ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. В.Н. КАРАЗІНА

УДК 93: 378, 4 (477. 54) “18” / “19”

Косінова Ганна Олександрівна

ХАРКІВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ

НАПРИКІНЦІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

07. 00. 01 – Історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Харків – 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному університеті ім. В.Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Калініченко Володимир Вікторович,

Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, завідувач кафедри історії України.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Білоцерківський Василь Якович,

Харківський державний педагогічний університет ім. Г.С. Сковороди, кафедра історії України;

кандидат історичних наук, професор

Посохов Сергій Іванович, Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна,декан історичного факультету, завідувач кафедри історіографії, джерелознавства та археології.

Провідна установа: Донецький національний університет

(кафедра історії України),

Міністерство освіти і науки, м. Донецьк.

Захист відбудеться 27 лютого 2004 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .051.10 у Харківському національному університеті ім. В.Н. Каразіна за адресою: 61077, пл. Свободи, 4, ауд. 4-65.

З дисертацією можна ознайомитися у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна за адресою: 61077, пл. Свободи, 4.

Автореферат розісланий 26 січня 2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Пугач Є. П.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. 2004 року Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, один з найстаріших університетів у нашій країні, відзначає 200-річчя свого існування. Вивчення його історії періоду кінця ХІХ – початку ХХ ст. необхідне для комплексного дослідження внеску університету в розвиток науки та освіти в Україні.

В умовах становлення української державності важливою складовою розвитку країни є питання розбудови й реформування системи вищої освіти. Важливо, щоб університетська освіта України не стала еклектичним поєднанням різних елементів, частина з яких не має підґрунтя в історії нашої вищої школи, а інша ще сто років тому показала свою неефективність на практиці. Вивчення історії університетів дасть можливість уникнути прорахунків, допущених у минулому, оцінити нереалізовані ідеї того часу, знайти можливі шляхи підвищення рівня університетської освіти.

Хронологічні межі дослідження - 1884 - 1917 рр., тобто період між прийняттям останнього за часи існування Російської імперії університетського статуту і подіями жовтня 1917 р., унаслідок яких у країні встановилася зовсім інша суспільно-політична ситуація і, зокрема, почався новий етап в історії університету.

Предметом дослідження є історія Харківського університету наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., зокрема вивчення складу колективу, його діяльність, вплив рішень уряду та міністерства освіти, колегії університету на організацію і хід навчальної та наукової роботи.

Об’єктом дослідження є професорсько-викладацький корпус, склад студентів, організація навчального процесу, розвиток наукових досліджень, громадська діяльність колективу.

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є вивчення історії Харківського університету наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Виходячи з цього, ставилися конкретні дослідницькі завдання: провести аналіз наявної літератури та джерел для отримання сукупності наукових фактів, необхідних для дослідження теми; вивчити систему управління університетом й участь у ньому професорсько-викладацької колегії; схарактеризувати колектив, організацію навчального процесу; окреслити наукові досягнення вчених університету. Ставимо також мету дослідити участь викладачів та студентів у громадському житті.

Методологія і методи дослідження. Розкриття обраної теми потребує застосування принципів історизму, наукової об’єктивності, логіки, орієнтації на загальнолюдські цивілізаційні цінності. Конкретними науково-історичними дослідницькими методами були історико-аналітичний, порівняльно-історичний, формально-статистичний та структурно-системний аналіз.

Наукова новизна дослідження. Через ідеологічні умови історія університетів, в тому числі Харківського, розглядалася переважно в контексті історії студентських рухів. Безумовно, вони повинні досліджуватися, однак як звернення до цієї сторони університетського життя не може бути домінуючим, так і вивчення студентства не може зводитися лише до розгляду їх політичних переконань. Тому в дисертації комплексно досліджувалася історія Харківського університету, зокрема й організація студентами самоврядування, їх участь у науковій роботі університету, матеріальне забезпечення, стан здоров’я та побуту тощо.

Традиційним явищем в історіографії є ідеалізація професорських колегій того часу. Такий підхід формувався не тільки внаслідок позитивної оцінки їх участі у революційних подіях, наприклад, 1905-1907 рр. На створення такого розуміння впливала також і діяльність окремих представників університетів, серед яких були видатні вчені, викладачі, громадські діячі. У дисертації вивчається діяльність професорської колегії і як корпорації, яка мала власну точку зору на проблеми університету і домагалася її втілення. У роботі зроблена спроба переглянути той факт, що тільки політика російського уряду через міністерство освіти визначала хід університетського життя. Вивчення джерел та літератури показало велику роль професорської колегії в університетському житті. Зокрема, простежується вплив колегії на управління університетом, формування складу студентів та власного колективу, організацію навчального процесу.

Дається всебічна характеристика професорсько-викладацького корпусу: система підготовки університетських викладачів, отримання ними наукових ступенів, етапи й умови просування по службі, матеріальне становище тощо.

