НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ СХОДОЗНАВСТВА ім. А. КРИМСЬКОГО

Гамоцька Юлія Валентинівна

УДК 297

КОНЦЕПЦІЯ РЕЛІГІЙНОЇ ВЛАДИ В ШИЇЗМІ

(ЗА ТВОРОМ АБУ ДЖА‘ФАРА АЛ-КУЛІНІ

“КОМПЕНДІУМ ІЗ БОГОСЛОВСЬКОЇ НАУКИ”, Х ст.)

Спеціальність 07.00.02 ? всесвітня історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ-2004

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Інституті сходознавства ім. А. Кримського НАН України

Науковий керівник:

доктор філологічних наук

Рибалкін Валерій Сергійович

завідувач відділу Класичного Сходу

Інституту сходознавства

ім. А. Кримського НАН України

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор

Ганкевич Віктор Юрійович,

завідувач лабораторії з дослідження актуальних питань історії

кримських татар Кримського наукового центру НАН України

та Міністерства освіти і науки України

кандидат історичних наук,

Сидоренко Валерій Анатолійович,

заступник керівника Кримського відділення Інституту сходознавства

ім. А. Кримського НАН України

Провідна установа:

Інститут української археографії та джерелознавства

ім. М.С. Грушевського НАН України

Захист відбудеться “18” лютого 2004 р о 14.00 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.174.01 Інституту сходознавства ім. А. Кримського НАН України (01001 м. Київ, вул. Грушевського, 4)

Автореферат розісланий 17 січня 2004 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради

Кандидат історичних наук О.Д. Василюк

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність роботи. Для розуміння еволюції релігійно-політичних поглядів шиїтів виключний інтерес становлять ранні богословськи твори. Однак переважна більшість зразків ранньошиїтської літератури до нас не дійшла. Це суттєво ускладнює реконструкцію картини розвитку шиїтського богослов’я. Дослідники змушені послуговуватися обмеженим колом базових текстів. Після Корану другим джерелом права для сунітів та шиїтів є корпус хадисів (синоніми ? ахбарів, переказів). Якщо сунітським збіркам ісламознавці традиційно приділяли увагу, то ситуація із шиїтськими канонічними збірками переказів принципово інша. Жоден з чотирьох збірників шиїтських ахбарів досі систематично не описано та не досліджено. Не є виключенням і трактат Абу Джа‘фара б. Я‘куба б. Ісхака ар-Разі ал-Куліні “аl-Kafо fо ‘ilmi –d-dоn” (“Компендіум із богословської науки”). Його автор підвів підсумок трьом століттям розвитку шиїтської думки й докладно систематизував увесь накопичений та розрізнено записаний матеріал традиційних переказів. Хадиси, зібрані в “аl-Kafо fо ‘ilmi –d-dоn” (“Компендіум із богословської науки”), заклали підвалини та визначили напрям подальшого розвитку шиїтської думки.

У контексті сучасних подій на Близькому Сході вивчення творчості ранніх середньовічних авторів, у тому числі й ал-Куліні, набуває значення для розуміння глибинних та довготривалих процесів, які відбуваються в суспільствах країн регіону. Теорії верховної влади у творі ал-Куліні відведений окремий розділ “Kitвbu -l-?u?рa” (“Книга богословських доказів”). Ідеї, закладені автором у цьому розділі, були та залишаються предметом уважного вивчення. Вони, зокрема, лежать в основі формулювання головних положень сучасної конституції Ісламської Республіки Іран, країни, де шиїзм проголошено офіційною релігією.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Вивчення історії та ідеології шиїтського ісламу є органічним продовженням тематики досліджень з ісламознавства в Інституті сходознавства НАН України ім. А. Кримського в рамках теми “Автохтонна традиція коранічної екзегези”, державний реєстраційний номер 0103U006914.

Метою роботи є визначення місця та ролі твору “аl-Kafо fо ‘ilmi –d-dоn” в історії шиїтської релігійно-доктринальної літератури, а також виявлення на основі його історико-філологічного аналізу тих характерних рис, які були закладені імамами та їх послідовниками в основи шиїтського світогляду до початку періоду “великого” приховання дванадцятого імама.

Досягнення визначеної мети передбачає вирішення таких завдань:

Реконструкція концепції релігійної влади в шиїзмі на початку Х ст. на основі комплексного аналізу трактату “аl-Kafо fо ‘ilmi –d-dоn”.

Розкриття особливостей доктрини верховної влади в шиїзмі.

Дослідження генези теорії імамату.

Проведення порівняльного аналізу отриманих із тексту відомостей про стан розвитку цієї теорії на початку Х ст. та її сьогоденного стану.

Визначення місця твору “аl-Kafо fо ‘ilmi –d-dоn” в історії формування шиїтської середньовічної релігійної думки з питання формування концепції релігійної влади.

Об’єктом дослідження є збірка переказів “аl-Kafо fо ‘ilmi –d-dоn” (“Компендіум із богословської науки”) Абу Джа‘фара Мухаммада б. Я‘куба б. Ісхака ар-Разі ал-Куліні.

Предметом дослідження є концепція релігійної влади в догматиці поміркованих шиїтів.

Методи дослідження. Для досягнення поставленої мети були використані такі методи:

1.

2.

3.

4.

Хронологічні рамки дослідження визначаються часом написання твору з 900 по 920 рр.

