КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ГРИНЮК ВОЛОДИМИР ОЛЕКСІЙОВИЧ

УДК 343.131

ПРИНЦИП НЕЗАЛЕЖНОСТІ СУДДІВ І ПІДКОРЕННЯ ЇХ ТІЛЬКИ ЗАКОНУ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

Спеціальність: 12. 00. 09 - кримінальний процес і криміналістика; судова експертиза.

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2004

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі правосуддя Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент Шибіко Василь Петрович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка, юридичний факультет,

завідувач кафедри правосуддя

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України Нор Василь Тимофійович, Львівський національний університет імені Івана Франка, юридичний факультет, завідувач кафедри кримінального процесу та криміналістики;

кандидат юридичних наук, професор Омельяненко Галина Миколаївна, Київський міжнародний університет, юридичний факультет, професор кафедри кримінально-правових дисциплін

Провідна установа: Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого (м. Харків) Міністерства освіти і науки України, кафедра кримінального процесу

Захист відбудеться “_5_”_квітня_2004 р. о 13.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.05 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ-33, вул. Володимирська, 60, ауд. 253.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ-33, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розіслано “_2_”_березня_ 2004 р.

В.о. вченого секретаря

спеціалізованої вченої ради

доктор юридичних наук, професор Г.В. Пронська

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Принцип незалежності суддів і підкорення їх тільки закону є загальною ознакою суддів в демократичному суспільстві, демократичною засадою кримінального процесу, важливою умовою судового захисту прав людини та основних свобод.

Міжнародно-правові документи загального характеру, зокрема ст.10 Загальної декларації прав людини (1948 р.), ст.6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод (1950 р.), ст.14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1966 р.) передбачають право на справедливий судовий розгляд і неодмінно підкреслюють такі властивості суддів, як незалежність та безсторонність. В Основних принципах незалежності судових органів (1985 р.) підкреслюється, що незалежність судових органів гарантується державою і закріплюється в конституції або інших законах країни (п.1). У резолюції № 40/146 від 13 грудня 1985 р. Генеральна Асамблея ООН запропонувала урядам дотримуватися Основних принципів та впроваджувати їх у національне законодавство і практику правозастосування. Вступивши до складу Ради Європи, Україна повинна виконати взяті на себе зобов’язання, що наведені у висновку ПАРЄ № 190 (1997 р.). Одним з таких зобов’язань і є забезпечення і дотримання принципу незалежності суддів. Поряд з цим положення міжнародно-правових документів не повинні служити підставою для зміни національного законодавства в бік зниження рівня вже досягнутих в окремих країнах гарантій незалежності суддів (п.1.1. Європейської хартії про статус суддів).

У цьому зв’язку актуальність теми дисертації обумовлюється необхідністю осмислення на теоретичному, правотворчому і правозастосовному рівнях міжнародно-правових стандартів незалежності суддів та проблем їх конкретизації і реалізації у кримінально-процесуальному законодавстві України і в практиці його застосування.

Найважливішим кроком в цьому напрямку було прийняття Конституції України (1996 р.), в якій гарантовано незалежність і недоторканність суддів та заборонено вплив на суддів у будь-який незаконний спосіб (ст.126). КПК України закріплює положення , що судді вирішують кримінальні справи на основі закону, в умовах, що виключають сторонній вплив на суддів (ст.18). У Законі України “Про статус суддів” зазначається, що незалежність суддів забезпечується також передбаченою законом процедурою здійснення правосуддя; відповідальністю за неповагу до суду чи судді; недоторканністю суддів (ст.11). Аналогічні положення містяться у Законі України “Про судоустрій України”(п.7 ст.14). Тому саме зараз необхідний новий підхід до визначення поняття, структури і змісту принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону в кримінальному процесі, дослідження гарантій його реалізації.

Незважаючи на те, що окремі проблеми незалежності судової влади і суддів, як її носіїв, в різні часові періоди були предметом вивчення ряду вчених, комплексне наукове дослідження принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону в кримінальному процесі в Україні не провадилось. Немає й фундаментальних досліджень юридичної природи, структури і змісту незалежності суддів як правового інституту, а також сутності службових прав, обов’язків, повноважень і правосуб'єктності судді у відповідності з міжнародно-правовими актами. Між тим належне законодавче визначення гарантій цього принципу у кримінальному процесі є вирішальним кроком до становлення дійсно незалежної судової влади, здатної забезпечити надійний захист прав та основних свобод людини. Усе викладене й визначає актуальність теми даної наукової праці.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана згідно з планом наукових досліджень кафедри правосуддя Київського національного університету імені Тараса Шевченка на тему: “Проблеми удосконалення законодавства про судоустрій та судочинство” (номер державної реєстрації 97165).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є розробка концепції та механізму дії принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону в кримінальному процесі України; розкриття його організаційно-правових та процесуальних гарантій і на цій основі розроблення і наукове обґрунтування пропозицій, спрямованих на удосконалення законодавства, яке визначає правовий статус суддів, їх кримінально-процесуальну діяльність.

