НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М. КОРЕЦЬКОГО

ХАРЧЕНКО Георгій Георгійович

УДК 347.47:340.5(043.3)

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ТРАСТОВИХ КОМПАНІЙ ТА ДОВІРЧИХ ТОВАРИСТВ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ

Спеціальність 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес;

сімейне право; міжнародне приватне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Одеському національному університеті ім. І.І. Мечникова Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник –

кандидат юридичних наук, доцент

ТРУБА Вячеслав Іванович,

Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова,

завідувач кафедри цивільно-правових дисциплін.

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор

СПАСИБО-ФАТЄЄВА Інна Валентинівна,

Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого,

професор кафедри цивільного права;

кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник

ВЕНЕЦЬКА Марина Віталіївна,

Інститут держави і права ім. В.М. Корецького

НАН України, старший науковий співробітник.

Провідна установа -

Київський національний університет ім. Тараса Шевченка

Міністерства освіти і науки України,

кафедра цивільного права, м. Київ.

Захист відбудеться 14.07.2004 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.02 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук при Інституті держави і права ім. В.М. Корецького Національної академії наук України за адресою: 01001, м. Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01001, м. Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий 11.06.2004 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради І.М. Кучеренко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Відхід від принципів жорсткого планування розвитку народного господарства і переведення його на ринкові механізми регулювання економічних процесів, заохочення приватного підприємництва ставлять перед державою, законодавчими органами і всіма юристами серйозні завдання щодо детального правового регулювання майнових відносин у цілому і відносин власності зокрема. Для законотворчої і правозастосовчої практики як ніколи стало актуальним питання пошуку нових, більш ефективних форм управління. Внаслідок чого в законодавстві та теорії права стали з'являтися нові властиві ринковому господарству правові категорії й інститути. Серед них особливе місце займають інститути довірчої власності та управління майном, сфера застосування яких в усьому світі має пряме відношення до діяльності трастових компаній та довірчих товариств на ринку довірчих послуг.

Досвід зарубіжних країн сьогодні показує, що в міру стабілізації та розвитку економіки України, підвищення добробуту її громадян, інтерес до діяльності та послуг, що надають своїм клієнтам довірчі товариства та трастові компанії, без сумніву буде зростатиме. Проте, законодавство України, яке визначає правове становище довірчих товариств і регулює їх довірчу діяльність, знаходиться в Україні ще на початковій стадії розвитку і має суттєві недоліки, а відтак виникає необхідність вивчення та порівняння досвіду правового регулювання діяльності трастових компаній в зарубіжних країнах та довірчих товариств в Україні, проведення наукового аналізу теоретичної та нормативної баз, на основі яких здійснюється у світі діяльність цих суб’єктів цивільного права.

Актуальність досліджуваної теми визначається також і взятим Україною курсом на інтеграцію у світовий економічний та правовий простір, вступом нашої країни до Ради Європи, і взятими в зв'язку з цим зобов'язаннями привести чинне законодавство, у тому числі й цивільне, у відповідність зі світовими стандартами.

Сьогодні процес глобалізації світової економіки обумовлює гармонізацію, конвергенцію й уніфікацію правових систем окремих країн світу, особливо в сфері приватного права, а тому чим більш ретельно ми будемо підходити до вивчення, порівняння й аналізу законодавств окремих країн, тим менш імовірним буде повторення помилок, яких нам вдалося б уникнути при більш серйозному вивченні тих питань, які стоять сьогодні на порядку денному перед законодавцем.

Науково-теоретичною основою дисертаційного дослідження стали праці відомих вчених, які займалися вивченням окремих концептуальних аспектів розглянутої проблематики. Серед авторів, роботи яких були проаналізовані в процесі дослідження, слід назвати таких, зокрема, вітчизняних та іноземних вчених як: О.О. Богатих, М.В. Венецька, Д.М. Генкін, О.Д. Голубович, Р. Давид, Е. Дженкс, О.В. Дзера, А.С. Довгерт, В.А. Дозорцев, Л.Г. Єфімова, Є.Ф. Жуков, О.С. Іоффе, І.С. Канзафарова, В.М. Катрич, О.Р. Кібенко, М.І. Кулагін, І.М. Кучеренко, Р.А. Майданик, В.Г. Марчинський, Р.Л. Наришкіна, В. Перло, О.А. Підопригора, С.О. Сліпченко, М.М. Слюсаревський, І.В. Спасибо-Фатєєва, Д.І. Степанов, Є.О. Суханов, Є.О. Харитонов, Дж. Чарльзворт, Я.М. Шевченко та інші.

