ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Іващенко Вікторія Юріївна

УДК 930.2: 378.4 (477.54)

МЕМУАРИ ПРОФЕСОРІВ ТА СТУДЕНТІВ З ІСТОРІЇ

ХАРКІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ ХІХ – початку ХХ століття

07.00.06 – Історіографія, джерелознавство та

спеціальні історичні дисципліни

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Дніпропетровськ – 2004

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Харківському національному університеті ім. В.Н. Каразіна

Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник – кандидат історичних наук, доцент

Посохов Сергій Іванович,

Харківський національний університет

ім. В.Н. Каразіна,

професор, завідувач кафедри історіографії,

джерелознавства та археології

Офіційні опоненти – доктор історичних наук, професор

Савчук Варфоломій Степанович,

Дніпропетровський національний

університет, професор кафедри фізики;

– кандидат історичних наук, доцент

Рябченко Ольга Леонідівна,

Харківська державна академія міського господарства,

завідувач кафедри історії і культорології

Провідна установа – Київський національний університет ім. Тараса Шевченка,

кафедра архівознавства та спеціальних галузей історичної науки, м. Київ

Захист відбудеться 11 березня 2004 р. о 1300 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.051.14 у Дніпропетровському національному університеті за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, пр. Гагаріна, 72, ауд. 307.

З дисертацією можна ознайомитись в науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Козакова, 8.

Автореферат розісланий 10 лютого 2004 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент Кривий І.О.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Мемуарна література як носій історичної свідомості суспільства та самосвідомості окремої людини є важливим джерелом історичного пізнання, що набуває особливого значення в перехідні епохи, коли виникає необхідність пов’язати осмислений досвід минулого з назрілими проблемами сьогодення.

Спостерігається зростання загальної зацікавленості пам’ятками мемуарного характеру й на сучасному етапі. Зокрема, наш час позначився пожвавленням видавничої діяльності в галузі мемуаристики, збільшенням кількості відповідних наукових розробок. Останні, відійшовши від традиційної для радянської історіографії історико-революційної тематики, зосередилися на дослідженні мемуарної спадщини ХVІІІ – ХІХ ст. На цьому матеріалі було здійснено перші спроби розглянути еволюцію мемуарного жанру Минц С.С. Об особенностях эволюции источников мемуарного характера: (К постановке проблемы) // История СССР. – 1979. - № 6. – С. 55-70; Тартаковский А.Г. 1812 год и русская мемуаристика: Опыт источниковедческого изучения. – М.: Наука, 1980. – 310 с. Источниковедение: Теория. Метод. Источники российской истории: Учеб. пособие / Данилевский И.Н., Кабанов В.В., Медушевская О.О. Румянцева М.Ф. – М.: Рос. гос. гуманитар. ун-т, 1998. – 702 с..

Аналіз усього масиву вітчизняних мемуарних джерел протягом тривалих відрізків часу дозволив дослідникам поглибити розуміння природи мемуарного джерела, з’ясувати походження російської мемуаристики, встановити її зв’язок з духовною культурою суспільства в цілому. Щоправда, через значний обсяг джерельної бази та відсутність спеціальних джерелознавчих досліджень більшості мемуарних пам’яток відповідні узагальнюючі праці були обмежені хронологічно та змістовно. Не виходячи за межі першої половини ХІХ ст., вони здебільшого висвітлювали соціокультурну динаміку епохи, не торкаючись структурної еволюції мемуаристики. За таких умов доволі перспективними виглядали розробки, присвячені окремим комплексам мемуарних джерел, оскільки порівняно невелика кількість досліджуваних пам’яток дозволяє розглянути всі аспекти розвитку мемуарної літератури, відібраної за якоюсь ознакою (хронологічною, соціальним походженням автора і т. ін.).

Один із таких комплексів – університетська мемуаристика - тривалий час перебував поза належною увагою дослідників. Об’єктом спеціального джерелознавчого дослідження спогади з дореволюційної історії російських університетів стали в середині 1980-х рр. Булгакова Л.А. Мемуары как источник по истории университетов дореформенной России // Вспомогательные исторические дисциплины. – 1985. – Вып. 16. – С. 189-202. Упродовж наступних років кількість відповідних наукових праць поступово збільшується. Вони, з одного боку, суттєво доповнюють загальну картину розвитку тогочасної університетської мемуаристики, з іншого – сприяють більш глибокому осмисленню особливостей історичного шляху того чи іншого навчального закладу, однак, здебільшого мають ілюстративний характер Ежова С.А. Мемуары воспитанников Казанского университета как исторический источник (ХІХ в.): Дис… канд. ист. наук: 07.00.09 / Казанский гос. ун-т. – Казань, 1995. – 239 с..

Напередодні 200-річного ювілею Харківського університету помітно посилюється інтерес до його минулого. Спогади сучасників, що містять унікальну інформацію про настрої студентства, характер викладання, стосунки студентів і професури тощо, дозволяють відтворити життя Харківського університету в усій його повноті й багатогранності. Причому стосовно дореволюційної історії університету значення мемуарів, переважно опублікованих, зростає з огляду на той факт, що значна частина архівних матеріалів була втрачена в роки Другої світової війни.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження узгоджена з планом науково-дослідної роботи кафедри історіографії, джерелознавства та археології історичного факультету Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна, зокрема з науковою темою "Історія і теорія історичної науки і освіти" (державний реєстраційний номер – 01974006178).

