Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Журик Юрій Володимирович

УДК 346.242

РОЗГЛЯД АНТИМОНОПОЛЬНИМ КОМІТЕТОМ УКРАЇНИ

СПРАВ ПРО ПОРУШЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА

ПРО ЗАХИСТ ЕКОНОМІЧНОЇ КОНКУРЕНЦІЇ

Спеціальність 12.00.04 - господарське право;

господарсько-процесуальне право

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2004

Д

исертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі господарського права юридичного

факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник:

доктор юридичних наук, професор

Щербина Валентин Степанович,

кафедра господарського права юридичного факультету

Київського національного університету імені Тараса Шевченка,

завідувач кафедри

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор Саніахметова Ніна Олексіївна,

Одеська національна юридична академія, кафедра підприємницького

та комерційного права, завідувач кафедри

кандидат юридичних наук, доцент Корчак Наталія Миколаївна,

Інститут повітряного та космічного права Національного авіаційного

університету, кафедра цивільного права і процесу, завідувач кафедри

Провідна установа: Донецький національний університет МОН України, м. Донецьк.

Захист відбудеться 13 жовтня 2004 року о 12 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.001.06 при Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка

(01033, м.Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 253).

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського

національного університету імені Тараса Шевченка

(01033, м. Київ,вул. Володимирська, 58).

Автореферат розіслано 01 вересня 2004 року

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат юридичних наук Т.В. Боднар

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дисертаційного дослідження обумовлено тим, що на сьогодні значною перешкодою для розвитку відносин конкуренції на ринку є порушення суб’єктами господарювання, органами державної влади та органами місцевого самоврядування нормативно встановлених правил поведінки у сфері господарювання. Протидія цим порушенням є одним з головних завдань антимонопольних органів України, діяльність яких щодо розгляду справ про порушення законодавства України про захист економічної конкуренції розглядається у дисертаційному дослідженні.

Слід констатувати, що на сьогодні вітчизняні науковці в галузі права не приділяють достатньої уваги дослідженню юридичної природи монополістичних та конкуренційних правопорушень, а також процесуальним особливостям розгляду справ за цими видами правопорушень. Зазначимо, що взагалі ще не розроблено загальнотеоретичної моделі регулювання цих відносин, наріжним каменем яких є питання підвідомчості справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції.

Недостатня розробленість питань конкуренційних правовідносин, специфічність правопорушень, що розглядаються антимонопольними органами України, зумовлюють об’єктивну необхідність їх теоретичного осмислення та дослідження.

На сучасному етапі розвитку ринкових відносинах в Україні важливе місце займає економічна та правова політика протидії монополізації ринку, запобігання зловживанням монопольним становищем та сприяння розвитку добросовісних конкурентних відносин. Основні засади цього напрямку викладено у Конституції України та законах, які складають основу законодавства України про захист економічної конкуренції.

Законодавство України про захист економічної конкуренції – це новий інститут в законодавстві України, який притаманний країнам з розвинутими ринковими відносинами. Важливим етапом розвитку господарського законодавства України стало прийняття Верховною Радою України 16 січня 2003 року Господарського кодексу України. У розділі I “Основні засади господарської діяльності” є глава 3 “Обмеження монополізму та захист суб’єктів господарювання від недобросовісної конкуренції”. Таким чином, в Господарському кодексі України конкуренційному (або антимонопольно-конкурентному) законодавству відводиться чільне місце. Важливою складовою частиною цього законодавства є норми, що безпосередньо регулюють порядок порушення та розгляду справ, прийняття рішень та перегляд рішень у справах про порушення законодавства про захист економічної конкуренції.

Теоретичною основою дисертаційного дослідження стали роботи вітчизняних вчених, які займалися вивченням проблем, що розглядаються у дисертаційному дослідженні, зокрема роботи О.В.Безуха, В.В.Галкіна, І.І.Дахно, А.Дерінгера, В.В.Драгунова, В.І.Єрьоменка, Л.Р.Білої, І.А.Балюка, О.А.Жидкова, Н.В.Залєскої, А.І.Ігнатюк, В.В.Качаліна, Д.А.Керімова, Н.М.Корчак, О.В.Когут, Р.І.Кузьміна, Б.М.Лазарєва, В.К.Мамутова, М.Н.Малеїної, С.Б.Мельник, Н.О.Саніахметової, Л.Н.Семенової, К.Ю.Тотьєва, М.Тітова, І.Шумило.

В роботі також використовуються праці іноземних вчених, зокрема К.Макконела та С.Брю, М.Портера.

У дисертаційному дослідженні аналізується практична діяльність антимонопольних органів України з наведенням статистичних даних. На конкретних прикладах розглянуто порядок розгляду заяв, службового розслідування та розгляду справ антимонопольними органами України.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано на кафедрі господарського права Київського національного університету імені Тараса Шевченка..

