НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім. Т.Г.ШЕВЧЕНКА

КАНЕВСЬКА ЛАРИСА ВАЛЕНТИНІВНА

УДК 821. 161.2-31.09„19”

ПСИХОЛОГІЗМ РОМАНІВ ІВАНА ФРАНКА

СЕРЕДИНИ 80-х – 90-х РОКІВ

10.01.01 – українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

КИЇВ – 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі давньої та класичної української літератури Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

МОРОЗ Лариса Захарівна,

Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка

НАН України,

провідний науковий співробітник.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

ТКАЧУК Микола Платонович,

Тернопільський державний педагогічний

університет імені Володимира Гнатюка,

завідувач кафедри історії української літератури;

кандидат філологічних наук, доцент

БОНДАР Лариса Петрівна,

Львівський національний університет

імені Івана Франка,

доцент кафедри української літератури

імені академіка М.Возняка,

директор Інституту франкознавства.

Провідна установа: Київський національний університет

імені Тараса Шевченка, кафедра

української літератури ХХ століття.

Захист відбудеться ”14” квітня 2004 року о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.01 в Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України (01001, м. Київ, вул. М.Грушевського, 4).

Із дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України (м. Київ, вул. М.Грушевського, 4).

Автореферат розісланий ”12” березня 2004 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Г.М.Нога

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Українській літературі кінця ХІХ ст. притаманне не тільки тематичне і жанрове оновлення, а й збагачення всієї системи поетики, пошук нових форм, засобів і прийомів зображення багатовимірного внутрішнього світу особистості. Людинознавчі проблеми творчості І.Франка тривалий час витіснялися на периферію літературознавчих досліджень накинутими письменникові догматичними ідеологемами, хоч осердям його масштабного світоосягнення є душа людини. Таємниці авторового проникнення в її глибини значною мірою залишаються нез’ясованими. Це спричинилося, серед іншого, побутуванням застиглого уявлення про внутрішній світ людини, звуженістю, однолінійністю психологічних підходів до тлумачення текстів письменника.

Тим часом антропоцентричність творчого універсуму І.Франка, психологізм як істотну рису його обдарування було помічено вже першими дослідниками його творчості, зокрема С.Єфремовим (1926). Відтак у франкознавстві почасти застосовувалося методологію психологічних досліджень. Показовими тут є висновки І.Денисюка щодо наявності двох форм психологічного аналізу – екстервентної та інтервентної – у малій прозі І.Франка. Дослідження останнього десятиліття позначені застосуванням оптимізованих методологічних підходів до творчості письменника, які так чи так зачіпають проблеми літературного психологізму: наративний (М.Легкий) та генологічний аспекти прози І.Франка (Т.Пастух, М.Ткачук), проблеми часопростору (Б.Кир’янчук, Н.Тодчук), еволюція стильових особливостей Франкової творчості (Т.Гундорова), характерокреаційна поетика у творах із кримінальним сюжетом (А.Швець), світоглядно-філософські аспекти прози (М.Гуняк), зрештою, сама біографія Франкового „Духу” (Я.Мельник, Р.Чопик) та ін. Окремі спостереження над психологічною майстерністю Франка-прозаїка містяться у статтях Л.Бондар, Ж.Букетової, А.Войтюка, Р.Гром’яка, З.Гузара, І.Денисюка, А.Журбенко, М.Ільницького, Ю.Кузнецова, М.Легкого, Т.Пастуха, М.Рудницького, В.Чобанюк, Ю.Янковського, Я.Яреми та ін. Незважаючи на розмаїтість підходів франкознавців до постаті письменника, ціла низка художньо-психологічних моментів, що визначають творчу індивідуальність Франка-романіста, залишається невисвітленою. Висловлені дослідниками спостереження також чекають глибшого осмислення, систематизації та конкретизації.

Отже, актуальність обраної теми дослідження зумовлена потребою осмислення проблеми психологізму як у теоретичному, так і художньому аспектах, необхідністю висвітлення сутності Франкової концепції психологізму, поетики психологічного зображення у зв’язку з авторською концепцією людини і світу, низкою поставлених у творах філософсько-психологічних проблем, потребою з’ясування функціональності форм, засобів і прийомів психологічного зображення у світлі авторської світоглядної позиції та автобіографічного контексту. На особливу увагу заслуговує питання художньо-психологічних осягнень письменника, що одночасно з його теоретичними міркуваннями, викладеними в літературно-критичних статтях, стали своєрідною „передісторією” (О.Мороз), „прологом” трактату „Із секретів поетичної творчості”.

За об’єкт дослідження обрано романи І.Франка середини 80-х – 90-х років („Не спитавши броду”, „Лель і Полель”, „Перехресні стежки”) як найпоказовіші з погляду психологічного зображення, зрілості авторської етико-антропологічної концепції. З метою ширшого обґрунтування останньої, комплексного розгляду художнього психологізму залучено літературно-критичний, теоретико-літературний доробок митця, окремі взірці його лірики, а також епістолярій.

Предмет дослідження – психологізм романів І.Франка, його еволюція, зумовлена як загальнолітературними, так і суб’єктивно-авторськими факторами.

Метою дисертаційного дослідження є з’ясування особливостей психологізму романів І.Франка означеного періоду в аспектах функціональному (етико-антропологічна концепція письменника), поетикальному (система форм, засобів і прийомів психологічного зображення) та художньо-психографічному (відбиття авторської особистості у творах).

