ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ імені Г.С. СКОВОРОДИ

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

ЖУЛАЙ Вероніка Іванівна

УДК 316.752+177.61

ЛЮБОВ ЯК СОЦІАЛЬНА ЦІННІСТЬ ОСОБИСТОСТІ

В СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИНАХ

Спеціальність 09.00.03 – соціальна філософія

та філософія історії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ – 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі соціальної філософії Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України

Науковий керівник:

Заслужений діяч науки та техніки України, доктор філософських наук, професор Мокляк Микола Миколайович, Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, провідний науковий співробітник.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, доцент Хамітов Назіп Віленович, Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, провідний науковий співробітник.

кандидат філософських наук Фадєєв Володимир Борисович, Національний інститут стратегічних досліджень, старший консультант

Провідна установа:

Центр гуманітарної освіти НАН України, кафедра філософії науки та культурології, м. Київ.

Захист відбудеться "23" квітня 2004 р. о 14.00 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.161.02 в Інституті філософії імені Г.С. Сковороди НАН України за адресою: 01001, Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України за адресою: 01001, Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий "22" березня 2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філософських наук Л.А. Ситниченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Визначальною рисою сьогодення є глобалізація суспільного розвитку та інтеграція різних культур в єдиний полікультурний простір. Характерною ознакою цього процесу є складність та амбівалентність, що зумовлені нетотожністю культурного розвитку різних регіонів земної кулі. Саме тому сьогодні вкрай важливою стає проблема вироблення єдиної загально прийнятної ціннісної парадигми, яка б стала цементуючою основою формування нового світового співтовариства. З огляду на цю проблематику звернення до теми любові як соціальної цінності, яка розглядається як орієнтир, порівняно з яким втрачають самодостатність усі грані та межі, що вирізняють людей за тією чи іншою приналежністю, постає актуальним завданням.

Прагнення до співіснування в любові закорінене в глибинах людського етосу. Як вищу цінність соціального співіснування любов обґрунтовувала конфуціанська етика. Цінність любові для держави як основи моральнісності доводив Платон. Тлумачення любові як духовної основи суспільства притаманне релігійній філософії та найбільшою мірою розкривається у християнському вченні про Церкву як людську спільноту, для якої основою об’єднання є не влада, а любов. У вітчизняній та російській філософській думці, розвиток якої пов’язаний із впливом християнства, тема любові як соціальної цінності посідала одне з провідних місць. Продуктивність відносин на засадах любові цікавила багатьох дослідників, які виражали свої вболівання в утопічних теоріях соціального устрою. За доби секуляризації суспільних відносин, любов як духовна основа суспільства поступається місцем похідній чесноті – солідарності. Для сучасної епохи модернізації всіх сфер суспільного життя найвищим надбанням є правова держава. Право як нижча межа моральнісності може бути співвіднесене з любов’ю як вищим рівнем моральнісності.

Любов є складовою системи особистості, яка в сучасному суспільстві дістає дедалі більше можливостей для розвитку. Незалежність, яку отримала наша держава, створює нові можливості для актуалізації особистісного начала її громадян, але руйнація світоглядних засад попередньої соціальної системи проблематизує саму можливість знаходження автентичного вектора дії. Автентичність українського народу закорінена в почутті християнської любові, яке було одним із найвизначальніших у процесі формування ментальних та моральнісних структур слов'янських етносів. Дослідження соціального значення феномена любові як моральнісної основи процесу формування нового, глобального співтовариства набуває актуальності за умов зрушень, які відбуваються сьогодні у світі, в українському суспільстві та, зокрема, у житті окремої особистості.

Ступінь наукової розробки проблеми. Феномен любові як тема наукових досліджень у галузі соціальної філософії є малодослідженим. Важливого значення вивченню впливу любові на різні сфери суспільного життя надавав П. Сорокін. У праці “Таємнича енергія любові” він говорить про необхідність дослідження цього феномена сучасною наукою. На дослідженні соціального значення феномена любові як головної теми нашої доби наголошував Х. Ортега-і-Гассет. В “Теорії спільноти” Ф. Тьонніс обґрунтовує ідею єднання спільноти завдяки тим зв'язкам, які створює любов. Г. Маркузе у праці “Ерос і цивілізація” конструює нову організацію суспільства, що спирається на такі зв'язки індивідів, які він називає еротичними, або лібідозними, відмінними від сексуальних. П. Рікер досліджує феномен любові як надморальне явище, яке входить у сферу практики та етики під егідою соціальної справедливості. Г. Йонас у теорії відповідальності стверджує, що неможливо нести відповідальність за щось таке, чого не любиш.

Чільне місце висвітлення феномена любові як соціального явища посідає в соціальних теоріях, що мають релігійне спрямування. Найбільш фундаментальними працями цього напряму є: “Про Град Божий” Августина, “Історія та майбуття теократії” В. Соловйова, “Духовні засади суспільства” С. Франка, “Християнство та соціалізм” С. Булгакова, “Божественне середовище” Т. де Шардена, “Три гради” П. де Лоб'є. Особливого місця висвітлення ціннісного аспекту любові набуває в утопічних теоріях ідеального соціального устрою, таких як: “Утопія” Т. Мора, “Місто Сонця” Т. Кампанелли, “Нова Атлантида” Ф. Бекона. На відміну від них в антиутопіях, наприклад у “1984” Дж. Оруела, любов перетворюється на центральний об'єкт таврування та маніпулювання.