Тема кандидатської дисертації Журика Ю.В. “Розгляд Антимонопольним комітетом України справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції” (спочатку була затверджена тема “Питання розгляду справ про монополістичні правопорушення в Україні”) затверджена вченою радою юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка 27 лютого 2004 року (протокол № 5) як уточнення теми, затвердженої 24 жовтня 1997 року (протокол вченої ради юридичного факультету № 2).

Дисертаційне дослідження Журика Ю.В. виконувалося згідно з держбюджетними науково-дослідними темами юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка”: “Вдосконалення правового становища суб’єктів господарської діяльності в умовах формування ринкової економіки України” в межах комплексної програми “Наукові проблеми розбудови державності в України” (Номер теми: 97 118; номер державної реєстрації
0198 W 004863 – 1996-2000 роки).

Метою дослідження є розробка теоретичних положень та надання конкретних рекомендацій щодо вдосконалення порядку розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, а також визначення ролі та місця антимонопольних органів України, їх повноважень щодо розгляду справ.

Для досягнення цієї мети у дисертації поставлено такі завдання:

дослідити правову природу монополістичних правопорушень та правопорушень у сфері недобросовісної конкуренції;

з’ясувати місце та роль Антимонопольного комітету України у процесі розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції;

дослідити статус уповноважених осіб антимонопольних органів у процесі розгляду справ за зазначеними видами правопорушень;

визначити стадії процесу розгляду справ антимонопольними органами України та проаналізувати стан законодавства з цього питання;

розробити пропозиції та навести рекомендації з питань вдосконалення порядку службового розслідування, розгляду справ та прийняття рішень у справах про порушення законодавства про захист економічної конкуренції.

Об’єктом дослідження є сукупність суспільних відносин, що мають місце у зв’язку з розглядом справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та процесуальні засади захисту та охорони економічної конкуренції.

Предметом дисертаційного дослідження є питання пов’язані з визначенням видів правопорушень у сфері конкуренції, компетенцією Антимонопольного комітету України щодо розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, а також сукупність процесуальних відносин, що виникають у процесі розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є сукупність методів наукового пізнання. Зокрема, в роботі використані такі методи: історико-правовий, метод системного аналізу, порівняльно-правовий, формально-юридичний.

Історико-правовий метод застосовано у зв’язку з дослідженням питання про історичний розвиток та сучасні тенденції розвитку конкуренційного законодавства.

Метод системного аналізу застосовано щодо дослідження правової природи порушень законодавства про захист економічної конкуренції, зокрема монополістичних правопорушень та порушень у сфері недобросовісної конкуренції.

Порівняльно-правовий метод використано в роботі при порівнянні вітчизняного та зарубіжного законодавства, визначенні можливостей використання зарубіжного досвіду при дослідженні правового статусу (компетенції та повноважень) Антимонопольного комітету України та його органів. Зокрема проведено порівняння з досвідом економічно-розвинутих країн світу: США, Франції, Німеччини, Великої Британії, Росії для дослідження питань правового статусу антимонопольних органів та процесуальних особливостей розгляду справ цими органами.

Формально-юридичний метод застосовано при констатації окремих законодавчих положень і норм щодо статусу та повноважень антимонопольних органів, процесуального порядку розгляду справ.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дисертація є першим в Україні комплексним науковим дослідженням порядку розгляду антимонопольними органами України справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції.

Автором запропоновано ряд змін та пропозицій до чинного законодавства України про захист економічної конкуренції з метою його вдосконалення. Вперше на теоретичному рівні із застосуванням практичних даних проаналізовано порядок розгляду справ антимонопольними органами України, досліджено правове становище Антимонопольного комітету України та його повноваження щодо розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції. Відповідно до одержаних під час дисертаційного дослідження результатів, автор виносить на захист положення, що містять наукову новизну:

1. Обґрунтовано необхідність розмежування повноважень щодо попередження та розслідування справ про монополістичні правопорушення та недобросовісну конкуренцію між окремими, самостійними органами, зокрема, автор пропонує створити окремий орган – Комітет з розвитку конкуренції, який би займався винятково попередженням та розслідуванням справ про недобросовісну конкуренцію.

2. Обґрунтовується думка про те, що Антимонопольний комітет України повинен займатися лише попередженням монополістичних та конкуренційних правопорушень, а справи за цими видами правопорушень повинні розглядатися судовими органами (палатами створеними при господарських судах).

3. Визначається, що монополістичним правопорушенням є дії та бездіяльність суб’єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що прямо заборонені законодавством.

4. Досліджено та визначено поняття недобросовісної конкуренції як протиправних дій, що вчиняються у конкуренційних відносинах (відносинах змагальності) суб’єктами господарювання і спрямовані на обмеження діяльності окремих суб’єктів господарювання (порушення їх прав та законних інтересів) або отримання певних переваг завдяки чужим досягненням.

5. Сформульовано визначення поняття корисної інформації як такої інформації, що повністю відображає характерні для певного виду товарів, робіт, послуг, споживчі якості, властивості, що притаманні саме цьому виду товарів, робіт, послуг.