Метою роботи є узагальнюючий комплексний аналіз мемуарів професорів та студентів з історії Харківського університету ХІХ – початку ХХ ст. Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання наступних завдань:

·

·

·

·

·

·

·

Об’єктом дослідження є мемуари професорів, співробітників та вихованців Харківського університету, в яких висвітлюються події ХІХ – початку ХХ ст.

Предметом дослідження є характеристика комплексу мемуарних джерел з історії Харківського університету ХІХ – початку ХХ ст. з огляду на ті чинники, що зумовили його виникнення та особливості функціонування в історико-культурному просторі.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період формування зазначеного комплексу – від 1810-х рр., коли були написані перші спогади, присвячені Харківському університету, до наших днів, що характеризуються пожвавленням публікаторської діяльності в галузі університетської мемуаристики ХІХ – початку ХХ ст.

Джерельна база. Основу дослідження склали професорсько-студентські мемуари з дореволюційної історії Харківського університету. Більшість із них дійшла до нашого часу у вигляді публікацій. Окремі пам’ятки збереглися лише в рукописах і вводяться до наукового обігу вперше. Неопубліковані спогади було виявлено, зокрема, у Центральному державному архіві України в Києві (ЦДІАК), Центральному державному архіві вищих органів влади України (ЦДАВО), відділі рукописів Центральної наукової бібліотеки та Музеї історії Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна.

Усю сукупність інших джерел, покликаних висвітлити еволюцію університетської мемуаристики, а також оцінити її інформаційні можливості, можна поділити на декілька груп.

До першої групи належать джерела особистого походження. Записки мандрівників і місцевих жителів, щоденники й листи мемуаристів та осіб, пов’язаних з університетом, дозволяють з’ясувати час та умови написання окремих спогадів, дослідити історію їх публікації, уточнити й доповнити подану в професорсько-студентських спогадах інформацію.

Другу групу становлять біографічні словники професорів та викладачів, видані на початку ХХ ст. Деякі з опублікованих там нарисів тяжіють до мемуарного жанру (автобіографій та спогадів). Вони надають цінні відомості як про мемуаристів, так і про більшість “дійових осіб” професорсько-студентських спогадів. З певною мірою умовності до цієї групи можна також віднести “Списки студентів”, які часто є чи не єдиним джерелом інформації про мемуаристів – колишніх вихованців Харківського університету.

Третю групу складають наукові та публіцистичні праці, тексти лекцій харківських учених – авторів мемуарів і згадуваних у спогадах осіб. Вони дають уявлення про тематику, зміст та ідейну спрямованість університетської освіти, дозволяють яскравіше змалювати постаті окремих науковців, їх ставлення до проблем свого часу.

Водночас важливе значення для розуміння особливостей науково-педагогічної діяльності Харківського університету ХІХ – початку ХХ ст. мають законодавчі джерела та діловодна документація – університетські статути, циркуляри Міністерства народної освіти й попечителя Харківського учбового округу, “Огляди викладання предметів і розподілу занять”, “Звіти про стан і діяльність Харківського університету”, “Протоколи засідань Ради Харківського університету”. Це - четверта група джерел, чималу частину якої становлять архівні матеріали, зокрема з фондів ЦДІАК України та Державного архіву Харківської області.

До останньої, п’ятої групи належать матеріали центральної та місцевої періодики. Залучення цієї групи джерел дає можливість висвітлити ставлення освіченої громадськості до проблем вищої освіти і, тим самим, певною мірою визначити роль мемуаристики у формуванні громадської свідомості.

Комплексне використання джерел усіх зазначених груп дозволяє всебічно проаналізувати мемуарну спадщину викладачів та вихованців Харківського університету, успішно розв’язати поставлені завдання.

Досліджуючи університетську мемуаристику, ми керувалися методологічними настановами, розробленими С.С. Мінц, А.Г. Тартаковським, М.Ф. Рум'янцевою та рядом інших сучасних науковців щодо великих масивів джерел особистого походження. Зокрема, узявши за основу твердження про самоцінність мемуарної літератури як важливого компонента духовного життя суспільства, ми зосередилися на вивченні власної історії комплексу професорсько-студентських спогадів з історії Харківського університету ХІХ – початку ХХ ст.

Для виконання поставлених завдань у роботі було використано загальнонаукові та спеціальні методи дослідження. Так, щодо окремих мемуарних творів застосовувалися традиційні прийоми джерелознавчого, текстологічного й археографічного аналізу. Вони дозволили атрибутувати та датувати відповідні мемуарні джерела, дослідити історію їх публікації, виявити з усіх наявних варіантів тексту основний, визначити причини мемуаротворчості тощо.