Відповідно до цієї мети в процесі дослідження ставилися і вирішувалися такі основні завдання:

- дослідити в історичному аспекті становлення і еволюцію принципу незалежності суддів в законодавстві та юридичній доктрині нашої країни;

- розглянути опубліковані в юридичній літературі підходи щодо розуміння сутності досліджуваного принципу, визначити його поняття, зміст і значення в кримінальному процесі України;

- проаналізувати зв’язок та співвідношення принципу незалежності суддів з іншими конституційними принципами (засадами) судочинства;

- дослідити систему гарантій принципу незалежності суддів;

- оцінити рівень відповідності існуючих юридичних гарантій принципу незалежності суддів в сьогоденній практиці;

- з’ясувати особливості дії процесуальних гарантій незалежності суддів у кримінальному процесі;

- дослідити співвідношення міжнародно-правових норм та чинного національного законодавства України, які закріплюють принцип незалежності суддів, і на цій основі сформулювати наукові висновки та пропозиції щодо вдосконалення законодавства, що забезпечує реалізацію цього принципу у кримінальному процесі.

Об`єктом дослідження є еволюція і сучасний стан принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону в кримінальному процесі в умовах побудови в Україні демократичної, правової держави.

Предметом дослідження є специфіка правовідносин, що виникають, змінюються і припиняються в процесі реалізації принципу незалежності суддів в кримінальному процесі, результати теоретичних розробок, а також норми чинного законодавства, які визначають зміст та гарантії цього принципу.

Методи дослідження обрано з огляду на поставлені мету і завдання, з урахуванням об’єкта і предмета дослідження. Основу дослідження становить загальний діалектичний метод наукового пізнання соціальних явищ і практики застосування принципу незалежності суддів під час здійснення кримінального судочинства. Використовувалися також системно-структурний, історичний, порівняльно-правовий, формально-логічний, аналогії та моделювання, соціологічний, статистичний та інші методи.

Метод системно-структурного аналізу застосовувався при визначенні поняття і змісту принципу незалежності суддів, його співвідношення з іншими конституційними засадами судочинства, а також реалізації існуючої системи гарантій цього принципу в кримінальному процесі України.

Використання історичного і порівняльно-правового методів дозволило простежити еволюцію принципу незалежності суддів в законодавстві та юридичній доктрині України та зарубіжних держав, проаналізувати різні підходи щодо розуміння сутності досліджуваного принципу.

Метод функціонального аналізу дав змогу розкрити незалежність суддів як поліфункціональну систему правовідносин, які виникають в судовій практиці, пов’язану з різноманітними правовими проблемами, висвітлити її значення у кримінальному судочинстві.

Догматичний аналіз норм чинного законодавства сприяв виявленню їх недоліків і формулюванню пропозицій щодо створення нових і вдосконалення чинних правових норм з урахуванням природи, цілей і завдань суддівської незалежності.

Соціологічний метод використовувався при вивченні правозастосовної практики, контент-аналізі справ, розглянутих в інших країнах, а також при анкетуванні професійних суддів щодо проблем їх незалежності в Україні.

У роботі всі методи дослідження використовувалися у взаємозв’язку, що забезпечило вирішення поставлених завдань за темою дослідження.

У дослідженні автор використав концептуальні положення, розроблені в загальній теорії держави і права, теорії кримінального і кримінально-процесуального права, а також у теоретичних основах судоустрою та юридичної психології.

Теоретичну основу дисертації становлять наукові праці в галузі загальної теорії права, конституційного, кримінального, кримінально-процесуального, цивільного процесуального права вітчизняних та зарубіжних дослідників за темою дослідження.

Наукова розробка організаційно-правових і процесуальних аспектів принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону закладалася у дореволюційній правовій доктрині Росії, до складу якої тоді входила й Україна, такими вченими, як Є.В.Васьковський, Л.Є.Владимиров, С.І.Вікторський, В.Ф.Дейтріх, Г.А.Джаншієв, С.І.Зарудний, В.Р.Завадський, О.Ф.Кістяківський, А.Ф.Коні, І.В.Михайловський, С.П.Мокринський, М.І.Муравйов, М.М.Розін, М.Д.Сергієвський, С.М.Тригубов, Д.Г.Тальберг, Л.Я.Таубер, Л.І.Фенін, Г.С.Фельдштейн, І.Я.Фойницький та ін.

Вагомий внесок у розробку цієї проблеми зробили процесуалісти колишнього СРСР та країн-членів СНД, у тому числі й України: О.Б.Абросімова, Г.Н.Агеєва, Ж.Л.Акішєва, М.С.Алєксєєв, Л.Б.Алексєєва, С.А.Альперт, В.П.Божьєв, В.Ф.Бойко, О.Д.Бойков, В.Д.Бринцев, Ю.М.Грошевий, К.Ф.Гуценко, Т.М.Добровольска, В.В.Ершов, М.І.Клеандров, В.І.Кононенко, О.М.Ларін, В.М.Лебедєв, В.В.Леоненко, П.А.Лупинська, Н.Р.Максімов, В.Т.Маляренко, В.В.Медведчук, В.В.Мельник, О.Р.Михайленко, П.П.Михайленко, М.М.Михеєнко, В.В.Молдован, Т.Г.Морщакова, П.О.Недбайло, В.Т.Нор, Г.М.Омельяненко, В.М.Петрєнко, І.Л.Петрухін, В.Ф.Погорілко, М.М.Полянський, В.М.Савицький, В.М.Селіванов, Н.П.Сиза, О.В.Смирнов, В.С.Стефанюк, Ю.І.Стецовський, М.С.Строгович, Д.С.Сусло, Н.В.Радутна, Р.Д.Рахунов, Ф.М.Решетников, Д.М.Хачатурян, Г.І.Чангулі, Н.М.Чепурнова, М.О.Чельцов-Бебутов, В.П.Шибіко, В.І.Шишкін, С.О.Юсупова та інші.

