ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

Калаур Іван Романович

УДК 347.44

ЦИВІЛЬНО–ПРАВОВИЙ ДОГОВІР

ЯК ПІДСТАВА ВИНИКНЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ

Спеціальність:12.00.03. – цивільне право

і цивільний процес; сімейне право;

міжнародне приватне право

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Львів - 2004

Дисертацією є рукопис

Робота виконана

у Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника, Міністерство освіти і науки України

Науковий керівник

доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України

Луць Володимир Васильович, Академія муніципального управління,

завідувач кафедри цивільно-правових дисциплін (м. Київ)

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор Підопригора Оксана Опанасівна,

Відкритий міжнародний університет розвитку людини “Україна”,

заступник проректора зі стратегічних питань

кандидат юридичних наук, доцент Стефанчук Руслан Олексійович,

Хмельницький інститут регіонального управління та права,

завідувач кафедри цивільно-правових дисциплін

Провідна

установа Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

кафедра цивільного права, м. Київ

Захист відбудеться “ 17 ” червня 2004 р. о 14 00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К .051.03 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Січових стрільців, 14.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розісланий 14 травня 2004 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.А.Луць

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Трансформаційні соціально-економічні процеси, що відбуваються в нашій державі, зумовлюють необхідність широкого і докорінного реформування національного законодавства, а разом з тим й нового осмислення юридичної сутності та значимості його правових понять і категорій. Так, ще порівняно недавно зміст більшості договорів, які укладалися між соціалістичними організаціями, обумовлювався державними плановими актами, а сьогодні цей правовий феномен виражає узгоджене волевиявлення двох і більше учасників майнового обороту, що скероване на досягнення мети, яка відповідає діючому правопорядку, та встановлює, змінює і припиняє їх права та обов’язки. Вказана правова конструкція дозволяє застосовувати найбільш ефективний спосіб організації господарської діяльності – саморегулювання, оскільки учасники цих відносин, будучи власниками, на свій розсуд володіють, користуються, розпоряджаються належним їм майном, а договір забезпечує їм право вільно узгоджувати і реалізовувати власні інтереси й цілі та визначати необхідні дії для їх досягнення. Отож, в умовах ринкового господарства договір є одним із основних регуляторів економічних відносин, найбільш доцільною та адекватною формою їх опосередкування, з допомогою якої вони набувають об’єктивно необхідного цивільно-правового оформлення і закріплення. Значимість договору безпосередньо відображена в новому ЦК України, де серед інших підстав виникнення цивільних прав і обов’язків названо договір, а свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства. Тому актуальними є вивчення з нових доктринальних позицій договору як юридичного факту, що лежить в основі набуття права власності, та комплексне наукове дослідження цивільно-правових договорів, правовим результатом укладання яких є набуття цього найбільш повного речового права, зокрема у спектрі з’ясування особливостей передачі майна у власність.

Актуальність теми додатково зумовлена необхідністю дослідженням юридичної особи як набувача майна у вказаних договірних конструкціях. Юридична особа є самостійним учасником цивільних відносин, існує незалежно від фізичних осіб, які її утворили, і є суб’єктом права приватної власності.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане відповідно до теми науково-дослідницької роботи кафедри цивільного права і процесу Юридичного інституту Прикарпатського університету імені Василя Стефаника “Удосконалення цивільно-правового регулювання суспільних відносин у світлі Конституції України”, затвердженої Радою Прикарпатського університету імені Василя Стефаника, протокол № від 27.03.2001 р.

Мета і завдання дослідження. Основною метою дисертаційного дослідження є комплексний теоретичний аналіз правового регулювання договірних зобов’язань з передачі юридичній особі майна у власність й розробка на цій основі науково-теоретичних рекомендацій та доповнень до законодавства України.

Відповідно до основної мети були поставлені такі завдання:–

дослідити цивільну правосуб’єктність юридичної особи та сформулювати поняття юридичної особи як суб’єкта цивільних правовідносин;–

уточнити особливості здійснення юридичною особою права власності; –

дослідити поняття цивільно-правового договору в контексті ЦК України та визначити особливості договору як підстави набуття права власності;–

з’ясувати умови дійсності договорів, учасниками яких є юридичні особи приватного права;–

здійснити комплексний аналіз договорів, що є підставами набуття права власності юридичної особи, в діапазоні виявлення характерних для них ознак, особливостей передачі майна за цими договірними конструкціями та з’ясувати їх місце і значення у правовому регулюванні майнового обороту;–

дослідити момент набуття юридичною особою права власності за договором;–

виявити особливості та з’ясувати правові механізми повернення майна при визнанні договору недійсним, розірванні договору та визнанні договору неукладеним;–

сформулювати пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання досліджуваних відносин.

Об’єктом дисертаційного дослідження є договір як підстава набуття юридичною особою права власності на майно.