Вилучені таким чином відомості про авторський склад, час створення та публікації мемуарів і т. ін. було зведено у вигляді таблиці, що дало систематизоване уявлення про склад масиву мемуарних джерел та зробило можливим його формально-кількісну обробку. Застосувати останню до таких своєрідних, неповторних джерел, як мемуари, доволі складно. Тому ми обмежилися підрахунками щодо датування мемуарів, хронології публікації, їх кількості тощо, не торкаючись при цьому змістовного навантаження мемуарних розповідей.

Для подальшої інтерпретації одержаних даних, а також вивчення змісту джерел, ми звернулися до історико-генетичного, історико-порівняльного, синхронного та діахронного методів. За їх допомогою було зроблено спробу простежити зв’язок професорсько-студентських спогадів з громадською думкою досліджуваної епохи, оцінити інформаційні можливості всього масиву мемуарних пам’яток з історії Харківського університету ХІХ – початку ХХ ст.

Наукова новизна дослідження полягає в наступному:

·

·

·

·

·

·

·

·

Практичне значення дисертації полягає в можливості широкого використання її основних положень і висновків у спеціальних працях з історії Харківського університету та історії вищої освіти в Україні й Росії, розробці навчальних програм і методичних посібників з курсу “Джерелознавство” та “Джерелознавство історії України”. Матеріали дослідження можуть бути залучені для підготовки лекційних і спеціальних курсів, присвячених історії університетів. Крім того, виявлений нами під час роботи над дисертацією комплекс мемуарних джерел став основою повної, науково коментованої збірки “Харківський університет ХІХ – початку ХХ ст. у спогадах його викладачів та вихованців”, що чекає на своє видання.

Апробація результатів дослідження. Результати дисертаційного дослідження обговорювалися на наукових семінарах і засіданнях кафедри історіографії, джерелознавства та археології історичного факультету Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна; на міжнародних та регіональних наукових конференціях: міжнародній науковій конференції "Університетська освіта України ХХІ століття: проблеми, перспективи, тенденції розвитку" (Харків, 2000); ХІХ краєзнавчій конференції молодих вчених, присвяченій 100-річчю наукового гуртка на історико-філологічному факультеті Харківського університету (Харків, 2001); науковій конференції "Біографістика в контексті сучасних історичних та історіографічних досліджень" (VІ Астаховські читання) (Харків, 2002); ІІ Каразінських читаннях (Харків, 2002); міжнародній конференції “Проблеми історії та археології України” (Харків, 2002); ХХ краєзнавчій конференції молодих вчених “Слобожанщина на межі культур” (Харків, 2002); регіональній науковій конференції “Історична та суспільна думка Російської імперії другої половини ХІХ – початку ХХ століття” (Дніпропетровськ, 2003); міжнародній науковій конференції “Юг России в прошлом и настоящем: история, экономика, культура” (Бєлгород, 2003).

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладено в 5 публікаціях, 3 з яких опубліковано у фахових виданнях.

Структура дисертації зумовлена специфікою предмета, метою та завданнями дослідження. Вона складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (324 найменування), двох додатків. Загальний обсяг дисертації становить 216 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації та її актуальність, визначено мету й конкретні дослідницькі завдання, сформульовано методологічні принципи, об'єкт і предмет дослідження, схарактеризовано його джерельну базу, розкрито наукову новизну та практичне значення дисертації, подано інформацію про апробацію результатів дослідження.

Перший розділ дисертації “Теоретико-методологічні проблеми мемуаристики” присвячено аналізу наукової літератури, об’єктом якої стали джерела мемуарного характеру. Виходячи з теоретико-методологічних настанов, якими керувалися дослідники, в історіографії мемуаристики було виділено кілька етапів.

Перший етап у вивченні мемуарної літератури – 1850-ті – початок 1920-х рр. Упродовж цього часу визначились основні складові джерелознавчого аналізу пам’яток мемуарного характеру. Водночас накреслилися розбіжності в підходах до розуміння уміщеної в джерелах особистого походження інформації. Одні дослідники визнавали цінність будь-яких мемуарних свідоцтв, розглядаючи спогади як залишки того соціально-психологічного середовища, у надрах якого вони зародилися Лаппо-Данилевский А.С. Методология истории. – СПб.: Тип. В. Безобразова, 1913. – Вып. 2. – С. 292-799.. Інші – відводили мемуарам роль постачальника фактичного матеріалу з історії описуваної епохи, надаючи закладеній у спогадах інформації ілюстративного характеру Киреева Р.А. Неизданный том “Опыта русской историографии” В.С. Иконникова // Археограф. ежегодник за 1977 год. – М., 1978. – С. 323-335.. Другий підхід був домінуючим як щодо вітчизняної мемуаристики в цілому, так і стосовно окремих мемуарних комплексів (у тому числі спогадів з університетського минулого) Багалей Д.И. Новые данные по истории университетского быта // Жизнь. – 1899. – Т.9. – С.139-169; Литературный сборник к 100-летию Имп. Казанского университета. – Казань: Тип. ун-та, 1904. – 312 с.; Соловьев И.М. Русские университеты в их уставах и воспоминаниях современников. – СПб., 1914. – Вып. 1. 206 с..