Вивчення соціального значення любові буде не повним, якщо його здійснювати поза рамками загальнофілософського та історико-культурного дискурсів. Визначаючи смисл культури, Е. Левінас ототожнював його з любов'ю. Міфологічний світогляд наскрізь пронизаний проблемою любовних стосунків, які складають також саму суть такого основоположного жанру мистецтва, як трагедія. Висвітлення проблем людського життя, пов'язаних із любов'ю, покладено в основу таких жанрів, як роман та любовна лірика. Всезагального суспільного значення феномен любові набуває в релігійному (християнському) світогляді, стаючи його основою: "Бог є любов", – говориться у Святому Письмі та: "Любіте!" – у Новому заповіті.

У східній філософській думці любов трактується як основа життя, зокрема в конфуціанській етиці, індійських “Упанішадах”, Корані, арабських “Трояндах любові” Баха Улли, “Саді пахущому” Шейха аль Нефсаві.

В античній філософії вивчення феномена любові посіло одне з головних місць. У діалозі “Бенкет” Платон визначає любов передусім через поняття “ерос” та пояснює його важливість для держави. Арістотель у “Нікомаховій етиці” тлумачить любов через поняття філії – дружби, яка єднає спільноту. Для представників Стародавнього Риму характерні досить розбіжні погляди на любов – від “Енеїди” Вергілія до “Науки любові” Овідія. За культури середньовіччя любов вивчалася в контексті Святого Письма переважно як “агапе” та покладалася в основу будови суспільства. У праці Августина “Про Град Божий” говориться, що Град Земний ґрунтується на любові до себе, на відміну від Граду Небесного, який спирається на любов до Бога. За епохи Відродження любов стає предметом особливого поетичного оспівування (А. Данте, Ф. Петрарка, В. Шекспір, П. Ронсар) та покладається в основу лицарського етикету, породжуючи куртуазну культуру, лицарський роман, лірику трубадурів та феномен “любовних воєн”. „Любов потребує героїчних зусиль”, – говорить Д. Бруно в роботі “Про героїчний ентузіазм”. За Нового часу дослідження любові поділяються на два напрями: якщо для Б. Паскаля любов є основою пізнання, то для Р. Декарта та Б. Спінози любов – це насамперед пристрасть. За епохи Просвітництва любов стає предметом раціонального дослідження, яскравим прикладом якого є соціально-психологічний трактат Стендаля “Про любов”. Наприкінці XVIII – на початку XIX ст. висвітлення феномена любові та її колізій досягає філософського осмислення в романтизмі та реалізмі (серед романтиків, наприклад, Новаліс, Й. Ф. Гьоте, У. Фосколо, Дж. Леопарді, Е. Ростан; серед реалістів – О. де Бальзак, В. Гюго, Ч. Діккенс, Ф. Достоєвський). Поглядам І. Канта та Г. В. Ф. Гегеля притаманна новоєвропейська тенденція повернення до античного розуміння любові, хоча вони не приділяли спеціальної уваги дослідженню цього феномена. На відміну від них у С. К'єркегора одним із головних інтелектуальних запитів поставала проблема протиставлення античного “еросу” та християнського “агапе”. Теорію любові як засобу вдосконалення роду створює А. Шопенгауер у “Метафізиці любові”. Великого значення вивченню любові як складника життєдіяльності людини надавав Л. Фейєрбах. З кінця XIX – початку XX ст. вивчення феномена любові стає головною темою соціальних досліджень у російській релігійній філософії, які започатковує В. Соловйов. Пробуючи дослідити істинну любов, він вирізняв у ній триєдине начало моральнісності, від якого походять всі чесноти та доброчинності. Розглядаючи любов у контексті релігійних цінностей, він підкреслював, що в любові коріниться основа суспільства. С. Булгаков мріяв про реально діючі в суспільстві закони любові; питанню, яким саме чином вони повинні розвиватися, він присвятив ряд праць: “Невідкладне завдання”, “Про Союз християнської політики”, “Християнство та соціалізм”. Серед робіт цього напряму – етико-соціальне вчення А. Хомякова, “Етика преображеного еросу” Б. Вишеславцева, “Духовні основи суспільства” С. Франка, “Бог та світове зло” М. Лоського. Особливого місця дослідження феномена любові набуває в філософській антропології. Серцевиною етосу людини називає порядок любові та ненависті М. Шелер в “Ordo amoris”. Різнобарвна палітра висвітлення феномена любові властива французькій філософії ХХ ст. Наприклад, Т. де Шарден, доводячи, що в любові міститься феномен соціальності, пов'язував з нею суспільний прогрес. Вищий рівень існування людини в любові вбачали засновник персоналізму Е. Муньє та представник течії спіритуалізму М. Блондель. Представник атеїстичного екзистенціалізму Ж.-П. Сартр розглядав любов через призму ідеального спілкування між людьми. Як проблема статевих відносин феномен любові потрапляє в поле досліджень психоаналізу (З. Фройд, Е. Фромм) і породжує в соціально-філософських дослідженнях напрям, який ставить за мету віднаходження за допомогою психоаналітичної теорії та практики шляхів подолання соціальних та індивідуальних конфліктів. Особливо показовими тут є дослідження Р. Мея та Лоуена. У дослідженнях Ч. Ломброзо “Жінка – злочинниця та проститутка”, “Любов у помішаних” феномен любові потрапляє в коло кримінальної психіатрії. У культурі ХХ ст., на якій позначилася аксіологічна криза, виникає новий пласт зображення в комунікативній сфері “ситуації нелюбові”, яку пробують осмислити К. Брентано, Е. Канетті, Т. Манн, Х. Ортега-і-Гассет, М. де Унамуно, П. Зюскінд, В. Пілєвін та ін. Наприкінці ХХ ст. любов стає центральною категорією “філософії діалогу”, яка тлумачить феномен любові як першооснову. Представники цього напряму М. Бубер та Е. Левінас ототожнюють любов з відповідальністю за Іншого. У сучасній західній філософії спостерігається повернення до тлумачення любові через поняття еросу, наприклад “Варіації на тему Пісні пісень” Х. Яннараса та “Ерос і закон” С. Мозеса.

