01БФ045 – 01.
Мета і завдання дослідження
Мета даної наукової праці – вивчення публіцистичної творчості Олеся Гончара із залученням усієї журналістської та редакторської діяльності – зумовила розв’язання ряду завдань, пріоритетними з яких є:
застосовуючи метод автобіографічного синергену, розглянути головні етапи праці Гончара як журналіста, публіциста, редактора;
виявити провідні мотиви його журналістської та публіцистичної творчості, проаналізувати їх з урахуванням контекстів доби та художніх здобутків митця, його мемуаристики та епістолярію;
через аналіз публіцистики письменника 30_х – 90_х рр. ХХ ст. розкрити еволюцію його світоглядних позицій, концепцію дійсності й державотворення, життєвий, суспільний та естетичний ідеал, а також громадську діяльність;
здійснити квантитативно-квалітативну характеристику жанрової системи публіцистики Гончара, указати на її своєрідність і динаміку розвитку;
визначити прагматичний потенціал публіцистичних текстів з позицій суб’єкта та адресата мовлення;
з’ясувати окремі особливості поетики публіцистичних творів митця в ономастичному та інтертекстуальному вимірах;
залучаючи рукописну спадщину та архівні матеріали, висвітлити технологію роботи письменника над публіцистичним текстом;
представити публіцистичну творчість Гончара як специфічний різновид літературної праці – письменницьку публіцистику.
Об’єктом дослідження є публіцистична творчість Олеся Гончара, його журналістська та редакторська діяльність. Предмет дослідження становить письменницька публіцистика Олеся Гончара як сторінка історії вітчизняної журналістики, особливості її поетики та прагматики. Матеріалом послужили 1020 текстів журналістських і публіцистичних творів, представлених у 7 окремих книжках публіцистики письменника, шеститомному та семитомному зібраннях творів та ін. виданнях, періодиці, а також ті, які знаходяться в Центральному державному архіві громадських об’єднань України, Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України, відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, Книжковій палаті України та родинному архіві письменника.
Методи дослідження
У роботі використовуються такі методи: порівняльно-історичний, біографічний (автобіографічний синерген), статистичний, контент-аналіз, описовий, психолінгвістичний експеримент.
Наукова новизна дисертації визначається предметом та об’єктом дослідження, відсутністю помітних праць, які б розкривали оригінальний характер Гончарової публіцистики, окреслювали його журналістську й редакторську діяльність. Це перша спроба представити творчу постать письменника з точки зору історії української журналістики.
Хоча творчий доробок Олеся Гончара досі не був обділений увагою, досить згадати ґрунтовні дослідження його творчості, що належать перу М. Гуменного, В. Дончика, М. Жулинського, О. Килимника, В. Коваля, М. Малиновської, М. Наєнка, А. Погрібного, Є. Сверстюка, Н. Сологуб, М. Шумила та ін., однак слід зазначити, що це переважно літературознавчі або лінгвістичні праці, які практично ніяк не торкаються заявленої проблеми. І лише в дисертаціях В. Шкляра, Н. Заверталюк та В. Зубовича є часткові фрагменти, що стосуються публіцистики митця. Розгляд наукової проблеми як нової та актуальної пояснюється тим, що журналістська, публіцистична, редакторська діяльність Олеся Гончара предметом спеціального вивчення ще не була.
Новизна дисертації посилюється ще й тим, що в історії вітчизняної журналістики зустрічаються лише поодинокі дослідження публіцистики окремого письменника (О. Бабишкін; К. Кухалашвілі), і то такий аналіз здійснювався з позицій літературознавства, а праці відомих фахівців у галузі журналістики В. Здоровеги, В. Качкана, Л. Бойка, А. Москаленка, Ю. Лазебника, С. Квіта, М. Веркальця, О. Бахаревої, І. Саченка, Є. Сухомлина та ін. торкалися часткових, хоча й важливих аспектів письменницької публіцистики.
