ПРИКАРПАТСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

Хмельовський Петро Михайлович

УДК 93 (477.8)

УКРАЇНСЬКЕ ПЕДАГОГІЧНЕ ТОВАРИСТВО “РІДНА ШКОЛА”

В СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ

(1919–1939 рр).

Спеціальність 07.00.01 – історія України

Автореферат

десертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Івано-Франківськ – 2004

Дисертацією

є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України Прикарпатського університету

імені Василя Стефаника, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Грабовецький Володимир Васильович

Прикарпатський університет ім. Василя Стефаника

завідувач кафедри історії України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Шип Надія Андріївна

Українська академія зовнішньої торгівлі м. Київ,

завідуюча кафедрою суспільних наук

кандидат історичних наук , доцент

Соляр Ігор Ярославович

Львівський регіональний інститут державного управління

Національної академії державного управління при Президентові України,

доцент кафедри політичних наук і філософії

Провідна установа: Львівський національний університет ім. Івана Франка,

кафедра історичного краєзнавства, Міністерство освіти і науки України, м. Львів.

Захист відбудеться “30” серпня 2004р. об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 20.051.05 у Прикарпатському університеті ім. Василя Стефаника

(76025, м. Івано-Франківськ, вул.Шевченка, 57).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Прикарпатського університету

ім. Василя Стефаника (76025, м. Івано-Франківськ, вул.Шевченка , 57).

Автореферат розісланий “29” липня 2004 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Райківський І.Я.

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Відновлення української державності у 1991 р. спричинило могутній імпульс розвитку вітчизняної історичної науки. Особлива зацікавленість дослідників питаннями національного руху в Україні у ХХ ст. пояснюється тим, що тривалий час в історичній науці вони ігнорувались через панування відомих ідеологічних стереотипів.Історія багатьох українських громадських організацій, партій, товариств, їхніх лідерів залишилась поза увагою дослідження сучасних істориків.Українське педагогічне товариство (з 1926 р. УПТ “Рідна школа”) , яке було визначним явищем суспільно-політичного життя Західної України в 1919 –1939 рр. не становить винятку.

Засноване у 1881 р. у Львові Руське товариство педагогічне стало невід’ємною складовою частиною національного руху галицьких українців наприкінці ХIХ – у першій половині ХХ ст. Цілком можна погодитись із твердженням патріарха української історичної науки Михайла Грушевського про те, що “серед усіх потреб нашого національного життя потреба рідної школи і навчальної літератури є найголовнішою, адже народ, який не має своєї школи, може бути лише чужинцем на своїй рідній землі, ніколи не вийде на незалежний шлях свого існування. Всі народи, які дійшли до добробуту, доброго ладу дійшли тільки завдяки тому, що мали освіту на своїй рідній землі на своїй рідній мові” Грушевський М. Про українську мову і українську школу. – К., 1991. – С. 10.. Саме така важлива історична місія – захистити українську школу від остаточної ліквідації, за умов бездержавності виховати молоде покоління в дусі любові до України, поваги до рідної мови та свого історичного минулого випала на це товариство за умов, коли Західна Україна опинилася під владою Польщі у 1920-30-х рр.

Актуальність дослідження історії товариства “Рідна школа”, його ролі в суспільно-політичному житті у міжвоєнний період розглядається не тільки з позицій заповнення суттєвої прогалини в політичній історії України, але й під кутом зору творення цілісної концепції діяльності національних самостійницьких сил. Значущість даної теми полягає в тому, що як позитивний, так і негативний досвід діяльності товариства та взаємовідносин його з різними за своїми ідейними засадами політичними силами, який аналізується в роботі, може бути корисним у розбудові сучасного громадянського суспільства.

Доцільність окремого дослідження про діяльність Українського педагогічного товариства “Рідна школа” в міжвоєнний період зумовлюється ще й тим, що сучасні історико-педагогічні дослідження ігнорують суспільно-політичний контекст роботи товариства, не розкривають всіх аспектів його різнобічної діяльності.

Об’єктом запропонованого дослідження є Українське педагогічне товариство “Рідна школа” в контексті історико-політичних реалій Західної України та Польщі у міжвоєнний період ХХ ст.; предметом – суспільно-політична та культурно-освітня діяльність товариства за утвердження ідеї рідної школи в краї, ідеалів соборності та державності в українському суспільстві.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період 1919 – 1939 рр. Нижньою межею є події, пов’язані із польською окупацією Західної України та зусиллями відновити роботу товариства після Першої світової та польсько-української воєн; верхньою – початок Другої світової війни та припинення роботи товариства (як і інших товариств та партій) у зв’язку із встановленням радянської влади у краї.

Територіальні межі дослідження становить Західна Україна, а саме: Східна Галичина, Західна Волинь, Холмщина, Полісся, Підляшшя, Лемківщина, що у міжвоєнний період знаходились у складі Польської держави.