Для розвитку української національної культури феномен любові став одним із найважливіших у процесі формування її ментальних структур. Особливого місця ідея любові посіла в кордоцентричному філософуванні, починаючи від вчень Отців Церкви, які заклали перше зерно вітчизняної філософської думки. Фундаторові української філософської думки Г. Сковороді належать ідеї про преображення людського серця – місця, в якому зосереджується любов. Найбільш розробленого вигляду закладена ним “філософія серця” набула в працях П. Юркевича, який наголошував на тому, що спонука до будь-якої дії притаманна людській натурі, яку визначає серце – осереддя любові. Як головна потреба людського серця, а відтак, осередок щасливого буття любов висвітлюється в соціально-утопічних поглядах Т. Шевченка, Л. Українки, М. Шлемкевича та ін. Л. Баранович вважав, що лише зв'язок між людьми на основі любові здатний привести до гармонійного суспільства. Проповіді християнської любові присвятив своє життя А. Глаголєв. "З любові я святий!.." – запевняв Агатангел Кримський. Серед авторів української літератури можна назвати М. Вороного, П. Грабовського, Б. Грінченко, Л. Глібова, І. Котляревського, М. Костомарова, М. Кропивницького, П. Куліша, О. Левицького, М. Старицького, І. Франка та багатьох інших, які своєю творчістю сприяли виокремленню феномена любові як самостійної дослідницької проблеми.

Серед сучасних українських дослідників висвітлення ціннісного виміру феномена любові ми зустрічаємо у А. Бичко, Л. Гармаша, О. Забужко. У дослідженнях С. Кримського трактування любові співвідноситься з принципом подолання ворожнечі. С. Крилова осмислює любов у таких її вимірах: “любов до себе”, “еротична” та “надеротична любов”. Л. Конотоп звертається до дослідження впливу християнських настанов любові на історію розвитку слов'янської філософії. В. Малахов, розглядаючи в царині етичної проблематики певний тип світоставлення, запитує: “Якщо Бог є любов, то чи спроможні ми сьогодні вірити у любов?” Серйозного значення висвітленню ціннісних аспектів любові до аксіологічної парадигми осягнення суспільного життя надає академік М. Попович. У праці “Раціональність і виміри людського буття” він розглядає любов як позаструктурну єдність з іншими, як “чуття єдиної родини” і вважає, що без груп, на ній заснованих, неможливе існування соціуму як цілісності. У дослідженнях С. Пролєєва осмислення любові здійснюється через загальнокультурний сенс біблійних заповідей. Як одну з домінант національної культури аналізують любов В. Тарасенко, М. Томенко. Н. Хамітов виокремлює різновиди любові через парадигму метаантропології, розрізняючи “буденне”, “граничне” та “метаграничне” буття чоловіка та жінки. С. Чорний обґрунтовує механізми соціалізації людини на засадах любові. В. Шамрай, досліджуючи соціальні інституції доби середньовіччя, висвітлює значення любові у формуванні Церкви. В. Шинкарук досліджує феномен любові через органічну єдність екзистенціалів віри, надії та любові.

Аксіологічне вивчення феномена любові потребує осмислення в річищі загального історико-філософського дискурсу, в царині якого працюють І. Бичко, В. Горський, Я. Любивий, В. Лях, Н. Поліщук, Л. Ситниченко, М. Ткачук. Універсальні виміри української культури, які досліджує В. Рижко, В. Кізіма, та, зокрема, її соціально-утопічне мислення, проблеми якого вивчає Т. Розова, служать проясненню ціннісного значення феномена любові як соціокультурного явища. Висвітлення даної теми потребує окремого розгляду проблеми становлення та розвитку особистості, чільне місце в якій посідає любов. Проблеми становлення особистості розкриваються в творчості Є. Бистрицького, М. Булатова, В. Загороднюка, С. Кримського, В. Малахова, І. Радіонової, В. Табачковського. Розгляд любові в системі цінностей потребує вивчення проблем побудови нової ціннісної парадигми, розробкою яких займаються В. Ананьїн, А. Єрмоленко, В. Крисаченко, В. Пазенок, Б. Попов, А. Ручка. Досліджуючи проблеми соціальної організації в річищі комунікативної теорії, які містяться у працях А. Піпера, П. Рікера, А. Єрмоленка, вдається дослідити феномен любові як комунікативний принцип. Дослідження з розробки теорії суспільних відносин на гуманістичних засадах, принципи яких розглядають І. Бойченко, М. Мокляк, В. Пазенок, Б. Парахонський, М. Попович, Б. Попов, А. Лой, В. Фадєєв, В. Шамрай, В. Ярошовець та ін., дозволяють висвітлити загальнолюдське значення цінності любові в розвитку глобального суспільства.