Незалежність суддів у сучасних умовах стала предметом дослідження і правників з далекого зарубіжжя: П.Арчера, А.Барака, У.Бернема, Г.Бребана, Д.Гом’єн, Е.Джинджера, Д.Карлена, Д.Кларка, Е.Кларка, Р.Коллінсона, Л.Зваака, Д.Мердока, Д.Мідорока, Р.Уолкера, Л.Уайнреба, Б.Футея, В.Хайде, Д.Хариса, Р.Шарвена та ін. Вони справляють значний вплив на формування законодавства про незалежність суддів і ефективність правозастосовної практики.

Нормативно-правову базу становлять Конституція України, міжнародно-правові акти, законодавство України, законодавство колишнього Союзу РСР та дореволюційної Росії, відповідні нормативно-правові акти низки зарубіжних держав СНД і далекого зарубіжжя.

Емпіричну базу дисертаційного дослідження становлять: а) статистичні дані Верховного Суду України, апеляційних судів м. Києва, Харківської, Донецької областей; б) результати узагальнень кримінальних справ, які були розглянуті у Верховному Суді України у 1999-2002 р.; в) результати анкетування 708 суддів, із них 582 суддів місцевих та 126 суддів апеляційних судів м. Києва, Харківської і Донецької областей.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше у вітчизняній науці кримінального процесу на монографічному рівні досліджено питання становлення, сучасного стану та перспектив правового регулювання принципу незалежності суддів та системи гарантій його реалізації у кримінальному процесі України.

Новими найсуттєвішими результатами дисертаційного дослідження є такі основні положення та висновки:

1. Обґрунтовано висновок про те, що в кожній державі незалежність суддів є необхідною умовою легітимності судової влади і має основоположне значення для становлення правової держави та громадянського суспільства, захисту прав та основних свобод людини, забезпечення стабільності конституційного ладу.

2. З урахуванням сучасного розвитку правової системи України визначено поняття, зміст і значення принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону в кримінальному процесі, під яким слід розуміти врегульовану чинним законодавством демократичну засаду, яка передбачає здійснення суддями процесуальної діяльності без будь-якого незаконного впливу, а також непідзвітність суддів будь-кому та самостійне право кожного судді вільно брати участь у дослідженні доказів, обговоренні і прийнятті рішень за власним переконанням. Дістало подальший розвиток питання про співвідношення принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону з іншими принципами (засадами) судочинства (законності, змагальності, гласності судового розгляду, обов’язковості рішень суду).

3. Вперше у вітчизняній науці досліджено співвідношення понять “самостійність судової влади”, “незалежність суду”, “незалежність суддів” через аналіз правових статусів суду та суддів. Самостійність судової влади передує незалежності суду, а незалежність суддів співвідноситься з незалежністю суду як видове і родове поняття.

4. Вперше аргументується, що підкорення суддів закону має зміст і межі, які залежать від суддівського угляду при оцінки доказів та тлумаченні правових норм. Суддя може не підкорятися законам, які суперечать Конституції України, а також законам, що визначають права й обов’язки осіб, але не доведені до відома населення у встановленому законом порядку.

5. Отримали подальший розвиток положення про межі правомірного впливу на формування внутрішнього суддівського переконання суб’єктів кримінального судочинства.

6. Аргументовано, що еволюція принципу незалежності суддів в законодавстві, юридичній практиці і доктрині України має кілька етапів: 1) етап так званої підросійської України (період до 1917 р.), 2) етап радянського періоду (1917-1991 рр.) та 3) етап започаткованої нещодавно державної незалежності (з 1991 р.), кожен з яких мав свою специфіку, зумовлену соціальними, політичними, економічними, історичними та іншими чинниками.

7. Вперше серед правових засобів, реалізація яких спрямована на забезпечення суддівської незалежності, виділяються дві групи обставин: передумови (умови) та гарантії суддівської незалежності. Якщо передумови незалежності суддів стосуються їх особистих якостей, то гарантії – сфери їх діяльності. Обгрунтовано більш широку систему гарантій незалежності суддів (соціальні, політичні, економічні, ідеологічні, юридичні).

8. Обґрунтовано доцільність виділення існування незалежності народних засідателів та присяжних як самостійного принципу кримінального процесу, котрий має свій зміст і систему гарантій та потребує окремого комплексного дослідження.

9. Обгрунтовано необхідність удосконалення процедури притягнення суддів до кримінальної, адміністративної та дисциплінарної відповідальності.