Предметом дисертаційного дослідження є цивільно-правові закономірності правового регулювання договірних відносини між відчужувачем майна і набувачем – юридичною особою з передачі їй майна у власність.

Методи дисертаційного дослідження. Методологічну основу дослідницької роботи складають філософські, загальнонаукові та спеціально-юридичні методи. Діалектичний метод пізнання супроводжує весь процес дисертаційного дослідження і дозволив розглянути тенденції розвитку досліджуваних автором інститутів у цивільних правовідносинах. Водночас, у ході написання дисертаційної роботи використано також метод аналізу і синтезу (при формуванні понять юридичної особи як суб’єкта цивільних правовідносин, правоздатності юридичної особи, договору як підстави набуття права власності), формально-юридичний (при аналізі правових норм, що регулюють договірні відносини з передачі майна у власність, та практики їх застосування), порівняльно-правовий (при порівнянні нормативно-правових актів України та законодавства інших держав).

Теоретичною базою дисертаційного дослідження стали наукові праці українських і російських учених-юристів дореволюційного, радянського і сучасного періодів: М.М. Агаркова, М.І. Брагінського, С.М. Братуся, А.В. Венедиктова, В.В. Вітрянського, О.М. Вінник, В.П. Грибанова, О.В. Дзери, Г.Л. Знаменського, О.С. Йоффе, А.Г. Калпіна, В.М. Коссака, О.О. Красавчикова, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця, В.К. Мамутова, Д.І. Мейєра, І.В. Спасибо-Фатєєвої, О.О. Підопригори, І.А. Покровського, В.Ф. Попондопуло, А.О. Пушкіна, Н.О. Саніахметової, Є.О. Суханова, Б.Й. Тищика, О.Н. Садікова, Ю.К. Толстого, Є.О. Харитонова, Б.Б. Черепахіна, В.С. Щербини, А.В Щеннікова, Я.М. Шевченко, Г.Ф. Шершеневича, Р.Б. Шишки, Н.Д. Шестакової, В.Ф. Яковлевої та ін. Автор також проаналізував роботи О.А. Беляневич, І.О. Дзери, В.М. Кравчука, А.В. Луць, Р.О. Стефанчука, С.О. Тенькова, Д.О. Тузова, Н.С. Хатнюк та інших дослідників, роботи яких безпосередньо присвячені тематиці дисертаційного дослідження.

Емпіричною базою дослідження є матеріали практики розгляду та вирішення судами спорів, що пов’язані з передачею юридичній особі майна у власність та поверненням майна при визнанні договорів недійсними, неукладеними та такими, що розірвані.

Наукова новизна отриманих результатів полягає у тому, що дисертація після прийняття нового Цивільного кодексу України є одним із перших в українському правознавстві монографічним дослідженням договору як правової підстави набуття права власності юридичною особою, в якому обґрунтовані нові в теоретичному і важливі в практичному аспекті положення. В результаті проведеного дослідження автором сформульовано такі основні положення, які виносяться на захист:–

визначено поняття юридичної особи як самостійного носія цивільних прав і обов’язків, що є організацією, яка створюється в порядку, встановленому законом, шляхом об’єднання осіб та (або) майна для оформлення, здійснення і захисту їхніх інтересів чи інтересів інших осіб, залучення юридично відокремленого об’єднаного ними капіталу в майновий обіг для організації і здійснення господарської (підприємницької) або іншої, незабороненої законом, діяльності; –

запропоновано сформулювати принцип загальної правоздатності організації як можливість мати майнові й особисті немайнові права та обов’язки, встановлені цивільним законодавством, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише іншим учасникам цивільних правовідносин; –

сформульовано визначення поняття договору як юридичного факту: “договір є правочином, що виражає погоджену волю двох або більше сторін і вчиняється за їх домовленістю з метою набуття, зміни або припинення цивільних прав та обов’язків”, також виявлено ключові ознаки договору як підстави набуття права власності;–

проведено класифікацію договорів, що є підставами набуття права власності, шляхом використання способу багатоступеневої диференціації критеріїв поділу; –

обґрунтовано міркування щодо вирішення питання недійсності договорів, які суперечать меті та предмету діяльності юридичної особи, а також договорів, при укладанні яких можна використовувати факсимільне відтворення підпису, електронно-числовий підпис або інший аналог власноручного підпису.; –

аргументовано положення про необхідність запровадження в українському законодавстві інституту позову юридичної особи до посадових осіб її органів управління; –

уточнено предмет позову про визнання недійсним нікчемного і оспорюваного договорів;–

з’ясовано, що внесення змін до недійсного договору – це, за суттю, укладення нового договору;–

зроблено висновок, що за правилами віндикації завжди можна витребувати майно у особи, яке їй оплатно відчужив учасник нікчемного договору, а якщо відчужувачем є учасник оспорюваного договору, то лише тоді, коли він винен у недійсності договору.

