Жулканич Неля Михайлівна

УДК 63(477.87) +338.43(477.87)(043.3)

СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО ЗАКАРПАТТЯ:
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ АСПЕКТ
(друга половина 40-х – 80 роки ХХ століття)

Спеціальність 07.00.01 – історія України

Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук

Львів – 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії України Ужгородського національного університету Міністерства освіти і науки України та у відділі новітньої історії Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України

Науковий керівник – Задорожний Володимир Євгенович, доктор історичних наук, професор кафедри історії України Ужгородського національного університету

Офіційні опоненти: Плисюк Василь Пилипович, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри українознавства Львівського державного аграрного університету

Сеньків Михайло Васильович, кандидат історичних наук, доцент Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка

Провідна установа: Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Захист відбудеться 11 травня 2004 р. о 1500 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.222.01 в Інституті українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України (м. Львів, вул. Козельницька, 4).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту українознавства
ім. Івана Крип’якевича НАН України за адресою : 79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4.

Автореферат розісланий 8 квітня 2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук ПАТЕР І.Г.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Селянська, загалом аграрна проблема, завжди була актуальною і важливою для науковців, громадсько-політичних та державних діячів, для всього суспільства. За радянських часів селянське питання було вузловим у політиці комуністичної партії. Його розв’язання підпорядковувалось, з одного боку утвердженню соціалістичних виробничих відносин на селі та ліквідації дрібнотоварного виробника і власника, а з іншого – забезпеченню населення країни, насамперед міського, продуктами харчування. Крім того, колгоспне село повинно було стати покупцем продукції важкої промисловості, головним чином сільськогосподарської техніки, та перетворитися в резерв дешевої робочої сили для всього народного господарства.

Започаткований у 20-30 роках керівництвом Радянського Союзу експеримент щодо реформування села у 40-х і наступних роках був продовжений і у возз’єднаних з Україною західних її землях. Наслідки цього експерименту загальновідомі. У результаті примусової колективізації селянин був позбавлений власності, а отже і мотивації підвищення продуктивності праці, що врешті решт перетворило сільськогосподарське виробництво у непродуктивну галузь, а Радянський Союз, зокрема Україну, з житниці Європи у покупця заокеанського зерна, загалом продуктів харчування.

Деформаційні процеси у сільському господарстві особливо негативно позначилися у західних областях України, зокрема у карпатському регіоні, де завжди була нестача орної землі, спостерігалось аграрне перенаселення. Саме ці обставини зумовлюють наукову та практичну значимість глибокого дослідження соціально-економічних процесів у закарпатському селі за понад п’ятдесятирічний період утвердження колгоспної системи господарювання, негативні наслідки якої продовжують істотно впливати на подолання кризових явищ в аграрному секторі.

Дисертація є складовою частиною наукової роботи кафедри історії України УжНУ "Історія та історіографія західноукраїнських земель" та науково-дослідного інституту карпатознавства УжНУ.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють весь період радянської влади на Закарпатті і дають можливість простежити всі етапи реформування села та функціонування колгоспної системи, а також її вплив на соціальну сферу життя сільського населення, його побутові умови та культурно-освітні зміни.

Дисертантка поставила перед собою завдання дослідити :

·

·

·

·

·

Наукова новизна дисертації. На підставі архівних матеріалів, значна частина яких вперше залучена до наукового обігу, критичного осмислення історіографії проблеми, досліджено особливості реформування закарпатського села, структуру сільськогосподарського виробництва, соціально і культурно-освітні зміни в краї впродовж майже півстолітнього періоду.

Об'єкт дослідження – сільське господарство Закарпаття 50 – 80-х років минулого століття, а предмет – реформування аграрного сектору, структури сільськогосподарського виробництва, соціально та культурно-освітні процеси на селі.

Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані для підготовки узагальнюючих праць з історії селянства України за радянської влади, а також спецкурсів для вищих навчальних закладів гуманітарного профілю.

Основні положення і висновки дисертації апробовані на регіональних наукових конференціях "Економіка Закарпаття сьогодні і завтра: шляхи виходу з кризи " (Ужгород, 1997), "Дослідження історії соціально-економічного розвитку країн Центральної та Південно-Східної Європи: сучасний стан, проблеми, перспективи" (Ужгород, 1998), науково-теоретичній конференції, присвяченій 55-річчю Ужгородського державного університету, на кафедрі історії України Ужгородського національного університету (2002), а також у монографії “Аграрно-виробничі та соціально-економічні відносини на Закарпатті (1945 – 1990 рр.)” та 9 наукових публікаціях автора.

Структура роботи побудована за проблемно-хронологічним принципом і складається із вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел та літератури (365 позицій, в тому числі 137 джерел). Дисертація має 180 сторінок.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми, окреслено її хронологічні рамки, визначено мету та завдання дослідження.

У першому розділі охарактеризовано стан дослідження теми та джерела. За радянських часів закарпатське село другої половини ХХ століття досліджувалось як складова частина історії селянства України, зокрема її західних земель. Водночас в опублікованих працях виокремлювалися певні особливості цього регіону, зумовлені не тільки специфікою його історичної долі, але й тим, що порівняно з іншими частинами України, радянська влада на Закарпатті була встановлена значно пізніше, а отже і зміни в аграрному секторі та становищі селянства мали свої особливості.