Наукова новизна отриманих результатів. Дослідження фактичного матеріалу “аl-Kafо” суттєво доповнює відомі на сьогодні дані про богословські догмати поміркованих шиїтів на початковому етапі розвитку ісламської доктрини.

Практичне значення одержаних результатів. Дисертація започатовує вивчення однієї з найдавніших збірок шиїтських ахбарів: у науковий обіг вводиться інформація з важливого, але маловивченого джерела шиїтської думки. Трактат “аl-Kafо fо ‘ilmi –d-dоn” дозволяє скласти більш повне і чітке уявлення про духовну культуру середньовічного мусульманського суспільства, елементи якої не втратили свого значення і в наші дні. Отримані результати будуть корисними для дослідників близькосхідної моделі державного устрою та використані в працях з історії ісламу й мусульманського права, а також для підготовки курсів лекцій із країнознавства та релігієзнавства.

Апробація результатів дисертації. Основні результати дослідження знайшли відображення в шести публікаціях та обговорювалися на трьох наукових конференціях “Історія релігій в Україні” (Львів, травень 2001, 2002 рр.) та “Кримські читання” (Київ, жовтень 2001 р.).

Структура та обсяг дисертації. Дисертаційна робота загальним обсягом 152 сторінки складається зі вступу (с. 4?8), основної частини (с. 9?137), яка містить три розділи, й висновків (с. 138?141). До дисертації додається список використаних джерел та літератури арабською, українською, російською, англійською, французькою та німецькою мовами у кількості 119 позицій (с. ?151).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується наукова актуальність і новизна роботи, формулюються мета та завдання, визначається методологічна база дисертаційного дослідження, окреслюється його теоретична і практична цінність та наводяться висновки.

Перший розділ ? “Формування релігійно-політичної платформи шиїзму” ? складається із шести підрозділів.

У першому підрозділі ? “Історіографія проблеми, джерельна та концептуально-методологічна база дослідження” розглядається рівень розробленості питання, джерельна база та концептуально-методологічні засади дослідження. Зважаючи на те, що теорія імамату є квінтесенцією шиїзму, дисертантка аналізує праці зарубіжних, радянських та пострадянських ісламознавців, які займалися безпосереднім вивченням концепції релігійної влади поміркованих шиїтів (Д. Дональдсон, І.П. Петрушевський та ін.). У зв’язку з посиленням інтересу до шиїзму після революції 1979 р. в Ірані у 80?90 роках з’явилися докладні дослідження, що базуються на пізніших джерелах (А. Лауст ? XIV ст.) або торкаються сучасних питань політичного характеру (М. Уотт, Дж. Еліаш, А. Сашедіна, І. Хоуард, Е. Кьольберг, Г.Б. Гусейнов, Є.А. Дорошенко, В.Б. Кляшторіна). Безпосередньо теорії імамату стосується єдина стаття С.М. Прозорова (1984 р.). Існують також дослідження сунітської концепції халіфату на прикладі османського середньовічного суспільства (І.Л. Фадєєва) та кілька публікацій, де розглядаються співвідношення світських та духовних авторитетів в ісламі (В.В. Бартольд, П.А. Грязневич, М.Б. Піотровський). Власне збірці переказів ал-Куліні присвячено дві статті (Ж. Важда та І. Хоуарда).

Крім тексту “аl-Kвfо” в дисертації було використано широке коло джерел, передусім Коран ? найголовніша пам’ятка духовної культури мусульманського суспільства. Важливими джерелами слугували середньовічні бібліографічні, біографічні та єресіографічні твори мусульманських богословів, які дають виключно цінний матеріал для вивчення історії релігійних напрямів в ісламі. Використовувались також твори сучасних шиїтських авторів, які містять інформацію про сучасний стан розвитку шиїтської ідеології.

Концептуально-методологічною базою дослідження є постулат про віднесення шиїтської концепції релігійної влади до ідеологічних засад близькосхідної моделі розвитку арабо-ісламської цивілізації.

У другому підрозділі - “Становлення шиїзму як окремого напряму в ісламі” - розглядається модель державного устрою за часів Пророка Мухаммада та аналізуються етапи становлення шиїзму як релігійної течії. Зародження нової релігійної системи ? ісламу ? відбувалося в тісному взаємозв’язку з процесом державотворення в середовищі аравійських кочовиків та торгівців. Функція Мухаммада як посланника Аллаха й голови держави-спільноти сприймалася єдиною й нероздільною. Тому теократична модель соціального устрою, закладена Пророком, стала основою світогляду та ідейною базою політичної практики ранньомусульманського суспільства. Поєднання світського й духовного є одним із фундаментальних принципів в ісламі та підґрунтям доктрини соціально-політичної структури. Суперечка про право на верховну владу в спільноті після смерті Мухаммада стала центральним питанням внутрішньополітичного й релігійного життя ранньомусульманської громади. Навколо питання верховної влади виникли три основні течії ісламу: сунізм, шиїзм та хариджизм.