10. Обґрунтовано, що пріоритетними напрямками розвитку законодавства про незалежність суддів є зміцнення гарантій реалізації прав і обов’язків суддів, забезпечення справедливого судового захисту прав та основних свобод людини. Запропоновано відповідні зміни і доповнення до чинного КПК України, Законів України „Про статус суддів”, „Про судоустрій України”.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що висновки та пропозиції, сформульовані в дисертації, можуть бути використані:

а) у науково-дослідницьких цілях – для подальшої розробки наукових основ незалежності суддів, а також науково обґрунтованої системи гарантій її забезпечення.

в) у нормотворчій діяльності – при вдосконаленні правової регламентації гарантій принципу незалежності суддів у КПК України, Законах України “Про судоустрій України”, “Про статус суддів”, при доопрацюванні проекту нового КПК відповідно до ратифікованих Україною міжнародно-правових актів з питань прав людини і судочинства;

б) у правозастосовній діяльності – для забезпечення єдності в застосуванні законодавства, що встановлює гарантії незалежності суддів;

г) у навчальному процесі – під час викладання у вищих юридичних навчальних закладах дисциплін “Кримінально-процесуальне право України”, “Судоустрій України”, “Порівняльне кримінально-процесуальне право”, у науково-дослідній роботі студентів, а також для підготовки відповідних розділів підручників і навчальних посібників.

Апробація результатів дисертації. Основні положення, висновки і рекомендації дисертації доповідалися на Міжнародній правовій конференції “Україна: поступ у майбутнє” (м. Київ, 5 квітня 2000 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції “Актуальні проблеми формування правової держави в України” (м. Харків, 27 грудня 2000 р.); Міжнародній науково-практичній конференції студентів і аспірантів "Правові проблеми сучасності очима молодих дослідників" (м. Київ, 29-30 листопада 2001 р.); Регіональній міжвузівській науковій конференції молодих учених та аспірантів „Проблеми вдосконалення правового регулювання щодо забезпечення прав та основних свобод людини і громадянина в Україні” (м. Івано-Франківськ, 20 квітня 2001 р.); Зустрічі експертів Ради Європи та України з питань реформування судової системи України (м. Київ, 23-24 червня 2003р.), на засіданнях кафедри правосуддя юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де проведено її попередню наукову експертизу і рекомендовано до захисту.

Результати дослідження використовуються автором у навчальному процесі у лекціях з дисципліни „Судоустрій України” і практичних заняттях з курсу „Кримінально-процесуальне право України” на юридичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

До Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності дисертантом направлено наукову записку з пропозиціями вдосконалення кримінально-процесуального законодавства України, що стосуються незалежності суддів і підкорення їх тільки закону у кримінальному процесі України, які були позитивно оцінені Комітетом (лист №06-19/15-771 від 6 жовтня 2003 року).

Публікації. Теоретичні положення і практичні рекомендації дисертації опубліковані в шести наукових статтях, з яких 4 - у фахових наукових виданнях ВАК України, а також в тезах повідомлення на науковій конференції. Особистий внесок дисертанта у публікації „Питання правових гарантій незалежності суддів в Україні”, яка виконана у співавторстві з Кузьмінцем О.В., становить 90 відсотків.

Структура дисертації обрана відповідно до мети, завдань та логіки дослідження і складається зі вступу, трьох розділів, що містять десять підрозділів, висновків, списку використаних джерел і двох додатків. Загальний обсяг дисертації – 228 сторінок, обсяг основного тексту - 187 . Список літератури містить 429 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, її науково-теоретичне підґрунтя, визначаються мета і завдання, методичні, теоретичні та емпіричні основи. Вказується на наукову новизну одержаних результатів, їх практичне значення, наводяться відомості про апробацію основних результатів дослідження.

РОЗДІЛ 1 “Незалежність суддів і підкорення їх тільки закону – конституційний принцип кримінального процесу України” складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Поняття, зміст і значення принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону в кримінальному процесі України” висвітлені правова природа, структура і зміст принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону. Автором підтримується думка про те, що обсяг і зміст принципу незалежності суддів в міжнародному аспекті це, по-перше, незалежність судової системи в цілому від виконавчої та законодавчої гілок влади; по-друге, право людини на незалежний суд, а також право і обов’язок судді бути незалежним у процесі прийняття рішень; по-третє, реальна матеріальна і фінансова незалежність суду (П.Ф.Мартиненко).

Аналізуючи чинне законодавство України, дисертант виділяє три складові частини досліджуваного принципу, які розкривають його зміст: а) професійні судді при розгляді кримінальних справ є незалежними від будь-якого впливу; б) вони є нікому не підзвітними; в) вони підкоряються тільки законові.

Дисертант вважає, що принцип незалежності суддів і підкорення їх тільки закону включає в себе два протилежні поняття: “незалежність” та “підкорення”, які необхідно тлумачити в нерозривному зв’язку та єдності. Причому незалежність судді забезпечується його підкоренням закону, а підкорення закону забезпечує незалежність суддів від будь-яких внутрішніх чи зовнішніх впливів. Дисертант зазначає, що з метою уникнення свавілля в діяльності суддів, необхідно, щоб їхня діяльність здійснювалася в правовій формі. Суддя може не підкорятися законам, які суперечать Конституції України, а також законам, що визначають права й обов’язки осіб, але не доведені до відома населення у встановленому порядку.