Однак, методологія аналізу та характеристика соціально-економічних відносин і матеріально-побутових та культурних змін, що відбулися в закарпатському селі впродовж другої половини ХХ століття, була такою ж, як і стосовно історії селянства радянської України загалом. Головні її принципи, як відомо, полягали в тому, щоб обґрунтувати об’єктивну закономірність ліквідації дрібноселянських господарств, добровільний характер колективізації та створення колгоспів, як єдиний шлях підвищення ефективності аграрного сектору та докорінних матеріально-побутових і культурно-освітніх змін на селі.

Власне під цим кутом зору досліджувалися насамперед, соціально-економічні перетворення у закарпатському селі на етапі становлення радянської влади та колективізації дрібноселянських господарств, що охоплював період з кінця 40-х і, фактично, до середини 50-х років. Саме на цьому етапі дослідники поряд з відзначенням загальних закономірностей процесу, акцентували увагу на місцевих особливостях становлення в Закарпатті соціалістичних виробничих відносин, особливо на селі, внаслідок суцільної колективізації. Це було властиво, по суті, всім публікаціям з історії селянства України История Украинской ССР: в 10 т. – К.: Наукова думка, 1985. – Т. . Украина в период построения развитого социалистического общества (1945 – начало 60-х годов). – 582 с.; Історія селянства Української РСР: в 2-х т. – К.: Наукова думка, 1967. – Т.2. – 534 с., зокрема, західноукраїнського регіону Ковалевська Т. Розвиток продуктивних сил західних областей України за роки Радянської влади. – К., 1960. – 40 с.; Тетерін І. Соціалістичні перетворення в сільському господарстві західних областей України. Автореферат дисертації на здобуття вченого звання кандидата історичних наук. – К.,1954. – 20 с.; Черниш Й. Комуністична партія України – організатор соціалістичних перетворень в західних областях УРСР (1939–1958 рр.). – Львів: Вид-во Львівського університету, 1963. – 266 с.; Івасюта М. Закономірності та особливості колективізації сільського господарства західних областей УРСР // Український історичний журнал. – 1984. – № 9. – С.49-58; Козловська Л.Г. Розвиток народного господарства Закарпатської області за роки Радянської влади. – Львів: Видавництво Львівського університету, 1959. – 165 с..

До найхарактерніших особливостей соціально-економічних перетворень у закарпатському селі в процесі становлення і зміцнення радянської влади та соціалістичних виробничих відносин, автори публікацій наголошували, насамперед, на відносно мирному характері колективізації, відсутності масового руху опору радянському тоталітарному режимові, що було зумовлено, на їх думку тим, що в краї ще досить істотна роль належала місцевим партійно – радянським функціонерам, колишнім діячам комуністичних організацій Закарпатської України, які були досить добре обізнані з специфікою соціально – економічних відносин в краї.

Природно, що у названих публікаціях ці процеси на Закарпатті висвітлювалися переважно фрагментарно. Детальніше вони аналізувалися у спеціальних працях про закарпатське село, підготовлених головним чином вченими

Ужгородського державного університету Куценко К. Братня допомога народів Радянського Союзу в соціалістичній перебудові сільського господарства Закарпатської області (1945-1950 рр.) // Наукові записки УжДУ. – Т.29. – Ужгород, 1957. – С.76-88; Міщенко С.,Шеневідько А. Розвиток сільського господарства Закарпаття за роки Радянської влади // Великий Жовтень і розквіт возз’єднаного Закарпаття. – Ужгород: Карпати, 1970. – 605 с.; Нариси історії Закарпаття. – Т.2. 1918-1945 рр. – Ужгород: Закарпаття, 1995. – 663 с.; Ілько В.І. Аграрні перетворення в закарпатському селі. (1944-45 рр.) // Соціалістичні перетворення на Закарпатті за 25 років Радянської влади: Матеріали республіканської конференції присвяченої 25-річчю возз`єднання Закарпаття з Радянською Україною (1945-70). – Ужгород: Карпати, 1970. – 219 с., написані на значному архівному матеріалі, а іншим разом і на власних спостереженнях учасників подій Коровський В. Росте й міцніє наш колгосп. – Ужгород, 1954. – 70 с.; Петросян Ш. Життя вимагає. – Ужгород, 1959. – 63 с.; Пітра Ю. В майбутнє віримо, майбутнє творимо. – Ужгород, 1984. – 128 с.. Автори згаданих публікацій повніше відтворили злам усталених приватно – власницьких селянських форм хазяйнування та утвердження цілком нових соціально – економічних відносин внаслідок відчуження селянина від власності і переходу до колективних методів праці. Незважаючи на спрощений, а інколи і просто ідеалізований спосіб трактування тих доленосних, але і драматичних подій, все ж ці праці становлять певний етап в дослідженні історії закарпатського селянства ХХ століття.