6. Причини правопорушень у сфері конкуренції визначаються: посиленням конкуренційної боротьби серед суб’єктів господарювання, ігноруванням чесної репутації, складністю оцінки споживачем та суб’єктом господарювання деяких рекламних пропозицій щодо товару або послуг, відсутністю повної інформації про товари або послуги.

7. Проаналізовано компетенцію та повноваження (правовий статус) Антимонопольного комітету України, його органів та посадових осіб щодо розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та надано конкретні пропозиції щодо конкретизації повноважень антимонопольних органів України.

8. Досліджено порядок розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, який визначається як окремий процес що включає такі стадії як: подання та розгляд заяви, порушення справи, службове розслідування у справі, розгляд справи, прийняття рішення у справі, оскарження рішень у справі, виконання рішень та контроль за виконанням рішень у справі, перегляд рішень у справі.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що висновки, пропозиції та рекомендації, викладені в роботі, можуть бути використані антимонопольними органами України, а також у правотворчій діяльності органів державної влади та управління, інших суб’єктів господарювання. Деякі з висновків можуть бути підставою для включення їх до Конкуренційного процесуального кодексу України.

Матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані у навчальному процесі при викладанні дисципліни “Господарське право України”, “Господарсько-процесуальне право України”, при написанні наукових праць (статей, доповідей).

Положення дисертації було використано автором під час розробки методичних матеріалів для спецкурсу “Конкуренційне право України”, та апробовано на лекціях і семінарських заняттях, що на сьогодні викладаються в Хмельницькому інституті регіонального управління та права (місто Хмельницький).

Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки дисертації доповідалися та обговорювалися на засіданнях кафедри господарського права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (22 квітня та 12 травня 2004 року, м. Київ); на науково-практичному семінарі аспірантів юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (17 листопада 1999 року, м. Київ); на міжнародній науковій конференції “Україна: поступ у майбутнє”, що проходила в Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України (5 квітня 2000 року, м. Київ);
на науково-практичній конференції “Актуальні проблеми захисту прав і свобод людини в України”, що проходила в Інституті адвокатури при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (19-20 травня 2000 року, м. Київ); на науково-теоретичній конференції “Методологія приватного права”, що проходила в Київському регіональному центрі Академії правових наук України
(30 травня 2003 року, м. Київ); на щорічній звітній науковій коференції професорсько-викладацького складу та аспірантів Хмельницького інституту регіонального управління та права (16 лютого 2004 року, м. Хмельницький).

Публікації. Основні положення та висновки дослідження було викладено дисертантом у вітчизняних наукових фахових виданнях: “Підприємництво, господарство та право”, “Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права”, “Конкуренція. Вісник Антимонопольного комітету України” (Всього опубліковано статей – 7), а також в опублікованих тезах доповідей на науково-практичних конференціях (Тез опубліковано – 3).

Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, шести підрозділів, висновків (після кожного розділу і наприкінці дисертації), списку використаних джерел та додатка. Загальний обсяг дисертації становить 209 сторінок, з них список використаних джерел становить 15 сторінок, додаток –
2 сторінки.

Основний ЗМІСТ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено об’єкт, предмет, мету та завдання дослідження, висвітлено методологічну та теоретичну основу дослідження, джерела, сформульовано основні положення, що виносяться на захист, розкрито наукову новизну роботи, її теоретичне та практичне значення, охарактеризовано апробацію результатів дослідження, публікації, структуру роботи.

У розділі 1 “Порушення законодавства про захист економічної конкуренції як матеріальна підстава виникнення процесуальних відносин у сфері конкуренції” розглядаються види порушень законодавства про захист економічної конкуренції, розкривається їх юридична природа, специфічні ознаки, суб’єктний склад. Характеризується історична генеза становлення та розвитку законодавства про захист економічної конкуренції, підкреслюється важливість і своєчасність прийняття Верховною Радою України Закону України “Про захист економічної конкуренції”, який на сьогодні є основою сучасного конкуренційного законодавства України.

Конкуренційне законодавство є елементом демонополізації системи господарювання, проявом політики модернізації економіки та існування різноманітних форм власності, воно спрямоване не тільки на розвиток економічної конкуренції, а одночасно і на введення правового механізму обмеження монополістичної діяльності та недопущення недобросовісної конкуренції через здійснення у певних правових формах регулюючого впливу на поведінку учасників ринкових відносин.

Звертається увага і на те, що в законодавстві про захист економічної конкуренції органічно поєднуються як приватні (монополістичні), так і публічні (суспільні, державні) інтереси. Елемент диспозитивності в діяльності суб’єктів господарювання поєднується з імперативним (публічним) інтересом, що узгоджує їх волю із волею держави.

Монополістичним правопорушенням є поведінка суб’єкта господарювання, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, яка порушує норми законодавства про захист економічної конкуренції. Класифікацію монополістичних правопорушень може бути зроблено залежно від видів суб’єктів господарювання, які їх вчиняють: правопорушення з боку суб’єктів господарювання (підприємств, окремих підприємців, груп підприємств або підприємців) у вигляді зловживання монопольним становищем та обмеження конкуренції, та правопорушення з боку органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, які дискримінують суб’єктів господарювання.