Мета і завдання дослідження. Виходячи з актуальності теми та враховуючи сучасний стан розробки даного питання в українській та зарубіжній історіографії, дисертант поставив за мету – відтворити діяльність Українського педагогічного товариства “Рідна школа” в 1920-30-ті рр., визначити основні напрями його роботи в контексті суспільно-політичного руху українців краю. Для досягнення поставленої мети необхідно розв’язати такі завдання:

- дослідити національну політику польських урядів щодо розбудови громадського

та культурно-освітнього життя західних українців;

- визначити статус УПТ “Рідна школа” у політично-правовій системі міжвоєнної

Польщі;

- з’ясувати програмно-ідеологічні засади і структуру товариства, форми та методи

його роботи ;

- проаналізувати діяльність українських політичних партій та організацій в

культурно- освітній сфері;

- висвітлити міжпартійну боротьбу за впливи на товариство;

- простежити взаємини УПТ “Рідна школа” з іншими культурно-освітніми

товариствами краю.

Методи дослідження – принцип історизму, з орієнтацією на конкретно-історичний підхід до вивчення суспільно-політичних процесів, подій і фактів; структурно-системний аналіз, порівняльний та статистичний методи опрацювання джерельного матеріалу. В основу дисертації покладено комплексний джерелознавчий аналіз документів.

Наукова новизна роботи полягає в комплексному з’ясуванні ролі Українського педагогічного товариства “Рідна школа” в суспільно-політичному житті Західної України 1919-1939 роках. На основі аналізу першоджерел автор відтворив цілісну картину діяльності УПТ “Рідна школа,” визначив його реальне місце в суспільно-політичному житті Західної України в міжвоєнний період. Одержала подальший розвиток розробка питань статусу товариства у політико-правовій системі міжвоєнної Польщі та політики польських урядів щодо розв’язання українського питання в культурно-освітній сфері.Введено в науковий обіг значну кількість важливих архівних джерел, розширено джерельну базу дослідження проблеми за рахунок матеріалів органів державної влади, політичних партій та організацій, періодичної преси, спогадів, враховано здобутки вітчизняної і зарубіжної історіографії, що дало змогу по-новому висвітлити міжпартійне протистояння за впливи на товариство, прослідкувати

його еволюцію від станово-професійної до загальнонаціональної інституції. Наукова новизна полягає також у з’ясуванні на прикладі діяльності УПТ “Рідна школа” однієї з граней ширшої наукової проблеми – ролі громадських товариств та організацій в протистоянні асиміляційній політиці польської держави в галузі освіти, в піднесенні національної свідомості народу та становленні рідношкільної ідеї, як вагомого чинника загальнонаціонального суспільно-політичного руху.Таке цілісне вивчення проблеми дозволило достовірно відновити малодосліджені досі аспекти супільно-політичної діяльності товариства, об’єктивно переглянути місце і роль УПТ “Рідна школа” в формуванні національної свідомості українського народу та належності його до національно-державницького табору у боротьбі за державність та соборність України.

Практичне значення одержаних результатів. Зібраний у дослідженні фактичний матеріал та науково – теоретичні положення і висновки можуть бути використані для підготовки узагальнюючих праць з історії України, Польщі, у викладацькій роботі. Досвід діяльності Українського педагогічного товариства “Рідна школа” може привернути увагу державних освітянських структур, громадських товариств та організацій.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційної роботи були апробовані на міжнародних наукових конференціях, присвячених 125-річчю “Просвіти” (Львів, 1993 р.), 130-річчю “Просвіти” (Львів, 1998 р.), історико-краєзнавчих конференціях “Перемищина протягом віків. Організації”(Львів- Перемишль,2002р.), кафедрі історії України Прикарпатського університету імені Василя Стефаника.

Основні положення дослідження висвітлені у чотирьох наукових статтях в фахових виданнь .

Структура дисертації побудована за проблемно-хронологічним принципом. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури ( 260 найменувань). Обсяг основного тексту дисертації – 167 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовано актуальність теми, визначено мету й завдання, наукову новизну і практичне значення, окреслено хронологічні та територіальні межі дослідження.

У першому розділі “Джерела та історіографія проблеми” проаналізовано джерела і стан наукової розробки проблеми.

Джерельну базу дослідження даної проблеми становлять, насамперед, неопубліковані документи, віднайдені автором у Центральному державному історичному архіві України (м. Львів), державних архівах Львівської та Івано-Франківської областей .

Особливу вагу для вивчення проблеми має 206 фонд – Українське педагогічне товариство “Рідна школа” Центрального державного історичного архіву України у м. Львові. Архівні матеріали його можна поділити на кілька груп: 1) протоколи загальних зборів Українського педагогічного товариства; 2) книги протоколів засідання президії Головної управи товариства; 3) обіжники Головної управи з різних питань діяльності кружків та організації шкільництва; 4) положення про права і обов’язки учителів товариства; 5) службові правила для вчителів; 6) статути товариства та кооперативів “Рідної школи”; 7) звіти про діяльність товариства; 8) листи товариства до органів польської влади з різних питань організації шкільництва та діяльності товариства;

9) статистичні дані про школи товариства із зазначенням кількості учнів, місцевостей та характеру шкіл; 10) звіти шкільних референтів про стан шкільництва в краї;

11) інформаційні звіти та донесення польських урядових органів і поліції про політичне життя краю.

До останньої групи джерел належить й основна частина матеріалів державних архівів Львівської та Івано-Франківської областей.