Проблема вдосконалювання правового регулювання діяльності довірчих товариств в Україні останнім часом стала однією з основних на шляху розвитку в нашій країні довірчої діяльності. Залишається актуальним і питання щодо правових форм, які опосередковують здійснення довірчих операцій. Рішення цих та інших питань дозволило б Україні не тільки вдосконалити існуючі сьогодні правові механізми управління власністю, але й створити в країні сприятливий для іноземного та вітчизняного інвестора інвестиційний клімат.

Цим і обумовлений вибір теми дисертаційної роботи та основні напрямки наукових пошуків.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження безпосередньо пов’язана з комплексною програмою Одеського національного університету імені І.І. Мечникова “Правове забезпечення підприємницької діяльності в Україні” (державний реєстраційний номер 0101U008293).

Мета і завдання дослідження. Метою цього дослідження є комплексний аналіз особливостей правового регулювання діяльності трастових компаній в окремих країнах світу та довірчих товариств в Україні, а також напрацювання окремих теоретичних і практичних рекомендацій щодо вдосконалення українського законодавства в цій сфері.

Відповідно до поставленої мети вирішувалися такі завдання:

- визначити поняття і правову природу інституту довірчої власності (трасту) та ті особливості, якими він характеризується;

- провести аналіз і дати характеристику основних принципів, на базі яких у світі здійснюється довірча діяльність і виникають взаємини між трастовими компаніями та їх клієнтами;

- порівняти чинне в різних країнах світу законодавство щодо регулювання довірчої діяльності та діяльності трастових компаній;

- провести аналіз законодавства України щодо довірчих товариств і розробити конкретні пропозиції щодо вдосконалення нормативно-правової бази в цій сфері;

- з’ясувати основні причини недостатньої ефективності й привабливості діяльності довірчих товариств на українському ринку.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають в процесі створення та діяльності трастових компаній і довірчих товариств на ринку довірчих послуг.

Предмет дослідження – сукупність правових норм, що визначають правове становище трастових компаній в зарубіжних країнах та довірчих товариств в Україні, їх місце в системі юридичних осіб і регулюють надання довірчих послуг зазначеними суб’єктами.

Методи дослідження. При проведенні порівняльно-правового аналізу чинного в окремих країнах світу законодавства щодо правового регулювання діяльності довірчих товариств і трастових компаній були використані такі загальнонаукові та спеціальні наукові методи: діалектичний метод, історичний метод, порівняльно-правовий, формально-логічний і системно-функціональний методи.

За допомогою діалектичного методу було досліджено формування та розвиток ідеї довірчих правовідносин і відповідних норм у цивільному праві України й окремих зарубіжних країн, а також проаналізовано хід становлення і розвитку самого законодавства, що регулює діяльність довірчих товариств та трастових компаній на ринку довірчих послуг у різних країнах світу. Історичний метод дозволив дослідити еволюцію розвитку відносин довірчої власності та довірчого управління, причини появи і розвитку трастової справи, а також відобразити закономірно існуючий зв'язок між інститутом довірчої власності і трастовими компаніями як такими. Порівняльно-правовий метод було використано для виявлення особливостей і спільних рис, що існують у правовому регулюванні діяльності трастових компаній на ринках окремих країн світу та довірчих товариств в Україні. Формально-логічний метод дозволив проаналізувати зміст чинного в окремих країнах світу законодавства, яке регулює відносини щодо функціонування довірчих товариств та трастових компаній на ринку, а також зробити конкретні пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства України в цій сфері. За допомогою системно-функціонального методу було досліджено роль і значення трастових компаній та довірчих товариств серед інших суб’єктів цивільного права у становленні трастової справи, а також у процесі здійснення самих довірчих операцій на користь їх клієнтів.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є першим комплексним монографічним дослідженням, в якому проведено порівняльно-правовий аналіз законодавств України й окремих зарубіжних країн щодо правового регулювання діяльності довірчих товариств та трастових компаній, а також визначені особливості правового становища трастових компаній в окремих країнах світу та довірчих товариств в Україні.