Обґрунтовується думка про те, що правова природа монополістичних правопорушень та недобросовісної конкуренції є неоднаковою, що це окремі правові інститути, які мають різні сфери правового регулювання. Але між ними є тісний зв’язок, який проявляється у тому, що як монополістичні правопорушення, так і недобросовісна конкуренція мають місце у сфері регулювання конкурентних відносин, а тому регулювання цих відносин і здійснюється у межах законодавства України про захист економічної конкуренції.

Автором запропоновано визначення недобросовісної конкуренції, як протиправні дії, які вчиняються у конкуренційних відносинах (відносинах змагальності) суб’єктами господарювання і спрямовані на обмеження діяльності окремих суб’єктів господарювання (порушення їх прав та законних інтересів) або отримання певних переваг завдяки чужим досягненням. Добросовісну конкуренцію автор визначає як правомірну, з дотриманням норм чинного законодавства, торгових та інших чесних звичаїв змагальність суб’єктів господарювання, метою якої є досягнення найбільш вигідних умов виробництва та реалізації товарів.

На думку автора, в законодавстві необхідно закріпити визначення корисної інформації, як такої інформації, що відображає характерні для певного виду товарів, робіт та послуг, споживчі якості, властивості, що притаманні саме цьому виду товарів, робіт, послуг.

Розділ 2 “Підвідомчість справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції” складається з двох підрозділів.

Підрозділ 2.1. “Повноваження Антимонопольного комітету України щодо розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції”.

У підрозділі автор зазначає, що одним із головних повноважень, якими наділений Антимонопольний комітет України, є розгляд справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції.

Автор розглядає проблему розмежування компетенції та повноважень антимонопольних органів, оскільки в Законі України “Про Антимонопольний комітет України” повноваження включають у себе лише виключну компетенцію, і вважає, що компетенцію не можна зводити лише до розгляду спорів, що вона включає в себе вирішення цілого ряду інших питань. На думку дисертанта, компетенція органу або відомства за обсягом та охопленням кола питань є набагато ширшою ніж його повноваження, повноваження є лише складовою компетенції. Повноваження, як складова компетенції, лише уточнюють та конкретизують дії певного органу чи посадової особи. Автор вважає, що конструкція окреслення кола питань, розгляд яких покладено на компетентний орган або відомство, повинна бути така: компетенція – загальне коло питань, повноваження – конкретні дії.

Аналізуючи правовий статус Антимонопольного комітету України, дисертант порівнює статус та повноваження антимонопольних органів України з відповідним статусом та повноваженнями антимонопольних органів країн, в яких накопичено певний досвід антимонопольно-конкурентного регулювання конкуренційних відносин. Зокрема з такими країнами як: США (Федеральна торгова комісія і Антитрестовський відділ Міністерства юстиції), Німеччина (Федеральне управління картелів і Комісія з монополій), Велика Британія (Управління добросовісної торгівлі і Комісія з монополій та об’єднань).

Автор доводить, що Антимонопольний комітет України виконує функції, притаманні органу правосуддя, оскільки розглядає господарські спори про зловживання монопольним становищем та недобросовісну конкуренцію в порядку адміністративного провадження, що є порушенням ст.124 Конституції України. На думку автора, особливості правового статусу Антимонопольного комітету України зумовлюється тим, що він займається попередженням правопорушень та розглядом справ за двома абсолютно протилежними напрямками економічної діяльності: в сфері монопольної діяльності та у сфері конкуренційних відносин.

У зв’язку з цим автор доходить висновку про те, що антимонопольні органи повинні проводити розслідування, збирати матеріали, призначати експертизу та разом з попереднім висновком, щодо наявності ознак правопорушення, передавати матеріали до суду. Після прийняття судом рішення може бути застосовано апеляційний, касаційний порядок оскарження судових рішень.

Автор вважає, що існує об’єктивна необхідність у створенні окремого органу щодо регулювання конкуренційних відносин, наприклад, Комітету з питань розвитку конкуренції. Справи ж за цими видами правопорушень повинні розглядати господарські суди (спеціально створені судові палати).

Вказується і на те, що Антимонопольний комітет України – це специфічний орган, який повинен бути незалежним від будь-якої з гілок влади. У своїй діяльності він повинен керуватися лише Конституцією та Законами України, тому дисертант вважає, що Антимонопольний комітет України повинен утворюватися, бути підпорядкованим та підзвітним Верховній Раді України.