Для характеристики партійної боротьби за впливи на УПТ “Рідна школа” використано різнопланові джерела з історії політичних партій та організацій, їх друкованих органів з фондів Центрального державного історичного архіву України в м. Львові ф. 344 – Українське національно-демократичне об’єднання; ф. 351 – “Сельроб”; ф. 309 – Наукове товариство ім. Шевченка; ф. 392 – Українська Парламентарна Репрезентація; ф. 201 – Греко-католицька митрополича консисторія. Особливості політики польської влади у краї, діяльність громадських організацій, культурно-освітніх товариств (у т.ч. і УПТ “Рідна школа”), політичних партій, неможливо відтворити, не опрацювавши документи органів державної влади, зокрема фондів воєводських управлінь та повітових староств, які знаходяться у Львівському (ф. 1), Івано-Франківському (ф. 2) обласних державних архівах. Серед матеріалів цих фондів найбільший інтерес мали – щотижневі та місячні звіти про політичне становище, донесення, інформації польських державних структур про діяльність національних товариств і політичних партій тощо.

Вказана проблема широко висвітлювалася на сторінках педагогічних видань, що виходили в Західній Україні у міжвоєнний період : “Рідна школа”,”Учитель”, “Учительське слово” (з додатками “Шлях навчання та виховання”, “Методика і шкільна практика”), “Українська школа” та ін.

Конкретно історичні дані містять матеріали партійно-політичної періодики: “Діло”, “Свобода”, “Громадський вістник”, “Український вістник”, “Громадська думка”, “Слово”, “Новий час”, “Громадський голос”, “Мета”, “Нова зоря”, “Сила”, “Культура”, “Нові шляхи”, “Праця”, “Заграва”, “Перемога”, “Батьківщина, “Український голос”, “Народ”, а також – “Sprawy Narodowosciowe”, “Gazeta Polska”, “Gazeta Warszawska”, “Kurier Lwowski”, “Biuletyn polsko-ukrainski”, “Wszyskie stronnictwa”, “Sprawozdanie z zycia mniejszosci narodowych” та ін. На їхніх сторінках відображена соціально-політична ситуація в краї, діяльність УПТ “Рідна школа” та інших культурно-освітніх й економічних товариств, їхні взаємини з політичними організаціями західноукраїнського суспільства.

Важливим джерелом дослідження стала мемуарна література, зокрема спогади відомих політичних діячів і науковців – Івана Кедрина, Івана Крип’якевича, Івана Макуха, Антона Чернецького та ін. Попри певну суб’єктивність, спогади безпосередніх учасників політичних подій 1920-30-рр. містять важливий конкретноісторичний матеріал, передають настрої, політичну атмосферу даного періоду.

В історіографії з історії Західної України міжвоєнного періоду XX ст. Порушена нами проблема вивчена недостатньо.

Дослідження діяльності товариства розпочалось ще у 1920-30-х рр. у Західній Україні. Уряд ЗУНР у Відні 1921 р. видав брошуру “Українська школа під польським ярмом у Східній Галичині”, в якій проаналізовано стан шкільництва українців у 1919-1921 рр. порівняно з австрійським періодом. У ній зазначено, що “повну волю своїм диким інстинктам і ненависти до всего, що українське, дали собі поляки щойно тоді, коли в зимі 1918-го і на весну 1919-го р. вступили завойовницькою ногою на область нашої Східної Галичини”. Екзильний уряд показав реальний стан справ у народних і середніх школах, вищих навчальних закладах і на основі його характеристики, дійшов висновку, що “поляки послідовно стремлять до остаточного вигублення нашої національної культури”.

Л. Ясінчук у працях “Азбука нації. Рідна школа та її вага”(Львів,1931), “Рідна школа” в ювілейному році”(Львів,1931), “50-літ “Рідної школи””(Львів,1931), та інших розкрив, насамперед, значення національної школи у боротьбі за самостійність українського народу. Автор на історичних прикладах показав, як школа стримувала занепад нації у XVI-XVII ст., та змалював п’ятидисятирічний шлях розвитку товариства “Рідна школа”. Ведучи мову про післявоєнний період (1918-1931рр). діяльності товариства, дослідник відзначив її “найбільший розгін”. Л. Ясінчук вказав на всі складні умови життя “Рідної школи” зупинився на розв’язанні основних завдань шкільництва для потреб рідного народу.

Серед узагальнюючих праць цього періоду помітне місце посідає робота

П. Феденка “Український громадський рух у ХХ ст.” (Подебради, 1934), у якій автор систематично висвітлив розвиток подій в Західній Україні й Наддніпрянщині до середини 1930-х р. Він коротко проаналізував діяльність національно-культурних товариств, зокрема Українського педагогічного товариства “Рідна школа”, впливи на нього політичних партій краю.