Стосовно дослідження історії України 60 – 80-х років, зокрема селянства, то тут слід відзначити наступне. У зв’язку з тим, що у партійно – директивних документах зміщувалися ідейно – політичні та методологічні акценти на утвердження єдиного народно – господарського комплексу Радянського Союзу та формування нової історичної спільноти – радянського народу, історики теж почали зосереджувати особливу увагу на загальному, а не специфічному у тій чи іншій республіці, а тим паче в окремих регіонах. За цих обставин у загальних працях з історії України соціально – економічні процеси на Закарпатті 60 – 80-х років почали нівелюватися, тобто специфічне цілеспрямовано замовчувалося та не виокремлювалося і, навпаки, вишукувалися приклади для підтвердження тези про домінування загального, характерного для всього радянського суспільства Колесник А.Д. Советское Закарпатье в братской семье народов СССР. – М.:Знание. Серия История. – 1960. – № 9. – 32 с.; Колотуха Я.Я. Возз”єднана Україна // Український історичний журнал. – 1964. – №4. – С.28-39; Розквіт економіки західних областей УРСР (1939 – 1964 рр.). – Львів: Вид-во Львівського університету, 1964. – 290 с.; Василенко С.Т., Горват І.М. Здійснення ленінського кооперативного плану на Закарпатті // Український історичний журнал. – 1975. – №6. – С.94-98; Кошарний І.Я. У сузір’ї соціалістичної культури. Культурне будівництво в возз’єднаних областях УРСР (1939 – 1958 рр.). – Львів, 1975..

Ця тенденція позначилася і на спеціальних публікаціях про Закарпаття 60 – 80 –х років. Все ж селянській, аграрній проблемі приділялась значна увага, зокрема в контексті характеристики народного господарства та з’ясування соціально – побутових і культурно – освітніх проблем краю періоду, так званого, розвинутого чи реального соціалізму. Йдеться насамперед про монографічні дослідження Шляхом до щастя. – Ужгород: Карпати. 1973. – 288 с.; Розквіт Закарпаття в братній сім’ї народів. – Львів: Вища школа, 1985. – 147 с., Водночас було опубліковано чимало праць про структуру сільськогосподарського виробництва Закарпаття, про вирощування зернових та кормових культур Габовда М. 230 центнерів кукурудзи з гектара. – Ужгород, 1950. – 24 с.; Голінка І.І. Вирощування зернових в Верховині. – Ужгород, 1951. – 16 с.; Вайс М.Б., Колесніков С.В. Створення та використання культурних пасовищ. – Ужгород: Карпати, 1970. – 120 с.; Юрійчук П.Ф. Інтенсивне використання природних кормових угідь. – Ужгород: Карпати, 1977. – 64 с. , про тваринництво Шестидесятний О.А. Тваринництво в гірських колгоспах. – Ужгород: Закарпатське обласне видавництво, 1951. – 50 с.; Король В.І., Первак Я.І. Виробництво продукції скотарства і вівчарства в горах. – Ужгород: Карпати, 1974. – 51 с. , виноградарство та садівництво Барат І. За 250 центнерів винограда з кожного гектара. – Ужгород: Обласне книжково-газетне видавництво, 1953. – 24 с; Шепа В.В., Третьяков В.Ф. Економіка виробництва винограду на Закарпатті. – Львів, 1971. – 128 с.; Попович П. Садівництво на схилах. – Київ: Урожай, 1975. – 200 с., культивування чаю та цитрусових Криволапов В.Е. Чай и другие субтропические культуры в Закарпатськой области. – Ужгород: Книжно-газетное издательство, 1951. – 108 с.; Чхаидзе И.И. Культура чая в Закарпатье. – М.: Изд - во АН СССР, 1953. – 56 с.; Сочава В.Б Закарпатська область – новий район культури чаю в СРСР.// Питання розвитку продуктивних сил Західних областей Української РСР. – Київ: Видавництво АН УРСР, 1954. – 335 с. . Ці питання досить ґрунтовно висвітлювалися і в нарисах, написаних відомими в краї організаторами та керівниками колгоспів та радгоспів, загалом аграрно – виробничих об ’єднань.

Заслуговують також на увагу праці, автори яких зробили спробу критично осмислити систему організації сільського господарства Закарпаття з метою підвищення його ефективності. Йшлося про доцільність укрупнення колгоспів, необхідність матеріально-технічного забезпечення господарств, впровадження госпрозрахунку та поглиблення спеціалізації Шестидесятний О.А. Поглиблювати спеціалізацію колгоспів. – Ужгород: Закарпатське обласне книжково-газетне видавництво, 1964. – 85 с.; Довбуш С.Ю. Организация и пути совершенствования хозяйственного рассчета в колхозах на примере колхозов Львовской и Закарпатской областей. Автореферат… кандидата экономических наук.- Львов, 1974.- 28 с.; Ємець Г.С. Індустріалізація сільськогосподарської зони Карпат. – Ужгород: Карпати, 1975. – 127с. Попович П.П. Переваги міжгосподарського кооперування. – Ужгород: Карпати, 1978. – 72 с.. До цієї серії праць можна віднести також публікації, в яких узагальнювався передовий досвід окремих господарств в організації виробництва та вирощуванні різних сільськогосподарських культур Колька І.І. Ордена Леніна колгосп “ХХІІ партз`їзд”. – Ужгород: Карпати, 1970. – 112 с.; Білинець П.Ю. Ордена Трудового Червоного прапора колгосп “За нове життя”. – Ужгород: Карпати, 1973 – 176 с.. Окремі аспекти соціальних та культурно – освітніх процесів висвітлювалися у працях з історії Закарпаття радянської доби Буркало І.Ф. З історії ліквідації неписьменності і малописьменності на Закарпатті в роки Радянської влади. // Український історичний журнал.- 1966.- № 5. – С. 98 – 116.; Гомонай В.В. Народна освіта Радянського Закарпаття. – Київ-Ужгород: “Радянська школа”, 1988. – 168 с.; Варецький В. Розквітає економіка і культура Радянського Закарпаття // Економіка Радянської України.-1965.-№ 6.-С.9-14.; Чаварга І.М. Розвиток освіти і культури на Закарпатті в 1959-1965 рр. // Український історичний журнал.-1969.-№ 10.-С.84-89. .