Відповідно до мети формулюються такі завдання:

- проаналізувати Франкову рецепцію творів української та зарубіжної літератури, висвітлити засадничі постулати художнього психологізму у формулюванні Франка – критика і теоретика літератури;

- дослідити функціональне спрямування психологічного зображення в романах, окреслити людинознавчу концепцію митця, враховуючи автобіографічний і психографічний контекст його творчості;

- висвітлити Франкову візію інтерперсональних взаємин, окреслити етико-антропологічний ідеал письменника, визначити складники психічної структури героя-інтелігента;

- виокремити наявні у романах письменника форми, засоби і прийоми психологічного зображення, рангувати та систематизувати їх, простежити їхню еволюцію, проаналізувати з погляду художньої доцільності;

- конкретизувати риси художнього новаторства романістики І.Франка середини 80-х – 90-х років у аспекті психологічного зображення.

Методи дослідження. Втілення окреслених мети та завдань дослідження спиралося на цілісно-системний підхід як найадекватніший для постаті І.Франка, який „свідомо запрограмовує свою творчість як відкриту універсальну систему” (І.Денисюк), психологічний (О.Потебня, Д.Овсянико-Куликовський, І.Франко) і герменевтичний методи (у царині інтерпретації художніх текстів). Частково застосовано метод художньої психографії, а також методи психологічних досліджень (інтроспекція, детермінізм тощо). Конкретизації проблем художнього психологізму сприяли теоретичні та історико-літературні розвідки К.Бартошинського, М.Бахтіна, Л.Гінзбург, Р.Гром’яка, І.Денисюка, А.Єсіна, Н.Зборовської, О.Ієзуїтова, Г.Клочека, М.Кодака, В.Компанійця, Ю.Кузнецова, Р.Піхманця, А.Скафтимова, І.Страхова, В.Фащенка, М.Храпченка, статті В.Будного, І.Ніколаєвої, Т.Пастуха, І.Фізера та ін. Застосовано етико-антропологічні підходи тлумачення змісту авторської концепції через залучення філософсько-психологічних ідей Д.Б’юджентала, Ф.Лерша, А.Маслоу, Х.Ортеги-і-Гасета, Г.Сковороди, В.Франкла, Е.Фромма, Д.Чижевського, П.Шардена, К.-Г.Юнга та ін.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше в українському літературознавстві романістика І.Франка середини 80-х – 90-х років стала предметом цілісного осмислення з погляду художнього психологізму в контексті теоретико-літературних поглядів письменника, його концепції людини і світу, з опертям на особистісно-біографічний матеріал. Досліджувані романи вперше розглянуто як своєрідну трилогію з життя інтелігенції, цілісний конгломерат ідеологічних та художньо-естетичних пошуків письменника, об’єднаний „внутрішнім сюжетом”, подібністю колізій душевного життя героїв-інтелігентів, структурою їхнього психічного організму, що інспіроване авторським індивідуальним психічним досвідом, як і (в латентній формі) сюжетне вирішення цих колізій. По-новому (у світлі поетики психологізму) осмислено проблему автора і героя, імпліцитного автобіографізму романістики, обґрунтовано поняття „психологічне зображення” як доцільніше порівняно з „психологічним аналізом” у застосуванні до авторського психологізму, диференційовано та ієрархізовано наявні у романах Франка засоби і прийоми психологізації, виявлено їхню підпорядкованість двом формам психологічного зображення – інтервентній та екстервентній і відповідно класифіковано. По-новому осмислено й інтерпретовано твори письменника, здійснено спробу семантико-психологічного декодування назви роману „Не спитавши броду”. Через інтертекстуальний аналіз доробку Франка, його епістолярію та спогадів сучасників визначено основні концепти авторського світогляду, з’ясовано ключові засади художньо-психологічної концепції митця.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію узгоджено з планами наукових досліджень відділу давньої та класичної української літератури Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України.

Практичне значення роботи. Результати дослідження можуть бути використані для подальшої розробки художнього психологізму творчості І.Франка, створення лекційних викладів курсу історії української літератури ХІХ ст. у вищих навчальних закладах, спецкурсів із поетики української прози, у написанні підручників та навчальних посібників, для створення комплексного дослідження з проблем типології та еволюції психологізму в українській прозі.

Апробація результатів дослідження. Дисертацію обговорено і схвалено на засіданнях відділу давньої та класичної української літератури Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. Ключові положення та результати дослідження висвітлено у доповідях: на ІV, V та VI Всеукраїнських науково-теоретичних конференціях молодих учених в Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України (Київ, 2001, 2002, 2003); „Франківських читаннях – 2002” у Львівському літературно-меморіальному музеї Івана Франка (Львів, 2002); на ХVІІ та ХVІІІ щорічних наукових франківських конференціях у Львівському національному університеті ім. І.Франка (Львів, 2002, 2003). Основні положення дисертаційної роботи відбито в чотирьох публікаціях, розміщених у фахових наукових виданнях.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел (290 позицій). Загальний обсяг роботи – 209 сторінок, із них 187 основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі окреслено основні відправні позиції дослідження, аргументовано його актуальність, визначено об’єкт і предмет, сформульовано мету і завдання роботи, розкрито її методологічне підґрунтя, висвітлено практичне значення та наукову новизну, подано основні відомості щодо апробації результатів дослідження.

У першому розділі „Теоретичні засади художнього психологізму романів Івана Франка” обґрунтовано методологічні засади художнього психологізму, окреслено основні його перспективні аспекти. Зважаючи на контроверсійність деяких положень теорії психологізму, зроблено необхідні термінологічні уточнення, обґрунтовано доцільність багатоаспектного підходу до її розкриття.