Новизна дисертаційного дослідження конкретизується, зокрема, в науково-теоретичних положеннях, висновках та пропозиціях, найважливішими з яких є наступні:

- обґрунтовано висновок про те, що у відносинах довірчої власності в англосаксонській системі права відсутній дуалізм титулу власника майна (тобто коли довірчий власник розглядається як повноправний власник за загальним правом, а вигодонабувач як власник за правом справедливості), а існування права власності за загальним правом і права власності за правом справедливості на ті ж самі активи в трастових правовідносинах сьогодні можна розглядати тільки як неправильне тлумачення, засноване лише на застосуванні неадекватних критеріїв оцінки і некоректної екстраполяції цивільно-правових термінів на чужорідні правовідносини;

- з урахуванням існуючого досвіду діяльності трастових компаній в різних країнах світу вперше сформульовано наступне визначення довірчих операцій трастових компаній, а саме:

довірчі операції трастової компанії – комплекс дій (юридичних та (чи) фактичних), пов’язаних з наданням агентських та інших послуг за дорученням клієнта компанії та управлінням майном установника трасту чи довірчого управління, що здійснюється на користь та в інтересах вигодонабувача (ів) з метою отримання останнім певного позитивного ефекту чи задля досягнення визначеної установником трасту (довірчого управління) спеціальної цілі;

- на підставі вивчення досвіду країн неанглосаксонської системи права щодо існування в рамках однієї правової системи й інституту трасту, й інституту довірчого управління майном, обґрунтовано висновок, що спільне використання в правовій системі України й інституту довірчої власності, й інституту управління майном, зовсім не суперечить одне одному, а, навпаки, збагачує правові механізми управління активами фізичних і юридичних осіб, розширює підприємницьку практику;

- набула подальшого аргументування доцільність введення в систему цивільного права України інституту агентування, що значно розширить можливості довірчих товариств при здійсненні ними довірчих операцій, оскільки надасть можливість здійснювати не тільки юридичні, а й фактичні дії не лише на користь суб’єктів господарювання, що передбачено, зокрема, нормами нового Господарського кодексу України, а й інших суб’єктів цивільного права;

- обґрунтовано і напрацьовано конкретні рекомендації щодо вдосконалення законодавства України, яке регулює діяльність довірчих товариств і здійснення ними довірчих операцій. Зокрема запропоновано:

·

·

·

·

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані в таких сферах:

- у науково-дослідній сфері – матеріали дослідження можуть бути використані для подальших наукових досліджень правової природи довірчих правовідносин, а також діяльності трастових компаній та довірчих товариств на ринку довірчих послуг;

- у правотворчій сфері – покладені в основу дисертації висновки можуть бути використані для вдосконалення чинного законодавства України, що регулює діяльність довірчих товариств на ринку і здійснення ними довірчих операцій;

- у навчальному процесі – результати дослідження можуть бути використані при викладанні курсів “Корпоративне право”, “Цивільне і торгівельне право зарубіжних країн”, “Римське приватне право” і “Цивільне право”.

Апробація результатів дисертації. Матеріали дослідження обговорювалися на кафедрі цивільно-правових дисциплін економіко-правового факультету Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова.

Одержані в результаті дослідження висновки оприлюднювалися на: науково-практичній конференції “Становлення і розвиток правової системи України” (Київ, 21 березня 2002 р.), міжвузівській курсантській (студентській) науковій конференції “Проблеми цивільного права та цивільного процесу на сучасному етапі розвитку законодавства” (Донецьк, 5 квітня 2002 р.), II всеукраїнській науково-практичній конференції студентів, аспірантів та молодих вчених “Крок у майбутнє” (Київ, 22-24 травня 2002 р.), всеукраїнській науково-практичній конференції “Проблеми підготовки фахівців на новому етапі розбудови української держави” (Херсон, 14-15 листопада 2002 р.), міжнародно-практичній конференції “Трансформація ринкових відносин в Україні: організаційно-правові та економічні проблеми” (Одеса, 15 травня 2003 р.).

Публікації. Основні положення і результати дослідження містяться в десятьох наукових публікаціях, з яких п'ять статей опубліковано у фахових виданнях і п’ять тез доповідей на науково-практичних конференціях.

Структура дисертації. Відповідно до мети дослідження та поставлених завдань, дисертація складається із вступу, трьох розділів, що включають сім підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 193 сторінок. Список використаних джерел складається з 158 найменувань і займає 12 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі автором обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначаються об’єкт і предмет, мета та основні завдання дослідження, характеризуються методологічна та науково-теоретична основи роботи, її наукова новизна, практичне значення одержаних результатів дослідження, їх апробація тощо.

Розділ 1 “Загальноправова характеристика інституту трасту (довірчої власності)” складається з двох підрозділів, де визначено поняття і правову природу інституту довірчої власності, а також проаналізовано історію становлення та розвитку в світі інституту трасту та трастової справи.