Уперше розглядаються мотиви, жанрова система, особливості поетики, з’ясовується специфіка редагування та саморедагування текстів публіцистики Гончара, його індивідуального стилю. Новим є й намагання автора цієї праці представити публіцистичну творчість Олеся Гончара як специфіч-ний різновид публіцистики взагалі – письменницьку публіцистику, що відрізняється посиленою увагою до використання розмаїтих художніх засобів, багатством і своєрідністю жанрових форм, емоційним відтворенням дійсності, художністю типізації її прикметних явищ. Будучи самостійним видом письменницької діяльності, публіцистика Олеся Гончара водночас є органічною частиною виробленої ним у процесі написання художніх творів естетичної системи, що характеризується масштабністю, планетарністю мислення, лірично-романтичним підходом до освоєння дійсності, світлоносним началом. Її духовні орієнтири не втратили значущості й у наш час.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що їх теоретичні положення та підсумки, а також зібраний матеріал можуть знайти використання у фундаментальних дослідженнях з історії журналістики, письменницької публіцистики, творчості Олеся Гончара. Ідеї та аналітичні розробки, здійснені в дисертації, можуть бути залучені до викладання ряду курсів з історії журналістики, текстознавства, літературного редагування, читання спецкурсів на факультетах журналістики та філології, написання підручників та навчальних посібників для спеціальностей “Журналістика”, “Видавнича справа та редагування”, “Літературна творчість”, укладання словника “Заголовки творів письменницької публіцистики”.
Результати дослідження були впроваджені до навчального процесу в Луганському національному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка. Дисертант є упорядником, автором передмови й коментарів до 9 тому “Публіцистика” 12-томного видання творів Олеся Гончара, що виходить зараз у видавництві “Наукова думка”.
Апробація результатів дисертації
Основні положення дисертаційного дослідження висвітлені в монографії “Олесь Гончар – журналіст, публіцист, редактор: еволюція творчої майстерності” (К., 2004), 36 статтях, у тому числі 27, опублікованих у фахових виданнях.
Робота пройшла апробацію на Міжнародних наукових конференціях “Документалістика на зламі тисячоліть” (Луганськ, 2001); “Журналістика 2002: проблеми світового інформаційного простору”, присвяченій 55-річчю Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка (2002); ”Українська література: духовність, ментальність” (Кривий Ріг, 2002); “Слобожанщина: літературний вимір” (Луганськ, 2003; Луганськ, 2004); “Спадщина Т.Шевченка як націєтворчий чинник” (К., 2003); “Проблеми загальномовної та ареальної семантики” (Луганськ, 2003); “Мовно-культурна комунікація: напрямки і перспективи дослідження” (К., 2003), Всеукраїнських – “Поетика художнього тексту” (Дніпропетровськ, 2002); “Олесь Гончар: пошуки сучасної інтерпретації (до 85-річчя від дня народження Олеся Гончара)” (Дніпропетровськ, 2003); “Документалістика на порозі ХХІ століття” (Луганськ, 2003); “Українська періодика: історія і сучасність” (Львів, 2003); “Українська література в контексті світової” (Одеса, 2004), регіональних – “Постать Юрія Яновського в контексті літературного процесу ХХ століття” (К., 2002); “Олесь Гончар; традиційне та сучасне прочитання творчості” (К., 2003); “Творча спадщина Бориса Грінченка в системі національних духовних вимірів” (Луганськ, 2003); з ономастики, топоніміки, ергономії (Луганськ, 2004), наукових читаннях “Постмодернізм як проблема в історії художньої літератури” (К., 2002); Всеукраїнських Гончарівських читаннях, присвячених 85-річчю від дня народження Олеся Гончара (Дніпропетровськ, 2003).
Дисертація обговорювалася на засіданні кафедри теорії масової комунікації Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка 25 червня 2004 року.
Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, п’яти розділів, висновків і додатків. Список літератури налічує 816 джерел. Ілюстративний матеріал охоплює 1 таблицю, 3 схеми, 3 діаграми і 14 графіків. Загальний обсяг тексту дисертації – 399 сторінок.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У ВСТУПІ обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, указано на її зв’язок з науковою проблематикою Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, сформульовано мету й завдання дослідження, визначено його наукову новизну, окреслено теоретичну й практичну цінність результатів, названо форми їх апробації.
У першому розділі “ПУБЛІЦИСТИЧНА, ЖУРНАЛІСТСЬКА Й РЕДАКТОРСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА ЯК НАУКОВА ПРОБЛЕМА” розглянуто стан вивчення проблеми, що лягла в основу дослідження, визначено її методологію.
У підрозділі 1.1 “Стан вивчення” дисертантка зазначає, що тема її наукових пошуків має три напрями: 1) розкриття журналістської сторінки біографії Олеся Гончара, яка досі є мало вивченою, однак проливає світло на зародження його публіцистичного таланту; 2) комплексний, цілісний аналіз публіцистичної спадщини митця – її провідних мотивів, жанрового багатоманіття, особливостей поетики; 3) вивчення редакторської діяльності, особливостей редагування та саморедагування письменником публіцистичних текстів, що дає можливість проникнути до його творчої лабораторії.