Після відновлення державної незалежності України історія закарпатського селянства радянської доби ще не привернула пильної уваги дослідників, на яку вона безумовно заслуговує. Нове бачення історії України, зокрема селянства другої половини ХХ століття відтворена у небагатьох монографічних дослідженнях, в яких критично проаналізовано вельми драматичний і суперечливий етап функціонування радянської тоталітарної системи та її вплив на долю українського села Лендєл М.А. Аграрні відносини на Закарпатті: уроки минулого і сучасність. – Ужгород: Патент, 1999. – 275 с.; Кривчик Г. Українське село під владою номенклатури (60-80-ті рр.ХХ ст.). – Дніпропетровськ, 2001. – 192 с.; Сеньків М.Західноукраїнське село: насильницька колективізація – 40 – поч.50-х рр.ХХ ст. Інститут українознавства ім.І.Крип’якевича НАН України. – Львів, 2002. – 292 с. . У цьому контексті загальні публікації з історії України мають важливе методологічне значення і для оцінки соціально – економічних змін у закарпатському селі 50 – 80-х років.

Аналіз історіографії проблеми дисертаційної роботи засвідчує, що вона впродовж багатьох десятиліть досить інтенсивно досліджувалася. Особливо радянськими істориками. Характер цих досліджень визначався тодішніми ідейно – теоретичними та методологічними засадами і тому їх зміст позначений намаганнями авторів прикрасити реальний стан справ та обґрунтувати правоту аграрної політики комуністичної партії і радянського будівництва. Все ж ці праці містять значну інформацію і за умов критичного їх осмислення дають можливість сучасним дослідникам об’єктивніше відтворити суперечливий, а інколи і драматичний етап історії закарпатського селянства другої половини ХХ століття.

Дисертація написана на основі документів та матеріалів Державного архіву Закарпатської області, зокрема, фонди П-1 "Закарпатський обком комуністичної партії України", Р-195 "Закарпатський обласний виконавчий комітет", Р-179 "Управління сільського господарства", які відтворюють етапи колективізації в області, загалом земельну реформу, становлення колгоспів і аграрного виробництва, методи господарювання та життя закарпатського селянства. Інформація про створення та ресурсний потенціал перших колгоспів Закарпаття, міститься в фондах 1194 –“Колгосп ім. Хрущова с. Яворове (Ужгородського району)” та 2106 – “Колгосп їм. Димитрова с. Клячаново (Мукачівського району)”. Саме у цих фондах концентруються головні відомості щодо життєдіяльності закарпатського села.

Цінним джерелом є статистичні збірники, в яких систематизована відповідна інформація про закарпатське село. Однак, вона не завжди достовірна, бо в радянську добу практикувались приписки, свідоме завищення або заниження різних показників. Використано також документи та матеріали опублікованих збірників, пресу, зокрема закарпатську, спогади учасників подій.

Розділ другий "Аграрні перетворення на Закарпатті середина 4О–х –перша половина 6О-х років". Аграрну реформу в краї започаткував з’їзд Народних комітетів у м. Мукачеві, схваливши 26 листопада 1944 року постанову “Про наділення селян, робітників, службовців Закарпатської України землею і лісом”. 28 лютого 1945 року Народна Рада прийняла постанову про порядок розподілу земель, у якій була визначена максимальна норма землекористування – до 2,2 гектара, а в гірських районах – до 2,8 гектара. Внаслідок реформи землю одержали 54463 із 145196 господарств Закарпаття, тобто 37,5%. Їм було передано 52737 гектарів, в тому числі 35019 гектарів поміщицьких земель і розподілено 17718 гектарів земель за рахунок обмеження землекористування. 15 грудня 1945 року Народна Рада прийняла декрет про передачу землі трудящим селянам “у безстрокове і безплатне користування”.

Земельна реформа усунула соціальну несправедливість, що століттями супроводжувала закарпатське селянство. Однак вона не виправдала сподівання селянства щодо вільного господарювання на власній землі. Селяни господарювали на закріплених землях тільки неповні три роки. В 1946-1950 роках в Закарпатті розгорнувся новий етап реформування в аграрному секторі – суцільна колективізація. На початку 1950 року в області налічувалося 546 колгоспів, у яких об’єдналися 94,2% селянських дворів, було усуспільнено 94,4% орної землі. Водночас продовжувалося укрупнення колгоспів. На кінець 1953 року в області функціонувало 263 колгоспи, в тому числі 200 укрупнених, які об’єднали 106923 селянських дворів та 201 тисячу працездатних колгоспників. Було також 15 лісгоспів, 7 виноградарських та один садівничий радгоспи. За садовиноградарськими радгоспами було закріплено 3619 гектарів земель, в тому числі 1031 гектар орної, 1246 гектарів виноградників та 856 гектарів садів.