Проте висвітлення місця любові в системі суспільних відносин, її значущості в процесі становлення особистості та визначення її як соціальної цінності потребує подальшої наукової розробки. Дослідники феномена любові схилялися до виокремлення в ній особливостей, починаючи від її фронтального поділу на любов Земну та Небесну і закінчуючи градацією видів почуттів, визначення предметів любові та прояснення її особливостей. Але зовсім не розробленим лишається вивчення цього феномена в його цілісності. Соціальне значення цінності любові потребує подальшого прояснення в контексті поняття Іншого. Аксіологічний вимір любові потребує співвіднесення його з таким соціальним феноменом, як солідарність.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Головні положення дисертаційного дослідження увійшли до складу завершених наукових розробок відділу соціальної філософії Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України за плановими темами: 1. "Етнонаціональні механізми трансформації соціуму в Україні", 2. "Громадянське суспільство і правова держава в Україні: проблеми та перспективи становлення" № 0101U001468, 3. "Етнонаціональні сенси перехідної доби" № 0101U001470.

Мета і завдання дослідження. Об'єктом дослідження є соціально-філософський зміст феномена любові як основи моральнісності, а також її похідної чесноти – солідарності як комунікативного принципу, ціннісне значення яких розкривається в дослідженнях переважно вітчизняної, французької та російської соціальної філософії, зокрема в їх релігійному напрямі. Для більш повного аналізу використано дослідження в царині соціальної теорії утопічного характеру, для яких любов є засадничою основою формування ідеального суспільства. А також дослідження інших філософських напрямів, в яких висвітлюється феномен впливу любові на розвиток особистості та стосунки як міжособистісного, так і соціального планів. Зокрема, залучається аналіз художньо-філософського осмислення феномена любові, що сприяє більш повній розробці цієї проблематики. Головною концептуальною засадою об'єкта дослідження є робота П. Сорокіна “Таємна енергія любові”, в якій говориться, що як соціальне явище любов бере участь у всіх взаємодіях між двома і більше суб'єктами, де ціннісні прагнення та реальні потреби одного розділяються та підтримуються іншими.

Предметом дослідження є ціннісне значення любові в системі особистості та суспільних відносин.

Мета. Здійснити дослідження ціннісного значення любові в контексті соціально-філософського аналізу на основі людиновимірного підходу до концепцій розвитку суспільних відносин. Реалізація цієї мети передбачає розв'язання наступних завдань:

- визначити поняття любові в контексті загальнокультурного, історико-філософського та соціально-філософського дискурсів;

- виокремити поняття любові як основи моральнісності та комунікативного принципу;

- окреслити місце та значення любові в розвитку особистості;

- висвітлити соціальну цінність любові;

- з'ясувати місце любові в системі суспільних відносин, зокрема її вплив на формування соціальних інституцій;

- здійснити дослідження феномена любові як моральнісної основи різних форм соціальної солідарності;

- показати, що є протидією розвиткові любові;

- визначити загальнолюдське значення цінності любові в розвитку глобального суспільства.

Теоретико-методологічна основа дослідження. Головна методологічна засада дисертаційного дослідження полягає у вирізненні типових суспільних рис і способів осмислення феномена любові, ґрунтуючись на соціально-філософських концептах таких мислителів, як: Платон, Арістотель, Августин Блаженний, А. Хомяков, В. Соловйов, С. Булгаков, С. Франк, Л. Баранович, Т. де Шарден, М. Шелер, П. Сорокін, Ф. Тьонніс, Г. Йонас, Г. Маркузе, П. Рікер, П. де Лоб'є та ін.

Головною особливістю способу дослідження є те, що до феномена любові застосовується цілісний підхід, завдяки якому любов розглядається у єдності її головних іпостасей: “еросу”, “філії” та “агапе”, що дає можливість запровадити нове поняття – “довершена любов”. Концепція “довершеної любові” є подальшим розвитком ідеї “істинної любові” як основи моральнісності у В. Соловйова. Досліджуючи його теорію “дії любові”, розробляється поняття “протидії любові” як в особистісному житті, так і в суспільних відносинах.

Суспільні відносини аналізуються на засадах аксіологічного підходу до сфери інституційного буття, в якому любов виступає як формотворчий ідеал, який знайшов своє втілення в релігійному напрямі соціальної філософії та утопічних теоріях соціального устрою.