1.1. Теоретико-методологічні підходи до проблеми художнього психологізму. Відзначено, що розгляд проблеми психологізму ускладнюється її міждисциплінарним статусом, багатоаспектністю самої категорії, термінологічною полісемією, а також недостатньою дослідженістю в українському літературознавстві. Психологізм розглядається в дисертації у двох значеннях: 1) як методологічна засада, психологічний підхід до тлумачення текстів, образів, уявлень, переживань, емоційних станів, особливостей мислення автора та персонажів, взаємин людей тощо; 2) як художній засіб відображення широкої палітри явищ психічної активності автора, персонажів, персоніфікованих субстанцій та ін., вираження автором його чуттєвої моделі твору, що разом зі свідомісним чинником складає основу його структури. Визначено центральний аспект літературного психологізму – психологічне зображення персонажів у художньому творі. Відтак обґрунтовано доцільність здійснення дисертаційного дослідження у трьох ракурсах – з погляду: 1) поставлених у творах психологічних проблем; 2) поетики психологізму; 3) авторської художньої психографії. Останній аспект визначено як вихідний для двох попередніх. Термін „психологічне зображення” кваліфіковано як відповідніший для авторського психологізму порівняно з терміном „психологічний аналіз”. Останній співвідноситься з дослідницьким психологічним інструментарієм. Психологічна ж презентація персонажів письменником не завжди здійснюється через аналіз, часто у творі може виступати і „психологічний синтез” (синтезований образ). Виявлено, що своєрідним індикатором появи у творі психологізму слугують колізії внутрішнього плану – саме вони мотивують потребу зазирнути у приховані від зовнішнього ока думки і почуття героя, розкрити його складний, незрідка суперечливий внутрішній світ, світоглядні засади особистості. З’ясовано, що наявні у творах Франка художні засоби і прийоми доцільно класифікувати як специфічні, властиві кожній – інтервентній та екстервентній – формі засоби психологічного зображення.

1.2. Психологізм у теоретико-літературному та літературно-критичному дискурсі І.Франка. Розкрито міркування митця щодо літературного психологізму, роззосереджені в доробку Франка – критика і теоретика літератури. Показано, що Франкова ідейно-естетична концепція синтезувала психологічний та соціологічний підходи. Аналіз літературно-критичної та теоретичної спадщини письменника засвідчив тенденцію поступового посилення психологічного первня. Літературно-критичні статті Франка, написані після трактату „Із секретів поетичної творчості”, відбивають авторський поглиблений інтерес до „психофізичних” основ творчості митців, розвивають та ілюструють окремі положення трактату, не виявляючи, таким чином, розходжень із його теоретико-літературними міркуваннями. Виявлено оригінальне метафоричне осмислення Франком основних форм психологічного зображення. Шевченків „правдиво поетичний спосіб малювання чуття живими образами”, що його відзначає Франко, співвідносний з екстервентним психологізмом. А осмислення Франком-критиком нової художньої манери молодшої генерації прозаїків як „магічної лампи” апелює, на думку дисертантки, до психологізму інтервентного зі зміненим ракурсом зображення подій – крізь суб’єктивну призму бачення їх героєм. Констатовано, що такий принцип психологічного зображення не був чужий і самому письменникові, яскраво виявившись уже в другій частині роману „Лель і Полель” і ставши провідним у „Перехресних стежках”. І.Франко, хоч і не відносив себе до послідовників психологічної школи в літературознавстві, проте численними літературно-критичними і теоретико-літературними розвідками сприяв опануванню психологічної методології українським літературознавством, залишив низку цікавих спостережень і висловлювань щодо оперування психологічним інструментарієм у літературно-критичній діяльності, які не втратили своєї актуальності й у зародку містили ті основні аспекти, якими оперує сучасна теорія літературного психологізму: рецептивно-комунікативний, аспект психології творення, аналізу внутрішнього світу героя, зрештою, поетики художнього твору та художньої психографії (Т.Пастух). З’ясовано, що визначальне місце у Франковому теоретико-літературному і літературно-критичному дискурсі посідає рецептивно-комунікативний аспект художнього психологізму та питання психології творення.

1.3. Літературний психологізм у романному дискурсі письменника. Особлива увага до людини, її внутрішнього світу, різноманітних її зв’язків зі світом визначає художнє зображення, що відбиває романістика І.Франка середини 80-х – 90-х рр. Особливе місце психологізму в ній мотивується композиційними особливостями романів письменника, які випливають з ідейно-естетичної концепції митця. Характерно, що вже рання прозова творчість Франка репрезентує його увагу до психологічного зображення героя, відтворення порухів його душі за посередництвом різноманітних художніх засобів. Помилковими, отже, видаються спроби однолінійно прикладати до Франка мірку „від соціології до психології”, визначену ним самим для характеристики магістралей розвитку західноєвропейської літератури. Середина 80-х – 90-х рр. виокремлюється як етап вдосконалення майстерності Франка-психолога, період його творчої зрілості.

Предметом психологічного зображення в романах І.Франка „Не спитавши броду”, „Лель і Полель”, „Перехресні стежки” стає, головним чином, індивідуальна психологія людини, що зумовлює увагу до найінтимніших переживань героя, прискіпливе спостереження його душевних порухів, орієнтоване на відтворення складної динаміки перебігу думок і почуттів. Психологічна мотивація образів у романах Франка зумовлена також соціальними обставинами, особливостями ментальних характеристик героїв, їхніх темпераментів тощо. Його художні типажі віддзеркалюють соціальні та національні психотипи. Подієвий та психологічний пласти зображення у структурному розтині романістики Франка виступають відносно врівноважено, в окремих місцях домінуючи один над одним і створюючи таким чином взаємодоповнюючу рівновагу: гостра сюжетна динаміка змінюється не менш напруженим зображенням почуттів, переживань героя, що становить одну з характерних особливостей психологізму романів письменника. Наявність подієвого та внутрішньо-психологічного зображення формує жанр соціально-психологічного роману. У художній творчості Франка, зокрема його романістиці, психологізація посилювалася залежно від проблематики творів, міри заангажування у них авторського особистого досвіду, етичних домінант його концепції людини і світу. У композиційних, стильових особливостях творів це відбилося як зміщення планів зображення – подієвого та психологічного.