Колективізація проводилася, головним чином, адміністративними, примусовими методами та започаткувала ліквідацію особистого селянського господарства і цим самим розірвала прямі зв’язки сільського трудівника з землею. Це породило весь комплекс суперечностей на селі, спричинило низьку продуктивність праці та нерентабельність, фактично, збитковість колективних господарств. Більшість колгоспів, в першу чергу в гірських районах, продовжували залишатися в основному стихійно створеними, адміністративними об’єднаннями. Усуспільнене майно було мізерним. Кооперація багатьох видів праці не стала органічним, економіко і техніко-технологічним процесом. Колгоспи не набували кооперативної самостійності. Управління сільськогосподарським виробництвом – як внутріколгоспне, так, і у відносинах колгоспів із владними і управлінськими структурами – із самого початку набуло однобічного централізованого характеру. Тому водночас з колективізацією різко звузилася можливість враховувати специфіку місцевих аграрних умов краю, послаблювалася, а то й зовсім втрачалася взаємозалежність між результатами праці колгоспників та їх винагородою.

Колгоспне виробництво поступово перетворювалося у механізовану галузь народного господарства. Було створено 11 машинно-тракторних та 2 машинно-тваринницькі станції . Які у 1953 році обслуговували 193 з 264 колгоспів області. У 1958 році там працювало 299 спеціалістів сільського господарства, в тому числі 116 інженерів і техніків, 58 агрономів, 26 зоотехніків, 13 землевпорядників, 13 ветеринарних лікарів, 34 бухгалтерських працівників .

Основною галуззю сільського господарства краю в низинних районах було рослинництво. Укрупнені колгоспи вирощували в основному зернові на площі 72,9 тис. га або 40,1% та картоплю на 15,1 тис. га, або – 8,5%. Такі культури, як соняшник, овочі та тютюн, в структурі посівів займали відповідно лише 3,1, 1,7 та 0,9%. Площа плодоягідних насаджень і виноградників становила 8,1 та 2,9 тис. га (дані за 1951 рік).

Ґрунтово – кліматичні умови дозволяли господарствам області вирощувати високі врожаї кукурудзи. У 1955 році кукурудзою було засіяно на площі 25 тисяч гектарів. У 1962 – 1964 роках середньорічний валовий збір кукурудзи становив 65,5 тисячі тонн, або 48,6 відсотка всього валового збору зернових. Виробництво зернових, в тому числі і зерна кукурудзи, в середньому за три роки (1962-1964) збільшилося в 1,3 рази проти попередніх трьох років, однак, це не стабілізувало виробництво тваринницької продукції.

Поступово розширювалися площі під садами і виноградниками. У 1960 році на базі окремих колгоспів було організовано чотири радгоспи, які спеціалізувалися на садівництві та виноградарстві.

У структурі сільськогосподарського виробництва значне місце посідало тваринництво. На 1 жовтня 1953 року в колгоспах області налічувалося 88,4 тис. голів ВРХ, в тому числі 20,9 тис. голів корів 52,0 тис. голів свиней, 152,7 тис. овець. Поголів’я ВРХ та свиней в колгоспах зросло проти 1951 року в 1,5 та у 2,4 рази, а овець – у 2,5 рази. На тваринницьких фермах переважала важка ручна праця, що зумовлювало низьку продуктивність цієї галузі. Ще гірша ситуація була в колгоспах гірських та передгірних районів, де орної землі було обмаль. Більшість цих колгоспів були збитковими.

Оплата праці колгоспників проводилася переважно натурою, в основному зерном. Низька оплата праці не стимулювала ріст продуктивності праці, це було свідченням того, що в процесі колективізації у селян було придушено бажання ефективно господарювати. У наступні роки оплата праці дещо зросла, але вона залишалась мізерною. І тому в лютому 1961 року ЦК КП України та Рада Міністрів УРСР прийняли постанову “Про застосування в колгоспах додаткової оплати за одержану продукцію”. Однак і ця постанова не змінили ситуацію в оплаті праці колгоспників. У спільній постанові бюро Закарпатського обкому виконкому обласної Ради від 22 жовтня 1963 року “Про грубі порушення встановленого порядку розрахунків з колгоспниками” відзначалося, що у багатьох колгоспах не тільки не запроваджена додаткова оплата праці, але й з року в рік не видають колгоспникам авансів за трудодні.

У розділі третьому “Проблеми підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва (1965 – 1980-ті роки)” охарактеризовано спроби впровадження нових форм господарювання, поглиблення спеціалізації та удосконалення управління аграрно – промисловим комплексом.

У ці роки набув чинності Закон про пенсійне забезпечення членів колишніх колгоспів, реформованих в радгоспи та інші державні підприємства і організації. Збільшились капіталовкладення в сільське господарство, програма меліорації земель виконувалась за рахунок держави, зросли поставки селу техніки. Було впорядковано ціни на техніку, запасні частини, а на товари і матеріали виробничого призначення та електроенергію, відпущену сільськогосподарським споживачам, ціни були навіть знижені. На підтримку товаровиробника було направлено і встановлення твердих планів закупок, підвищено основні ціни на ряд продовольчих культур і продуктів тваринництва. Значну віддачу в економічному розвитку села давала задіяна система понадпланових заготівель за підвищеними цінами.