У радянській історіографії міжвоєнного періоду переважали роботи пропагандистсько-публіцистичного характеру, в яких найчастіше висвітлювалось соціально-економічне та культурно-освітнє становище Західної України відповідно до оцінок офіційних органів УСРР і КП(б)У та Комінтерну. Маючи на меті показати переваги “соціалістичного будівництва” в Радянській Україні в порівнянні з польським гнітом у Західній Україні, Ю.Братківський (Шляхом націоналізму, опортунізму та зради.– Харків, 1928), О. Травський (Західна Україна під чоботом польського фашизму – [Б.М.],[Б.Р.], А. Красін (Відтята кордонами. Нариси про Західну Україну.– Харків, 1930) та інші дещо спотворювали дійсний стан речей, особливо, в характеристиці національних сил, відстоюючи концепцію “запроданства української буржуазії”. Саме у цих роботах в радянській історіографії започаткована оцінка діяльності українських партій, громадських організацій і товариств як “буржуазно-націоналістичних”, антинародних, реакційних. Не можна заперечити однак, намагання цих дослідників об’єктивно висвітлити шкільну польську політику у зазначений період.

Серед польських істориків міжвоєнного періоду привертають увагу роботи довідково – інформаційного характеру А. Бельціковської та М. Філінські, у яких на фактичному матеріалі проаналізовано діяльність політичних партій та товариств у Польщі на початку 1920-х рр.

У 1945-1956 рр. дослідження політичної історії міжвоєнного періоду Західної України в українській радянській історіографії відбувалося за схемами “Короткого курсу історії ВКП(б)”. У цих роботах панувала концепція вирішальної ролі Великої Жовтневої соціалістичної революції та “братерської допомоги великого російського народу”.В них, зрозуміло, не знайшлося місця для висвітлення діяльності Українського педагогічного товариства “Рідна школа”.

Та й у 1956-80-х рр. дослідникам не вдалося уникнути вище згаданого схематизму. Разом з тим за короткий період хрущовської “відлиги” було зроблено перші спроби перегляду офіційного трактування історії національно-визвольного руху на західноукраїнських землях. Але вони не торкнулися діяльності національних партій і товариств. Типовою для цих робіт стала оцінка діяльності національних сил, наведена М.Олексюком (Єдність інтернаціональних устремлінь.– Львів, 1982) у якій “Рідна школа” віднесена до буржуазно - націоналістичних організацій на службі у західноукраїнської буржуазії. Говорячи про пресу національних сил, зокрема і про “Рідну школу,” даний автор зробив висновок: “Уся преса була зрадницька і продажна, антинародна, її “настанови” зовсім не відповідали прагненням і мріям трудящих.” Найбільше місця аналізу діяльності “Рідної школи” знайшлося у статті В. Калиновича “Боротьба трудящих Західної України за українську школу і культуру в період панування панської Польщі” (40- років Великого Жовтня.– Львів, 1957 ), хоча він не уник вищезгаданих ідеологічних стандартів при висвітленні проблеми.

Опублікована у 1968 р. праця “Торжество історичної справедливості”, попри офіційну політичну спрямованість, містить фактичний матеріал про діяльність УПТ “Рідна школа,” та напрямки польської національно-культурної політики. Її певні оцінки актуальні для сучасного стану історичної науки.

Післявоєнна польська історіографія (1945-1988 рр). зазнавала меншого (у порівнянні з радянською історіографією) ідеологічного тиску, що відбилося на тематиці досліджуваних проблем та теоретичних висновках.Упрацях А. Хойновського, Т. Пйотркевича, В. Кулеші з проблем національної політики польських урядів (у т.ч. в галузі шкільництва) дані автори виходили з польських національних інтересів, що перешкоджало об’єктивному аналізу цих проблем, переоцінювалась роль Ю.Пілсудського та його прихильників у “зміні” національної політики після 1926 р. Необхідно відзначити, що діяльність УПТ досить грунтовно була висвітлена в працях М.Пап’єжинської-Турек і Р.Тожецького.

У сучасній польській історичній науці окреслилася тенденція до обєктивного висвітлення польсько-українських стосунків у 1920-1930-х рр. У працях А. Айненкеля, С. Стемпеня, Ю. Дарського та ін. простежується розуміння українських вимог у галузях політики, економіки та культури, висвітлено основні проблеми українського життя у зазначений період, акцентовано увагу на спробах порозуміння між польськими та українськими політиками.

Після проголошення незалежності в 1991р. в українській історичній науці розпочався етап концептуального переосмислення політичної історії України, перегляду старих та пошуку нових методологічних принципів дослідження. Скасування цензури, доступ до архівних збірок відобразилися як на тематиці, так і науковій глибині досліджень. Однією з перших спроб вивчення діяльності товариства “Рідна школа” є брошура В. Чоповського “Будителі національного духу” (Львів, 1993), в якій на основі документальних матеріалів простежено основні віхи розвитку УПТ “Рідна школа”.У науково-публіцистичних роботах, розвідках про розвиток педагогічної думки та шкільництва у Галичині (Д.Герцюк, В.Моцюк, Б. Ступарик, О. Вишневський, І. Курляк) увага авторів зосереджена на шкільній політиці товариства “Рідна школа.”