Практичне значення одержаних результатів. Основні положення дисертаційної роботи можуть бути використані при підготовці навчально-методичної літератури, а також у навчальному процесі при читанні лекційних курсів і проведенні практичних занять з дисциплін: “Цивільне право”, “Підприємницьке право”. Сформульовані в роботі теоретичні положення та практичні рекомендації можуть бути використані у правотворчій діяльності для удосконалення цивільного і господарського законодавства та служити базою для подальших наукових досліджень проблем набуття права власності за договорами.

Апробація результатів дослідження. Результати дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри цивільного права і процесу Прикарпатського університету імені Василя Стефаника.

Основні положення дисертаційного дослідження оприлюднені на конференціях: Науково-практична конференція “Новий Цивільний і Кримінальний кодекси – важливі етапи кодифікації законодавства України” (Івано-Франківськ, 2002 р.); Міжнародна наукова конференція студентів та аспірантів “Актуальні проблеми правознавства очима молодих вчених” (м. Хмельницький, 2002 р.); Регіональна міжвузівська наукова конференція молодих учених та аспірантів (Івано-Франківськ, 2003 р). За результатами наукового дослідження опубліковано 5 статей у фахових виданнях, що входять до затверджених ВАК України переліків наукових видань.

Структура дисертації. Відповідно до поставленої мети, завдань і логіки дослідження дисертація складається зі вступу і трьох розділів. Перший розділ містить два підрозділи, другий розділ – три підрозділи, третій розділ – два підрозділи. Повний обсяг дисертації становить 198 сторінок, з яких 14 сторінок займає список використаних джерел (190 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі дисертації розкривається актуальність теми дослідження, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, вказується мета і завдання дослідження, його об’єкт, предмет та методи, формулюється наукова новизна, викладаються основні положення, які виносяться на захист, висвітлюється практичне і теоретичне значення, надається інформація про апробацію результатів дослідження.

Розділ 1. “Юридична особа як суб’єкт права власності” присвячений дослідженню питання цивільної правосуб’єктності юридичної особи приватного права як суб’єкта права власності та учасника договірних відносин.

У підрозділі 1.1. “Поняття та ознаки юридичної особи в юридичній літературі та законодавстві” автор, здійснюючи загальнотеоретичний аналіз концепцій генезису і сутності юридичної особи, які існували в радянській правовій доктрині та існують у сучасній юридичній науці, розвиває ідею юридичної особи як реально існуючого суб’єкта права, який є організацією, що створюється в порядку, встановленому законом, шляхом об’єднання осіб або майна. Визначальні завдання, які виконує конструкція юридичної особи, зумовлюються: оформленням, здійсненням та захистом законних інтересів певної групи осіб як в матеріальній, так і нематеріальній сферах; об’єднанням капіталу та його юридичним відокремленням від майна учасників (засновників) для залучення в майновий оборот з метою організації і здійснення господарської (підприємницької) або іншої, не забороненої законом, діяльності; обмеженням майнової відповідальності учасників юридичної особи. На основі аналізу цих функцій та ознак юридичної особи, які відрізняють її від інших соціальних утворень, що не є суб’єктами цивільних правовідносин, сформулювати поняття юридичної особи: юридична особа – це реально існуючий суб’єкт права, який є організацією, що створюється в порядку, установленому законом, шляхом об’єднання осіб та(або) майна для оформлення, здійснення та захисту їх інтересів чи інтересів третіх осіб, залучення юридично відокремленого об’єднаного ними капіталу в майновий оборот для організації й здійснення господарської (підприємницької) або іншої, незабороненої законом, діяльності

Як суб’єкт майнових і особистих немайнових відносин юридична особа наділяється цивільною право- і дієздатністю. Досліджуючи радикально новий підхід законодавця до вирішення питання правоздатності юридичної особи, дисертант вважає недоцільним визначати зміст універсальної правоздатності юридичної особи через обсяг правоздатності фізичної особи. Принцип загальної правоздатності, на його думку, надає юридичній особі можливість мати усі майнові й особисті немайнові права та обов’язки, встановлені цивільним законодавством, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише іншим учасникам цивільних правовідносин.

Юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які є її невід’ємною частиною. У цьому підрозділі доводиться необхідність закріплення на законодавчому рівні права зацікавленої особи звернутися до суду з вимогою про призначення управляючого, який би репрезентував інтереси юридичної особи на той випадок, коли збори її учасників або вищий орган юридичної особи не може з тих чи інших причин призначити виконавчий орган.