У дисертації проводиться думка про необхідність перегляду однозначно негативної оцінки статуту 1884 р. стосовно організації навчального процесу. З цією метою охарактеризовано всі елементи навчальної системи, вперше розглянутої у динаміці, зі зверненням уваги на трансформацію окремих положень статуту, причини таких явищ, роль у цьому міністерства та професорсько-викладацького складу.

Однією з причин критичного ставлення до запровадження статуту 1884 р. стало обвинувачення його упорядників у ліквідації автономного статусу університетів. Цю проблему розглянуто з позицій колегії та уряду, простежуються зміни повноважень адміністрації університету та його рад, порівнюється устрій Харківського університету з закордонними вищими навчальними закладами. Це дало можливість вийти за межі традиційного підходу в цьому питанні, окресленого переважно констатацією відміни у 1884 р. принципу виборності вищих університетських посад, й оцінити реорганізацію управління університету за всіма параметрами його керування.

Виявлені українознавчі дослідження вчених Харківського університету, їх напрямки та результати; простежено введення українознавчих дисциплін у навчальні університетські курси.

Практичне значення дисертації. Матеріали дисертації ввійдуть до монографії з історії Харківського університету за 200-річчя його існування. Висновки роботи можуть бути враховані при формуванні стратегії розвитку університетської освіти, нових методологічних принципів організації навчання в університеті, використані для написання статей, монографій, при викладанні історії України та спецкурсів, зокрема з історії університетської освіти кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Апробація результатів дисертаційної роботи. Основні положення роботи містяться в тезах та трьох статтях, опублікованих у фахових виданнях, а також доповідалися на 53-й науковій конференції молодих вчених “Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії” (Х., 2000 р.); на науково-теоретичній конференції “Національне питання в суспільно-політичному та культурному житті Східної України” (Х., 2000 р.); 55-й науковій конференції молодих учених (ІІ Каразінські читання) (Х., 2002 р.); Міжнародній науковій конференції “Проблеми історії та археології України: До 100-річчя ХІІ археологічного з’їзду” (Х., 2002 р.).

Структура дисертації зумовлена завданням дослідження. Дисертація побудована за проблемним принципом і складається зі вступу, чотирьох розділів і висновків, списку використаних джерел та літератури (532 найменування), додатків (21 таблиця). Загальний обсяг дисертації – 288 сторінок, з них основна частина – 208 сторінок.

ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено предмет, об’єкт, хронологічні межі, мету і методологію дослідження, розкрито наукову новизну роботи, вказано про апробацію та практичне значення.

Розділ 1 “Історіографія та джерельна база дослідження” складається з двох підрозділів. Перший - “Історіографія питання” – містить аналіз літератури з історії Харківського університету кінця ХІХ – початку ХХ ст., а також досліджень з історії вищої і, зокрема, університетської освіти цього періоду.

У дореволюційних узагальнюючих працях оцінка діяльності міністерства освіти та уряду щодо реформи університетів у 1884 р. залежала від характеру видання - проурядового Рождественский С.В. Исторический обзор деятельности Министерства народного просвещения: 1802-1902. – СПб., 1902; Георгиевский А. Краткий очерк правительственных мер и предначертаний против студенческих беспорядков. – СПб., 1890. чи ліберального Фриче В.М. Высшая школа в конце века / История России в ХІХ в.: В 9 т.: Т. 9. Отд. 2. Конец века. – СПб., б/г; Общественное движение в России в начале ХХ в.: В 4 т.: Т.1. Ч.1. Предвестники и основные причины движения / Под ред. Л. Мартова, П. Маслова, А. Потресова. – СПб., 1911. - і була, відповідно, або схвальною, або критичною. У спеціальних дослідженнях розглядалися проблеми, що виникали при запровадженні нововведень у навчальний процес, вивчалися причини вакантності кафедр в університетах, студентський рух. Ліберальні автори негативно оцінювали реформу 1884 р. і бачили в ній передусім засіб, спрямований на ліквідацію автономії та посилення урядового тиску на університети. Пошуки причин упущень в організації державних іспитів та залікової системи, поганого відвідування студентами лекцій не виходили за межі вказівок на статут 1884 р., або на роботу міністерства освіти з його запровадження. Констатувався занепад університетської освіти за часів дії нового статуту Симоненко Г.Ф. Возможно ли возрождение наших университетов при сохранении в них нынешней системы преподавания. – Варшава, 1901.. Значна кількість дореволюційних праць вийшла під час дії комісій, створюваних урядом для здійснення реформи університетів: у 1898-1901, 1902, 1905, 1906, 1909-1910, 1916 рр. Під впливом цих робіт формувалося уявлення про тиск на університети з боку міністерства, про відсутність у колегій самостійності при прийнятті рішень. Становить інтерес фактичний матеріал, зібраний у працях, виданих до 100-річчя Харківського університету Медицинский факультет Харьковского университета за первые 100 лет его существования: 1805-1905 гг. / Под ред. И.П. Скворцова, Д.И. Багалея. – Х., 1905-1906; Физико-математический факультет Харьковского университета за первые 100 лет его существования: 1805-1905 гг. / Под ред. И.П. Осипова и Д.И. Багалея. – Х., 1908; Юридический факультет Харьковского университета за первые 100 лет его существования: 1805-1905 гг. / Под ред. М.П. Чубинского и Д.И.Багалея. – Х., 1908; Историко-филологический факультет Харьковского университета за первые 100 лет его существования: 1805 – 1905 гг. / Под ред. М.Г. Халанского, Д.И. Багалея. – Х., 1908..