Діапазон душевних станів героїв у романах Франка надзвичайно широкий. Письменник відтворює динаміку складних психічних процесів, перебіг яких ілюструє єдність раціонального та емоційного первнів. У психологічному висвітленні подано небагатьох героїв, і це завжди вмотивовано художньо. Привертає до себе увагу зображення людини в переломні, загострено-критичні моменти життя (стани душевного розпачу, безвиході, внутрішньої конфліктності, моральної кризи, останніх годин перед самогубством тощо), що виявляє типологічну близькість до принципів психологічного зображення людини Ф.Достоєвським. Творчий відбір конструктивного досвіду зарубіжних літератур для власної художньої практики Франко здійснював через „екзаменування” відповідністю національній літературі, таким чином конструюючи оригінальний варіант романного жанру в дусі своїх попередників – І.Нечуя-Левицького і Панаса Мирного.

У другому розділі „Ідейно-художня концепція людини і світу в романістиці Івана Франка середини 80-х – 90-х років” психологізм романів письменника розглянуто у функціональному аспекті. Основну увагу спрямовано на проблемно-тематичні „вузли” як об’єкти психологізації у вимірі індивідуальному та інтерперсональному – конфлікти внутрішнього плану, що відбивають складні взаємини людини з довкіллям. Оскільки в центрі інтроспективного психологічного зображення опиняється герой-інтелігент, виразно окреслюються риси його психічної організації, крізь які зчитано етико-антропологічний ідеал письменника.

2.1. Філософсько-психологічна візія міжособистісних взаємин („Не спитавши броду”, „Лель і Полель”, „Перехресні стежки”). Стверджується, що психологізацію визначає ядро проблематики Франкової романістики, уявлення письменника про складність внутрішнього світу людини, неоднозначність її мотивацій і ціннісних настановлень. Серед основних аспектів міжособистісних взаємодій, функціональних психологічно у романістиці Франка, вирізнено: висвітлення любовно-психологічних колізій (психологія кохання); психологія виховних впливів (у тому числі й у родині); психологія лицемірства, в межах якої виокремлюється злочинна психологія (останній аспект досліджено А.Швець); психологія суспільної праці, ідеологічно-політичних дискусій (найдосліджуваніші аспекти в радянському франкознавстві). Відзначено поліфункціональність психологічного зображення в аналізованих романах письменника, виокремлено його інспіруючі сили: введення любовної колізії і викликаний нею конфлікт у душі героя-інтелігента між суспільним покликанням і особистим щастям, в інтерперсональному аспекті – морально-етичний підтекст взаємин людей.

2.1.1. Художньо-психологічна концепція кохання (діалектика індивідуального та міжособистісного). Визначено, що питома вага психологічного зображення в романістиці І.Франка середини 80-х – 90-х років фокусується на інтроспективному висвітленні „драми почуттів” героя-інтелігента – чи то у презенсному часі викладених у романі подій, чи то у ретроспективному об’єктиві свідомості героя. Почуття кохання в авторській концепції утверджується як онтологічна необхідність, що інспірує суспільну діяльність особистості, має потужні імпліцитні можливості у набутті нею морально-емоційного досвіду, у процесі її етизації. Письменник не приймає таких почуттів, які виявляють деструктивні інтенції для героя-інтелігента, відбирають у нього психічні сили, які мали би бути скеровані у річище суспільної діяльності. Суперечність між особистими і суспільними інтенціями, неможливість їхнього поєднання у реальному житті для Франкових героїв межує з порушенням гармонії зі світом, постає дисбалансуючим чинником. З’ясовано динаміку розгортання почуття кохання, що проходить кілька етапів у інтроспективному вимірі психіки головних героїв, її закономірності в кожному з романів: зародження почуття, що за своєю емоційною амплітудою межує з пристрастю; винесення його на „суд розуму” (апробація на „справжність”); розгортання почуття у часі й просторі; кульмінаційно-доленосна „розв’язка”. Виявлено, що художній пошук формули кохання покликає до життя декілька її варіантів: 1) цілковита віддача суспільній праці плюс надія на кохання жінки, яка може звести цю працю у подвійний ступінь („Не спитавши броду”); 2) складники формули кохання розсипаються, коли з неї вилучено суспільний компонент, коли немає єдності між громадським і особистим („Лель і Полель”); 3) компенсація неможливості втілення кохання – любов’ю до народу і почуттям обов’язку щодо нього („Перехресні стежки”). Лише перший і третій варіанти виявляються „життєздатними”, за Франком, де домінують суспільні, громадські інтенції особистості, наснажені почуттям любові – чи то до жінки, чи то до рідного народу. Показано, що оригінально-неповторне вирішення проблеми Франком, запропоноване своєму поколінню інтелігенції, виростає з авторського особистісно-біографічного контексту, живиться його власним чуттєвим досвідом, здобутим найбільшою мірою у часи першого, не здійсненого у шлюбі, кохання до Ольги Рошкевич. Такий висновок провокує психологічний аналіз динаміки думок і почуттів письменника, висловлених у збережених листах до неї, який виявляє типологічну і генетичну тотожність із думками і почуттями головних героїв його романістики. Власне, цей досвід великою мірою ліг в основу „внутрішнього” сюжету любовних колізій у романах, зумовив психодинаміку їхнього перебігу, відбився на художньому відтворенні почуттів і переживань героїв-інтелігентів через авторське психологічне зображення, внутрішнє та зовнішнє мовлення тощо.