Не погоджуючись з думкою, що оцінка доказів за внутрішнім переконанням не випливає з принципу незалежності суддів (Г.М.Резник), дисертант вважає, що прийняття суддями рішення при розгляді кримінальної справи за власним переконанням є складовою частиною цього принципу. Підкоряючись закону, судді водночас вільні в оцінці доказів та у вирішенні усіх питань при розгляді кримінальної справи. Ними приймається рішення на свій розсуд, за внутрішнім переконанням, у відповідності з правосвідомістю та законом.

Завершується підрозділ обґрунтуванням висновку про те, що складовою частиною досліджуваного принципу незалежності суддів та підкорення їх тільки закону є певні правові гарантії, які забезпечують його ефективне функціонування. Цей висновок підтверджується результатами проведеного анкетування суддів місцевих та апеляційних судів м. Києва, Харківської і Донецької областей. За соціологічними даними досліджено ступінь реального забезпечення принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону у судової діяльності.

У підрозділі 1.2. “Становлення та еволюція принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону в юридичній доктрині і практиці України” досліджено генезу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, спираючись на досвід трьох етапів в національній історії - це етап так званої дорадянської України (період до 1917 р.), етап радянського періоду (1917-1991 рр.) та етап започаткованої нещодавно державної незалежності (1991 р.- до сьогоднішнього дня).

На думку дисертанта, до реформи 1864 року про реальну дію принципу незалежності суддів не може йти мови, оскільки в основному судова влада зосереджувалась в руках адміністрації. Судова реформа 1864 року стала значним кроком на шляху перетворення судової влади в самостійну гілку, яка належала переважно судовим установам. Однак в дисертації показана концептуальна непослідовність у визначенні принципових для незалежності суддів питань поділу влади, що було зумовлено політичними умовами царської Росії, яка на той час була абсолютною монархією і Статути 1864 року не відсторонили від участі в здійсненні судових функцій насамперед особу імператора. Ґрунтуючись на аналізі законодавчих актів того часу, дисертант зробив висновок, що у подальшому спостерігалася дедалі чіткіша тенденція до звуження повноважень судової влади на користь адміністративної. Все це зумовило порушення принципу незалежності суддів.

Подальша еволюція принципу незалежності суддів була зупинена революційними подіями 1917 року. У період, коли на більшій частині території України влада контролювалася Центральною Радою (березень 1917 р.- квітень 1918 р.), робилися спроби реформувати судочинство на основі демократичних принципів, притаманних кращим європейським традиціям. З встановленням в Україні радянської влади (1917 р.), було започатковано радянську судову систему, перекреслено всі демократичні надбання в галузі незалежності судочинства та суддів, задекларовані у документах Центральної Ради, Гетьманату та Директорії. Суд фактично втратив незалежність. Таким чином, відбувалася легальна деформація судочинства.

Конституція СРСР (1936 р.) вперше проголосила принцип незалежності суддів і підкорення їх тільки закону. В цей же час судову політику продовжував визначати класовий підхід у всіх сферах суспільного життя і суди повинні були виконувати соціально-політичні замовлення державних та партійних органів влади.

Конституція УРСР (1978 р.) також закріпила досліджуваний принцип, зазначивши, що він розповсюджується також і на народних засідателів (ст.152). Проте через невизнання розподілу влад цей принцип залишився декларацією. Судді звітували перед виборцями або органами, що їх обрали, і могли бути ними відкликані. Перед партійними органами ставилося завдання активно впливати на суди з метою удосконалення їхньої роботи та посилення боротьби із злочинністю. За таких умов суддівська незалежність набувала умовних ознак.

Третій період пов’язаний з утворенням України як незалежної суверенної демократичної держави (1991 р.). У цей період були проголошені демократичні засади державотворення, серед яких головним є реальний поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову, а також розвиток у нормативно-правових актах незалежності суддів та гарантій її реалізації. Таким чином, тільки з проголошенням України незалежною державою на законодавчому рівні було закріплено існування судової влади як окремої і незалежної гілки державної влади.

У підрозділі 1.3. “Поняття, класифікація та система гарантій принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону” аналізуються поняття та система гарантій принципу незалежності суддів. Виходячи з існуючих в теорії підходів (А.М.Колодій, А.В.Кудрявцева, Е.Ф.Куцова, Ю.Д.Лившиц, М.С.Строгович), дисертант під гарантіями принципу незалежності суддів розуміє систему умов і засобів, які спрямовані на реальну практичну реалізацію даного принципу, його вдосконалення, а в необхідних випадках - його ефективний захист від будь-яких протиправних посягань. Різність підходів до класифікації гарантій незалежності суддів (О.Б.Абросимова, Н.В.Радутна, В.А.Терехин, С.О.Юсупова), на думку дисертанта, ніяким чином не впливає на їх зміст, а є суто теоретичним моментом.