Відновлення в УРСР університетської освіти зумовило появу праць з оцінкою її попередньої історії. Для підкреслення переваг радянської системи вищої освіти статут 1884 р. був визнаний “реакційним”, який “віддав університет під опіку царської бюрократії” Университеты и научные учреждения. – М.;Л., 1935. – С. 1. Така позиція не давала дослідникам повною мірою оцінити його нововведення. Характерним прикладом є праця Г.І. Щетиніної де, зокрема, відзначалося, що “однією з позитивних новацій статуту” стало введення залікової системи. Дослідниця зазначила, що заліки були зведені до бюрократичної формальності. Але питання причин нереалізації і сутності цієї “позитивної” системи не розглядалися Щетинина Г. И. Университеты в России и устав 1884 г. – М., 1976. – С. 158. Для праць з історії Харківського університету теж було характерне підкреслення негативних наслідків запровадження статуту 1884 р., і майже не порушувалося питання трансформації окремих його положень. Історія Харківського університету наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. описувалася дуже стисло, перелічувалися досягнення окремих учених, студентське життя розглядалося переважно в контексті участі студентів у революційних подіях Короткі нариси з історії Харківського державного університету. – Х., 1940; Харьковский государственный университет им. А.М. Горького за 150 лет: 1805-1955 гг. / А.Г. Слюсарский, В.И.Астахов, И.Я. Мирошниченко и др. – Х., 1955; Харьковский государственный университет им. А.М.Горького: 1805-1980 / И.К. Рыбалка, А.Е. Кучер, В.И. Булах и др. – Х., 1980; Буланкин И.Н. Очерк развития биологической химии в Харьковском государственном университете им. А.М. Горького и медицинском институте // Учёные зап. Харьк. ун-та. – 1955. – Т. 59: Тр. НИИ биологии и биологического факультета. – Т. 22..

У пострадянський період спостерігається певне пом’якшення оцінки положень статуту 1884 р.: уперше ставиться питання про межу автономії університетів, “регламентація” діяльності замінюється на “визначення й уніфікацію вимог до навчального процесу” Чесноков И.В. К вопросу о влиянии устава 1884 г. на университетское историческое образование в России // Российские университеты в ХУ111 – ХХ вв.: Сб. ст.: Вып. 4. – Воронеж, 1999. – С. 52, 56. . Але у сучасніших дослідженнях стикаємося і з протиріччями: бачимо визначення статуту 1884 р. як “реакційного”, а поряд висновок про вирішення під час його дії кадрової проблеми університетів Стоян Т.А. Університетська освіта в Україні в другій половині ХІХ ст.: Автореф. дис... канд. іст. наук. – К., 1999. – С. 16.

Більшість праць з історії вищої освіти і Харківського університету охоплює переважно період з 1884 до 1907 рр. Неповно висвітлювався вплив статуту 1884 р. на організацію навчального процесу, управління університетами. А останнє питання досліджувалося під кутом керування університетами міністерством освіти, без вивчення змін у структурі внутрішнього управління. У літературі студентські заворушення в Харківському університеті докладно вивчені до 1907 р., але майже відсутня характеристика позицій тих студентів і викладачів, які виступали проти заворушень, не досліджені різні форми організації студентів в університеті та критерії оцінки складу студентів. Майже не вивченим є питання про професорсько-викладацький корпус Харківського університету, його участь у громадській діяльності.

У другому підрозділі “Джерельна база” схарактеризовано використані в дисертації статути 1863, 1884 рр., проекти статутів 1906, 1909, 1910 рр., уперше введені до наукового обігу щомісячні циркуляри по Харківському навчальному округу за 1884 – 1917 рр., звіти про діяльність Харківського університету за 1884-1917 рр., опрацьовані матеріали “Журнала министерства народного просвещения”, “Извлечений из всеподданнейшего отчёта министра народного просвещения”, “Всеподданнейших отчётов министра народного просвещения”, першого перепису студентів Харкова, документів товариства для допомоги нужденним студентам Харківського університету. Спогади його вихованців та викладачів, ювілейні та пам’ятні збірники, некрологи, матеріали газет “Утро”, “Харьковские губернские ведомости” та “Южный край” дали можливість дослідити проблеми управління університетом після 1905 р., студентських заворушень, життя студентів поза університетом, ставлення громадськості до університету тощо.