Відомо, що невдовзі після смерті Мухаммада у претензіях на керівництво спільнотою зіткнулися інтереси різних суспільних груп. Під час правління третього халіфа Османа відбулося загострення протистояння, що вилилося в політичну кризу. Осман роздавав посади своїм родичам з мекканського роду Омейядів за рахунок сподвижників Пророка. Така внутрішня політика викликала незадоволення широкого кола соціальних і політичних угруповань. Антихаліфська опозиція згуртувалася навколо ‘Алі б. Абі Таліба, зятя Пророка і ревного мусульманина. На першому етапі його підтримувала група з числа наближених і особисто відданих людей, клієнтів і родичів із їхніми прихильниками. Вони вимагали надання ‘Алі верховного керівництва як більш гідному, порівняно з Османом. Проалідськи налаштовані сили утворили політичну “партію ‘Алі” (ар. ші‘ат ‘Алі), яка стала прототипом шиїтської громади.

Серйозний розкол у суспільстві відбувся внаслідок убивства Османа в 656 р. Громада розділилася на два табори: тих, хто був причетний до вбивства або лишався осторонь під час безладдя, яке йому передувало, і тих, хто вимагав покарання винних у пролитті крові законно обраного халіфа. Першу групу очолив ‘Алі б. Абі Таліб, який став четвертим халіфом. Його звинуватили у співучасті вбивству. Іншу групу очолив Му‘авія, родич убитого Османа, намісник Сирії, який відмовився скласти присягу новому халіфові. У ході військового протистояння ‘Алі - Му‘авія перевага була на боці ‘Алі, але Му‘авія у вирішальний момент удався до хитрощів. ‘Алі проявив нерішучість. Проти нього повели рішучу боротьбу хариджити й один із них у 661 р. смертельно поранив халіфа. Через декілька днів ‘Алі помер; наступним халіфом став Му‘авія, що заснував династію Омейядів.

Таким чином, “партія ‘Алі” виникла внаслідок суперечок релігійного характеру. Однак спочатку вона була суто політичним об’єднанням та не мала визначеної ідеологічної бази. Передумовою до появи в майбутньому такої основи була вимога надання ‘Алі влади на підставі його спорідненості з Пророком та віра в харизму ‘Алі б. Абі Таліба. Ці ідеї з’явилися ще за життя ‘Алі; вони формували політичний та релігійний світогляд шиїтів.

Велике значення для подальшого розвитку шиїзму мало приєднання до Халіфату Іраку й перенесення резиденції ‘Алі до Куфи. На цьому ґрунті шиїтські уявлення поступово стали змінювати національне забарвлення з арабського на іранське. Перси, які здебільшого населяли цей регіон, звикли підпорядковуватися сильному центральному керівництву зі спадковим принципом передачі влади всередині однієї шахської династії. Тому для них було природним прийняття ідеї про успадковання влади всередині сім’ї Пророка.

Після смерті четвертого халіфа ‘Алі військо присягнуло його старшому синові Хасану. Однак той за певну суму відмовився від боротьби за халіфат на користь Му‘авії. На посаді халіфа Му‘авію заступив його син Язід (пом. 683 р.). В середовищі ранніх шиїтів знову настало пожвавлення: вони побажали бачити халіфом другого сина ‘Алі ? Хусайна. Той прийняв їхню пропозицію й очолив у 680 р. антиурядовий бунт, що закінчився трагічно. Табір прихильників Хусайна було оточено поблизу містечка Кербела й поголовно вирізано. Трагічна загибель онука Пророка вплинула на всі подальші події: відтоді невдоволення правлячою династією Омейядів почало дедалі зростати. Відбулося кілька шиїтських бунтів, зокрема повстання Мухтара у 685 р. До цього повстання шиїтський напрям був суто арабським, хоча, вже намітилося його злиття з перським елементом. Мухтар уперше залучив широкі маси мауалі ? мусульман неарабського походження, котрі були незадоволені своїм становищем. Важливим результатом повстання було те, що вони усвідомили себе важливою політичною силою. Більшість мауалі були персами, тому наступним етапом розвитку релігійої течії стало зрощення шиїтського напряму з інтересами перських мусульман. Для них проалідські ідеї стали прапором, під яким об’єднувалися незадоволені політикою центральної влади. Персія поступово ісламізувалась, але ненависть до завойовників-арабів, здебільшого сунітів, спонукала їх приймати мусульманство в опозиційній формі. Помірковані шиїти визнають дванадцять імамів у такій послідовності: ‘Алі б. Абі Таліб, Хасан б. ‘Алі б. Абі Таліб, Хусайн б. ‘Алі б. Абі Таліб, ‘Алі Зайн ал-Абідін, Мухаммад ал-Бакир, Джа‘фар ас-Садик, Муса ал-Казим, ‘Алі ар-Рида, Мухаммад ат-Таки, ‘Алі ан-Наки, Хасан ал-‘Аскарі, Мухаммад б. ал-Хасан.

За час відсутності імама спільнотою керував його намісник вакіл (у перекладі з ар. – “довірена особа”, “емісар”, “посланець”). Таких емісарів прихованого імама було четверо. Кожен із них перед смертю призначав спадкоємця. У 940 р. помер останній з чотирьох посланців - ‘Алі ібн Мухаммад ас-Самарраі, який не призначив наступника. Період з 874 по 940 рр. дванадцятники називають періодом “малого” приховання. У 940 р. почався період “великого” приховання, який триває й досі. Початок періоду “великого” приховання можна розглядати як переорієнтацію руху та його остаточну деполітизацію. Шиїтство в очікуванні імама готове терпіти та підтримувати будь-яку владу, без активної участі в політичному житті.

Третій підрозділ ? “Термінологія роботи” ? складається з двох пунктів, які описують розвиток шиїтської терміносистеми.