Перший із зазначених напрямів – не розроблений. Об’єктивними причинами цього є віддаленість у часі, малодоступність джерельної бази, суб’єктивними – погляди самого Олеся Гончара на довоєнну творчість, яку він вважав учнівською, маловартісною, не давав згоди на передрук написаного до війни, у тому числі й на ниві журналістики.
Найважливіший – другий, метою якого є представлення Олеся Гончара як публіциста в контексті розвитку письменницької публіцистики його доби. Варто зазначити, що в літературознавстві й журналістикознавстві радянського часу та в новітній науці публіцистична творчість окремого письменника рідко коли ставала предметом ретельної уваги дослідників. Поодинокі праці найчастіше торкалися публіцистики класиків марксизму, що заохочувалося тодішньою системою. Монографічно розглядалася лише публіцистична творчість Я. Галана, Лесі Українки та О. Довженка, і то в дусі радянських ідеологічних догм і штампів, публіцистика ж інших авторів вивчалася тільки принагідно. Починаючи з середини 80-х рр. ХХ ст. у вітчизняному журналістикознавстві з’явилися праці, у яких осмислювалася публіцистична й редакторська діяльність українських письменників. Це дисертаційні дослідження Ю. Шаповала, В. Шкляра, М. Веркальця, М. Тимошика, О. Коцевої, А. Дриня, С. Квіта та ін., а також дотичні до них праці В. Здоровеги, Б. Чернякова, О. Коновця, К. Серажим, О. Кузнецової, З. Безверхої, В. Корнєєва, В. Буряка. Загальні проблеми публіцистики в радянську добу осмислювалися Ю. Лазебником, Д. Прилюком, П. Автомоновим, В. Здоровегою, В. Качканом, А. Москаленком та ін., у незалежній Україні – О. Пономаревим, В. Івановим, О. Сербенською, Л. Лизанчуком, В. Святовцем, в еміграції – М. Шлемкевичем, Г. Костюком. Історія української журналістики буде не повною, якщо не ввести до наукового обігу величезний, зокрема й архівний, матеріал письменницької публіцистики Гончара.
Третій напрям пов’язаний з проблемою вивчення діяльності Олеся Гончара як редактора, з’ясуванням процесів редагування й саморедагування ним публіцистичних текстів. Дисертантка спирається на наявний в Україні й поза її межами досвід редагування, викладений у працях Д. Григораша, Р. Іванченка, К. Накорякової, М. Сікорського, В. Терехової, А. Мільчина, В. Різуна, З. Партика та ін., залучає й кількісно великі зазначені вище літературознавчі студії про Олеся Гончара.
Велика увага до з’ясування методологічної основи дослідження у підрозділі 1.2. “Методологія дослідження” пояснюється відсутністю ґрунтовних праць з метатеорії публіцистики, які б ураховували новітню наукову парадигму, інтеграційні процеси з іншими гуманітарними дисциплінами. Спираючись на сучасні підходи вітчизняних і зарубіжних учених, дисертантка прагне представити науковий портрет Олеся Гончара – журналіста, публіциста, редактора в його творчій еволюції на тлі суспільних процесів 30-90-х рр. ХХ ст. Вона виходить з того, що сукупність задіяних у її дослідженні методів, прийомів і процедур та характер їх системно-ієрархічних зв’язків зумовлені складністю наукового об’єкта та етапами й аспектами його вивчення.