На другому етапі (1920-ті – кінець 1970-х рр.) у вітчизняній історіографії переміг “прагматичний” підхід до джерел мемуарного характеру: головною метою джерелознавчого аналізу спогадів було визначення достовірності поданої в них інформації. Тому всі теоретичні та практичні дослідження, присвячені проблемам мемуаристики, зосередилися на пошуках специфіки мемуарних пам’яток і розробці методологічних рекомендацій щодо принципів їх наукової критики Бушканец Е.Г. Мемуарные источники: Учеб. пособие к спецкурсу. – Казань: Изд-во Казан. гос. пед. ин-та, 1975. – 98 с.; Голубцов В.С. Мемуары как источник по истории советского общества – М.: Изд-во МГУ, 1970. – 114 с.; Дмитриев С.С. Мемуары, дневники, частная переписка первой половины ХІХ в.// Источниковедение истории СССР ХІХ – начала ХХ в.: Учеб. пособие для ист. фак. / Под ред. И.А. Федосова. – М.,1970. – С. 346-348 ; Дмитриев С.С. Воспоминания, дневники, частная переписка [по истории СССР эпохи капитализма] // Источниковедение по истории СССР: Учебник для ист спец. ун-тов и пед. ин-тов / Под ред. И.Д. Ковальченко. – 2-е изд., доп. и перераб. – М.,1981. – С. 342-359; Курносов А.А. Приемы внутренней критики мемуаров: (Воспоминания участников партизанского движения в период Великой Отечественной войны как исторический источник) // Источниковедение: Теорет. и метод. проблемы. – М.,1969. – С. 478-505; Черноморский М.Н. Работа над мемуарами при изучении истории КПСС. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Высш. шк., 1965. – 136 с.. Вилучений з мемуарних пам’яток фактичний матеріал, що проходив прискіпливу перевірку на достовірність, використовувався при розв’язанні конкретно-історичних завдань, у тому числі в дослідженнях, присвячених історії університетів Харьковский госуниверситет, 1805 – 1980: Ист. очерк / Рыбалка И.К., Кучер А.Е., Булах В.И. и др.; Отв. ред. И.Е. Тарапов. – Харьков: Вища шк., 1980. – 160 с..

Третій період, що розпочався на межі 1970 – 1980-х рр., позначився зростанням уваги до загальних проблем еволюції мемуарного жанру. Перші спроби розширити інформаційні можливості пам’яток мемуарного характеру через дослідження закономірностей їх утворення та розвитку здійснив А.Г. Тартаковський Тартаковский А.Г. Русская мемуаристика ХVIII – первой половины XIX в.: От рукописи к книге. – М.: Наука, 1991. – 288 с.; Тартаковский А.Г. Русская мемуаристика и историческое сознание ХІХ в. – М: Археограф. центр, 1997. – 356 с.. Незважаючи на серйозні розбіжності з методологічних питань, сучасні дослідники в цілому сприйняли його новаторський підхід до вивчення мемуарів Источниковедение: Теория. Метод. Источники российской истории: Учеб. пособие / Данилевский И.Н., Кабанов В.В., Медушевская О.О. Румянцева М.Ф. – М.: Рос. гос. гуманитар. ун-т, 1998. – 702 с..

Зацікавленість загальними проблемами мемуаристики сприяла кількісному зростанню праць історико-прикладного типу. Зокрема, на новий рівень вийшло дослідження університетської мемуаристики. В останні десятиліття збільшилася кількість публікацій поодиноких мемуарних свідоцтв та збірок спогадів з університетського минулого Московский университет в воспоминаниях современников (1755 - 1917): Сборник / Сост. Ю.Н. Емельянов. – М.: Современник, 1989. – 735 с.; Новороссийский университет в воспоминаниях современников: Сборник / Сост. Ф.А. Самойлов – Одесса: Астропринт, 1999. – 735 с., з’явилися дослідження мемуарної спадщини професорів та студентів окремих російських університетів ХІХ – початку ХХ ст. Ежова С.А. Мемуары воспитанников Казанского университета как исторический источник (ХІХ в.): Дис… канд. ист. наук: 07.00.09 / Казанский гос. ун-т. – Казань, 1995. – 239 с.

Другий розділ “Формування комплексу мемуарів з історії Харківського університету ХІХ – початку ХХ ст.” містить три підрозділи. Перший “Реконструкція комплексу мемуарів з історії Харківського університету ХІХ – початку ХХ ст.” надає уявлення про репрезентативність досліджуваного комплексу.