Запропоновано таку класифікацію гарантій незалежності суддів, за якою вони поділяються на загальні (ідеологічні та економічні) і спеціальні (організаційно-правові та процесуальні) гарантії. Наведено, що дана класифікація носить умовний характер, оскільки гарантії діалектично взаємозв’язані, пронизують і доповнюють одна одну.

Організаційно-правові гарантії спрямовані на створення необхідних умов для нормального функціонування судової системи. З урахуванням міжнародно-правових актів особливу увагу приділено дослідженню таких організаційно-правових гарантій, як порядок формування суддівського корпусу, недоторканність суддів, організаційне забезпечення судової системи, органи суддівського самоврядування.

Ґрунтуючись на загальновизнаному понятті процесуальних гарантій, як встановлених кримінально-процесуальним законом засобів і способів, які слугують успішному здійсненню судової влади (А.Я.Дубинский, Е.Ф.Куцова), дисертант особливу увагу приділяє аналізу таких процесуальних гарантій незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, як: рівність прав членів суддівської колегії, таємниця нарадчої кімнати, обов’язковість вказівок вищестоящої інстанції для нижчестоящої при повторному розгляді справи. Обґрунтовано, що ефективна реалізація цих кримінально-процесуальних засобів забезпечення незалежності суддів може бути досягнута за умови їх взаємодії з усіма видами гарантій.

Аналіз практики реалізації гарантій суддівської незалежності дозволив автору зробити висновок про необхідність закріплення в національному законодавстві положення, згідно з яким в державі не можуть прийматися закони та інші правові акти, які скасовують чи зменшують незалежність суддів.

РОЗДІЛ 2. “Організаційно-правові гарантії незалежності суддів” складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Порядок формування суддівського корпусу як гарантія незалежності суддів” аналізується процедура формування суддівського корпусу, від досконалості якої залежить легітимність судової влади, професіоналізм суддів, їх об’єктивність та неупередженість.

На підставі аналізу чинних в Україні нормативно-правових актів робиться висновок, що процедуру обрання (призначення) на посаду судді українське законодавство диференціює залежно від рівня суду. Аналізуючи недоліки цієї процедури, дисертант погоджується з думкою, що існуюча в Україні система призначення та обрання суддів не відповідає стандартам Ради Європи, оскільки вона є непрозорою, бюрократичною, позаконкурсною і створює умови для дії суб’єктивних факторів, на що зверталась увага і в юридичній літературі (А.Жеплінський, Д.Оберто, М.Хандурін).

З метою усунення цих негативних явищ запропоновано нормативно удосконалити критерії обрання та призначення суддів в Україні, зокрема встановити граничний вік кандидата на посаду судді; конкретизувати положення “стаж роботи у галузі права”; враховувати як кількісну, так і якісну характеристику юридичного стажу претендента; уточнити вимогу щодо наявності повної юридичної освіти у кандидата на посаду судді та необхідність його навчання в спеціалізованих навчальних закладах для суддів; визначити коло психічних і фізичних вад, виявлення яких у кандидата буде підставою для відмови в рекомендації його на посаду судді; закріпити обов’язковий медичний огляд претендентів у кандидати на посаду судді, відмова від проходження якого є перешкодою у призначенні на посаду судді.

Обгрунтовано необхідність законодавчого впровадження єдиного підходу до процедури заняття суддівської посади, внесено пропозиції щодо доцільності розробки єдиних методик та критеріїв оцінки професійних якостей судді, реформування повноважень Вищої ради юстиції, Міністерства юстиції України, Державної судової адміністрації України, кваліфікаційних комісій суддів.

З урахуванням досвіду зарубіжних країн (Англії, США, Франції, ФРН, Швейцарії), досліджено незмінюваність суддів як одну з умов охорони суддів від зовнішнього впливу і, в цьому зв’язку, обґрунтовано необхідність перегляду підстав припинення та зупинення повноважень судді, а також підстав звільнення судді з посади, які позбавляють суддю права на відставку.

У підрозділі 2.2. “Суддівський імунітет і незалежність суддів” комплексно досліджено юридичну природу та зміст суддівського імунітету в сфері кримінального процесу. Погоджуючись з М.І.Клеандровим у тому, що суддівський імунітет є не особистим привілеєм громадянина, який обіймає посаду судді, а способом захисту публічних інтересів, дисертант розглядає суддівський імунітет як елемент у системі юридичних гарантій принципу незалежності суддів, який забезпечує ефективне здійснення суддями своїх прав і обов’язків, створює додаткові процесуальні гарантії законності та обґрунтованості залучення суддів до сфери кримінального процесу і застосування до них заходів процесуального примусу та інших правових обмежень.

У даному аспекті досліджено співвідношення суддівського імунітету з принципом рівності громадян перед законом і судом у кримінальному процесі і зроблено висновок, що норми про суддівський імунітет є необхідним винятком з цього принципу. Тому, на думку дисертанта, необхідно доповнити ст.16 КПК та відповідні статті, які регламентують застосування заходів процесуального примусу, базовими положеннями інституту суддівського імунітету.