Виходячи з того факту, що любов є об'єктивною потребою в житті кожної людини, особистості, а також феноменом соціально залежним, визначається необхідність створення концепції розвитку любові та її місця у суспільно-історичному житті людства.

Методи дослідження. В основу дисертаційного дослідження покладено соціально-філософський аналіз феномена любові як соціальної цінності особистості та її місця в суспільних відносинах. Шляхом застосування цілісного підходу феномен любові досліджується у єдності його трьох основних понять: “еросу”, “філії” та “агапе”. Методом теоретичного узагальнення досліджується соціальний зміст феномена любові. Завдяки ідеографічному методу визначається місце любові на шкалі соціальних цінностей. Шляхом аксіологічному підходу до сфери інституційного буття здійснюється ціннісний аналіз феномена любові як основної формотворчої цінності суспільних відносин типу Gemeinschaft.

Завдяки порівняльно-історичному методу простежується проблема розвитку любові у суспільних відносинах. Як особливий методологічний засіб використовується типологія для вивчення складових почуття любові та визначення нового поняття – протидії розвиткові любові. Засіб наочності використовується для ілюстрації наукового обґрунтування за допомогою прикладів з художньої літератури. Методом узагальнення досягається проведення аналогій, через здійснення порівняльного аналізу архетипових ситуацій в художній та соціальній реальностях.

Наукова новизна одержаних результатів полягає: у вивченні феномена любові в методологічному плані, як соціальної цінності, в цілісності та історичному розвитку. Досліджуючи дану тему в контексті історії світової, загальнокультурної та філософської думки, в розрізі соціально-філософського дискурсу розкрито, що:

- трактування феномена любові в історії європейської філософської думки, яке тлумачить її через три головні поняття: “ерос”, “філію” та “агапе”, породило досить відмінні типи інтерпретації її ціннісного значення в соціальній сфері. Доводиться плідність цілісного розуміння цього феномена, основою якого є запроваджене дисертантом поняття “довершеної любові”;

- “довершена любов” являє собою єдність “еросу”, “філії” та “агапе”, яка відображає взаємодію тілесного, душевного та духовного вимірів людського буття. Такий підхід враховує багатовимірність людської істоти та вплив любові на різні сфери соціального життя;

- розвинуто ідею “істинної любові” В. Соловйова як основи моральнісності, яка ґрунтується на збереженні традиційного відношення до трьох начал буття: сорому – до нижчого, співчуття – до рівного, благоговіння – перед вищим, та доведено, що розгортання почуття любові до довершеної цілісності залежить від розвитку особистості та відповідно до її типу зароджується від якогось одного складника її моральнісної основи, але без доповнення іншими двома виникає загроза згасання почуття любові;

- багатофункціональність соціальної цінності феномена любові розкривається в її властивостях, насамперед у властивості об'єднувати (від поєднання статей до єднання спільноти, яке відбувається шляхом підсилення дії любові, що виявляється в запереченні егоїзму); у властивостях сприяти продуктивному розвитку особистості; створювати почуття безпеки по відношенню до Іншого, завдяки довірі, яку вона викликає; відтворювати нову якість міжособистісних стосунків; чинити опір “егомережам”, які підсилюють роздроблення суспільства;

- місце любові в системі суспільних відносин визначає насамперед її соціальна цінність та те, що любов є формотворчою основою для таких соціальних інституцій, як шлюб, сім'я, виховання, мораль, релігія, церква, екуменічні рухи та ін., та загалом будучи основою суспільних відносин типу Gemeinschaft, зберігає людиновимірність суспільства;

- з огляду на суб'єктивний характер процесу формування ціннісних орієнтацій соціальна цінність любові перебуває в залежності від суперечливого зв'язку цінності любові до Іншого та любові Іншого. Якщо любов до Іншого як особистісне переживання є безумовною цінністю, то любов Іншого є проблемною цінністю. Така суперечливість призводить до різних проявів ресентименту, як, наприклад, ворожнеча, ненависть чи бажання помсти, що спричинюють дезінтеграцію в суспільстві;

- любов до Іншого в її цілісному розумінні служить моральнісною основою різних форм соціальної солідарності, які не тільки не пригнічують особистість, а й сприяють її розвитку, на відміну від орієнтації на таку солідарність, яка в колі “егомережі” авторитарної особистості стає на заваді розвитку особистісного начала;

- протидією розвиткові “довершеної любові” є екзистенційний страх перед Іншим, який на противагу дії любові, що полягає в запереченні егоїзму, підсилює його;