Комплекс мемуарів з дореволюційної історії Харківського університету складався впродовж тривалого часу – з 1810 по 1970-ті рр., а публікація окремих мемуарних пам’яток не припиняється й на сучасному етапі. Полегшити пошук спогадів дозволяють довідково-бібліографічні видання та покажчики История дореволюционной России в дневниках и воспоминаниях: Аннотированный указатель книг и публикаций в журналах: В 5т. / Под ред. П.А. Зайончковского. – М.: Книга, 1976-1989. Т.1: XV-XVIII вв. – М., 1976; Т.2: В 2ч.: 1801-1856. – М.,1977-1978 – Ч.1-2; Т.3: В 4 ч.: 1857-1894. – М., 1979-1982. - Ч. 1-4; Т.4: В 4 ч.: 1895-1917. – М., 1983-1986. – Ч. ; Т.5: В 2 ч.: Дополнения. – М.,1988-1989. – Ч. 1-2;История Харьковского университета: Сист.-библиограф. указ.: 1805-1917: В 2 ч. / Сост. М.Г. Швалб, М.М. Красиков. – Харьков: Изд-во ХГУ, 1985. – Ч.2. – 56 с.; Харьков и губерния на страницах газеты “Харьковские губернские ведомости”: 1838-1917 гг.: Библиограф. указ.: В 6 вып. / ХГНБК. – Харьков, 1993-1996. – Вып. 1-6.. Крім того, були проглянуті газета “Южный край” та “Сборник Харьковского историко-филологического общества” за 1900 – 1910-ті рр., досліджені особисті архівні фонди професорів і колишніх вихованців Харківського університету ЦДІАК України, ЦДАВО України, відділу рукописів Центральної наукової бібліотеки й Музею історії Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна.

Наступним етапом вивчення мемуарних пам’яток став текстологічний аналіз, під час якого було з’ясовано приналежність виявлених текстів до мемуарних джерел з дореволюційної історії Харківського університету. Серед таких мемуарних пам’яток найбільш інформативними, безумовно, є ті, що належать людям, тісно пов’язаним з університетом, тому коло джерел було обмежено спогадами його співробітників, викладачів та колишніх вихованців.

Торкаючись принципів обліку мемуарних творів, не можна було залишити поза увагою питання про способи фіксації цього виду джерел. Поряд із “власноручними” оповіданнями в кінці ХІХ – ХХ ст. поширилися мемуари у формі літературних і стенографічних записів. У даному випадку це кілька творів, що з’явилися внаслідок співпраці мемуариста та літературного помічника. Зокрема, дві автобіографії М.І. Костомарова, записані Н.О. Білозерською й Г.Л. Костомаровою та біографія І.І. Мечникова, складена його дружиною.

Таким чином, у результаті бібліографічно-реєстраційного, текстологічного та тематичного аналізу було виявлено 85 мемуарних творів з історії Харківського університету ХІХ – початку ХХ ст., складених його професорами й колишніми вихованцями.

Другий підрозділ – “Історія написання мемуарів та цілі мемуаристів” – присвячений виявленню мотивів, якими керувались автори при написанні спогадів.

Мемуарна література, початок якій у Східній Європі було покладено наприкінці ХVII – на початку XVIII ст., пройшла тривалий і складний шлях свого розвитку. Зародившись для задоволення особистих і вузькородинних потреб, у ХІХ ст. вона привернула пильну увагу громадськості, а з часом перетворилася на могутній фактор ідейно-політичної боротьби й важливе джерело історичного пізнання. У загальному руслі розвивалась і мемуарна література з історії Харківського університету ХІХ – початку ХХ ст.

Розраховані на уважного читача спогади професорів і колишніх студентів поряд з мемуарною виконували публіцистичну, просвітницьку, літературну, ідеологічну та історіографічну функції. Таке функціональне розмаїття було пов’язане з умовами виникнення та безпосереднім призначенням мемуарних творів. Окрім прагнення поділитися досвідом минулого, приводом до написання спогадів ставали поради інших осіб, різні запити, бажання відзначити ювілейні та пам’ятні дати, увічнити імена дорогих людей, захистити власну громадську позицію. Отже, дореволюційна університетська мемуаристика була віддзеркаленням тих питань, що хвилювали суспільство на момент появи спогадів.

Тісний зв’язок із публіцистикою підтверджується аналізом первинних публікацій. Із 80 опублікованих спогадів, присвячених Харківському університету, 61 вперше побачили світ за життя автора. Причому посмертні , незалежні від волі творця публікації починають з’являтися лише з 80-х рр. ХІХ ст., коли спогади посідають чільне місце в ряді історичних джерел, як це й відзначалося в історичній літературі.

З огляду на первинні функції та особливості змісту мемуарні твори з історії Харківського університету ХІХ – початку ХХ ст. можна поділити на кілька груп. Першу, найбільш численну та інформативну (три чверті від усіх спогадів), становлять “спеціальні” мемуари – так звані “сучасні історії”, присвячені винятково університету й пов’язаним із ним людям і подіям. До другої групи (понад 20 пам’яток) належать “загальні” мемуари – автобіографії, в яких спогади про університет є складовою частиною “саможиттєписів”. Третя, невелика за обсягом, група – спогади про Харківський університет, вкраплені до праць немемуарного характеру. Тобто, мемуарні свідчення з університетського минулого втілювалися здебільшого в невеликі статті та нариси, що були результатом одномоментного творчого акту.

Третій підрозділ “Публікація мемуарів з історіі Харківського університету” присвячений аналізу мемуарних публікацій.