Герої Франкової романістики не підлягають загальним міркам людського щастя. Здається, сама Доля „береже” їх від обивательського трибу життя, гартує для вищого Призначення. Життєва драма героя може бути деструктивним чинником (Начко Калинович) або ж постає стимулом суспільної діяльності (на такий рівень виходять Борис Граб і Євген Рафалович). Автор проводить своїх героїв крізь горнило випробувань особистими „покусами”, перемігши які, вони сміливо можуть протистояти суспільним несприятливим обставинам. Самі ж герої духовно вивищуються через страждання, навіть через смерть. Письменник шукає такий шлях у почуттєвому лабіринті, яким може пройти герой, не руйнуючи себе і не жертвуючи своїм суспільним покликанням. Це виявляється можливим лише через підпорядкування особистісних інтенцій суспільним. У такий спосіб письменник намагається мінімізувати почуття онтологічної трагічності й безвиході („екзистенційного вакууму”, за В.Франклом), пропонуючи свій варіант ціннісної ієрархії як найдоцільніший спосіб існування особистості у світі.

2.1.2. Психологічна „анатомія” міжсуб’єктних взаємодій. Франкова людина виписана у складних взаєминах із довкіллям, іншими людьми, у внутрішніх суперечностях і конфліктах власної душі як відбитті цих взаємин. Чітко простежується комунікативний (діалогічний) аспект її буття, який, проте, не заперечує її індивідуальної цінності й самодостатності. Засвідчено інтерес письменника до морально-етичної підоснови взаємин людей, життєві настановлення яких контрастно стикаються в опозиціях, що мають позачасову антропологічну актуальність: щирості – лицемірства, вірності – зради, людяності – жорстокості, добра – зла, альтруїзму – корисливості.

З’ясовано міру висвітлення феномену щирості людських взаємин, яким переймався Франко-письменник. Не випадково усі проблемно-тематичні „вузли” аналізованих романів проймає розкриття психологічної „анатомії” лицемірства. Характерно, що свої уявлення про норму міжособистісних взаємин письменник утілює переважно за принципом „від зворотнього”, тобто показує, якими вони „не мають бути”, що цілком узгоджується з Франковим способом творення – обертанням ідеями „a rebоurs” (М.Мочульський). Ознака лицемірства в романах письменника стійко закріплена за етнічними типами поляка і, особливо, єврея. У Франковому баченні – її всотано в кров на генетичному рівні, підживлювано всією ідеологією виховання, соціалізуючими впливами середовища. Для представників цього типу характерна мисливська атрибутика. Вона показується чи то опредмеченою („звірині” риси фізичного портрету і „повадки” братів Діамантенбаумів, Валеріана Стальського, крило сойки на капелюсі Едмунда Трацького, пряжка з ведмедями у Густава Трацького), чи то через вербальні відавторські характеристики („ловці”, „засідка”, „сіть”, „добича” тощо). Ці персонажі є чи не найбільшими психоманіпуляторами з-поміж усіх персонажів романістики, вміють знайти уразливе місце в душі інших людей і вправно грають на слабких регістрах психіки своєї жертви, часом навіть найближчої людини (Едмунд Трацький). Ще одна іпостась лицемірства – „самовільний обман”, якому піддається герой, утративши контроль над своєю волею і розумом. У таке поле „мимовільної брехні” потрапляють почергово всі головні герої романістики Франка. Саме нещирість між братами Калиновичами, Густею Трацькою та Борисом Грабом стає першопоштовхом до зникнення гармонійної тональності їхніх взаємин, до фатальної роз’єднаності, а отже, перебуває у мінусовому аксіологічному полі авторської концепції людини і світу.

Виявлено ще один змістовий аспект міжособистісних взаємин – виховання творчих здібностей дитини, психологічну візію феномену дружби. Франкова концепція виховних впливів, що її розкрито в рамцях жанру роману виховання („Не спитавши броду”) в парах Міхонський – Борис Граб, Борис – Тоньо, Евзебій Трацький – Тоньо, – передбачає паралельне гартування духових і фізичних якостей вихованця, його психосоматичних характеристик. Вагомими передумовами виховних впливів постають позитивна харизма вчителя, активність особистості, її внутрішні потенції до самовиховання, що передбачає високорозвинену волю. У психології виховних впливів та дружніх взаємин (Тоньо – Борис Граб, Владко – Начко Калиновичі) незмінно провідними виступають засади абсолютної щирості, відвертості, відкритості як необхідні передумови взаємного розуміння.

Різні потенціали життєвих настановлень моделюють відмінне ставлення людей до світу. У міжособистісному аспекті вони часто перехрещуються на амбівалентній осі „егоїзм – альтруїзм”. У дихотомічно розітненому світі герой неминуче опиняється перед проблемою вибору між цими двома полюсами. Із нею тісно пов’язана сенсобуттєва проблема. Сутність і сенс буття письменник бачить в альтруїстичному самовідданому служінні народові, праці для його піднесення. Проблему альтруїзму у дисертації потрактовано з огляду на її сучасну філософську рецепцію як амбівалентну і мінливу категорію, що одним зі складників передбачає „раціональний мотив як підставу для очікування зворотної дії до себе” (Б.Головко).