У підрозділі 2.2. Розмежування повноважень щодо розгляду справ між органами Антимонопольного комітету України проаналізовано повноваження п’яти органів Антимонопольного комітету України щодо розгляду справ: Комітету як вищого колегіального органу; Постійно діючої адміністративної колегії Комітету; тимчасової адміністративної колегії Комітету; державних уповноважених Комітету; адміністративних колегій територіальних відділень. Автор вважає, що системою антимонопольних органів є сукупність відокремлених, самостійних одиниць, наділених певним колом прав та обов’язків (повноваженнями), які виконують свої повноваження в межах наданої їм компетенції за принципом “дозволено те, що передбачено законом”.

Систему антимонопольних органів очолює Голова Антимонопольного комітету України, який має статус державного уповноваженого. Це означає, що він, як і державні уповноважені, має право розглядати справи, які підвідомчі державним уповноваженим.

Комітет як вищий колегіальний орган проводить свою роботу у формі засідань, на яких, згідно з Законом України “Про Антимонопольний комітет України”, розглядає питання, які віднесено законодавством виключно до компетенції Комітету, як вищого колегіального органу. Комітет, як вищий колегіальний орган, може розглянути будь-яке питання, що належить до компетенції органів, що входять до системи Антимонопольного комітету України.

Процесуальну діяльність Комітету, як вищого колегіального органу, врегульовано Регламентом засідань Антимонопольного комітету України. Засідання слід вважати правомочним, якщо на ньому присутні не менше п’яти членів Комітету, як вищого колегіального органу. Але, якщо засідання правомочне за наявністю не менше п’яти членів Комітету, а всього до складу Комітету входить 11 державних уповноважених то, у такому випадку, якщо присутніми є 6, 8 або 10 державних уповноважених, при прийнятті рішень на засіданні шляхом голосування можливий рівний розподіл голосів. На думку автора, необхідно передбачити, що за умови рівного розподілу голосів, голос Голови Комітету є вирішальним.

Постійно діючі та тимчасові адміністративні колегії формуються з державних уповноважених та голів територіальних відділень для розгляду окремих категорій справ Антимонопольним комітетом України. Постійно діюча адміністративна колегія утворюється на засіданнях Комітету як вищого колегіального органу з числа державних уповноважених у складі трьох осіб.

Тимчасові адміністративні колегії утворюються Головою Антимонопольного комітету України з числа державних уповноважених та голів територіальних відділень Антимонопольного комітету України у складі не менше ніж три особи, він же призначає голів цих колегій. Очолює Тимчасову адміністративну колегію державний уповноважений Антимонопольного комітету України.

Державні уповноважені Антимонопольного комітету України – це державні службовці вищих рангів, які є членами Комітету як вищого колегіального органу. За своїм правовим та соціальним статусом Голову Комітету прирівняно до міністра; першого заступника Голови – до перших заступників міністрів; заступників Голови та державних уповноважених – до заступників міністрів.

Для виявлення порушень законодавства про захист економічної конкуренції державні уповноважені, голови територіальних відділень мають право одержувати відомості, які є комерційною таємницею за умови, якщо такі відомості є необхідними для здійснення антимонопольними органами завдань, передбачених чинним законодавством. Проте, форми вимоги щодо одержання відомостей, які є комерційною таємницею, в чинному законодавстві про захист економічної конкуренції не визначено. На практиці, така вимога надсилається суб’єктам господарювання у будь-якій формі. Це важливий документ, а тому автор вважає, що його юридичну природу потрібно врегулювати нормативно та закріпити, наприклад, положення про те, що вимога державного уповноваженого надсилається суб’єкту господарювання у письмовій формі у вигляді запиту.

Дисертант звертає увагу і на те, що в законодавстві України про захист економічної конкуренції не встановлено відповідальності за розголошення відомостей, що є комерційною таємницею, службовцями антимонопольних органів.

Крім того, в Законі України “Про Антимонопольний комітет України” передбачено, що державний уповноважений Антимонопольного комітету України має право розглядати справи про адміністративні правопорушення та накладати адміністративні стягнення за порушення конкуренційного законодавства зі сторони фізичних осіб. На думку автора, це неприпустимо, адже Антимонопольний комітет України не судовий орган, до того ж в Україні сьогодні створюється система адміністративних судів.

Територіальні відділення Антимонопольного комітету України, на думку автора, належать до місцевих органів виконавчої влади спеціальної функціональної компетенції, які підпорядковані та підзвітні лише “по вертикалі” Антимонопольному комітету України. Діяльність територіальних відділень має виконавчо-розпорядчий характер, адже вони функціонують на підставі та на виконання законів, інших нормативно-правових актів, наказів та розпоряджень Антимонопольного комітету України.

Розділ 3 “Розгляд справ як сукупність процесуальних відносин і процесуальних дій” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. “Процесуально-правові засади розгляду справ” підкреслюється, що розгляд справ здійснюється на засадах рівності сторін перед законом, органами та посадовими особами, які розглядають справу, що означає застосування органом або посадовою особою, яка розглядає справу, норм єдиної системи права і однаково до всіх осіб, які беруть участь у справі.