Аналіз співвідношення рукописних та опублікованих мемуарів з історії Харківського університету свідчить про значну перевагу останніх (80 опублікованих і 5 рукописних). Усього зареєстровано 127 найменувань мемуарних публікацій з історії Харківського університету ХІХ - початку ХХ ст., із них 80 – це первинні публікації. Досить значним (37%) є процент перевидань, що свідчить про стійкий інтерес суспільства до університетської тематики. Головними постачальниками мемуарів з історії Харківського університету в дореволюційний період були історичні журнали “Русский архив”, “Русская старина”, “Исторический вестник”, “Киевская старина”. Доволі багато публікацій було надруковано в “Харьковском сборнике”, літературно-науковому додатку до “Харьковского календаря”. Окремі мемуарні пам`ятки побачили світ на сторінках “Москвитянина”, “Вестника Европы”, “Сборника историко-филологического общества”. Газети “Харьковские губернские ведомости”, “Утро”, “Южный край”, як правило, здійснювали повторні публікації. Те ж саме можна сказати про видання у вигляді книг та брошур. Перевидавалися, в основному, особливо значущі в історичному та літературному відношенні пам`ятки, з якими пов`язані найбільші досягнення у сфері мемуаристики.

Пік публікаторської діяльності припадає на 1880-ті – початок 1910-х рр. Потім настає спад, хоча рівень кількості публікацій про Харківський університет все ж лишається досить високим. Новий сплеск спостерігається в 20-ті рр. ХХ ст. На цьому етапі, окрім повторних видань, в основному публікуються спогади про революційну діяльність студентів. З кінця 1920-х рр. кількість публікацій, що включали мемуарні свідоцтва про Харківський університет ХІХ – початку ХХ ст., знову зменшується, оскільки публікатори зосереджуються на підготовці матеріалу, присвяченого десятиріччю Жовтневої революції, а з 1930-х рр. мемуарні видання в межах СРСР взагалі стають рідкістю. Тільки після значної перерви, у 1970 – 1980-х рр. починається перевидання джерел мемуарного характеру, яке не припиняється і в наш час.

Археографічна підготовка перших публікацій або була повністю відсутня, або являла собою коротку довідку. Частіше за все редакція вважала за необхідне лише повідомити, звідки вона одержала рукопис для того, щоб підтвердити свої права на нього. Наприкінці ХІХ ст., з розвитком історичної науки та наукової періодики, ситуація дещо покращилася. У цей час з`явилися окремі видання мемуарів, підготовлені на сучасному для тієї епохи археографічному рівні за участю таких відомих учених, як М.Ф. Сумцов і Д.І. Багалій. У перші десятиліття радянської влади загальна картина археографії мемуарів суттєво не змінюється. Історичні видання переходять зі сфери комерційної до наукової, але перетворення спогадів на фактор ідеологічної боротьби зумовлює відповідний підхід до їх публікації. Таким чином, тільки незначна частина дореволюційних публікацій, а також видання другої половини ХХ ст. були здійснені з дотриманням правил археографії.

Третій розділ “Проблеми авторства та періодизації професорсько-студентських спогадів з дореволюційної історії Харківського університету” складається з двох підрозділів. У першому “Автори мемуарних творів” було атрибутовано більшість анонімних мемуарних пам’яток, усебічно проаналізовано авторський склад.

Спогади про дореволюційну історію Харківського університету залишили 73 його викладачі та вихованці.

Соціальне походження мемуаристів відображає соціальний склад студентства й професури Харківського університету: більшість авторів належали до дворянського середовища, дещо менше зверталися до мемуаристики різночинці, і зовсім незначною є кількість авторів, які походили з духовного звання.

Поряд із професорами і співробітниками Харківського та інших університетів, педагогами і публіцистами, з мемуарами про університетське минуле виступали люди, які не мали відношення ані до педагогічної, ані до літературної діяльності. Тобто, стурбованість становищем вищої освіти виходила за межі університетів і змушувала особу, яка усвідомлювала свою причетність до загального суспільного руху, публічно висловлюватися з цього приводу.

Як і будь-який творчий процес, мемуаротворчість вимагає відповідних здібностей. Цим і пояснюється домінування серед мемуаристів гуманітаріїв. 27 мемуаристів були представниками історико-філологічного факультету. Інші факультети дали приблизно однакову кількість авторів: до спогадів про університетське минуле звернулося 15 юристів, 15 медиків та 14 представників фізико-математичного факультету.

Літературні або наукові вподобання відігравали не останню роль у виборі форми подання спогадів – художньої з елементами літературної обробки чи документальної, наближеної до історичних досліджень.

До спогадів про Харківський університет звертались автори віком від 24 до 83 років, однак середній вік університетського мемуариста становить 50 - 60 років. Такий порівняно невисокий віковий ценз пояснюється специфікою зазначеного комплексу мемуарних джерел. Найбільшу активність у сфері університетської мемуаротворчості виявляла професура, що й зумовило переважання авторів, які не досягли “мемуарного” віку На думку сучасних дослідників, до мемуаротворчості здебільшого схиляються автори, що переступили 70-річний рубіж..