У першому пункті ? “Значення термінів “імам” та “імамат” у ранньому ісламі” ? розглядається еволюція значень термінів “імам” та “імамат” від часів зародження ісламу до набуття ними специфічних значень, коли шиїзм зародився й сформувався як релігійна течія. Дисертантка проаналізувала шляхи їх трансформації і дійшла висновку, що термін “імамат” почав уживатися для позначення функції верховної влади під час першого розколу мусульманської спільноти. Це трапилося після смерті халіфа Османа (656 р.), й супроводжувалося загостренням боротьби за владу.

У другому пункті ? “Еволюція імамітської терміносистеми за часів дванадцяти імамів” ? на основі джерельного аналізу твору дисертантка зробила висновки щодо появи, вжитку й різного тлумачення назв для позначення напряму поміркованих шиїтів: рафідити (після 740 р.), джа‘фарити (765 р.), імаміти та існа‘ашарити (після 873?874 рр.).

У четвертому підрозділі ? “Доктрина імамату в шиїтських переказах” - йдеться про діяльність ранніх збирачів шиїтських ахбарів та розглядаються особливості формування шиїтського корпусу хадисів. Суперечності всередині громади, розширення території Халіфату та ареалу поширення ісламу поставили перед першими мусульманами важливі питання. Необхідність знаходити на них відповіді в дусі нової релігії змусила звернутися до спогадів про вчинки Пророка, що стали розглядатися як прецеденти. Перекази про слова й справи Мухаммада називаються хадиси (“новина”, “звістка”, “розповідь”) і складають сунну (“приклад”, “звичай”) посланника Аллаха. Сунна стала другим після Корану джерелом права. Хадиси (синоніми – “ахбари”, “традиції”, “перекази”) є свідченням перших богословських міркувань мусульман. Корпус хадисів створив теоретичний фундамент для появи богословських трактатів, що стали головним знаряддям в теологічній полеміці. Обидві гілки ісламу ? суніти та шиїти ? мають свій корпус хадисів. Спочатку перекази передавалися тільки усно. Процес їх записування починався наприкінці VII ? на початку VIII ст. Відомо, що найдавніші збірки шиїтських ахбарів називалися усул (од. асл; ар. “основи”, “підвалини”). Це збірки переказів одного імама, почутих безпосередньо від нього або через посередника. У них були зафіксовані ахбари без дотримання будь-якої класифікації. Укладання “основ” продовжувалося до смерті одинадцятого імама ал-Хасана ал-‘Аскарі (пом. 260/ 873 р.).

Весь масив алідських хадисів був створений ще до початку періоду “великого” приховання. Більшість шиїтських переказів збереглася до наших днів завдяки систематизації, розробленій вченими в період Буїдів. Існують чотири канонічні колекції шиїтських ахбарів:

1. “Аl-Kвfо fо –‘ilmi-d-dоn” (“Компендіум із богословської науки”) Абу Джа‘фара Мухаммада б. Я‘куба б. Ісхака ар-Разі ал-Куліні (пом. 940 р.).

2. “Man lв ya??uruhu al-faqоh” (“Тому, з ким поряд немає факига”) Абу Джа‘фара Мухаммада б. ‘Алі б. Бабавайгі ал-Куммі (пом. 991 р.).

3. “Ta?коb al-a?kвm” (“Виправлення суджень”) Абу Джа‘фара Мухаммада б. ал-Хасана ат-Тусі (пом. 1068 р.).

4. “Аl-Istibsвr fо-mв ?talafa min al-a?bвr” (“Намагання зрозуміти відмінності в переказах”). Автором також є Тусі.

Ці збірники є зведенням усього, що на той час було відомо в конкретній галузі релігійних наук. Подальші богословські теорії будувалися на основі ідей, закладених у хадисах. Саме такою є найдавніша збірка, укладена ал-Куліні, - “al-Kвfо fо –‘ilmi-d-dоn” (“Компендіум із богословської науки”).

У п’ятому підрозділі ? “Історія шиїтської писемної традиції з тематики верховної влади” - подається історія становлення концепції верховної влади в шиїзмі через аналіз релігійно-догматичної літератури шиїтів. Такий аналіз дозволяє визначити місце твору ал-Куліні серед богословських трактатів із даної проблематики. Збірка переказів “аl-Kafо” поклала початок процесу систематизації ідеологічного надбання, яке залишили після себе дванадцять імамів. Теорії імамату, зокрема, присвячено окремий розділ ? “Kitвbu –l-?u?рa” (“Книга богословських доказів”). У ньому викладені основні положення цієї концепції. Появу “аl-Kafо” можна розглядати як кульмінацію першого етапу релігійної історії поміркованого шиїзму, який почався за життя шостого імама ас-Садика (пом. 765 р.). У той час відбувалася кодификація державно-правових догм ідеології поміркованих шиїтів. Завершив формулювання підвалин шиїтської доктрини автор другого збірника ахбарів ? Ібн Бабавейгі (пом. 991 р.). Таким чином діяльність згаданих авторів зумовила виживання шиїтської спільноти на ранній стадії її розвитку.

У кінці IX ст. завершилося об’єднання поміркованих гілок шиїтства у єдину релігійну течію. Вони консолідувалися на базі вчення про дванадцять імамів. Переривання ланцюга імамів спричинило ідеологічну безвихідь. Для її подолання було вироблено додаткові, крім Корану й переказів, методи. Шиїтські вчені звернулися до методів спекулятивної теології (каламу), і після Ібн Бабавейгі вона стала основою їхнього богослов’я.