У підрозділі 1.1. “Поняття та правова природа інституту трасту” дисертантом визначаються основні підходи до розуміння правової категорії “траст” і самої правової природи довірчих відносин. З погляду автора, дослідження правової природи інституту довірчої власності має першорядне значення для висвітлення обраної теми дисертаційної роботи, оскільки саме з цим англосаксонським інститутом історія трастової справи безпосередньо пов'язує виникнення трастових компаній і саме траст покладено в основу їхньої діяльності на фінансових і фондових ринках більшості країн світу, що, врешті-решт, багато в чому і зумовлює специфіку правового регулювання діяльності цих компаній в окремих зарубіжних країнах.

Дисертантом обґрунтовано висновок про те, що різне розуміння й різна інтерпретація в правознавчих колах інституту довірчої власності криється виключно в площині розбіжностей самих конкуруючих між собою двох правових систем – англосаксонської і континентальної, кожна з яких визначає змістовну сторону інституту трасту, виходячи зі своїх основних положень, принципів побудови відносин власності. Справа в тому, що континентальному праву, на відміну від англосаксонського, невідома концепція “розщепленого” права власності, тут зміст права власності розкривається тільки через такі правомочності власника як володіння, користування і розпорядження, якими він володіє абсолютно і здійснює на свій власний розсуд.

Автор звертає увагу на те, що інститут “довірчої власності” (“трасту”) нетотожний інституту “довірчого управління” і тим більше інституту представництва. Довірче управління є лише способом здійснення власником належних йому правомочностей, у тому числі права розпорядження, але зовсім не встановленням нового права власності на дане майно, як це має місце у відносинах довірчої власності. І якщо інститут довірчої власності охоплюється структурою речового права, то інститут довірчого управління – зобов'язального.

Під трастом (довірчою власністю), на думку дисертанта, треба розуміти фідуціарні правовідносини, в силу яких одна особа (установник трасту) передає належне їй на праві власності певне майно у власність іншій особі (довірчому власнику) з метою управління ним від імені довірчого власника вже як повноправного власника цього майна на користь третьої особи (осіб) – вигодонабувача (ів) або задля досягнення визначеної установником трасту спеціальної цілі. У процесі дослідження також було встановлено, що для визнання будь-яких відносин довірчою власністю (трастом чи передбачуваним трастом) необхідно і достатньо мати такі кваліфікуючі ознаки у їхній сукупності: наявність суб'єкта (установник, довірчий власник, вигодонабувач), причому кількість суб'єктів може коливатися від одного до кількох осіб; наявність майна, яке передається довірчому власнику; перехід титулу власника на майно трасту від установника трасту до довірчого власника і, зрештою, розщеплення правомочностей власника майна, переданого в траст, між усіма учасниками трастових правовідносин. При цьому довірчий власник повинен управляти переданим майном від свого власного імені на користь вигодонабувача (ів) – особи (осіб), в інтересах якої траст і був заснований, або для досягнення визначеної установником трасту спеціальної мети.

У роботі дисертантом обґрунтовано, що норми законодавства, яке регулює довірчу діяльність, у різних країнах подекуди можуть сильно відрізнятися. Тому при заснуванні довірчої власності необхідно враховувати не тільки законодавство країни, де засновується траст, але й законодавства тих країн, де фактично буде знаходитися майно трасту, а також мешкати установник чи довірчий власник трасту. Так, скажімо, у Панамі будь-який траст, створений на її території, буде розглядатися владою цієї держави як безвідкличний, якщо, звичайно, інше прямо не буде випливати зі змісту документа, на основі якого виникли відносини довірчої власності.

Узагальнюючи, автор робить висновок, що довірчі відносини в різних країнах світу опосередковуються через різні інститути приватного права, які притаманні їх правовим системам. У країнах англосаксонської системи права це, переважно, інститут довірчої власності (трасту), у країнах континентальної системи права – інститут представництва чи довірчого управління.

Підрозділ 1.2. “Історія становлення та розвитку інституту трасту і трастової справи” присвячений дослідженню джерел та причин виникнення інституту довірчої власності і як наслідок - появи та розвитку самої трастової справи.

Автором встановлено, що, хоча, відповідно до переважної більшості правових джерел, батьківщиною трастів традиційно прийнято вважати Англію XII-XIII століть, у той же час відомі нам на сьогоднішній день історичні свідчення дозволяють стверджувати про наявність схожих в основних рисах із трастами відносин по управлінню майном ще задовго до нашої ери – у Давньому Єгипті, Греції, Римі. Однак, на думку дисертанта, на цій підставі не можна вважати обґрунтованими висновки окремих правознавців про те, що інститут довірчої власності, яким він прийшов до нас із права Англії, міг мати трохи інші корені, ніж вважалося дотепер, оскільки, хоча в праві окремих давніх держав і зустрічалися схожі певною мірою з інститутом довірчої власності конструкції, разом з тим їхнє право не мало або ж мало, але несуттєвий вплив на розвиток самого англосаксонського права і, як наслідок, інституту трасту.