У другому підрозділі “Датування та періодизація спогадів з історії Харківського університету ХІХ – початку ХХ ст.” датовано мемуарні джерела й побудовано хронологію формування відповідного мемуарного комплексу.

Понад 90 % досліджуваних мемуарів не мало авторських дат. За допомогою прямих та непрямих датуючих ознак (документально-біографічних матеріалів, публікацій тощо) було встановлено час виникнення 83 творів. Слід підкреслити, що ступінь точності датування мемуарів неоднаковий. У деяких випадках воно здійснювалось у стислих хронологічних рамках, в інших – у досить протяжних інтервалах, по змозі, із позначенням початкової та кінцевої дат з точністю до року. Ряд творів було датовано лише в приблизних величинах, у межах одного десятиліття. Однак і це цілком припустимо, якщо взяти до уваги, що метою даної роботи є не абсолютно точне датування, а побудова хронології виявленого нами комплексу мемуарів, із тим щоб розкрити процес розвитку університетської мемуаристики впродовж тривалого часу.

Спостереження над динамікою руху мемуарних творів з дореволюційної історії Харківського університету дозволяють визначити впродовж ХІХ – ХХ ст. п’ять періодів мемуаротворчості: 1) – 1850-ті рр. – період зародження університетської мемуаристики, коли з’являються поодинокі спогади з історії Харківського університету; 2) 1860 – 1900-ті рр. – період розквіту, що характеризується появою великої кількості мемуарних пам’яток, присвячених Харківському університету, причому найбільш продуктивними в цьому відношенні були1880 – початок 1910-х рр.; 3)1910-ті рр. – період зменшення уваги мемуаристів до університетської тематики; 4) – 1930-ті рр. – новий сплеск університетської мемуаристики, що на даному етапі виступає як складова революційної мемуарної літератури; 5) 1940 – 1970-ті рр. – період згасання мемуаротворчості, пов’язаної з дореволюційною історією Харківського університету.

У четвертому розділі “Особливості функціонування спогадів з історії Харківського університету ХІХ – початку ХХ ст. в історико-культурному просторі” розглянуто провідні сюжети професорсько-студентських спогадів з дореволюційної історії Харківського університету залежно від часу виникнення джерела.

Перші мемуарні згадки з минулого Харківського університету побачили світ на початку ХІХ ст. у складі автобіографічних записок, але до середини ХІХ ст. такі твори були поодинокими. Зовнішньополітичні потрясіння – війна 1812 р., польське повстання 1830 – 1831 рр., Кримська війна – привертали пильну увагу суспільства, стримуючи розвиток університетської мемуаристики. До того ж більшість університетів Російської імперії лише проходила етап становлення, що, у свою чергу, обмежувало коло людей, здатних розповісти про особливості університетського життя. На цьому етапі університетська тематика була присутня лише в автобіографіях. Зосереджуючись на власній історії, професори й колишні студенти віддавали перевагу емоційно насиченим сюжетам, досить побіжно характеризуючи при цьому викладацький склад та умови свого життя.

Домінування військової мемуаристики зберігалося до середини ХІХ ст., коли невдоволення старими порядками змушує багатьох мемуаристів звернути увагу на соціально-економічну, ідейну та культурну історію Росії, що помітно збільшує вагу професорсько-студентських спогадів. У розвитку харківської університетської мемуаристики початок нового етапу знаменувала публічна полеміка 60-х рр. ХІХ ст. щодо спогадів професора-іноземця К.-Д. Роммеля, яка не випадково співпала в часі із виникненням та загостренням боротьби навколо так званого “університетського питання”.

Періодом розквіту університетської мемуаристики стали 1860-ті – початок 1900-х рр. У цей час побачили світ 52 мемуарні твори (63 % від їх загальної кількості), причому автобіографії поступилися спогадам, спеціально присвяченим Харківському університету.

Як і в попередні роки, більшість сторінок мемуаристи присвячують характеристиці професорсько-викладацького складу, однак портрети окремих учених значною мірою видозмінюються – до опису зовнішнього вигляду та особливостей поведінки професорів додається детальний аналіз їхніх лекційних курсів, наукових праць, художніх уподобань та громадсько-політичних поглядів. Цікаво, що кожне покоління мемуаристів висуває свій ідеал університетського викладача: якщо в першій половині ХІХ ст. найбільше цінувалися високі моральні якості педагога, то в період реформ на перший план виходить його активна громадська позиція, а за часів посилення консервативних тенденцій – високий професійний рівень. Окрім традиційних сюжетів, на цьому етапі мемуаристи звертаються до спогадів про адміністративний устрій вищих навчальних закладів, становище студентської корпорації, обережно торкаються політичних уподобань харківського студентства, національного питання тощо.

Інтерес сучасників до змісту й характеру університетської освіти, ролі та місця університетів у суспільному житті і т. ін. зберігався аж до Першої світової війни. Потрясіння воєнного часу, революційні події в Росії та Україні на деякий час відсунули університетську мемуаристику на другий план. Її новий підйом спостерігається в 1920-ті рр., однак на цьому етапі автори спогадів зосереджуються на своїй революційній діяльності в межах загальноросійського чи національного революційного руху. Центральна тема попередніх років – навчальний процес в університеті, витискається більш злободенним питанням участі харківських професорів та студентів у громадсько-політичному житті країни.