Володіючи загальною правоздатністю, юридичні особи мають право вчиняти будь-які правочини щодо свого майна, які не суперечать закону, в тому числі і укладати договори. Останні, як відомо, є основною моделлю цивільних правовідносин, в яких беруть участь юридичні особи. Дисертант зауважує, що через різні причини законодавець у ЦК України в ряді норм або виключає можливість використання юридичною особою приватного права тієї чи іншої договірної моделі, зважаючи на її особливості як суб’єкта цивільних правовідносин, або встановлює тільки для неї таку можливість, або робить виняток із загальних норм.

У підрозділі 1.2. “Право власності юридичної особи (загальна характеристика)” для дослідження мети наукової роботи розглядаються загальнотеоретичні проблеми права власності та досліджується юридична особа як суб’єкт права власності.

Юридична особа в ринкових відносинах є суб’єктом права приватної власності. Вона є єдиним власником майна, переданого їй учасниками (засновниками), так само як і набутого за іншими підставами, що не заборонені законом. Реалізація цим учасником цивільних правовідносин правомочностей власника має певні особливості. Зокрема, правомочність володіння реалізується закріпленням майна юридичної особи на самостійному балансі, який виражає і певною мірою забезпечує майнову самостійність організації. Право користування для юридичної особи означає закріплену в законі можливість використовувати майно та вилучати з нього корисні властивості у процесі здійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності. Можливість відкривати філії і представництва є одним із способів здійснення права користування, який притаманний лише юридичній особі та зумовлений особливостями її правосуб’єктності. Правомочність розпорядження для юридичної особи виражається в прийнятті її органами управління рішень, що є визначальними для долі майна організації. Компетенція органів управління щодо розпорядження майна закріплена в установчих документах юридичних осіб.

Водночас вигоду від ефективного здійснення вказаним суб’єктом права власності правомочностей володіння, користування та розпорядження отримує як організація в цілому, так і її засновники (учасники), а у випадку створення установи – треті особи (дестинатори).

Розділ 2. “Поняття та види цивільно-правових договорів, які є підставою набуття юридичною особою права власності” присвячений аналізу поняття “договору”, генезі підприємницького та господарського договору, дослідженню умов дійсності договорів, укладаючи які юридична особа набуває майно на праві власності. Тут же дається загальна характеристика цих договорів у площині з’ясування особливостей передачі майна і виникнення у набувача права власності на нього.

У підрозділі 2.1. “Поняття цивільно-правового договору та класифікація договорів, що є підставами набуття юридичною особою права власності” визначаються роль і функції цієї правової конструкції та аналізується зміст поняття “договору”, яке наведене в ЦК України. Автор відзначає, що договір – це вольовий акт учасників цивільних правовідносин. Воля його суб’єктів є основою укладання договорів, визначальним критерієм їх дійсності та характеризує кожен аспект свободи договору. Проте для договору важливий не тільки вольовий компонент, але й збіг та відповідність волевиявлень його учасників, оскільки договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі, досягли згоди з усіх істотних умов договору. З’ясувавши сутність цього правового феномену, дисертант запропонував своє визначення договору як юридичного факту: договір є правочином, який виражає погоджену волю двох або більше сторін і вчиняється за їх домовленістю з метою набуття, зміни або припинення цивільних прав та обов’язків.

Як юридична підстава виникнення права власності договір має особливі ознаки, які вирізняють його від інших юридичних фактів, що є підставами набуття цього речового права: по-перше, цивілістичній науці не відомі інші правові конструкції, які б виражали погодження волі відчужувача і волі набувача на передачу останньому майна у власність; по-друге, договір є підставою набуття у власність майна, яке вже має власника; по-третє, договір є основою одночасно двох правових явищ: припинення права власності у відчужувача і виникнення цього права у набувача. Отож, договір є не тільки підставою виникнення права власності, але й правовим механізмом динаміки цього речового права від власника майна до його набувача.

У роботі знаходить свій подальший розвиток концепція підприємницького договору. З погляду автора, мета цієї концепції полягає у тому, щоб виділити різновид цивільно-правових договорів, які забезпечують правову регламентацію відносин за участю професійних учасників майнового обороту в процесі здійснення ними підприємницької та іншої діяльності, не пов’язаної з особистим (сімейним) споживанням.

Розглядаючи концептуальні підходи до вирішення питання генези господарського договору, дисертант робить висновок, що господарський договір за правовою природою є цивільно-правовим. Його ключова ознака – поєднання публічно-правових і приватноправових інтересів не служить критерієм виділення господарського договору в ранг виняткових правових конструкцій, а вказує на те, що господарські договори укладаються та виконуються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, які передбачені Господарським кодексом України та іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

У цьому ж підрозділі здійснено класифікацію договорів, за якими виникає право власності, використовуючи спосіб багатоступеневої диференціації критеріїв поділу договорів.