Синхронічний, діахронічний, історичний, функціонально-стилістичний, когнітивний, комунікативний аспекти наукового дослідження текстів публіцистики Олеся Гончара, які представлені у назві дисертації (історія, поетика, прагматика), визначають парадигму використовуваних методів. Зокрема, наголошується на вагомості порівняльно-історичного методу, який у журналістикознавстві спеціалізується через низку науково-дослідницьких прийомів (зіставно-стилістичний аналіз, відносна хронологія, зовнішня і внутрішня реконструкції) і постає як творчий акт розв’язання багатоаспектних завдань, дозволяє простежити генезу окремих літературних явищ та їх взаємовпливи й контактологію, прийти до широких узагальнень і висновків, повніше представити окремі сторінки історії української журналістики. А така специфічна ознака публіцистики Олеся Гончара як “автобіографічний синерген” (К. Дуб), виносить на чільне місце біографічний метод, що дозволив широко посилатися на листи, щоденникові записи й біографію митця, ураховувати такі екстралітературні фактори, як культурно-історична й суспільно-політична атмосфера, у якій формувалися особливості характеру, моральні якості письменника-публіциста, його громадянська свідомість. Широко запроваджений статистичний метод дозволяє виразно представити динаміку жанрових пошуків Олеся Гончара, репрезентувати в додатках кількісні параметри його публіцистичних праць, твердити про еволюцію творчої майстерності письменника, перевірити наукові гіпотези. Відзначається ефективність таких соціологічних прийомів збору матеріалу, як анкетування та інтерв’ю. Анкетування, проведене серед студентів старших курсів факультетів журналістики ряду вищих закладів освіти України, виявило низький рівень обізнаності з письменницькою публіцистикою та потребу в знаннях подібного роду, посилило актуальність і практичне значення даної наукової праці, а інтерв’ю, узяте в редакторів журналу “Вітчизна” (О. Василенко), видавництв “Дніпро” (О. Бандури), “Веселки” (Я. Гояна, Г. Рогач), “Радянський письменник” (П. Гуріненка, В. П’янова), людей, які особисто знали письменника (О. Сизоненка, Я. Оксюти, В. Гончар), допомогли зібрати матеріал про його співпрацю з редакторами та особливості саморедагування. При вивченні мовної структури публіцистичних текстів Гончара та його редакторської майстерності продуктивне застосування знайшов описовий метод, представлений прийомами дистрибутивного, компонентного, трансформаційного аналізів. У розкритті комунікативних можливостей та прагматичного потенціалу творів був доречним прийом конверсійного аналізу.
Другий розділ “ПУБЛІЦИСТИЧНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЖУРНАЛІСТСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА: ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА” висвітлює основні етапи журналістської діяльності письменника, провідні мотиви його творчості. Зокрема, у підрозділі 2.1. “Журналістська праця Олеся Гончара 30-х років” розглядається його робота в козельщанській районній газеті “Розгорнутим фронтом” та харківській – “Ленінська зміна”, аналізуються твори різних жанрів, що друкувалися в зазначений період. Дисертантка докладно вивчає малодоступні тексти, які ще ніколи не були об’єктом уваги науковців, і приходить до висновку, що нетривала журналістська діяльність Олеся Гончара в довоєнні часи, набутий ним професійний досвід, побачене й почуте під час журналістських відряджень довгі десятиліття живили уяву письменника, позначилися на його художній і публіцистичній творчості. Певні ілюзії, породжені тим непростим часом, у якому довелося працювати Гончару-журналісту, не затьмарили небезпечні суспільні явища, які він помітив і відтворив у своїх ранніх журналістських творах (голодомор, атмосферу загальної підозрілості в часи сталінських репресій, кар’єризм в середовищі молодих функціонерів). Тяжка повсякденна робота, якою було насичене творче життя Гончара в 30-і рр., допомогла письменнику вистояти й перемогти як у дні війни, так і в час несправедливих нападок на його творчість у 40-і та 60-і рр., і в останній період життя.
У підрозділі 2.2. “Статистичні параметри публіцистичних творів митця 30-х – 90-х років ХХ століття” докладно аналізуються кількісні показники публіцистики Олеся Гончара. Відзначається, що публіцистичний масив його творчості налічує понад 1000 текстів різних за змістом і жанровою структурою, що співвідноситься з аналогічною творчістю провідних письменників світу. І хоча далеко не все написане Олесем Гончаром удалося розшукати, однак зібрана джерельна база його публіцистики дає можливість виявити провідні тенденції в розвитку мотивів, динаміку в жанровій парадигмі, простежити процеси редагування й саморедагування текстів, інтертекстуальність в публіцистичному дискурсі, еволюцію творчої майстерності.