- загальнолюдське значення цінності “довершеної любові” в розвитку глобального суспільства полягає у тому, що в ній розкриваються нові шляхи солідарності, позбавлені негативних виявів ресентименту.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів. Дослідження феномена любові як соціальної цінності, її впливу на розвиток особистості та формування суспільних відносин є продовженням традиції вітчизняної філософської думки, яку було перервано. Важливість теоретичного вкладу даного дослідження в царину суспільнознавчої теорії полягає в новому підході до вивчення цього феномена, який здійснюється через цілісне залучення його головних понять. Такий підхід доповнює традиційне розуміння важливості феномена любові тим, що підкреслює багатомірність людської істоти та її соціальних зв’язків. Запровадження нового поняття – “довершеної любові” – в царину соціально-філософського дискурсу наголошує на актуалізації проблеми людиномірності людської спільноти. Такий погляд на феномен любові та його соціальне значення здійснює важливий вклад в царину суспільствознавчої науки. Дане дослідження може бути використаним в подальших наукових дослідженнях соціального значення феномена любові, зокрема в межах суспільствознавчих курсів вузівської та шкільної освіти, написанні підручників, навчальних посібників та методичних рекомендацій. Практичне значення цього дослідження полягає в тому, що його висновки можна використати в наукових розробках нової соціальної теорії, ґрунтованої на людиномірному підході до всіх сфер соціального буття. Важливе значення дане дослідження має для розвитку соціологічних досліджень з проблем соціології сім'ї, соціології конфлікту, соціології виховання та інших напрямів.

Апробація дослідження. Основні положення дисертаційного дослідження, висновки та теоретичні узагальнення було апробовано на міжнародних та всеукраїнській наукових конференціях, міжнародній літній філософській школі, наукових читаннях і конференціях, круглих столах, наукових семінарах та семінарах відділу соціальної філософії Інституту філософії, а також аспірантських читаннях:

1. На наукових читаннях: "Наука навчанню" (присв. пам'яті М. В. Гончаренка) (6–7 лютого 2001 р.); 2. На аспірантських читаннях: "ХХІ століття і сучасна науково-практична інноваційна культура" (11 квітня 2001 р.); 3. В Міжнародній літній філософській школі "Глобальні трансформації сучасного світу", де дисертантка прослухала повний курс та успішно захистила науковий реферат (25 червня – 11 липня 2001 р.); 4. На науковій конференції: "Людина і культура в умовах глобалізації" (26–27 жовтня 2001 р.); 5. На IV Аспірантських читаннях "Туризм і проблеми соціоекономічного, правового та культурного розвитку сучасного українського суспільства" (10 квітня 2002 р.); 6. На Міжнародній конференції "Людина у світі духовної культури" (17–18 травня 2002 р.); 7. На Міжнародному симпозіумі "Комплексне дослідження духовної культури слов’ян: художня картина світу" (22 травня 2002 р.); 8. На Волинських філософських читаннях "Україна: глобальні виклики сучасності" (травень 2002 р.); 9. На Міжвузівській студентській науково-практичній конференції "Освіта та педагогічна етика" (24–26 жовтня 2002 р.); 10. На Міжнародній конференції "Володимир Соловйов: Росія та Вселенська Церква. Критичний погляд нашого часу" (30 жовтня – 1 листопада 2003 р.).

Публікації. Основні положення та результати дисертаційного дослідження відображені у 10-ти публікаціях: 4-х статтях у наукових фахових виданнях та 6-ти – у збірниках матеріалів наукових семінарів, конференцій та аспірантських читань.

Структура дослідження зумовлена його метою та логікою. Робота складається зі вступу, 3-х розділів, 9-ти підрозділів, висновків та списку використаної літератури. Матеріал викладено на 172 сторінках, список використаної літератури містить 200 джерел.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У ВСТУПІ обґрунтовано актуальність обраної теми наукового дослідження, визначено ступінь вивченості проблеми, мету і завдання роботи, об'єкт та предмет дослідження. Охарактеризовано методологічні засади, сформульовано наукову новизну одержаних результатів. Розкрито науково-практичне значення наукового дослідження, наведено апробації та публікації результатів дисертаційної роботи.

У РОЗДІЛІ 1. Соціально-філософський зміст феномена любові розглянуто різні підходи до вивчення феномена любові в контексті загальнокультурного та історико-філософського дискурсів. Виокремлено дослідження феномена любові в соціальній філософії та зазначено, що в даній царині досліджень цей феномен є малодослідженим. Це зумовлено тим, що як соціальне явище любов розглядалася переважно в релігійній філософії, традицію якої було перервано в ХХ ст. Зазначається, що в релігійній філософії тлумачення любові здійснювалося поза її цілісним сприйняттям, як “агапе”, і тому подібні дослідження не позбавлені утопічного характеру. Обґрунтовується методологічний підхід, на основі якого здійснюється вивчення феномена любові в цілісності його основних проявів, що дає можливість тлумачення його як основи моральнісності та дієвості комунікативного принципу. Доводиться, що в любові розкриваються реальні міжособистісні комунікативні стосунки, завдяки чому відбувається прорив людини зі стереотипізованого світу цілераціональності у багатовимірний світ, де можливе порозуміння через комунікацію. Такий підхід до вивчення ціннісного значення феномена любові як соціального явища дозволяє уникнути утопічного характеру дослідження та надає людиновимірної ознаки аксіологічній парадигмі осягнення суспільного життя.