У 1966-1970 рр. в сільське господарство області було вкладено близько 200 млн. крб. - вдвічі більше, ніж 1961-1965 рр. Постачання мінеральних добрив за п`ятирічку зросло на 37%, тракторів і автомашин - на 34%, комбайнів - у 3,5 рази. Була повністю завершена електрифікація сільського господарства. Валова продукція сільськогосподарського виробництва збільшилось на 14,4%, а основні виробничі фонди зросли у півтора рази. Середньорічний збір зерна порівняно з попереднім п`ятиріччям зріс на 28,8%(17,7 цнт з га за 1961-1965 рр. і 22,8 цнт - в 1966-1970 рр.). За цей же період обсяг виробництва м`яса в області збільшився на 56,2%, молока - на 33,5%, вовни - на 18,9%.

Однак, в наступні роки суттєвого приросту виробництва сільськогосподарської продукції не відбулося. До того ж, колгоспи здавали державі вироблену продукцію за низькими заготівельно-закупівельних цінами, тому їхні власні нагромадження були обмежені, а колгоспники, оплата праці яких залишалася низькою, вимушені були жити за рахунок особистих господарств. Останні обкладалися надмірними податками: на землю, м`ясо, молоко, яйця. Ця політика була спрямована на обмеження особистих підсобних господарств з метою їх "відмирання". Весною 1966 року з Тячівського району на будівельні, лісозаготівельні та лісосплавні роботи виїхало понад 10 тисяч чоловік, в літньо-осінній період на хлібозбиральні роботи – 13 тисяч працездатних.

У керівництві сільським господарством, як і раніше, переважав авторитарний, натискний стиль управління, звужена регламентація діяльності господарств, система планування і управління галуззю визначалася адміністративно-командними методами. В цій ситуації селянин не утверджувався як господар землі, ігнорувалися економічні відносини в аграрному секторі, а гарантована оплата праці не пов`язувалася з кінцевими результатами. На макроекономічному рівні не було забезпечено паритету між аграрним та іншими секторами економіки, склався значний диспаритет цін на промислову та сільськогосподарську продукцію, темпи розвитку сільськогосподарського виробництва не відповідали наявним потребам населення.

Інтенсивний розвиток аграрного виробництва передбачав перебудову системи господарювання, насамперед поглиблення спеціалізації господарств, і цілих районів, на вирощуванні тієї чи іншої продукції. До 1960 року проблема спеціалізації господарств практично не ставилася. Спеціалізація була започаткована в окремих колгоспах та радгоспах, зокрема в садівництві та виноградарстві. В наступні роки розроблялась програма спеціалізації щодо вирощування картоплі, овочів, тютюну, насінництва трав, тваринництва. З переходом технологічного процесу на промислову основу, виробництво м’яса птиці в колгоспах і держгоспах зросла в 1,8 рази.

Все ж у спеціалізації і концентрації виробництва було допущено чимало істотних прорахунків. Будівництво великих спеціалізованих комплексів на 2-2,5 тисячі голів великої рогатої худоби, 8-10 тисяч свиней, 10 тисяч овець, в господарствах, що мали 2,5-3,0 тисячі орної землі, створювало багато проблем. Внаслідок непродуманої гігантоманії в спеціалізації і концентрації виробництва на початок 80-х років фактично припинили функціонування понад десять створених раніше комплексів з відгодівлі великої рогатої худоби в колгоспах Перечинського, Ужгородського і Мукачівського районів.

Подальший розвиток матеріально-технічної бази сільського господарства поглиблював суспільний поділ праці, спеціалізацію, концентрацію та кооперування колгоспно-радгоспного виробництва. Якісні показники виробництва в спеціалізованих та міжгосподарських підприємствах були значно вищими. В 1976 році середньодобові прирости великої рогатої худоби та свиней в останніх перевищували показники інших господарств на 22,1 та 54,8%. Проте ці процеси не набули масовості. На 1 січня 1977 року в області функціонували 5 спеціалізованих сільгосппідприємств, з них 2 колгоспи по вирощуванню та відгодівлі великої рогатої худоби, 1 колгосп та 2 міжколгоспні підприємства по вирощуванню та відгодівлі свиней. Питома вага спеціалізованих колгоспів і міжколгоспних об`єднань до всіх колгоспів по продажу державі м`яса великої рогатої худоби та свиней становила відповідно лише 4 та 29%.

Все це диктувало необхідність перебудови управління агропромисловим комплексом, яка розпочалася на початку 80 – х років. На Закарпатті було створено 13 районних агропромислових об’єднань (РАПО), до них увійшли 357 підприємств та організацій різних галузей технологічно і економічно пов’язаних між собою, в тому числі 168 сільськогосподарських, 40 промислових, 70 обслуговуючих підприємств. З 40 промислових підприємств, які ввійшли в склад РАПО – 21 підприємство було зайнято переробкою сільськогосподарської продукції, в тому числі – 6 м’ясокомбінатів, 5 молокозаводів, 8 плодоконсервних заводів, винзавод, комбікормовий завод.