Статистичні параметри публіцистичних творів Олеся Гончара подаються у вигляді таблиці та діаграм, графіків, схем у додатках. Його публіцистична спадщина нараховує 27 жанрових форм, найбільш продуктивними з них є стаття, виступ, інтерв’ю та нарис. Якщо не враховувати 30_і роки, коли Олесь Гончар навчався в технікумі журналістики в Харкові й певний час працював у газетах, що знайшло відображення в жанровій структурі його журналістських творів тих літ, то, починаючи з 40_х років, чітко простежується зростання кількісних показників основних жанрів його публіцистики, розширення тематичних і проблемних її горизонтів. Спад у 90-і роки зумовлений тяжкою хворобою письменника. Динаміка за жанрами є такою: статей: у 40_і роки – 18; 50_і – 36; 60_і – 58; 70_і – 56; 80_і – 115 і 90_і – 8; виступів: у 40_і – 8; 50_і – 15; 60_і – 45; 70_і – 41; 80_і – 76; 90_і – 8; інтерв’ю: у 40_і – 0; 50_і – 1; 60_і – 12; 70_і – 27; 80_і – 51; 90_і – 21; нарисів: 40_і – 7; 50_і – 15; 60_і – 15; 70_і – 16; 80_і – 12; 90_і – 6. Частотний зріз публікацій митця виявив найактивнішу його співпрацю з “Літературною Україною” (“Літературною газетою”) – більше 200 публікацій, “Радянською Україною” – близько 60, журналами “Радуга” – більше 40, “Радянське літературознавство” (“Слово і час”) – 20, а також з газетами і журналами – “Культура і життя”, “Українська мова і література в школі”, “Сільські вісті”, “Соціалістична культура” та “Вечірній Київ”.
Підрозділ 2.3. “Провідні мотиви публіцистики” присвячений аналізу чотирьох провідних мотивів публіцистичної творчості Олеся Гончара: письменик і народ, письменник і влада; еміграція й діаспора; мовний мотив; митець і екологія. У додатку Б дисертантка розглядає й інші мотиви публіцистики письменника: молодь як майбутнє нації; війна і мир; провідні митці України (Т. Шевченко, М. Гоголь, Ю. Яновський, О. Довженко); ментальність українського народу; слобожанський мотив; задуми в публіцистичному дискурсі; оцінка новітніх тенденції літературного процесу.
Уперше в синхронічному й діахронічному аспектах досліджуються взаємини Олеся Гончара і влади. Дисертантка переконливо доводить, що публіцистична й журналістська творчість письменника дають чимало прикладів його ставлення до влади і влади до нього. Ця взаємодія ніколи не була простою й постійно мінялася. Досить часто видно було лише її вершину. Усе інше залишалося малопомітним, а тому віднайти матеріальні аргументи, докази, особливо 50-60-х років досить важко, оскільки Гончар не любив афішувати все те, що він робив для розв’язання великих і малих завдань, що їх ставило життя.
У довоєнний час Олесь Гончар, вихований у радянських умовах, на засадах комуністичної ідеології, щиро вірив у можливості побудови справедливого суспільства, а тому, як і значна частина населення СРСР, довіряв владі, її керівництву, а кричущі недоліки й злочини, особливо криваві репресії сталінізму, ладен був пов’язати передусім з певними прорахунками керівництва, ворожим оточенням СРСР, аніж із вадами політичної системи. Суттєві сумніви в правильності обраного державою шляху в Гончара зародилися в роки війни, після перенесених тяжких поранень і фашистського полону, де йому довелося познайомитися ще з однією владою. Пізнавши на власному досвіді фашистську ідеологію, Олесь Гончар зрозумів, що з нею він буде завжди боротися. Після війни Гончару довелося зіткнутися з радянською номенклатурою, зокрема з Л. Кагановичем, присланим Сталіним навести порядок в Україні. Уперше автор “Прапороносців” побачив його під час наради молодих літераторів України в Києві 1947 року, коли серйозних нападок у вульгарно-соціологічному дусі зазнали Ю. Яновський, М. Рильський, І. Сенченко та інші відомі діячі вітчизняної культури. “Ми поважаємо їх за те, що вони виховували нас” Гончар О. Промова // ЦДАГО України. – Ф. 1, оп. 70, спр. 676. – С.48., – досить сміливо заявив тоді у виступі молодий Гончар.
Окремою сторінкою взаємин письменника та влади є його боротьба проти репресій серед інтелігенції, які розпочалися в суспільстві одразу ж після провалу нетривалої хрущовської “відлиги”. 1965 року вперше після сталінських чисток Україною прокотилася хвиля масових переслідувань серед патріотично налаштованої молоді. Репресій зазнали брати Горині, О. Заливаха, М. Косів, М. Осадчий, І. Світличний та ін. За дорученням П. Шелеста була створена спеціальна комісія, працювати в якій Олесь Гончар рішуче відмовився: “Я був і залишаюся при тій думці, що репресії не є найкращим способом розв’язання ідеологічних питань” Тернистим шляхом до храму: Зб. док. та матеріалів / Упоряд.: Тронько П.Т. та ін. – К.: Рідний край, 1999. – С.54-55.. Стійка позиція митця стурбувала тодішнє українське керівництво. Посипалися доноси на керівника Спілки письменників до Москви. Влада прагнула приручити, зробити своїм непокірного літератора, використовуючи різні, часом ганебні методи. Чимало прикрощів Олесю Гончару з боку владних структур додало рішення київської письменницької організації не обирати на V з’їзд СПУ таких одіозних письменників, що стояли на позиціях сталінізму, як Корнійчук, Дмитерко, Собко.