У підрозділі 2.2. “Умови дійсності договорів, учасниками яких є юридичні особи приватного права” розглядаються новели ЦК України щодо умов дійсності договорів. Вони виражені у встановленні нових видів недійсних правочинів та внесенні змін до норм, які мали місце в ЦК УРСР.

У ракурсі висвітлення питання недійсності договорів дисертант звертає увагу на доцільність надати правове значення волі засновників юридичної особи, яка виражена у визначеному ними предметі діяльності організації та меті, заради досягнення якої вона створюється. Правовим засобом такого забезпечення, на його думку, є законодавчо закріплена можливість оспорювати дійсність договорів, що суперечать меті та предмету діяльності юридичної особи, оскільки останні можуть порушувати інтереси самої юридичної особи, інтереси її учасників (засновників) або інтереси третіх осіб. Утім, визнання такого договору недійсним не повинно порушувати інтереси контрагента юридичної особи, який не знав і не міг знати про те, що укладання договору зумовлює вказані негативні наслідки. Коли ж мета та предмет діяльності юридичної особи визначені законом, то підставою оспорювання договору, що їм суперечить, є недотримання в момент його укладання стороною (сторонами) вимоги, про те, що зміст договору не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства. При цьому наявність вини контрагента юридичної особи значення не має, оскільки вимога закону адресована обом сторонам.

Досліджуючи відповідність вільного волевиявлення учасників договору їх внутрішній волі як умову його дійсності, автор дійшов висновку, що волевиявлення юридичної особи – це зовнішній вираз (прояв) волі її органів або представників у межах наданих їм повноважень. У ЦК України встановлена солідарна відповідальність для членів органу юридичної особи та інших осіб, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, якщо вони порушують свої обов’язки щодо представництва. Однак не визначено коло осіб, які мають право звернутися в суд, що на практиці може призвести до необґрунтованої відмови у позові. Для вирішення окресленого питання доцільно передбачити спеціальну норму, яка б надавала право на позов іншим зацікавленим особам: засновникам (акціонерам, учасникам), голові ревізійної комісії, спостережної ради, ліквідатору, прокурору

Необхідною умовою дійсності договорів за участю у них юридичних осіб є їх укладання у письмовій формі, за винятком тих, які повністю виконуються сторонами в момент укладання. Для врегулювання проблеми підписання договорів на той випадок, коли керівник виконавчого органу юридичної особи не може це зробити через фізичну неможливість, доцільно було б доповнити ст. 207 ЦК України нормою такого змісту: “Якщо керівник виконавчого органу юридичної особи у зв’язку із хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, то за його розпорядженням текст правочину у його присутності підписує інший член виконавчого органу, а якщо виконавчий орган є одноособовим – особа, уповноважена загальними зборами учасників”.

Окремо з’ясовано умови дійсності договору, укладеного в електронно-цифровій формі. На думку автора, під час вирішення спорів про дійсність таких договорів позивачу мало довести, що це не він застосував аналоговий підпис, а потрібно довести, хто саме це зробив. Якщо можливість несанкціонованого застосування аналогового підпису виникла внаслідок винних дій уповноваженої особи, правочин не повинен визнаватися недійсним. Цивільно-правові наслідки несанкціонованого застосування аналогового підпису повинні стосуватися лише власника підпису і порушника. Власник підпису може захистити своє порушене право шляхом подання позову про відшкодування збитків.

У підрозділі 2.3. “Загальна характеристика договорів, що є підставами набуття права власності юридичної особи” проведено комплексний аналіз договорів, що є підставами набуття права власності юридичною особою. З’ясовано місце і значення кожного з них у системі договорів, визначено їх ключові ознаки та здійснено правовий аналіз особливостей передання юридичній особі майна у власність за цими договорами.

Розглянуті юридичні моделі опосередковують відносини переміщення матеріальних благ від власника до іншої особи, що є для цих договорів спільною особливістю. Водночас, кожному із них властиві ключові ознаки, що проявляються у правовому статусі їх суб’єктного складу, меті використання набувачем товару, його природних особливостях тощо. Дисертант зауважує, що в новому ЦК України розширена сфера застосування тих договірних конструкцій, які були відомі попередньому правовому порядку, змінено значення договору довічного утримання та запроваджені нові правові конструкції, які регламентують вказані суспільні відносини. Їх зміст може вказувати на безоплатний характер передачі майна у власність або передбачати винагороду за таку передачу, яка проявляється в грошовому еквіваленті майна, передачі відчужувачу іншого майна, виконанні робіт, наданні послуг, матеріальному забезпеченні, догляді.

Все це дозволило змоделювати нові методологічні прийоми правового регулювання договірних відносин із передачі майна у власність. Перший із них проявляється в тому, що положення про купівлю-продаж сформульовані як загальні, які можуть застосовуватися до інших договорів, що опосередковують передачу майна у власність. Суть іншого виражається в законодавчо закріпленій можливості субсидіарного застосування до кожного договору глави 54 ЦК України положень про ті договори, які розміщені перед ним.