Під час роботи над дисертацією були вивчені матеріали музею історії Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна (Ф. 1, Ф. 8), які умовно поділили на кілька категорій: до першої віднесли документи справ, що стосувалися студентів, до другої - дані з громадської діяльності професорів університету та його вихованців, третя розкриває матеріальне становище університету та рівень забезпеченості його навчально-допоміжних установ. Також були залучені документи фонду Харківського університету, які зберігаються в Державному архіві Харківської області (Ф. 667). Вони стосуються участі студентів університету в подіях 1905 р. і використані для порівняння з опублікованими даними у тодішній пресі та спогадах. Спогади Б. Мартоса, одного з активних членів української студентської громади Харківського університету, що знаходяться у Центральному державному архіві громадських об’єднань України (Ф. 4000, оп. 1), розкривають участь студентів університету в національному русі – створення ними першої української партії на Наддніпрянській Україні – Революційної української партії (РУП).

Розділ 2 “Колектив університету” складається з трьох підрозділів. Перший - “Професорсько-викладацький склад” – починається із загальної характеристики всіх співробітників університету, включаючи працівників навчально-допоміжних установ.

Дослідження професорського складу здійснено за такими параметрами: категорії, кількість, походження, привілеї, права, пенсійне забезпечення, стаж, оплата праці. Широко була представлена в університеті категорія надштаних професорів. Їх характеристика містить дані щодо посад, які вони займали, їх кількісне співвідношення до штатних, джерела фінансування.

Більшість надштатних професорських посад займали в університеті приват-доценти. У дисертації вивчені причини зацікавленості міністерства освіти у збільшенні кількості приват-доцентів і реорганізація 1884 р. системи отримання цього звання, їх кількість у Харківському і в інших університетах імперії (1886-1917 рр.), розподіл за факультетами, термін перебування та причини залишення приват-доцентури, матеріальне забезпечення та пільги. Приват-доценти читали загальні курси, що заборонялося статутом 1884 р., оскільки заміщували вакантні кафедри. Термін перебування у званні приват-доцента був не визначений і не завжди закінчувався штатним призначенням.

У дисертації досліджуються статути, проекти і циркуляри з процедури отримання професорами кафедр. Показано дію принципу призначення професорів міністерством й обрання на факультетських радах. На початку ХХ ст. в університетах поступово формувалася німецька практика заміщення кафедр: основою для призначення на кафедри було співробітництво факультетів з міністерством (циркуляри 1906, 1908, 1914 рр., проект статуту 1909 р.). У Харківському університеті значну роль у призначенні викладача відігравала загальноуніверситетська рада, члени якої обговорювали кандидатуру, представлену факультетами, і своє рішення передавали в міністерство освіти для ухвалення.

Професорська колегія критикувала принцип призначення викладачів на кафедри, але систематично не використовувала конкурсне заміщення кафедр, передбачене у статуті 1884 р. Колегія виступала тільки проти втручання міністерства в процес призначення. І міністерство фактично було усунуте від цієї справи. Так, ради факультетів самостійно призначали викладачів на кафедру вже з 1888 р., а в 1902 р. міністерство легалізувало цю практику, дозволивши заміщувати професорські посади магістрами. Воно пішло на цей крок через те, що викладачами, навіть і без докторського ступеня, в цілому забезпечувався хід навчального процесу.

Дослідження гонорарної системи, зокрема, причин її введення, наслідків, пропозицій з реформування, матеріального забезпечення професора і частки в ньому гонорару показало, що останній не міг суттєво впливати на забезпеченість більшості професорів. Гонорар відігравав позитивну роль у підтримці приват-доцентів за умови їх призначення на вакантні кафедри.

Отримати штатну професорську посаду можна було за умови наявності у претендента магістерського та докторського ступенів. Статистика захистів дисертацій у Харківському університеті показала, що історико-філологічний, юридичний та фізико - математичний факультети незмінно займали 1/3 від усіх захистів докторських дисертацій університету. Спостерігалося поступове зменшення кількості захищених магістерських робіт, що зумовлювалося недоліками організованого ще у 1863 р. інституту професорських стипендіатів. У дисертації схарактеризовані вимоги до тодішніх дисертацій, умови отримання вченого ступеня без захисту, кількість професорських стипендіатів, їх фінансування, реформування цієї системи у 1884 р.; проекти початку ХХ ст. з реформування процедури отримання штатної професорської посади.