Все ж, потужний виробничо-технічний потенціал в сільгосппідприємствах аж ніяк не сприяв зростанню виробництва продукції та зміцненню економіки господарств. В господарствах знизились капіталовкладення, зокрема, на зміцнення матеріально-технічної бази кормовиробництва, реконструкцію і розширення діючих тваринницьких ферм. Порушувалися терміни будівництва важливих виробничих об’єктів. Колгоспи мали значні суми прострочених кредитів держбанку.

Фінансова заборгованість ставила сільськогосподарські підприємства, особливо економічно слабкі, у важкі умови господарювання. Оплата праці колгоспників залишалася низькою. Середньомісячна оплата праці колгоспників становила 109 крб., а працівника радгоспу – 104 крб. (в промисловості, 1985р. – 184,2 крб.). Тільки під кінець 1989 р. прибутки сільського трудівника дещо вирівнялися з доходами працівників інших галузей.

У четвертому розділі проаналізовано соціально – побутові та культурно – освітні зміни у закарпатському селі.

Колективізація корінним чином вплинула на матеріально – побутові умови та культурно – освітній рівень селян Закарпаття. За радянської влади села краю, як і всієї республіки, обділялись не тільки в організації оплати праці сільських трудівників, а й в торгово-побутовому й медичному обслуговуванні, забезпеченні культурно-освітніми закладами, будівельними матеріалами, в прокладанні шляхів з твердим покриттям, газо- та енергопостачанні. Умови життя на селі завжди були гіршими ніж у міських поселеннях. З боку держави соціальна сфера фінансувалась за залишковим принципом. Функціонування та розвиток її підтримували, в основному, суб’єкти господарювання агропромислового комплексу. Однак, слабкий фінансовий стан колгоспів та радгоспів, невисокі реальні доходи селян не сприяли розбудові соціально – культурної сфери.

Хоча грошові доходи сільських сімей і були мізерними, в області активізувалось житлове будівництво. Воно здійснювалось здебільшого за рахунок власних коштів селян. За період 1946-1971 рр. із 7254 тис.м2 житлової площі збудованої в області державними і кооперативними підприємствами й організаціями, колгоспами та населенням сільської місцевості було споруджено 3248 м2, або 44,8% . В 70- 80 -ті роки темпи житлового будівництва на селі знизилися.

Матеріальний добробут селян значною мірою залежав від діяльності закладів охорони здоров’я. До визволення Закарпаття медичну допомогу населенню надавали лише декілька десятків лікарів та 800 чоловік середнього медичного персоналу. В селах працювало 64 дільничних лікарні та біля 300 повивальних бабок. Після визволення в сільській місцевості були створені лікарні, амбулаторії, поліклініки, жіночі та дитячі консультації, санітарно-епідеміологічні станції та ряд інших лікувально-профілактичних закладів. Лікарів готував медичний факультет Ужгородського державного університету, а середній медичний персонал – училища в Берегові, Виноградові, Хусті, Міжгір’ї. Проте, спеціалістів охорони здоров’я не вистачало. У 70-80-х рр. в області працювало 17 санаторіїв, пансіонатів та будинків відпочинку. З 60-х років функціонували і 7 колгоспних здравниць.

Першочерговим завданням культурної політики після визволення Закарпаття була ліквідація неписьменності. До кінця 1955 року на боротьбу з неписьменністю було асигновано більше понад 10 млн.крб. У 1981 році в сільській місцевості функціонувало 615 загальноосвітніх шкіл. Проте, часто кваліфікація педагогічних кадрів у сільських школах була нижчою ніж у містах.

Після визволення в Закарпатті почали створюватись культурно-освітні заклади. В краї було 557 клубних закладів, 552 масові бібліотеки, 55 кіноустановок. Книжковий фонд бібліотек становив 332 тисячі примірників книг і журналів.

За умов соціалістично-усуспільненого способу виробництва, витрати соціального характеру були обтяжливими для колгоспів і радгоспів. Не переймалися поліпшенням ситуації в соціальній сфері села і органи державної влади та самоврядування. Все це негативно впливало на соціально-культурні зміни на селі.

ВИСНОВКИ

Селянська, загалом аграрна проблема, завжди була актуальною і важливою для науковців, а також громадсько – політичних та державних діячів, для всього суспільства. За радянських часів селянське питання було вузловим у політиці комуністичної партії. Його розв’язання підпорядковувалось, з одного боку утвердженню соціалістичних виробничих відносин на селі та ліквідації дрібнотоварного виробника і власника, а з іншого – забезпеченню населення країни, насамперед міського, продуктами харчування. Крім того, колгоспне село повинно було стати покупцем продукції важкої промисловості, головним чином сільськогосподарської техніки, та перетворитися в резерв дешевої робочої сили для всього народного господарства.

Аграрні перетворення в Закарпатті розпочала ще Народна рада наприкінці 1944 – на початку 1945 років постановами про наділення селян, робітників та службовців краю землею та лісом. Ці ухвали мали демократичний характер, були підпорядковані справедливому розподілу земельних угідь та зміцненню селянина – власника, дрібнотоварного виробника.

З часу возз’єднання Закарпаття з радянською Україною соціально – економічне реформування аграрного сектору було підпорядковане встановленню соціалістичних виробничих відносин, внаслідок проведення суцільної колективізації. Найбільшою вадою цих перетворень було те, що вони проводилися, головним чином , адміністративними , примусовими методами та започаткували ліквідацію особистого селянського господарства і цим самим розірвали прямі зв’язки сільського трудівника з землею. Це породило весь комплекс суперечностей на селі, спричинило низьку продуктивність праці, нерентабельність, фактично, збитковість колективних господарств.