У підрозділі 1.1. Тлумачення любові в контексті загальнокультурного та філософського дискурсів показано, що в історії філософської думки, починаючи від античності, склалося три основні тлумачення феномена любові: “ерос”, “філія” та “агапе”, які, хоча є проявами різних вимірів людського буття, в подальших дослідженнях розумілися переважно як синоніми або досліджувалися окремо, чи навіть замінювалися одним поняттям. У загальному та спрощеному розумінні ці поняття, відповідно, виражають такі прояви любові: ерос поєднує статі, агапе поєднує тілесний світ із духовним, філія, або дружба, виражає взаємну симпатію між людьми. Подібне трактування через різні та навіть протилежні поняття зумовило сприйняття феномена любові поза його цілісністю, що, в свою чергу, спровокувало цілий ряд розбіжностей в розумінні його ціннісного значення, зокрема в соціальній сфері. Цілковите ототожнення багатомірного феномена любові з агапе, яке переважало за середньовіччя, або з еросом, що було притаманне добі Відродження, спричинило спрощене лінійне розуміння даного феномена, що, в свою чергу, призвело до того, що за сучасної доби раціоналізації суспільного життя ціннісне значення цього багатогранного феномена людського буття потрапило до сфери неістотного.

У підрозділі 1.2. Дослідження феномена любові в соціальній філософії зазначається, що дослідження соціальної цінності феномена любові здійснювалося переважно в соціальних теоріях релігійного спрямування, які в основу суспільних відносин покладали християнські заповіді любові. Як головну потребу людського серця, а відтак, осередок щасливого буття любов висвітлювалася в соціально-утопічних теоріях українських мислителів. Особливого значення дослідження цього феномена набуває в російській релігійній філософії. Зокрема, в ідеї “істинної любові” В. Соловйова здійснюється спроба цілісного підходу до вивчення цього феномена в контексті філософії всеєдності. Та, хоча В. Соловйов зауважує, що любов, як Афродіта Небесна, неможлива без повноти буття, яке може надати їй лише Афродіта Земна, він не виводить поняття “істинної любові” з єдності різних проявів цього феномена, а узалежнює його від розвитку та рівноцінності особистостей. В сучасних дослідженнях з соціальної філософії важливого значення вивченню впливу любові на суспільні відносини надають П. Сорокін, Г. Маркузе, Ф. Тьонніс, П. Рікер та ін. Але в дослідженнях П. Сорокіна та Г. Маркузе переважає ототожнення феномена любові з еросом. Ф. Тьонніс та П. Рікер розглядають окремі прояви любові. Хоча Ф. Тьонніс у праці “Теорія спільноти” доводить, що спільнота єднається тими зв’язками, які утворює любов і як основа сім’ї, і як основа дружніх стосунків, яка створює родинний дух (concordia – сердечну єдність), він розглядає ці прояви любові поза цілісністю. У П. Рікера також окремо досліджуються різні прояви любові. Так, наприклад в праці “Історія та істина” він розглядає ерос, а роботу “Любов та справедливість” присвячує агапе.

У підрозділі 1.3. Любов як основа моральнісності та комунікативний принцип зауважується, що для тлумачення любові, яке склалося в античній традиції, було властивим співвідносити її прояви з моральнісністю. Важливість еросу для держави, як підкреслював Платон, полягає саме у тому, що він може спонукати до моральнісних вчинків завдяки головній своїй властивості – прагненню до краси. Справжня філія, зауважував Арістотель, можлива лише між доброчинними людьми. Агапе, яка отримала свій розвиток в християнській моралі, являє собою вищий прояв моральнісності, який розкривається у добровільній жертовності. Тлумачення різних проявів любові через відношення до спільного поняття моральнісності дає змогу цілісного сприйняття феномена любові. Цілісне розуміння феномена любові як єдності понять еросу, філії та агапе дає можливість трактування його як основи моральнісності та дієвості комунікативного принципу. Якщо за В. Соловйовим головними відношеннями є благоговіння, співчуття та сором, які він визначає як основу моральнісності, то саме в агапе – благоговінні перед вищим – виражається буття, у філії – відношення до рівного буття та в еросі – відношення до нижчого (тілесного) буття. В своїй цілісності любов є вищим проявом багатовимірності людського буття.

У РОЗДІЛІ 2. Місце та значення любові в системі особистості розглядається взаємозв'язок любові з розвитком особистісного начала в людині. Шляхом співставлення ідеї “істинної любові” В. Соловйова з концепцією системи особистості С. Кримського, в яких основні компоненти співпадають, доводиться, що цей зв'язок є прямим та взаємозалежним. Система особистості, ідею якої обґрунтовує С. Кримський, містить у собі три головні компоненти: наявність сорому, що виявляється у відношенні до нижчого начала, співчуття до рівного буття та таїни, яка виявляє її зв’язок з вищим буттям. Відповідно, ідея “істинної любові” В. Соловйова ґрунтується на подібних відношеннях: благоговінні перед вищим началом, співчуття до рівного буття та сорому щодо нижчого начала. Концепція С. Кримського також пояснює думку В. Соловйова про залежність “істинної любові” від рівня розвитку особистості, і навпаки. Ідею залежності розвитку особистості від любові розглядали М. Лоський, С. Франк, Е. Фром, М. Шелер, П. Сорокін, представники “філософії діалогу” та ін.