Часто письменник зображає суперечності внутрішнього світу героїв, які вагаються між полюсами Добра і Зла, що є відбиттям складної дихотомії людського буття, затиснення у рамки одвічних онтологічних антиномій („екстрем”). У вимірі індивідуальному Зло „прописане”, як правило, у несвідомій психічній сфері персонажа, отже, часто людина стає жертвою руйнівних сил, що живуть у ній самій. Тільки єдність свідомої і несвідомої сфер психіки забезпечує безперебійне існування „подвійної єдності” (Ф.Лерш) людської душі і світу, відбиває всю повноту людської екзистенції. „Чоловіколюбіє”, діяльна любов до людей є тим генератором, який приводить у рух усю систему буттєво-світоглядних настанов автора. Часто у його творчості це почуття інспіроване природним довкіллям, життям людини в гармонії з природою, естетизуючим та етизуючим її впливом. Потужну життєвоскеровуючу й оптимізуючу роль у Франковій концепції людини і світу відіграють віра, надія. Саме вони допомагають вистояти Франковим героям серед життєвих бур, зберегти ясний погляд на світ, додають імпульсів суспільній діяльності. У дослідженні доводиться, що інтерперсональні взаємини в романах І.Франка проектуються на контекст міжнаціональний, зокрема українсько-польський, де відповідником міжособистісної гармонії виступає міжнаціональна консолідація.

2.2. Етико-антропологічний ідеал та його модифікації у прозі І.Франка. Розум, почуття і воля постають як основні психічні скрижалі у характерології Франка, перевага тієї чи тієї компоненти визначає психічну структуру його героя-інтелігента, відбиває розуміння письменником особливостей українського національного характеру: апелюючи до постулату органічної цільності психіки, він відчутно наголошує на потребі посилення вольового первня, „самоактуалізації” особистості (А.Маслоу), а отже, діяльнісних інтенцій українця. Розвиток волі у психічній структурі героїв романістики І.Франка відбувається через загартування в горнилі страждань особистого і суспільного плану. Внутрішня перемога людини, за Франком, – це перемога свідомого, раціонального. Світоглядна настанова письменника щодо актуалізації внутрішніх зусиль героя-інтелігента для осягнення суспільних цілей, не змінившись від середини 70-х років („Петрії і Довбущуки”), у 90-ті („Перехресні стежки”) долучає компонент „сродності праці” (Г.Сковорода) у плані постановки питання про відповідність покликання героя й „одноцілості” поступу. „Цілісність” мислиться автором як єдність зусиль усієї інтелігенції, повноти реалізації її „ділання” на всіх полях – просвітницькому, правничому, економічному, культурному, а метафорично – як єдність психічних процесів, що приводяться в рух через вольовий імператив обов’язку.

Специфіка самосвідомості Франкового покоління інтелігенції визначила і психологічне зображення героя-інтелігента у його творах. Майже всі вони позначені діагнозом „половинчатості”, „нецілісності”, що викликає або двоплановість психологічного зображення (наявна у всіх трьох романах), або бінарні моделі, мотив двійництва („Лель і Полель”). Колізію роздвоєння і специфіку побудови бінарних моделей в останньому романі потрактовано у філософсько-психологічному ключі. Брати-близнюки Владислав і Гнат Калиновичі уособлюють двоєдність людської психіки: ratio (Владко) та emotio (Начко). Нав’язливо повторювана екзистенційна необхідність спаяності братів апелює до концепту єдності – психічних процесів, раціонально-емоційної сфери, свідомого і несвідомого. „Ідеальний” тип „цілого” героя-інтелігента постане чи не єдиний раз у всій своїй повноті в романі „Перехресні стежки”, інкарнувавшись у постать Євгена Рафаловича, хоча й надалі письменник апелюватиме до нього („Сойчине крило”, „Хома з серцем і Хома без серця”). Герой останнього роману Франка теж не позбавлений внутрішніх сумнівів і суперечностей, проте завдяки сильніше розвиненому вольовому первню долає їх. Його перспективу може мати й Борис Граб, проте вона окреслюється тільки на останніх сторінках незавершеного роману.

Третій розділ „Художня система засобів і прийомів психологічного зображення в романах Івана Франка” присвячено поетикальному аспектові проблеми літературного психологізму. Визначено ієрархію засобів психологізації, їхню підпорядкованість двом формам – екстервентній та інтервентній, місце засобів фольклорної поетики у системі психологізму романів І.Франка.

3.1. Засоби екстервентного психологічного зображення. Екстервентна (непряма) форма психологічного зображення відтворює думки й емоції персонажів, динаміку їхніх внутрішніх змін шляхом змалювання душевних порухів через зовнішні візуалізовані й озвучені вияви: мову міміки і жестів, зовнішній мовленнєвий дискурс, змалювання довколишнього середовища тощо. У романах І.Франка їй належить пріоритетне місце, коли йдеться про відтворення емоційних станів: внутрішнього зворушення, хвилювання героя, яке адекватно відбивається у зовнішніх проявах. Як найвідповідніша форма екстервентний психологізм виявляє себе за неспроможності героя у стані психічного збудження або приголомшеності пояснити, що з ним відбувається. Форма екстервентного психологізму функціональна у низці засобів психологічного зображення, як-от: психологічний портрет, пейзаж, інтер’єр та екстер’єр, зовнішній дискурс мовлення персонажів.