У другому підрозділі “Участь професорської колегії в управлінні університетом” показані стосунки попечителя з університетською адміністрацією. Визначені причини введення з 1884 р. міністерського контролю за всіма сферами університетського життя. Він виявився в отриманні попечителем права втручатися в різні питання життя університету і його управління, вилученні з компетенції колегії розгляду питань стосовно студентських порушень, узгодженні з міністерством освіти рішень навіть щодо поточних університетських справ, скасуванні виборності посад ректора і деканів. Показано введення правил 1905 р. щодо управління університетами, які повернули принцип виборності, але залишили за міністерством право затверджувати ректора та деканів. Дослідження університетської судової системи показало, що чиновницька інспекція розглядала порушення студентів з 1879 до 1899 рр. Неспроможність вирішити проблему студентських заворушень змусила міністерство з 1899 р. залучити до цієї справи професорів. У 1902 р. була створена система, що поєднала чиновницьке (інспекція 1884 р.) та колегіальне начало (професорський суд). Але і це поєднання не стало ефективним засобом для запобігання заворушень. Нова спроба опертися на інститут інспекції не мала успіху, і з 1906 р. міністерство освіти повністю переклало на професорів нагляд за студентами.

Оскільки реорганізована у статуті 1884 р. структура внутрішнього управління університетом не отримала в історіографії належного висвітлення, у дисертації досліджувалися питання перерозподілу повноважень між загальноуніверситетською, факультетськими радами і правлінням, передання навчально-наукових функцій факультетським радам, розширення ректорських повноважень.

Третій підрозділ “Характеристика студентів” починається викладенням умов вступу і дотримання правил перебування в університеті. Причинами кількісного коливання студентів за факультетами наприкінці ХІХ ст. визначені: 1) розташування університетів (у столиці чи провінції) і пов’язані з цим матеріальні можливості студентів; 2) фаховий рівень викладачів, адже легкі умови переходу з одного університету до іншого давали можливість учитися під керівництвом обраних студентами спеціалістів (тільки цим можна пояснити той факт, що після 1887 р. історико-філологічний факультет Харківського не зазнав такого зменшення кількості студентів, як відповідні факультети інших університетів); 3) зменшення кількості студентів не можна пояснити введенням статуту 1884 р. і нових навчальних планів 1885 р., оскільки на деяких факультетах, навпаки, спостерігалося збільшення студентів. Така ситуація, зокрема, була на юридичному та медичному факультетах. Попит у суспільстві на окремі професії зумовлював збільшення кількості студентів. Їх зменшення на історико-філологічному факультеті з 1888 р. пояснюється введенням циркуляру 1887 р., який обмежував вступ до університету вихідців з нижчих верств суспільства.

На початку ХХ ст. збільшення кількості студентів стало залежати від умов вступу до університету, які визначала адміністрація згідно з рішеннями окремих факультетів. Критерієм прийняття до університету виступало не походження, а можливість сплачувати за навчання.

Досліджено систему допомоги студентам: звільнення від оплати, стипендії (приватні та державні), умови їх отримання, відсоток тих, хто ними користувався, система отримання одноразової допомоги, праця товариства для допомоги бідним студентам, адміністрацій міст, приватних осіб та професорів, бюро приватної студентської праці, студентських економічних організацій. Але завдяки системі пільг удавалося лише допомогти студентам здійснювати оплату за навчання. Проблему матеріального забезпечення вони мали вирішувати самостійно, і необхідність заробляти на життя змушувала багатьох з них залишати Харківський університет.

У підрозділі досліджується і дозвілля студентів: проведення вечорів, діяльність музичних, спортивних товариств тощо.

Розділ 3 “Навчальна та наукова робота в університеті” складається з трьох підрозділів. Перший – “Організація навчального процесу” – починається з визначення негативних явищ, що існували з 1863 р., і тих нововведень статуту 1884 р., які мали їх нейтралізувати. Огляд першого з них, семестрової системи, показав, що в основі нової навчальної системи містився принцип недиференційованого контролю за навчанням студентів протягом півріччя (“залік”). Але поточна семестрова робота (“перевірочні випробування”) не була організована, і контролювати студентів, які не стали старанніше відвідувати лекції, знов вирішили за допомогою іспитів (з 1890 р.). За рішенням 1907 р. іспити віднесли до закінчення читання курсу викладачем. З цим пов’язували встановлення предметної системи (представлені погляди професорів на її завдання та реалізацію), подібної до існуючої у німецьких університетах. Однак для її реалізації в російських потрібно було відмовитися від характеру тодішніх дипломів і не фіксувати час навчання. За відсутності цих умов, з 1907 р. встановилася семестрово-курсова система, в якій недиференційовані семестрові заліки стали незалежними від складання за навчальний рік спеціально винесених іспитів. Таким чином, іспити стали єдиним засобом контролю за роботою студента протягом навчального року і єдиною умовою для переходу на наступні курси. Щоб відновити значення заліку (відвідання лекцій, робота на практичних заняттях), міністерство освіти у 1911 р. скоригувало створену систему: іспити стали основою для заліку семестру. Однак іспити не охоплювали всіх предметів, які читалися на даному курсі. Частина з них тільки “зараховувалася”. Ось тоді і з’явилися для студента “основні” і “другорядні” в семестрах предмети.