Найбільш грунтовним дослідженням з даної проблеми на сьогоднішній день є монографія Г. Білавич та Б. Савчука “Товариство “Рідна школа” (1881-1939 рр.)” (Івано-Франківськ, 1999 р.). Автори намагалися дати ретроспективний критичний аналіз стану освіти в Східній Галичині, теоретично обгрунтувати виникнення етапу ідеологічного та організаційного розвитку, виявити основні тенденції розвитку українських приватних навчальних закладів (дошкільних, початкових, середніх, фахових, вчительських семінарів), охарактеризувати освітньо-виховний процес у них, висвітлити зовнішні зносини УПТ. Вони вперше у вітчизняній історіографії ввели до наукового обігу маловідомі документи з архівів Львова та Івано-Франківська. У третьому розділі цієї монографії “Рідна школа” і процеси суспільно-політичного розвитку” ними започатковано розгляд проблем міжпартійної боротьби в Західній Україні за впливи в “Рідній школі,”її участі в “органічному” секторі націоналістичного підпілля.

Для вивчення історії національно-культурних товариств важливе значення мають праці І. Кураса, С. Макарчука, С. Кульчицького, О. Реєнта, Ю.Шаповала, та ін. Однак діяльності УПТ “Рідна школа” в політичних умовах міжвоєнного періоду ХХ ст. дані автори торкаються в окремих випадках і то побіжно. Серед останніх наукових праць виділяється монографічне дослідження М. Кугутяка “Історія української націонал-демократії” (1918-1929рр.), де значну увагу зосереджено на політиці УНДО щодо УПТ “Рідна школа,” їхній співпраці щодо захисту культурно-освітніх потреб українців. Автор справедливо відніс дане педагогічне товариство до національно-демократичного табору.

Таким чином, незважаючи на велику кількість праць з політичної історії Західної України в 1920-30-х рр., в українській історичній науці немає жодного спеціального дослідження, присвяченого місцю і ролі Українського педагогічного товариства “Рідна школа” в суспільно-політичному житті краю.

У другому розділі “Рідношкільна ідея в національному русі західних українців кінця ХІХ – початку ХХ ст”. аналізується процес становлення та еволюція ідеології товариства, вплив народовців на його діяльність; основні напрямки співпраці з українськими політичними партіями Західної України початку ХХ ст., характеризується складний процес відновлення діяльності “Рідної школи” після Першої світової та польсько-української воєн.

Як і для багатьох народів Європи, 1848 р. став для українців Австрії “весною” національного пробудження. Саме у травні 1848 р. у Львові перша національна політична організація українців – Головна руська рада – сформулювала далекосяжну вимогу виділення українських земель зі складу австрійських багатонаціональних провінцій Галичини, Буковини і Потонського намісництва в окремий український коронний край з місцевою українською адміністрацією і самоуправлінням.

У 60-х рр. ХІХ ст. відбулася диференціація українського національного руху, який репрезентували дві “духовно-політичні форми” (Микола Шлемкевич): старорусини і народовці. Для обидвох течій рідношкільна ідея була однією з головних у визначенні їхніх програмних цілей, хоча реалізувати її у 60-70-х рр ХІХ ст. повною мірою жодній політичній силі не вдалося.

Народовці – львівські професори університету і викладачі гімназій –

О.Огоновський, Н.Вахнянин, О.Стефанович, Р.Заклинський, О.Партицький, Ф. Костек, а також шкільні службовці А.Яновський, К.Сушкевич, Д.Вінуковський, В. Барвінський – редактор “Діла”, І.Величко – скликали у листопаді 1880 р. “шкільну анкету” (нараду), яка значно прискорила створення Руського педагогічного товариства. Вибраний на ній тимчасовий організаційний комітет підготував статут, який був затверджений намісництвом 1881 р.

Руське товариство педагогічне (далі – РТП) ставило перед собою завдання: “а) промишляти над потребами руского народа на полі шкіл народних, середних і висших, займатися основуваннєм рускіх шкіл, і піддержувати всякі справи виховання публічного і домашного на основі матерного язика; б) подавати членами поміч, як моральну, так і матеріальну”. Для їх виконання передбачалось використання різних форм і засобів: подання меморіалів і петицій до влади у справі навчання в руських школах, проведення публічних конференцій та відчитів педагогічного і наукового змісту; видання часопису і навчальної літератури, використання досвіду діяльності австрійського, чеського, моравського, словенського та інших педагогічних товариств; надання членам матеріальної допомоги у їхніх наукових пошуках. На перших загальних зборах РТП, названих установчими, що відбулися 2 березня 1884 р., було визначено основне його завдання : “видобути наші школи з рук чужих і боронити наші школи і їх учителів від всяких кривд”.

1890-ті роки започаткували новий етап розвитку українського руху - його політизацію.Модернізація українського національного руху спричинила більше зацікавлення діяльністю всіх національно-культурних товариств.Поглибилося розуміння ваги і значення рідношкільної ідеї. Статутні зміни РТП 1891-1902 рр. привели до організаційного росту товариства на місцях. У 1905 р. працювало 25 філій товариства, кожна з яких налічувала від 11 до 80 членів. Зросла і чисельність товариства: у 1908 р. налічувалося 3745 членів.

Перебуваючи у правовому полі Австро-Угорщини, будучи під контролем її адміністративних органів, РТП намагалось зберігати внутрішню автономію та незалежність, що виявилось у самостійному виробленні та реалізації ідеологічної платформи, в існуванні окремого управлінського апарату та організаційної структури. Еволюція товариства від станово-професійної до загальнонаціональної освітньо-шкільної інституції не сприймалась адміністративними властями. Наприклад, у донесенні Львівської поліції 1903 р. підкреслювалось, що хоч РТП тримається далеко від політики, воно поступово набирає гострого національного характеру.