Автор звертає увагу на необхідність зібрання норм конкуренційного права у єдиний кодифікований нормативний акт, який детально врегульовував би порядок подання заяви, службового розслідування, безпосередньо розгляд справи, винесення рішення, оскарження рішення у справі. Таким нормативним актом повинен стати Конкуренційний процесуальний кодекс України, у якому доцільно передбачити окремий розділ, що регулював би порядок службового розслідування та розгляду справ антимонопольними органами.

У підрозділі 3.2. “Процесуальні строки. Порушення провадження у справах” зазначається, що в Конкуренційному процесуальному кодексі слід закріпити дефінітивне визначення строків та термінів. Адже на сьогодні, в законодавстві про захист економічної конкуренції закріплено проміжки часу, які визначаються роками, місяцями, днями (це строки), наприклад, строки давності, строк оскарження рішення Антимонопольного комітету України до суду. А також моменти у часі, з настанням яких пов’язана дія чи подія (це термін), наприклад, припинення або зупинення нарахування пені за прострочку нарахування штрафів.

Зазначається, що у конкуренційному законодавстві не визначено правову природу (тобто специфічні юридичні ознаки) письмового повідомлення про залишення заяви без руху, а також не встановлено строк, протягом якого справу має розглянути антимонопольний орган. На думку автора, це суттєвий недолік, який може призвести до затягування розгляду справ на невизначений час.

Після винесення розпорядження про порушення провадження у справі починається процесуальна стадія, що має неофіційну назву “службове розслідування”, на практиці це найважливіша стадія. Проте строк розслідування
у справі, також законодавчо не врегульовано, що, на думку автора, є прогалиною.

Автор визначає наступні стадії розгляду справ: подання та розгляд заяви; порушення справи; службове розслідування у справі; розгляд справи; прийняття рішення у справі; оскарження рішень у справі; виконання рішень та контроль за виконанням рішень у справі; перегляд рішень у справі.

Дисертант вважає за необхідне визначити та закріпити підстави відмови у прийнятті заяви, оскільки на практиці можливі такі випадки, а заявник повинен мати гарантію захисту своїх прав та інтересів, наприклад, можливість звернутися до суду або господарського суду.

У підрозділі 3.3. “Розгляд справ та прийняття рішення у справах” дисертант звертає увагу на суттєву термінологічну неточність, а саме: стороною по справі має бути не “відповідач” у справі як це зазначено у ч.2 ст.39 Закону України “Про захист економічної конкуренції”, а “порушник”. Адже це справи не позовного провадження, в них не може бути “позивача” і “відповідача”. У таких справах може йтися лише про “заявника” та “порушника”. Сам характер порушення і розгляду справ антимонопольними органами України є адміністративним.

Дисертант підкреслює, що потребує законодавчого врегулювання статус осіб, що сприяють розгляду справи, а саме: спеціалістів, експертів, перекладачів. Такі особи досить часто беруть участь у розгляді справ антимонопольними органами. Правовий статус окремих суб’єктів, що беруть участь в справі – третіх осіб, спеціалістів, перекладача, потребує врегулювання та закріплення в Конкуренційному процесуальному кодексі України.

Автор вважає, що опитування серед громадськості є формою соціального дослідження, результати такого дослідження мають доволі суб’єктивний характер, оскільки залежать від багатьох факторів: кількості опитуваних, віку опитуваних, соціального статусу, правильного формулювання запитання, регіону, де проводиться опитування тощо. Тому опитування не можна вважати засобом отримання доказів, адже результати опитування у цьому випадку мають імовірнісний характер і не можуть бути достатньою підставою для підтвердження тих чи інших фактів. Дисертант вважає, що під спеціальними знаннями слід розуміти наукові, технічні, теоретичні, практичні та інші результати пізнавальної діяльності людини які складають сукупність знань, якими володіє особа і які можуть встановити відповідність наявних фактів у справі тим чи іншим положенням та критеріям.

Не можна погодитися з проектом Закону України “Про забезпечення доказів у справах, що розглядаються органами Антимонопольного комітету України (від 14 червня 2003 року № 25-4054/4) поданим Кабінетом Міністрів до Верховної Ради України. Оскільки наділення антимонопольних органів функціями правоохоронного органу перетворить їх на орган, який буде займатися не попередженням порушень суб’єктами господарювання норм конкуренційного законодавства, а здійснювати функції, які притаманні органам внутрішніх справ, органам прокуратури та служби безпеки України. Під юрисдикцію одного органу підпадають різні за юридичною природою правовідносини: господарсько-правові, адміністративно-правові. На думку автора, концентрація в одному органі досить широкого кола повноважень є недоцільною, це може призвести до перевищення повноважень службовими особами цих органів.

Після винесення розпорядження про порушення провадження у справі починається процесуальна стадія яка має неофіційну назву “службове розслідування”. В нормативних актах законодавства про захист економічної конкуренції про цю процесуальну стадію не зазначено. Але це важлива стадія, адже при розслідуванні правопорушення задіяні спеціалісти антимонопольних органів, експерти, перекладачі та інші особи здійснюють цілу низку дій з дослідження наявних матеріалів.