Викладачі відмовилися від реалізації недиференційованої системи навчання в університеті через відсутність фінансування цієї програми, успішне виконання якої могло бути тільки за умови розширення викладацького корпусу. З другого боку, збільшення кількості студентів на початку ХХ ст. все одно привело до необхідності збільшити штати, що і було зроблено силами самого університету шляхом збільшення кількості надштатних та позаштатних викладачів. Інакше кажучи, навіть за умови достатнього фінансування урядом програми статуту 1884 р. система іспитів вважалася на той час у викладацькому середовищі єдиним надійним засобом контролю за навчанням студентів.

Дослідження системи державних іспитів показало, що ідея запровадження державних іспитів була запозичена з Німеччини. Але там університетський диплом не давав права вступу на державну службу і для перевірки якостей майбутнього чиновника встановили державні іспити. Державні іспити наших університетів повинні були посилити контроль за навчанням студентів і за роботою викладачів. Для цього передбачалося відокремити іспити від університетського викладання, тобто склад комісій формувати не з викладачів факультетів. Коли це не вдалося зробити через відсутність фахівців, порядок проведення державних іспитів не зазнав змін. Задовольняючись критикою наслідків їх уведення у навчальний процес, у 1901 р. професори університетів, у тому числі й Харківського, визнали їх як єдину форму контролю за навчальним процесом. Тільки з 1906 р. державні іспити перетворилися на варіант курсових іспитів, комісії стали перевіряти ті предмети, які викладалися на останніх курсах, тобто фактично зі спеціалізації.

Огляд практичних занять включив їх характеристику у 70-80-х рр. ХІХ ст.; причини їх розширення, види, фінансування та устаткування з 1884 р. (кабінети, бібліотека, метеорологічна станція, ботанічний сад, клініки). Розвиток практичних занять значною мірою залежав від ініціативи і наполегливої праці викладачів. Але їх робота не могла змінити той факт, що навчально-методична база Харківського університету не була пристосована до тієї кількості студентів, які навчалися. І це негативно позначилося на якості практичних занять.

Проблема пропуску студентами лекцій зумовила проведення аналізу викладацької роботи. Наведені типи лекцій професорів Харківського університету показали, що іспити не могли вирішити проблему відсутності студентів, а їх присутність залежала від змісту лекції, належний рівень якої був результатом наполегливої щоденної праці над широким колом питань, прямо чи опосередковано пов’язаних з розкриттям даної теми. Однак проблема полягала і в студентах, іноді недостатньо підготовлених для сприйняття матеріалу. Необхідність заробляти на життя також змушувала багатьох пропускати заняття.

У другому підрозділі “Наукові досягнення університету” розглянуто створення наукових шкіл у філології, мікробіології, радіофізиці, започаткування альгологічних, геоморфологічних досліджень, роботу в галузі фізичної фізіології рослин, мікології і фітопатології, дослідження проблем старіння, створення електронної теорії металевих сплавів, учення про індивідуальну еволюцію та нового наукового напрямку – біохімії. Розглянуто роботу наукових товариств та семінарів при університеті.

У третьому підрозділі “Українознавство в Харківському університеті” за об’єкт дослідження обрано праці, присвячені всім галузям науки і культури, які вивчають природу, історію, життя й побут українського народу. Вказано на роль Харківського університету як центру національно-культурного відродження на Україні в першій половині ХІХ ст.

З другої половини ХІХ ст. вченим університету вдалося поставити дослідження окремих проблем українознавства на науковий ґрунт. Як приклади цього розглянуто доробок в галузі мовознавства, запровадження української проблематики в студентські наукові праці, вивчення історії України. Схарактеризовано головні напрямки історичних досліджень, що провадилися на базі історичного архіву при Харківському історико-філологічному товаристві, робота його членів в галузі фольклору та етнографії, літератури та поезії. Наведені дані про археологічні дослідження України, здобутки у вивченні геоморфології, палеографії і геології України, заснування фізико-географічної школи та нового синтетичного напрямку в географії, розвиток ботанічної географії, мінералогії, орнітології, започаткування петрографічних досліджень, створення школи альгологів. Окремо розкрито питання про введення українознавчих дисциплін до університетського навчального процесу і проблеми, які виникали на цьому шляху.