Взаємини Олеся Гончара і влади мають ще одну площину. Це – боротьба письменника за збереження духовних цінностей українського народу, зокрема пам’яток історії та культури. Саме в день п’ятдесятиліття Олеся Гончара московська “Литературная газета” друкує колективну статтю “Сколько мы теряем” видатних діячів української науки та культури, котру, крім Олеся Гончара, підписали авіаконструктор О. Антонов, художник В. Касіян, лікар М. Коломийченко, у якій висловлюється стурбованість громадськості з приводу затоплення історичних місцевостей України внаслідок будівництва каскаду гідроелектростанцій на Дніпрі та Дністрі. У 60-70_х рр. Олесь Гончар наполегливо звертався до різних партійних і державних діячів України та СРСР з актуальних проблем, що стосувалися збереження національних святинь. Окремою сторінкою його діяльності були контакти з дисидентами. Наприкінці 80_х рр. він активно виступав за реабілітацію діячів української літератури, засуджених за політичними звинуваченнями (М. Руденка, В. Стуса, Є. Сверстюка, І. Світличного, І. Калинець, Ю. Бадзьо, Г. Снєгирьова, Г. Кочура, В. Марченка), і досить часто його авторитетні звернення до влади давали позитивний результат. Особливо гострою і наступальною стає відкрита критика влади Гончаром у другій половині 80_х рр. (“Жити за законами правди”, “То звідки ж взялася “звізда Полин”?”, “Не остановить движение жизни” та ін.). Недаремно Н. Заверталюк називає його першим з-поміж публіцистів цієї пори – Б. Олійника, П. Загребельного, В. Яворівського, Є. Гуцала, В. Дрозда. І справді він, як і упродовж попередніх десятиліть, залишався лідером у боротьбі з владою за інтереси свого народу. “Не один рік складалися так звані застійні явища: нахабніла бюрократія, яка вже не підлягала контролю народу, поширились корупція, хабарництво, безсоромний протекціонізм”, – характеризував письменник радянську систему в інтерв’ю В. Абліцову (1987).
Лист-заява Олеся Гончара про вихід з КПРС стала апогеєм у його боротьбі з владою. Написаний під впливом серйозної акції громадської непокори – голодування студентів на майдані Незалежності в Києві, а також у результаті глибокого переосмислення минулого, документ став відкритим звинуваченням системі, яка вершила злодіяння “під прикриттям партії… багато років”. Проголошення незалежної України Олесь Гончар сприйняв як свято. Однак він бачив, що попереду складний і довгий шлях, тому у виступі у Верховній Раді України 5 грудня 1991 р. зажадав “від Парламенту і від Президента мудрої і динамічної економічної політики в інтересах людини, в інтересах розбудови мирної, не мілітарної, без’ядерної України”.
Вихований у дусі радянської ідеології, Олесь Гончар неоднозначно оцінював закордонних українців. Еволюція його поглядів як публіциста й журналіста пов’язана з етапами формування суспільної та громадянської свідомості й розкривається з урахуванням ряду соціальних, психологічних, історичних, національно-культурних чинників. Аналізуючи журналістські й публіцистичні праці письменника (“Там, де з посібниками ворогів живуть у злагоді”, “Крізь залізну завісу”, “Відкриття Альберти”, “Невигадана новела життя”, “Скликає Мати”, “Братам і сестрам східної діаспори” та ін.), дисертантка передала складну рецепцію автором теми української еміграції та діаспори: від несприйняття зарубіжних українців і погляду на них як на ворогів до поступового розуміння їх як частини народу, що волею обставин змушена була розселитися в Америці, Західній Європі, Австралії. Через складні роздуми письменник приходить до усвідомлення важливості ролі й місця діаспори в житті України, утвердженні її національних інтересів за рубежем. Чітко розмежовуючи в колі еміграції та діаспори тих, у кому бачив відданих послів Батьківщини, що, пройшовши через важкі випробування, упродовж століття плекали національну духовність на зарубіжних теренах, зберегли любов до материнської землі, її мови й культури, і тих, хто розпалював чвари в середовищі українського зарубіжжя, поглиблював конфронтацію між материковою й діаспорною Україною, Олесь Гончар усвідомлено й наполегливо зосереджував увагу суспільства на потребі об’єднання на гуманних засадах українства в усьому світі.