Для захисту інтересів сторони договору міни, у якої товар вилучено третьою особою, дисертант запропонував закріпити у ЦК України положення, що наділятиме цю сторону правом вимагати поряд з відшкодуванням завданих їй збитків також повернення наданого нею в обмін товару.

Доречно встановити також відповідальність для дарувальника на той випадок, коли прийнятий обдарованим дарунок, обмежений правами третіх осіб, про що він не знав і не міг знати, чи відсудження у нього третьою особою дарунку на підставах, які виникли до прийняття майна. Автор вважає, що дарувальник зобов’язаний на вимогу обдарованого відшкодувати завдані йому збитки, спричинені такими “юридичними дефектами” дарунку і в цих випадках повинні застосовуватися загальні правила про договірну відповідальність та за аналогією закону норми ст. 659 і ст. 661 ЦК України в частині, що не суперечить суті дарування.

Розділ 3. “Виникнення і припинення права власності юридичної особи – набувача майна за договором” присвячений дослідженню моменту виникнення права власності у юридичної особи за договорами та з’ясуванню правових механізмів повернення майна при визнанні договору недійсним, розірванні договору та визнанні договору неукладеним.

У підрозділі 3.1. “Момент виникнення права власності у набувача майна – юридичної особи” аргументується теоретична і практична важливість визначення конкретного моменту виникнення у набувача права власності на майно за договором,

Автор погоджується з думкою, що норми ЦК України, які визначають момент переходу права власності за договором, є диспозитивними лише щодо індивідуально-визначених речей, та вважає, що виникнення права власності за договором обмежується лише його укладанням, якщо законом або згодою сторін момент набуття цього речового права обумовлений моментом укладання договору, а його предметом є речі, визначені індивідуальними ознаками. В усіх інших випадках для виникнення речово-правового зв’язку, поряд з укладанням договору, вимагається настання певних подій чи вчинення його учасниками юридичних дій, які передбачені самим договором або законом.

Критиці піддано позицію дослідників, які вбачають за доцільне приурочити момент набуття права власності на нерухоме майно за договорами до державної реєстрації прав на нерухомість. З погляду автора, це спричинить юридичну невизначеність після того, як продавець виконає свій обов’язок із передачі нерухомого майна до моменту державної реєстрації права власності. Жоден з них, за таких обставин, не зможе розпорядитися майном, оскільки з моменту передачі покупець стає його законним володільцем, а за продавцем залишається титул власника.

При дослідженні моменту виникнення права власності за договором дарування, зроблено висновок, що окрім вручення майна, коносаменту чи іншого товаророзпорядчого документу, можливі і інші способи передання майна, зокрема символічне вручення (вручення ключів, макетів, документів, які посвідчують право власності). Якщо майно перебувало у набувача до моменту укладання договору, то момент виникнення права власності на це майно варто приурочити до моменту укладання договору.

У підрозділі 3.2. “Повернення юридичній особі майна при недійсності договорів, визнанні їх неукладеними та розірванні договорів” досліджується правовий режим нікчемних та оспорюваних договорів. Відмічено, що всі правочини (договори) є оспорюваними, якщо їх дійсність заперечується на встановлених законом підставах, в той час, як коло нікчемних правочинів визначено безпосередньо законом.

Автор звертає увагу на те, що хоча визнання нікчемного правочину недійсним судом не вимагається, проте це не позбавляє зацікавлену особу права звернутися в суд із позовом про визнання недійсним нікчемного правочину. Предметом позову у цьому випадку є вимога позивача про підтвердження наявності факту, з яким закон пов’язує нікчемність правочину. Водночас із цією вимогою позивач може наполягати на застосуванні наслідків нікчемного правочину. Предметом позову за оспорюваним договором є вимога про встановлення факту відсутності правовідносин, зумовлених укладанням і виконанням цього договору, що може поєднуватися з вимогою застосування реституції, відшкодування одержаного, витрат чи втрат.

На думку автора, внесення змін до недійсного договору – це, за суттю, укладення нового договору.

У контексті дослідження проблеми повернення юридичній особі майна при недійсності договорів запропоновано розв’язання питання відшкодування витрат, пов’язаних із здійсненням поліпшення майна, яке не може бути відокремлене від нього. У цій ситуації треба виходити з того, що коли майно, яке повертається в порядку реституції, покращене за рахунок іншої сторони, сторона, за рахунок якої відбулися покращення, має право вимагати відшкодування витрат на поліпшення, якщо за недійсність відповідає інша сторона. Коли у недійсності договору є вина цієї сторони, вона має право вимагати відшкодування здійснених витрат лише у сумі, на яку збільшилась вартість майна на підставі норм про безпідставне збагачення. У тому випадку, коли вартість майна, що повертається в порядку реституції, не збільшилася (наприклад, виконані і оплачені роботи із демонтажу покрівлі на даху будинку) стягнення можливе лише в порядку відшкодування шкоди, тобто за умови наявності вини іншої сторони.