Кульмінацією другого етапу процесу кодификації доктрини дванадцятників можна вважати діяльність Абу Джа‘фара Мухаммада б. ал-Хасана ат-Тусі. В обґрунтуванні теорії Тусі застосував змішаний підхід та поєднав аргументи традиціоналістів і теологів. Після нього в обґрунтування теорії імамату та доктрини його приховання наступними поколіннями юристів і богословів істотних змін внесено не було.

Напередодні смерті Тусі династія Буїдів утратила свій вплив у Багдаді й 1055 р. була витиснена Сельджуками. Період правління Буїдів є важливою сторінкою в історії поміркованих шиїтів. Імамітські вчені працювали у сприятливих умовах, маючи заступництво з боку шиїтської династії. У той період були сформульовані положення теорії ісламського шиїтського уряду, який мав би очолити сам імам. Були також розроблені елементи доктрини імамітського світського правління в тих розділах мусульманського права, де йдеться про здійснення влади імама в період його відсутності. Опрацювання згаданого елемента доктрини знайшло продовження в пізні періоди історії течії, коли до влади прийшли такі шиїтські династії, як Сефевіди й Каджари. Проте ніяких фундаментальних змін у політико-теологічних аспектах не відбулося. Таким чином, один раз сформульована, доктрина імамату залишилася незмінною впродовж всієї історії шиїтської думки.

Шостий підрозділ містить висновки.

Другий розділ - “Твір “al-Kвfо fо –‘ilmi-d-dоn” – найдавніше джерело системного викладення шиїтської концепції імамату” - складається з трьох підрозділів.

Перший підрозділ ? “Хадисознавча діяльність Абу Джа‘фара Мухаммада б. Я‘куба б. Ісхака ар-Разі ал-Куліні та характеристика його збірки переказів “аl-Kafо fо ‘ilmi –d-dоn” (“Компендіум із богословської науки”)” - складається з двох пунктів.

У першому пункті - “Біографічні відомості про Абу Джа‘фара Мухаммада б. Я‘куба б. Ісхака ар-Разі ал-Куліні” - подається інформація про автора збірки “аl-Kafо fо ‘ilmi –d-dоn”. Життєвий шлях ал-Куліні дисертантка простежує головним чином на основі пізніх біографічних та бібліографічних реєстрів шиїтських авторів. Описуються обставини створення названого компендіуму хадисів, а також діяльність ал-Куліні як збирача переказів і богослова.

У другому пункті ? “Структура “аl-Kafо fо ‘ilmi –d-dоn” - йдеться про структуру збірки переказів ал-Куліні. Її побудова відзначається простотою та систематичністю. Матеріал розбитий на три частини, у відповідності із галузями мусульманського права: “Uєul min al-Kвfо” (“Основи [релігії] за al-Kвfо”), “Furы‘ min al-Kвfо” (“Гілки [релігії] за al-Kвfо”) та “Rawрatu -l-Kafо” (“Сад al-Kвfо”).

Виділені наступні характерні для цієї збірки ахбарів особливості:

1. Ал-Куліні розташував перекази згідно зі ступенем їх автентичності. На початку кожного підрозділу він наводить найбільш достовірні традиції. Так звані “слабкі” знайшли місце в кінці кожного з підрозділів.

2. Дотримуючись методу ранніх авторів у записуванні імен передавачів ал-Куліні, дає повний їх ланцюжок (існад) до самого імама. Він не вказує на ланцюжок передавачів у випадку, коли хадис було повідомлено від людини, яка почула його відразу від імама, чи з існадом, що вже згадувався у зв’язку з іншою традицією.

3. Ал-Куліні намагався бути максимально неупередженим. Автор не подає також жодних коментарів на свій трактат. Його твір є зразком ранніх збірок хадисів, в яких автори наводили тільки перекази без їх тлумачення.

4. Під час написання “аl-Kafо” автор застосував особливий підхід до ахбарів, який відрізняється системністю й раціональністю класифікації. У кожному з підрозділів він вказує тільки традиції, що належать безпосередньо до відповідної теми і назви. Твір ал-Куліні вважається першою вичерпною колекцією імамітських ахбарів, яку було систематизовано за згаданим принципом. Отже, системність способу викладу матеріалу в “аl-Kafо” є характерною ознакою твору.

У другому підрозділі ? “Композиція розділу “Kitвbu -l-?u?рa” (“Книга богословських доказів”)” ? повідомляються загальні характеристики та подається опис структури розділу “Kitвbu -l-?u?рa”. Переважна більшість переказів цитуються за п’ятим та шостим імамами: Мухаммадом ал-Бакиром і Джа‘фаром ас-Садиком. Дисертантка наводить перелік тих передавачів, яких автор навмисно пропускав, указуючи весь ланцюжок. Це люди, які ще жили на час написання збірки. Ал-Куліні їх не називає аби відвести від них загрозу арешту, якщо його праця потрапить до рук представників влади. Дослідження структури розділу демонструє високий ступінь системності та логічності викладу, характерний для ал-Куліні, та дуже рідкісний для більшості творів мусульманських авторів.

У третьому підрозділі наводяться висновки.

Третій розділ - “Концепція релігійної влади в ранньому шиїзмі за матеріалами твору ал-Куліні “аl-Kafо fо ‘ilmi –d-dоn” (“Компендіум із богословської науки”) - складається із сьоми підрозділів.