Проте, виникнення і розвиток на початку XIX століття трастової справи, такої як ми розуміємо її сьогодні, відбулося не в Англії, а в США. Саме тут уперше зароджується ідея використання інституту довірчої власності в корпоративному управлінні і саме тут з'являються перші трастові компанії.

Перша спеціалізована трастова компанія була зареєстрована в 1853 р. У цей період відбувається бурхливий розвиток трастових компаній і їх зосередження в найбільших фінансових та промислових центрах країни. Однак законодавчого регулювання їхньої діяльності ще не було. Довірча діяльність здійснювалася на базі загальних норм права, що регулювали питання власності та цивільно-правових відносин. Поступово до кінця XIX - початку XX століть процес створення трастового законодавства активізувався, що дозволило, зрештою, значно зміцнити права власників майна, переданого в траст, і сприяло розширенню самої мережі довірчих послуг.

При дослідженні автором було встановлено, що в процесі розвитку самого інституту довірчої власності та трастової справи, поступово цей інститут був сприйнятий в тому чи іншому вигляді і деякими країнами неанглосаксонського права. Ця подія мала далеко невипадковий характер, а була цілком закономірним наслідком посилення наприкінці XIX – початку ХХ століть впливу англосаксонського права у світі.

Виходячи з наведеного, дисертант робить висновок, що сьогодні на специфіку правового регулювання діяльності трастових компаній та довірчих товариств в окремо взятих країнах свій сукупний вплив здійснює безліч факторів – починаючи від особливостей історичного розвитку всієї правової системи країни, і особливо відносин власності, та закінчуючи самим рівнем економічного розвитку держави.

Розділ 2 “Порівняльна характеристика діяльності трастових компаній” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Правові аспекти діяльності трастових компаній в окремих країнах світу” проведено порівняльно-правовий аналіз зарубіжного законодавства, яке регулює діяльність трастових компаній на ринку довірчих послуг, а також виявлено спільні та відмінні підходи законодавців окремих країн у правовому регулюванні діяльності цих компаній в окремо взятих зарубіжних країнах.

Дисертант обґрунтовує висновок про те, що сьогодні проведений порівняльно-правовий аналіз трастового і корпоративного законодавств зарубіжних країн дозволяє говорити про концептуальну схожість багатьох правових положень законодавств країн світу, які регламентують діяльність трастових компаній. Особливо це стосується країн англосаксонського права, де багато держав розвивали своє корпоративне і трастове законодавство відповідно до аналогічного законодавства Великобританії або ж відчували з його боку сильний вплив. До них, зокрема, можна віднести Кіпр, Британські Віргінські острови, Австралію тощо.

За загальним правилом трастова компанія може бути заснована у будь-якій організаційно-правовій формі, головне, щоб вона відповідала всім вимогам, які чинне законодавство окремих зарубіжних країн вимагає від тих юридичних осіб, що прагнуть здійснювати на ринку довірчу діяльність (ліцензування діяльності трастових компаній, наявність обумовленого законодавством розміру статутного фонду таких компаній тощо). Проведений порівняльно-правовий аналіз цього законодавства дозволив автору роботи зробити висновок, що у деяких державах законодавство може передбачати наявність таких заходів щодо захисту інтересів клієнтів трастових компаній як: ліцензування діяльності трастових компаній на ринку; обмеження кола клієнтів, яким трастова компанія може надавати довірчі послуги, у разі якщо розмір її статутного фонду не відповідає певним вимогам; надання права трастовим компаніям як довірчим власникам не розголошувати на вимогу державних органів чи приватних осіб конфіденційну інформацію про своїх клієнтів, якщо це може істотно зашкодити їх матеріальному становищу чи репутації; неможливість подання до суду позову, який так чи інакше заперечує законність існування трасту, якщо з моменту заснування такої довірчої власності не пройшло визначеного законом часу тощо.