3.1.1. Портрет як психологічний засіб характеротворення. Показано, що портрет є вагомим засобом вираження внутрішнього світу героя, ситуативного розкриття його почуттів. Зображення портретних рис персонажів поряд зі збільшенням ваги психологічної деталі у романістиці Франка засвідчило прямування до поглиблення індивідуалізації. Психологічні портрети персонажів у романах письменника часто складаються через їхнє зіставлення з іншими персонажами за принципом контрасту. Розгорнутий синтетичний портрет мірою дозрівання авторської психологічної майстерності поступово відмирає, його функції перебирають інші засоби психологізації, орієнтовані не так на „зримість” образу, як на вчування в нього „активним” реципієнтом. Портретний опис редукується, натомість насичується психологізмом – у полі зору читача залишається найістотніше, що визначає внутрішній „вигляд” героя. Опертя на створену І.Страховим методику психологічного аналізу характерів дало змогу виокремити декілька різновидів портретів у романістиці І.Франка 80-х – 90-х років: 1) за показником статики-динаміки: статичний (константний) і динамічний (ситуативний); 2) за способом зображення: одиничний, спарований (дзеркальний), узагальнений; 3) за джерелом інформації про зовнішність персонажа: поданий через авторське психологічне зображення, через сприйняття іншим персонажем, виснуваний через самоспостереження; 4) за структурою: цілісний і мозаїчний; 5) за внутрішньою експресією: психологічно-нейтральний, психологічно-оціночний і експресивно забарвлений.

3.1.2. Зовнішній дискурс мовлення персонажів. З’ясовано, що одним із найпоширеніших способів безпосередньої психологічної презентації персонажів у романістиці І.Франка є діалог. Значення його мотивоване ідеологічною наснаженістю романного простору: у драматичних діалогах між головними героями романів і представниками різних кіл польської інтелігенції змагаються протилежні погляди, підходи, позиції, виявляючи, крім національно-ідеологічних, розбіжності індивідуального й морально-етичного планів. Особливе місце діалогу серед інших засобів мотивоване і психологічною проблематикою творів з її акцентуванням на аспекті міжособистісних взаємин, уявленням письменника про діалогічність людського буття, персонально – особистим драматичним контекстом його життя. Діалог у романах Франка, крім того, – один із найвідповідніших способів утілення його улюбленого прийому – подавати своїх персонажів у зіставленні чи протиставленні. Зрештою, саме через діалоги у романістиці Франка втілюється аспект міжнаціональних (українсько-польських та українсько-єврейських) взаємин: із контексту міжособистісного вони проростають у контекст культурологічний і розуміються, відповідно, як діалог культур. У романістиці Франка середини 80-х років простежено чітку закономірність: ідеологічний аспект свідомості героїв висвітлюється переважно через екстеріоризацію. Така форма психологічного зображення виявляє себе як найвідповідніша, адже саме на зовнішній світ, на перетворення дійсності проектуються ідеологічні інтенції героїв. Зовнішнє мовлення Франкових персонажів індивідуалізоване, диференційоване за їхнім психічним станом, соціальною та національною належністю. У зовнішньому дискурсі мовлення нерідко відбувається саморозкриття персонажів через автохарактеристику (Едмунд Трацький, Валеріан Стальський), на тлі якої додатково увиразнюються особливості їхніх вдач, етичний підтекст ставлення до інших людей. Своєрідне місце у зовнішньому мовленнєвому дискурсі персонажів посідає прийом замовчування (внутрішнього життя, емоційного стану персонажа), що містить латентний психологізм і функціонує як засіб мисленнєвого діалогу з читачем, незважаючи на формальну відсутність у тексті психологічного зображення.

3.1.3. Психологічне довкілля як засіб екстеріоризації. Продуктивними засобами екстервентної психологізації постають психологізований пейзаж, інтер’єр та екстер’єр, що розкривають внутрішній світ людини через змалювання довколишнього середовища. Поряд з іншими засобами (психологічний портрет, пряма авторська характеристика тощо) вони виконують характерологічну функцію. Так, облаштування кімнат, які займають Тоньо та Едмунд Трацькі, відбиває рівень ціннісних домагань братів, спрямування їхніх інтересів, ступінь відкритості до світу. Предмети інтер’єру персонажів несуть на собі відбиток їхніх індивідуальностей, „заангажовані” у систему психологізму як посилюючі ретранслятори їхньої духовної сутності. У романі „Лель і Полель” виокремлено психологізований екстер’єр міста (вулиці), яке видає поліції своїх заручників – братів Владка і Начка Калиновичів. Він вимальовується персоніфіковано як ворожий щодо дітей, і це контрастно відтінено попереднім описом природного довкілля біля лісового вогнища, в якому відчутно тугу за втраченою єдністю з природою.