У першому підрозділі ? “Концепція імамату - один із стовпів віри шиїтської догматики” ? розглядаються п’ять основних принципів релігії (усул уд-дін) поміркованих шиїтів: єдинобожжя (таухид), пророцтво (нубувва), воскресіння (ма‘ад), справедливість (‘адл), імамат (імама). Перші чотири догмати є спільними для сунітів та шиїтів. Якщо п’ятий принцип імамату суніти не визнають ключовим в основах релігії, то на його основі базується вся система шиїтського богослов’я. Закладення цього елементу в системі теології дванадцятників відбулося на ранньому етапі розвитку релігійних ідей.

У другому підрозділі ? “Теорія Божественного світла в шиїзмі” - йдеться про одне з ключових учень, яке входить до складу теорії імамату. Оскільки алідам необхідно було обґрунтувати свої претензії на верховну владу, вони зверталися до традицій, що існували раніше у суспільстві. Однією з них було сходження Божественного світла на рід ‘Алі як символ Божественного установлення. Вважається, що Божественний дух, або світло (ар. нур), перейшло від роду Адама у рід ‘Абд ал-Мутталаба, діда Пророка. На підставі подібного дивовижного вселення світла ‘Алі є єдиним наступником Мухаммада. Цей ланцюжок закінчується на “прихованому” імамі, який з’явиться як Магді. Сходження на рід ‘Алі Божественної благодаті визначає право на успадкування духовної та світської влади. На концепції вселення Божественного світла базується ідея “божественної” природи верховної влади. У хадисах, наведених ал-Куліні, дуже часто використовується світлова символіка, що свідчить про прадавнє походження цього елементу імамітської догматики.

У третьому підрозділі ? “Імамат і пророцтво” - розглядається духовна спадкоємність між попередніми пророками та імамами. Усі мусульмани погоджуються, що Мухаммад завершив цикл пророцтва та повідомив людству останні релігійні закони. Пророк проголосив свою місію “печаткою пророцтв” (хатиму н-нубувва), а себе відповідно ? “печаткою пророків” (хатиму л-анбійя). Мухаммад став останнім із тих, хто, подібно до нього, приніс новий Божественний закон. Всі пророки та посланці складають пророцький цикл (даірату н-нубувва). Після Мухаммада пророків більше не буде. Для сунітів релігійна історія закінчилася. Для дванадцятників кінцева точка пророцького циклу збігається з початковою точкою нового “циклу валая”, що буде тривати до появи прихованого імама (термін “валая” означає “дружба”, цикл духовного початку; деякі ісламознавці перекладають “валая” як “святість”). На основі концепції еманації Божественного світла для дванадцятників спадкоємність пророків знаходить своє продовження в спадкоємності імамів. Вважається, що валая – езотеричний початок пророцтва (батину н-нубувва) та його складова частина. На погляд шиїтів, знання, яке дає Коран, неможливо здобути за допомогою філософських і теологічних методів. Потрібний духовний нащадок, котрий знає тлумачення як зовнішнього (загир) так і прихованого знання (батин). Такою людиною може бути тільки імам. Відмінність пророцтва від імамату полягає в тому, що імам не є носієм нової релігії. До його обов’язку входить зберігання Божественного послання й контроль за його дотриманням. Для шиїтів дванадцятий імам являє собою “печать валая” (хатиму л-валая). Цикл валая є передумовою не для нового Божественного закону, а для появи ал-Каіма (месії), який відкриє прихований сенс усіх минулих послань.

У цьому пункті дисертантка розглядає проблему стосунків між суфізмом та шиїзмом і робить спостереження щодо динаміки їх еволюції. У суфійській теософії та профетології поєднуються всі теми шиїтської концепції релігійної влади. Однак сама теорія імамату повністю знищена разом з усім тим, що могло дратувати сунітські почуття. Значення людини як полюса (кутб), співвідношення пророцтва (нубувва) та святості (валая), не може приховати своє шиїтське коріння з повним знищенням самих шиїтських джерел. Суфізм запозичив деякі шиїтські ідеї, пристосував їх для своїх релігійних реалій та розробив власну термінологію, назвавши ці поняття по-своєму.

У четвертому підрозділі ? “Шиїтська доктрина знання” - подається опис теорії знання в догматиці дванадцятників. Мухаммад, у якого був безпосередній контакт із божеством, володів пророцькими знаннями, яке перейшло до нього у спадщину від попередніх пророків. Шиїти вважають, що його наступником було призначено ‘Алі. Як один із доказів в аргументації шиїтів його права на владу наводиться факт успадкування ним Божественного знання. Важливим є визначення різниці способів, якими знання-натхнення приходило до імамів, пророків і посланників. Відповідно до доктрини дванадцятників, пророк (набі) одержує натхнення від янгола, якого бачить уві сні. Посланник (расул) отримує знання через натхнення (вахй) від янгола, який приходить і говорить з ним. Імам є одержувачем Божественного навіювання (ілгам), але не вахй. Ілгам приходить до імама уві сні, і тому слова янгола відчуваються, як “карбування в серцях” (ан-нахт фі л-кулуб) або нашіптування. Крім того, що імами вважаються одержувачами Божественного навіювання ілгам (мулгамун), ранні шиїтські автори називають їх мухаддасами (“той, із ким розмовляють янголи”). З метою підкреслити зв’язок імамів з вищими силами наводяться перекази, що підтверджують факт спілкування імамів із джинами. Найбільш сприятливим періодом для отримання знання вважається Ніч могутності (лайлат ал-кадар), найсвятіша ніч рамадану. Крім знання пророків, імами нібито передають у спадщину один одному і речі, які виступають певними символами одержання особливих та ексклюзивних знань. Серед таких речей, зокрема, скрижалі Мойсея і його патериця, що описується у переказах, зібраних ал-Куліні.