Як складова мотивів ментальності українського народу та захисту його природного й історико-культурного середовища мовний мотив реалізує світоглядну й громадянську позиції письменника, висвітлює проблему митця і влади, еволюцію його поглядів на тлі суспільно-політичного життя України. Обраний авторкою дисертації метод автобіографічного синергену як провідного у висвітленні цієї проблеми дозволив відмовитися від офіціозності й агітаційно-пропагандистського пафосу, яким пронизані сторінки нинішньої преси й наукових видань. Розгляд публіцистичних творів Олеся Гончара в діахронічному аспекті дає можливість виявити динаміку формування його поглядів на місце мови в культурному житті народу. У 30_і роки, період роботи в газеті на Полтавщині та під час навчання в Харківському технікумі журналістики й університеті, Гончар прагнув оволодіти знаннями й уміннями використовувати вишукане літературне й багатогранне народне слово в перших творах, намагався проникнути в секрети літературної майстерності класиків. Українська мова гранила характер майбутнього письменника, формувала його світогляд, а він потім поставив на її сторожі своє художнє та публіцистичне слово. У 40_і роки, на фронтах Великої Вітчизняної війни Олесь Гончар брав уроки з філології у своїх однополчан, українських солдатів, спостерігаючи за тим, як рідне слово живило їхній дух, зміцнювало патріотичні почуття. На відміну від 60__х рр., коли мовний мотив домінував у публіцистичних творах усної форми, яку тяжче було підпорядкувати ідеологічному контролю, у 80_х та 90_х – він стає провідним у творах інших жанрів – статті, нарисі, промові, а також у теле_та радіовиступах й інтерв’ю: “Жити за законами правди”, “Поглиблювати в собі почуття синівське”, “Рідній мові – шану всенародну”, “Степове хлоп’я, що дає урок дорослим”, “Саморозквіт нації”“Мові нашій жити!”, “Культура і суверенітет”, “Час для єдності”, “Не остановить движения жизни”, “Скликає Мати” та ін.
Ці публіцистичні твори митця відіграли важливу роль в утвердженні незалежності України та зміцненні її авторитету у світі. У них мова розглядається як державотворчий чинник, символ єднання українців світу, знак духовної естафети поколінь.
Аналізуючи екологічний мотив публіцистики Олеся Гончара, дисертантка виходить з того, що екологічна журналістика посідає все більше місця на екранах телебачення, в радіоефірі, на сторінках українських мас-медіа. Наукові праці В. Бугрима, Є. Шевченка, а також дисертаційні дослідження О. Бєлякова, З. Безверхої, матеріали Першої Міжнародної науково-практичної конференції “Чорнобиль у засобах інформації” (1992) привернули увагу до питань екологічної журналістики, хоча про письменницьку публіцистику в них майже не йшлося. А втім, на тлі глобальних проблем, з якими стикнулося людство на рубежі ХХ – ХХІ ст., дослідження екологічних мотивів у письменницькій публіцистиці постає досить актуальним і перспективним напрямком вітчизняного журналістикознавства. Про необхідність дбайливо ставитися до навколишнього середовища Олесь Гончар говорив протягом усього свого свідомого життя, починаючи з ранніх публіцистичних текстів. Побувавши в різних регіонах України, багатьох місцевостях колишнього Радянського Союзу, побачивши чимало прикладів нерозумного, ганебного ставлення до довкілля, він з власного досвіду знав, як важко публіцисту ставити в ЗМІ гострі екологічні проблеми: “Мені це місце (де йшлося про оголення схилів гір. – В.Г.) в одній з республіканських газет виправили вчора в статті на “подекуди оголюються”(“Думаймо про велике”). Недаремно значну частину доповіді на V з’їзді письменників України (1966) Гончар присвятив проблемі митець і екологія.