Лише в середині ХХ ст. спогади втрачають різко виражене політичне забарвлення, і, як раніше, набувають традиційних для університетських мемуарів рис. Та оскільки кінцеві грані дореволюційної мемуаристики обмежені смертю останніх студентів, які навчалися в університеті на початку ХХ ст., до 1970-х рр. спогади професорів і вихованців університету вичерпуються. Проте формування відповідного комплексу продовжується й далі за рахунок нових мемуарних публікацій.

У висновках узагальнено результати проведеного дослідження.

Історіографічна розробка даної теми протягом другої половини ХХ – початку ХХ ст. пройшла кілька етапів, кожен з яких характеризується різним рівнем об'єктивності та всебічності у висвітленні тих чи інших аспектів зазначеної проблеми. На першому етапі (1850-ті – початок 1920-х рр.) в наукових колах обговорювалося питання про цінність джерел мемуарного характеру. На другому етапі (1920-ті – кінець 1970-х рр.) поряд з пошуками специфіки мемуарних джерел розроблялися методи їх джерелознавчого аналізу. Третій період, що розпочався на зламі 1970 – 1980-х рр., характеризується посиленням уваги до власної історії вітчизняної мемуаристики , що, на думку дослідників, дозволить значною мірою розширити інформаційні можливості пам’яток мемуарного характеру.

Залежно від цільової настанови мемуарні твори з історії Харківського університету ХІХ – початку ХХ ст. (80 опублікованих та 5 рукописних) можна поділити на декілька груп: мемуари, спеціально присвячені університету, його професорам і студентам; автобіографічні твори, в яких поряд з університетською тематикою присутні інші сюжетні лінії; спогади про університет, вкраплені до праць немемуарного характеру.

Процес видання джерел мемуарного характеру з історії Харківського університету ХІХ – початку ХХ ст. яскраво ілюструє ставлення громадськості до сучасного й минулого університетської освіти на кожному етапі: 1) 1850 – 1870-ті рр. – початковий етап, що характеризувався поодинокими публікаціями в журналах неісторичного профілю та газетах; 2) ті – 1917 рр. – період масового видання професорсько-студентських спогадів, що здійснювалося, передусім, зусиллями історичних журналів та місцевих періодичних видань; 3) - 1920-ті рр. – поява великої кількості спогадів діячів революційного руху, що готувалися до друку істпартами; 4) 1930 – 1960-ті рр. – публікація окремих мемуарних пам’яток з університетського минулого; 5) 1970 – 1990-ті рр. – час пожвавлення публікаторської діяльності у сфері університетської мемуаристики, для якого характерні повторні публікації. Особливості відповідних мемуарних публікацій – обсяг, наявність купюр, супровідних нотаток та коментарів – також часто зумовлювалися не тільки археографічними потребами, але й умовами суспільно-політичного життя.

Для університетської мемуаристики характерний широкий авторський діапазон. До спогадів про Харківський університет вдавалися різні за соціальним походженням, факультетською приналежністю, професійною діяльністю та віком мемуаристи, які в різні часи належали до харківської університетської корпорації. Однак, говорячи про загальну стурбованість проблемами вищої освіти, не можна залишити поза увагою питання про те, які саме особи були найбільш зацікавлені в їх вирішенні. Середньостатистичний автор – це людина 50 – 60-ти років, дворянського походження, яка після закінчення історико-філологічного факультету тривалий час працювала на педагогічній ниві, неодноразово виступаючи в пресі з різних актуальних проблем сучасності, тобто це людина, яка мала схильність до літературної праці, брала активну участь у громадському житті та була тісно пов’язана з освітніми установами й періодикою.

Розглядаючи провідні сюжети спогадів з історії Харківського університету залежно від часу написання та публікації, ми визначили особливості їх функціонування в історико-культурному просторі.

Зародившись на початку ХІХ ст., університетська мемуаристика тривалий час залишалася складовою частиною автобіографічної літератури й лише в другій половині ХІХ ст., з появою спеціально присвячених університетському життю спогадів, набула самостійного значення, зблизившись із тогочасною публіцистичною літературою. Нові зміни в структурно-тематичній побудові професорсько-студентських спогадів відбулися після 1917 р., коли університетська наука стала тлом для відображення політичних та ідейних процесів кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Відповідно до цього змінювалися вага та змістовне навантаження провідних сюжетів професорсько-студентських спогадів – опису навчального процесу, адміністративного устрою та студентського життя. Так, побіжні портретні зарисовки харківської професури, притаманні спогадам першої половини ХІХ ст., у пореформений період поступилися докладним характеристикам особливостей поведінки, лекційних курсів, наукових праць і громадсько-політичних поглядів окремих викладачів. За часів радянської влади обсяг відповідної інформації різко зменшився, причому акценти з наукової царини було перенесено до політичної та