Етапним в цьому плані необхідно вважати загальні збори товариства 1912 р., які внесли зміни до статуту. Затверджувалися нові назви: товариства – Українське педагогічне товариство, Центрального виділу – Головна управа, загальних зборів – з’їзд. Сам з’їзд поглибив децентралізацію УПТ, яке стало фактично союзом автономних організацій – кружків. Нововведення, без сумніву сприяли охопленню українського суспільства рідношкільною ідеєю.

З утворенням ЗУНР, злукою УНР і ЗУНР з’явилася потенційна можливість ефективного розв’язання проблем освіти і шкільництва у власній державі. Але польсько-українська війна 1918-1919 рр., встановлення польського режиму перекреслили їх. Спішно ліквідовуючи українські школи й культурно-освітні заклади, польська влада на початку 1920-х рр. здійснювала повну централізацію, усунувши вплив громадського чинника.

Важливою подією в діяльності УПТ стала нарада всіх культурних, економічних і політичних організацій 3 червня 1920 р. у Львові. Її учасники одностайно зійшлись на тому, що :1) українське громадянство західних областей визнає УПТ своєю шкільною верховною владою; 2) всі українські приватні школи без огляду на власників безумовно підпорядковані верховній шкільній установі в основних справах педагогіки, шкільної політики і адміністрації; 3) ні одна приватна школа не може бути заснована і створена без відома УПТ; 4) для ведення справ українського приватного шкільництва утворить УПТ окремий секретаріат, який обійматиме три секції: а) секцію народної школи і учительських семінарій; б) секцію середньої школи; в) секцію фахових шкіл; 5) всі приватні школи в 1920-21 н.р. переходять під керівництво УПТ.

Ухвали наради були відправною точкою на шляху до консолідації культурно-освітніх сил, відновлення та організації шкільництва в Західній Україні. За короткий термін не тільки були відшкодовані втрати на царині приватного шкільництва, але і суттєво розширена мережа рідномовних навчальних закладів. У 1922-23 н. р. під егідою УПТ перебувало 27 народних шкіл, у тому числі – 8 у Львові та його передмісті; приватні українські гімназії з правом прилюдності діяли у Городку, Дрогобичі, Золочеві, Коломиї, Рогатині, Станіславі, Тернополі, Чорткові і Яворові. З початком 1923-24 н.р. була відкрита дівоча реальна гімназія УПТ у Львові, зросла кількість учительських семінарій. Із заснування у 1922 р. у Львові чоловічої фахово-доповнюючої школи бере початок велика акція УПТ щодо розбудови українського фахового шкільництва, що яскраво виявилася у наступні роки.

У третьому розділі “Українське педагогічне товариство “Рідна школа” в контексті національної політики Другої Речі Посполитої” аналізується політика польських урядів ендеції та санації в національно-культурній сфері, стан польсько-українських взаємин та їх вплив на діяльність педагогічного товариства.

Рішення Ради Амбасадорів країн Антанти 14 березня 1923 р. стало черговим етапом в утвердженні окупаційного режиму і дальшої колонізації Західної України. Задоволення територіальних претензій Варшави, ліквідація формального стану тимчасовості на “східних землях” і зміцнення міжнародного становища дали можливість польському урядові впроваджувати в життя основний пункт концепції національної політики – повну інтеграцію краю до складу Польської держави. Його кроки підпорядковувались основній меті – асиміляції українського населення. Зокрема вказувалось, що “кресове” шкільництво “повинно служити зміцненню польського елемента та перетворенню місцевого населення на громадян, що прихильно ставились до Польщі”.

Порушення прав українців у галузі шкільництва викликало незадоволення в Західній Україні. Найбільш активні політичні сили розпочали вічеву акцію, наслідком якої були резолюції з протестом проти всіх розпоряджень, що обмежують права українського народу, та вимогою їх скасування. Представники українського населення, обрані вічами, особисто вручали ухвалені резолюції повітовим польським властям і кураторам, зверталися з протестами до Міністерства освіти у Варшаві.Державні органи намагалися свій культурно-освітній наступ на українство оформити на законодавчому рівні. 31 липня 1924 р. польський сейм ухвалив три закони: 1) про шкільництво українського народу; 2) про мову урядування державних і самоврядних адміністраційних властей; 3) про мову урядування судів, прокураторських урядів і нотаріату, які суттєво обмежували права українського населення в галузі шкільництва у порівнянні з австрійським періодом. Закони, а ще більше міністерські розпорядження до них, були спрямовані на ліквідацію державного народного і середнього шкільництва з українською мовою викладання. Вони бачили ідеалом спільну польсько-українську (утраквістичну) школу, що виховувала лояльних громадян.