Новелою є включення до Закону України “Про Антимонопольний комітет України” та до Правил розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції розділу “Слухання у справах”, який потребує деталізації в Законі України “Про захист економічної конкуренції”, та в Правилах розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції. Адже процесуальний порядок проведення слухань у справі на сьогодні у зазначених нормативних актах не врегульовано, зазначається лише, що “Головуючий на слуханні вживає заходів для встановлення фактичних обставин справи”, а які саме заходи – не вказується.

За результатами розгляду антимонопольними органами справ, приймається рішення або попереднє рішення. Рішенням Антимонопольного комітету України є офіційний письмовий документ (розпорядження, постанова), який складається уповноваженою на те особою і є обов’язковим для виконання. Причому автор ставить під сумнів доцільність прийняття попереднього рішення як процесуального документа.

У законодавстві про захист економічної конкуренції не врегульовано структурну конструкцію рішення антимонопольних органів. На думку автора, зміст рішення повинен складатися з таких частин: вступна, описово-мотивуюча та резолютивна частини.

У підрозділі 3.4. “Виконання рішення та порядок його оскарження” проаналізовано порядок виконання рішень антимонопольних органів, які приймаються за результатами розгляду справ. Правовідносини, які виникають при виконанні рішень та розпоряджень антимонопольних органів, встановлюють адміністративно-процесуальний порядок добровільного або примусового виконання рішень цих органів. Цей порядок визначається системою процесуальних дій, що вчиняються як самим суб’єктом господарювання-порушником, так і державним виконавцем.

Виконання рішень антимонопольних органів є завершальною і важливою стадією порядку розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції. Реальний захист порушених суб’єктивних прав суб’єкта господарювання може бути забезпечений лише тоді, коли порушник добровільно виконує рішення антимонопольних органів або буде примушений до виконання рішення компетентним органом, власне кажучи, коли буде фактично виконано те, заради чого і було створено Антимонопольний комітет України – припинено правопорушення і захищені права та інтереси суб’єктів господарювання.

На думку автора, виконання рішень антимонопольних органів має свою специфіку, свої особливості, які не дозволяють це провадження виділити у відносно самостійний, відокремлений від інших інститут. Крім того, дисертант вважає, що рішення антимонопольних органів повинно бути в обов’язковому порядку доведено до відповідача у справі, зокрема надіслано рекомендованим або цінним листом чи вручено під розписку.

Висновки

У висновках на основі розроблених автором концептуальних положень вдосконалення конкуренційного законодавства сформульовано основні теоретичні висновки та конкретні рекомендації:

1. Недобросовісною конкуренцією є протиправні дії, які вчиняються у конкуренційних відносинах (відносинах змагальності) суб’єктами господарювання і спрямовані на обмеження діяльності окремих суб’єктів господарювання (порушення їх прав та законних інтересів) або досягнення певних переваг завдяки чужим досягненням, причому збитки заподіюються як фізичним особам, так і суб’єктам господарювання.

2. Корисною інформацією є повна інформація, що відображає характерні для певного виду товарів, робіт та послуг, споживчі якості, властивості, що притаманні саме цьому виду товарів, робіт, послуг.

3. Доцільно викласти статтю 8 Закону України “Про захист від недобросовісної конкуренції” наступним чином: “Дискредитацією суб’єкта господарювання є поширення у процесі конкуренції у будь-якій формі неправдивих, неточних, неповних відомостей, а також правильної, але перекрученої або завуальованої (повністю або частково) інформації, пов’язаної з особою чи діяльністю суб’єкта господарювання, які завдали або могли завдати шкоди його діловій репутації”.

4. В Законі України “Про захист від недобросовісної конкуренції” треба нормативно врегулювати визначення поняття промислового шпигунства та відповідальності за такі дії, наприклад таким чином: “Промисловим шпигунством є збір протиправними способами (без згоди власника) за допомогою технічних засобів або без таких, відомостей, які відповідно до законодавства України становлять комерційну таємницю та застосовуються у промисловості (виробництві), якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб’єкту господарювання”.

5. Антимонопольний комітет України повинен займатися лише превентивною діяльністю, справи ж повинні розглядати господарські суди (судові палати створені в структурі господарських судів), або спеціально створені в системі судочинства спеціалізовані суди.

6. З розвитком ринкових відносин та для подальшого розвитку конкуренції необхідно буде створити окремий орган – Комітет з питань розвитку конкуренції, який би займався як попередженням та розслідуванням порушень у сфері конкуренції (превентивна діяльність), так і розробкою конкретних рекомендацій і пропозицій щодо підтримки та розвитку добропорядних конкуренційних відносин у господарській діяльності.

7. Необхідно законодавчо закріпити повноваження щодо створення, підпорядкування та підзвітності Антимонопольного комітету України Верховній Раді України, тому що Антимонопольний комітет України – це специфічний орган, який повинен бути незалежним для того, щоб бути об’єктивним та уникнути упередженості у своїй практичній діяльності.