Важливим елементом суддівського імунітету є недоторканність суддів. У результаті порівняльного аналізу законодавства інших країн, дисертант дійшов висновку, що положення про недоторканність суддів стосується всіх суддів, незалежно від займаної посади, ланки судової системи і передбачає особливий порядок притягнення суддів до кримінальної, адміністративної та дисциплінарної відповідальності, а також поширюється як на службову (зв’язана з розглядом справ), так і позаслужбову діяльність судді.

Погоджуючись з аргументованою думкою С.В.Подкопаєва, що відмова від дисциплінарної відповідальності є передчасною, дисертант вважає доцільним збереження та вдосконалення існуючого порядку притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності, який спрямований і на зміцнення суддівської незалежності. В дисертації з урахуванням положень Закону України “Про боротьбу з корупцією” розроблено механізм відповідальності суддів за корупційні діяння з метою недопущення посягання на їх незалежність, в якому, по-перше, чітко окреслено коло корупційних діянь, суб’єктами яких можуть бути судді, і, по-друге, запропоновано належну процедуру розгляду справи щодо судді.

Автором запропоновано низку процесуальних і організаційно-правових заходів, спрямованих на підвищення особистої безпеки суддів.

У підрозділі 2.3. “Організаційне забезпечення судової системи та органи суддівського самоврядування і принцип незалежності суддів” досліджується ступінь впливу організаційного забезпечення судової системи на незалежність суддів.

Не поділяючи погляди, що судове управління є поняттям збірним, в яке входить не тільки організаційне керівництво судовою системою, а й судовий нагляд (С.М.Ходиревський), дисертант вважає, що ст.24 КПК України чітко розмежувала ці поняття, оскільки судовий нагляд по суті виступає як спосіб здійснення правосуддя, тому він може здійснюватись виключно вищестоящими судами. Аналіз законодавства дає можливість зробити висновок, що організаційне забезпечення діяльності судів становлять заходи фінансового, матеріально-технічного, кадрового, інформаційного та організаційно-технічного характеру, які спрямовані на створення умов для незалежного здійснення судової влади.

Автором проаналізовано англо-американську (США, Англія), європейську (Італія) та змішану (Австрія, Німеччина) форми організаційного забезпечення судів і запропоновано оптимальний механізм організаційного забезпечення судів, який має створити нормальні умови для функціонування судової системи та незалежності суддів в Україні.

Конструкція організаційного забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції в Україні дозволяє виключити матеріальну та фінансову залежність апеляційних судів від Верховного Суду України, а місцевих судів від апеляційних. Однак утворення Державної судової адміністрації України, як складової структури в системі органів виконавчої влади, на думку дисертанта, не змінило суті підходу до забезпечення судової діяльності, а тільки призвело до зміни назви, що є небезпечним для незалежності судової влади в умовах її функціонування в суспільстві, де виконавча влада має досвід маніпулювання суддями. Тому доцільним було б встановити в законодавстві підзвітність Державної судової адміністрації України та її органів на місцях відповідно з’їзду суддів України (у період між з’їздами - Раді суддів України) та конференціям суддів загальних місцевих та апеляційних судів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя.

Визнається недоцільною і такою, що не відповідає Конституції України (ст.130), практика фінансування судової системи з місцевих бюджетів та з інших джерел, крім централізованого забезпечення судів з Державного бюджету. В таких випадках посилюється залежність суддів від місцевих органів влади. Дисертантом запропоновано подальше удосконалення механізму формування Державного бюджету в частині порядку фінансування судової системи, зокрема залучення до цього процесу представників судової влади, Державної судової адміністрації України та органів суддівського самоврядування.

У підрозділі досліджено також проблеми функціонування органів суддівського самоврядування, які визнаються організаційною формою колективного вирішення професійними суддями питань внутрішньої діяльності судів. Обґрунтовано висновок, що діяльність цих органів має сприяти створенню належних організаційних умов незалежності суддів.

РОЗДІЛ 3 “Процесуальні гарантії незалежності суддів” складається із трьох підрозділів, в яких розглядаються такі процесуальні гарантії, які є формами реалізації процесуальної правосуб'єктності суддів, зокрема відвід та самовідвід суддів, змагальність сторін, таємниця нарадчої кімнати, обов'язковість вказівок вищестоящої інстанції.

У підрозділі 3.1. “Відвід та самовідвід суддів” аналізується правовий інститут відводу і самовідводу суддів, спрямований на забезпечення об’єктивного і неупередженого розгляду в суді кримінальної справи.

Аналіз чинного кримінально-процесуального законодавства України дозволив дисертанту зробити висновок, що воно не містить вичерпного переліку обставин, які виключають участь судді у кримінальному процесі, оскільки важко передбачити всі можливі обставини, які викликають сумнів у неупередженості судді (ст.54 КПК). Такий підхід українського законодавця відповідає концепції безсторонності суддів, яку виробив Європейський Суд з прав людини і згідно з якою у демократичному суспільстві суди повинні вселяти довіру до себе учасникам процесу і особливо обвинуваченому. При цьому концепція безсторонності суддів не є формальною, оскільки все залежить від того, які саме дії та рішення і в якому обсязі приймав суддя. Тому, на думку дисертанта, винесення суддею рішення при здійсненні судового контролю на стадії досудового розслідування, як і рішення (постанови) про призначення справи до судового розгляду, про зупинення провадження у справі, про повернення справи на додаткове розслідування, про направлення справи за підсудністю не є перешкодою для його участі у розгляді цієї ж справи по суті.