Письменницька публіцистика на екологічну тематику після Чорнобильської трагедії, коли починається переорієнтація цінностей, пом’якшується режим секретності, стала набувати рис політичної І саме Олесю Гончару належить пріоритет у цьому напрямку діяльності. Його слово на установчому з’їзді Всеукраїнської асоціації “Зелений світ” (1989) було набагато вагомішим, ніж виступи фахівців у галузі екології. У виступі на Всесоюзній творчій конференції в Ленінграді 1 жовтня 1987 р. “То звідки ж явилась “звізда Полин”?” Олесь Гончар сміливо й переконливо порушив важливі екологічні проблеми, які досі намагалися, якщо не замовчувати, то, принаймні применшувати. Перерахувавши зони лиха в тодішньому СРСР (зробивши це в переддень 70_річчя радянської влади) – Байкал, Ясна Поляна, Севан, Аральське море, – він виділив найважливішу з них – Чорнобиль. При цьому не забув відзначити гостро актуальні виступи своїх колег по перу, що сприяли виведенню “з туману дезінформацій” Чорнобиль, Б. Олійника, Ю. Щербака, В. Яворівського, С. Плачинди, В. Князюка, Ю. Стадниченка, Б. Сушинського.
Третій розділ “ЖАНРОВА СИСТЕМА ПУБЛІЦИСТИКИ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА” починається з підрозділу 3.1. “Класифікація публіцистичних жанрів у науковій літературі”, де авторка дисертації розглядає підходи науковців до письменницької публіцистики. Її жанри комплексно не вивчалися, хоча окремі твори П. Куліша, М. Драгоманова, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, І. Огієнка, С. Єфремова, М. Хвильового, Д. Донцова, І. Багряного, І. Дзюби та ін. привертали увагу сучасних науковців, проте жодного синтетичного дослідження, предметом якого є аналіз жанрів публіцистики окремого письменника, не існує, за винятком надмірно заідеологізованих праць про публіцистику Я. Галана , О. Довженка, П. Тичини.
Публіцистична творчість більшості українських письменників осібно не вивчалася. Це ж стосується й жанрової системи публіцистики Олеся Гончара. Його ім’я, деякі твори згадуються в працях дослідників публіцистики, наприклад, у докторській дисертації Н. Заверталюк. Однак вона досліджує лише чотири жанри – статтю, нарис, памфлет, фейлетон, а Гончарові твори залучаються до аналізу тільки перших двох і то на тлі творів інших письменників. До того ж Н. Заверталюк у відповідності зі своїми завданнями обмежується статтями й нарисами, написаними Олесем Гончаром у 50-70_і роки, оскільки памфлети й фейлетони не притаманні його публіцистичній творчості. В. Зубович аналізує нариси, статті, доповіді, промови, інтерв’ю, рецензії, слова-привітання як літературно-критичні твори, хоча й погоджується, що розрізнити публіцистику й художню критику в спадщині Гончара досить важко.
У підрозділі 3.2. “Загальна характеристика жанрів публіцистики” йдеться про необхідність з’ясування жанрової парадигми публіцистики Олеся Гончара та зіставлення її з творчістю інших митців, що дає можливість говорити про специфіку письменницької публіцистики та особливості її жанротворчості. Провідні жанри публіцистики Гончара становлять викінчену за роки творчої діяльності систему зі своєю сформованою поетикою. Вона органічно доповнює його літературну спадщину. Із 27 жанрових форм, що їх використовував у творчій діяльності як журналіст й публіцист, 13 – представляють власне публіцистичні жанри (промова, передмова, післямова, теле-, радіовиступ, теле-, радіоінтерв’ю, привітання, некролог, заява, відкритий лист, запис до музейних книг, теленарис), 8 (інтерв’ю, стаття, нарис, рецензія, звернення, лист, фейлетон, репліка) – перебувають на стику публіцистичної й журналістської творчості, ще 6 (кореспонденція, репортаж, замітка, інформація, звіт, літературний запис) – належать до суто журналістських жанрів.
У підрозділі 3.3. “Стаття” розглядається цей жанр публіцистики Олеся Гончара, який нараховує 302 твори. Для письменницької публіцистики характерним є об’єднання опублікованих раніше статей (часом з творами інших публіцистичних жанрів) у окремі збірники, про що свідчать книжки Олеся Гончара “Про наше письменство”, “О тех, кто дорог”, “Письменницькі роздуми”, “Чим живемо” чи аналогічні збірники публіцистики “Неложними устами” П. Загребельного, “Бо то не просто мова, звуки…” І. Дзюби,