Розділ 4 “Викладачі та студенти в громадському житті” складається з двох підрозділів. У першому - “Організація студентів і їх участь у суспільно-політичному житті” – показані студентські наукові, культурно-освітні, економічні, релігійну організації. Їх збільшенню у Харківському університеті заважала політика уряду, визначена у статуті 1884 рр. поглядом чиновників на студента як на “окремого відвідувача університету” і підозрою урядових кіл у тому, що метою всіх студентських організацій є протиурядові дії. Але адміністрація університету фактично не чинила перешкод у діяльності студентських земляцтв, які були важливим чинником у матеріальній підтримці студентів. Разом з тим, земляцтва були своєрідними політичними клубами і координуючими центрами заворушень студентів 1899-1901 рр.

Студентське самоврядування у Харківському університеті мало кілька рівнів. На загальностудентських зборах (сходці) приймалися рішення, виконання яких було обов’язковим для всіх студентів університету. Загальностудентська сходка виносила остаточне рішення за питаннями, що розглядалися на зборах семестрів та курсів. Однак останні вирішували і різні поточні справи самостійно. Виконавчій гілці влади відповідала рада студентських депутатів, члени якої обиралися студентами семестру. Нижче стояли ради старост семестрів, а окремі курси студентів обирали на факультетах так званих курсових (факультетських) представників. Студентський суд Харківського університету відрізнявся своїм політичним спрямуванням.

У дисертації розглянуто участь студентів у наукових товариствах при університеті, працю студентів у наукових експедиціях, схарактеризовано студентські збірники та наукові гуртки, систему нагородження преміями, медалями за найкращі роботи тощо.

У дисертації досліджені політичні переконання студентів. Показано діяльність студентських політичних гуртків, серед них і діяльність української студентської громади, участь студентів у бойових дружинах під час революції 1905-1907 рр. тощо.

При вивченні подій 1905-1907 рр. було звернено увагу на неодностайність прийняття рішення про закриття університету восени 1905 р., зокрема наведені свідчення професорів та студентів про причини своєї незгоди. Події жовтня 1905 р. - зіткнення на барикадах біля університету - схарактеризовані з урахуванням нових свідчень про учать у них студентів. Події 1906 р. розглянуті на тлі змін у настрої окремих груп студентів, характеру проведених у цей час сходок. Вивчення студентських заворушень показало, що адміністрація університету намагалася не виносити вирішення проблем зі студентами за його межі. У 1908 - 1911 рр. студентські заворушення припинялися досить швидко завдяки принциповій позиції професорів – проводити заняття, незважаючи на кількість студентів в аудиторії; застосуванню пропускного контролю; знайденню ефективних важелів впливу на студентів (загроза звільнення і припинення матеріальної допомоги) і т.п.

Другий підрозділ “Громадська діяльність професорської колегії Харківського університету” починається вивченням обставин введення у 1905 р. нових правил управління університетами. Повернення виборності і покладання відповідальності за все, що відбуватиметься в університеті, на загальноуніверситетську раду, використовувалися для: 1) закриття університету (показана позиція двох груп викладачів: частина з них підтримала закриття університету восени 1905 р. і перетворення його у 1906 р. на центр політичних дискусій, решта відстоювала характер університету як передусім просвітницький та науковий. Погляд останніх викликав обурення з боку студентів, які критерієм оцінки фахових здібностей професорів обрали їх політичні переконання); 2) запобігання репресивних дій влади щодо студентів (стримане ставлення до організацій та зборів у стінах університету - їх складу, змісту обговорюваних питань; самостійне усунення будь-яких проявів незадоволення студентів перед загрозою введення в університет поліції). Останнє не додавало авторитету виборній адміністрації і викликало, наприклад, образливу студентську резолюцію на адресу ректора Д.І. Багалія.

Професори та викладачі Харківського університету як попечителі навчально-освітніх установ, лектори на різноманітних курсах, упорядники і видавці навчально-методичної та спеціальної літератури сприяли підвищенню освітнього рівня населення та популяризації наукових знань. Вивчення діяльності професорсько-викладацького корпусу Харківського університету показало широке коло проблем, над якими вони працювали в місті: піклування про благодійні заклади й утворення нових, сприяння вирішенню проблеми медичного обслуговування, допомога у розв’язанні багатьох питань життєдіяльності міста Харкова.

У висновках зазначено, що Харківський університет наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. займав помітне місце серед вищих навчальних закладів країни. Успіхи вчених університету у різних галузях науки дали підстави говорити про існування наукових шкіл, започаткування нових напрямків та методів дослідження. Результати роботи вчених використовувалися на лекціях, повідомлялися на засіданнях наукових товариств, семінарах, з’їздах, публікувалися у наукових виданнях, впроваджувалися у виробництво. Викладачі успішно працювали над залученням студентів до наукової праці. Українознавчі дослідження, розвиваючись у межах певних наукових напрямків, поступово ставали невід’ємною частиною університетських навчальних дисциплін.

Формування професорсько-викладацького корпусу Харківського університету здійснювалося переважно власними силами через систему відбору професорських стипендіатів, наявність інституту надштатних викладачів, існуючу систему заміщення кафедр.