При заснуванні трастової компанії необхідно подати статут і в деяких країнах також регламент, що затверджується зборами засновників, а іноді й радою директорів. Ці документи разом із заявкою (заявою) подаються до державного органу, відповідального за реєстрацію компаній (у США – секретарю штату, у Великобританії, на Кіпрі - реєстратору компаній), найменування компанії вноситься до реєстру і видається відповідне свідоцтво. В окремих країнах у найменуванні компанії законодавчо обмежується використання слова “траст”. У Великобританії, наприклад, використання слів “довірча власність” повинне виправдовуватися тільки відповідними обставинами. В штатах Делавер і Флорида /США/, в свою чергу, в назві компанії забороняється використовувати слово “траст”, якщо воно не відповідає заявленим у статуті цілям створення компанії.

У завершенні підрозділу автор роботи, вказуючи на різноманіття, яким характеризується механізм правового регулювання діяльності трастових компаній в зарубіжних країнах, відзначає, що правове становище трастових компаній у відносинах довірчої власності в кожному конкретному випадку визначається не стільки нормами відповідного законодавства і прецедентного права, скільки положеннями документа, на базі якого засновується сама довірча власність і виникають довірчі правовідносини, одним із учасником яких і стають трастові компанії.

Підрозділ 2.2. “Особливості діяльності трастових компаній на ринку довірчих послуг” присвячений вивченню особливостей діяльності трастових компаній у процесі здійснення ними на користь своїх клієнтів довірчих операцій.

На думку дисертанта, трастовим компаніям у своїй повсякденній діяльності на ринку довірчих послуг доводиться виступати, як правило, у двох статусах: як довірчий власник або як агент принципала.

Вступу трастової компанії у відносини довірчої власності звичайно передує укладання із установником трасту відповідної трастової угоди. І якщо при заснуванні довірчої власності одностороннім розпорядженням установник трасту по суті самостійно визначає правовий статус усіх основних учасників трастових правовідносин, включаючи і довірчого власника, то під час підписання трастової угоди сторони договору – установник і довірчий власник - змушені разом домовлятися про основні умови майбутнього акта.

Автором обґрунтовано твердження про те, що обсяг повноважень, наданих трастовій компанії як довірчому власнику з боку установника трасту, знаходиться в прямій залежності від тих цілей і намірів, які установник трасту ставить перед трастовою компанією. Повноваження трастових компаній як довірчих власників можуть визначатися не тільки трастовою угодою, але й законом. На Кіпрі, наприклад, останні мають додатковий характер щодо тих повноважень, які передбачені в установчому акті. Більше того, такими повноваженнями довірчі власники наділяються лише в тому випадку, якщо в установчому акті щодо створення трасту не виражений протилежний намір.

Досліджуючи правову природу агентських правовідносин, в яких досить часто беруть участь трастові компанії, дисертант обґрунтовує, що, незважаючи на те, що принципи, на яких будуються й агентські відносини, і відносини довірчої власності, здебільшого збігаються, між тим принциповою відмінністю цих конструкцій, зокрема, є те, що при виконанні трастовою компанією відповідно до агентського договору функцій агента щодо певного майна, право власності на це майно зберігається за принципалом, у той час як відносини довірчої власності передбачають перехід титулу власника від установника трасту до довірчого власника.

У підрозділі 2.3. “Довірчі операції трастових компаній” визначаються поняття та види довірчих операцій, здійснюваних трастовими компаніями на користь своїх клієнтів, а також дається загальна характеристика деяким їх видам.

Зупиняючись на окремих дефініціях правової категорії “довірчі операції”, які зустрічаються в юридичній літературі, автор доводить, що управління майном трастовою компанією може виражатися в здійсненні різного роду дій, які обмежуються лише вимогою закону – діяти в інтересах свого клієнта і відповідно до цілей, визначених договором. На підставі цього, а також з урахуванням досвіду діяльності трастових компаній в зарубіжних країнах автор дає своє визначення поняття довірчих операцій трастових компаній: довірчі операції трастової компанії – це комплекс дій (юридичних та (чи) фактичних), пов’язаних з наданням агентських та інших послуг за дорученням клієнта компанії та управлінням майном установника трасту чи довірчого управління, що здійснюється на користь та в інтересах вигодонабувача (ів) з метою отримання останнім певного позитивного ефекту чи задля досягнення визначеної установником трасту (довірчого управління) спеціальної цілі.

Розкриваючи сутність окремих видів довірчої власності /охоронний траст, траст для голосування, заповідальний траст тощо/, автор робить висновок, що кожен вид трасту передбачає наявність свого власного комплексу довірчих операцій, який може бути запропонований кожному клієнту трастовою компанією для оптимального досягнення поставлених цілей.