Імами також володіють здатністю пояснювати те, що написано у священних книгах. Святим Письмом мусульман є Коран. Імами стверджують, що тільки їм відомий “справжній” Коран. У різний час ставлення шиїтських юристів до тексту османської редакції Корану було неоднозначним. Дванадцятники вважають, що, оскільки текст канонізувався сунітами, його було сфальсифіковано на їхню користь. Це є одним із найсерйозніших звинувачень шиїтів на адресу сподвижників Пророка. Редагуючи Коран, вони нібито виключили з тексту абзаци й слова, де чітко говорилося про право ‘Алі на владу. Крім обвинувачень у фальсифікаціях, частина імамітів знайшла інший шлях подолання цієї проблемної ситуації. За допомогою та’віл (алегоричного тлумачення) вони інтерпретують коранічні аяти загального змісту як такі, що стосуються ‘Алі або сім’ї Пророка. У тексті розділу “Kitвbu –l-?u?рa” достатньо подібних прикладів; вони є зразком найдавніших шиїтських тлумачень Корану.

Дискусія в середовищі шиїтських юристів про істинність османського тексту і ступінь його фальсифікації датується раннім періодом формування їхньої політико-догматичної системи. Вона, зокрема, підтверджує те, що багато хто з шиїтів не визнавав достовірним османський текст. Проте на час написання “аl-Kafо” османська редакція Корану була визнана канонічною всіма імамітськими юристами. У тих традиціях, де ал-Куліні говорить про “справжній” Коран, він має на увазі тільки варіанти читань, а також зміну послідовності деяких сур та аятів. На початку X ст. в шиїтському середовищі поширилися більш помірковані погляди. Як видно з тексту розділу “Kitвbu -l-?u?рa”, на час складання ал-Куліні його компендіуму звинувачення у підробці тексту Корану вже відійшли на другий план. Натомість акцент змістився на більш помірковані твердження, що ‘Алі володів копією Корану з правильним розташуванням сур. Після ал-Куліні тенденція збереглася. Уже ал-Муфід (пом. 1022 р.) констатував загальноприйняту думку, що текст Святого Письма був настільки добре відомим за часів Пророка, що ніхто не зміг би навіть незначним чином змінити його.

Кристалізацію теорії про володіння особливим знанням можна віднести до початку імамату Джа‘фара ас-Садика (113/ 731732 р.). Після низки невдач прихильники шиїтів усвідомили неможливість захоплення світської влади. У їхній політичній теорії відбулося зміщення акцентів. Шиїти визнали релігійний авторитет імамів, тож не висували вимог щодо одержання політичної влади. Імамам приписували володіння особливими знаннями і вимагали підпорядкування їм. Це обумовлювалося моральним правом на владу, успадкуваним від ‘Алі.

Слід підкреслити, що текст розділу “Kitвb al-?u?рa”, присвячений теорії про “істинне” знання, яким нібито володіють імами, у ал-Куліні є найбільшим. Це вказує на те, що під час упорядкування “аl-Kafо fо ‘ilmi –d-dоn” щодо даного елементу концепції імамату велися активні дискусії і той період став визначальним для становлення цієї частини шиїтської доктрини.

У п’ятому підрозділі ? “Умови передачі імамату” - розглядається механізм передавання релігійної влади. Імамат може передаватися тільки самим Богом за призначенням (насс), Пророком або ж попереднім імамом. Помірковані шиїти вважають абсолютно неправильним обирати імама згідно з волевиявленням людей. Імама має призначати той, хто знає, що він безгрішний, тобто їх призначає виключно Аллах ? одного за одним, відповідно до духовного заповіту (васийя), відкритого Пророкові. Шляхом васийя імам передає свою волю, яка буде виконана після його смерті. У розділі “Kitвbu –l-?u?рa” міститься опис цього документа.

На підставі досліджуваного джерела дисертантка робить висновки щодо причин появи в шиїтській догматиці певних її елементів як наслідок суперечок між різними шиїтськими спільнотами. У період правління Омейядів відбувалася активна полеміка між дванадцятниками та кайсанітами (групою шиїтів, яка визнавала імамат сина ‘Алі від ханіфітської дружини Мухаммада б. ал-Ханафійі), а також між хасанідами (від імені сина ‘Алі - Хасана) і хусайнідами (від імені сина ‘Алі - Хусайна), які у подальшому стали називатися імамітами. Унаслідок конфронтації різноманітних шиїтських сект в омейядський період дванадцятники закріплюють спадковий принцип передачі імамату від батька до сина, харизма яких обмежується тільки гілкою хусайнідів. У тексті “Kitвb al-?u?рa” міститься значний блок ахбарів, у яких дванадцятники намагаються відмежуватися від своїх радикальних прихильників (гулат). Ал-Куліні уникав наводити хадиси про надприродні здібності імамів. Ахбари, наведені ним, вписуються в загальну лінію прагнення відокремитися від екстремістських тенденцій, які були присутні в деяких поширених на той час збірках шиїтських переказів.