Вакантні кафедри Харківського університету заміщувалися переважно приват-доцентами. Ними ставали здебільшого магістри і магістранти (професорські стипендіати, які склали магістерські іспити і мали захистити магістерську дисертацію). Магістри могли призначатися на кафедри як надштатні професори в обхід положення статуту 1884 р. про необхідність ступеня доктора наук для зайняття професорської посади.

Заміщення приват-доцентами вакантних кафедр призвело до негативної в цілому для Харківського університету тенденції. Постійне збільшення кількості незаміщених кафедр спостерігалося на тлі зменшення кількості захищених в університеті дисертацій. Щоб виправити ситуацію, міністерство освіти вдавалося не до змін у системі отримання вчених ступенів, покращення матеріального становища професорських стипендіатів, а до призначення на вільні посади професорів з інших університетів. Їх було не багато, але такими призначеннями підривалися традиції безперервного виховання фахівців високого рівня у Харківському університеті.

Порушення постанов міністерства освіти щодо правил навчання студентів в університеті і їх організації, стосовно соціального, національного, сімейного складу студентів, самостійне визначення умов вступу до університету вказують на достатню самостійність колегії Харківського університету у прийнятті рішень, які впливали на формування студентського контингенту. Вивчення органів студентського самоврядування показало, що вони втручалися в організацію навчального процесу, систему допомоги студентам і адміністрація університету враховувала цей вплив.

За національною належністю більшість студентів була росіянами та українцями. Значну частину становили також євреї, й адміністрація університету не дотримувалася встановлених щодо них відсоткових норм.

Формально, близько п’ятдесяти відсотків студентів Харківського університету походили з сімей дворян та чиновників. Але представниками дворянства в університеті була переважно збідніла його частина, змушена жити державною службою. Це показало дослідження системи сплати за навчання, отримання матеріальної допомоги, побуту студентів. Більшості з них під час навчання була потрібна серйозна матеріальна підтримка. У дипломі університету, в першу чергу, були зацікавлені ті верстви населення, які бачили в ньому гарантію отримання певної державної посади з відповідним соціальним статусом і матеріальним забезпеченням, а також, якщо йшлося про дітей заможних купців, чиновників, духовенства – дворянського звання і відповідних йому привілеїв.

Матеріали Харківського університету свідчать, що введення статуту 1884 р. не можна розглядати однозначно як політичний засіб, що не мав відношення до покращення навчального процесу в університеті. Негативні наслідки запровадження окремих положень реформи викликали критику, але не передбачали конструктивного вирішення проблем навчання. Нововведення з часом були пристосовані для більш ефективного виконання поставлених завдань. Уведення залікової семестрової системи, навіть за її трансформації у семестрово-курсову, мало позитивні моменти, зокрема, студентів перестали залишати на повторні курси; уніфікація з 1885 р. навчальних планів мала посилити контроль за рівнем університетської освіти, сприяти розширенню компетенції факультетських рад і посиленню їх відповідальності за свою роботу; розкритиковані пріоритетні напрямки 1885 р. (класична система) були відмінені ще 1889 р., а в 1906 - 1911 рр. сформувалася система спеціалізації навчання. Статут 1884 р. вплинув на всі сфери навчального процесу в університеті, а запроваджені ним основи мають місце і в сучасній навчальній практиці.

Професорська колегія мала вирішальний вплив на організацію навчального процесу та контроль за його результатами. Уведенням статуту 1884 р. не вдалося встановити контроль за викладацькою діяльністю, і професорсько-викладацький корпус, проводячи заліки, курсові та державні іспити, самостійно здійснював нагляд за рівнем університетської освіти, втручання міністерства не виходило за межі контролю за часом проведення лекцій і послідовності розподілу окремих предметів у навчальному плані.

Основні положення дисертації викладені в таких публікаціях:

1. Струкова Г.О. Українознавство в Харківському університеті наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна. - 2001. - № 504: Історія України. – Вип. 4. – С. 109 – 114.

2. Струкова Г.О. Вплив статуту 1884 р. на постановку навчального процесу в Харківському університеті наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. – 2001. - № 526: Історія. – Вип. 33. – С. 240 – 248.

3. Косінова Прізвище змінено 23.ІІ. 2002 р. у зв’язку з одруженням. Г.О. Студентство Харківського університету наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. // Вісник Харківського університету ім. В.Н. Каразіна. – 2002. - № 556: Історія України. – Вип. 5. – С. 86 – 92.

4. Косінова Г.О. Присудження вчених ступенів у Харківському університеті (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) // Проблеми історії та археології України: Збірник матеріалів Міжнародної наукової конференції до 100-річчя ХІІ Археологічного з’їзду в м. Харкові 25-26 жовтня 2002 року. – Х., 2003. - С. 153-157.

АНОТАЦІЯ

Косінова Г.О. Харківський університет наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 – історія України. – Харківський національний університет ім.