Психологічний пейзаж розкриває внутрішній світ людини через змалювання природного довкілля. У романістиці Франка виявлено кілька способів художнього подання пейзажу: об’єктивно-авторський (безсторонній), суб’єктивно-авторський (містить власне авторське ставлення до зображуваного), пейзаж у світлі суб’єктивного бачення його героєм. Зміна ракурсу оповіді у відтворенні пейзажів (картини природи постають не у призмі авторського бачення, а через відбиття у свідомості героя) психологізує художній виклад (антропологізований пейзаж під час поїздки Рафаловича до Гумниськ), що, своєю чергою, веде до елімінації пейзажних замальовок, описовості й зображальності, породжує лаконічність, лапідарність характеристик. Окремі художні деталі пейзажу також працюють на психологічне розкриття образу. Психологічний пейзаж у романах Франка, відтінюючи думки і почуття героя та перегукуючись із його переживаннями, незрідка спонукає до розгортання їх у внутрішньому дискурсі мовлення. Перцепція пейзажу різними персонажами відбиває індивідуальне сприйняття світу залежно від психологічної домінанти образу. Саме вона визначає ставлення людини до інших людей та довкілля (Борис Граб, Тоньо Трацький – естетичне сприйняття, брати Діамантенбауми, Едмунд і Густав Трацькі – споживацьке). У романістиці Франка диференційовано пейзаж-проекцію, вжитий із метою відтворення ситуативного психічного стану героя (хвилювання, зворушення, меланхолія тощо) і пейзаж характеротворчий, який додатково увиразнює (у взаємодії з іншими засобами) перманентну психологічну сутність персонажів. Хронологічно раніше у романах Франка виявлено перший, який витоками своїми сягає ще фольклорної поетики і в підґрунті містить психологічний паралелізм. Другий же різновид пейзажу – пейзаж як засіб психологічної характеристики героя – кваліфіковано як індивідуально-авторський художній винахід, що його вперше вжито в романі „Борислав сміється”. У „Не спитавши броду” він стає засобом поглибленої психологічної характеристики, своєрідним лакмусовим папірцем виявлення у структурі характеру персонажів естетичної й етичної компоненти: через ставлення до природного довкілля увиразнюються й диференціюються їхні психопортрети.

3.2. Засоби інтервентного психологічного зображення. Інтервентна форма психологічного зображення передбачає безпосереднє (пряме) відтворення психічних процесів – як рефлексивних, так і емоційних. Наявність невідповідності між зовнішнім і внутрішнім у світі персонажа, яка потребує поглибленої психологічної аргументації, кваліфіковано як причину її появи. Визначено, що вагоме місце в системі інтервентного психологізму романів Франка посідає авторське психологічне зображення (розповідь про приховані внутрішні процеси), в яке змістовими блоками вплітаються внутрішнє мовлення, сновидіння персонажів. Власне, його потрактовано як „буферну” стадію, яка полегшила перехід від зображення зовнішніх проявів психіки героя до безпосереднього проникнення у його внутрішній світ. З’ясовано, що в інтроспективному психологічному висвітленні постає, головним чином, внутрішній світ головних героїв.

3.2.1. Внутрішнє мовлення в системі засобів психологізації. Психологічне наближення до святая-святих душі героя, відтворення його складних душевних переживань відбувається через внутрішній монолог, із появою якого в літературі пов’язують виникнення інтервентної форми психологізму (І.Денисюк). Виявлено, що його поява у структурі романного тексту найбільш вірогідна, коли йдеться про відтворення безпосередньої психічної реакції персонажа на емоційний струс, з’ясування поворотного для його внутрішнього життя факту. У романах Франка це часто пов’язується з епістолярними вкрапленнями, які, властиво, теж є різновидом художнього внутрішнього мовлення, оскільки містять безпосереднє відбиття психічного стану персонажа у момент написання листа. Внутрішній діалог займає одне з чільних місць у романістиці письменника: контроверсійні думки і почуття героїв, їхня боротьба постають у ньому в питомій своїй формі. Нерідко в нього вплітається „чуже” мовлення (М.Бахтін), вислови інших людей. Інтерес Франка до причинно-наслідкових зв’язків між думкою і поведінкою, стимулом і вчинком визначив місце невласне прямого мовлення у його романах, яке уможливлює вільне втручання автора в хід розповіді. Ритмічна його організація допомагає психологізації та ліризації розповіді. Порівняно менше цікавить письменника сам процес мисленнєвої діяльності, тому-то „потік свідомості” зустрічається у нього вкрай рідко – в ситуаціях граничного внутрішнього напруження героя (стани перед самогубством, смертю). У романі „Лель і Полель” спостережено нове функціональне призначення інтеріоризації: чи не вперше в українській літературі відтворено логізований процес мисленнєвої роботи людини, керований вольовою сферою психіки. Відзначено змістову розмаїтість внутрішнього мовлення героїв: аналіз власних почуттів, поведінки інших персонажів та взаємин із ними, ретроспективне відтворення давноминулих або „свіжих” подій, зрештою, безпосередній відгук на певний „подразник” іззовні у мимовільній думці-репліці. З’ясовано основні передумови розгортання внутрішнього мовлення, як й інтеріоризації загалом: „спроможність” героя здійснювати самоаналіз у складних формах (рівень інтелекту, аналітичні здібності), внутрішня схильність, зумовлена особливостями психічного складу героя (інтровертивність), „зовнішні” умови, що провокують пульсацію думки (усамітнення, час доби).

3.2.2. Сновидіння як засіб інтеріоризації. Феномен несвідомого у художньому моделюванні І.Франка. У майстерному використанні художніх можливостей сновидінь, які репрезентують сферу несвідомого психічного життя, у романістиці Франка виявлено тенденцію до збільшення їхньої функціональної ролі у відтворенні внутрішнього світу героїв і психологічних мотиваціях їхньої поведінки. Так, змістова наповненість сновидіння Бориса Граба, його емоційний стан тільки вгадуються за неконтрольованою свідомісно екстеріоризацією: ті фізичні рухи, що здійснює він уві сні, ніби відбивають динаміку надій і розчарувань у його особистому житті і є квінтесенцією пережитого героєм за останні дні. У романі „Лель і Полель” чи не вперше у творчості Франка відтворено процес засинання, що засвідчило інтерес письменника до перехідних станів входження у несвідоме психічне життя. Сновидіння Євгена Рафаловича, крім відкриття доступу до його підсвідомості, притлумлених мрій і сподівань, містить проекцію-пояснення