Водночас недоліком чинного КПК України є те, що він передбачає можливість участі судді в новому розгляді справи в суді першої інстанції в разі скасування винесеної ним постанови про відмову в порушенні кримінальної справи за скаргою потерпілого (ст.27 КПК), повторної участі судді в новому апеляційному розгляді справи, після винесення відповідно до п.2 ч.1 ст.396 КПК ухвали про скасування вироку і направлення справи на новий апеляційний розгляд. Дисертант пропонує усунути цей недолік шляхом відповідного уточнення редакції ч.2 ст. 55 КПК України.

В дисертації запропоновано подальше удосконалення процедури самовідводу суддів та їх відводу за ініціативою учасників процесу (прокурора, підсудного, захисника, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача або їх представників). На основі аналізу положень ст.362, 394, 40010 КПК України зроблено висновок, що відвід чи самовідвід судді також може мати місце при розгляді справи в апеляційному і касаційному порядку, а також в порядку виключного провадження.

У підрозділі 3.2. “Змагальність сторін і принцип незалежності суддів” розглядається така важлива умова забезпечення незалежності суддів, як змагальність сторін, яка передбачає побудову судового процесу на розмежуванні процесуальних функцій обвинувачення, захисту і вирішення справи. Функцію вирішення справи виконує суд (ч.1 ст.124 Конституції України).

Не погоджуючись з авторами, які однією з умов забезпечення неупередженого розгляду справи судом вважають його пасивність (Ю.І.Стецовський), дисертант обґрунтовує висновок, що змагальність сторін не перетворює суд на стороннього глядача і не виключає його активності щодо збирання доказів, які необхідні для з’ясування істини у справі. Однак суд не вправі з власної ініціативи здійснювати заходи по доказуванню винуватості підсудного у скоєнні злочину. Водночас суддя зобов’язаний вжити передбачених законом заходів, спрямованих на реалізацію сторонами своїх прав із збирання і надання доказів, які мають значення для правильного вирішення справи і винесення законного, обґрунтованого і справедливого судового рішення. Тому заборона за власною ініціативою вживати заходи для доказування винуватості підсудного у скоєнні злочину не є тотожною забороні вияву активності суду у встановленні фактичних обставин справи.

В дисертації досліджено взаємовідносини між судом і прокурором і зроблено висновок, що прокурор не може здійснювати нагляд за судовою діяльністю, оскільки це суперечить таким конституційним принципам, як незалежність суддів і змагальність сторін. Тому, на думку дисертанта, ч.2 ст.25 КПК України, згідно з якою прокурор зобов’язаний в усіх стадіях кримінального процесу своєчасно вживати передбачених законом заходів до усунення будь-яких порушень закону, від кого б ці порушення не виходили, в такій редакції суперечить принципу незалежності суддів, оскільки фактично ставить прокурора в привілейоване становище щодо суду.

Проблема незалежності суддів тісно пов’язана з необхідністю розв’язання такого питання, як наявність у діяльності суддів елементів обвинувальної діяльності. Зокрема, обвинувальний рудимент вбачається у прийнятті суддею рішення про порушення кримінальної справи і призначення її до розгляду у справах про злочини, перелічені в ч.1 ст.27 КПК України, оскільки суддя в постанові викладає формулювання обвинувачення. Порушуючи кримінальну справу, суд вже не може бути неупередженим, тому обмежується можливість встановлення у справі істини, винесення законного і обґрунтованого судового рішення. Дисертант вважає, що справа приватного обвинувачення за заявою потерпілого про притягнення особи до кримінальної відповідальності повинна порушуватися слідчим, органом дізнання або прокурором та направлятись до суду. Суддя після виконання необхідних дій, які спрямовані на примирення зазначених осіб, повинен призначати справу до судового розгляду, якщо не вдалося досягти примирення.

При дослідженні проблеми відмови від обвинувачення у судовому засіданні дисертант дійшов висновку, що відмова прокурора, потерпілого, цивільного позивача від обвинувачення не повинна мати наслідком автоматичне закриття судом справи або винесення виправдувального вироку, оскільки таке положення може не відповідати внутрішньому переконанню суддів і обмежує їх повноваження в стадії судового розгляду справи. Суд самостійно повинен вирішувати питання про продовження судового розгляду, після відмови прокурора, потерпілого і цивільного позивача від обвинувачення.

У підрозділі 3.3. “Таємниця нарадчої кімнати і окрема думка судді” дається аналіз і оцінка такої гарантії виконання конституційної вимоги незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, як таємниця наради суддів.

В дисертації досліджено значення та правова природа окремої думки судді. Окрема думка судді, по-перше, необхідна для самого судді, що залишився у меншості, але зобов’язаний підписати судове рішення, з яким він не згодний; по-друге, є важливою процесуальною гарантією незалежності суддів один від одного; по-третє, вона може бути врахована вищестоящим судом