Розділ 3 “Правові основи діяльності довірчих товариств в Україні” складається з двох підрозділів, де досліджуються питання щодо рецепції інституту довірчої власності в правову систему України, а також зроблено аналіз чинного в Україні законодавства, яке визначає правовий статус довірчих товариств на ринку довірчих послуг.

У підрозділі 3.1. “Рецепція інституту довірчої власності в право України” автор з’ясовує причини, які, на його думку, спонукали розвиток довірчої діяльності в нашій країні, а також узагальнює сформовані у вітчизняній правовій науці думки щодо можливості існування в українській правовій системі інституту довірчої власності.

На думку дисертанта, поштовхом для розвитку довірчої діяльності в нашій країні став не стільки розвиток її фондового і фінансового ринків, скільки взятий Україною стратегічний курс на побудову в державі ринкових відносин. Саме в межах цього курсу в Україні з’являються і продовжують з’являтися і розвиватися раніше невідомі для нашої правової системи форми управління власністю і капіталами і, зокрема, інститути управління майном та довірчої власності, які безпосередньо пов'язані з можливістю здійснення на користь вигодонабувачів довірчих операцій.

Прихильники інституту довірчої власності намагаються обґрунтувати свою позицію шляхом знаходження в традиційних для України правових конструкціях подібних з інститутом трасту рис. Особлива увага в цьому плані приділяється інституту опіки. Однак, на погляд дисертанта, більш правильним для обґрунтування самої можливості рецепції інституту трасту в правову систему України було б порівняння інституту довірчої власності з таким інститутом обмеженого речового права як інститут оперативного управління, оскільки і право оперативного управління, і право довірчої власності відносяться до однієї і тієї ж категорії прав – речових, та саме в цій конструкції можна чітко побачити спільні з інститутом довірчої власності риси.

З погляду автора, малопереконливими є докази противників рецепції інституту довірчої власності про те, що існуючий, на їхню думку, при відносинах довірчої власності в англосаксонській системі права дуалізм титулу власника майна, тобто коли довірчий власник розглядається як повноправний власник за загальним правом, а вигодонабувач як власник за правом справедливості, не приживеться в існуючих умовах вітчизняної правової системи, яка тяжіє до континентальних зразків і не знає поділу на загальне право і право справедливості. В цьому твердженні, на думку дисертанта, є спірним самий факт наявності у відносинах довірчої власності дуалізму титулу власника, оскільки, скажімо, у благодійних і цільових трастах вигодонабувачі відсутні як такі, тому що коло бенефіціаріїв тут чітко не визначено, що й унеможливлює розмову про власника за правом справедливості. Відсутність дуалізму титулу власника трастового майна, зокрема, чітко випливає і зі змісту ст. 2 Гаазької конвенції 1985 року “Про право, що застосовується до трастів, і про визнання трастів”, де, зокрема, зазначається, що титул власника трастових активів належить трастовому опікуну.

У цілому, автор робить висновок, що досвід передових країн світу неанглосаксонського права /Японії, Ліхтенштейну, Італії, Панами тощо/, які запозичили в свою правову систему інститут трасту, дозволяє стверджувати, що спільне використання й інституту довірчої власності, й інституту управління майном зовсім не суперечить одне одному, а, навпаки, збагачує правові механізми по управлінню активами фізичних і юридичних осіб, розширює підприємницьку практику.

Дисертантом обґрунтована доцільність введення в новий Цивільний кодекс України нової глави “Агентування”, оскільки за агентським договором, передбаченим Господарським кодексом України, довірчі товариства не зможуть надати агентські послуги іншим, крім суб’єктів господарювання, суб’єктам цивільного права. Автор також довів необхідність доповнення розділу І книги третьої нового Цивільного кодексу України главою “Право довірчої власності” у зв’язку з введенням відповідного інституту в цивільне право України. Зауважено також на доцільності зміни назви глави 70 нового Цивільного кодексу України “Управління майном” на “Договір управління майном”, тому що управління майном згідно з чинним законодавством України може мати не тільки договірний, а й, скажімо, законний характер.

Підрозділ 3.2. “Правовий статус довірчих товариств в Україні” присвячений дослідженню питання щодо створення і функціонування на ринку довірчих послуг довірчих товариств.