Державний переворот 1926 р. внаслідок якого було встановлено режим Пілсудського, відомий під назвою “санації,” практично не змінив стратегічної лінії польської влади в національному питанні. Національна політика повинна була створити такі умови співжиття з польським народом, в яких українці могли б і хотіли би стати на грунт політичної співпраці в рамках Польської держави, стати привабливим фактором у пробудженні українського національного руху на території радянської України в дусі західноєвропейської цивілізації і культури. На практиці ця політика мала призвести до виникнення українського полонофільського руху. В культурно-шкільній галузі державна політика мала бути спрямована на задоволення освітних потреб українською мовою.Нова атмосфера в українсько-польських відносинах другої половини 20-х р. сприяла пожвавленню організаційної діяльності товариства. 23 червня 1926 р. Львівське воєводство затвердило проект нового статуту, в якому запроваджувалася нова назва “Рідна школа – Українське педагогічне товариство” (або скорочено –“Рідна школа”). Завданням товариства було: “заспокоювати всі потреби українського народу на полі шкільництва, як рівно ж публічного, домашнього, передшкільного й позашкільного виховання”. Однак, поряд зі створенням певних умов для активної організаційної розбудови товариства перелому в культурно-освітній політиці польської влади, незважаючи на декларовані наміри, не відбулося. Водночас зростала чисельність “утраквістичних” шкіл, у яких домінувало викладання польською мовою.

Застосовувані під час “пацифікації” засоби і методи погано узгоджувалися з декларованою властями метою акції – “придушенням саботажного руху шляхом викриття і затримання усіх підозрюваних осіб, а також конфіскація зброї.” Урядові власті стали загрожувати українському середньому шкільництву під тим же гаслом боротьби проти саботажу. Арешти багатьох запідозрених випускників і учнів старших класів гімназій використовувалися, як привід для закриття навчальних закладів.

24 вересня 1926 р. власті закрили українські гімназії в Тернополі та в Рогатині, у жовтні – гімназію в Станіславі та 6-й клас гімназії у Львові. Прикриваючись гаслом боротьби з саботажниками, організатори операції дотримувались принципу колективної відповідальності. Владний режим завдавав масових ударів різним групам: політичним партіям і організаціям, культурно-освітнім, фінансово-економічним та іншим товариствам, які гуртували найбільш свідому і організованішу частину українського селянства й інтелігенції. Ця операція, на думку українського посла до польського сейму Степана Барана, мала на меті знищення українських економічних і культурних інституцій і товариств краю.

Головна управа УПТ “Рідна школа,” повітові кружки намагались дистанціюватись від польсько-українського протистояння 1930 р. Розуміння ваги збереження цієї національної інституції брало верх над можливістю закриття у разі втягнення представників товариства у цей конфлікт. Протоколи засідань Головної управи, з’їзду товариства в 1930 р. свідчать про витримку, національну свідомість провідників “Рідної школи,” адже ніхто з них жодного разу не дозволив вдатись до емоційних виступів. Навіть критика польських шкільних властей була дуже обмеженою.Це говорить не про політичну слабкість, а велике розуміння потреби збереження українського шкільництва, виховання молоді.

Польські власті постійно намагалися заборонити діяльність кружків. Причини заборон стереотипні: “може спровокувати загрозу безпеці, спокою і публічному порядку”. Часто влада закидала, що під “вивіскою” “Рідної школи” будуть працювати читальні забороненої “Просвіти”, нерідко вона висловлювала побоювання , щоб діяльність товариства не виходила за межі статутної діяльності. Десятки гуртків на Тернопільщині були ліквідовані за участь у походах на могили учасників національно- визвольних змагань.У відповідь осередки “Рідної школи” вносили подання до воєводського уряду, часто справа доходила до суду, але в суді такі справи рідко вирішувалися на користь українських товариств.

Політику “нормалізації” правлячий режим використав для прикриття своїх дійсних намірів, що полягали у перетворенні західноукраїнських земель в етнічно польську провінцію методами національної асиміляції. Підтвердженням того, що ця політика не передбачала поліпшення становища української освіти, стало проведення шкільного плебісциту 1937 р. Голова Секретаріату польських політичних організацій Східної Малопольщі М. Токарський-Карашевич у таємному листі до міністра військових справ визначив основний план дій на противагу діяльності товариства “Рідна школа” і української громадськості у проведенні шкільного плебісциту. Зокрема, на його думку, протести українців у справі шкільного плебісциту можна приглушити публікацією польських протестів проти акцій Організації Українських Націоналістів(ОУН) та “українського терору”. Пропонувалось також розпочати серію політичних процесів проти греко-католицьких священиків та революційних формувань. УПТ “Рідна школа” стала вагомим реальним чинником, що перешкоджав реалізації політики урядів “санації” щодо денаціоналізації західноукраїнського населення в культурно-освітній сфері.

У четвертому розділі “ УПТ “Рідна школа” в системі взаємин політичних та громадських інституцій краю” аналізуються взаємини УПТ “Рідна школа” із провідними політичними партіями і організаціями - УНДО, УСРП, УСДП, УВО, ОУН, а також культурно-освітніми та економічними товариствами.

Незважаючи на роз’єднаність національного табору після березня 1923 р., у питанні українського шкільництва, освіти взагалі провідні політичні партії були єдині – необхідно було зупинити польський екстермінаційний похід, відкривати приватні школи з українською мовою викладання, всіляко допомагати громадським освітнім інституціям, насамперед Українському педагогічному товариству.