8. Доцільно передбачити продовження терміну розгляду справи про адміністративне правопорушення до того моменту, поки не буде зібрано (витребувано) всіх доказів у справі, але не більше 4-х місяців з дня виявлення порушення.

9. На нашу думку, необхідно встановити певний строк (наприклад два місяці), протягом якого антимонопольний орган має розглянути справу (при цьому строк розгляду заяви не повинен включатися у строк розгляду справи), адже відсутність такого строку є суттєвим недоліком, який може призвести до затягування розгляду справ на невизначений строк.

10. Статтю 24 Закону України “Про Антимонопольний комітет України” необхідно доповнити визначенням про те, що є рішенням Антимонопольного комітету України, наприклад: “Рішенням Антимонопольного комітету України є офіційний письмовий документ (розпорядження, постанова), який складається уповноваженою на те особою і є обов’язковим для виконання особою, якій він адресований”.

11. Уточнити статтю 15 Закону України “Про захист від недобросовісної конкуренції”, виклавши її у такій редакції: “Досягнення суб’єктом господарювання неправомірних переваг у конкуренції – це здобуття кращого становища, кращих умов реалізації або придбання товарів стосовно конкурентів шляхом порушення норм чинного законодавства України, що підтверджено уповноваженим органом”.

12. Статтю 19 Закону України “Про захист від недобросовісної конкуренції” слід викласти у такій редакції: “Неправомірним використанням комерційної таємниці є впровадження у виробництво або в інший спосіб для власних корисливих інтересів без дозволу уповноваженої на те особи відомостей, що є, відповідно до чинного законодавства України, комерційною таємницею, якщо особа, яка їх використала, мала доступ до такої інформації у зв’язку з виробничою необхідністю”.

13. Методичні рекомендації щодо визначення меж товарних ринків та монопольного становища підприємців на них необхідно доповнити визначенням щодо того, які саме товари є замінниками певного товару: “Замінниками певного товару (групи товарів) є товари (група товарів), які подібні за родовими, функціональними ознаками та метою використання до замінюваних товарів та набуваються споживачами у зв’язку з підвищенням цін або у зв’язку з відсутністю зазначених товарів”.

14. Структурно рішення антимонопольного органу у справі повинно складатися з таких частин:

вступна частина (назва органу, що розглянув заяву, дата і місце розгляду, назва та реквізити заявника, дата винесення рішення);

описово-мотивуюча частина (суть справи, правова вимога заявника, його доводи та обґрунтування, аналіз наявних у матеріалах справи доказів, посилання на процесуальний закон);

резолютивна частина (суть прийнятого рішення, строк його оскарження).

15. Термін оскарження рішення антимонопольних органів доцільно скоротити, наприклад, до тридцяти днів з дня прийняття рішення, після закінчення якого рішення набирає чинності.

Список опублікованих праць автора за темою дисертації

Журик Ю.В. Поняття і види недобросовісних дій у конкуренції // Предпринимательство, хозяйство и право. – 2000. – № 2. – С. 10-12.

Журик Ю.В. Деякі питання правового статусу Антимонопольного комітету України // Предпринимательство, хозяйство и право. – 2000. – № 4. –
С. 17-20.

Журик Ю.В. Порядок розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства України // Предпринимательство, хозяйство и право. – 2000. – № 7. – С. 14-17.

Журик Ю.В. Недобросовісна конкуренція за чинним законодавством України // Україна: поступ у майбутнє. Спецвипуск до 290-річчя прийняття Конституції Пилипа Орлика. Науково-практичній збірник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. – К.: 2000. – С. 208-210.

Журик Ю.В. Правовий статус та компетенція Антимонопольного комітету України // Актуальні проблеми захисту прав і свобод людини в України. Матеріали науково-практичній конференції. м. Київ, 19-20 травня 2000 р. – К.: 2000. – С. 337-342.

Журик Ю.В. Окремі проблеми понятійного апарату Закону України “Про захист економічної конкуренції” // Методологія приватного права: Зб. Наук. праць (за матеріалами наук.-теорет. конф., м. Київ, 30 травня 2003 р.) / Редкол.: О.Д.Крупчан (голова) та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – С. 229-231.

Журик Ю.В. Аналіз окремих визначень та термінів Закону України “Про захист економічної конкуренції” // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права: Науковий часопис. – 2003. – № 1 (5). – С. 94-99.

Журик Ю.В. Проблеми законодавчої регламентації повноважень антимонопольних органів України // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права: Науковий часопис. – 2003. – № 3-4 (7-8). –
С. .

Журик Ю.В. Отримання доказів та здійснення доказування у справах про порушення законодавства про захист економічної конкуренції // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. Науковий часопис. – 2004. – № 1-2 (9-10). – С. 130-138.

Журик Ю.В. Аналіз окремих процесуальних дій, що вчиняються при порушенні та розгляді справ антимонопольними органами України // Конкуренція. Вісник Антимонопольного комітету України. – 2004. – № 3 (12). – С.