В роботі автор зазначає, що в незалежній Україні аналогом сучасних зарубіжних трастових компаній сьогодні є довірчі товариства, специфіка й особливості діяльності яких значною мірою відрізняються від того, що має місце в країнах англосаксонського права. Сьогодні законодавство в цій сфері суперечливе і не до кінця опрацьоване. Тому, здійснивши необхідний правовий аналіз, автор обґрунтовує доцільність задля підвищення довіри до довірчих товариств та захисту інтересів довірителів змінити організаційно-правову форму, у якій засновується довірче товариство – з товариства з додатковою відповідальністю на повне товариство; посилити вимоги законодавства щодо формування і розміру статутного фонду товариства; розробки схеми компенсації вкладникам у випадку зловживання з боку товариства довірою інвесторів тощо. Зокрема, пропонується встановити Законом України “Про довірчі товариства”, що довірчі товариства повинні сплачувати певній державній установі (наприклад, це може бути Національний банк України) внески у відсотковому співвідношенні до вартості майна, яке передається останнім з боку їх клієнтів для здійснення щодо нього довірчих операцій. За рахунок цих внесків держава створює гарантійний фонд, з коштів якого у випадку зловживання довірою довірителя будуть виплачуватися певні компенсації довірителям і вигодонабувачам, а також задовольнятися вимоги кредиторів. Дисертант також доводить необхідність внесення певних змін і до нового Цивільного кодексу України і, зокрема, щодо надання права здійснювати управління майном за договором управління майном лише довірчим товариствам та банкам, оскільки, по-перше, не кожен суб’єкт підприємницької діяльності може мати необхідні для професіонального управління майном навички, а по-друге, не кожен суб’єкт підприємницької діяльності насправді зможе відшкодувати установникові управління завдані збитки, а вигодонабувачу – упущену вигоду у разі, наприклад, неналежної турботливості про інтереси установника управління або вигодонабувача. До того ж запропоновано законодавчо закріпити класифікацію довірчих товариств на приватні, тобто ті, що можуть надавати довірчі послуги тільки заздалегідь визначеному колу осіб (наприклад, тільки юридичним особам), і професійні, які зможуть надавати свої послуги необмеженому колу осіб, а тому повинні мати більший розмір статутного фонду. При цьому треба встановити, що професійні довірчі товариства мають називатися трастовими компаніями, оскільки зможуть здійснювати управління майном клієнтів як на базі інституту довірчої власності, так й інституту управління майном, в той час як приватні довірчі товариства повинні надавати довірчі послуги своїм клієнтам, використовуючи замість інституту довірчої власності, інститут управління майном.

Висновки. У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нові наукові підходи до вирішення завдання, суть яких зводиться до комплексного дослідження правового регулювання діяльності трастових компаній в окремих зарубіжних країнах та довірчих товариств в Україні, на основі яких досліджено проблеми, які пов’язані з визначенням поняття та правової природи інституту трасту, його взаємозв’язку з діяльністю трастових компаній на ринку, наявністю різних підходів законодавців окремих країн щодо правового регулювання довірчої діяльності трастових компаній та довірчих товариств, специфікою діяльності трастових компаній та довірчих товариств щодо надання довірчих послуг, та запропоновано шляхи вдосконалення вітчизняного законодавства з метою належного нормативного врегулювання діяльності довірчих товариств в Україні.

За результатами дослідження викладено найбільш важливі наукові та практичні результати, отримані в дисертації. Автором визначено та розкрито поняття і правову природу інституту довірчої власності та довірчих операцій; виявлено взаємозв'язок між інститутом довірчої власності та діяльністю трастових компаній на ринку довірчих послуг; обґрунтовано позицію щодо можливості використання в правовій системі України й інституту управління майном, й інституту довірчої власності, а також спростовано твердження деяких правознавців щодо існування у відносинах довірчої власності дуалізму титулу власника трастового майна; проведено порівняльно-правовий аналіз законодавств окремих країн, що регулює діяльність трастових компаній та довірчих товариств, а також з урахуванням світового досвіду сформульовано висновки і практичні рекомендації, спрямовані на подальше вдосконалювання законодавства України, яке регулює діяльність довірчих товариств у нашій країні. Зокрема, пропонується внести певні зміни в законодавство України, що регулює діяльність довірчих товариств, задля посилення відповідальності останніх перед клієнтами. Серед них - зміна організаційно-правової форми довірчого товариства від товариства з додатковою відповідальністю на повне товариство; посилення вимог щодо формування та розміру статутного фонду довірчого товариства, розробка схеми компенсації щодо відшкодування вигодонабувачам і довірителям завданих збитків у разі зловживання їх довірою з боку довірчих товариств за прикладом того, що має місце у Великобританії, тощо. Зокрема запропоновано прийняти окремий Закон України “Про довірчі товариства”, де передбачити необхідність створення довірчими товариствами гарантійного фонду шляхом сплачування певній державній установі (наприклад, це може бути Національний банк України) внесків у