У відповідь на асиміляційний наступ властей Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО) мобілізувало “Рідну школу” та інші національні інституції на розгортання масштабної антиполонізаційної акції. Провід партії звернувся до українського населення з проханням масово виступити на захист української школи. 28 серпня 1925 р. на засіданні президії ЦК УНДО і представників освітніх установ було вироблено програму дій, яка передбачала організацію протестаційних народних віч проти полонізації українських шкіл, бойкот утраквізації українських гімназій, залучення батьків до шкільних плебісцитів, виступи українських послів і сенаторів у польських законодавчих органах, Лізі націй та інших міжнародних організаціях. УНДО зараховувало “Рідну школу” (як і “Просвіту”) до національного доробку, до національних цінностей. Проблеми українського шкільництва, культурно-освітні справи загалом не сходили з порядку денного керівних органів інших партій.

УНДО, згідно зі своєю програмою, захищало внутрішню автономію “Просвіти” і “Рідної школи”, яка проголосила себе “позапартійним ” чинником українського національного руху. Стратегія співпраці з УПТ була розроблена на ІІ-з’їзді партії 1926 р. Головна управа товариства підтримувала тісний контакт із представниками УНДО в Українській Парламентарній Репрезентації, адже українські посли, використовуючи польську парламентську трибуну, могли найшвидше реагувати чи впливати на політику польських властей.

У грудні 1932 р. за ініціативою Головної управи “Рідної школи” при сприянні повітових комітетів УНДО проведено низку зібрань на території Східної Галичини. Вони мали на меті допомогти українському громадянству “...краще пізнати завдання “Рідної школи,” її діяльність та умови праці”. Результатом нарад було ухвалення постанов, які можна звести до таких головних положень:  відкриття нових гуртків “Рідної школи”;  проведення шкільного плебісциту в тих місцевостях, де не було української державної школи; 3) перевірка можливостей заснування приватних шкіл (переважно в містах) та підготовка до заснування дитячих садків у селах; 4) заснування при гуртках “Рідної школи” дитячих бібліотек; 5) організація “масової жертвенності” для потреб товариства. Завдяки заходам Головної управи “Рідної школи” і її співпраці з ЦК УНДО всіма національними товариствами краю, 2-3 листопада 1935 р. у Львові відбувся Перший український педагогічний з’їзд.

Хоча українське політичне життя було розпорошене, а міжпартійні усобиці тривали в 1930-х рр, на рідношкільній ділянці цей “сумний” стан відбивався найменше. Немов інстинктивно люди відчували, що на рідношкільному терені не можна зводити партійно-політичних порахунків, що рідношкільна ділянка вимагає скупчення сил, “збірних зусиль”. Без сумніву, до цього великою мірою спричинилися позиція та діяльність “Рідної школи”.

Українська радикальна партія (УРП) також підкреслювала, що “для всього нашого народу шкільна справа є першорядної ваги”. Кожна подія, що стосувалася діяльності Українського педагогічного товариства ,була в центрі уваги партії.

З’їзд УРП 1924 р. закликав громадянство до оборони українського шкільництва “перед затіями, не поминаючи хоч би найменшого вкорочення набутих прав, а управи українських шкіл відкидати нищительські розпорядки”. Одноголосно з’їзд вважав за потрібне утворити окрему центральну установу, яка буде захищати українську шкільну справу і водночас будувати незалежне українське шкільництво згідно з вимогами та потребами українського народу. Проте ідея утворення окремої центральної установи з проблем шкільництва залишилась не реалізованою. З’їзд УРП 1 лютого 1925 р. не згадав про неї, а лише ствердив у своїх резолюціях, “що українське шкільництво нищить шкільна влада всіма способами, не цураючись навіть фальшувань волі громад і населення”.

Після об’єднання з волинськими есерами в 1926 р. новостворена партія УСРП у своїй програмі рішуче виступила проти соціального поневолення і національного утиску українців. УСРП критикувала діяльність керівництва товариства за “свідомо злочинну роботу”. Найбільшим лихом товариства партія вважала те, що “Рідна школа” потрапила у 1927 р. в руки однієї політичної партії – УНДО. “Громадський голос” пов’язував результати з’їзду “Рідної школи” 1927 р. із виборами до польського сейму і сенату 1928 р. та використанням товариства для перемоги на них. УСРП закликала УНДО звільнити товариство від опіки.

Зацікавлення товариством “Рідна школа” виявляли також ліві сили політичного табору Західної України для посилення своїх впливів серед громадськості. На ІІ-з’їзді КПЗУ 1925 р. було ухвалено постанови, де підкреслювалось, що в своїй діяльності партія повинна звернути увагу на використання всіх легальних форм селянського руху та культурно-освітніх установ села.

Стратегія на опанування масовими легальними товариствами випливала з основного постулату визвольної доктрини націоналістичного підпілля –“опори на власні сили”. Відповідно до неї УВО і ОУН офіційно не прагнули монополізувати громадсько-культурні організації, перебрати контроль над їх центральними органами. Національним товариствам відводилася важлива допоміжна роль – бути засобом національно-патріотичного виховання українців краю. Вони мали служити “жолобом втягування” широких мас у революційну боротьбу проти польського режиму. Однак, на практиці через постійні репресії польських властей УВО і ОУН постійно прагнули до посилення своїх позицій в легальних інституціях.