Помірковані шиїти вважають, що імам як доказ існування Аллаха є одержувачем виняткових властивостей. Ці якості переходять до нього від попереднього імама поряд з іншою спадщиною після отримання духовного заповіту. Він повинен бути безгрішним, тому що є охоронцем віри та її тлумачем. Він перевершує інших мусульман у щедрості, шляхетності, чеснотах, справедливості, розумі, мудрості. До обов’язків імама входить, зокрема, турбота про сиріт, повернення боргів померлих. Значна кількість переказів порушує питання щодо обов’язку імама перед общиною і навпаки. Це пояснюється тим, що “аl-Kafо” є одним із ранніх творів імамітів, багато з наведених ним хадисів були написані ще за життя імамів.

У шостому підрозділі ? “Ранні перекази про приховання останнього імама та шиїтська теорія спасіння” ? подано найдавніші ахбари про зникнення дванадцятого шиїтського імама. Очевидно, передостанній одинадцятий імам ал-‘Аскарі не залишив після себе нащадків. Шиїти вірять, що в нього був син, але, виходячи з необхідності безпеки, ал-‘Аскарі тримав це в таємниці. Вважається, що останній імам перейшов у стан “невидимого” існування згідно з волею Бога і повернеться перед кінцем світу. Вчення про прихованого імама вперше зародилося серед кайсанітів, одного із шиїтських напрямів. Вони не вірили у смерть сина ‘Алі - Мухаммада б. ал-Ханафійї та стверджували, що він зник та повернеться як Магді (месія), щоб установити на землі справедливість. Учення про приховане існування імама та його повернення сприйняли й інші шиїтські секти, в тому числі дванадцятники.

На початку своєї історії шиїтський напрям ісламу відразу набув характеру опозиції. Реальних передумов для того, щоб його прихильники прийшли до влади, не було. Постійні переслідування з боку Омейядів, а потім й Аббасидів зумовили майбутню орієнтацію течії. Шиїзм став утіленням соціального, політичного й економічного протесту, який виражався в релігійних виступах. Почуття невдоволення, що його постійно приборкували, компенсувалося, з іншого боку, надією на краще майбутнє. Внаслідок цього в системі державно-правової та релігійної ідеології значне місце зайняли ідеї порятунку й ролі дванадцятого імама як месії. Шиїти вірять, що дванадцятий імам Мухаммад б. ал-Хасан ал-‘Аскарі приховався й буде продовжувати жити в такому стані стільки, скільки Аллах буде вважати за потрібне. Потім він накаже дванадцятому імамові з’явитися знову, щоб повести за собою віруючих “правильним” шляхом і відновити справедливість та рівність. Тоді в громаді настане ідеальний порядок, а її правителем стане нащадок із сім’ї Пророка. У його особі втілиться мрія про об’єднану духовну й політичну владу, як це було за часів правління Мухаммада. Період приховання (гайба) поділяється імамітськими теологами на “малий” (сугра) та “великий” (кубра). За життя ал-Куліні приховання імама ще не було достатньо обґрунтованим, тому й відповідна термінологія ще не набула стандартизації. Цим пояснюється, зокрема, вживання ал-Куліні слів “касир” (“короткий)” та “тавил” (“довгий”). Вважається, що дванадцятий імам Мухаммад ал-Магді зник у Самаррі в 26/ 873-874 р. З цього моменту почався період “малого” приховання (ал-гайба ас-сагира), впродовж якого зв’язок з імамом здійснювався через чотирьох посланців-емісарів (сафір), які нібито призначалися прихованим імамом. Такими стали: ‘Усман б. Са‘д ал-‘Амрі ( пом. 260/ 874-75 р.), Мухаммад б. ‘Усман ал-‘Амрі (пом. 304/ 916-17 р.), ал-Хусайн б. Рух ан-Наубахті (пом. 326/ 937-38 р.), ‘Алі б. Мухаммад ас-Самарраі (пом. 329/ 940-41 р.).

Першого з них призначив своєю довіреною особою одинадцятий імам ал-‘Аскарі орієнтовно в 256/ 869?870 р. Започаткування “інституту” емісарів стало наслідком неможливості для імама зустрічатися із своїми послідовниками. Ал-‘Аскарі уникав приймати відвідувачів після смерті свого батька у 868 р. Ставши імамом у двадцять два роки, ал-‘Аскарі жив в ізоляції та під такийя (навмисне приховування своєї віри). Період, що розпочався після смерті ас-Самарраі, став критичним для віри в прихованого імама. У творі “аl-Kafо fо ‘ilmi –d-dоn” зафіксовано раннє уявлення про те, що дванадцятого імама буде вбито.

У шостому підрозділі дисертації описується теорія порятунку в шиїзмі та наводяться перекази збірки ал-Куліні, які стосуються цього елементу догматики. Доктрина про повернення месії (радж‘а) є складовою частиною апокаліптичного бачення імамітів. У день Страшного суду імамам і Пророкові відведена особлива роль. Вони будуть посередниками між громадою й Аллахом. Завдяки їх втручанню навіть грішники зможуть потрапити до Раю. Факт належності до общини імамітів гарантуватиме спасіння. “Аl-Kafо” рясніє ахбарами, що розповідають про покарання