У підрозділі 2.1. Типологізація особистостей розглядається типологізація особистостей за Т. Адорно, А. Маслоу, М. Лоським, В. Томасом та Ф. Знанецьким та здійснюється їх співставлення. Розглядається становлення особистості в результаті спрямованості дії на самого себе та на Іншого. Пропонується схема процесу становлення особистості. Її основними етапами є: 1) початковий, для якого характерна актуалізація особистісного начала під впливом зародження внутрішнього конфлікту; 2) проміжний, який пов’язаний з проблемою вибору, в якому загострюється конфлікт; 3) висхідний, в якому відбувається усвідомленням власної свободи, що виникає внаслідок здійснення вибору. Завдяки співставленню цієї схеми з системою особистості, яку пропонує С. Кримський, та типологізаціям, які створюють Т. Адорно, А. Маслоу, М. Лоський, В. Томас та Ф. Знавецький, розкривається продуктивний вплив любові на процес становлення особистості, в якому знімається напруження конфліктного етапу в її розвитку. Показано, що в колі “егомережі” авторитарної особистості любов як орієнтація на солідарність, яку досліджують В. Томас та Ф. Знавецький, може стати на заваді розвитку особистісного начала.

У підрозділі 2.2. Формування ціннісних орієнтацій особистості зазначається, що ціннісні орієнтації визначають духовний стрижень особистісного буття, який М. Шелер співвідносить з “порядком любові та ненависті”. Формування ціннісних орієнтацій відбувається в співвідношенні любові особистості до Добра, Істини, Краси, інших людей та до самої себе. Система цінностей, яку визначає для себе особистість, залежить від рівня її розвитку, від її типу та від ціннісних орієнтацій, які домінують в суспільстві. Якщо творчій особистості притаманна орієнтація на вищі загальнолюдські духовні моральні цінності, то особистості міщанського типу орієнтуються на ті цінності, які домінують у суспільній свідомості. Але орієнтація на повсякденні прагматичні цінності, яка домінує в сучасному суспільстві, накладає свій відбиток на загальний розвиток культури, яку презентують творчі особистості.

У підрозділі 2.3. Любов як соціальна цінність особистості окреслюється багатофункціональність соціальної цінності феномена любові, яка розкривається в її властивостях, насамперед у властивості об’єднувати (від поєднання статей до єднання спільноти, яке відбувається шляхом акцентування в індивідах почуття любові, яке виявляється в запереченні егоїзму); у властивостях сприяти продуктивному розвитку особистості; створювати почуття безпеки стосовно Іншого завдяки довірі, яку вона викликає; відтворювати нову якість міжособистісних стосунків; чинити противагу “егомережам”, які підсилюють роздроблення суспільства. Завдяки виокремленню понять соціальної цінності та особистої установки розглядається, яким чином любов як соціальна цінність набуває значення особистої установки, і навпаки, як особистісна установка на любов може набувати значення соціальної цінності. Зокрема зазначається, що особистісна установка є індивідуальним двійником суспільної цінності і може бути розглянута як особливий психологічний процес, який проявляється в співвіднесеності людини з соціальним світом за посередництва деякої соціальної цінності. Доводиться, що на відміну від дії любові, яка виявляючись в запереченні егоїзму, сприяє розвиткові особистості, протидією любові є екзистенційний страх перед Іншим.

У РОЗДІЛІ 3. Місце любові в системі суспільних відносин розглядається вплив любові на формування соціальних інституцій. Доводиться, що любов в її цілісному розумінні служить моральнісною основою для різних форм соціальної солідарності. Розкривається загальнолюдське значення цінності “довершеної любові” в розвитку глобального суспільства, яка враховує багатовимірність людського буття і тим самим зберігає людиновимірність людської спільноти.

У підрозділі 3.1. Вплив любові на формування соціальних інституцій зазначається, що як феномен соціальності любов є формотворчою основою спільноти типу Gemeinschaft, виконуючи визначальну роль у формуванні шлюбу та сім’ї – основи спільноти. Як основа моральнісності любов корелює з інституціями моралі, виховання та освіти. Як основа релігійної спільноти – Церкви – любов набуває значення головного орієнтиру в функціонуванні такої інституції, як релігія. Як предмет художньої творчості вона виявляється основоположним фактом художньої культури. Важливість феномена любові для функціонування держави в цілому доводив ще Платон, але в наш час, коли все більшої ваги набувають суспільні відносини типу Gesellschaft, соціальна цінність любові потрапляє в царину ресентименту, що спричинює цілий ряд девіантних проявів у суспільній свідомості. Виконуючи формотворчу функцію спільноти типу Gemeinschaft, любов зберігає людиновимірність суспільних відносин. Завдяки властивості створення безпосередніх зв'язків вона чинить опір роздробленню суспільства на “егомережі”, які виникають в опосередкованих відношеннях типу Gesellschaft.

Підрозділ 3.2. Від любові до солідарності присвячено дослідженню наслідків ідеї всезагального людинолюбства, яка виникла в ХХ ст. внаслідок відмови від ідеї християнської любові, що призвело до виявів в суспільній моралі різних форм ресентименту, які досліджував М. Шелер. Доводиться, що негативні наслідки ресентименту зумовлені тим, що в подібних настановах зберігається утопічний характер, який не витримує перевірки дійсністю. Так само як ідея християнської любові зосереджується на одному прояві феномена любові – агапе, ідея всезагального людинолюбства зосереджується на одному прояві любові – філії, що не може задовольнити