Дисертант розглядає висвітлені в юридичній літературі прийоми вирішення проблеми “конкуренції позовів” та досліджує це питання у контексті нового ЦК України. На підставі проведеного аналізу зроблено висновок, що на рівні закону закріплено пріоритет віндикаційного позову порівняно з позовом про визнання договору недійсним, що відповідає загальній тенденції юридичної доктрини. З’ясовано можливості витребування майна за правилами віндикації в особи, яка набула його в учасника нікчемного та оспорюваного договорів. Якщо майно відчужене особою, яка набула його за нікчемним договором, то набувач цього майна є недобросовісним незаконним володільцем і зобов’язаний повернути майно на вимогу позивача. Проте не можна за правилами віндикації витребувати у володільця майно, що йому оплатно відчужив учасник оспорюваного договору, оскільки визнання судом такого договору недійсним спричиняє для наступного набувача майна статус незаконного добросовісного володільця. Винятком із цього правила є той випадок, коли володілець знав або повинен був знати, що відчужувач є винним у недійсності договору. Водночас заінтересована особа та учасник договору, який визнаного недійсним, не позбавлені права вимагати повернення майна від третьої особи, яке було передано їй другою стороню недійсного договору, як отриманого без належних правових підстав. Ця вимога має характер загального способу захисту порушених прав, тому що може субсидіарно застосовуватися разом з іншими вимогами, визначеними ст. ЦК України, окрім випадків, коли в діях особи, що набуває майно, в момент виконання угоди був умисел.

Із допомогою цього правового механізму можна повернути майно, якщо на виконання неукладеного договору відбувалася передача майна, та при розірванні договору, коли така можливість передбачена в договорі або законі.

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що полягає у комплексному дослідженні відносин набуття юридичною особою права власності за договорами і формування на цій основі висновків та пропозицій щодо вдосконалення законодавства України. Основні висновки, одержані в результаті проведеного дисертаційного дослідження, можуть бути зведені до таких:

1. Юридична особа – це реально існуючий суб’єкт права, який є організацією, що створюється в порядку, установленому законом, шляхом об’єднання осіб та (або) майна для оформлення, здійснення та захисту їх інтересів чи інтересів третіх осіб, залучення юридично відокремленого об’єднаного ними капіталу в майновий оборот для організації й здійснення господарської (підприємницької) або іншої, незабороненої законом, діяльності.

2. Як суб’єкт майнових і немайнових відносин, юридична особа наділяється цивільною право- і дієздатністю. Дотримуючись тенденцій розвитку цивільного законодавства держав із розвинутими ринковими відносинами та розвитку цивільного права України як приватного, ЦК України закріпив для організацій принцип загальної (універсальної) правоздатності, який забезпечує для юридичної особи можливість мати усі майнові й особисті немайнові права та обов’язки, встановлені цивільним законодавством, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише іншим учасникам цивільних правовідносин.

3. Юридична особа приватного права є суб’єктом права приватної власності. Як власник, організація здійснює правомочності володіння, користування та розпорядження відповідно до закону за волею її органів, незалежно від волі інших осіб. Основна особливість здійснення цим суб’єктом правомочностей власника полягає у тому, що вигоду від ефективного володіння, користування та розпорядження майном отримує як організація в цілому, так і її засновники (учасники), а у випадку створення установи – треті особи (дестинатори).

4. З’ясування поняття цивільно-правового договору дозволило визначити його як правочин, який виражає погоджену волю двох або більше сторін і вчиняється за їх домовленістю з метою набуття, зміни або припинення цивільних прав та обов’язків.

5. Як юридична підстава виникнення права власності, договір має особливі ознаки, що відокремлюють вказану правову конструкцію від інших юридичних підстав набуття цього найбільш повного речового права: по-перше, цивілістичній науці не відомі інші правові конструкції, які б виражали погодження волі відчужувача і волі набувача на передачу останньому майна у власність; по-друге, договір є підставою набуття у власність майна, яке вже має власника; по-третє, договір є основою одночасно двох правових явищ: припинення права власності у відчужувача і виникнення цього права у набувача. Отож, договір є не тільки підставою виникнення права власності, але й правовим механізмом динаміки цього речового права від власника майна до його набувача.

6. Пропонується у ЦК України закріпити положення, відповідно до якого договір, укладений усупереч меті та предмету діяльності юридичної особи, які визначені учасниками (засновниками) в установчих документах, може бути визнаний судом недійсним, якщо буде доведено, що укладання цього договору порушує інтереси юридичної особи, інтереси її учасників (засновників) або інтереси третіх осіб, а інша сторона договору знала чи повинна була знати про його незаконність.