Командно–адміністративні методи перешкоджали розвиткові товарно–грошових відносин, гальмували ініціативу сільськогосподарського виробника, перетворивши селянина на найманого робітника, та позбавляючи його по суті можливості на організацію виробництва, брати участь у розподілі результатів колективної праці. За таких умов справжнім господарем на селі ставали радянсько – партійні функціонери, фактичні власники колгоспів та радгоспів, загалом суспільного майна.

З метою підвищити роль колгоспів та радгоспів у виробництві сільськогосподарської продукції для міського населення, партійно – державні структури сприяли технічному оснащенню та кадровому забезпеченню колективних господарств. Однак, ефективність цих заходів була мізерною, бо безпосередній виробник не був особисто зацікавлений у підвищенні продуктивності суспільного виробництва. Не дали належного ефекту і спроби удосконалити управління аграрно – промисловим комплексом за умов збереження командно – адміністративної системи.

Колективні господарства у Закарпатті були переважно багатогалузевими. У структурі сільськогосподарського виробництва краю домінували зернові культури, садівництво та виноградарство, а також тваринництво, особливо у гірських районах. Спроба нав’язати закарпатцям вирощування субтропічних культур – яскраве свідчення вольових командно – адміністративних методів керівництва виробництвом, що завдало величезних збитків народному господарству краю.

Впродовж майже піввікового радянського періоду в Закарпатті відбулися значні соціальні та культурно – освітні зміни, зокрема на селі. Збільшувалась питома вага міського населення, поліпшувались матеріально – побутові умови селян, підвищився їх освітній та культурний рівень, зростала національна свідомість та почуття єдності з усім українським народом.

Закарпатське село другої половини ХХ століття пережило суперечливі процеси, які супроводжувалися, з одного боку драматичною і болючою ломкою усталених форм господарювання, а з іншого – селяни набували нових навичок в організації виробництва та облаштуванні власного побуту. Закарпатські селяни, як і все селянство України, на гіркому досвіді переконались у безперспективності суспільного виробництва, в якому безпосередній виробник позбавлявся мотивів для підвищення продуктивності праці та повністю був залежним від свавілля партійно – державних структур.

Основні положення дисертації викладено у публікаціях:

1. Жулканич Н .М.Аграрно-виробничі та соціально-економічні відносини на Закарпатті (1945-1990рр).-Ужгород:Мистецька лінія,2002.-178 с.

2. Жулканич Н.М. Суперечливі процеси у розвитку економічних відносин в аграрному секторі Закарпаття. // Науковий вісник УжДУ.Серія "Історія", Випуск 2. - 1998. - С.80 - 85.

3. Жулканич Н.М. Тенденції розвитку сільського господарства Закарпаття у 1960-95 роках: уроки минулого і сучасний аграрний курс. //Науковий вісник УжДУ. Серія "Історія", Випуск 3. - 1999. - С.43 - 48.

4. Жулканич Н.М. Роль машинно-тракторних станцій (МТС) у становленні колгоспного ладу на Закарпатті. (1946-58 pp.)-// Carpatica-Карпатика. Випуск 14. - Ужгород, 2002. - С.97- 112

5. Жулканич Н.М., Лендєл М.А. Досвід і перспективи трансформації аграрних відносин на Закарпатті. (1945-1999). // Науковий вісник УжДУ.Серія "Історія", Випуск 5. - 2000. - С.133 – 137 (авторські – С.133-136).

6. Жулканич Н.М., Газуда Л.М., Лендєл М.А. Формування аграрних відносин в контексті соціально-економічних перетворень на селі. // Науковий вісник УжДУ.Серія "Економіка", Випуск 6.- 2000.- С.155 – 162.(авторські – С.155-158).

7. Жулканич Н.М., Капітан Л.І., Шершун І.Г. Протиріччя суцільної колективізації на Закарпатті (1950-53 pp.). // Carpatica-Карпатика. - Випуск 14. - Ужгород, 2002. - С.84 - 96.(авторські –С.84- 89).

8. Жулканич Н.М. Ретроспектива соціально-економічних перетворень на селі в 60-х роках і сучасна аграрна реформа. // Економіка Закарпаття сьогодні і завтра : шляхи виходу із кризи ( матеріали науково-практичної конференції, 13-14 березня 1997).-Ужгород, 1997.-С.112-120.

9. Жулканич Н.М. Роль індивідуального сектора в розвитку сільського господарства Закарпаття в 1965-1985 pp. // Дослідження історії соціально-економічного розвитку країн Центральної та Південно-Східної Європи: сучасний стан, проблеми, перспективи.(Доповіді та повідомлення наукової конференції, присвяченої 70-річчю доктора історичних наук, професора, заслуженого працівника освіти України Гранчака Івана Михайловича,7 жовтня 1997 року.) - Ужгород, 1998. - С.228 - 242.

10. Жулканич Н.М., Лендєл М.А. Еволюція аграрних відносин в країнах Центральної та Південно-Східної Європи в 60-80-х роках: використання досвіду в Україні. // Дослідження історії соціально-економічного