7. Особи, які виступають від імені організації, несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані юридичній особі, якщо вони порушують свої обов’язки щодо представництва. Законодавцем не встановлено коло осіб, які мають право на позов про відповідальність членів органу юридичної особи, що може на практиці призвести до необґрунтованої відмови у позові. Через те доречно запровадити в українському законодавстві інститут позову юридичної особи до посадових осіб її органів управління, який можуть подавати учасники (засновники) юридичної особи, голова ревізійної комісії, спостережної ради, ліквідатор, прокурор.

8. У ЦК України момент виникнення права власності за договором визначений за традиційною системою передання, водночас містить низку новел, які стосуються договору міни, дарування та тих, що підлягають нотаріальному посвідченню або державній реєстрації. Дотримуючись тенденцій національного законодавства і юридичної науки, уніфіковано момент виникнення у набувача права власності на нерухоме майно, визначаючи його моментом нотаріального посвідчення або державної реєстрації договору. Моментом нотаріального посвідчення договору чи його державної реєстрації визначений також момент укладання договору. Такий підхід до правового регулювання дозволяє уникнути розриву в часі між моментом укладання договору та моментом виникнення права власності, що спрощує його механізм.

9. Недійсність нікчемного договору судом не встановлюється, проте це не позбавляє зацікавлену особу права звернутися в суд із позовом про визнання недійсним нікчемного правочину. Предметом позову у цьому випадку є вимога позивача про підтвердження наявності факту, з яким закон пов’язує нікчемність правочину. Разом з цією вимогою позивач може висунути вимогу про застосування наслідків нікчемного правочину. Предметом позову за оспорюваним договором є вимога про встановлення факту відсутності правовідносин, зумовлених укладанням і виконанням цього договору, що може поєднуватися з вимогою застосування реституції, відшкодування одержаного, витрат чи втрат.

10. Аналіз норм ЦК України дозволяє засвідчити пріоритет віндикаційного позову над позовом про визнання договору недійсним, що відповідає загальній тенденції юридичної доктрини. За правилами віндикації можна витребувати майно в особи, яка набула його в учасника нікчемного договору. Проте позивач не має права за правилами віндикації витребувати у володільця майно, яке йому оплатно відчужив учасник оспорюваного договору, оскільки визнання судом такого договору недійсним спричиняє для наступного набувач майна статус незаконного добросовісного володільця. Винятком із цього правила складає той випадок, коли володілець знав або повинен був знати, що відчужувач є винним у недійсності договору.

СПИСОК ПРАЦЬ,

ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Калаур І.Р. До питання про право власності юридичної особи // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства: Збірник наукових статей. – Випуск Х. – Івано-Франківськ, 2002. –– С. 83 - 89.

2. Калаур І.Р. Договір як вольовий акт суб’єктів цивільного права (за проектом нового Цивільного кодексу України) // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Вип. 161. Правознавство. – Чернівці, 2002. – С. 30-33.

3. Калаур І.Р. Договір як правова форма створення та діяльності юридичної особи // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства: Збірник наукових статей. – Івано-Франківськ, 2002. – Випуск ІХ. – С. 78 - 82.

4. Калаур І.Р. Конкуренція позову про застосування наслідків недійсності угоди та віндикаційного позову за новим Цивільним кодексом України// Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства: Збірник наукових статей. – Івано-Франківськ, 2003. – Випуск ХІ. – С. 116  .

5. Калаур І.Р. Окремі аспекти застосування правових наслідків нікчемних і оспорюваних договорів // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – №12. – С. 48-51.

6. Калаур І.Р. Договір як підстава виникнення права власності // Новий Цивільний і Кримінальний кодекси – важливі етапи кодифікації законодавства України. Матеріали наук.-практ. конф. [Івано-Франківськ, 3-4 жовтня 2002 р. ] /Редкол.: Басай В.Д. (голов. ред.) та ін. – Івано-Франківськ, 2002. – С. 97-100.

7. Калаур І.Р. Поняття договору у новому Цивільному кодексі України // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління і права: Збірник наукових праць за матеріалами Міжнародної наукової конференції студентів та аспірантів “Актуальні проблеми правознавства очима молодих вчених”. – 2002. – № 1. – С. 89-91.

8. Калаур І.Р. Правовий генезис підприємницького договору // Проблеми вдосконалення правового регулювання щодо забезпечення прав та основних свобод людини і громадянина в Україні. Матеріали Регіональної міжвузівської наукової конференції молодих учених та аспірантів. – Івано-Франківськ, 2003. – С. 134-140.

АНОТАЦІЯ

Калаур І.Р. Цивільно-правовий договір як підстава виникнення права власності юридичної особи. –